Розстріляне Відродження - 32

— Негайно... Негайно потрібна реформа людини!.. Зараз кажу, або вже ніколи! Разом з цим пересвідчуюсь, що ніхто, опріч мене, такої реформи не зробить... Так. От тільки не знаю, з чого почати... Вихор думок, голубих, зелених, жовтих, червоних... Як їх багато! Ціла метелиця. А найбільш голубих, і вони, по-моєму, найкращі та найпри-датніші будуть на мою реформу. Треба ловити їх... Ось одна! Ось друга! Ось третя. Немов метелики, а дивіться, що з них виходить!
У хворій його уяві з'явилися, розквітнули дивовижні проекти, реформи, цілі картини. Спочатку з голубих коливань і метеликів збіглися, закрутилися якісь голубі кола з жовтогарячими центрами, забринів спів «Милость мира» Дехтярьова, перемішаний з Інтернаціоналом, брязкотом кадила та з трелями жайворонків, по тому вималювалось таке: десь у голубій РНК голубі наркоми сидять і слухають його доповідь про негайну реформу людини. Плещуть в долоні, схвалюють і вітають його, він далі показує наркомам наочно, як треба негайно реформувати людей. По черзі до його підходять: дідок в дармовисі, ко-лииіній воєнний в ґаліфе, дама, Агапія, санітар, божевільні, він накриває кожного голубим покривалом, повчає, переконує, потім робить магічний рух рукою і тоді з-під голубого покривала виходить оновлена людина, страшенно ввічлива, надзвичайно добра, ангелоподібна. Далі ці люди, багато людей і він на чолі їх, з червоними маками та з жовтими нагідками йдуть у голубу даль. По дорозі бачать — стоїть гора Фавор, Оля несе яблука святити, люди співають їй «осанна», тільки якось по-новому. По тому в голубому мареві маячить якийсь новий Єрусалим, далі голубі долини, голубі гори, знов долини, голубі дощі, зливи і нарешті голубе ніщо.
8
Очувся Малахій. Олі вже не було. Навколо ходили й
кружляли хворі
Малахій
— Ага... На підставі вищепобаченого (взяв пучку землі, поплював, розтер і помазав собі лоба) пома-заюся народним наркомом. (Гучно). Сповнилось! Слухайте всі, всі, всі... В ім'я голубої революції я помазавсь народним наркомом...
Другий
— Тихо! Я бачив, у траві верблюжі вуха ростуть.
М а л ах і й
— Хай ростуть!
— Вони ж слухають.
— Прекрасно!
— І переказують!
— Кому?
— Всім...
Малахій звів голову
— Прекрасно! Гей, верблюжі вуха! Перекажіть всім, всім, мій перший декрет.
Хворі поміж себе
— Всім, всім, всім. Малахій
— З ласки великої матері нашої революції я помазався народним наркомом. Анкета моя: ціпок і торбина сухарів; родинного стану я зрікся, пішки пройшов увесь стаж попередній, воду я пив із ста семи криниць; нарком без портфеля; зовнішні ознаки та клейноди мої: червона лента через ліве плече, ціпочок і сурма, для українців бриль і на великі свята — корона з соняшника в руці. Народний нарком Малахій. Ні, не так... Народний Малахій, в дужках нарком. Скорочено — Нармах... Ні, Нар-махнар.
Хворі
— Народний нарком. Нармахнар появився. Хтось
став навколіна
— Виведи нас звідси! Хтось захвилювався
— Він самозванець, не вірте!
Третій
— Коли ти велике начальство, — прикажи, щоб хліба святого не кришили. Хай крихти позбирають. Отож од таких і голод. Думка була весілля справляти, коли гульк — і молода, і мати весільна на баштані посохли... А замість кавунів дитячі голови посходили. Що крику, що плачу, кажуть...
Малахій
— Прикажу! Виведу! Всі бо ваші просьби, заяви у серце кладу. До речі — мій другий декрет... Всім, всім, всім... Негайно скасувати всі портфелі й теки. Коли ж урядовці спитають, куди їм складати заяви та скарги, відповідь дайте: однині всі скарги народні, заяви і просьби носіте: 1) в голові, 2) в перед-сердечних сумках — ніже ні в портфелях, ні в те-ках. Народний Малахій, нарком. Скорочено — Нармахнар. Харків. Вілла Сабурова.
Хворі
— Виведи нас, Нармахнаре! Малахій
— Виведу й поведуі Поведу туди, де зоріє небо й голубіє земля, де за обрієм співають на золотих сідалках голубі будимирі соціялістичні півні...
Хворі
— Нас не пустять!
— Не вірте йому!
— Сторожа не пустить.
— Небесні два сторожі й квочка не пустять.
Малахій
— Я вам скажу таке слово, що пустять — пароль такий, що й мур розваля... Підходьте по пароль!
Хворі
— По пароль! По пароль! По пароль!
Малахій кожному тихо
— Голубі мрії...
Хворі
повторивши той пароль, кинулись до муру
— Так виводь нас! Веди!
Малахій
— Лізьте!
Хтось із хворих
— А як піймають? Мал ахій
— Не впіймають!.. На сторожі коло вас сам нарком народний. Лізьте, кажу!
Подерлися, перелізли хворі через мур. Малахій переждав останнього. Тоді поплював на руки
— В ім'я соціяльної матері нашої революції (поліз і собі).
9 О л я
прибігла
— Стійте! Куди ви?
Малахій з муру
— Не закудикуйте! Хіба ще й досі не зрозуміли? Обійти треба кожну хату, межу і завод, щоб кожному преподати голубії мрії...
— І вам не сором перелазити через мур! Злізьте!
— Народний нарком має право перелазити через всі тини на Україні, через всі мури й паркани. Це моя прероґатива.
— Прошу й благаю вас — злізьте.
Малахій
— Гм... Вона просить (зліз з муру). Коли хто-небудь з бідних і покривджених попросить, щоб народний нарком повісився, він мусить і це негайно зробити... Бачте, Олю, народний нарком уважив вашу просьбу, тепер уважте ви мою. Пустіть мене туди.
— Куди?
— Туди, до всіх, а перш — до гегемонів.
— Побудьте ще трошки у нас, відпочиньте, а тоді й підете собі...
— Олю! Невже ви маєте мене за божевільного.
— Ну, от ще... Та ніхто, ніхто не має вас за божевільного.
Мал ахій проникливо
— Олю! У вас очі такі чисті й прозорі, що навіть тінь легенької неправди я бачу на дні їх і читаю —
божевільний.
— Та ні! То вам так здається.
— Щоб знали ви, Олю, — я не божевільний. Вийшла, як це трапляється, малюсінька помилка. Угадайте, яка?
— Не знаю... Скажіть!
— Малюлюнічка. Провожатий помилився — де б вести мене на віллу РНК, а він на Сабурову віллу одвів. От і все. А Оля повинна помилку цю залагодити, пустивши мене...
— Ні, ні! Я не можу. Попросіть професора. Він розумний і добрий, він вас огляне... І взагалі вас скоро випустять. Я чула, вас тільки на освідчення прислали... Та хіба вам погано тут? Дивіться — зелено як, квіти, повітря яке!..
— Не голубе! Ах, Олю! Од вас тепер залежить, щоб оновилася людина і земля у просторах блакитних, як лебідь на тихих ставах, музично і вільно попливла...
Десь за садом загув лунко заводський гудок. Малахій
так і скинувсь
— Чуєте?.. Туди, туди, — до гегемонів!.. І божевільним справді буду, коли спізнюсь і не поведу їх за собою...
Оля
— Ой, Боже! Гудок у заводі — дванадцять годин. Зараз на сніданок... А де ж другі... Де вони?
Малахій
— Вони вже пішли.
Оля
— Справді? Пішли снідати? Ma л ахій
— Так. На голубе снідання пішли. О л я
— Так ходімо ж і ми. Мерщій! (Пішла).
Малахій пішов був за нею. Скоро вернувся — сам. Взявся лізти знов на мур. Завагався
— Ні... Вона мене просила.
10 О л я
вернулась
— Наркоме! Малахій
— Не бійтесь! Я ж відступивсь і здавсь на вашу просьбу. Проте я маю вас переконати, Олю. Я мушу першій вам преподати голубії мрії, тим паче, що в очах у вас вони ще не зів'яли, бринять, а як коли, так їх там ціла повінь. Я з вас почну...
— А я покличу санітара.
— Олю! Я навколіна стану, ось... До ніг вклонюсь, молитиму, пустіть...
— У вас температура, наркоме. Вам треба лягти.
— Навпаки, мені треба встати. Олю, хвилиночку... Ви тільки зважте, що дадуть мої проекти вам особисто. Бо хто-хто, а ви колишете завжди голубії мрії. Не пустите ж мене — доведеться, чорний очіпок надівши, однести їх на гробки.
— Гукають.
— А пустите — він вернеться.
— Хто?
— Кирюшик.
— Не вернеться.
— Згідно з проектами моїми — вернеться. Не-вкоснительно. Уночі зимою...
— Гм... А чом не весною?
— Зимою. Ви, Олю, засвітивши каганець самот-ности, прястимете нитку жіночого смутку. А колиска рип-рип, а в колисці дитя хлип-хлип, — мати Оля горювальниця пісню співатиме, оту саме, як її... (Заспівав): — Ой спи, дитя, без сповиття. Поки мати з поля прийде, та принесе три квітоньки: одна буде дрімливая, друга буде сонливая, а третя — щасливая... (Нахилився до О лі) У О лі сльози?..
Оля
крізь сльози
— Ну, а далі що? Мал ахій
— Зимою вночі. Метелиця буде по всіх степах, по всіх світах: гу-гу-гу. Коні в степу тупу, тупу — то з походу революційного їхатиме він...
— Хто?
— Згідно з проектами — Кирюшик.
— Так?
— Невкоснительно. У віконця стане, тихесенько постукотить: «одчини, дружино Олю, товаришу вірний»... (До Олі) Оля?
Оля
тихо
— Одчине...
Мал ахій
— Засніжений, заметений у порога стане: — «Драстуй», — скаже. Тоді Оля у відповідь (Заспівав з відомої солдатської пісні, одмінивши трохи слова): Драстуй, драстуй, милий мій, пожалуй у хату... Тоді скаже милий: — Олю, оновлений після ре-форми людини, спокутавши гріхи свої перед тобою в походах і боях за голубосяйні мрії, я вернувсь до тебе, прости мене... Оля скаже...
О л я
замріяно
— Прощаю! Прощаю! Ма л ахій
— Тоді милий посадовить свою Олю коло колиски... Отак. (Посадив Олю на пні). То на неї любо гляне, то на милее дитя, то к серцю пригорне, то в очі загляне, то ноги цілує святі у чашечки похололі... Оля плаче?
Оля
— Ні... це я так, дурненька (замріяно). Ох, як же я нагорювалася, тебе ждучи, милий!..
Мал ахій
— Це все відбудеться згідно з моїми проектами... Я маю поспішати, Олю. Я йду.
Оля
замріяно
— Ідіть! Ідіть! Мал ахій виліз на мур. Сів
— Ходімо разом, Олю. Я появлю вас РНК яко найкращий наочний приклад моєї негайної реформи...
Близько почувся санітарів голос: Олю Манойловно! Оля
— Кличуть!.. Тікайте! Мал ахій
— Не тікаю, а йду! Жду вас, Олю, на свято онов-лення нашого українського роду, що відбудеться двадцятого серпня за новим стилем, по-старому ж — на Спаса. Подробиці: бой конфеті, серпантин і то, що у моїх декретах... (Скочив за мур, потупотів десь).
11
Санітар підбіг
— Олю Манойловно, там прийшли по Стаканчика його родичі (подивився кругом). Та де ж він?
О л я
заступила те місце, де переліз Малахій
— Не знаю. Санітар
підозріло
— Як так не знаєте? Та я черговому лікарю рапорта напишу, як і хто гуляє з хворими в кущах, а тоді — не знаю... (Оля мовчала). Ви набрехали на Кирюху: ніякої хвороби, каже він... (Оля мовчала). Де Стаканчик?.. А хворі всі де?.. Може повтікали?
Оля
очутилася
— Хворі? Вони он... -Де?
— Пішли снідати, і Стаканчик.
— Нічого подібного, там їх нема.
— Та он вони, хіба не бачите, за ріг зайшли...
Санітар побіг. Десь близько почулися тривожні голоси: Хтось випустив хворих! Хворі втекли! Оля перелізла
через мур
12
Біля канцелярії стояли, ждали кум і Любуня. Хвилювалися
Любу н я
— Аж не віриться, що зараз папонька вийдуть, що зараз повезем його додому... Боже! Що вже находилися, а що наговорилися... Невже, хрещений?
Кум
— Спокійно! Хоч і сам я ой хвилююсь... Ось приклади, хрещенице, руку ік серцю...
— Ой!..
— Та ні... До мого серця.
Любуня приклала руку до кумового серця
Кум
— Як?
— Ой же б'ється!
— Не серце, а ступа. Чуєш? Гуп-гуп-гуп-гуп. Сильне хвилююся я. (По павзі). Ще б пак не хвилюватися, коли вже зараз бачу: верба ось, Загнибо-гина гребля, шу-шу — очерет... Кум сидить, і я си-дю, кум вудить, і я вудю. У природі й біля неї тихо, ясно. Коли — дз-з-з, цім-м... Куме, комар! А кум: га-га? Ляп себе по лобі...
— У папоньки завжди після рибальства увесь лоб у ґулях.
13
Вийшов санітар
— Це ви прийшли по хворого Стаканчика? Кум
— Не тільки ми, а й дочка його ось... Санітар
— Його у нас вже нема.
— Як так нема?
— Він втік.
Кум остовпів. Любуню спазми взяли
— Ой... ой... ой... Кум
— Не кричи, бо я вже нічого не чую (до санітара). Скажіть, ви мене вдарили?
Санітар
— Я?.. Нічого подібного. Кум
— А чого ж мені в голові загуло?
Любуня
знов узяло її на спазми
— Утік... Кум
— Не кажи!
— Утік...
— Не кажи цього слова!
Любуня заплакала
— Уті-і-ік... Кум
до санітара
— Запитання!
— Будь ласка.
— Коли утік?
— П'ятнадцять хвилин тому... Та ви не турбуйтесь: зараз подзвонимо до міліції, зараз його вловлять...
— Спасибі, — тепер уже не вловлять.
— Ви так думаєте?
— Не вловлять. Як судився за півня з сусідкою, то три роки, аж поки не висудив...
— До чого ж тут півень?
— А до того, молодий чоловіче, що характер у кума такий. Раз уже почав тікати — до смерти тікатиме. Розумієте?
— Нічого не розумію.
— Як не розумієте? Він у вас тікає, а ви не розумієте! А як подам у суд і навіть на раднаркомів, що не встерегли кума, що він утік і може чортзна-що наробити... Бюрократи ви всі після цього!.. А втім, ви тепер нам не потрібний, молодий чоловіче... І взагалі лучче б ви ударили мене з дванадцятидюймої гармати в самісіньке моє серце, ніж прийшли з таким повідомленням... Ідіть, бо не можу на вас дивитися!
Санітар
— А я кажу — міліція вловить. Навідайтесь завтра (пішов).
Кум
— Сяду тепер та посумую... Засмутюся, зажурюся за кумом. Ех, куме, куме! Любив тебе, шанував, як брата рідненького, у серці носив і доносивсь — до музолів... (По павзі). А посумувавши, скажу: шабаш! Додому, Любонько, і навіть негайно!
Лю буня
— Без папоньки?
— Не тільки без папоньки, — без кума.
— Хрещений!..
— Додому!
— Хрещений!..
— Шабаш!
— Хрещений! Як же ми без папоньки на очі появимось?
— Прийдем уночі.
— Мамонька проклянуть мене... А вам до церкви як, на базар? Скрізь питатимуть, чом без кума вернувся?
— Не піду я до церкви... А втім, чого я хвилююсь, коли я постановив: прийти, захворіти і вмерти...
— Не можна без папоньки.
— Можна, — не можна, годі, кажу!
— З ким же тепер рибу ловитимете?
— Сам!
— А не можна, не можна без папоньки... Хто в дамок сяде з вами, хто про політику?
— Сам!
— Аз ким «сади мої зелененькі» заспіваєте?.. А як же на Різдво, на Великдень?..
— Сам! Сам заспіваю, сам занедужаю, сам і помру! Сам!
— Хрещений! Згадайте, як на ваші йменини ви папоньку додому вели та й заблудились на своїй же вулиці, й якби не Полкан наш, то б і не знайшли воріт...
— Не згадуй, бо хіба я кажу, що кум поганий чоловік? Кажу я так? Кажу?
— Ні.
— Музолі у серці од любови й досади. Хто ми, кум і я? Хто? Хлопчики-піонерчики, що наввипередки побігли, чи до гробу вже підходимо?.. (По павзі). Він буде по наркомосах усяких бігати, до Ве-цека скакатиме, а я буду останніх поросят продавати, щоб його завертати додому?.. Годі! Додому!
— Я не поїду, хрещений.
— Що?
— Я сама щукатиму. Знайду, приведу — щастя, не знайду...
— Загинеш!
— Не знайду — загину... Сама собі смерть заподію.
— А як твоя мамонька, а моя кума, хрещенице, та все хвора лежить і навіть помирає... од тифу?
— Мамонька як благословляли мене в дорогу, да руки мені цілували, сльозами поливали, молили, Щоб я без папоньки не верталась.
— А як твої сестри Віруня й Надюня і собі ле-жать, на малярію заслабли, ніхто води не подасть і нікому компреса на нещасний лоб накласти?
— Не можу! Тоді ще, як у церкву заскочила та молилась, тоді ще відчула, що доля нас розлучить.
— А як там без тебе всі квіти на вікнах посохли і в палісаднику посохли?
— Сон мені щоночі, хрещений: одна я немов, один на степу плету вінок з васильків та нагідок, а вони сухі немов, сухі, як ото мертвому в голови кладуть... Доля віщує, її не обійдеш, хрещений.
— І курчата без води заливаються, а квочка не зна, що далі робити, де води шукати.
— Хрещений!..
— І після цього не йдеш?
— Ні!
— Ага! Так ти хочеш показати, що в тебе папонь-кина характер... Дак знай же, знай, що й я не абищо і маю характер твердішую втричі за кумову й твою. Прощавай! (Обійшов. Посварився). Одумайся! Загинеш! (Любуня мовчала. Кум насунув капелюха). Загинеш, кажу!
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
1
Турбувалась мадам Аполінара, щоб бува не накрила її установу міліція, а найбільше вночі побивалась
— Гляди, Агапіє, часом наскочить міліція, кажи: це мої онуки Оленька і Любонька, допіру приїхали... говіти абощо.
Агапія
на все годилася
— А Господи! Так і скажу, аби тільки подорожну ви мені до Єрусалиму виклопотали...
— Виклопочу!
— Чи скоро ж?..
— Зажди!
— Коли ж місяць жду... (Шепотіла). Ні грошей, ні Єрусалиму.
І як на зло Аполінарі в цю ніч десь недалеко зривались
тривожні свистки
2
Вискочив з якогось чуланчика знервований гість Гість
— Свистять!.. Ах, мадам Аполінаро, скільки я вам радив знайти безпечнішу кватиру, щоб подалі— далі од радянської влади...
Докірливо, сердито глянув на мадам Аполінару і побіг по східцях через задні двері. Забув застібнути підтяжки
Апо лінара
йому вслід заломила руки
— Ах, знаю, що мука, та що ж поробиш — ми тепер нелеґальні!
З
Із того ж чуланчика вийшла Любуня
— Нудно... Хай грають. Апо лінара
— Не треба, Миронько! Чуєш — свистки? Любуня
— Втечу! Апо лінара до музики
— Ну, грайте! Тільки, благаю, — піяно, піяно...
Любу ня підійшла до Агапії
— А що як папонька вдома? Агапія
— То Бог святий один знає... Любуня
— Я оце подумала, і весь світ мені почорнів. А що як папонька вдома, а я тут!.. (На музику). Голосніше!
4
Увійшли, по східцях захиталися дві дівчини з гостями
й Матильда
— Ось... Прийшли.
Перша
— Котики, ви не пожалієте.
Гість
— Не жалєю, не заву, не плачу, всьо пройдьот, как з белих яблонь дим...
Друга
— Браво! Гість
— Увяданья золотом охвачений. Аполінара
до дівчат
— Прийшли мої дітуні... А Оля ж де? Матильда
— Вина! А тоді про Олю...
Друга до гостя
— Можна грушу? Гість
— Будь ласка... Я не буду больше молодим... Чого душенька ваша хоче, те й беріть!..
Дівчата
— Ой, який добренький! Гість
злякався своєї доброти
— Тільки з умовою. Дівчата
— З якою?
— На вибір дається півхвилини (вийняв годинника). Півхвилини що завгодно. Півхвилини! Раз, два!..
Дівчата
— Шоколяди! Вина! Пундиків!
Гість
— Якої саме шоколяди? Якого вина?
Дівчата
— Червоного ссуіодкого! Ні, білого!
Гість
— Та якого ж, кажіть?
Друга дівчина
— Цукерок! Рахат-лукуму!
Гість
— Що більш вам до смаку? Друга
— Цукерки!
Гість
— Сто грамів? Двісті грдмів? Триста грамів? Півхвилини минуло.
Перша
— Так скоро? Гість
— Жізнь моя, іль ти приснілась мне... Перша
— Я ж шоколяди хотіла.
Гість
— Точно я весенней гулкой ранью проскакал на розовом коне... Ні, годі (сів на стіл).
Друга
— Постривайте ж! Ми вам теж скажемо: що завгодно, тільки півхвилинки... Ха-ха-ха. Уявляю. Півхви линки...
Апо лінара
— Ах, Мусю, Мусю! Хіба ж так можна жартувати. Гості й справді подумають — півхви линки...
Розлила вино по чарках. Гості взялись частувати
дівчат
Агапія до Любуні
— От якби тобі, доню, папоньку знайти, а мені дорогу. Може, голубонько, ти знала Вакулиху?..
— Не знаю. Не з ваших країв я, бабуню.
— Я й забула, що ти десь із степів... Коли ж на всю околицю одна Вакулиха була в Єрусалимі...
— Болить, бабуню, серце, подобно я умру...
— А вона як гарно вмерла — Вакулиха! Прийшла з Єрусалиму і на третій день померла...
Дівчата схопились з-за столу
— Мадам Аполінаро! Мамочко! Гості просять потанцювати. Можна?
Аполінара
— Тільки благаю вас, дівоньки, піяно! Піянісимо!
Музика заграла фокстрота. Майнули тіні по стінах, по стелі — гості й дівчата пішли у танок
Любуня
— Ось грають, танцюють, а мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що як па-понька до млинів уже доходить, а я тут?
Агапія
— Немов заснула: лице таке ясне та біле, їй-бо, не брешу. А в труну їй стружок, що од гробу Господнього принесла, пахущих поклали і кипарисовий хрестик... Дай, Боже, тобі, доню, мені й усякому так умерти, як вмерла Вакулиха. (Любуня пішла в чуланчик. Агапія доказує своє). Хіба прошения написати? Товариші, отак і отак, Вакулиха вмерла, то хочу й я так. Тож не повірите, товариші, аж сниться вже. Іду, немов пливу в повітрі повз море тепле, і стежечка в червоних квітах, а десь за морем сяйво до неба, як от зоря улітку бува... А знаєте, товариші, як не вдасться до Єрусалиму, так я Вухсє... (Закуняла).
5
Оля привела Малахія. Ще з порога гукнула
— І я з гостем, та ще з яким!..
Дівчата й гості привітали Олю оплесками, вигуками «ура». Музика вдарила туша
Ма л ахій ставши на сходах
— Аж ось де визнали!.. (Велично вклонився). Вітаємо наших вірноподданих!..
Аполінара до Олі
— Це здається Мірин, Любчин... О л я
— Батько. Аполінара
— Навіщо, Олю!.. Щоб розтривожити сердешне дитя!.. Навіщо драма!
О л я
— Де вона? Аполінара
— Ша! їй голова заболіла. Спить. О л я
заглянула в кабінетик
— Миро, ти спиш?.. Спить! (Підійшла до Ма-лахія). Що дорожче, наркоме, батько чи сон?
Мал ахій
— Сон, якщо він по роботі. О л я
криво всміхнулась
— Нуда ж по роботі. Вибачте, я піду передягну-ся, а то змокла (до всіх). Дощ надворі.
6
Із розгону ввійшов іще гість
— Здорово, контрреволюціє! Аполінара
зраділа і разом занепокоїлась
— Боже мій! Дівоньки! Дивіться, хто прийшов...
Дівчата
до нового гостя
— А-а! 0-т!.. Наше «ніколи» прийшло.
Гість
подивився на годинника
— Ого! П'ятнадцять за першу. Поїзд у другій. Ще треба телеграму вдарити... Так! Пляшку пива мені, дві пляшки вина і цукерок дівчаткам — мерщій!
Аполінара
— Може б повечеряли, милий... Гість
— Ніколи! Ніколи! Де Мира? Дівчата
— Миро! Миро! До тебе «ніколи» прийшов.
Аполінара
ще гірш занепокоїлась
— Ша! Піяно, дівоньки... (До гостя благально). Може б ви сьогодні другу собі подруженьку вибрали.
Гість
— Ніколи, контрреволюціє! Я на п'ять хвилин. Аполінара
— Вона хвора.
— На що саме?
— їй голова болить.
— Дурниці!
Аполінар а
— Милий, драма буде... Гість
— Ніколи!.. Миро! Можна? (Пішов у чуланчик).
Мал ахій до Аполінари
— Хто він такий?
Аполінара
— Знакомий наш... Що веселий, а добрий...
Мал ахій
— До кого пішов?
Аполінара
— Я й сама не знаю... Бачте, я харчую їх, себто — приходять їсти, тут і спочивають, а котра, то й з гостем... Хіба вглядиш? Клопоту з ними та клопоту... Може горілоньки з дощу або пива.
Мал ахій
— Я вам забороняю продавати любов у коробках!
— Яку любов?
— У коробках, кажу! Хіба не бачу — нагородили коробок на кохання, немов кльозетів. Де місяць? Де зорі, питаю? Де квіти? (Вийняв з кишені якусь саморобну дудку, заду див). Всім, всім, всім декрет! Однині забороняємо купувати й продавати законсервовану в дерев'яних, тим паче у фанерних, коробках любов... Ні, не так. Щоб не зламати принципів нашої економполітики, тимчасово дозволяємо купувати й продавати любов, тільки не в коробках, не законсервовану, а при місяцю, при зорях вночі, на траві, на квітах. Коли ж закортить кому вдень, то здебільшого там, де дзвонить у розгонах сонце і гудуть золоті бджілки, отак: дз-з-з... Нармахнар (подумав) Перший.
7
Убігає Любуня. За нею гість Гість
— Куди ти? Мені ж ніколи, Мирко!
Любуня
— Папоньки голос! Пустіть!.. Папонька милий мій, любий, дорогий, золотий... (Поцілувала йому руки). Насилу, насилу я вас знайшла.
8
Ускочила Оля, набігли дівчата, підійшли, хитаючись, гості
(У л я
— Це я тобі його знайшла. Агапія
— А мені приснилось, — ангол у сопілку золотую грає... Коли гульк — аж це Любоньки батенько.
Дівчата
— Справді, батько?
— Миро! Це твій батько?
Ма л ахій
— Я не батько. Я народний Мал ахій. Та НЄВуКЄ уК не читали першого декрету? Зрікся родинного стану...
Гість подивився на годинника, махнув рукою й побіг Любуня
— Папонька любий! Ви не дивіться, що я така, що я в таких нарядах...
Мал ахій
— Зрікся родинного стану, кажу.
— Простіть мене, папонько. Це я не навсправжки. Це я, щоб одшукати вас, копійку заробляла...
Агапія
— Простіть її за блуд, і Бог вам ще не такі гріхи відступить...
Оля не спускала з Малахія очей Любуня
— Зараз приїде Ванько, ми сядемо, папонько, і до вокзалу... У мене є гроші, аж п'ятдесят три рублі. Квитки я куплю з пляцкартами, ситра в дорогу, помаранчів. Ви ляжете, папонько, спочинете, любий мій, а вже сивенький...
Мал ахій обійшовши
— Кажу, нема папоньки... І кума нема! Є народний Малахій, нарком! Нармахнар! Перший!
Любуня
— Що ж мені тепер?
О л я
до Малахія
— Що ж вона тепер робитиме, гей лихо ви, пеня народна!
Малахій
— Запалюйте огнища універсального кохання на вулицях ваших городів, грійте потомлених, — в голубих моїх країнах вам за це спорудять пам'ятники...
Любуня
— Як же мені тепер?
О л я
— Попросимо, щоб він іще одну голубу брехеньку розказав, і знаєш про кого?.. Про милих, що вернуться до нас зимою вночі. Ха-ха-ха. Скільки їх, милих, вже зо мною спало, що ж, як доведеться приймати та гріти з походу, то ще задавлять... Музико! Колечко!
Любуня, як хвора, поточилася в чуланчик. Дівчата й
гості підхопили Олю
— Браво! Браво!
— Колечко!
— Оля колечко співа.
Оля
в супроводі музики заспівала: Потеряла я колечко, потеряла я любов, через етоє колечко буду плакать день і ночь. Міл уехал, меня бросіл ще й малютку на руках, як згляну я на малютку, так сльозами і заллюсь — через тебя, моя малютка, пойду в море утоплюсь.
Ма л ахій зійшов на східці
— Алло, алло!.. Перекажіть радіом всім, всім, всім на Україні сущим — людям, тополям, вербам нашим, степам і ярам і зорям на небі.
О л я
Довго русою косою Трепетала по волне, Правой рученькой махала: Прощай, міленький, прощай!
Мал ахій самотньо
— Перекажіть, що народний Малахій вже сумує, і срібна сльоза повзе з сивого уса та й капа в голубе море. Як це трагічно: на голубих мріях сумує...
Його оточили дівчата і гості. Сміялися. Танцювали. І от в цей момент крикнула Агапія: — Любина завісилась!
Аполінара
— Завісилась!
Дівчата заглянули в чуланчик
— Завісилась!
— Завісилась!.. Мирка!.. їй-богу!
Знялась тривога. Гості, дівчата кинулись врозтіч, східцями в двері
Агапія до Малахія
— Ваша донечка завісилась! Ма л ахій
— Не тривожтесь, вірноподданко, вона не завісилась, а потонула в морі... Більш точно — в голубому морі...
9
О л я
вийшла з чуланчика
— Зняла... Вона вже мертва... (До Малахія). Чуєте. Це ж ви її довели... до смерти!
Мал ахій
— Он краще ловіть молодика, бо він мочиться у море.
О л я
— Він остаточно збожеволів... Куди ж тепер, після голубих мрій? (Сама собі одповіла переконливо). Чого ж іще думаєш... Туди... Назад. На службу. (Повязалась хусткою й пішла, твердо ступаючи).
10
Ускочила Аполінара з невеличкою скринькою, в яку запихала намисто, золоті обручки, шматок шовку тощо
Аполінара
— Я вже яка, але ж не така, як оцей... (Плюнула на Малахія і побігла).
Ма л ахій
— І плювали, і били його по ланітах. То він, узявши сурму золотую, подув у ню... (вийняв дудку) і заграв всесвітньої голубої симфонії (заграв на дудку). Я — всесвітній пастух. Пасу череди мої. Пасу, пасу та й заграю...
Агапія засвітила свічечку. Малахій грав. Йому здавалося, що він справді творить якусь прекрасну голубу симфонію, не зважаючи на те, що дудка гугнявила і лунала диким дисонансом.
?Літературний ярмарок», серпень 1929, кн. 9, стор. 151-232.
ВІД УПОРЯДНИКА