Розстріляне Відродження - 18

Він спиняв підводи, що сунулись шляхом, без мови, самим владним рухом своєї патериці; ті, що зустрічали його вперше, німіли від здивування, а хто вже бачив був його, злазив із підводи й здіймав шапку. Він наближався й, кинувши гострий погляд із-під навислих рудих брів, підносив над землею кийок і казав повільним урочистим голосом: — Я, Іван Босий, посланець неба, кажу вам: Бог із високости поклав мені слова на уста й запалив вогнем мені душу. Бог загострив мені позір, і я вгледів усі неправди, всю ненависть, злобу й лютість, що розлились по землі, як дике море. Я бачив душі людей, де не було Бога, душі облудні й злобні, де розсівся Сатана, як на троні... Я бачив пограбовані церкви, роздерті ризи, закаляні чаші, прострелені ікони. І ніде я не знайшов слова Божого, не натрапив на Його святий образ. І сказав мені Бог: «Великий гріх содіяли люди. Вони кинулись один на одного, мов скажені вовки, забувши, що я кожному дав те, що потрібне. Вони прийняли й на покутті посадили дітей Антихриста, що підбурюють їх на без-законія, обіцюючи рай на землі. Вони мислять себе вищими за Бога й, засліплені, споруджують нову башту вавилонську. О, божевільні, я скараю їх посухою, як колись скарав був потопом. Я замкну усі дощі, й крапля води не впаде на землю. Висихатимуть криниці, річки й моря, никнутиме хліб по степах, і люди жертимуть одне одного тим, що всі захотіли ласувати. Матері роздиратимуть свої діти, як вовчиці, всі багатства, на які поласилися люди, їм ні на що не здадуться, і той рай, що обіцяли їм діти Антихриста, буде їм пеклом, прокляттям і смертю». Так сказав мені Бог... Люди, люди, подивіться навкруги, побачите пониклі хліба, що благають роси, погляньте на луги, позбавлені паш, почуйте стогін землі, якій не дано пити, скажіть, чи не справджується кара Господня? Зазирніть собі в нечисті душі, і скажіть, чи не пекло вам у душі, чи не прокляття й смерть? Схаменіться, люди, прозріть свої злочини й покайтесь! Проженіть Сатану з свого серця й дітей Антихриста з-поміж себе. Освятіть мечі й станьте на захист Бога. Затопіть свої гріхи в крові тих, хто олукавив вас, і принесіть вечірню жертву Богові. Тоді впаде дощ на ваші землі й ласка Божа вам у серця...
Його слухали, схиливши голови, не насмілюю-чись підвести очі до обличчя, щоб не ошмалйтись. Закінчивши, він поволі простував навмання, не оглядаючись, а люди дивились йому услід, повні сумніву й страху.
Коли він казав про мечі, які треба освятити, та про кров, якою треба принести жертву, в очах йому запалювався вогонь дикий, кулаки стискувались, і кийок високо підносився над землею. І ця кривава мова палила слухачів до кісток, заливала їм мозок малюнками лиха й огиди громадянської борні; перед ними поставали гріхи, що кожний їх мав, бо кожний привласнив чуже й зійшов із шляху, яким досі йшов був. Страх огортав усю їх істоту, і вони несли з собою додому пророчі погляди й пророчі слова.
Іван Босий спиняв усіх, кого натрапляв серед степу, де він пробував — виряджених на села партійних робітників, радянських службовців, селян, селянок, навіть дітей — і всім вирізьблював у душі свою мову, заклики й погрози.
Всі покірно вислухували його, бо в нього був дикий запал і страшна певність. Ті, що сміялись потім із нього, в глибинах душ мали яскринки його очей, і в ухах їм жили його слова.
Ніхто, врешті, не знав, де він жив і як жив. Він ніколи не заходив у села, і бачено його тільки на великих шляхах, що вели до міста. Часом одного дня його зустрівано в різних місцях, часто на десятки верстов оддалік. Почало здаватись, що він не один, а що багато їх заселило степ, що вони скрізь, як знаки Божого гніву й поучения. Степи й шляхи ставали таємничі, оживали й заселялись думами. Селяни виїздили в поле, страхаючись зустрінути Босого, його погляду й закликів, що раз у раз глибше бурили їм душі, бо дощу не було, жита горіли, худла худоба, а життя ставало нестерпучо важке з його мобілізаціями, реквізиціями та несправдженими сподіваннями.
Старі люди, баби й діди, серце яких не могло вмістити сучасного зла, яким здобутки революції здавались прокльонами, — бачили в пророку правдиве віщування небесної кари, охали й зідхали, розпросторюючи тугу та млість, шамотіли про загальний голод, смерть і кінець світу. Вони кликали грім на дітей Антихриста, на комуністів, що повели брата на брата. Ці балачки, що провадились у кожній хаті, творили напруження, родили чекання вибуху незадоволення.
Ті, що їхали в степ на поліття, бажали вже зустріти Босого, насититись його мовою й наважитись. Жінки вночі блукали шляхами з хворими дітьми, сподіваючись чуда. Бо, переказували, бачено, ніби вночі він ходить не сам, і той другий, що з ним — то янгол Божий, що приносить йому накази й їжу. Казали, що тіло його непроникненне для куль, що
комуністи висилали були на нього військо, але рушниці погнулися, й червоноармійці попадали ниць.
Круг його імени швидко зростали леґенди, а степ, де він ходив, укривався вогненними слідами його ніг і репався, прагнучи крови.
Аж ось, несподівано, він завітав у село. Було надвечір, і сонце вже сідало за садами, лишивши на небі червону смугу, мов розтяту рану. В тихому повітрі розлилася млиста радість спочинку.
Він ішов великою вулицею, мірно довбаючи порох кийком, не зважаючи навкруги, мов не добачу-ючи людей і землі.
Його відразу помічено, і до тинів посипались люди. Поперед нього вже вкотилась поголоска про його прихід. Із бічних вулиць збігалась цікава дітвора, дибали діди і баби, напівроздягнені на ніч, простували жінки, чоловіки, і всі купчились у велику юрбу, що сунулась за пророком із невиразним гомоном, побільшувалась і заливала село. Хати остались порожні, по дворах завили перелякані собаки.
Він же спокійно прямував до церкви. Так само повільно він зайшов ув огороду, яку вмить заповнив народ, зійшов східцями на притвор і спинився перед замкненими дверима.
Все принишкло в чеканні; юрба стояла непорушно, мов завмерла, тільки хвіст її, що простягався далеко геть, приглушено хвилювався й шумів. Збоку наспів ошерешений піп і вмить затерся серед натовпу. До сходів заклопотано протискався захеканий голова сільради з двома міліціонерами, а й вони врешті безпорадно загрузли в людській гущавині. Всі дивились пильно на Босого, що його постать, затьмарена присмерком, виросла у велетенську скибу, побільшена розпеченою уявою та величним рухом, що ним він підніс догори свої руки. Він стояв так із хвилину, простягши руки до неба й підвівши голову. Потім серед юрбової тиші, завиненої мороком, почулись його слова: «Боже всесильний, Боже великий, Боже спасения! Ти, що послав мене, одімкни двері храму Свого переді мною».
Він поступивсь кроком наперед; під дотиком його руки впав залізний замок і широко розчинились церковні двері. Стоголосий гук, мов зойк раптовно-го болю, знявся над юрбою й покотився селом... Натовп ринув у церкву, враз залив її рухливим тілом, перекидаючи ставники й корогви, розчавлюючи один одного з плачем, стогоном, благанням. І відразу знову все стихло в тяжкому, мов передсмертному напруженні.
Іван Босий пройшов крізь царську браму у вівтар і добув із шафи святу чашу. Наливши в неї вина, він поставив її на престолі й схилився перед нею навколішки. І весь натовп безтямно впав додолу, надушуючи один одного, шматуючи одежу, затримуючи вигук болю й захоплення. А знову за мить запанувала тиша, посріблена місяцем, що сипався крізь ґратовані вікна.
В загуслому повітрі, отяженому вогкістю старих мурів, повстала його мова, що падала присутнім на серце ударами гострих ножів.
— Боже всесильний, Боже великий, Боже спасения! Ти, що кров'ю записав заповіти Свої, Всемогутній, поверни це вино на кров Свою — чисту, омий і очисти ще раз нас грішних, що припадаємо до ніг Твоїх із молінням! Боже, зглянься на нас!
Він замовк і простяг над чашею свої довгі руки, благословлячи. Натовп лежав перед царською брамою, тремтячи з жаху, відчуваючи, що Бог схиляється над чашею й творить чудо.
Іван Босий устав і вийшов із чашею на амвон, усі ще більше припали до землі, готові прийняти страшне причастя.
— Нечестиві! — гукнув він: — Нечестиві й грішники! Ганьба на вас! Ви поласились на чуже добро, ви грабували, як злодії, забувши заповіти Господні! Тяжка безмежна кара на вас, посіпак диявола! Зникне вода, здичавіють степи, і ви ковтатимете землю, проклинаючи себе й дітей своїх! Поки не пізно ще, прихиліться до Бога, повстаньте на синів диявола, проженіть тіні пекла з-поміж себе! Потопіть свої
злочини в нечистій крові й нею змийте свої степи. Благословляю вас кров'ю Господньою на кров!
Він перехристив чашею юрбу, що простяглася перед ним у напівтемряві, а потім, наливши з чаші вина собі в жменю, бризнув ним перед себе. І враз ніби скажений вихор постав із-під землі! Навкруги за-двигкотіло, затріщало, падало й трощилось, а юрба, заревівши, в плачу й зойках, кинулась до пророка. Той швидко зачинив царську браму й вийшов на повітря маленькою вівтарською двериною.
Круг нього знову заколихалась юрба. Перед ним падали навколішки, хапали його руки, цілували й шматували дрантя, що закривало йому тіло. Він мовчки сунувся вперед, байдуже переступаючи че-рез тих, що впали йому на дорозі. Його свита була обідрана до пояса, ноги оголені до колін і сорочка розпанахана на грудях. А він простував, удивляючись у темну далечінь, ніби вбачаючи там святі таємниці, що були тільки йому досяжні і зрозумілі.
Так дісталися вони на край села, і Босий іспи-нився. Він підніс кийок, і все стихло, мов перед гетьманською булавою.
— Верніться до домівок своїх, — промовив він: — пам'ятайте: кров Господня гукає про помсту!
Він пішов геть і тихо розтанув у місячному світлі, а натовп поволі повернув на село, де тужно завивали самотні собаки.
У повіті стало неспокійно. З'явились невідомі отамани, і молодь, добувши приховану зброю, купчилась у ватаги та ховалась по ярах. Уночі розґвин-чували рейки й грабували потяги, що йшли шкереберть під косину. Круг міста утворилось зачароване коло, яке не міг переступити комуніст чи радянський службовець, не наклавши головою. Життя якось принишкло, мов над землею нависла хмара.
І так тяглося, поки бунтливу округу не залито загонами війська, що пройшло, розчавлюючи всі ознаки повстання.
Були якісь невиявлені зв'язки між повстанням і людиною, що звала себе Іваном Босим. Він одіграв
у ньому таємничу ролю. Переказувано, що він одвідував ватаги й благословив бандитів. Несподівано серед ночі він із'являвся в повстанчому таборі, будив усіх і переливав свій запал їм у серця. А коли пощастило оточити його одного разу, він так запаморочив червоноармійців своєю мовою, що ті не тільки випустили його, але навіть частинно приєдналися до повстанців.
Все це змусило, врешті, комітет партії окремо обговорити справу з Іваном Босим. Зроблено відповідну постанову й начміліції доручено її виконати.
— Це цікаво, — сказав той: — я ніколи ще не воював святих.
Вони зустрілись незабаром, коли начміліції з міліціонером повертався верхи з села, перевівши слідство про крадіжку. Міліціонер перший побачив Босого й, затримуючи коня, стурбовано промовив до начальника: — Товаришу, он іде Босий...
Начміліції подивився в той бік і побачив за півгони високу людину, що, не хапаючись, сунулась на них, без шапки й без узуття. Він посміхнувся, помацав рукою револьвера, що висів йому збоку, і звернув коня назустріч Босому.
— Я маю до нього справу, — сказав він міліціонерові — ач яке опудало! Горобців би ним лякати на баштані! — Міліціонер непевно посміхнувся.
За кілька кроків до Босого начальник міліції спинив коня, видобув револьвер і гукнув: — Ти хто?
Іван Босий теж іспинився, підвів голову й опалив начміліції своїм поглядом.
— Я Іван Босий, якого небо послало зняти людям полуду з очей. Великий Бог загартував мені душу й поклав на уста мені слова...
Він казав те, що звичайно промовляв, зустрівшись з людьми; погляд його вперто ловив очі начміліції, і того неприємно вразило висохле обличчя пророка й обурила певність, що з нею лилась його мова.
— Сховай собі Бога в кишеню! — зареготавши, гукнув він: — Покажи документи! Де твоя посвідка?
Босий замовк на хвилину, а потім, ступивши до начміліції, раптом підніс угору руки.
— Бог мені посвідка й захист, ім'я його записане на мойому чолі.
їхні погляди, врешті, зустрілись, здивований начміліції перестав сміятися.
Він побачив, що тут має бути якась дивна боротьба, зовсім не схожа на ті, що йому доводилося досі мати, їхні погляди схрестились, як шпаги, і вони напружено дивились один одному у вічі! За хвилину начміліції почув, що в'януть його очі й бгається його душа. Він затремтів, ніби падаючи, перед ним потьмарніло, і він сам ніби потопав у сухих хвилях, що падали йому на голову, як розпечений пісок. Тоді, скрививши обличчя, він з'єднав усі сили й наставив револьвер на груди пророка.
Когутик клацнув, але пострілу не було.
Міліціонер, гукнувши з жаху, подався навпростець, а начміліції, облившися потом, випустив револьвер додолу й безтямно відсахнувся назад на сідлі.
Іван Босий поволі спустив руки й, показуючи пучкою на начміліції, промовив із непорушним спокоєм: — Прокляття на тебе, що наважився піднести руку на слугу Господнього. Хай грім уразить тебе з ясного неба, і земля хай викине твої кістки!
Він посунув далі, дзьобаючи шлях своїм костуром. Начміліції з огидою ворухнувся на сідлі, ніби хотів струснути з себе щось сороміцьке. Вся істота його була збурена, а термосіння заважало опритомніти й з'єднати думки.
— Що воно таке? — прошепотів він.
Він, що рубав був шаблею людей, що брав участь у масових розстрілах, — він ізлякався божевільного старця! Ганьба!
Кипуча злість опанувала його, і, похапцем іспли-гнувши з коня, він кинувся навздогін Босому, здіймаючи на ходу карабін із-за спини.
Не добігши його кількадесят кроків, начміліції став на коліно, націлився й стрельнув. Пророк захитався і впав.
Задихуючись із радости й хвилювання, начміліції підбіг до Босого; той харчав, лежачи ниць, і ворушився всім тілом, мов комаха, що її взято на при-шпильку. Начміліції стрельнув йому ще раз у голову, зневажливо перекинув його ногою горілиць і став насолодно розглядати його обличчя, заюшене кров'ю, та скандзюблені члени.
Те, що блискало що-тільки, було купою гною.
Це оповідання Валеріяна Підмогильного вперше вислане автором і надруковане в журналі «Нова Україна» (Прага). Ми взяли його повний текст із збірки радянської прози ЧОТИРИ ШАБЛІ. Париж, в-во «Українське слово», 1938, стор. 5-13.
Григорій Косинка
1899-1934
«Коли у віках догорятиме остання зоря — горітиме моя мисль і страждання...» Так починає Косинка своє оповідання «Фавст» про селянина з Поділля Прокопа Конюшину, що пізнав три радості української революції: спонтанне відродження, січ і відсіч першому напасникові і незбагненно болючу радість переваги сказати в обличчя смерті і слідчому Одно-роґову: «Так знайте, Прокіп Конюшина ніколи не буде зрадником. Я загину, сотні й тисячі таких, як я, але ніколи, ніколи не продаватиму сестри своєї. І нікого не продаватиму».
У цих словах — сущий Косинка, з його вдачею і долею. Козак під командою Болбочана — він радісно гнав напровесні 1918 року напасницькі банди Муравйова й Антонова геть з України аж за Бєлгород. В українському «чотирикутнику смерти» на порозі 1920 року у Кам'янці-Подільському він рішає дилему цілого свого життя: тікати на еміграцію чи остатися із своїм народом і «працювати з ним без огляду на все». (Олександра Чернова. «Ще про Косинку». «Краківські вісті», ч. ЗО, 1943). Вертається до Києва і за яких п'ять літ під недремним оком НКВД та постійним обстрілом більшовицької преси видає шість книжок оповідань, позначених більш чи менш яскраво кредом його подільського селянського Фавста — Конюшини. 13—15 грудня 1934, в час винищення Москвою мільйонів українців, Косинка перед московським виїзним судом зустрів вирок смерти так, як і його селянський Фавст, знаючи, що їх духу куля не бере. Цей суд над Косинкою (в числі 28 письменників і діячів) гідно завершив десятилітню кампанію оббріхування Косинки, написавши у вироку, що «більшість обвинувачених прибула в СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання по вчиненню на території УРСР ряду терористичних актів. При затриманні у більшости обвинувачених забрані револьвери й ручні гранати» («Вирок військової колегії Найвищого Суду СРСР у Києві в справах терористів-білогвардійців». «Вісті ВУЦВК», 18 грудня 1934). Вся Україна знала, що Косинка ніко-/їй ні разу не був за кордоном. Йому приписали перехід границі, револьвери і гранати для того, щоб виправдати те, що брехала на нього керована Москвою преса, спотворюючи його обличчя. Спершу .про нього писали, що він «обмежений», «не-сучасний»; потім, мірою відновлення нової атаки Москви на Україну, був даний наказ газетам і журналам, науковим і університетським катедрам літератури громити письменника, як «куркульського ідеолога». Нарешті, партійні вельможі оголосили його «контрреволюціонером», «бандитом».
Насправді було все навпаки: Косинка був революціонер, речник найбільш спролетаризованої частини українського села, яке постачило соціяльну енергію революції і яке прагнуло через відновлення української держави закріпити своє визволення і свій соціяльно-економічний та культурний проґрес. Як відомо, Косинка вперше надрукувався в газеті «Боротьба» (1919), орган ЦК партії боротьбистів (див. про них у сильветці Блакитного), до яких він сам не належав, але, мабуть, співчував їхнім намірам очолити бідняцькі шари села, забезпечити Радянській Україні незалежність і власну гарантію від колоніальної політики Москви.
Біографія Косинки, як людини і письменника, типово селянсько-бідняцька. Він родився 17 листопада 1899 в осередку може найбільшого в світі аграрного перенаселення — на центральній Київщині, в селі Щербанівці Трипільського району. Батьки мали хатину з городом, менше десятини поля і півдесятка дітей. Батько Михайло доробляв на хліб, як була змога, на сусідній Григорівській цукроварні. Григорій, як найстарший серед дітей, не мав змоги навіть до сільської школи ходити, письменність здобув самотужки, бо мусив змалку йти на поденні роботи в сусідні поміщицькі маєтки та на цукроварню, а на п'ятнадцятому році життя — подався до Києва, де робив усячину — аж до чищення черевиків на вулицях. Водночас відвідував «гімназіяльні курси» та здав іспит за шість кляс гімназії. Перша світова війна назавше провалила його освітні пляни, кинувши солдатом на передову лінію проти німецького фронту. Революція, що втягла Косинку з головою у свій вир, теж не сприяла освіті. Все ж Косинка не втратив ні одної нагоди для самоосвіти. Тодосій Осьмачка, що був разом із Косинкою членом літературної групи Ланка (1924—25), свідчить у своїх спогадах, що Косинка зовсім не був таким елементарним, як його селянські герої, і старанно плекав свою літературну культуру; улюбленою лектурою його були Бодлер, Екклезіяст, Байрон, Гайне, перша частина «Фавста» Ґете тощо. Косинка досконало знав дотогочасну українську літературу, в якій його
учителями (крім Шевченка і Франка) були Коцюбинський, Ва-сильченко, ранній Стефаник; їхню високу клясу імпресіоністичної новелі він блискуче засвоїв, щоб зробити свій власний внесок у цю лінію стилю та намітити перехід до нового щабля української прози.
Косинка — співець селянської революційної війни, яка протягом 1917—21 років бушувала на Україні, з безпрецедентною силою звертаючи свій вогонь на всіх зовнішніх напасників (німців, білих росіян, альянтів, червоних росіян і т. д.); вкінці той пекельний вогонь палив також і саме селянство внутрішньою боротьбою, анархією, розпадом, якому сприяла московсько-більшовицька демагогія. Косинчині новели і фрагменти подають нам і тло і цілу ґалерею типів тієї війни. Косинка не ідеалізує людей; навіть тих, що любить, подає у стилі «брутального реалізму», жорстокої правди. Якщо б хто хотів знати, перед якою то силою тимчасово відступила була в 1921 році Москва, оголосивши НЕП і нову національну політику Леніна — нехай читає Косинчині оповідання (більшість їх зібрана в книжці В ЖИТАХ, Харків, ДВУ, 1926, 192 стор.).
Косинка не був такий уже поверховий імпресіоніст, як про нього не раз писали «марксисти». Розвиваючи стефаниківський драматизм, він іде до дна душі людини і явища і схоплює їх найяскравіші і суттєвіші риси — байдуже чи то буде російський комісар-насильник, чи укапіст, якого селяни шомполують за пропаганду комуни і при тому змушують співати «ви жертвою палі в борьбе роковой»; колись вірнопідданий малорос, тепер донощик на протибільшовицьких партизанів — егоїстично-ненажерливий куркуль Дзюба, а чи тип білогвардійського офіцера; любов прекрасної дівчини з повстанцем, а чи такий звичайнісінький бандит Собачка, що так чудово легалізувався і вивершився на посту голови сільради, а чи, зрештою, «вічний міщанин» — обиватель, що живиться на руїнах роздертого «троєкутним боєм» Києва. Найкраще оповідання Косинки «Політика» (журнал «Всесвіт», Харків, 1926, ч. 16) подає образ селянина-комуніста, який з патологічною послідовністю здійснює «лінію партії»; а що він сам до останнього свого найглибшого корінця є селянин, то його лють підіймається проти цього свого єства, і він топче ікони з божника власної хати — нестерпні і всемогучі, бо ж вони в його душі. Ця коротка психологічна студія, що йде до ядра проблеми і явища, написана дисциплінованим стилем, повним захованої внутрішньої енергії, мов скручена потужна пружина, яку автор раптом спускає вибухом у кінці твору. Це вже не імпресіонізм, навіть не Косин-чин драматичний імпресіонізм, а новий стиль, на розвиток якого Москва не дала вже Косинці ані хвилини часу.
Справедливо вважали Косинку найкращим прозаїком першої половини 20-х років — поруч із Хвильовим і Підмогильним. При всій відмінності у нього є справді чимало спільних із СИНІМИ ЕТЮДАМИ рис: орнаменталізм, контрастне поєднання тонкого ліризму із «брутальною метафорою», сміливий анатомічний розтин крізь нутрощі психіки людини революції та інші згадувані вже нами риси «романтично-барокової» людини 20-х років. (Між іншим, в час нападок на Косинку Хвильовий писав на його захист: «Не треба наводити терор на орнамен-талістів... Невже у Косинки нічого нема, крім фрази про «справедливу ненависть мого народу»?., «він один із наших найкращих майстрів слова» (М. Хвильовий. «Соціологічний еквівалент трьох критичних оглядів». «Вапліте», журн., ч. 1, 1927, стор. 91). На відміну від Хвильового Косинка організовує свій стиль не за музичним принципом; Косинка насамперед маляр — і його слово барвисте та запашне, як та різнобарвна плахта описуваного ним українського степу, що тріпотить під свіжим вольним вітром.
Можна уявити собі, що письменник з таким профілем мав мученицьке життя. Та Косинка якраз ані трохи не скидався на мученика. Щось було незнищимо веселе, сильне і задирчасте в його міцній середнього росту постаті, у світлих очах, де завше був або сміх, або іскра насміху, в його упертому чубі — як і в його оповіданнях. Цензура раз у раз затримувала його твори, в пресі наростали лявиною смертельні погрози. Не маючи змоги жити з літератури, він заробляв у сценарному відділі Київської кінофабрики або й зовсім без заробітку жив. Його любили (особливо студенти) за такий незалежний дух, відвагу і бадьорість. Але в 1929—34 роки масового терору, голоду, депортації населення України він, як свідчать сучасники, «зблід, загубив свою колишню смуглявість, зробився якийсь сіруватий, немов притрушений курявою втоми... Раніш рвучкий і різкий, тепер став якось назовні спокійніший...». Це був спокій людини, що вийшла назустріч смерті, яку так часто описував. 1934 року Косинка зробив свій останній виступ. Було це у Харківському будинку літератури по доповіді І. Кулика, який говорив про завдання письменників у зв'язку з перемогою Сталіна. Косинка за-цитував відомі слова: «Братья писатели, в нашей судьбе что-то лежит роковое»; сказав, що в даних умовах справжня творчість неможлива. Заля завмерла від страху; кінець промови комуністи вкрили погрозами, а гальорка апльодувала.
З тюрми Косинка перед смертю писав до дружини: «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!» Розстріляний фізично — назавше він остався дужий, здоровий у своїх творах.
АНКЕТА
(Уривок з оповідання)
Чорнобривий паровоз закашляв десь далеко колесами, несміло засвистів у степу, і замурзані села виглянули з-за горбів здивовано, а Половецьке назустріч аж поклонилося, наче хотіло сказати: «Добридень вам!»
Але засіяв сіянець дощ, заїмжилося, і село не поздоровкалося. А на кашель паровоза підвівся з полу в своїй хаті Антон Радіонович Собачка і, потягаючись, голосно сказав до жінки: — Не люблю, коли бандит сниться. Секретний аґент по бе-бе, а мені цілу ніч, сволоч, сволоч. Не, ти бра, послухай: вчора ми поймали на лузі Гарячого, а сю ніч — наче горять копиці сіна, якісь чорні свині лізуть у піч, за ними наші заложники...
Антон Радіонович сплюнув додолу, розтер чоботом і промовив: — Горілий самогон, — говорив тов. Джемс, — вредно пить.
От серед цього саме місця Антон Радіонович натяг лівий чобіт і вигукнув: — Снідать — раз, онучу без рубця знайти — два і чарку на снідання — три.
На печі шепотіла осокою дітям баба Оксана: — Ваш батько записує душі, як у граматку, а потім п'є та матір б'є...
І діти боялися батька: коли настане вечір, він уздечку з кілочка та до матері п'яний кричить: — Ти проти власти йдьош? Уб'ю гадюку...
Аж до самих Смутних горбів Антон Радіонович їхав і думав: «Що казав Джемс про женщину? Женщина і проізводство...»
— Антону Радіоновичу привіт... А Антон Радіонович: — Здрастуй. А продналог? Не везеш? Дядько скривився: — Пролог! Но! Н-но! — ударив коня і кинув у слід Собачці: — Га? Пролог, каже, а! В банді крутився і тут крутиться!
А Половецьке ранком таке убоге... грязь, дощі... Шкільні двері, коли одчиняються, позіхають од холоду — нетоплено.
До столу підбігає підтюпцем товариш Джеме: — Начінайте, товариші, самі, а докладік сделает Антон Радіонович.
Антон Радіонович поправляє кобуру револьвера і торжественно йде до вчительської катедри: — Товариші інтеліґенція і селянство! — починає, пильно вдивляючись в обличчя делеґатів, Собачка. — Вам ізвєсно, хто я такий? Затемнять народ жаж-дущій знанія і свєта; буржуї сознавали, що когда настанет соціялізм советской власті — оні погибнуть і оні погиблі, но йде жестокая боротьба, реками проливається кров і експлоататори народной крові і бандити, например, поймали курінного 3-го куріня, — і повісили на стовпі разом із собакою... А когда ідьоть боротьба не на жизнь, а на смерть, тогда нужно акуратно здать продналог... Дорога тепер плоха, значить подвозить треба скорше... Раз ти здав продналог, тогда не будеш нарікать, що Антон Радіонович не дає дихать, нет, я тебе пальцем не трону... потому що ти чесний гражданін, а не бандит. Не помогай імперіялізму, которий здавив жалісною рукою красную винтовку, хоче потопить в крові революцію, а здавай продналог: правільно я говорю, ілі нет? Ето важний вопрос, і я ставлю руба: хто за ето, а хто проти? Я кончив.
Тоді посеред школи вимальовується у синьому димі подзьобане віспою лице тов. Джемса: — Предлагаю, товарищі, пропеть Інтернаціонал... Яка осіння туга! Ах, яка грязь надворі...
?Червоний шлях», 1924, ч. 6, стор. 66-72.
 
Іван Сенченко
1901-1975
Поруч із Юрієм Яновським, найміцніший (хоч і протилежний йому стилем) белетрист молодшої, другої по революції генерації, яка родилась уже в 20 столітті і виявила себе тільки в другій половині 1920-х років. Закоханий (хоч ані трохи не засліплений своєю любов'ю) спостерігач сучасного йому життя і людини, Сенченко створив собі власне стильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із романтизмом, ліричний струмінь із сатирою і гумором.
Іван Сенченко родився 1901 року в селі Натальївка (Ша-хівка) біля Червонограда на Полтавщині. Його батько Юхим, деклясований через малоземелля селянин, був однаково і людиною села і людиною міста, працюючи в Червонограді чор-норобочим, садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо. Іван Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи водночас в редакціях харківських газет і журналів. Хвильовий перший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до Вапліте і до найближчої співпраці в очолюваних ним журналах «Вапліте» (1927), «Літературний ярмарок» (1929), «Проліт-фронт» (1930).
У своїх кращих творах (ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ КАР'ЄРИ та інші оповідання. Харків, ДВУ, 1926, стор. 78; «Подорож до Черво-нограду» — журнал «Вапліте», 1927, ч. 5, стор. 78—117; «Чер-воноградські портрети» — «Літературний ярмарок», лютий 1929, кн. З, стор. 94-152; ДУБОВІ ГРЯДИ, 1928) Сенченко увів у літературу свій Червоноград, немов Гоголь — Миргород. Про Червоноградщину, — пише жартома Сенченко, — «при всій найбільшій охоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе бе-зотвітною любов'ю». Ця конкретна «омісцевлена» любов та майстерство письменника створили образи фізично сильних (мов. у Рубенса) і характерних людей — бідних і заможних селян, вантажників і мельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської і міської провінції, що після скасування політики