Розстріляне Відродження - 23

Над головою рвонув салют. Ще раз... І коли впав на труни перший налопатник землі, тоді, одмахнувши стару кладовищенську церкву, хрести й сосни, з сурм бадьоро і переможно вдарили розкоти «Інтернаціоналу», і полетіли вони через лани до далеких мовчазних сіл, як пісня перемоги, як гімн вічного, невмирущого життя... І вдруге з'явилось Горобен-кові те, що колись уже спало раз на думку: — Смерть не годна перетнути вічного калейдоскопу життя!..
Треба тільки намацати в собі той Архімедів важіль, той стрижень себе самого й цупко держати його в руках. Тоді буде інше, прекрасне життя і проста логічна смерть. Проста, як у того японського солдата, що на розстрілі, посміхаючись, віддає рукою шану своїй власній смерті. Але: за кров — кров, за смерть — смерть! І це сказав не Зіверт отут, а я.
З обивательських поглядів — сторонніх, безпартійних, усмішливих у кулачок, з шепотінням на вухо сусідові, і з того, як поспішно розходився й порожнів базар, і, нарешті, з того, як верхи на коні промчав до парткому повітпродкомісар Дробот, — з того всього Горобенко збагнув, що щось трапилось.
Він вийшов з культвідділу радпрофу й налагодився був простувати до ком "їдальні, але розпечене липневим опів денним сонцем повітря було неспокійне. В ньому причаїлось і важко дихає спітніле — щось вороже, щось єхидне й пристрасне. Горобенко повернув ліворуч і пішов до парткому. Він хутко перейшов зарослу площу коло собору, де стирчать сухі деревця майбутнього соціялістичного парку і стоїть не-закінчений п'єдестал пам'ятника жертвам жовтневих боїв, коли до нього збоку надбіг Радченко.
— Ви до парткому? Оголошено казармений стан. Радченко розхрістав до волосатих грудей сороч-Ку, з його поголеної голови текли цюрки поту, він утирався рукавом і відсапнув ядуху.
Горобенко зупинився, щоб дати Радченкові передихнути й спитав: — Що, власне, трапилось? Радченко здивовано глянув на нього: — Хіба ви ще не -знаєте?
— Нічогісінько.
— У Козіївці — банда. Шість верстов від міста... Забито трьох і Гарасименка з Хведорівки на дорозі... В лісі знайдено його одрубану голову...
У парткомському дворі вже було людно. Стояло багато озброєних, промайнула і зникла в дверях зашнурована ремінцями постать Несторенка. Щось наказував комусь Дробот. Ходила між групами й мовчки прислухалась до розмов стурбована Славіна. На східцях сидів з рушницею Дружинін і стомлено покурював «козину лапку». З вулиці надходили нові партійці.
Не треба й розпитувати. З уривків розмов, із окремих слів, із внутрішньої серйозности всіх, що її не міг розбити чийсь сміх, Горобенкові стало відразу все відомо.
Міська організація переходить на казармений стан. Всі партійці мобілізовані. Банда може відважитись наскочити навіть на місто. Але треба вирвати в неї ініціятиву. Каррота і частина партійців складають загін, що вночі має захопити Козіївку. Решта охороняють місто.
Горобенко зайшов на другий поверх до кабінету Кричеєва.
Кричеєв радився про щось із заворгінстром і Не-чипоренком. Він уважно слухав.
Горобенко підійшов до Кричеєва.
— Я маю до вас, товаришу Кричеєв, пару слів. Кричеєв незадоволено одірвався від розмови й повернув до нього скельця пенсне.
— Я хотів би вам особисто це...
— Що таке?
Попельначенко здивовано глянув на Горобенка.
У Кричеєва на чолі збіглись дві глибокі зморшки. Він устав з-за стола і заклопотано пішов з Горобен-ком до вікна.
— У чому річ? Я слухаю...
Горобенко пильно подивився Кричеєву крізь його пенсне в вічі, помовчав хвилину, а тоді твердо сказав: — Я прийшов вас просити, власне не просити, а вимагати — пошліть мене з загоном на Козіївку...
Кричеєв високо підніс брови, а потім підозріло прищулив очі: — Чому ви так — я не розумію — ставите питання? Люди потрібні тут. Місту теж загрожує небезпека.
Горобенко настирливо повторив: — Пошліть мене в Козіївку. Ну, це так треба!.. Мені треба. Розумієте?
Кричеєв потер рукою щоку і, наче побачив у Го-робенкові щось нове і незнайоме, уважно подивився на його лице.
— Я, розуміється, нічого не маю проти. Коли ви хочете — прошу, я скажу Несторенкові записати вас.
Горобенко з притиском промовив: — Так, я хочу!
Кричеєв повернувся до стола, а Горобенко пішов до дверей. Він чув, як позаду всі зрушили з місця й шепотіли до Кричеєва. Горобенкові муляв спину допитливий гострий погляд Попельначенка. Хотілось обернутись на той погляд, але Горобенко стримався і вийшов надвір.
Коло Дружиніна крутилась Славіна. Вона казала йому пошепки: — Я не розумію, ну навіщо і жінок на казарме-ний?
Дружинін знехотя відповів їй: — Ето же для вас лучше. Ведь єслі ми все вместе, то всьо-такі как то вернєє, да і вообще.
У двір в'їхав з двома возами Завальний. Він привіз яловину й тютюн на харч партійцям.
На порозі дверей висунувся зашнурований Нестеренко. На голові низенька кубанка, коло ніг зліва — козацька шабля, справа — одрізан. Він увесь виструнчився, ніби підріс трохи. Лице серйозне, голос різкий, команду вальний.
— Хто ще не получив винтовки — взяти в оргінстрі.
Славіна несміливо запитала: — І женщинам тоже?
Несторенко, не дивлячись на неї, сердито відповів: — Да, да! Сказано — усєм.
Несторенко по-військовому повернувся на каблуці й зник у дверях.
Рушниці видавав Гольцев. Він ретельно перераховував набої, обережно брав із кутка рушницю, з хвилину оглядав її всю від ложа до му піки, мов милувався з неї, і тоді вже віддавав партійцеві.
— Прошу. Вона не заряджена.
Коло мурованої дровітні стояв у гурті партійців Дробот і розповідав якоїсь сороміцької анекдоти. Він масно посміхався своїми великими товстими губами. Хтось заливчасто реготав, трохи осторонь стояв Несторенко й мовчки уважно слухав.
Десь за парканом пустували вуличні хлопчаки. Вони перекривляли когось і викрикували несамовито «Інтернаціонал»; раптом з-за паркана визирнула якась білява, кудлата, як у збоїнах, голова, хитрі сіренькі очі лукаво прошмигнули по двору, зупинились на Несторенкові, і тоненький дитячий голосок залився вихлястим дискантом: Сидить Троцький на лугу, Гризьот конськую ногу, — Што за гадина Совєцькая гов'ядина!
Несторенко миттю повернувся до паркана. Кудлата голова зникла. Несторенко плюнув і вилаявся. Дробот замовк і задер до паркана голову. За парка-ном знову той же дитячий голосок дражливо затанцював: Ex, да яблучко, малосольное.
А совєцькая власть малахольная...
Несторенко гнівно крикнув до когось: — Споймать пацана і вупіі видрать! Від ґанку озвався Дружинін: — Зачем же так, таваріщ Несторенко? Пацана нужно учить, а не драть.
За парканом стало тихо.
У двір привезли кулемета й поставили коло ґанку. Коло воріт заспівала група комсомольців.
Ой, у полі жито Копитами збито... —-сумний, тягучий мотив перетнувся й застрибав уже приспівом: Під білою березою Козаченька вбито...
Горобенко прислухався до пісні. Вона була незвичайна для парткомівського подвір'я. Так наче хтось умисне заніс її сюди з колишньої «Просвіти» чи теперішньої сільської піко ли.
— Чудна наша пісня, — подумав Горобенко і закурив цигарку. — Вона й тужить і сміється разом. Чудна, як і вся наша химерна історія, що почала Хмельниччиною, й кінчила «отечеством» та «Енеїдою» Котляревського, прокинулась у дев'ятсот сімнадцятому — і патос свого відродження обернула у вишиваний фарс... Чудернацька наша історія...
— Комунари, стройся! — то скомандував серед двору Несторенко.
Безладно шикувались партійці, збираючись двоїлись ряди. Горобенко поправив на плечі ремінь від рушниці й задоволено потяг продкомівського тютюну.
З правого крила читав Несторенко: — ...Соловьов, Букрабо, Панасюк, Горобенко, Ко-лоТ — ці товариші одправляються з карротою в Козіївку. Два шага впірьод!
Горобенко ступив з іншими на два кроки і раптом почув на собі збоку чийсь пильний погляд. Він повернувся ліворуч і глянув. На ґанку, обіпершись на одвірок, стояв Попельначенко.
Виступили об 11 уночі. Попереду загін комунарів, позаду два вози з кулеметами, далі каррота.
Ніч темна, і сторожка тиша тримає повітове місто в чорних лапах. Місто спить, і не шелесне на дереві жодний листок, не гримне жодна хвіртка.
Йшли мовчки знайомими повітовими вулицями. Твердо одбивали кроки, як старі муштровані солдати. Важко відрізнити окремих людей. Вони всі зараз однакові. І Завальний, що йде поруч, і Дробот у передньому ряді справа, і ця жінка, що ліворуч штучно збільшує свої маленькі кроки, щоб не відставати від чоловіків. Хто вона така?.. Це ж завжінвідділу Леонтьева. У неї при боці кобура з бравнінґом, а за плечима маленький австрійський карабін. Кепка з стриженою головою нахилилась трохи долу: вона стежить, щоб іти в ногу з товаришами.
І знову незрозуміло було Горобеї'кові: — Відкіля в них ця военщина? Леонтьева — недавня робітниця з тютюнової фабрики великого міста. Для неї военщина мусила б бути огидною. І поруч із тим — Леонтьева умисно вигинає всередину спину, випро-стовує груди, наче це їй здавна вже притаманна військова виправка.
— Я все ж таки зовсім їх не знаю... — подумав Горобенко. — Може, кінець кінцем, у цій воєнщині, в Несторенкових ремінцях, у Несторенковій — кажучи просто — фельдфебельщині і є свій незро-зумілий сенс. ...Може це тільки мої інтеліґентські упередження не дають мені змоги перетравити це все, як цілком звичайне, потрібне й неминуче... Хто зна, може...
Збоку, осторонь від загону, на сірій дебелій кобилі їхав Несторенко. Він грузько сидів на кобилі, мов вріс у неї.
Проходили повз останні хати передмістя. Тут повітове місто скидало вже з себе панське убрання й поволі розсупонювало селянського очкура. Недалеко на пагорбкові розчепірив довгі руки мовчазний, насуплений вітряк, немов шикав комусь позаду заховатись у полі. Позаду на вибоїнах рипіли два вози з кулеметами.
Несторенко спинив кобилу, щоб почекати карроту. Зовсім близько коло нього пройшов Горобенко. Здавалось, що він навіть роздивився Несторенкові очі — вони холодні, як оливо вночі, але різкі, з хижим відблиском. Хотілось глибше глянути Несторенкові в вічі, щоб збагнути їх силу і вирватися з-під неї. Горобенко мислено промовив до себе, упевняючи: — І зовсім не те, що «він веде», а насамперед, я сам іду туди. Я йду. Я йду ліквідувати банду. Я йду разом з Попельначенком, Дроботом, Леонтьєвою стріляти або навіть і розстрілювати тих останніх селюків, що в ім'я свого засіку й химерної «неньки» нищать нас. Це те, чого, власне, я давно вже сам хотів, і Несторенко тут — тільки збіговисько.
Ішли дорогою край стерні. З-за далеких хуторських хат виліз великий червонуватий місяць. Десь на стерні кричав перепіл.
Загін комунарів ішов уже вільно, не додержуючись рядів. Тільки Несторенко їхав збоку на своїй кобилі у тій самій позі — чорний і насуплений. Холодними краплинами падала на цівки рушниць роса, м'яко шелестів під ногами втоптаний дорожній пил.
Несторенко знову зупинив кобилу й обернувся на сідлі. Оглянув загін і напівголоса, хрипко скомандував: — Не курить більше! Командир карроти Гвоз-дьов! Вишли сторожевое охраненіє. З сєвєро-южной сторони може буть удар...
— Дурень! — сказав до себе Горобенко. — З «северо-западной». Не може відрізнити сторони. Теж командир...
Але востаннє зловив себе Горобенко і знову почав картати: — Це, Костю, теж інтеліґентщина! Гнила і нікчемна. Не в тому ж, кінець кінцем, річ, що він не може відрізнити сторони, а ти можеш... А в тому, що... В чому саме? — нетерпляче запитав себе Горобенко.
Здаля, перед чорною стіною лісу парувало туманом Ворскло. Місяць заспокоївся, виліз вище і випустив долу своє кволе проміння. Злегка посріблю-вались потилиці й поблискували цівки рушниць.
— В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного певного національного водозбору, що ради нього засновував колись «Просвіти», був за інструктора Центральної Ради, тікав з директорським військом. Ти мусиш бити разом з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками, як певний щит. Ти мусиш розтрощити цю мішень на тріски, спалити ті тріски, щоб не залишилось і сліду. Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому річ...
Збоку тихо перешіптувались два комунари. Стукнулися мушками чиїсь рушниці.
— Чи ж вони розуміють це?.. — затаєно подумав Горобенко. — Але що це — сумнів? Відкіля він? Дурниці! Його вже нема більше й не буде. Ти сам його склав із старого мотлоху. Зведи ж оце ще раз собі на очі і розбий назавжди. Будь щирий, Костю. З собою можна бути щирим. В тобі (саме чогось у тобі) збіглися ці дві сили і стали віч-на-віч. Від тих і від тих. Ти прагнеш рівноваги, але це вигадки! Хіба їх можна урівноважити? Адже за цими
Попельначенками, Кричеєвими і Дружиніними позаду стоїть Спартак, Мюнцер, Сибір, каторга, страйки і жовтень, а попереду — майбутнє і цикли світових хуртовин. А за тобою з учорашнім національним союзом і «Просвітою» — поплутані мотузи зради, льокайство і бутафорія побутового театру. Хіба ж можна зрівняти безмежні простори майбутнього соціялізму з чотирма стінами своєї хати, де «своя правда, і сила і воля»! Твердо ступай тепер, Костю, вперед і бий без промаху. Далебі, життя збудовано далеко простіш, ніж це морочить собі й іншим голову маніжна інтеліґенція. Бий просто й рішуче, як Несторенко!..
— На мєстє... сто-ой!
Загін зупинився на середині узлісся. Ладнались ряди. Коли вже стали, Горобенко нараз почув, як неприємний пронизливий нічний холодок проходить крізь тоненьку сорочку й щипає спину. — Було б френча захопити, — подумав Горобенко й злегка затупцював на місці. Від того холоду наїжачилися щоки й трохи тремтять щелепи. — Ну, що було б захопити френча!
І раптом хтось позаду накинув Горобенкові на плечі шкуратянку. Він обернувся й від несподіванки навіть подався назад. Перед ним стояв Попельна-ченко і посміхався. Попельначенко сказав, як близький товариш: — Змерз, Горобенко? Це тужурка — тобі. Візьми. В мене шинеля є.
Горобенко зняв з плечей шкуратянку.
— Ні, для чого ж це? Мені — нічого...
Але Попельначенко вже нахилився набік і просунув пальці в шинельні рукави. Буркнув сердито, навіть роздратовано: — Брось! Строїть там із себе ще... Одягай і ніка-кіх гвоздєй!
Позаду задзвенів командир карроти Гвоздьов: — Полрота, направо! Шагом марш! Збоку захрипів Несторенко: — Комзвод, цеп'ю к лісу вперьод!
Різко заклацали затвори рушниць, і поспішно затупали ноги.
Було ніколи одмовитись від Попельначенкової тужурки. Горобенко застебнув на комірі гаплика й зрівнявся з лавою.
Хрустало під ногами ломаччя, назустріч сунули кущі й дряпали руки. Кавалерійська рушниця легко лежить у Горобенкових кулаках і коле темряву.
Просто перед лавою, як мур ворожої фортеці, — густий, похмурий гай. Він нащулився й мовчить. Ніби хоче ближче підпустити лаву, щоб потім однією сальвою скосити враз. Ще крок наперед. Два кроки. Три. Густішають чагарі. Ось зараз бризне гай вогнем. Цю мить... Ось...
Переступили зрубаний стовбур. Ось перший височезний дуб. Він заплутався гіллям між зорями, і чорний панцер стовбура зеленувато вилискує під місяцем. Дуб погрозливо мовчить, мов вартовий на чатах. — Ах, чого він мовчить!.. Швидше б уже.
Густо посунули назустріч дерева. Лава вступила до лісу й прискорювала ходу, доайже бігла. Ліс стрепенувся й ожив. Пронизливо тріщав, ламався під ногами хмиз, і боляче хльоскали по обличчю галузки. Темрява оповила гай, і не видати лави. Але Горобенко відчуває її всю, кожний її нерівний крок. Вона, як і Горобенко, хоче, щоб якось розрядилась ця неможлива гнітюча тиша, але гай мовчить. Тоді рішучіш і умисно гулко ступають ноги, толочать хмиз. Хай більше буде гамору, аби тільки не ця тиша. Не ця тиша, що може ховає отам, попереду, за кожним стовбуром, за кожним кущем, націлену цівку одрізана. Хай з кінцем, бахнуть просто в груди ті одрізани, але тільки не це витягнуте до останнього нерва чекання і всевидюща насмішкувата тиша... Швидше б перейти цей гай!..
Горобенко спіткнувся об якусь карлючку й мимо-волі підскочив. Він звернув трохи вбік, ступив два кроки й... прикипів до місця. Перед ним долі жевріли вугольки... Хтось наспіх присипав багаття землею, але не встиг загасити. Трохи осторонь тьмяно вбирав у себе кволі вогники військовий казанок, а коло нього — зібгана солдатська шинеля. Горобен-ко глухо сказав до лави: — Тут костер і шинеля...
В лаві зашепотіли і спинились.
Тріск на хвилину замовк.
Горобенко гаряче дивився на вугілля, що сумно вкривалось перед очима попелом і поволі загасало. Кортіло помацати шинелю. — Тут допіру були вони... Горобенко ступив на шинелю й штовхнув ногою казанка. Казанок слухняно перекинувся, і з нього на чобіт Горобенкові полилась вода.
Ззаду поспішно й заклопотано підійшов спішений Несторенко. Він пожадливо уп'явся очима в багаття, і в очах на відповідь жаринам заграла гостра усмішка.
— Бандочка була...
Несторенко перекинув шинелю, потупсав коло багаття, мацаючи по землі підошвами, і склав дашком коло рота долоні: — Комзвод! Цеп'ю вперьод... Несторенко побіг назад за стовбури.
Тепер, після багаття й покинутої шинелі, стало легше. Міцно стискали руки рушницю, й ноги твердо поспішали вперед. Десь неподалеку дорогою загупотіли коні. Відтіля долетів Несторенків голос і пропав між гіллям: — Гвоздьов! З левого флангу...
Дерева порідшали. Засіріло передранкове небо. Знову виступили кущі і заважають іти.
Раптом на правому крилі бахнув постріл. За ним другий. Ще раз.
— Бєгом вперьод!..
На правому крилі знову пачка пострілів. І стихло. Лава вибігла з гаю на стерню й відсапувала. Ста-jio вже зовсім видно. Світало. Відкілясь узявся незадоволенні! Дробот. Хтось запитав його. Дробот махнув рукою і вилаявся.
— ...Втекли.
Сизий обрій даленів за могилою. Передранковий холодок дряпався за рукави й лоскотав спину.
З поля риссю під'їхав Несторенко з Гвоздьовим. Несторенко одсунув на потилицю кубанку й одкинув з чола чуб.
— Втекли, так-перетак!.. Тільки б ще три кавалеристи мені і — спіймав би гадів! На хутори, мабуть, подались.
Несторенко круто повернув кобилу і скомандував: — Комзвод, стройся!
Оддалік на ріллі знову задзвенів тенором Гвоз-дьов. Хутко вишикувався загін і рушив до шляху. В далині під лісом парувало Ворскло й бовваніли за вітряками козіївські верби.
їх було шість. Шість найзаможніших козіївських багатіїв. Але видавались вони звичайними селянськими дядьками. Стомлені від роботи, посічені зморшками лиця, скуйовджені бороди й навіть замурзані сорочки. Були флегматичні в рухах і ніби цілком байдужі. Горобенко ніколи б не відрізнив їх від бідняцької сіроти. Але Несторенко вибирав їх старанно і заклопотано, мов шукав серед них племенних жеребців на парування. Він довго дивився в сільраді у якісь списки, запитував принишклого писаря й мовчазного, приголомшеного голову, а потім з трьома партійцями ходив по хатах.
Каррота з Гвоздьовим пішла на хутори, і Несторенко квапився покінчити з Козіївкою. Він швидко приводив до сільради заручника і поспішно вертався до інших. Уже п'ять заручників стояло коло ґан-ку серед загону комунарів. Стояли вони насуплені й мовчазні. Ні одним словом не озвався ніхто з них до партійців, і в їхніх бородатих лицях годі було про-читати жах, здивовання чи розпач. Стояли не переступаючи з ноги на ногу, мов дожидали начальства, що розпікатиме їх за неплачені податки, за свавільні поруби в державному лісі, за випас на панському полі. Горобенко намагався не дивитись на них. Він розлігся на спориші в затінку під стіною сільради, поклав поруч себе кавалерійську рушницю й заходився крутити цигарку. Але тремтіли пальці, висипався на шкуратянку тютюн, і тоненький цигарковий папір корчився під пучками, не хотів скручуватись у дудочку. В грудях росло непокоєння, тиснуло на серце й муляло в животі.
— Що за чорт! Я хвилююсь більше, аніж ці заручники, — подумав Горобенко, і тоді вже не міг подолати себе, скоса глянув на дядьків. Вони стояли такі ж нерухомі і мовчазні. Горобенко обдивився їхні зашкарублі, великі, не про ногу, чоботи, поре-пані руки й не міг зрозуміти: знають же вони, що за Гарасименка, Кірпічникова й Фейгіна відповідатимуть вони, що не для пропаґанди повитягав їх із хат Несторенко? Не можуть же не знати! Тоді — що це за спокій? Чи дивовижний стоїцизм чи бичача тупість?..
І від цієї зовнішньої мирности й звичайности ставало Горобенкові моторошно. Він тоскно подумав: — Так, це не стрілянина з бандою в лісі. Це не війна з усіма її відразами. Це... — і раптом пригадалось давнє Попельначенкове слово — «розправитись». Саме це воно. Наближається те, чого ждав, до чого мусив прийти, але яке ж воно страшне! їх розстріляють... Горобенко боязко запитав себе: — Хто?.. Але відповіді не треба. Це ж ясно — хто має розстрілювати...
З вулиці, збиваючи куряву, поспішно привели шостого. З-за пазухи розхрістаної полотняної сорочки блищав на грудях маленький мідяний хрестик.
В густій, чорно-рудуватій, як мох, бороді заплуталась соломинка, маленькі гострі зіньки під скісними повіками полохливо бігали по партійних, як зацьковані миші. Але коли став він поруч інших заручників, — одразу ж заспокоївся і зів'яв, мов повернувся додому після халепи.
Несторенко, видимо, квапився. Він наспіх перебалакав із Попельначенком, забіг до сільради й за хвилину збіг назад спорохнявілими східцями. Розділив на дві частини загін комунарів, востаннє ще раз промовив щось Попельначенкові і тоді звернувся до заручників: — Ну, двигайся!
Дядьки, як автомати, покірно рушили.
Це все промайнуло надзвичайно швидко, і як він опинився в тому відділі комунарів, що вів за село заручників, і чому саме він ішов поруч того шостого з мідним хрестом, — Горобенко не пам'ятав і не здавав собі справи. Він тримав на ремені рушницю й намагався йти в одну ногу з переднім.
Раптом уколов у груди й боляче закопирсав божевільний жіночий крик.
Вулицею бігла простоволоса жінка й розмахувала над головою руками. Дико й розпучливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повітрі незримі нитки. її лемент дряпав уже і по конвою. Передній перед Горобенком переклав на друге плече рушницю, мотнув шиєю й прискорив ходу. Але заручники були спокійні, мов і не чули тих зойків. А жінка вже наздоганяла загін. Рвала на собі волосся й голосила, як над покійником: — Ой, що ж мені робити!.. Ой, голівонько ж моя пропаща!..
Шостий заручник, нарешті, обернувся до неї. Промовив хрипко, але цілком спокійно: — Іди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а візьми в Карпа десять пудів пшениці, що перед Великоднем позичив...
Несторенко сердито крикнув: — Ну, там — розговори всякі!
Хтось позаду затримав жінку, і вона заголосила ще дужче. Дядько одвернувся од неї, глибоко зідхнув і далі почвалав за іншими насуплений і мовчазний.
Знову вразило Горобенка: — Та невже ж вони й досі не догадуються? Чи це живі трупи, чи мертві люди?.. Ставало торопно близько йти коло них, і Го-робенко мимоволі збочив на крок.
Ні душі на вулиці, й навіть з вікон ніхто не дивиться. Наче вибігли кудись світ за очі всі пожильці. Тільки позаду, вже здалека, все ще лементує жінка, й ті крики розбитою луною тремтять під стріхами й виснуть на вітах верб.
Чи довго, чи недовго йшли — Горобенко не знав. Було узлісся невеликого гаю. їх порозставляв сам Несторенко. Уважно: щоб не помилитись. На два кроки один від одного. Потім одійшов назад, одсунув далеко на потилицю кубанку й вийняв із кишені великого годинника-цибулю.
— П'ятнадцять мінут даю вам ще сроку... Можете молитись, співати, прощатись — як там кому... — Несторенко недобре посміхнувся і пройшов уздовж заручників.
Горобенко не дивився на них. Він утопив у землю очі й скулився.
Щось важке навалилось на повіки, і страшенно свербить тім'я.
Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тім'я!.. Але Горобенко не рухався. Стояв застиглий і безвладний, буцімто не заручників мають зараз розстріляти, а самого його.
Несторенко поволі, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядьків і тримав на витягнутій долоні годинника.
— Десять мінут осталось жити... Через десять мінут коцну.
Не молились і не прощались заручники. Стояли, мов зачаровані й непорушно. І від їхньої мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско.
Несторенко зупинився й помалу подивився на годинника.
— Вісім мінут іще ...
Зненацька до Несторенка підбіг відкілясь схвильований Дробот і зашепотів на вухо. Від хвилювання голос йому був різкий і було чути його шепіт: — Через брод банда переправляється. Вон там відать єйо...
Відділ дриґнув і обернувся до річки. Несторенко вихопив нагана й крикнув на ходу: — За мною!..
Побігли небагато — до піщаних кучугур за лозами. Комунари збились докупи й пильно вдивлялись уперед. Через брід, справді, переходило, не поспішаючи, якесь стовпище.
Несторенко підкинув до чола «цейса».
— Корови переходять і більше нічого!.. Тоже ще— паніку піднімають... — кинув роздратовано Дроботові і рвучко метнувся до узлісся.
— За мною!
Горобенко вискочив з іншими за лози. Він глянув тремтяче на узлісся і став. Там, під гаєм, стояли засуджені заручники на тих самих місцях, у тих самих позах... Під гаєм, нерухомо стояло шість засуджених, як шість живих смертей.
Тепер не ладнались комунари в шерег. Бігли щодуху навпростець, наче боялись, що заручники зараз зірвуться з місця й безповоротно втечуть. Хтось, не добігаючи, вистрілив, і ту ж мить за ним безладно запахкали постріли. Тоді Горобенко побачив, як крайній у сірому піджаці дико заревів, стрибнув убік і розляпано побіг до гаю... Хтось упав там. Закричали ще два. І ось один розпатланий з розчепіреними руками біжить просто на партійців. Горобенко висадив усю обойму. Він прожогом цокнув ще раз затвором. Вистрибнула бля-шанка. Маґазинна коробка порожня... І тоді нараз він ясно побачив перед себе: ...Великі роздерті жахом очі. На сорочці від бігу теліпається мідний хрестик. Зведена над головою рука. Заричав...
Горобенко спинився, вхопився за цівку — мушка обідрала пальця — розмахнувся щосили і щільно заплющив очі...
Тоненько хруснуло попереду і захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенкові по руці. Він випустив цівку з рук і глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним черепом, як опудало, гулко гупнув на землю...
З боків пахкали постріли.
Горобенко обернувся, перевів дихання й подався навмання.
Він не чув уже позаду ні криків, ні стогонів, ні Несторенкової команди. Стало одразу порожньо всередині і навіть по-особливому легко.
Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину крови, утер з лиця рукавом піт і закинув догори голову.
А вгорі, високо над землею уходили кудись у безконечну далечінь блакитні тераси спокійного, безхмарного українського неба.
Київ, травень 1926 — березень 1927. Борис Антоненко-Давидович. СМЕРТЬ. Повість. «Життя й революція» Київ, 1927, ч. 10-11, стор. 5-42 і ч. 12, стор. 204-245; перше видання окремою книжкою — Київ, ДВУ, 1928. Тут подано в нашому скороченні за другим виданням: Лондон, «Українська Видавнича Спілка», 1954, 130 стор. (редакція і передмова Миколи Глобенка-Оглоблина).
 
Юрій Яновський
1902-1954