Розстріляне Відродження - 13

Я пройшов Багато кабаків, і більше ще церков І цвинтарів країн. Ніде нічого не знайшов, Крім серць пощерблених, і звихнутих голов, І зігнутих колін. А я шукав (чи то верзеться?) І слів, і женщин, і уяв, Лише одного не шукав: — Загубленого серця. І під сльоту нічних хвилинок, Серед брудного кабака, Не простягав, як руку жебрака, Незґрабний серця втинок. Благословенна кішл імла І сухоребрих стін осуга! Худа печаль і довга туга, Мов потопельник, попливла. Але приходять рівні ранки, Часи уважности, години самоти, І потрясаєш тіло ти, Машинко лихоманки! І подаєш до герцю знак ти, І марширують по мені Упевнені, нахабні і нудні Твої прокляті такти. І я тебе не переможу Ніяк, ніколи і ніде... І серце в путь мене веде, І я не йти — не можу...
IV
Він замовчав, і губи труться білі, І очі розкрива, мов вікна зачапілі, І чоловічок, наче чоловік, Зіперся на лутки запалених повік, Як гострий орден в грудь худу, Вчепилась лямпа в тьму. Я в очі зазирну йому І одійду.
І зникне час, і буде тиша Шукати, де лягти...
— То тінь твоя
за тінь хреста святіша? А що нам хрест, і що нам ти? На смітниках чужих
твоя сконала Русь Собакою голодною й худою. Твій юродивий пристав Іісус В вінку з шипшин
не стане наді мною. Святий городовик
і пристав ницих душ, Цей лицемірний бог
Распутіна й Малюти, Мене не подола, за ним я не піду В його нудний участок для покути.
І я знущаюся, глузую і сміюсь Із цього сторожа смиренности й моралі, З наглядача тюрми, що ви її назвали Струнким і ясним словом — Русь. Мені не храм —
бордель твій і трактир, Запльовані столи —
мені не сповідальні, Ненависні мені
акафісти печальні, Надсадні молитви
твоїх холопських вір. Тримай же серця випнуту ґилу
Безсилими і хтивими руками, Як синій жмут кишок, тягай попід ногами Потворну тінь свою, Потворну і гнилу. І всі слова твої —
то шорох тих інерцій, Що зсовують серця людей набік, Тому влютовуєм ми в ребра кожне серце, — Так цвях вганя в будівлю будівник. Ти кажеш, що я твій, а я клянусь —
готовий Дволике серце розламать навпіл І дати псам напитися із жил, Коли є крапля там
твоєї злої крови. Я знаю — ти живий, я знаю — ти не здох; Кричу, кричу тобі я: доки Ще шкутильгатимуть лякливо кривобокі Серця людські по трьох сажнях підлог, В тинькованій труні, в коробочці труни, Ковтаючи слова горлянками вузькими? І дикі, як одчай, припадки тишини, Ці діри в вічність, ломляться під ними. І клоччям котиться із уст і піт, і слизь, Із уст, що випнулись глибоким, чорним
колом... І зашморгом шляхи всі заплелись Оцим христосикам, хлистам і богомолам. Столоначальники, убивці, сутенерики, Раби раба і служники слуги, Сини російської великої гістерики І всеросійської великої нудьги, Всесвітнє падло і вселюдська гнусь, Здихайте у своїй зачиненій конурі! Повстала у вогні, в пожежі, в герці й бурі Вкраїна інша й інша Русь...
І ЩО, і що тепер мені Твій зойк, твій біль і зненавида? І мево лямпи, як сновида, Пройшло повз мене в тишині. І було чути, як парує вільгіть, І випар тьми, мов тінь густа, застиг, Тлетворна тінь, де сіпається тільки Скажений живчик на кістках сухих. Не заховає хижа тьма Відблиска глухої муки, І Достоєвський сухорукий Горбатий лоб, як брилу, підійма. І мружаться, мов ласі звіри, вилиці І рот слова несказані жує... Серце, тихе серце моє, —
Той помиливсь, хто не милиться. Тож хай сьогодні швидше буде вчора, І в двері хай твої не стука гість нічний... Як штопор, в горло коридора Вкрутився протяг довгий і в'юнкий. Шарпнувшись, тіні стали строго В чіткі і правильні ряди, І темний кут...
Вдивившися туди, Я не побачив там нікого, Лиш пліснява полізла по стіні, Де звикла з року в рік тулитись. Спинялись, — не могли спинитись Дрібненькі хвилі маячні. Але все стало просте й звичне: Пошарпана підлога, і стіна, І лямпа на стіні, й простора тишина, І водогону стукання ритмічне. І кожен стук — життя міцного знак, Життя земного, простого, як подих. І серце так мені сказало: «Так», І вітер шелестів по сходах...
Післяслово
Читальнику! Вельмишановний мій!
Невже ж насправді це лише цинічна містика, Розхристана, без фігового листика, Симптом моїх психостеній?
0, ні, бо я не гірш од Вас
Сам знаю твердо, аж на диво, Що бачить привиди в наш час —
Невитримано і шкідливо.
Тому — це так собі, чи вправа, чи прийом, Бо вчити тут когось я не бажаю зовсім;
Адже ж не йти ж на тебе напролом.
1928
ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.
СЛОВО О ПОЛКУ
Масивні коні, п'яні коні Мотуззя рвали, пруги шлей... Тягли в проклятім перегоні Тупі потвори батарей. Услід подоланій колоні Тьма волочила мокрий шлейф.
Квадратний крок і коней і людей Котився в строгім ескадроні. Бійці замислились — ачей Іржатимуть ще їхні коні Перед атакою на лоні Бездонних галицьких ночей.
Ніч одступу. В арієрґарді
Йде смерть, схиляючись до тих, Що зранені при окраях доріг
Лежать у варті, марній варті Шляху, що значився на карті, Як шлях походів вікових!
Полки проходили повз них
І вивертали солдатські очі з корнем, Мов білі пні з крутих орбіт, Щоб подивитися услід
Колонам кінним — чотам чорним, Що йшли на схід, що йшли на схід...
І хлинувши у хлані літ, Лягли, як на струну, на шлях стрункий
зі сходу Знов тупоти підтоптаних коней І туркоти голодного походу — Шоломом із Збруча черпали чорну воду, Змиваючи з лиця кров, пил і піт...
Проходили віки, приходили онуки На ті поля, де вмер достойно дід, І жовті черепи побожно брали в руки І клали їх очицями на схід. 0 жовті черепи, камені межові На скорбних перехрестях війн!
Знаки потужного маршруту
Ці жовті черепи очицями на схід.
Повз мертву голову забуту
Йдуть люди в радісний похід, О, жовті черепи, очицями на схід!
ПОЕЗІЇ. Київ, «Книгоспілка», 1930.
СЛІПЦІ
Поема історична (Уривок із розділу другого)
— Я не товариш вам, діду, й не недруг, Хоч і приблуда сліпий між людей, Ні датку собі ні дівчат товстобедрих Я не шукаю...
Ви, діду, ачей Не перший десяток вакуєте з лірою І знаєте добре сліпецькі путі, Що я їх ніколи не взнаю, не зміряю...
Діду! Скажи — чи дороги оті, Замучивши згагою душі, виводять Співців та їх вірних в ясний вертоград? Чи певність та звагу, чи просто байстрят. Блукаючи світом, бандурники родять? Чи всохла остання краплина води В бандурній лункій та сухій шкаралущі? Чи, може, вже води могутніші й дужчі Гримлять об пороги мужицьких твердинь?! Ти ходиш по світі не перший десяток, Не на першому стовквищі ницьма лежиш, І ліра стара та посвячений ніж, Та, може, ще мудрість і скруха — твій статок... Запльований, зганьблений більш над усіх, Це ж ти —
найнещасніший з відданих лірі, І розпач холоне на більмах твоїх, Одчай, що зневажливу зроджує щирість... А лірник мовчить, і пливуть, і пливуть, Нерухомо спливають два ока підласі, Несучи білий мул і гнилу каламуть З продавлених ям в зашкарублому м'ясі. А лірник мовчить, наче він не зловив Глухого, мов скрип, шепотіння приблуди. Навколо сліпців порозходились люди, Не добравши в тій бесіді глузду і слів. А лірник мовчить, і видзвонює муха, Принаджена соком м'ясистих повік. Він спить?
Десь ширяє думками?
Чи слуха? І, поруч, присівши, веде чоловік Все далі своєї: — Я вчився три роки І очі склепились зогнивши.
Отак Пішов придивлятись до світу, безокий Мандрований лірник, незрячий жебрак. Я бачив багато, й питаю не вперше, Востаннє?
Не знаю.
Знаю — не вперш. Ти відаєш, діду, —
є всякі тверджі, А сумнів, певне, найбільша з твердж. Ламаюся в сумнів, як в браму обвалену, Розкопую, б'ю, вивертаю її. У кожну шпарину, у кожну прогалину Вставляю заюшені пальці свої. Ти думаєш — так, засурмивши у сурми, Пройдеш крізь облоги, крізь мури й рови? Ні!
Треба в страшні і розпачливі штурми Кидати чорне ядро голови. Маячня повсякденна, шугання думок, наче струменів, Що дзвонять у скроні
та геть відлітають у мить.
Легко зломити голову —
важко зломити сумнів, Здолати його і на горло йому наступить. Порожнеча вирує так боляче й глухо.
Шалій ти! Кругойдуче вагання засмоктує трупики душ! Здолати! Продертись! Пробитися! Вийти! Як муж, а не мученик...
Чуєш?
Як муж! Відповідай, перехожий!..
Невже безсоромно й довічно По торжищу людському сумнів тягтиму я свій? І чоло скривавлено біле, —
тільки око кричить дихавично, Наче здавлений розпачем рот, закам'яніло блідий.
«Життя й революція», 1931, січень-лютий, ч. 1-2, стор. 116-118.
 
Марко Вороний
1904-1937
Син Миколи Вороного. Уже своїми першими поезіями виявив талант, що здався вищим за талант його славетного бать-ка-поета. Народився 1904 року в Чернігові. Мати його була дочка поета М. Вербицького. Друкуватися почав під псевдонімом Марко Антіох 1925 року в львівських журналах, надсилаючи вірші своєму батькові, що жив тоді на еміграції.
З поворотом Миколи Вороного в Радянську Україну Марко з 1926 року друкується виключно під своїм ім'ям і тільки в радянських журналах («Глобус» — з 1926, «Життя й революція» — з 1927, «Червоний шлях» — з 1926). Всупереч своїм обіцянкам повної свободи Москва незабаром вислала Миколу Вороного з України. Син Марко пробував рятуватися еміграцією з України в Москву. Але 1935 року Москва запроторює на Соло-вецьку каторгу і батька й сина, де по них пропав слід.
Поезії Марка Вороного (Антіоха) ніколи не були зібрані і видані окремою збіркою. Друкуючи пучок сонетів Марка Вороного, один львівський журнал писав: «Молодий поет-неороман-тик, співець трагічности нашої епохи. У його віршах відчувається невичерпна потенціяльна сила, що шукає свого виходу. Серед сучасних поетів Радянської України його талант помітно визначається глибшим змістом і досконалою формою». («Світло», Львів, 1926, ч. 6, стор. 11).
Одна з болючих ранніх молодих втрат поезії двадцятих років.
ОТЧИЗНА
Моя отчизно! Знаю я, тобі Судилась крізь війну в віках дорога. Ти Бога бачила, такого Бога, Що віти опустилися в журбі.
Ще колії татарської гарби Лишилися і з полум'я грізного Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його, Поглянь, горить на степовім горбі.
Так, од могил земля наша горбата...
О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!
На переможцях скрізь печать проклята.
Он на бурхливім небі знак страшний.
То крови з хмар напухнув хрест гігантський: Не вийти з бід країні цій селянській.
ВІЗІЯ
Я раз лежав. Спокійна течія Несла вгорі золотосяйні хмари... Коли здалось — мов у глухім ударі, Блакить розкрилась і стряслась земля!
Як божевільна мрія палія, Палала сфера. Огняні примари Розходились і сходились у пари... І в спеці шкіра тріскалась моя.
І я побачив: неслась земна куля Серед пекельного того розгулля У хорі незчисленному плянет.
Зотліло все в страшнім огні свободи: Гляділо сонце липі в холодні води І диски місяців, як мідь монет.
БОНДАРІВНА
Ой, не вітер то гуде над дахом, Поринає в сиву далину — Зграя гайвороння, птах за птахом, Обминає Бондарівнину труну.
Ти лежи, лежи в труні сосновій, Бондарівно, дівко молода; Потемніла, помутніла з крови У Дніпрі широкому уся вода.
Гей, на коні, і шаблі в долоні, Тільки вітер шляхом заміта. У небесній грозовій опоні Проступила тінь вогненного хреста.
СЛОВО
Настали ночі темні і глибокі, і в тиші вогкій туляться сади. Спадають німо в течію води і листя, і зірки мільйони років.
Куди у тьмі не йди, не чутно кроків, в таємній тиші губляться сліди...
А десь над вами, села й городи, підводиться Господень зір стоокий.
Так ми життя хвилинне проживем, калейдоскоп одвічних наших тем розіб'ється об чорну тайну ночі.
Одно лишає нам хаос розлук: в широкій ніжності відкриті очі і Слово, роджене з блаженних мук.
Журнал «Світ», Львів, 1926, ч. 6, стор. 11.
 
Василь Мисик
1907-1983
Як і Олекса Близько, цей юнак пролетів загадковою своїми неозорими можливостями зіркою на обрії ренесансового десятиліття. У короткому відтинку свого життя між 17 і 24 він устиг здобути високе місце — в сузір'ї наймолодших-найсильніших — поруч Бажана і Близька. Ні на кого іншого не схожий, Мисик якось одразу сформував у своїй поезії власне відчуття, коли не образ світу. Без нього картина літератури й духовости України 20-х років була б неповна. Формально він належав з 1924 року до масової спілки письменників Плуг, але фактично він був привітаний, як свій, у елітарних групах «романтиків ві-таїзму» і клясицистів.
Цей селюк, народжений 24 липня 1907 р. у селі Новопавлів-ка в степах Дніпропетровщини, якимсь дивом став видатним поетом, блискучим перекладачем поезій Редіярда Кіплінґа і Роберта Бернса, маючи формальну освіту лише за сільську семирічку і працюючи в селі. Мабуть, уже геть пізніше закінчив він фізико-математичний відділ Харківського університету — та й то заочно.
Загадковість такої потужної сили молодого зростан-н я просто з сільського українського ґрунту та здібности із сільської глушини здобути безпосередній духовий контакт із світовою культурою збудила пильність до Мисика з боку московського штабу душогубців. Мисик був одібраний (як і Близько) в ту групу демонстративних жертв (28-розстріляних), на якій Москва хотіла показати всій Україні свою рішимість знищити країну навіть з її дітьми, якщо вона не капітулює на повне рабство. 13 грудня 1934 року приїхала в Київ з Москви виїзна сесія воєнної колегії Верховного суду СРСР на чолі з Ульріхом, а 15 грудня 28 українських письменників і діячів були вже розстріляні. Мисикові розстріл замінили на 10 літ каторги. Серед гибелі мільйонів населення України Мисик зник у найстрашнішій частині царства каторги — на Соловках. Здавалось, навіки. Аж ось через 23 роки в АНТОЛОГІЇ У КРАЇН-СЬКОІ ПОЕЗІЇ, т. З (Київ, 1957) бачимо кілька віршів Мисика і
кілька рядків довідки, яка невинно перераховує всі книги Мисика і каже, що він брав участь у Великій вітчизняній війні. Про його засуд і страшну кару — ні слова. Мабуть, під час війни поет вирішив пристати до тієї відчайдушної групи каторжників, що скористались пропозицією Кремля купити собі відносну свободу ціною смерти на фронті.
За цими дуже скупими фрагментами зовнішньої біографії поета ховається його біографія внутрішня, духова. Можна шукати її поки що лише в збірках поезій ТРАВИ (Харків, видання ВАПЛІТЕ, 1927) та БЛАКИТНИЙ МІСТ (Харків, ДВУ, 1929), а також у поезіях і уривках поем по журналах 20-х років («Червоний шлях», «Життя й революція», «Літературний ярмарок», «Пролітфронт» тощо). З його перекладів вийшли в ті роки лише ПІСНІ ТА ПОЕМИ РОБЕРТА БЕРНСА (1932).
В книжці ТРАВИ дев'ятнадцятилітній Мисик одразу показав досконале опанування засобів і можливостей клясичної поетики, уміння висловити через них своє вітаїстично-романтичне світовідчування та створити неновими засобами нове власне поетичне обличчя.
У книжці БЛАКИТНИЙ МІСТ велика внутрішня динаміка його поезії знаходить собі нові, більш модерні ритми та інші засоби, щоб схопити ними істотні риси людини і доби — фаталізм вольових конквістадорів Колумба; трагічна увімкнутість людини, зірваної телюричними соціяльними зрушеннями в новий і необрахований своїми наслідками та майже містичний рух; нарешті невідклична для всіх ліпших тодішніх письменників тема комуніста-братовбивці, який уже ніколи «не виправдає себе» і навіть «не хоче живий із боїв прийти», бо більшовицька революція, до якої молиться він, не будує, а рве людину: Революціє мати, прости бійця, ти в серцях не вміщаєшся і рвеш серця.
(« Товариш Ян»)
У своїх останніх перед розгромом України поезіях, як-от «Ніч Івана Купала», «З півдня темніє обрій» (уривок із якогось більшого неопублікованого повністю твору), 22-річний поет виявляє незвичну для таких молодих літ змужнілу драматичну силу, гоголівські масштаби уяви і фантастики. «З півдня темніє обрій» — це багатющий поетично-вимовною речевою фактурою і насичений гігантською динамікою образ українського південного степу — у тіні майже плянетарного зудару двох
хмаровищ. Задуха безплідно-безводної сухої бурі, вітру такого, що висмоктує із нор жуків і мов кулю кидає їх в чорну безвість руху. І людина, що кричить: «О, вітре,... ти б дихнув свіжістю злив прозорих!» Тут усе в одному: конкретний малюнок південноукраїнського степу і бурі — всеосяжний образ доби — точне схоплення суспільної і духової ситуації людини.
Так само «В ніч Івана Купала» — гоголівська фантасмагорія української ночі («в диких іскрах яріє тьма»), бароковий стиль, що нагадує Бажана, і той самий універсалізм, до якого підносяться конкретні образи («і мовчазно по всьому світі йде тоска»).
Коли в Москві помітили в молодому поеті першорядну оригінальну культурно-творчу силу — зразу впав на нього важкий прес погроз і денунціацій. Поет уже на 22 році життя мусив пробувати «перебудовуватись», заманіфестувавши свою згоду на це в збірці ЧОТИРИ ВІТРИ (Харків, 1930), а ще більше в книжці ТУРКСИБ (Харків, 1933). Та все ж, на його біду, і в цих скерованих «по лінії партії» творах почувалась його богатирська сила, зовсім непровінційна культурно-суверенна особистість. Кара була неминуча.
Бо сила, національний геній, що летить через континенти із радісною вісткою свого народження, з тривогою й алярмом грядущої катастрофи — і звучить зрозуміло для людства — це найбільший гріх у темному царстві «дружби народів».
ОЛЕНЬ
Чую, чую — крізь дим і дзелень, крізь гудіння землі невпинне, — мов блакитний рогаль-олень у вітрах понад нами гине.
Здрастуй, здрастуй, моя маро, — знов од радости я холону: з копитів твоїх у Дніпро ще стікає вода Юкону.
Одкидаючи бистру тінь, навіваючи дим тривоги, струнко ти несеш в далечінь свої чорні високі роги.
Скинь на землю дзвінкий свій ріг — там, де стелеться мла прозора, я гукнув би у шир доріг диким голосом тореодора.
Я гукнув би у млу доріг, щоб луна розтеклася всюди, щоб, здригнувшись, твій дикий біг у дощах помітили люди!
1926
ТРАВИ. Харків, видання ВАПЛІТЕ, 1926.
ТРАВИ
Одживають печальні, сірі — Й безконечно буйна, жива Над усім в голубім безмір'ї Проростає трава.
Проростає, насичена кров'ю, Однотонно, забутньо шумить, І під шум її хочеться знову Хвилюватись і жить.
І дивитись, як б'є без краю Голубий прибій в далину. О степе, я серцем вітаю
Твою тишу смутну.
Бо крізь неї з горбів похилих Бачу й чую сили нові, Бо минуле твоє в могилах, А майбутнє в траві.
«Червоний шлях», 1923, ч. 9, стор. 41
З ПІВДНЯ ТЕМНІЄ ОБРІЙ
(Уривки)
Тьмяно горбиться степ і повітря гусне. Десь погримує. Горбляться синьо гори під задимленим і неспокійним небом.
Далеч криючи широко й десь у горах низько стогнучи, хмари пливуть. В яругах душно, мертво, отруйно достиглі трави пахнуть. Одразу з яруг на курінь послався теплий дух полиню. Із долин поволі
вітер звівся холодний. На ріках тьмяних загойдались куниці й води достали. Хвиля погнала в глибини голодну рибу* Йде гроза. Океаном пітьми надходить на закурені ниви — й покірно гнуться трави сухі перед нею — й в німій знемозі ронять насіння на висохлий ґрунт. У незнаній тьмі, за відрогами гір, не стихає гуркіт. Десь над сірими грецькими селами часто злий спадає вогонь і впивається в гори. Злива слідом заходить і чорним шумом затопляє подвір'я. Ріці не спиться: все тривожніше розходяться хвилі, глибше темний неспокій проймає глухі затоки.
Вітер зміцнів — і стіною вже йде по горах.
Дме могутньо, смужисто у гирла балок, воду потоків спиняє, ламає стебла, пил холодний, важкий підіймає круто, забирає насіння сухе і листя, і комашин заблуканих — із свистом все те
кидає хвилями в димний, тривожний простір.
Вітер, як мур! Не спиняйся, жорстокий вітре! Ти б дихнув над землею холодним духом дальніх просторів, свіжістю злив прозорих! Ти б повіяв широм хмельним з Чорномор'я, ти б освіжив тоску степову, гарячу!
Чути в тобі всіх дерев і травинок душі — але полегкости ти не приносиш, вітре! Ти стіною тоски незабутньої сунеш, ти, як марення спраглого степу, чорно розпинаєшся в небі й курні рукава через гори в долини глухі простягаєш.
Сили жорстокі зійшлися на герць! І чути, як зіходяться велетні чорні, руки простягають над степом, стрівають інші —
і закипає змагання жорстоке в небі. Чути, як пружаться м'язи і тьмяно, чітко наростає зусилля, і ворог рветься із напружених рук, і спітнілі руки посковзнулись, і знову борня заходить. Сили великі зійшлися над чорним степом!
Вітер міцніє. З-за гір наближає злива. Вітер здіймає в полях куряву й насіння. І, в курені ховаючись, вчули люди раптом кволий і жалісний крик. В долині хтось прокричав ... Чи то темна душа якоїсь деревини, з листком одірвана, міцно за листок учепившись, гукнула з жаху? Вітер міцніє. Й коли вже курінь холодним дрожем пройнявся і кожна стеблина в струнку мертво витяглась і комашня безсила, вирвана з нір, сипнула в пітьму, і пізні літні жуки, мов кулі, бились об стебла й падали мертві, й котилися далі в простір, вже коли й дихати нічим у шумі стало, раптом щось перервалось — і все затихло.
Вітер упав. І, невидні людському оку, в тьмі кружляли стеблини й спадали. Душно
пил осідав і комахи в щілини глибще
залізали, стривожені зміною. Дляво
десь у долах сухих зашуміло. Раптом
вирнуло з-за гори — й розп'ялася злива!
Чути, як плесо вона перейшла, на гори
чорним шумом полізла. Тверді краплини
впали в курінь. Невідступно шумить над степом.
«Літературний ярмарок». Альманах, місячник (Харків). Книга сьома, червень 1929, стор. 97-101. В підзаголовку зазначено, що це уривок. Тут подано з нього більші уривки.
ПІД ІВАНА КУПАЛА
Під Івана Купала в гарячі ночі
тьма згусає в дібровах. У травах, в клоччі
дрібнолистих кущів, над димком болот, над димком болот, в комишах ріки
заплітаються світляки
в корогод.
Як просторо, як п'яно, як душно в світі! Небеса в запинало сухе сповиті. Мутно зорі горять — і в червону тьму, в комарину печаль утопає ріка. І мовчазно по світі всьому йде тоска.
Тоскно в плесі, де гнуться сухі куниці. Тоскно плаче вода у кущах в криниці. Тоскно плаче, схопившись за серце, — дарма: спазматично вмирає, дрижить на дні. В диких іскрах яріє тьма в гущині!
Тягнуться руки назустріч іншим. Весь ліс зайнявся в танку вогнів.
І тоскне серце — суха іскринка — летить у владний в купальський спів!
Вогні летючі, зринайте, сяйте, падіть на кручі, тремтіть вгорі!
Ви довго ждали, щоб раз — єдиний —
спахнуть і вмерти в солодкій грі!
В цю гарячу ніч такий на землі неспокій! Риба в ріках скидається, ходить під самим верхом. Десь тоскою притиснутий в ямі глибокій повернувсь несподівано чорний сом.
Повернувсь під водою в кушірнім лахмітті — і хвостом, як шалений, ударив у груди ріки. Не змагайтесь, рибалки, він порве наикріпші сіті в цю годину тривожну, в годину тоски.
Не змагайтесь, рибалки, — по схилу крутому непротоптана стежка виводить на теплий шлях. Не змагайтесь, рибалки, спішіть у пітьмі додому, вас зустрінуть жінки і коханки в садах.
Що у вас на рукавах кушір — то нічого, тільки б ви зберегли в своїм серці жагу молоду. По дібровах, по заростях повно вогню молодого — вся земля, як сп'яніла, в купальськім чаду!
«Літературний ярмарок». Книга п'ята, червень 1929, стор. 80-82. (Тут подано з невеликим скороченням).
КОНКІСТАДОРИ
(Морський похід)
Вітрила напнуто. Вже всі готові в дальню путь. Борти фарбовані давно вже в тишині просохли. Вітрила напнуто. А вітру все не чуть. І томляться без вітру гострі щогли.
Яка нудьга всі дні у затишку сидіть, слідить, Як сонце полум'ям палає на лимані, Томиться мріями про вітряну блакить, Про землі соняшні й моря незнані!
Застигли кораблі. На баках — сон і лінь. Сидять матроси, лаються, плюють і курять... Не терпиться майнуть у синю далечінь! Хоч би скоріше — нехай не вітер — буря!
Вітрила напнуто! Й одразу він прийшов! У щоглах задзвенів, усіх збудив, і разом — Всі на місцях, упевнені й суворі знов, Покірні нетерплячим, злим наказам.
їх море прийняло і потім уночі Зчорніло й хвилями під небо підвелося. І, все хмарніючи, громами ревучи, Пливло над хвилями тривожне передгроззя.
Насунула гроза. Вітри зірвались. Тьма. І в тьмі, здіймаючи смерчі та водоспади, Над нами віяла, здається, смерть сама, Рвучи із брязкотом дроти й канати.
На ранок без руля по вітру ми пливли. Багато кораблів, що разом одпливали, Всі земляки — не знати де й коли — Пойняті виром, безвісти пропали.
І от, коли, без щогли, без руля, Ждучи загину, ми неслися без дороги, Враз виклик радісний — земля! земля! — Упав на палубу й усіх підвів на ноги.
Юрбою збившись над бортом хитким, Ми жадно рвались в далечінь одкриту, Де гори сяяли сповиті в дим Ще невідомого Нового Світу.
Так ось вона, країна наших мрій. Шепочуть буруни на невідомій мові.
Пливем. Причалюєм. Під виклик бойовий На землю сходимо на все готові.
Ми цілували теплий край землі. І крикнув капітан в руках затисши зброю: — Пускайте з димом вірні кораблі. Хай з вас ніхто живим не вийде з бою!
Палають кораблі. Готові всі на бій, Ми дивимося жадними очима, Як зітканий із полум'я, живий, Росте палац над бухтою над нами.
Огненний прапор, він встає, гуде, П'янить, сповняє нас безумством лютим. Жорстокі й радісні ми в світ новий ідем. Або умрем в огні, або здобудем!
Або здобуть, або в огні згоріть!
Не даром, ні, ми трупами впадем біля порогу.
Ви, що за нами ідете, ідіть.
Ми прокладаєм вам ясну дорогу.
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 393-396; тут подано в скороченні.
 
Олекса Близько
1908-1934
Філософ Юринець назвав був Близька у 1929 році Веніямі-ном української літературної сім'ї. Таке ім'я дав був Яків своєму молодшому синові: Бенямин — щасна дитина. Чи ж передбачав Юринець, що за пару літ Близько стане Веніяміном і в тому сенсі, який вклала в це ім'я дружина Якова Рахиль, перш ніж умерла в час важких родів сина: Беноні — болюча дитина?
Серед поетів Близько був справді наймолодший, найпопу-лярніший — справжній улюбленець свого часу. Перша книжка поезій 19-літнього юнака ЗА ВСІХ СКАЖУ (Київ, «Книгоспіл-ка», 1927, 64 стор.) була видана вдруге того самого року під назвою ПОЕЗІЇ, а в 1930 році ДВУ видало її втретє. Книжка вибраних поезій Близька РЕЙС (Київ, «Пролетарська правда», 1930) була видана і розпродана нечуваним для поезії того часу тиражем у 33 000!
1927 з'явилось було в пресі повідомлення про загибель Близька у хвилях Дніпра. Вістка справила приголомшливе враження. Провідний тоді радянський критик Володимир Коряк у некролозі в харківській центральній газеті нестримно оплакав смерть юного поета, говорячи про загибель на самому старті «українського Пушкіна» (В. Коряк. «Олекса Близько». «Комуніст», 2 серпня 1927). Близько спростував вістки і некрологи весело-іронічною заявою в пресі та своїми новими книжками: ЖИВУ, ПРАЦЮЮ (Харків-Київ, ДВУ, 1930, 199 стор.), КНИГА БАЛЯД («Книгоспілка», 1930), книга віршів із поїздки до Німеччини НОСН DEUTSCHLAND (Харків, ДВУ, 1930) та книга гарного прозового репортажу з тої ж поїздки ПОЇЗДИ ЙДУТЬ НА БЕРЛІН (в-во «Література і мистецтво», 1931). Далі виходить книжка його агітаційних віршів а ля Маяковський МОЄ УДАРНЕ (Харків, «ЛіМ», 1931).
Останньою — передсмертною — книжкою Близька був П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ, морські вірші (Харків, «ЛіМ», 1933), оздоблена мотто із Артура Рембо («оповістіть, о якій годині можете взяти мене на борт»), повна мужньої романтики моря і моряцького відважного фаталізму, з віршем «Рейд» у центрі. Можна собі уявити, як звучала в 1933 році, коли гинули міль-йони українців, Влизькова музика катастрофи переповнених людьми «стальних левіятанів», що серед ночі під «регіт норд-осту» ідуть в «останній рейс і смерть».
Хоч як було переконливе спростування смерти — «живу, працюю!» — та рання смерть таки була долею Близька. Смерть була заплянована в Москві, звідкіля одного разу приїхала до Києва виїзна сесія військової колегії найвищого суду СРСР і в закритих засіданнях десь коло 13—14 грудня 1934 р. засудила на розстріл без права оскарження 26-літнього Близька в числі 28 інших письменників і діячів Радянської України. Розстріл стався, мабуть, 15 грудня (див. «Вирок військової колегії найвищого суду СРСР в Києві в справах терористів-білоґвардій-ців», «Вісті ВУЦВК», 18 грудня 1934). «Біла гвардія» — російська монархічна армія — існувала тоді, коли Близько мав 10 років. Пізніше Близько був тільки комсомольцем. Називаючи Близька російським іменем «білогвардієць», Москва хотіла замаскувати свій прямий приціл у серце молодої України. Всі Влизькові книжки, всі журнали, де він друкувався (а це були всі журнали того часу, включно з «Літературним ярмарком» Хвильового), були знищені разом із поетом. Не минуло і чверть століття того геноциду, як стало трудно скласти навіть звичайну біобібліографічну довідку про поета, що так недавно хвилював тисячі сердець і був на устах у всіх. Аж за два десятиліття знову зазвучав його голос, коли Святослав Гординський видав книжку вибраних віршів Близька СЕРЦЕ І ВОГОНЬ (Краків, «Українське видавництво», 1942, 104 стор.).