Розстріляне Відродження - 24

Як Бажан своєю поемою «Сліпці» (1930—31), так Яновський своїм романом ЧОТИРИ ШАБЛІ (1930) з усією силою свого таланту кинувся в передню лаву українського відродження саме тоді, як Москва розпочала масову терористичну атаку на Україну. Але, на відміну від Бажана, Яновський, потрапивши через свій роман просто в обійми смерти, не скапітулював у 30-х роках, а далі розвинув свій наступ — своє новочасно-ко-зацьке кредо і свій романтично-необароковий стиль. Це — його ВЕРШНИКИ (1935) — вони вийшли одночасно українською і російською мовами нечуваним тоді тиражем у 200 000 прим. — безпосередньо після розстрілу 28 українських радянських письменників. Після цієї загадкової і безпрецедентної перемоги нездоланний романтик чинить опір ще понад десять років: заморожений у кризі тиранії і соцреалізму, він ще дає відчути себе в деяких оповіданнях книжок КОРОТКІ ІСТОРІЇ (1940), ЗЕМЛЯ БАТЬКІВ (1944) та в післявоєнному романі ЖИВА ВО-ДА (1946). Його залізна витривалість мала перспективу на ще одну перемогу. Це було зразу по війні, коли Україна, витримавши терор 30-х років і німецько-московську воєнну політику «чорної землі», почала підніматись, мов фенікс, із попелу. Здавалось, тепер в умовах міжнародної перемоги Москва нарешті дасть дихати цьому замученому, але невмирущому народові і його письменникові. Замість того прийшов з півночі новий масовий терор, і Кагановича прислали «чистити» Україну. Яновсь-кого нещадно розгромили за ЖИВУ ВОДУ і пригадали йому ЧОТИРИ ШАБЛІ. Врахуймо: Яновський був тоді вже фізично вичерпаний різними хворобами і енергетичний запас його нервів доходив кінця. Аж тепер, після 20 років спротиву він капітулює, змушений одержати сталінську премію за безбарвні й бездиханні соціалістичні КИЇВСЬКІ ОПОВІДАННЯ (1949), в яких від його могучого таланту і духу остались тільки мікроскопічні сліди. ЖИВУ ВОДУ він переробляє на МИР (1951) — такий витриманий, такий казьонно-рожево-святково-партійний та ідеально сірий, що навіть хазяйська московська критика вис-/іовила своє невдоволення. Яновський майже кидає писати прозу, переходить на кіносценарії й п'єси — так само сіро-казенні. Можна уявити, чого коштувало йому це вбивство і самовбивство таланту. Смерть Сталіна прийшла для Яновського надто пізно. Він, правда, ожив, знову вернувся до своєї улюбленої прози і навіть почав писати новий «новелістичний» роман типу ВЕРШНИКІВ, але здоров'я вже було вичерпане до останньої краплі. Він умер 25 лютого 1954, маючи 51 рік — вік, у якому західноєвропейські романісти тільки вступають у свій творчий зеніт. Фізичні сили людини мають свою точну межу — нетрудно було довести Яновського до передчасної могили і сталінської премії. Та все ж про автора ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ і ВЕРШНИКІВ можна сказати словами його героя: «Історія запише мене на свої білосніжні сторінки. Ім'я моє — Шахай — перемога!»
У духовому формуванні і творчості Яновського відіграли ролю його рідний південний український степ, що вславив себе переможними повстаннями 1919 року, і дружба з такими різними людьми, як Юрко Тютюнник, Олександер Довженко та Микола Хвильовий з очолюваною ним фалангою романтиків вітаїзму ВАПЛІТЕ. Він народився (27 серпня 1902) і виріс у Єлисаветграді, одній із нових «столиць» степової України, в місті, що вбрало в себе дух традицій козацького степу і створило, поруч із машинобудівними заводами, нову українську традицію: з цих околиць вийшли корифеї українського театру, ряд видатних революціонерів типу Мальованого, діячі типу Ми-халевича і Євгена Чикаленка, а в наші часи такі культурні представники модерної України, як поет Євген Маланюк та славіст Дмитро Чижевський. Суттєвим для автора ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ і ВЕРШНИКІВ було те, що Єлисаветград правив за один із осередків керованого Григор'євим і Юрком Тютюнником великого повстанського руху (кінець 1918 — перша половина 1919), що боровся проти всіх без винятку чужоземних інтервентів — німців, альянтів, денікінців, Совєтської Росії. Цей рух, в якому наче відродився воєнний геній і козацький дух історичного Запоріжжя, Яновський переживав юнаком як очевидець, а пізніше самостійно усвідомив його характер і значення та відтворив його образ у ЧОТИРЬОХ ШАБЛЯХ і ВЕРШНИКАХ.
Закінчивши в Єлисаветграді реальну школу (1919) і механічний технікум та попрацювавши дещо в єлисаветградських повітових установах службовцем (батько Яновського був службовець, мати — селянка), — юнак подається десь коло 1922 року до Києва, де учиться пару років у Політехнічному інсти-туті та зразу переходить на літературну працю й на заробітки в кіно (зокрема написав 1925 року кіносценарій за повістю Коцюбинського ФАТА МОРҐАНА). Десь коло 1925-1926 року Яновський знайомиться на одеській кінофабриці чи може в Харкові з Юрком Тютюнником, що 1924 року повернувся з еміграції і працював у ВУФКУ (Всеукраїнське Фотокіно-управління) і дружив з ним аж до підступного розстрілу Тютюнника Москвою (десь коло 1929 року). Юрко Тютюнник— один із найвизначніших воєнних талантів і діячів української революції і держави, організатор «Вільного козацтва» в 1917 році, начальник штабу війська Григор'єва в його операціях проти німців, антанти, денікінців і Совєтської Росії, командир героїчного «Зимового походу» — останнього партизанського рейду військ УНР в 1921 році. Коли в 1924—25 році заходами українських комуністів були опубліковані деякі фактичні дані про дії Григор'єва 1918—19 (пізніше ті публікації вилучила із вжитку Москва), були видрукувані в Харкові і спогади Юрка Тютюнника, як колишньото начальника штабу військ Григор'єва. Яновський змальовує Тютюнника в третьому розділі ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ в ролі начальника штабу Шахая, не називаючи його ніяким іменем.
Приблизно тих само років Яновський подружив на все життя із Олександром Довженком, знав його лябораторну працю і дальші мистецькі творчі пляни («А Саша Довженко ставитиме дуже український фільм ЗЕМЛЯ», — пише Яновський 4 травня 1929 із Києва в Харків Аркадію Любченкові: див. ГОЛУБІ ДИЛІЖАНСИ. Листування ваплітян. Нью-Йорк, «Слово», 1955, стор. 19). Знання естетичних таємниць Довженкового вітаїзму виявляє Яновський у романі МАЙСТЕР КОРАБЛЯ (1928), головний герой якого То-Ма-Кі (Товариш Майстер Кіна) ніби списаний із Довженка, так само як довженківською є і основна тематично-настроєва вісь роману — творча радість відродження багатої людьми і природою країни. Мистецький та ідейний вплив Довженка почувається ще більше в ЧОТИРЬОХ ШАБЛЯХ і ВЕРШНИКАХ.
А втім, справжньою літературною й ідейною колискою Яновського була ВАПЛІТЕ, що організувалась у рік виходу першої книжки Яновського МАМУТОВІ БИВНІ (1925). Від першого кроку ВАПЛІТЕ і до розгрому групи ваплітян в початку 30-х років Яновський був вірний і яскравий співтворець цієї одушев-леної ростом, дружбою, вірністю, талантами і працею бойової центральної фаланги Розстріляного відродження. В першу чергу Яновський перебував під впливом Миколи Хвильового, як
•едини і як творця романтично-необарокового стилю, про що ідчать BCj книжки Яновського, починаючи з МАМУТОВИХ БИВНІВ та КРОВИ ЗЕМЛІ (1927) і кінчаючи ЧОТИРМА ШАБЛЯМИ і ВЕРШНИКАМИ. Вже учнівський період творчости Яновського, що закінчився на МАЙСТРІ КОРАБЛЯ, позначений прикметами неоромантизму раннього Хвильового, боротьбою з традиційно-реалістичною розвезеністю фрази й сюжету, лірично-ритмічною стихією, постійними відступами і вставними моментами, локалізмами і жаргоном у мові, романтизацією почуттів дружби, любови, драматичних суперечностей доби і поривом у вітальні глибини і далечіні життя. Так само, як Хвильовий, Яновський одержимий видивом трагічного відродження України в революції, і так само намагається свою патетику одміряти іронією. Проте, коли Хвильовий більше поринає в аналіз психологічних комплексів та суперечностей людини революції і ррсте на сатирика, Яновський, переборюючи манірність і хаос власних експериментувань, у ЧОТИРЬОХ ШАБЛЯХ І ВЕРШНИКАХ вишліфовує алмазні грані своєї високої патетики, доводить свою .романтику до (мовляв Юринець) шляхетного атицизму, виявляючи спартанську витримку і суворість у відсіюванні всього випадкового і зайвого — аби лиш дати кристальний образ героїзму. Це не стосується останніх чотирьох розділів (другої частини) ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ, які мають усі недоліки початкових творів Яновського, тематично і структурально виходять за межі ідеї твору і наче дописані для цензури, задля якої він кинув своїх непокірних повстанців на працю до шахти. ЧОТИРИ ШАБЛІ — це перші чотири розділи із рефреном заспівів до них — «ми стаємо плечима до плечей і світ одчинено, як двері!» — думка про здібність героїчного духу відстояти незалежність і свободу навіть тоді, як вороги напали з усіх чотирьох сторін світу.
За Яновським виходить, що ця здібність була доведена в блискучих діях повстанської армії Григор'єва в першій половині 1919 року, які й послужили матеріялом і джерелом надхнення ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ. Тут мусимо дати невеличку історичну Довідку про справу, дуже заплутану різними зацікавленими сторонами. Григор'єва вважають зрадником і російські більшовики і більшість українських емігрантів, а російські білогвардійці і альянти встановили на нього погляд як на бандита. Яновський (очевидно і за допомогою Юрка Тютюнника) виробив свій власний образ тієї історичної події. Був грудень 1918 року. Україна, зломивши у всенародному повстанні німецьку окупацію, опинилася в «чотирикутнику смерти»: російсько-більшовицький на-ступ з півночі, російські білогвардійці з Дону, альянтські десанти і денікінці з півдня, поляки на заході (бої в Галичині). Уряд УНР за всяку ціну хотів замирення з Антантою і в надії, що вона відмовиться від пляну реставрації поміщицької царської імперії, дав наказ українським військам на півдні здавати міста і села без бою. Москва зразу скористалась цим і поширила фальшивку — нібито «текст договору» уряду УНР з Антантою і Денікіним про скасування самостійної України і реставрацію царсько-поміщицької імперії. Офіцер армії УНР Григор'єв, до якого приєднався в цьому Юрко Тютюнник, бачачи нереальність надій уряду УНР здобути прихильність Антанти до незалежної України, знаючи, що Україна і насамперед його рідна степова Україна не прийме без бою денікінсько-антантську окупацію, що все це конче використає Совєтська Росія для «визволення», — оголошує розрив з урядом УНР, заявляє себе вояком самостійної Радянської України, визнаючи за тимчасовий уряд її не московську маріонетку на чолі з Раковським, а Центральний Ревком, утворений тоді українськими боротьбистами, що перейшли з партії есерів на радянські позиції. Григор'єв, швидко організувавши на півдні України значну повстанську армію із селян і чорноморських матросів, зручно договорюється з совєтсько-російським командуванням про оперативну співпрацю, щоб забезпечити себе від більшовицького удару в спину. І от стається чудо. Босоногі батальйони селян, робітників і матросів степової надморської України, очолені воєнним талантом і козацьким духом Григор'єва і Юрка Тютюнника, перемагають танки, гармати і океанські панцерники Антанти, в незабутніх боях від Херсона до Миколаєва й Одеси скидають потужні десанти в Чорне море — і Григор'єв тріюм-фально вступає в Одесу, спонтанно привітаний усім її населенням.
Москва слала в штаб Григор'єва люті телеграми з вимогою припинити наступ (французи обіцяли представникам Леніна порядком мирних переговорів відступити Україну Москві). Начштабу Тютюнник відповідав, що Григор'єв з усіма резервами пішов у наступ і нічого не вдієш. Хай краще Україна останеться Денікіну й Антанті, ніж українським повстанцям — говорили тоді Ленін і Троцькии. Хай краще Україна дістанеться більшовицькій Росії, ніж українським самостійникам — говорили тоді в антанто-денікінських штабах. Визвольний тріюмф української сили аж ніяк не був в інтересі Москви, яка любить ролю «визволительки» і жодного не терпить самовизволення. Коли ж українська перемога стала фактом, Ленін поспішив при-писати її Москві, і з того часу й понині осталася записаною в історії брехня: Совєтська Росія скинула в Чорне море десанти Антанти. Після провалу невдалих спроб Москви за допомогою аґентів убити Григор'єва, вона, бажаючи усунути з України переможні полки Григор'єва, дає їм наказ негайно іти через румунську Буковину в Угорщину на допомогу угорським комуністам. Григор'єв, який ніколи ні на папері ні на ділі не визнавав Москву своїм господарем, підготував загони до походу і... вдарив по російсько-совєтських окупаційних військах і властях, що розпаношились тим часом у його запіллі. Його універсал від 9 травня 1919 радив росіянам іти додому і забрати з собою свою маріонетку — уряд Раковського і КП(б)У. Махно, що тримав своїм повстанським військом фронт проти білих на Дону, зазнавши втрат і не здобувши перемоги, забрався із своїми загонами до свого району в Гуляйполе. Війська УНР пішли знову на Київ. Все це перевернуло догори дном агресивні пляни Леніна щодо Угорщини, України й Дону і змусило його подумати про компроміс з українською силою, що стала тепер і для нього реальним фактом.
От цей Григор'єв і його повстанське військо і навіяли Яновському образ непереможного Шахая — «степового Наполеона» і його маршалів Остюка, Галата, Марченка та вояків типу братів Виривайлів, що могли б бути і дієвими особами Гоголевого ТАРАСА БУЛЬБИ, хоч кожний із них у своїй неповторній індивідуальності є кровний і типовий син українського 1919 року. Цими людьми рухає відвага, вірність, бойова дружба, свіже відчуття життя, що з подивугідною природністю включає у свій склад саму смерть, незбувну любов до рідної землі, її свободи і незалежности, її козацьких традицій. Це образ безмежно вітальної спонтанної сили, що любить у Шахаї свого керівника, який знає, чого хоче, знає людей і мистецтво проводу ними — національно свідома людина, непохитна і передбачлива, що мислить широкими категоріями історії і революції. З великим талантом і знанням описані батальні сцени, зокрема бої біля Успенівки і Павлівки, так що кожний із них має своє, мов у людини, індивідуальне обличчя.
У ЧОТИРЬОХ ШАБЛЯХ (знов таки не беремо тут до уваги останніх, пізніше доданих тематично та стилево чужорідних розділів) Яновський дійшов власного стилю. Зникли манірні експериментування, вичіткувалась ясна ядерна мова, короткі речення насичені емоційною напругою, найвищі вершини романтичної патетики з великим тактом обрізуються гумором, зміною кадру чи несподіваною кінцівкою. Традиційно-національний
елемент (мова, звичаї, пісня, особливості степової України тощо) дуже природно поєднуються з новими і найновішими рисами, що їх витворила революція. Минуле досконало влилось і перетворилось у сучаснім.
Де ж ділась армія Шахая — символ неупокореної України? Четвертий розділ ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ, яким закінчується з великими втратами епопея повстанської війни, має в заспіві слова: «солдат на землю падає від кулі, — його життя іще летить вперед». Армія Шахая, порівняна Яновським до бригантини, розбивається в народному морі на частки, які ще довго дають окупантові відчути себе. Описавши останній прорив війська Шахая із оточення, Яновськии прекрасним рухом дає величаву кінцівку: «Довго ще після того, як бригантина пішла під воду, біліли на поверхні моря одірвані паруси її. Регулярні армії повстали серед хаосу і руїни. Стихія, вийшовши з берегів, знову увійшла в них».
ВЕРШНИКИ, що були написані в своїх ліпших розділах ще 1930—33 років (роки найбільшої української погибелі), дають (може навіяну і тою погибеллю) іншу відповідь, де подівся Ша-хай і його сила. Роман починається новелою «Подвійне коло». Це сліпуча картина степового бою тих самих «чотирьох ша-бель», але «не плечима до плечей, як ост і норд, як вест і зід», не проти кільця зовнішніх ворогів. Це чотири брати Половці — вояк української армії, білогвардієць, махновець-анархіст і комуніст по черзі знищують один одного. Знайома тема «Трьох синів» Тичини і «Матері» Хвильового, тема згуби матері, роду, нації через завзяту і нічим необмежену політичну боротьбу синів-братів. І якою ж отруйною кислотою відгонить від фальшивої підливи чужинця-комісара Герта, що в кінцівці новели потішає приголомшеного трагедією згуби трьох братів комуніста Івана: «одного роду, та не одного з тобою класу». В цьому сенсі «Подвійне коло» могло б бути епілогом «Чотирьох шабель».
В сьомій новелі ВЕРШНИКІВ — «Шлях армій» є така картина: на трибуні залитого тисячами людей майдану іде дискусія Махна з його односельчанином комуністом. Вислухавши опонента, Махно взяв його за ґудзика і вистрелив йому в груди. Цей випадок справді стався 27 липня 1919 на майдані в селі Сентові біля Олександрії, тільки співрозмовцем Махна і жертвою його кулі був не комуніст, а Григор'єв. На майдані було 20000 вояків Григор'єва і Махна та депутати від міст, сіл і портів українського степу й Чорномор'я. Григор'єв договорився з Махном зійтися на цю велику раду для об'єднання обох військ
в одну українську силу, здатну відігнати інтервентів з усіх чотирьох боків. Григор'єв говорив першим. Говорив, що українській революції однаково ворожі і десанти Денікіна—Антанти з півдня і напасницькі армії Совєтської Росії з півночі. Після того «взяв слово» Махно, що його перед тим відвідували члени Політбюро ЦК РКП(б) і уряду РСФСР (Каменев та інші): їм удалось засобами компліментів, обіцянок і брехні переконати заздрісного на славу Махна, що Григор'єв хоче об'єднання задля знищення Махна.
Багато є у апробованих Москвою ВЕРШНИКАХ моментів, що являють собою дальший розвиток теми і духу заборонюва-них ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ. Так четверта новела про босоногий «Батальйон Шведа» — це просто картина з натури і духу босоногих полків Шахая-Григор'єва, а щоб цього не подумала цензура 1935 року — в новелі приліплені латки з поминками офіційного списку — «Огалін, Фрунзе, Ворошилов...» і так далі. В «Батальйоні Шведа» аж чотири рази рефреном повторюється гімн тому самому шахаївському 1919 рокові: «О, дев'ятнадцятий рік поразок і перемог, кривавий рік історичних баталій і нелюдських битв... рік боїв з французами, греками, німцями — під Миколаєвом та Одесою» (саме то були бої Гри-гор'єва). Найкращі речі в романі — «Дитинство» і «Шаланди в морі» — це незрівняні романтично-барокові поеми одвічному світові української природи (степу, моря, неба) і духової традиції, гімни дружбі правнука з прадідом, старого батька Половця і його Половчихи, що творять свій рід і край і його добро в людській незрадливій любові і відвазі, — яка могутня антитеза до убогої «класової» науки чужинця Герта!
Щоб пройти з цим могутнім українським 1919 роком у царство «соціалістичного реалізму» і цензуру 1935 року, треба було щось більше, як поминальні метрики вождів партії та імперії. Яновський рішає проблему з подивугідною простотою. В дрімучих лісах Волині відступає розбитий і відрізаний від своєї армії полк Чубенка. Можна з повним правом подумати, коли хочеться, що це рейдуюча в глибоких запіллях ворога частина армії УНР хоч би під проводом Юрка Тютюнника в час його рейду 1921 року. Ні, автор точно каже: Чубенко комуніст, донбаський сталевар, він пробивається із походу на Польщу до свого Донбасу, на з'єднання з Червоною армією, і допомагає йому прорватись комуніст із «Подвійного кола» Іван Половець. Що ж, були і такі козаки, і нема підстав сумніватись, що Яновський — радянський письменник від першого до останнього свого друкованого твору — пише про Чубенка-сталевара й ко-муніста нещиро. Майже містичний образ: пошматований кулями і шаблями, п'яний від тифу, фізично до краю обезсилений — Чубенко веде таких само недобитків крізь ворожі хащі, розгадує хитро поставлений ворогом капкан, витримує фронтовий бій і січу — якою силою? Що його несе? Його несло те, що і Юрка Тютюнника та інших героїв української революції. Це вічний дух життя, чистий дух козака-невмирачки, дух одвічної української вітальности і витривалости. І коли в найбільш партійно-витриманій новелі «Шлях армій» ідуть в атаку на неприступний Перекоп радянські полки, загони Мах-на, полк Чубенка, батальйон Шведа і автор змушений ставити на чолі їх усіх присланого Москвою Фрунзе, то це теж образ українського «1919 року», це український шлях і світ, він, мов море, вміщає і розчиняє в собі все, що приходить до нього на його степ, де життя пахне, як смерть, а смерть — як життя.
Так Москва, спокусившись можливістю поставити собі на службу романтика — саму музу і душу українського відродження, — програла, ставши у творчості Яновського тільки інтегрованим елементом, асимільованим аксесуаром долі незалежної трагічно-вільнолюбної козацької душі «роду Половців».
Стиль ВЕРШНИКІВ суттєво різниться від стилю ЧОТИРЬОХ ШАБЕЛЬ своєю чіткою кристалізацією в необароковому напрямі. І це цікаво, що наймолодші та найбільші культурні таланти Розстріляного Відродження — Бажан, Близько, Мисик, Яновський — виявили яскравий нахил до своєрідного необаро-кового стилю, що його започаткували ще Тичина і Хвильовий та підхопили потім, кожний по-своєму, Куліш у драмі, Курбас в театрі, Довженко в кіно. Серед терористичної катастрофи 1929—33 років загибаюче відродження наче спалахнуло останнім найбільшим своїм вогнем у романтично-барокових творах старших і молодших, ніби подаючи у світ сигнал, що чиниться великий злочин над молодим життям, і ніби кидаючи ближчим наступникам маршрутну смугу світла на захований в тьмі вихід із погибельної ночі. Бароковість «Вершників» Яновського першим відзначив Жак Буссак у своїй рецензії на французький переклад ВЕРШНИКІВ (Les Cavaliers par Juri Janovski. Paris, GaІІimard, 1957, 185 crop.), вміщеній у паризькому журналі «Артс» за 28 серпня 1957. Буссак пише: «ВЕРШНИКИ — роман про український народ під час російської революції, коли брати боролися між собою за протилежні справи. Він зроблений з коротких барокових оповідань, які творять силу цього роману. Могутня природа, степ, селяни
всуміш з містами, війною, робітниками — все надає цьому романові виняткової сили».
Особливо змінився стиль речення. Коли в ЧОТИРЬОХ ШАБЛЯХ коротке ясне речення звучало, як блискуче соло клярне-та чи волторни, у ВЕРШНИКАХ речення розливаються, мов симфонія, і біжать одно за одним, як хвилі розбурханого моря, як вихори степового вітру, як речитатив козацької думи чи вірш гексаметру. Це речення-потік, воно схоплює в одну цілість весь кипучий і розвихрений внутрішніми суперечностями світ даної події, моменту, місцевости, душі, вічности. І при всій бароковій ускладненості і всеохопності Яновськии зумів дати романові струнку будову, монументальну єдність і всеохопну простоту, той самий панівний дух вітальности, завзятої відваги, непідлеглости, героїзму, всеохопної любови до людини і світу, який раніш підносив угору і ЧОТИРИ ШАБЛІ.
Щоб створити і видати такі книжки, стоячи в осередді масового антиукраїнського терору 1930—35 років, треба було мати, як пише Яновськии, «велику честь — стояти над власним життям» — не боятись смерти. Але цього мало — треба було вміти стояти і над власною смертю, коли вона бажана як єдиний засіб визволення від нестерпних мук. «Він не мав права на смерть, він мусив нести своє закривавлене тіло крізь потік часу до ночі, прийняти всі муки, крім смертної, важко було боротись на самоті і не сміти вмерти... Це був вереск усіх нервів та всіх клітин, глухо гули понівечені суглоби, тільки затята воля умирала, мов боєць, не відступаючи ні на крок, збираючи резерви, заощаджуючи завзяття». Так описує Яновськии в оповіданні «Лист у вічність» ситуацію сільського листоноші, учасника українського повстання проти німецької окупації 1918 року. Листоноша закопав скарб зброї; пійманий, мусив, витерпіти всі катування, аж поки не надійшла повстанча підмога, що їй він показав те місце, де закопано скарб зброї. Показати міг — лише впавши на нього трупом: «Лист у вічність» пішов разом із життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі».
Здається, письменник описав у листоноші власну ситуацію і власне «останнє рішення». Після ВЕРШНИКІВ 20 років (1935—54) безплідно катувалась його муза. Він не встиг написати свого головного і вільного від усяких недомовок чи маскувань твору. Але встиг передати свого листа наступникам, Щоб знали про закопаний скарб листоноші.
ЧОТИРИ ШАБЛІ
Роман
(Уривки з першої частини)
Пустимо стрілку, як грім по небу; Пустимось кіньми, як дрібен дощик, Блиснем шаблями, як сонце в хмарі!
(Колядка. «Нар. Юж. Рус. Песни» Метлинського, стор. 338)
ПЕРША ПІСНЯ
Голос: Благословіть почати щирий труд, Що відчинив би далину, як двері. Довірте недостойному перу Достойне слово ставить на папері.
Багато в світі радости й принад, Країн багатих і зелених вічно, На сонці спіє синій виноград, І синє море майорить музично.
Чудесні дива ходять по морях І манять нас і закликають ніжно. Та що нам їхній бунтівливий стяг, Коли не стяг це нашої вітчизни!
На вітрі рухаються руки рей, На обрії — омана заозерій...
Хор: Ми стаємо плечима до плечей. І світ відчинено, як двері!
До церкви люди посходилися, як на Великдень. Церкву колись будували ще запорожці — вона була тісна й старовинна. За всім доглядало певно хазяйське око братчика низового, бо міцніше зробити церкву не стало б хисту нині. Все окували залізом. Навіть панікадило було такої неймовірної ваги, що влітку, під час одправ, порипували сволоки, на яких воно висіло, лускалися дошки й, здавалося, втягне хреста з бані до церкви ця щира запорізька пожертва. Суворі звички Січі Запорізької відбивалися на церкві. Ікони було змальовано з братчиків-будівників, з кошового отамана, з курінних. В такій церкві ставало страшно серед вусатих чорних лицарів, уквітчаних оселедцями, в козацьких свитах — лицарів жорстоких та відважних. Вони позирали зо стін, переморгувалися один із одним часто з презирством до молільників, іноді — вибачливо, рідко — з потуранням. Та парохіяни вже позвикали до своїх ікон.
Ой скинемось та й по таляру, Та купім коня отаману.
Галат мугикав собі під ніс, обходячи церкву. Свічок наявно не хватало. Вусаті ікони гнівалися зо стін: їм треба більше світла. Але церкву не було вже давно так освітлено. Хіба що запорожці, повертаючись з морських походів, клали вози свічок перед святими кошовими в церкві й викурювали їм же цілі шапки росного ладану зо Смірни.
Ой, скинемось та по другому, Та купім коня з попругою!..
Ударили в дзвони. Мідне бовкання заходило до церкви крізь двері. Зайшов Шахай. Його наречена ще не приїхала, він послав до неї дружків — Мар-ченка й Остюка. Надія охоплювала всього Шахая. Широкі степи лежали перед ним і його селом. Велетенський хаос, який опанував землю, був, як море, що порозбивало човни. Треба йому триматися острова, доки витратить силу шторм і хаос стане пасивний. Тоді — шаблею захищати руїни. Пообрубувати руки всім, хто потягнеться підкоряти вільний народ, хто захоче різати його землю, як хліб, і їсти, захлинаючись від жадоби, від страху, що хтось другий одніме шматок. Шахаєві приходило на думку царське панування, уся історія народу — славна, гучна й завше великодушна. Козаки-сіромахи проходили довгою валкою: всі чеснотники, хоробрі гуль-тяї, морські розбійники гордо ступали на великих землях, всі лицарі чести своєї сіромашної й мученики. Максим Залізняк, Семен Неживий, Яків Швачка, Іван Бондаренко — всі славні колії, чисті серця 70-х років XVIII віку, месники за кривду, за бідних! Вони проходили перед Шахаєм, як жорстока пам'ятка, як пересторога, як нагадування про панську віроломність, царську розправу, про опоганення хліба-соли дружнього столу, вони проходили з вирваними ніздрями, з клейнами на лобі, несучи в руках свої голови, напхані гречаною половою, вони пропливали, несучи свої ноги, поклавши на плечі поодрубувані руки. Петро Кальниш — останній кошовий Січі — цокотів чотками в самітному затворі Со ловецького монастиря: двадцять сім років пряв старий степові думи, дивився на свій край аж з Білого моря, плакав, крізь туман не добачаючи прийдешніх віків, радів сонечку, коли воно проглядало крізь млу півночі. Шахай клянеться собі, обходячи церкву, зупиняючися перед святим козацтвом на стінах, клянеться не допустити жалости до серця. Клянеться, що не віритиме нікому, хто лежатиме під його шаблею або сидітиме за його
столом. Він клянеться й цілує в плече сивоусого курінного. Надія обволікає його, як мариво, як отруйний тиміям великих подій. «Революція'?— велике слово», — думає Шахай і почуває, як по хребту в нього лізуть комашки. «Всі щасливі, нема царя, правитиме народ, розіллються медові ріки, щастя й радість!»
До церкви під'їхали тачанки з молодою. Одразу всі люди в церкві загомоніли. Шахай прокинувся від своїх думок і поспішив до виходу. Там він зустрів молоду й увійшов з нею назад. Півча заспівала «Гряди!» Голос Галата далеко вилітав за крилос. По всіх кутках бриніли шибки від співу Галата. Вийшов із вівтаря піп і став вінчати. Марченко й Остюк переморгувались із своїми дружками.
Весілля справляли по-старосвітському.
Дружки летіли верхи на конях по вулиці, на рукавах біліли хустки. По дорозі хутко шикувалися заслони, щоб перепиняти молодих і вимагати викупу. По хатах у молодого й молодої востаннє оглядали столи, чи все є так, «як годиться». Баба— розпорядниця не злазила з печі й звідти керувала весільним чином. Вона захворіла, пішовши до молодої розплітати косу й співати сумних пісень: пісні були навдивовижу дзвінкі й жалібні, а бабина горлянка рипуча, роки бабині лежали на її сухих плечах, як гаряча повсть, а ніч осіння — холодна. Пострілів пролунало стільки, скільки годилося, віно було повезено до молодого, а тачанка з Шахаєм та його дружиною заїхала до тестевого двору.