Розстріляне Відродження - 08

По живущу воду в глибокі неба, Вони розійшлись, і ніхто не вернувся, Тільки гроби їх світліють на темряві. Уже ж бо і я не в початку цвітіння, Уже й мені не великий час красувати. Тепер жовтію, далі зчервонію, А тоді умру, і стане тихо в світі. Вернися ж додому, не шукай пусто, Милої дружини не сподійся оживити». — Сонце замовкло — і все засмутилось. Мужні грози похилили голови, Веселцй дощ зронив свою лійку, Лінивий сніг зідхнув і зажмурив очі, А невідущі веселки збилися на галяві, Як рій наполоханих голубок.
1934
З нвдрукованої книжки ME ДОБІР. Передрук з журналу «Арка» (Мюнхен, 1947, ч. 4, стор. 12).
 
Павло Филипович
1891-1937
Видатний діяч доби Розстріляного відродження, із групи «неоклясиків», блискучий знавець літератур — української, західньоевропейської, російської, бездоганний перекладач французької і латинської поезії, оригінальний поет, педагог і критик; дав свій непроминальний вклад в загальний процес модернізації української поезії і літературознавства. Заплатив за все своє добре своїм і своєї дружини життям у розквіті сил.
Народився 20 серпня (ст. стилю) 1891 року в селі Кайтанівці Звенигородського повіту на Київщині, де його батько Петро був священиком. Однаково обдарований, як і працьовитий — учився блискуче і здобув досконалу освіту: після чотирьох кляс гімназії в м. Златополі переміг у трудному конкурсі на вступ до елітарної Колегії Павла Ґалаґана, що провадилась за зразком ліпших англійських каледжів. Тут полюбив літературу і досконало опанував французьку мову. З таким самим успіхом закінчив 1915 року історично-філологічний факультет Київського університету, при якому був залишений як професорський стипендіят для підготовки до професури. З 1920 до дня арешту в серпні 1935 безперервно працював професором у Київському університеті, де викладав переважно історію новітньої української літератури; дав цінну працю — З НОВІТНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА (Київ, 1929). Одночасно був першорядним співробітником Української Академії Наук, про що свідчать зокрема редаговані ним два збірники ШЕВЧЕНКО І ЙОГО ДОБА (Київ, 1925), що відкрили нову добу в шевченкознавстві, а також ряд передмов до блискуче редагованих ним творів Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, О. Олеся. У групі «неоклясиків» Филипович був другим після Зерова відважним полемістом у • літературній битві 1920-х років проти «пролет-культівських» і партійних вульгаризаторів і насильників над культурним процесом.
Писати вірші почав ще в Колегії Павла Галагана. З 1910 року друкується в петербурзьких і московських журналах («Вестник Европы», «Заветы», «Жатва») і київському «Куранты». В 1917 році, захоплений хвилею революційного відродження
України, переходить виключно на українську мову, друкуючи критичні статті в редагованому М. Зеровим «Книгарі». В 1919 році з'являються його перші поезії в альманаху українських символістів «Музагет» (ч. 1-3). Його друкований поетичний доробок нечисленний, але глибокий і рафінований — це дві збірки поезій: ЗЕМЛЯ І ВІТЕР (Київ, в-во «Слово», 1922, 46 стор.) та ПРОСТІР (Київ, в-во «Слово», 1925, 56 стор.). Ці книжки з додатком не включених до них поезій, друкованих того часу по журналах, були перевидані в одному томі на Заході під заголовком ПОЕЗІЇ (Мюнхен, Український Вільний Університет, 1957, 153 стор.). З цього видання взяті і наші передруки.
Филипович був занадто змістовною, активною і глибокою людиною, щоб бути поетом лише одного готового «ізму». Лише в юності стартував він із сутінок почувань і настроїв символізму, таких типових для європейської і російської поезії по-чатку нашого століття, його дух мужнів і усамостійнювався серед «шаленого вітру і кривавих днів» революції і його поезія набирала дедалі більше ясности і скристалізованости, синтезуючи збагачені модернізмом поетичні засоби з клясичними і навіть пісенно-фолькльорними. Він наче кував у собі дух ґетівського активного пізнання, філософського збалянсування суперечностей індивідуального і загального, життя і смерти, руїни і будови, минулого і майбутнього — у вічному світлі од-ности універсуму. Це не був легкий шлях, але героїчний прорив крізь озвіріння і механічне самовідчуження людини до пев-ности, що «врятує вроду і себе людина, життя зросте над попелом руїн». Все ж там і тут виринає в тканині його поезії безперервна чорна нитка тривожного передчуття; це був без-похибний інстинкт «гострозорого мужнього покоління», що бачило свою долю і все ж ішло назустріч їй, опановане «безмежжям праці», що прилучала до безсмертя.
Натурально, що такий будівничий і речник українського відродження в роки терору був заарештований (серпень 1935), засуджений закритим судом (весна 1936) на 10 років, висланий в концтабір на Соловки, де його мучила непосильна фізична праця, недоживлення, розлука із дружиною і Києвом. Наприкінці 1937 року його вивезли на материк, була чутка, що йому додали до його ще невідбутих 10 років нові десять років концтабору. То був час масових розстрілів у концтаборах, і в тому часі загубилася остання вістка про Филиповича. Його дружина після арешту Филиповича від горя збожеволіла, хотіла вимагати від НКВД, щоб вислали і її до чоловіка на Соловки. НКВД одначе задовольнило її бажання лише наполовину — заарештувало і вислало на 5 років до концтаборів у Караганду.
Дивись, дивись: безмежні перелоги І хмар насуплених погроза в далині. Приносить вітер виклики тривоги — Шалений вітер і криваві дні.
Не перший рік, як позникали боги, Остались люди та мерці одні. Жують і плачуть: дайте бо підмоги, Заснуть спокійно дайте у труні.
Я чую жаль. Мене турбує звада, Та марний біль перемогла відрада, Бо у минулім не кохаюсь я, Бо не розстанусь з мрією моєю: Став чоловік над чорною ріллею, Як небо, гордий, сильний, як земля.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, «Слово», 1922.
Єдина воля володіє світом, Веде в майбутнє нас єдиний шлях, Ми умремо з єдиним заповітом В непереможних і міцних серцях.
Врятує вроду і себе людина, Життя зросте над попелом руїн, — Велика мрія, мудра і єдина, Недаром дзвонить у всесвітній дзвін.
Віки летять, а в неозорім морі Єдине сонце для землі горить, І всі колись з'єднаються в просторі — Людина, звір, і квітка, і блакить.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
На поталу камінним кригам, На глуху наругу вітрам, На зневагу звірам, що плигом Проминуть і квітку, і храм.
Оддаю і тривожну душу, І холодний спокій думок, І вартую, надіюсь, мушу Виглядати, чи йде Пророк.
Над землею сонце червоне Залива промінням блакить, — Поруч серце чуже холодне, Умира, не може любить.
І на всій безмежній країні Ні один ще Лазар не встав. Тільки ночі чорні та сині Десь пливуть понад морем трав.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
Заклинаю вітер і хмари, Заклинаю, земле, тебе! І бринять найміцніші чари — Заклинаю сонце сліпе.
Пролетіли огненні бджоли Між зелених полів людських. Заклинаю вас, тихі доли, Не пускайте до себе їх!
А глухі снігові градини, Смілий вітре, хоч ти розвій, — Хай живуть і квіти й рослини У країні бідній моїй!
Ясний світе, степе без краю, Срібна пісне роси й трави, Вас кохаю, вас заклинаю, Хочу бути таким, як ви!..
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
/ на сторожі коло їх Поставлю слово...
Т. Шевченко
Не хижі заклики пожеж, Не безнадійний рев гармати, — В поля майбутнього зайшла ти, Минулу радість в них знайдеш.
Де жебраки? Уже людині Земля готує вічний дар, —
І сонце — золотий кобзар — Збудило гори і долини.
І трави ждуть отар, і жде Дніпро пташок — човнів веселих, Ще мить — у місті і у селах Життя розквітне, загуде, А давнє слово на сторожі, Напівзабуте слово те, Як пишне дерево, зросте У дні співучі і погожі.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
Я — робітник в майстерні власних слів, Та всі слова я віддаю усім, Будую душі, викликаю гнів, Любов і волю вводжу в кожний дім.
Надхнення, втіху чую і тоді, Коли учусь у давнього митця, Але безжурні, горді, молоді Лише майбутнім дихають серця.
З старої бронзи зброю владних слів Переливаю радо на вогні. Під невгамовним подихом вітрів Безмежна праця, переможні дні!
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
Як страшно!.. Людське серце До краю обідніло.
П. Тичина
Коли летять, як сиві зграї, Такі скупі і сірі дні, Коли сама земля вмирає, І в небі не горять огні, —
Коли кругом старці й каліки, І обідніло серце вкрай, Забудь і ти, забудь навіки Мій біль і горе, і одчай, І те, що всі мої надії, Любов і пристрасть, і хвали Лиш тягарем чужої мрії Для тебе, ніжної, були.
Минеться все, уже минає. Змінився я, і ти не та. Над нами вічність пролітає Шляхи безкраї заміта.
І я уже не маю сили Тебе забути, відійти. Я чую тільки голос милий, Я бачу світ, бо в світі — ти.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
Білявий день втомився і притих, Із глибини блакитного спокою
Прямує сонце тихою ходою
До роздоріжжя вечорів смутних.
Не довгий час спиняється у них, Поломеніє пізньою красою, Немов на обрій зводить за собою Примари мрій криваво-золотих.
І дня нема. Та променисто-ніжний На ясне небо, на простір надсніжний Розлився світ і не пускає тьми;
Лиш місяць срібний тихше і смутніше Ті ж візерунки темно-сині пише На білих шатах пишної зими.
ЗЕМЛЯ І ВІТЕР. Київ, 1922.
Минула ніч тривожно і безславно. І скрізь степи і всюди вороги. Коли ж ти вийдеш, ніжна Ярославно, На темний вал одчаю і жаги?
Невпинний вітер мече гострі стріли, Високе сонце п'яну спеку ллє. А я не бачу, де ті руки милі, Що захистить могли б життя моє.
Лише Кончак дочку свою вродливу Причарувати бранця намовля, І чорну пристрасть, вільну і зрадливу, В чужих піснях вже почуваю я.
1922
ПРОСТІР. Вірші. Київ, в-во «Слово», 1925.
*
Кому не мріялось, що є незнана Муза — Прекрасна дівчина, привітна і струнка, Яка в минулому з'являтися уміла Поетам радости і вроди, і любови, І навіть дудочку приносила тоненьку, І награвала їм пісні сама.
Усім здавалося, що втіху безтурботну Вони знаходили, можливо — у гаю, А, може, іноді над струменем прозорим, Де сонце іскриться, і де сміється місяць, І очерет без вітру шепотить.
Не вірте мрійникам, не слухайте померлих! Борвієм, пристрастю і згагою степів, Тугою темною і буйними дощами Життя несеться над усіми нами І вимагає ладу і пісень.
І прокидається мелодія щаслива
На дні тривожної і тоскної душі, І сам здивуєшся, почувши власний витвір, —
І хтось впевнятиме, і ти йому повіриш, Що це Незнана пестила тебе!
1922
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
Закликав червень чарівну теплінь У тихий сад і у поля безкраї, І синя квітка не дзвенить: дінь-дінь, Коли бджола її крилом торкає.
Лиш ніжний келех нахиляє їй І тягнеться, як пролетить метелик, І кожна мушка — радісний носій Дарунка квітів ясних і веселих.
Навчись і ти, коли прийде твій день, Віддать усім прозорий мед любови, Приваблюючи фарбами пісень Мандрівників далеких, випадкових.
І непомітно передай вікам Оті пилини сховані насіння. Смерть не мине, і ти загинеш сам, Та безліч раз зійдуть твої насіння.
1922
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
Жовтих плям тривожне коло, Слів байдужих кайдани. Може, сонце прохололо, А як ні, то поверни
Не ясні дарунки травня, Не троянди, не вогонь — (Буйна радість — радість давня, — Мов пісок з сухих долонь)
Поверни оті прозорі Молодого серця дні, Спів і працю у просторі, Гук возів у далині, І у вирій перші шуми, І озер безхмару дань, Золоті човни задуми, Легкоплинний час розстань.
1923
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
МОНОМАХ
Дивився з вежі На темний бір. Там слід ведмежий І вовчий зір.
Там бродять тури
Удалині, А дуб похмурий
Ковтає дні.
Дививсь і зброю Стиснув хутчій, Соколів двоє Враз на плечі.
Бичача шия, Мов камінь, крик. Не Візантія, — До степу звик.
Залізна шкіра, Серце тверде — На роги звіра не попаде. О Мономаше!
Ти не навчай, Що щастя наше — Покора й рай.
Зійдуть на попіл Бліді ченці, А спис і сокіл В твоїй руці!
Гримить відвага На всі віки — Той крик варяга, Той стиск руки!
1923
«Червоний шлях», 1923, ч. 4-6, стор. 8. ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
* * *
Хилиться сумно і гнівно Соняшний день в далині. Там молода Бондарівна Мертва лежить у труні.
Сходяться хмари чубаті, Стогне юрба і гуде: Годі тобі панувати, Власнику темних людей!
Чорне шепочеться жито, Стукає вітер в вікно: Меду-вина ще не пито, Буде, ой буде вино!..
1924
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
*
* *
І десь надійшло наостанку Холодне і темне: прощай! Минаю будинок Держбанку, Мене обминає одчай.
Даремне змагання — схилиться, Впевнять: помилилася ти. Замріяне слово, мов птицю, Спіймали в повітрі дроти.
Нікуди не може летіти Примара сліпої журби, — Сміється і сонце, і вітер, І голос залізний доби.
1924
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
* * *
Місяця срібний дзюб Там, в далині, вгорі. Місто — камінний куб, Сум і сон — ліхтарі.
Зовсім звичайна річ, І не помітив я — Помандрувала ніч В чорні, німі поля.
Зовсім звичайне все — Стіл і папір, книжки.
Хвиля (чия?) несе Тихі мої думки.
Зникла стеля, стіни — Мов не було ніде. Десь ідуть чабани, Серце шляхів — тверде.
Чую твій перший крик, Пращуре, крик землі, — Ти у печерах звик Слухать намови злі.
Темним мовив: моє — Жінка, табун, стріла. Онде твій син встає, Бачить сонце й орла.
Перша думка летить У неозорий світ, Перша пісня дзвенить, В пісні — соняшний міт.
Всюди літа орел, Сонце горить для всіх, Із золотих джерел Ллється радість і сміх.
Може, й не син, а внук, Може, не внук, а всі, — Сходять зерна наук В гімнах ясній красі.
Слово росте, живе Квітка мала і дуб. Півень співа, й пливе Місяця срібний дзюб.
Думка росте, немов Башту дме Вавилон.
Пристрасть, ніжність, любов, Мрійника мудрий сон...
1924
ПРОСТІР. Київ, 1925; передрук із зб. ПОЕЗІЇ. Мюнхен, 1957, crop. 77-78.
* * *
Візьмеш у жменю сонного насіння І не пізнаєш власної руки, — Най синій день, най у землі коріння, Жіночий сміх і соняшні книжки!
Я не люблю самотнього зідхання — Нащо давать далеким зорям звіт? Не долетить ні перша, ні остання З моїх думок у невідомий світ.
Це ти така і тепла, і принадна, І над тобою все гудуть дроти. Розстеле ніч свої похмурі рядна, І знову не одзеленієш ти.
Надії мрійні і смутне квиління Загублено у передранній млі, А гострозоре, мужнє покоління Уже росте на молодій землі.
1925
ПРОСТІР. Вірші. Київ, 1925.
ЕПІТАФІЯ НЕОКЛЯСИКОВІ
Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Висла Його сховає вічности ріка. Прощай — неоклясичну руку стисла Після Европ досвідчена рука.
Десь Дорошкевич з ним вітався кисло, Не раз скубла десниця Десняка. Кінець! Мечем Дамокловим нависла Сувора резолюція ЦК.
Дарма, що він, у піджаку старому, Пив скромний чай, приходячи додому, І жив працьовником з юнацьких літ, —
Он муза аж здригнулась, як почула, Що ті переклади з Гомера і Катулла Відродять капіталістичний світ.
16. IX. 1926
Юрій Клен. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯ-СИКІВ. Мюнхен, 1947, стор. 23. Ця «епітафія» являє відгук на резолюції червневого пленуму ЦК КП(б)У, коли першим секретарем був Лазар Каганович. В резолюції говорилося про прагнення неоклясиків «спрямувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на зв'язок з буржуазною Европою».
Слова «неоклясичну руку стисла після Европ досвідчена рука» — про О. Досвітнього, що відвідував тоді Західню Европу і що виступив у журналі «Вапліте» на захист неоклясиків. О. Дорошкевич — літературознавець і В. Десняк — марксист-критик виступали тоді проти неоклясиків за лінію партії, обидва були заарештовані і заслані в 30-х роках.
 
Тодосій Осьмачка
1895-1962
Осьмачці випало одно з найориґінальніших і глибших обдаровань літератури Розстріляного відродження, а разом із ним і дивовижно виключна доля. Він чи не єдиний із плеяди найвизначніших «двадцятників» не піддався ані ідеологічним приманкам, ані терористичному тискові чужого тоталітарного ладу-володаря і, пройшовши найбільші поліційні тортури, врятувався фізично, вийшов під час Другої світової війни на еміграцію і тут договорив те, що не міг — чи не встиг сказати дома, та дав великий поетичний звіт за трагедію молодого відродження народу.
Родився Осьмачка 3 травня 1895 року в селі Куцівка на Черкащині в родині сільського робітника Степана, який працював у маєтку відомого поміщика Терещенка, а потім самотужки здобув собі фах і славу ліпшого в своїй окрузі лікаря тварин. З великого гурту своїх дітей батько спромігся дати середню освіту лише найстаршому синові — Тодосію, який потім завершив її уже сам. Замолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час світової війни за свою поему «Думи салдата» був відданий під військово-політичний суд. Революція врятувала його, відкривши нові можливості. В 1920 році нарком освіти Гринько призначив його інструктором підготовки робітників освіти на Кременчуччині. Здається, з кінця того ж року і по 1923 Осьмачка учиться в Київському Інституті Народної Освіти (як тоді звався університет). Тут разом з студентськими роками почалася його участь у літературному житті. Спершу він був членом очолюваної Миколою Зеровим Асоціяції Письменників (АСПИС), а потім — організованої Валеріяном Підмогильним Ланки, до якої належали також Марія Галич, Григорій Косинка (найближчий товариш Осьмачки, що був розстріляний 15 грудня 1934), Євген Плужник та Борис Антоненко-Давидович. Всі вони, може за винятком Марії Галич, були репресовані в 30-х роках.
Осьмачка почав писати рано — друкуватися пізно. Перший його вірш був надрукований того самого року, що й його перша збірка — КРУЧА (Київ, в-во «Слово», 1922, 32 стор.). Де-бют зразу поставив Осьмачку в перший ряд тодішньої поезії, а дальші дві збірки поезій — СКИТСЬКІ ОГНІ (Харків, ДВУ, 1925, 96 стор.) та КЛЕКІТ (Київ, 1929) — остаточно закріпили за ним першорядну позицію. Стиль його поезії вражає цілковитою оригінальністю і незалежністю. Це модернізм, але базований не на революційному розриві з попередниками, а, навпаки, — він виходить із найглибших основ української поетичної тра-дицп — народної пісні і казки, «Слова о полку Ігоревім», козацьких ліро-епічних дум та з Шевченка, якого Осьмачка ставить вище всіх поетів світу. Якимсь незбагненним чином його гігантська метафора і многозначний символістичний образ, несамовита експресіоністична напруга внутрішніх сил, романтична туга за омісцевленням і воднораз за динамічним проривом в універсум — поєднуються з розлогістю епосу і прозорим замкненим у собі ліричним малюнком, Три Осьмаччині книжки справдили прогноз Сергія Ефремова, який писав 1923 року про автора КРУЧІ, як «одну з найнадійніших сил» серед тодішнього літературного молодняку. Але ж вони і відрізали поетові всякі надії на те, щоб жити і творити далі. Бо від першого свого друкованого рядка і до останнього він є одержимий трагедією затоплення українського відродження. Після Шевченка він вище ніж хто підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції і найбільшою жерт-вою московської тоталітарної контрреволюції. Цій трагедії він дав космічні виміри. Звертаючись до всесвіту, він повертається назад із страшною підозрою моральної порожнечі людства й універсуму. І тоді розгортає в його поезії свої чорні крила відчай забутої Богом в порожньому просторі країни і людини. У цьому ніби екзистенціялістичному мотиві самотности і зали-шености людини на її власні сили і рішення нема нічого спільного із значно пізнішою Сартровою «засудженістю на свободу». Осьмачка був «засуджений» не на свободу власного вибору, а на один-єдиний шлях безкомпромісового спроти-ву і погибелі задля правди відродження свого народу. Він добровільно прийняв цей присуд, як свою невідкличну долю.
1929 року на Україні почався масовий соціяльний і національний терор: примусова колективізація і ліквідація селянства, як стану, загальне нищення української культури. І в тому ж році Осьмачка друкує вірш «Деспотам», що кінчається словами: «Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя». Після цього він устигає видати лише свій переклад Шекспірового «Макбета» (ДВУ, 1930) — англійську мову він узявся вивчати ще
1927. Партійна критика обклеїла Осьмачку всіма ярликами і лайками, що були в її арсеналі. «Ворог народу», «бандит» — поет міг чекати тільки арешту і розстрілу. Десь у ті часи Ось-мачка написав поему, сюжетом якої послужив йому факт загибелі ватажка українських повстанців в 1917—21 pp. на його ж таки рідній Черкащині. Поклав її в пляшку і закопав у землю. Побачила вона — «Дума про Зінька Самгородського» — світ аж під час Другої світової війни в четвертій книжці його поезій СУЧАСНИКАМ (Краків-Львів, Українське видавництво, 1943). Арешти, депортація, розстріли доповнились організованим голодом.
Тим часом терор ріс лявиною, обертаючись в геноцид цілого народу. Жертви числились мільйонами. Гинула також тотально вся культурно-творча верхівка нації. Осьмачка пробирається на Поділля з наміром перейти нелегально кордон у Польщу. Його заарештували (1932?) і відправили під конвоєм аж у Свердловськ, але він по дорозі тікає назад на Поділля з тим самим наміром. Знову арешт і цим разом тюрма Бутирки в Москві та обвинувачення в шпигунстві на користь чужої держави. В чеканні цілком гарантованої кулі в потилицю Осьмачка робить своє «останнє рішення» — боротися далі, але не засобом сили, а засобом «слабости» — він симулює божевілля. Засіб «слабости» вимагає найбільшої сили. Чи вистачило її в Осьмачки? В усякім разі він переміг чекістів і його перевели в психіятричну лікарню в Київ, тоді як його товариша Косинку розстріляли, а інших домучили на каторзі. Усю моторошність тієї ситуації Осьмачка 25 літ пізніше змалював у незвичайній повісті РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ (видана в Канаді 1956, 365 стор.). Друга світова війна застала Осьмачку в Кирилівській психіятричній лікарні у Києві. Нова руїна Києва дала свободу Осьмачці, і 1943 року він уже у Львові видає свою четверту книжку СУЧАСНИКАМ. 1944 року в Криниці він пише повість СТАРШИЙ БОЯРИН (Новий Ульм, в-во «Прометей», 1946, 116 стор.) — перша його книга, де нема пекла і де його талант дав зливу райдужного світла, гармонії, фантастики, нагадуючи чимсь Гоголя в його українських повістях. Але це був єдиний відпочинок, що його дозволив собі поет. 1945 року він уже закінчує велику поему ПОЕТ (видана в Німеччині, 1947, 154 стор.,^ включена в новій редакції в його збірку ІЗ-ПІД СВІТУ, Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук, 1954, 317 стор.). Осьмачка вертається назад у «прокляті роки», в пекло і відтворює в поемі гігантський круг української трагедії та велетенський образ самітньої в просторі людини. Далі йде в тому ж напрямі повість ПЛАН ДО ДВОРУ (Торонто, Канада, в-во
Українсько-Канадійського Легіону, 1951, 184 стор.), а потім уже згадана вище РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ. Трьома повістями своїми Осьмачка утвердив себе як найсильнішого українського белетриста нашого часу.
Це правда, що в поезії і прозі Осьмачки — відчувається темний і до хаосу розбурханий океан відчаю і ненависти. Але в основі її основ лежить любов, героїчне почуття вічної правди і краси народу. І хто уважно перечитує його твори, той не може не відчути, що цю творчість і її автора породила велика сила молодого відродження.
ПЛУГАТАР
(Уривок)
Стане до плуга народ-хлібороб, як море стояло в киреї із чорного мулу коло билець колиски його; угородить леміш іржавого плуга у ребра землі по граді л ь... розверне одвірки просторів півночі та півдня і, в пелену вічности зорями вдзвонену, землю світами в руках понесе за чепіги старі! і хай правда росте під залізом твоїм, як під серцем у неньки дитина!
КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922; передрук із кн. Сергія Єфремова ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА. Київ-Ляйпціґ, 1919 (1923), стор. 376.
КОЛІСНИЦЯ
(Уривки)
Церкви Божі
в кришталеві дні погожі, молоділи та біліли.
На майданах — роздоріжжі
любо святами пишались, людом радісним і ясним, мов колоссям наливались.
Щось велике, необоре, мов сторуке наше горе, прошуміло по Вкраїні на незримій колісниці. Села небо засмалили пожарами і розхрістались риданням. Як на дощ ворони крячуть, за Батиєм хижо
плачуть, у долинах клюють очі, мертві очі парубочі... Од пожеж у видні ночі
люди тінями блукають, над руїнами ридають, їм лисиці та собаки із ярів одповідають.
КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922. Записано із уст автора, за його пам'яттю.
РЕГІТ
Море Середземне шумить, хвилями дзвонить в боки пірамід африканських, хлюпають ріки криваві в долинах віків
У круті костяні береги із людей...
І чую крізь гомін стихій над тілами рабів
свист батогів...
Берегами женуть кислооких, немитих і голих;
падають, гинуть, як мухи під зиму, в долинах Єгипту, Еллади та Риму
й середніх віків...
Свист батогів!..
З їх посвистом хижим єднаються в пісню
і наші пожежі, і ревища, й дим, і чади, як брязкіт кадила та ладан у церкві...
Свистять батоги, кліпає сонце, і бризкає кров аж у стелю світів;
із крапель кривавих зростають зірки, а зорі на небі, як в полі волошки, зривають поети
і в'яжуть вінки
на білії чола коханкам своїм.
Філософи мудрі моря піднімають
у чашах ґранітних на гори під сонце
і ріки сплітають у косу землі, а правди не знайдуть...
Кров бризкає в небо і зорі цвітуть...
Гей, земле!
диявольський регіт твій чую
у шумі мільйонів плянет
в мільйонах віків, і хочеться плюнуть з одчаю
тобі, земле, мамо, щоб випекти пляму, пустелю, на спині твоїй, як вічне тавро арештантське, і димом пропасти в безодні часу!
КРУЧА. Київ, в-во «Слово», 1922; ІЗ-ПІД СВІТУ. Поетичні твори. Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук у США, 1954, стор. 293-294.
НА ІГОРЕВІМ ПОЛІ
Ой у полі та стернистому, на старому Деревлянському, явори стоять, гойдаються, ще й вітрами умиваються.
Там Сварог схиливсь над стернями, вкутав голову туманами
і ворушить тихо віями, мов лісами в білім інеї.
Тихо віями він скочує
сльози, тугою розтоплені, що лишаються озерами
у долинах серед зелені
та й курять до сонця водами
в ранки білі, теплі, травневі.
Сварог каже тихим голосом, а садки скрізь задимилися
у цвіту густім, вишневому, і вишневим цвітом всипались, наче ріки, вуса богові: — «Явори тверді, кряжистії, ви сучками попробивані, мов стрільчастими перунами, прокажіте мені сурмами, хто голосить ото селами? Ваші сурми наготовлені, із ярів крутих змуровані, на степах моїх простягнені!» Явори мовчать, гойдаються, а стерня шепоче шелестом: Половецькі орди їхали степами, ловили списами зорі вечорами; половецькі орди їхали лісами, сонце повтикали злотними стрілками: Сонце покотилось з могил до криниці й заюшило кров'ю хустку молодиці... Не з відрами стала вона під вербою — дитину вмивала гострою водою: — «Погойдніться, верби, понад берегами, розетупіться села з білими хатами, я несу дитину на чорні майдани, хай зозулі сизі кують над дворами... На чотири бори насунули хмари, й ними блискавиці ножі сполоскали; брязнули зірниці і на сході в полі, а в диму, тумані, заіржали коні; блиснули носами круки на могилах, під крила сховавши знижені долини, й вилискує місяць у птахів на крилах і капає з крил їх на яр та на ниви...
А муж мій поїхав волочити, знаю, аж на Сян від коней копита лунають... І горе, горе серцю і людському зору, страшно мовить слово у світ, як у нору: вдарили гармати московські з-за Дону та й шлях перебили, в землю увалили, повбивали коні, дружину прибили, йому темні брови присипали пилом, а борона впала Богові докором, зубком учепившись в небосхил над бором, та й висить на небі на північ зубками, розгойдана люто сніжними вітрами, від яких аж зуби довгі розпеклися й на небі зірками рясно зайнялися...
А вже ж, як ревнули з Дарниці гармати, іншії московські і в другую пору, то кинули мужа на простір проклятий, на зубки вогненні, височенно вгору, —
та й висить на небі ратай з бороною
над землею й морем, ранами роздертий, кров'ю заливає Північ з Колимою
і на чорний Захід тінь кладе від смерти...»
На голі майдани вийшла молодиця й, поставивши сина там у кривавиці, з мукою гукнула: «Ллє кров без упину, не покинь закляту, розп'яту Країну!..»
Тихий шепіт зник над стернями. а Сварог ворушить віями, мов лісами в білім інеї;
тими віями він скочує сльози, тугою розтоплені, стають сльози ті озерами у долинах серед зелені та й димлять до сонця водами в ранки білі, теплі, травневі...
А з голих майданів кричить молодиця, до віків Трояна, бо ще всім не досить!.. Від борони небо кров'ю червониться кров'ю Північ червоно заносить!..
СКИТСЬКІ ВОГНІ. Поезії. Харків, ДВУ, 1925; ІЗ-ПІД СВІТУ. Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук у СІЛА, 1954, стор. 284-286.
ГОЛОТА
(Уривки)
Моя голото, моя доле! Чого на тебе завше грім, Чого не квітне тобі поле Із теплих водами дощів? Збиваєш нігті об могили І заливаєш кров'ю степ...
У мисці борщ пісний, холодний
Жадібно діти дістають, Із ложок, звісно, як голодні, На дране пузо собі ллють.