Розстріляне Відродження - 33

Цей текст НАРОДНОГО МАЛАХІЯ взятий без змін із «Літературного ярмарку». Ми зовсім опустили лише четверту дію — сцену на заводі, що її Куліш написав і додав до п'єси на вимогу цензури і ЦК партії. Святослав Гординський, який звіряв текст п'єси в «Літ. ярмарку» з текстом оригіналу п'єси, як вона йшла в перших виставах «Березоля», встановив, що в тексті в «Літ. ярмарку» є ряд пропусків. Подаємо тут текст двох із тих викреслених цензурою місць. В 3 сцені другої дії, після слів Малахія, де він закликає голову Раднаркому прийти і розбудити «у себе в комендатурі найтемніші елементи з того ж народу, в присутності реформатора з того ж народу», в «Літ. ярмарку» є пропуск такої розмови Малахія з бабою Агапією: Малахій
— Іскажіть, гражданко, якої ви нації? Агапія
— Як це?
Ma л ахій
— Я питаю, ви руська, українка, єврейка, татарка?
Агапія
— Руської віри.
Мал ахій
— Виходить, руська.
Агапія
— Мабуть, руська... Ну, даж, руська...
Мал ахій
— Кацапка... Агапія
— Ні, ні, і в роду таких не було... Мал ахій
— Наочний приклад до моїх проектів... Жаль, що нема наркомів... Скільки вам літ, Агапіє?
Агапія
— 57... Ні, збрехала... 59... У піст... Ну, даж, 57. Ні, ні, ні, 59. Здається, 59.
Мал ахій
— У вас на селі революція була? Агапія
— Не знаю... Неграмотна, то й не знаю, про що питаєтесь.
Мал ахій
— Развйорстку брали? Махнівці або петлюрівці були?
Агапія
— А, Господи, брали. І Петлюри були... Аякже, прибігали на конях.
Ma л ахій
— А красні? Комуністи? Більшовики? Агапія
— І більшовики були... Попереводилися тепер усі: Петлюри і більшовики... А комуністи ще не перевелися.
Другий
— Треба припинити цю комедію. Секретар
дзвонить
— Комендатура... Пришліть кого-небудь з варти... (ДоАгапії). Громадянко, вам до кого, в якій справі?
Агапія
— До Єрусалиму якби мені, товаришу, чи як вас. Мал ахій
— Революція заскочила була в село на конях, а нині тільки курява на далекому обрії... Голубая курява... Ви чули. Вона шука дороги до Єрусалиму... Хату спродала... Це трагічно й комічно...
Агапія
— Правда. Якби ще товариші помогли... Хоч скажіть, чи є туди дорога...
Мал ахій
— Ви зрозуміли тепер, як потрібно реформи людини в першу черг...
Секретар
— Про це вже знають усі... Кум
— Без тебе знають... Мал ахій
— Дак скличте негайно держплян, раднарком. Розгляньте проекти... Оновити їх треба. І Україну. І Україну, кажу. Старчихою бо стояла при шляхах битих, задрипана, струпом укрита, з торбиною... Що з того, що в торбині Тарас і Грінченка словник — вся культура... Така даль голуба сьогодні, а вона... соняшник луска. Ненавидю рабу... Оновити або вбити...
Агапія
— Розпитуюсь — ніхто не зна, чи є туди дорога. Будьте милостиві...
Мал ахій
— Чому ще й досі проекти мої не розглянуто? Секретар
— Я вам сказав: через місяць. Мал ахій
— Я вимагаю зараз! Секретар
— Вимагати ви не маєте права. Мал ахій
— Мене народ послав. Кум
— Брешеш, куме! Всі сусіди, увесь народ мене сюди послав, щоб завернути тебе додому...
Мал ахій
— Більш, як сто сіл, хуторів, містечок я пішки пройшов, йдучи до Харкова, столиці УЕСЕРЕР, на ногах моїх ще й нині порох степових шляхів, із ста криниць та колодязів, спочиваючи, пив я воду і з народом гомонів... Тільки біля криниць народ наш, уста роззявивши, всю правду глаголе... Я делеґат!
Кум
— Брешеш, ти з дому втік!
На 192—193 сторінці «Літ. ярмарку» є недокінчена репліка Малахія, що починається: «Мене? Реформатора?» і кінчається словами: «Не перебивайте! Хто там перебиває?» В тексті бе-резільському це місце виглядає так: М а л а х і й: (...) Не перебивайте! Хто там перебиває? Кажіть руською мовою, не ґвалтуйте української...
Секретар: (забирає телефон) Товаришу реформатор. Прошу до порядку.
М а л а х і й: (обійшовши) Терпіти не можу... Наукраїнізува-ли. Не вміють сказати КРИВИЙ... КРІВИЙ або КРИВІЙ... Питаю: навіщо українізують чужих? Хіба щоб погонич скидався на українця і непомітно було, як їдять удвічі більше калорій.
С. Гординський. «Справжній народний Малахій». «Київ», Філадельфія, 1953, ч. 4, стор. 191-195.
 
Кость Буревій (Едрард Стріха)
1888-1934
Літературно-історична довідка про Костя Буревія є в розділі поезії, де вміщені його літературні пародії, що їх він писав під псевдонімом Едварда Стріхи. Тут же подаємо коротенький зміст драми ПАВЛО ПОЛУБОТОК, що її уривки друкуються нижче.
Дія починається в Глухові на майдані, де в присутності царя Петра І і московського війська відбувається перед натовпом народу церемонія проголошення анатеми гетьманові Іванові Мазепі. Тут же москалі вішають на шибениці вірних Мазепі козацьких старшин на чолі з Чечелем. Далі на тій же площі відбувається комедія виборів нового гетьмана. Народ і козацька старшина висувають на гетьмана Полуботка, що не пішов ні за Мазепою, ні шляхом зрадників, що догоджають Москві. Програма Полуботка — домогтися в царя виконання пунктів Переяславської угоди, за якою Україна і Росія є в союзі, як рівний з рівним. Але цар Петро І уже й чути не хоче про пункти Переяславської угоди. Спираючись на присутнє у Глухові московське військо, цар наказом і проти волі народу проводить на гетьмана Івана Скоропадського — чесну, але стару і безвольну людину. Полуботка ж цар хоче ізолювати від України, давши йому наказ на чолі козацького війська йти до Петербурга копати канали.
Несподівано до Полуботка з'являється переодягнений в одежу ченця Кость Гордієнко — кошовий Війська Запорозького, який був по боці гетьмана Мазепи, а по смерті Мазепи — по боці його спадкоємця гетьмана Пилипа Орлика. Кость Гордієнко кличе Полуботка стати по боці Орлика і спільними силами дати відкоша віроломній Москві. Але Полуботок відмовляється, він і далі ще вірить у можливість добитися мирним способом здійснення Москвою підписаних нею пунктів Богдана Хмельницького про рівноправний українсько-московський союз.
Тим часом Скоропадський умирає від розриву серця, не витримавши московської наруги над правами України, яка дійшла
до того, що Москва прислала на Украшу бути фактичним у ній господарем так звану Малоросійську колегію. Перед смертю Скоропадський передав гетьманську булаву Полуботкові й прирік його наказним гетьманом. Цар лицемірно визнав цей акт.
Павло Полуботок приїхав із делегацією козацьких старшин до Петербурга домагатися здійснення Москвою договору Богдана Хмельницького, але цар кинув Полуботка в каземат Пет-ропавлівської фортеці. Там він пробував зломити волю гетьмана Полуботка, щоб той відцурався пунктів Переяславської угоди і став слугою Петербурга. Але Полуботок волів умерти, ніж зрадити Україну. А вмираючи в московській тюрмі, він зрозумів, що помилявся, відкидаючи поради Костя Гордієнка і надіючись на те, що з Москвою Україна може жити в доброму рівноправному союзі, легально спираючись на Переяславський договір. Він надто пізно зрозумів, що гарантія свободи України міститься не в договорах із Москвою, а «на кінці шаблюки!»
Освітлені в драмі Буревія історичні факти й події вражають своєю подібністю до основних фактів взаємин України із Совєтською Росією після 1917 року. Чи не є ЦК КП(б)У ново-часною «малоросійською колегією»? Чи не був Григорій Пет-ровський, подібно до Івана Скоропадського, безвольним інструментом червоного царя Москви? Чи потоптання комуністичною Москвою конституції СРСР і УРСР не нагадує потоптання царем Петром Переяславської угоди 1654 року? Чи не нагадує пізнє прозріння і загибель Миколи Скрипника і йому подібних долю і пізнє прозріння Павла Полуботка?
Драмою ПАВЛО ПОЛУБОТОК Буревій сказав комуністичній Москві: ви нищите нас тільки тому, що ми чесні у виконанні договору (конституції СРСР) і віддані до кінця Україні Полуботки. Але це буде справді остання наука українцям, що не договорами і конституціями, а тільки власною українською силою можна оборонити свою свободу і життя від віроломства і насильства Москви.
ПАВЛО ПОЛУБОТОК
Історична драма на 5 дій (Уривки)
Гордієнко
— А тепер я буду тебе сповідати.
Полуботок
— Кость Гордієнко? Кошовий Війська Запорізького?
Гордієнко
— А ти думав, який чорт? Ченці з лугу, пане Полуботку! Тільки май на увазі: з голими руками мене не візьмеш. (Стромляє пальці в рота й свистить).
З алеї виходять чотири ченці. Гордієнко робить рукою знак — ченці зупиняються й стоять мовчки до кінця
сцени.
Полуботок
— Як же ви тут опинилися?
Гордієнко
— Не дивуйся, сам знаєш, що для січовиків ніяких кордонів немає. Але мені ніколи розтабарю-вати: давай мерщій діло кінчати. Ти знаєш, чого я приїхав?
Полуботок
— Ні, не знаю. Гордієнко
— Ти чув, що покійний гетьман Мазепа наказав із твоїх плечей голову зняти?
Полуботок
— Так це ти, пане кошовий, приїхав по мою голову? То нехай твої ченці дадуть і мені шаблю: я також був січовиком колись і зумію по-лицарськи боронитись.
Гордієнко
— Січовик? А хто зрадив Січ? Хто зрадив військо запорізьке?
Полуботок
— Я нікого не зрадив. Гордієнко
— А хто пристав до Москви? Скоропада — пху! Ти! Ти підбив усіх. Ти хіба забув, що сила й воля України там, де військо запорізьке? Забув, що запорізьке військо все було проти Москви? Не знаєш хіба, що тепер воно на чолі з новим законним гетьманом ясновельможним Пилипом Орликом боронить волю рідного краю? Тобі на гетьманство забажалося? Знаємо, як тобі цар оддячив. Зрадники! Залили кров'ю Україну, віддали москалям на поталу і тепер бенкети на крові справляєте? Горілку курите, промисли держите та земелькою торгуєте? Слухай, Полуботок! Ясновельможний пан Орлик наказує тобі підняти народ проти Москви — розумієш?
Полуботок
— Розумію, але не згоджуюсь. Гордієнко
— Слухай, Полуботок, тільки два шляхи для тебе
є — один шлях з нами до волі рідного краю, а другий — допомогти Скоропадському завести народ український в неволю московську на віки вічні. Вибирай!
Полуботок
— Я вибрав собі уже третій шлях — союз України з Москвою, як рівної з рівним.
Гордієнко
— Дурниці! Говори: пристаєш до нас?
Полуботок
— Ні.
Гордієнко
— Пристаєш?
Полуботок
— Ні.
Гордієнко
— Полуботку! Товаришу! Брате рідний! Ти помилився... говори: пристаєш?
Полуботок
— Ні. Гордієнко
— Пху!
Швидко бере рясу, раптом виймає шаблю, стинає соняшника і майже бігом виходить, а за ним і козаки-ченці. Полуботок мовчки дивиться їм услід.
Олена
Вискакує із-за дерева
— Тату! Таточку! А може ж так краще, як радить кошовий?
Полуботок
— Ні, моя золота доню. Лиха його порада! Я не хочу нової крови накликати на нещасну Україну.
Олена
— Таточку! А ви певні, що в союзі з Москвою цієї крови не буде? (Павза). Певні? (Пильно дивиться батькові в очі).
Полуботок Після павзи
— Певен.
П'ЯТА ДІЯ
Увіходить Савич, вклоняється Петрови
Савич
— Ваша пресвітла царськая величність! Насмілюсь предстати з проханням від пана наказного гетьмана війська українського. Пан Полуботок, земно вклоняючись вашій царській величності (вклоняється)^ просить дозволити йому на авдієнцію.
Романович увіходить сходами і поволі підходить
до царя.
Петро
— Авдієнції не буде. Вам дано наказ: не докучати, а ви все лізете до мене із своїми досадними термінами. Савич! Держава в мене широка, і діла в мене багато. Запам'ятай, що я не можу щодня читати твої крючкотворні меморії про пункти Богдана Хмельницького..
Романович
— Ваша царська величність! Петро
— Ти хто?
Романович
— Гінець від полковника Апостола. Петро
— Говори.
Романович
— Українське військо на чолі з полковником Апостолом і іншою старшиною кланяється вашій царській величності і питає про здоров'я.
Петро
— Говори суть. Романович
— Українське військо підтримує чолобитні пана наказного гетьмана і так само просить дозволити Україні вибрати законного гетьмана вільними голосами, як зазначено в пунктах Богдана...
Петро
— Знову крамола?.. Знов крамольні пункти Богдана Хмельницького? Ушаков! Давай сюди Полуботка та його мазепинців!
Ушаков
— Слухаю.
Петро
— Живо!
Ушаков біжить у трактирний будинок.
С а в и ч
— Ваша пресвітлая царська величність! Насмілюсь...
Петро
— Замовкни! Голоси почту
— Замовкни!
Павза. Почет перешіптується. Увіходить Полуботок, Чорниш та інші старшини, Ушаков. Підходять, мовчки вклоняються.
Петро
— Полуботок! Моє пророцтво, що ти хитрий зело і можеш уподобитись до Мазепи, здійснилось.
Полуботок
— Ваша царська величність!..
Петро
— Помовчи, потім будеш говорити. Чи ти не можеш мовчати? Скільки разів тобі наказувано мовчати, а ти не хотів. На наші презрительні укази ти відповідав предерзосними меморіями про пункти Богдана Хмельницького, роздратував царське терпіння своїми досадними термінами. Де ж твій розум? Невже не зміг зрозуміти государя свого? Понеже хотів бути законним гетьманом, для того мусив бути вірним холопом цареві. Але ти не схотів бути холопом, а я не хочу, щоб ти був гетьманом. Тобі забажалося вільних голосів? Тобі забажалося крамолою потрясти державу російську? Чого ти хотів? Говори.
Полуботок
— Зрада там, де ламається присяга. Я присягу не зламав. Крамола там, де немає законів і топчеться право. Я крамоли не хотів. Я не пішов з Мазепою, я не пристав до пропозиції Орлика, але ж і не забув ніколи, де закони і права мого народу. Я додержувався пунктів Богдана Хмельницького, бо вважав їх за права народу мого, здобуті кров'ю. Узявши наказне гетьманство на рамена мої, я повів свій народ на канальні роботи. Я вірив тоді, що Україна може жити з Великоросією, як рівна з рівною, як вільна з вільною. Я вірю в це й досі. Я добре пам'ятаю, що
царі московські один за одним— і ти, царю, — присягали поважати право мого народу. А що сталось? Ми попали в тяжку неволю, платимо дань ганебну і незносну, вали та канали копаємо, сушимо болота непроходимі, угноюємо їх трупами наших покійників, що цілими тисячами гинули від утоми, голоду та хвороби. Якої ж іще треба вірности, коли люди, народ цілий на добровільну каторгу пішов? За нашу вірність, за наші страждання нам оддячили тим, що зламали права наші, що в багно затоптали власну присягу. Великий царю, я знаю, що мене ждуть кайдани, але, вступаючися за земляків моїх, я чесно й одверто запитаю: хто зрадив, чи ви, чи ми?
Петро
— Замовкни! Тебе ждуть не самі кайдани, а й смерть! Ушаков...
Полуботок Перебиває
— Нехай і смерть. Після неї ми зустрінемось з тобою, царю, як рівний з рівним.
Петро
— Ушаков! Заарештуй! Усіх малоросіян заарештувати!.. У Петропавлівську кріпость!.. (До Ґоловкіна). На Україні заарештувать: Апостола, Жураківського і Лизогуба!..
Генерал Ушаков і москалі оточують Полуботка і українських старшин.
Ушаков
— Одбирайте зброю! (До Полуботка). Давай шаблюку!
Полуботок скидає шаблю і віддає. Москалі відбирають
у старшин шаблюки.
Корецький Скидає шаблю
— Ні, ясновельможний, мабуть, і право там, де воля — на кінці шаблюки. Ех!., прощай же воля! (Цілує шаблюку й кидає її).
Чорниш
Стає навколішки
— Ваша пресвітла царська величність! За що ж мене? Хата моя з краю... Помилуйте!
Ушаков
— Поговори мені!.. Тихше! Приготуйся!
Москалі розставляють заарештованих, а самі стають
навколо їх.
Ушаков
До старшого
— Командуй! Старший
— Шагом — марш! (Рушають). Ать-два! Ать-два!
Це: «Ать-два» чути, поки москалі з заарештованими
зникають на вулиці. Балакірєв біжить із пристані і
стає наперед царя. Блазень наряджений гетьманом, в
руках у нього величезна «булава».
Балакірєв
— Вашої царської пресвітлої величности гетьман війська українського чолом б'є!
Петро
— Ха-ха-ха! Почет
— Ха-ха-ха! Петро
— А булава — ха-ха-ха! Почет
— А булава — ха-ха-ха!
Балакірєв
— Олексіїч! Ти одібрав у Меншикова ті землі, що він загарбав на Україні... подаруй мені з них хоч малесенький маєточок на булаву!
Петро
— На булаву? Ха-ха-ха! Добре! Ради такого кур-йозитету я дарую тобі маєток.
Прокопович
— О, государю, і старший, і добрий єси, Моїсею наш! Кого бо ми і какового і коєликого в образі твоїм діждалися! Се оний твій, Росіє, Самсон, како-вий даби в тобі міг з'явитися, ніхто в світі не надіявся. Возблагодарим же Господа в церкві Святої Тройці за подвиг твій великий.
Петро
— Дякую тобі, владико, що нагадав царю земному про обов'язки перед царем небесним. Ходімо помолимося! (Іде до церкви).
Почет
Іде за ним
— Ходімо помолимося! Ходімо помолимося!
Цар, почет, Прокопович і Яворський увіходять у церкву. Дяк і блазень залишаються на сцені
Родостанов
До блазня
— Ти виграв маєточок, а я програв. Балакірєв
— Так ти скоріше напиши указ на цей маєточок. Родостанов
— Добре. Тільки я напишу указа на малесенький маєточок, а можна б і на більший написати...
Бал акірєв
— Напиши!
Родостанов
— І на великий можна написати, коли віддаси мені половину.
Балакірєв
— Добре, віддам.
Родостанов
— Добре! А тепер ходімо молитися!
Виходять. По сходах іде баба Нерідна, а за нею женеться
юрба хлопчиків.
Хлопчики
— Хахлушка! Хахлушка! Хахол-мазниця, давай дражниться! Хахлушка! Хахлушка!
Нерідна Зупиняється, обертається лицем до хлопчиків і плює.
— Я ж кажу, що від чорта од хрестишся, а від москаля не відмолишся!
Хлопчики розбігаються. Нерідна заглядає до будки вартового.
Нерідна
— Голубчику, а де тут у вас наш гетьман живе?
Вартовий Вилазить із будки
— Сюди не можна, бабка. Нерідна
— Та я ж Нерідна, козацька вдова, синочка свого, отакого, як ти, шукаю. А тут же, кажуть, гетьман наш зупинився...
Вартовий
— Цар-государ сьогодні заарештував гетьмана і всю старшину вашу... Одійди трохи назад, бабка, а то й тобі і мені дістанеться.
Нерідна
Вертається й стає на сходах
— Та де ж він їх дів? Вартовий Показує рукою
— В оту кріпость посадив. Нерідна
— Ой, Господи! (Христиться). Бідні ж ви, мої бідні!.. (Голосно плаче).
Від пристані чути сумний голос, що пробує заспівати.
Сумний голос
Ой дали хлопцям широкі лопати Та й послали хлопця молодого та канали
копати...
Грубий голос.
— Хто там співає? Тихше! Нерідна
— А це що за люди?
По сходах увіходить валка колишніх козаків, що працюють тепер на копальних роботах. Всі вони виснажені, обірвані, з лопатами на плечах.
Радісний голос
— Товариші! Дивіться! Бабуся з України!.. Нерідна
До козаків
— А ви що за люди?
Сумний голос
— Та й ми ж колись козаками були на Україні... Нерідна
— А тепер? Сумний голос
— А тепер канали копаємо... Нерідна
— А Нерідного між вами немає? Хрипкий голос
— Немає, бабусю. Нерідна
— Ой, та які ж ви замучені та обшарпані! Ой, бідні ж ви мої, бідні, синочки мої золотії...
Радісний голос
— То чого ж ви, бабусю, плачете? Нерідна
— Та як же мені не плакати, коли я й сина не знайшла і гетьмана з старшиною заарештовано...
Голоси
— Де? Коли? Нерідна
— Та отут же... сьогодні...
Радісний голос
— Так чого ж вам за ними плакати, бабусю?
Нерідна Плаче
— Та їх же в ту страшну тюрму посадили!..
Радісний голос
— То справа панська, бабусю!.. Киньте за ними плакати.
Сумний голос
— То, бабусю, як той казав: пани б'ються, а в нас чуби тріщать...
Хрипкий голос
— Пропали пани гетьмани, а кобила й порох ізз'їла!
З-поза козаків вибігає драгун, Грубий голос
— А чого стали? Замовкніть! Шагом марш!
Рушили, Тихо-тихо.
ЗОЛОТІ СОНЯШНИКИ
Петропавлівська фортеця. Одиночна камера. Просто — двері; в кутку біля дверей — «парашка»; ближче до глядачів: з одного боку ліжко, з другого стіл і стілець, Полуботок хворий; він лежить, підвівши голову, і напружено думає, щось обраховує на пальцях. Грають куранти.
Полуботок
— Сьогодні вісімнадцяте... Через тиждень — Різдво...
Опускає голову і лежить хвилину непорушно, В коридорі чути брязкіт ключами, Тюремний наглядач
Брязкаючи ключами, одчиняє двері й увіходить.
— У-кху, кху, кху...
За дверима видко дяка, лікаря.
Полуботок
— Хто там?
Наглядач
— Це я. Там прийшов дяк Род останов, питає, чи не сердитимешся, коли він до тебе зайде?
Полуботок
— Чого ж йому у в'язня питатися?
Наглядач виходить, за дверима шепіт, повторюється Полуботкова фраза. Знов одчиняються двері, увіходять дяк Родостанов і лікар-німець.
Родостанов
— Здрастуй, Полуботок! А я тобі новину радісну приніс.
Полуботок
— Яку новину? Підводить голову
Родос танов
— Государ жалкує за тобою!.. Почув, що ти хво-раєш — лікаря свого прислав. От і лікар!
Лікар мовчки киває головою.
Полуботок
— Царський лікар мені не пособить!
Родостанов
— Ні, пособить... Обов'язково пособить! Він у нас хороший лікар! (До лікаря). Карле Івановичу, подивися, допоможи пану Полуботкові!..
Лікар підходить до Полуботка, нахиляється.
Полуботок
— Мені не треба лікаря! (Лікар одходить набік). Скажи цареві, що у нього немає сили мені допомогти.
Родо станов
— Та хіба ж я посмію йому так сказати? Карле Івановичу, ану, вийди за двері!..
Лікар виходить.
— Слухай, Полуботок! Государя дуже хвилює твоя хвороба. Повинися перед государем... (Полуботок одгетькує його рукою). Повинися, прошу тебе! Ти ж знаєш, який він? Одне слово йому скажи, тільки одне! І він тебе на руках носитиме!.. Скажи ж. Ну, кивни мені головою, що згоден.
Полуботок
— У мене перед ним вини немає.
Родостанов
— Та хоч і немає, а ти повинись.
Полуботок мовчки робить знак, щоб той не докучав. Дяк виходить. І знов за дверима чути шепіт: «Вини немає». Павза. Одчиняються двері, й увіходять: Петро, а
за ним дяк, лікар, наглядач.
Петро
(Озирає камеру). Де ти тут? Здрастуй, Полуботок!
Полуботок підводить голову.
Полуботок
— Це ти, царю?
Петро
— Я, я... а ти лежи, не підводься. Та як же погано ви йому намостили!.. (До наглядача). Принеси подушку йому в голови! (Наглядач вилітає в коридор). Повітря погане. Вірні слуги не вміють догадатися... Скрізь треба самому доходити... (Наглядач вертається з подушкою). (Родостанову). Допоможи йому... (Дяк і наглядач підмощують подушку). Вище, вище... так... добре, тепер не треба буде і підводитись... (Робить знак до дяка й інших, щоб
вони вийшли. Вони виходять. Петро поволі сідає на стільці. Потім встає, підходить до ліжка, бере за руку Полуботка, лічить пульс і знов сідає).
Петро
— Важко захворів? Полуботок
— Важко. Петро
— У тебе серце болить? Полуботок
— Серце. Петро
— Дуже велика вага на ньому лежить. Треба цю вагу зняти...
Полуботок
— А не так серце, як голова...
Петро
— І голова болить дуже? (Встає, кладе руку на Полуботкову голову, потім мовчки сідає).
Полуботок
— Ні, голова не дуже... тільки мозок страшенно напружений... і все одно думає. Удень, уночі, кожної хвилини — все про одно, про одно...
Петро
— Ну, нічого, нічого... Відпочинь трохи. Це все такі хвороби, що пройдуть... пройдуть. Я тебе звільню; мої лікарі тебе вилікують; ти зовсім одужаєш і повернешся на Україну, а там сонце, свої люди... Там ти й забудеш, що хворав колись у моєму парадизі. Тут усі хворають — повітря таке...
Полуботок
— Ти нагадав мені про Україну, царю... а мені сьогодні снилося, неначе зацвіли соняшники на Україні... А ти прийшов із драгунами і наказав їм рубати соняшники... Драгуни рубають, а з соняшників кров іде!.. Я прокинувся і знов почав думати, думати...
Петро
— Про що ти думаєш? Полуботок
— Про політику українських гетьманів... Петро
— А ти кинь про це думати. Тепер уже кінець твоїм думам сумним: ти знаєш, я прийшов миритися з тобою? Я люблю таких, як ти — розумних і чесних! Таких небагато у моїй державі, понеже хоч і обширна, та дика і нелюдима єсть держава російська. Людишки все дрібні і своєкорисні. Скільки я на Олексашу Меншикова довіряв! А він мздоїмець і казнокрад. Вельяминов теж прокрався... А чесні і непідкупні у тюрмі гинуть: не хочуть розділити зі мною відповідальність за кров... І я несу цю відповідальність сам, несу вагу важчу, ніж ти, Полуботок! Ти все знаєш про Ольошеньку, синочка мого першородного? Яка ж вага мені після нього залишилася! А зараз ти, Полуботок... хочеш збільшити мою вагу. Але ж у Ольошеньки розуму бракувало, а ти брат мені рідний не тільки силою, а й розумом: ти зрозумієш мене! Полуботок! Кидай невільницьке ліжко своє, поїдемо до сенату, станемо перед сенаторами і ти скажеш, тільки одне слово скажеш, що не зрозумів государя свого... Та й поїдеш тоді до Глухова гетьманом... не наказним, а справжнім, моїм заступником, ясновельможним гетьманом усієї України!
Полуботок
— А Малоросійська Колеґія?
Петро
— І Колеґія при тобі буде, — ти ж і президентом будеш.
Полуботок
— А буде скликана військова рада? А залишиться право вибирати гетьмана вільними голосами?
Петро
— Цього не можна дозволити. Така вільність в одній частині держави усю державу до загибелі довести зможе. Та й нащо тобі ті вільні голоси, коли я, самодержець всеросійський, наставлю тебе гетьманом?
Полуботок
— Вільні голоси не мені потрібні, а моєму народові.
Петро
— Полуботок! Зрозумій, що щастя народу залежить не від волі, а від розумного уряду. Невже ж ми з тобою не зуміємо порозумітися, Полуботок?
Куранти грають. Полуботок
— Не зуміємо, царю. Петро
— Та чому ж?
Полуботок
— Тому, що ти думаєш про те, як «Малую Росію» к рукам прибрати, а я думаю про друге — як Україну зробити вільною.
Петро
— Та зрозумій же, Полуботок, що ніколи вона не буде такою, як ти хочеш. Малая Росія суть частина єдиної великої держави Російської. І що захочуть, те й робитимуть з твоєю Україною государі московські. Пройде сотня років, і не стане знаку на землі від ваших чубів та вольностей... Пройде сотня років — і малоросіянин, як капля води на другу, буде похожий на свого брата великоросіянина. І ніхто їх не зможе відрізнити. І тільки тоді, коли Україна забуде про своїх гульвіс запорізьких та крамольних гетьманів, тільки тоді вона знайде спокій і щастя!
Полуботок
— (Підводиться). В неволі щастя немає. Повергать народи в рабство і володіть рабами та невільниками єсть діло азіятського тирана, а не християнського монарха. Знай, царю, що той, хто покуштував волі, не буде спокійно ходити в ярмі!
Петро
— По-твоєму держава єдина і неділима ярмо єсть? Нехай так! Невже ж ти гадаєш, що твій народ і ярмо розірвати може?
Полуботок
— Може.
Петро
— Ніколи цього не буде. Я будую державу з міцної матерії і закріплюю кров'ю. Де ж та сила, щоб могла історію держави Російської вспять обернути?
Полуботок
— Море народне! Згадай, як Хмельниччина повернула історію Речі Посполитої!
Петро
— Цього в державі Російській ніколи не може бути! Уся Европа здивована з моєї роботи, а робота моя не на віки, а на цілі тисячоліття! Полуботок! їдьмо до сенату...
Полуботок
— Не можу. Петро
— Подумай. Полуботок
— У мене досить часу було, щоб подумати. Петро
— Я востаннє питаю тебе, Полуботок! Згоден, чи ні? (Павза). Я жду. (Павза).
Полуботок
— Ні. Петро
— Ще раз подумай. (Павза). Май на увазі: коли я вийду відціля без тебе, то ми вже з тобою не побачимося ніколи.
Полуботок
— Ні, царю, ми ще колись станемо з тобою перед Вічним Суддею: може він розсудить Петра з Павлом?
Петро
— Не можеш крамоли викинути з голови?
Полуботок
— Ні, холопом не хочу бути. Не хочу допомагати тобі нищити Україну.
Петро
— (Схоплюється). Про це я буду говорити з тобою у застінках тайного приказу. Коли по-доброму не хочеш повинитися перед своїм государем, то мусиш перед ним на дибі!
Петро встає швидко і виходить, а Полуботок безпомічно падає па подушку. Серед тиші чути важкі кроки в коридорі, наглядач просуває голову в двері й стежить за Полуботком.
Полуботок