Розстріляне Відродження - 14

Народився Олекса Близько — 1908 року, але якого дня, місяця, у якій місцевості — для нас невідомо. Може в Одесі, де жив раніш і пізніше часто бував, а може десь коло Одеси на селі, інтимний зв'язок з яким відчутний у його окремих віршах. Невідома нам і його освіта, але його твори зраджують різно-родні знання і культуру. Писати він почав ще в дитинстві, як свідчить у спогадах один його знайомий, російською мовою. Дитяча хвороба, шкарлятина, десь на 14 році життя одібрала йому слух, а ще який рік пізніше — і мову. Він став глухонімий. Після цієї катастрофи він почав писати виключно українською мовою, мовою свого раннього дитинства. Німоглухота дивним чином тільки збільшила його внутрішню духову працьовитість і ні трохи не зменшила його органічний міцнющий зв'язок із життям (А. В. «Розмова на папері». «Сучасна Україна», Мюнхен, 5 грудня 1954, стор. 7).
Десь на 16 році життя Близько приїхав до Києва. Тут непомітно друкувався в непомітному сірому профспілковому жур-Нальчику «Обмінюймось досвідом». В літературу його першим увів Б. Антоненко-Давидович, видрукувавши в київському ілюстрованому журналі «Глобус» (1925, ч. 20) вірш Близька «Серце на норд». З того часу вірші Близька прикрашують систематично всі журнали і багато газет УРСР. Найбільше друкувався він у футуристичному органі Михайла Семенка «Нова генерація».
Коротенький восьмирічний літературний шлях Близька позначений динамічними шуканнями, різнорідністю форм, жанрів, тем. Клясицизм, футуризм, «виробнича поезія» — агітка, — а над усім і передусім активний вітаїстичний романтизм. Перша книжка Близька ЗА ВСІХ СКАЖУ, як і дальші його твори, вражали не так отим молодечим завзятим оптимізмом, який охоче підкреслювала в нього тодішня критика, як спонтанною силою, з якою поет легко підіймав неабиякий тягар життя — свого і свого часу. Його улюблені (спершу) ямб і анапест давали такий незвичний, зовсім новий внутрішній ритм, таке багатство інтонацій, його метафори були так учуднені, епітети так гострі, слово — так наелектризоване, а словник такий багатий на несподівані в поезії слова, що трудно було погодитись, коли йому критики нагадували Шіллера і Пушкіна. Хоч героїчна патетика першого і точність поетичного «прицілу» другого були йому не чужі. На відміну від свого футуристичного лідера Семенка, Близько не займався деструкцією старих форм, як самоціллю, а розкладав старі системи, щоб творити власну естетику. Звичайно ж, Влизько-поет — це тільки обірваний початок. Або, як він сам про себе писав у передмові до ЖИВУ, ПРАЦЮЮ, — «тільки етап і шукання нових форм... До синтетичної рівноваги ще далеко...» З його жадібністю, темпераментом, естетичним поліморфізмом було не легко дійти «синтетичної рівноваги» за кілька даних йому долею літ. А все ж елементи власної синтези вже в ньому накльовувались ясно. Яків Савченко писав з приводу Влизькової «Дев'ятої симфонії»: «Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетности думок, такого міцного й суцільного патосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяности мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років». «Близько цілковито сучасний поет. Не тільки тематикою — це момент зовнішнього значення — а ще більше світовідчуванням. Він — новий поет, нова психіка, його творчість — повний погляд на всі явища дійсности» («Життя й революція», 1927, ч. 5).
Близько був авантурником у найкращому англійському розумінні цього слова — людина відважно взятого шансу і рис-ку, небезпечного для самого себе подвигу. Буревісник Розстріляного відродження, він став романтиком його життьових сил і потенцій, оновлення, пригод, творчої праці, свободи і обов'язку. Йому чужа була підміна творчого будівничого новаторства якоюсь хіліястичною «вірою» в прийдешній рай, задля якого треба нищити життя сьогоднішнє. Тому Москва не сподобала також і його романтику індустріялізації України — як оновлення, модернізацію, визволення. Так само і поет зустрів іронією і сарказмом «індустріялізацію» вікового російського деспотизму й бюрократизму, що ніс із собою смерть: «за зоряним небом залізо і раб». Читач в УРСР 1933 року вбачав не що інше, як московський «рай за дротами» у Влизьковій «Баляді про короткозоре Ельдорадо», що кінчалась такими словами: І подумали люди: — «Це тут? Ба ні, — ми несли Ельдорадо на своїй спині». Але пізно. В джунглях нема воріт. — Не вернутись додому, де виріс рід, із руками, що рвали б не тільки дріт.
В глухонімому юнакові з великими круглими очима (він нагадував його сучасникам «степового кібця, що височить на пагорбі, щільно стиснувши крила»), — ізольованому від звуків життя — кипіло духове бетговенське море. Він і програмовий вірш свій назвав «Дев'ята симфонія», бо відкривав у ньому, як Бетговен, людину всесвіту, універсальне серце життя. Піднявшись із надр української придушеної провінції на цю вершину, він підняв на неї і визвольну ідею свого народу — категоричний імператив свободи.
Але найбільше нещасна країна, — це рідна країна моя. — Хай здохне володар її. — Ніколи не поклонюсь йому я.
(«Книга баляд»)
Ці слова у Близька каже магометанин, що повернувся із мандрівки на поклон до Мекки. Фізично глухий і німий Близько не чув ані слів судді, що читав вирок, ані вибуху пострілу в його потилицю. Але він ще раніше був готовий, коли прорікав свій передчасний кінець та схвалював своє «останнє рішення»: Серце кинувши в шторми і штилі, Ми в обличчя плюєм сатані.
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
Крови б, крови і сили відерцем Святогором понести до мас!.. Якби можна помножити серце, Я помножив би тисячу раз!
І роздав би, роздав би, роздав би, Як проміння моєї снаги, Так, що світ загорівся і став би, І розбив би старі береги!
Вступний вірш із першої збірки поезій О. Близька ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, в-во «Книгоспілка», 1927.
РОМАНТИКОВІ
Тривай, тривай, о, мрійний брате! Покиньмо стуму і печаль! З життям ще довго треба грати І нести серце на одчай!
Вже не задзвонять, ні, шоломи Забутих скитів і сармат! Навіщо жаль? Новітні зломи Бринять в оркестрові гармат!..
І ти, і він, і я — малеча У безіменні гроз і мас! Приймай життя без заперечень, Бо з ним і логіка і час!
ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
СЕРЦЕ
Гей, ти, серце, — соняшно гаряче, Гей, ти, серце, — сонцем золоте! Від колиски невгамовна вдача Оселилась з нами і росте!
Понесем же, серце, голі й босі На одчай голівоньку свою!.. (...Скоро, скоро прийде злота осінь І повисне тишею в гаю...)
Мабуть, так накреслено дороги Та стежки зазорені мої, — Щоб лягали вічно попід ноги З голубого міста на гаї!
ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
ТУМАН
І тут, і там вітрила волохаті, — суцільний дим од моря до небес, і тільки іноді прорвуться з плес далеких сонць проміння кострубаті
і зірвуть млу, де піняться прибої, та крутять хвилі виром карусель, а десь летить сп'янілий корабель
між двох морів, — і під, і над тобою...
...І знову, знову... Сторогатим чортом охрестить все похмурий капітан і вдарить в дим, одчайно, мов таран, сирени тон над портом.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Вірші. Харків, ДВУ, 1927.
*
Чую, чую: — обіймає жаль, — За великим невимовна туга, За незнаним!.. Ну, хоча б ножа Та дорогу зоряну в подруги!
Та окраєць хліба у карман. І пішов би босяком, гультяєм — Хороше ж то нюхати туман, — Аромат конвалій серед гаю!
Хороше ж то в пущах і степах Спати ночі... Міряти дороги... ...Поцілунки вітру на губах... ...Сині крила тихої тривоги...
Марю, марю: — обіймає жаль, За незнаним золотава туга... Та нема дороги і ножа, Тільки кицька на печі — подруга!
«Життя й революція» (Київ), 1926, ч. 8, стор. 8; передрук з книжки: О. Близько. СЕРЦЕ І ВОГОНЬ. Краків-Львів, «Українське видавництво», 1942, стор. 50 (вибір і вступна стаття С. Гординського).
ПОРТ
Одплив буденний сказ, немов би шумний катер, за брязкіт ланцюгів сховалася іржа, і знову в морі день упав за елеватор, над бортом золотим канатом з-під ножа.
О, тихий порте мій, — вечірня заводь трансу, що серце і думки за рейдами запер, де віє з-поза плеч м'язистим ренесансом, та з люльок, — за димком, — пахучий канупер.
Люблю твоє лице, і ці поснулі стяги, і скромний орнамент бетонових аркад, ...а десь, такі ж, як ти, цвітуть архіпелаги, —
романтика моя залізних естокад.
Химерно!? Правда!? Так!? Яку ж ліпити норму на серце молоде — зрадливу оболонь!? Привіт тобі, привіт... і бурі, бурі, шторму! У нас з тобою все... за тишею вогонь!
«Життя й революція», 1927, ч. 6; передрук із зб. ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 13-15.
РЕЙД
За елеватором маяк
на роздоріжжі
бур і мряк
у білій піні, наче в крейді, —
на урвищі
в зеленім рейді, вогнями жовтими прорізуючи млу, мов Прометей, напружує кайдани на валу
і в даль стремить, де грім і шторм
у хаосі
первісних форм, неначе ті титани, що повстали, забарикаджують міжзоряні квартали
важкими хмарами, дев'ятими валами, розламуючи глиб під п'яними вуглами, за гострими рефлектами
вогню.
За елеватором маяк
на роздоріжжі бур і мряк, мов Прометей у хмар закляк.
А там, де чорний виднокруг
в скаженому оркестрові оглух, -у трюмах — помпами — зализуючи рани, в обвали вод летять стальні левіятани.
І повно в них людей, і зводять райни хрест
(за вдаром у буґшприт спадаючи на вест)
під стогін молитов, тортур і покаяння...
Регочеться норд-ост.
— Ця ніч для вас остання ...
Останній рейс
і смерть...
...У склянки дзвонять чверть... ... світання...
За елеватором маяк
на роздоріжжі бур і мряк
скорботно, тужно в хмар закляк.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 16-17.
МАТРОСИ
Загартовані сонцем, вітрами, Перепливши незнані світи, Ми не маємо стежки і брами, — До якої прийти.
Серце кинувши в шторм і штилі, Ми в обличчя плюєм сатані І незрушно на тонни, на милі Розраховуєм дні.
Наша зброя — гартований кортик, Наші думи — морський бурецвіт, Наше серце — у чорному порті, Де цвіте антрацит!
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків. 1930, стор. 26-27.
РЕЙС
Регочуть і свистять на палубі матроси (штурмує у бакборт важкий зелений вал), а берег золотий зникає у провал... Команда: Поворот! — Кріпити троси!
За хмарами пахтять багряні папіроси. У сказі шестерень реве машини шал. За вдарами у кіль, мов бомба... Інтервал... На палубі свистять за працею матроси...
Вода, вода й вода, та хвилі океану...
У рубці капітан — схиливсь на карту рвану: О, важко, важко як у чорну пітьму йти!
Як би не завести на скелю чи на камінь... І карта, наче пух, кружляє під руками й обвалами вали гарпунять у борти.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 29-31.
* *
Одлетіла конвалійна Леда на далекі сніжні гаї, і не пахнуть вже липовим медом поцілунки холодні твої.
Це початок кінця, о, кохана, о, до лютого болю чужа!
Це навіки
найкраща рана
і до споминів
літ іржа.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 55.
МОЖНА ЗАСПОКОЇТИСЬ
Чуєш, брате, як — од ребер —
серце —
золотим м'ячем із
грудей
плигає шкереберть, загубивши всяку чемність!?
Як поводитися з ним і
голубим таким, широким — тим коханням, що з святими навіть не вспокоїш Блоком!?
Ось дивлюся
— і не на ніж —
крізь історію —
на себе: теж раніше серце, аніж
«ноги
загубив
Мазепа!»
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 75-76, ПЛЯКАТ ОДЛИГИ
І дзвенить золоте цебро, і струмить золотий Дніпро.
І однаково сонце б'є у чужі серця і моє.
I страшенно багато підстав
написати
всім
листа
про загальне відоме, про те, що під сонцем невпинно росте
вся країна
і зіницями дня
примружується, як кошеня...
Заєць зоряний шлях перетнув, повернув У кущі і заснув.
ЖИВУ, ПРАЦЮЮ. Харків, 1930, стор. 163-167. (Тут поданий лише початок).
...І я тоді ставав на перехресті, Безсилий рвати злі кодоли пут — В літературі, в інституті, в тресті Тікав з кута я в ще глухіший кут.
Ставав спецом, попутником, і порох, Що дав би полум'я, в мені сирів... Тоді питалися: союзник я, чи ворог? І знову вперто пхали в яму, в рів.
Тоді, байдужий і сухіший вобли, Дививсь я тупо на плянети ґльоб; Весь світ здавався за одну оглоблю, Скеровану на мене прямо в лоб.
Мого термометра чимраз дрібніла скаля, Мене з'їдав мовчання чортів гріх; Вперед мене рогатки не пускали, Назад мені вже не було доріг...
АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ. Лондон, 1957, стор. 450.
ДЕВ'ЯТИЙ ВАЛ
Холодний шторм, холодна злоба, обвалами — холодний гул і моря лютого оздоба, — летить дев'ятий карбункул, —
що вдарить в камінь, — розгориться, мов п'яний геній трьох секунд, над скелями розпалить бунт і враз ущухне, розлетиться, в ніщо, в ніщо.
Отак
і ти —
поете
мрійної мети!
П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ. Морські вір ші. Харків, «Література і мистецтво», 1933, стор. 17.
В ПОРТІ СТОЯТЬ КОРАБЛІ
В порті стоять кораблі, і поснули над щоглами стяги, штормом потріпані трохи, ну та нічого, веселі ходять матроси, їм у вечірньому тихому сквері любо сміються дівчата, маком розквітивши щоки.
Що ж, і дівчата й матроси веселі, всі безтурботні, — завтра кудись попливуть у далеке море матроси, завтра дівчат обійматимуть з радісним усміхом інші, — так вимагає море... В порті стоять кораблі.
П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ. Харків, 1933, стор. 18.
ДЕВ'ЯТА СИМФОНІЯ
(Монолог)
Вогню, вогню! — Надлюдської любови! Хай кров кипить у грудях молодих! Беру тебе, о, світе мій терновий, В обійми соняшні!
Як теплий птах І птах вогненний, облітаю серцем По всіх світах, — над людом простягаю Безмежні крила. — Хай приходять всі Під їх покрови. — Як не знайдуть раю, То знайдуть пекло молодих обіймів, Вселюдських, сильних, що під ними злоба Згорить на попіл, — і звіряче серце, Що зубом клацає та смокче кров Свойого брата, — упаде й не встане; Не встане, ні, й ніколи не воскресне, Як не воскресне той, хто упаде У кратер вогневий, бездонний кратер Вулкана грізного — мов людське серце!..
Вогню, вогню! — Надлюдського буяння!
Любови нової, без слів, побитих
Устами євнухів, устами серць, В перчатки вкладених, — щоб не побачив хто, Який там льох вонючий і отруйний.
Із хробаками й червами — шляхетним брудом, Що берегли нащадки рахітичні
Деґенератів з «голубою кров'ю», —
З гербами пишними, «красою дому», Та гниллю ран під золотим плащем!..
Вогню, вогню! — Надлюдської любови! —
Живої — сильним, мертвої — зогнилим. Любови буйної, гарячої (вогню!), — Усіх речей любови чарівної, Щоб враз любити землю, звіра, люд, І жити сонцем, тільки сонцем жити, Та власним потом здобувати щастя Своїм синам, онукам і нащадкам Далеких днів!..
Вогню, вогню, — любови! Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о, світе мій терновий, В обійми соняшні! — В любов мою, Мов на вогонь кладу! Засяй гарячим світом, І очі хворі бідному зціли, І осліпи того, хто тьму сподобав, —
Сховався в льох!..
Любови і вогню!!!
«Червоний шлях», 1927, ч. 2, стор. 60; передрук із збірки ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
 
Кость Буревій (Едвард Стріха)
1888-1934
Кость Буревій — людина трьох різних життів.
Перше життя було типовим життям «всеросійського» професіонального революціонера-підпільника, активного діяча, а потім і члена ЦК найстаршої і свого часу найсильнішої російської партії соціялістів-революціонерів (1903—22). Це життя дало Буревію 68 царських і одну більшовицьку російську тюрму, три заслання на Північ і в Сибір та втечі з них, досмертну туберкульозу і десятки операцій кістки. Єдиною компенсацією за це мучеництво було звільнення Буревія від опію «всеросійської одности» шляху до свободи народів-рабів Росії — під керівництвом... тієї ж Росії.
Друге життя (1923—34) — це життя видатного діяча Розстріляного відродження. Воно дало йому нові злидні і переслідування, але повернуло йому його Україну, дало найвищу втіху будувати, творити непроминальні вартості.
Третє життя Костя Буревія — це життя мітичного Едварда Стріхи, що народився 1927 року, але не вмер і досі, бо (про це свідчить також славіст та історик літератури Дмитро Чижев-ський) записало Буревія до невеличкої в історії світової літератури групи найліпших майстрів пародії і літературної містифікації. Друге і третє життя можна розглядати як одно, що тривало лише десять літ і що коштувало йому розстрілу, коли він мав лише 46 років і почав семимильними кроками наздоганяти втрачений час.
Народився Буревій 2 червня 1888 року у слободі Велика Меженка, південна Воронежчина, що складом населення є українська, але тільки завдяки «ленінській національній політиці» осталась всупереч волі населення по живому одрізана від Радянської України і приєднана до Радянської Росії. Батько Костя — Степан Буревій мав багато дітей і мало поля. Кость міг кінчити тільки сільську чотирирічку. Дальшу освіту він здобув самотужки, головно в тюрмі й на каторзі. Наприклад, на першому його засланні його товариші неволі — студенти, захоплені сільським самородком-талантом, помогли Костю підготуватися до іспиту за гімназію на атестат зрілости (матуру), який
він і склав у Петербурзі, — відбувши термін заслання. На тому ж засланні учив він польську і французьку мови. Після другого заслання вчився у Петербурзі на Вищих комерційних курсах. Увесь час по тюрмах багато читав.
Воронеж був відомий центр російського есерівського руху. На південну Воронежчину менше сягала діяльність українських організацій. Тому й не дивно, що 15-літній Кость Буревій — селюк, позбавлений перспектив освіти і заробітку, — уже є в складі мережі російської ПСР і дописує до нелегальних російських есерівських газет. В складі ПСР Буревій був активним діячем обох революцій — 1905 і 1917. Перший арешт 1905 року за участь в аграрних заворушеннях тільки штовхнув юнака в підпілля і до участи в замаху на воронезького генерал-губернатора. 1907 — Кость уже член Острогорського повітового комітету ПСР. 1911 — другий арешт, Кость на лаві підсудних у складі 300 селян. Заслання в Олонецьку губернію, на самотній острів Большой Куганаволок. Із заслання шлях не додому, а в Петербург, де він здає матуру і виконує відповідальну роботу в напівлегальній газеті «Мысль». В липні 1914— третій арешт. В петербурзькій тюрмі сидить із співробітниками «Правды» Миколою Скрипником, А. Єнукідзе, Кіселевим. Засланий у східний Сибір на Єнісей, де знайомиться з Бурцевим, Смілгою, Ба-даєвим. Григорій Петровський — майбутній «президент» Радянської України — помагає Буревію сісти на пароплав і втекти. Красноярськ, Москва і знову Петербург, де він — організатор робітничого забезпечення робітничих лікарень, страхкас, страйкових комітетів. Підпілля, постійна зміна паш-портів, мешкань, прізвищ... Участь у підготовці замаху на кабінет міністрів. Водночас учиться на Вищих комерційних курсах. В жовтні 1916 — четвертий арешт і Сибір на 5 років, довгі російські арештантські етапи, той самий Туруханський тракт і глуха сибірська тайга. Підготовку нової втечі «зірвала» революція — в березні 1917 Буревій переживає урочистий поворот із Сибіру амнестованих. Кінчилось, нарешті, підпілля.
З весни до осені 1917 Буревій у Воронежі — голова ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, член губкому ПСР, потім депутат Всеросійських Установчих Зборів, член бюро їх есерівської фракції. Четвертий з'їзд ПСР у грудні 1917 обирає його членом ЦК ПСР. Перше видання «Большой Советской Энциклопедии» подає, що Кость Буревій був також членом Української Центральної Ради. Активна боротьба проти диктатури більшовиків ставить його на чолі поволзького повстання, він працює в самарському комітеті «Установчих Збо-рів». В боротьбі з імперсько-реставраторськими нахилами ПСР організує з однодумцями групу «меншість ПСР», яка розвалюється в 1922 році. В ті часи стався перший арешт Буревія органами ЧК. До того періоду стосуються такі його книжки: КОЛЧАКОВЩИНА (Москва, 1919, 40 стор.); ПОЭТ БЕЛОГО ЗНАМЕНИ. А. Блок (Москва, 1921, 23 стор.); РАСПАД. 1918-22 (Москва, 1923, 131 стор.).
1922—23 Буревій навіки прощається з російським політичним життям — із тою віковою руїнною оманою «всеімперства» — «всеросійського» рабства і «всеросійського визволення». Він виходить на власний український шлях. Після короткої праці ре-дактором-економістом у «Сельхозсоюзе» і ВСНХ Буревій переходить на інвалідну пенсію (туберкульоза кістки). Решту прожитку для родини (дружина Клавдія і дочка Оксана) здобуває літературними гонорарами уже виключно як український письменник. 1925 року появляється в «Червоному шляху» (ч. 5, стор. 23—24) уривок із його роману ХАМИ, а також кореспонденції про життя дуже чисельної української колонії в Москві, про Український клюб, Українську театральну студію і видавництво «Село і місто», що в їх організації Буревій грав провідну ролю. Його боротьба за те, щоб уряд РСФСР узяв на бюджет культурні установи української меншини в Москві, як то зробив уряд України для російської меншини, не дала позитивних наслідків. Вперше звернув на себе увагу на Україні Буревій своєю книжкою ЕВРОПА ЧИ РОСІЯ. ШЛЯХИ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ (Москва, видання автора, 1926, 39 стор.), в якій він виступив опонентом Хвильового, закидаючи останньому ідеалізацію Европи і недооцінку вартостей російської художньої літератури. Цей невдалий виступ був продиктований, мабуть, якимись тактичними міркуваннями, які могли бути наслідком непоінформованости людини, що з дитинства ще змушена була жити поза межами України. В усякім разі, після гострої відповіді з боку Хвильового Буревій із опонента стає досмертним прихильником Хвильового, платячи за цю прихильність лицарську ціну власним життям. Коли в 1927 році Буревій виступив під псевдом Едварда Стріхи, як нещадний пародист, проти червоного лівацького пристосуванства і підхліблювання новій московській релігії ленінізму, то перший, і спершу чи не єдиний, хто був утаємничений в секрети Едварда Стріхи, був Хвильовий і його товариші (про це пише Буревій у «Автоекзе-куції» Едварда Стріхи).
1929 року Буревій переїжджає до Харкова і тут кидає всі свої сили в культурну українсько-російську боротьбу, дарма що вже наступали тоді часи втручання в цю боротьбу органів
НКВД. У Харкові Буревій показав себе як першорядний знавець і критик театру, літератури, мистецтва (див. його книжки: ТРИ ПОЕТИ, Харків, «ЛіМ», 1931, 88 стор.; А. БУЧМА. Монографія з приводу 25-ліття роботи актора. Харків, «Рух», 1933; також редаговані Буревієм монографії про малярів Самокіша, Дмитра Левицького та театральні мемуари Саксаганського, Кропивницького, Садовського й ін). 1928 року Буревій закінчує історичну драму «Павло Полуботок», яку він писав для нащадків, а не для друку, як сповідь свого життя. Гетьман Полуботок, що не хотів бути ні Мазепою, ні малоросом, а рівноправним союзником Москви, умирає в петербурзькій тюрмі на очах царя з прокльоном московському віроломству і з словами: «О! Я тепер добре знаю, що воля міститься на кінці шаблюки!» В цих словах прозвучав висновок, який зробило ціле радянське покоління українців із свого найсвіжішого досвіду співпраці з більшовицькою Росією.
Але найбільшим літературним пам'ятником Костя Буревія остався його Едвард Стріха, мітичний автор із власною мітич-ною біографією, викладеною у пародійному шедеврі — поемі «Зозендропія». Едвард Стріха — це літературний образ, тип радянського кар'єриста, що їздить дипкур'єром уряду СРСР по лінії Москва—Париж, що пише ультраліві комуністично-футуристичні вірші. Якесь несамовите поєднання безпардонного нахаби і жалюгідного пристосуванця до вимог компартії, обпльо-вувача всіх цінностей і майстра самореклями, порожнечі із страшенною галасливістю, провінційного примітивізму із пре-тенсією на ультрамодерну «европейськість», безмежного егоїзму і егоцентризму з великою охотою робити революції і поліпшення суспільств. Формально і в першу чергу це була містифікація і пародизація українського «комункультівського» панфутуризму на чолі з Семенком, який саме тоді поперед партії бив неоклясиків і ваплітян, як «буржуазних націоналістів». Але фактично це була сатирична пародія на весь московсько-більшовицький лад, на протеговану ним «пролетарську літературу» і критику. Многосторонність цієї пародії просто вражаюча, бо, крім того, вона була скерована і проти перелицьовки вікової російської імперії в формі СРСР, і проти тих, що є «раби рабів» (українські комуністи), і проти конструктивізму та порнографізму В. Поліщука, і проти (правда, в дружньому тоні) слабих місць неоклясиків та «романтиків вітаїзму».
Семенко, одначе, повірив, що Едвард Стріха — це не містифікація, а реальний футурист і дипкур'єр. Протягом 1927—28 pp. Семенко надрукував у своєму журналі аж 11 зухвалих нищівних пародій на себе Едварда Стріхи. Більше того, Семенко під-дався цій літературній провокації і сам почав наслідувати окремі манери Стріхи. Семенко називав Стріху в своєму журналі ге-ніяльним і сміявся з тих читачів, які писали йому, що Стріха — це злюща пародія на Семенка. А коли довідався, що Стріха є містифікація — надрукував кілька своїх віршів за підписом Стріхи, а потім оголосив, що Стріха умер, кинувшись у Мурманську із скелі в море. Та вже було пізно. Буревій змусив Семенка припинити зловживання чужим псевдонімом. Він публікує далі у Поліщуковім конструктивістичнім журналі «Авангард» (ч. З, 1929) автобіографічну поему Стріхи «Зозендропія», на запрошення Хвильового дає своє пародійне оформлення журналові «Літературний ярмарок» (ч. 8, 1920). Він демонструє себе формально більшим майстром футуристичної поетичної техніки, ніж сам Семенко, розгортає далі надзвичайний портрет Едварда Стріхи та сипле безліч ущипливих дотепів на панівний лад. (Цих дотепів була сила і в двох ревіях Буревія — «Опор-тунія», що йшла в 1930 році в харківському театрі «Веселий пролетар» у поставі Бортника, — і «Чотири Чемберлени», перша редакція, що йшла понад сто разів 1931 року в найкращому тоді театрі «Березіль»).
Нарешті ЦК партії втратив терпець і наказав партійній критиці розгромити Едварда Стріху. Усі лайки були висипані на Стріху. А коли виявилось, що Стріхи властиво не існує, тоді скаженство дійшло меж. Буревій мусив виступити з самокритикою, але і тут він зумів здобути перемогу, давши статті пародійну назву «Автоекзекуція» і підписавши її таки іменем Едварда Стріхи. Отак родилась пародія на радянську самокритику саме в момент, коли поголовно всі мусили самокритикуватися. Я думаю, що величезний сприт у знаменито проведеній літературній афері Стріхи — почерпнув Буревій із свого многолітньо-го досвіду підпільного революціонера-конспіратора. Що ж до його імітацій різних літературних форм, його слово- і образотворчого багатства, гумору й сатири, — то тут виявився його першорядний літературний талант і почуття міри та стилю.
Позбавлений усіх заробітків, цілком уже «підготований» пресою до арешту, Буревій шукав 1932—33 року заробітку, часом ще друкуючи які дрібниці в знайомих редакторів під псевдонімами Варвара Жукова та Нахтенборґен. В шухляді нагромаджувались нові готові праці про театр, драматургію. Лежали там уже готові «Мертві петлі. Тюремні мемуари». Тим часом злидні і сексоти дедалі щільніше облягали хату. У вересні 1934 Буревій, лишивши родину в Харкові, їде до Москви шукати заробітку і порятунку від арешту. В жовтні родина ще мала від нього листи. Потім запанувала мовчанка, яку перервало урядо-ве повідомлення Москви, вміщене в усій радянській пресі за 11 грудня про арешт української групи «терористів-білогвардій-ців» — тих самих «28», серед яких, поруч Буревія,- були названі Олекса Близько, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський та інші. Рівно через тиждень радянська преса за 18 грудня 1934 повідомила про вирок розстрілу і його виконання за постановою прибулої з Москви в Київ військової колегії найвищого суду СРСР. Розповідають, що Буревій та інші підсудні зустріли вирок як герої, вигукуючи безсмертя України і вічну ганьбу її катам.
Через 20 років Буревій-Стріха народився вдруге. Його донька Оксана, якій пощастило зберегти і вивезти за кордон під час Другої світової війни неконфісковану частину архіву батька, видала в блискучому оформленні Якова Гніздовського і в редакції Юрія Шереха прекрасний безсмертний томик, що читається, як роман: Едвард ^Стріха. ПАРОДЕЗИ. ЗОЗЕНДРОПІЯ. АВТО-ЕКЗЕКУЦІЯ (Нью-Йорк, «Слово», 1955, 268 стор.). Цей томик повного Едварда Стріхи є справжнім народженням першого в історії української літератури великого пародиста. Бо така вже природа того рідкого ґатунку, в якому пародія водночас є літературною містифікацією, що вона стає цілісним літературним твором тільки після її повного видання і демаскування.
Крім кількох зразків пародій Стріхи ми подаємо в розділі драми також уривок із п'єси Буревія «Павло Полуботок».
ПАРОДЕЗИ
Партвивіска
Зробіть мені квиток партійний: Навдовжки — кілометр, Навширшки — кілометр!
І напишіть червоним на вогні: Це — Стріха Едвард —
рядовий
загонів геніяльних
геній!
Напишіть: Він сліз не має, Цей Едвард, А кров — барилами, Пожежами — вогонь
У
собі
носить.
Напишіть: Письменство він врятує
Від Хвильових, Тичин
і
Рильських, Політику — від Чемберленів, Поезію — від солов'їв.