Розстріляне Відродження - 03

І я побіг над муттю — то був такий прорив! На дві октави нижче шуміло із гори...
Сниться й далі
Удень боюся спати. Заснеш, прозоромукою просниш, увесь істотою погаснеш кудись туди, в провали літ.
І хтось веселку ставить дужно, і хтось роздражнює огні, і з запитом круг мене кружно світає на крилі.
І тут з туману все частіше то сей, то той зелений блиск, і божевільний темп колише, мов павза на війні.
Ти знов. А як же дух і форма? А як же вічне битіє? Невже отак без сліду жорма і пожере мене?
Чи може зовсім не питати? — Мовчатиму. Мовчу. Уже і всесвіту не чуть — лиш тиша ллє і ллє...
А потім зразу видно-видно! — мов у морській воді. І хтось торкне холоднолідно чоло моє. Тоді
встаю (хоч сниться й далі) і перевішуюсь в вікні. В сусідній хмарі сонце тихне, мов павза на війні.
За хмарами обвали
Впаду, впаду, впаду
на синю глибочінь.
Тінь, протінь
у соняшнім саду.
Візьми мене, природо, і до своїх причисль.
Тінь, протінь
у соняшнім саду.
І дай я зрозумію
твій зміст і твою мисль.
Тінь, протінь
у соняшнім саду.
Як ти мене будила, як ти мене вела, як круг душі моєї три вихорі зняла.
Три вихорі, три гімни, три пісні битію — мій труд, моє горіння, любов і смерть мою.
Що першим себе значу, що друге в сон кладу, любов'ю назаряюсь у соняшнім саду.
Впаду, впаду, впаду на синю глибочінь. За хмарами обвали грохочуть, як в аду.
?Життя й революція», 1926, ч. 11, стор. 5-7.
ЧИСТИЛА МАТИ КАРТОПЛЮ...
Чистила мати картоплю, а сестри гуляли у кукол. Всі на долівці сиділи і думали всі неоднаке. Мати — як жити тепер їм? Чи вріжуть землі хоч у полі? Та й що з тії латки, як вріжуть? Буде ще голоду, буде горя і сліз! Хоч би син де нанявсь, може б став у
підмозі. Так вже натерпілись, так настраждались, що й як воно
далі — хто його знає... Дівчатка за нею, ловенько сівши, кукол учили сапать на городі: от так та отак, бач, треба; не тільки поверху, а й знизу його зворухнути — от і ростиме як слід, от і вродить, що всім нам і мамі стане до льоду. Почула це мати, до них обернулась: Ластовенята мої, мої любії дітки!.. — Хотіла сказати ще щось, та тільки не вийшло. Сльози, скипівши на
віях, впали на руку, яка на коліні лежала (випав ніж непомітно), друга ж рука ще тримала картоплю тихо й дрижала, а з нею тремтіли й кільця лушпиння, що недочищені кригко звисали з картоплі додолу... Діти принишкли, покинули кукол і нум собі плакать.
Мати взяла, обняла їх рукою, а другою сльози втерла. Лушпиння порвалось і, впавши, на куклі
скрутилось, мов би гадючка...
Тут увіходить син: — Мамо! ви знов? Якби ви не плакали, то може б, хоч легше було! Чи ви чуєте, мамо?
Ставила тую картоплю до печі. Брачку діставши, знизу чавун обхватила й посунула глибше уліво, де вже крутінь угорявся, крутінь, як з огнистого
дроту, — дрова тріщать починали. — Та чую, не вся ще оглухла! Дрова тріщать починали, а хмара синіла у вікнах. Сестри поглянули строго і відступили од печі. (— Може ж не вся ще оглухла). А хмара синіла у
вікнах... Син постояв-постояв, а далі почав ходити по хаті: Батько не вертався? — Мати немов би до себе: Бачте, стара вже, дурна, непотрібна. Хіба я що знаю? Що ж зостається мені, як не плакать? Син комуністом, батько, здурівши, у штунду пошився, якби ще у
штунду — Сусом Христом об'явив себе, партію водить по селах! Що ж, іскажіть мені, що зостається? Ну, ріжте, ну, бийте, в гроб удавіть мене з дрібними дітьми, нехай я вже буду вашим коліном придушена, наче ота Україна. Син засміявся! Ну, до чого це? Навіщо таке говорити?
Ну, ви стійте собі за свою Україну, А мене теж не чіпайте.
Я вже не малий і знаю, що роблю. Хочте — то й зовсім без вас буду жити, як хочте, то
й зовсім. Завтра, сьогодні ж піду й не вернуся. Куди ~~* Я В/КЄ
знаю! Мати замовкла, об глечик почиргала, ніж погострила. Діти з-під полу гарбуз їй котили і гейкали: Ну ж бо: бач, як він слухає, лисий на лобі бичок з одним рогом! Ну ж бо! А син трохи м'якше: як хочте, піду й не
вернуся. Та чого я там хочу! Ніж устромить собі, щоб не бачить цих злиднів — ось чого я хочу! — Гарбуз крехнув і розламався на дві половині. В хаті запахло волоським насінням і трошки морозом. Діти нагнулись вгризнуть половинку — й голівка
'б голівку стукнулись. Смітино їм стало! Отож, вибираючи кишки, кихкать вони почали, прориватися сміхом. Погляне одна на одну, та й знову, ще дужче, аж трусяться плечі, глянуть, та й знову, аж поки ікотка грудна не напала. А от із батьком прийдеться таки щось робить. С и н : Я знаю, про що ви кажете. (Павза. Кіт сплигнув із печі). Тільки уже ж він не покається. Навряд. Брязнуло в сінях, загрюкало в двері. — Ой, мамо, боюся! — Діти до матері: — Мамо, боюся, він буде нас бити! Навстіж з розгону розкрилися двері, і звідти кричало: Падайте долу: явився Христос! Зустрічайте, співайте, Бийте в кімвали, тимпани: явився Христос — Бог і цар
ваш! Тиша настала. Чавун зашипів. Грізно-синя — тиша —у
вікнах — Благословляючи направо й наліво, увіходив до хати бог: у сорочці під поясок, босий, лоб узенький у два пальці. Бог: Утомився я! Сяду, посижу. А що там ти вариш? Знаєш, сьогодні возносивсь на небо і так було жалько, Так же вас жалько. Апостоли кажуть: — Підстрибуй, осанна! Я ж що руками махну, то все й вище, махну, то все й
вище. Мати: Тягака ти чортова, твар неподобна, й чого ти ходиш до мене? У злидні увів нас, дітей одкаснувся — йди собі, звідки прийшов, і у піч не заглядуй. Іуда! Двері нащо то одзяплені кинув? Ти чуєш, п'янюго?
Бог: Як не вірите — ребер пречистих моїх доторкніться. Рани від гвоздій ось бачте в долонях? — за вас я
розп'явся. Мати: Іди, бо їй-бо як візьму оту брачку, то буде, буде і ребрам твоїм, голові і рукам — чи ти чуєш? Син (чвіркнувши на долівку): Це чисто як в тіятрі на приставленії. Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти про тіятри. Треба боротись: антихрист явився.
Та ви сперва явіться у сільраду, а тоді будемо про антихриста. Там... кажуть... А, та ну його к чорту — ви таки колись дограєтесь! Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене, Треба боротись: ворог явився.
Сусідська дівчина на дверях: — Ой, тіточко, чи ви чули? Ларівон штундист убив свою меншу дочку!
Син. Нехотя. Обернувся — крови! Просто проти нього стояли бро Сус Христос підвівся. Мати заголосила.
Альманах «Валліте», Харків, 1926, ч. 1, стор. 7-11.
 
Максим Рильський
1895-1964
Один із найбільших поетів доби 1917—33, Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві; там же закінчив гімназію Науменка (1908—15) та вчився спершу на медичному, потім на філологічному факультеті Університету св. Володимира. Многократні чужинні окупації, внутрішня боротьба і руїна в Києві перешкодили закінчити університет. Батько його — Тадей — з поміщиків,.відомий провідник руху так званих «хлопоманів», що старалися повернути спольонізоване панство в праматірне лоно служити визволенню і відродженню українського народу. В умовах заборони української школи і культури батько зумів дати синові українську освіту і самосвідомість. Ранні дитячі роки поета пройшли в селі Романівці Сквирського повіту на Київщині, звідки родом його мати селянка. Мабуть, від мами Рильський дістав інтимне знання народної української мови, пісні й традиції.
Українські вірші почав писати з дитинства; коли мав 15 років — вийшла друком його перша книжка поезій НА БІЛИХ ОСТРОВАХ (Київ, в-во «Життя й мистецтво», 1910). У ті ж часи друкував свої поезії в журналі «Українська хата». Рильський привітав українську національну революцію (вірш «Голос відродження» в журналі «Шлях», 1917, ч. 5—6), але його дві перші по 1917 році поетичні збірки — НА УЗЛІССІ, ідилії (Київ, в-во «Шлях», 1918, 16 стор.) і ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ (Київ, в-во «Ґрунт», 1918, 128 стор.) — показують його на чималій дистанції від гігантського революційного чорторию боротьби всіх проти всіх. В цьому юнацькому і ще несамостійному (впливи символістів) періоді творчости Рильського визначилась одна його постійна риса — інтимний зв'язок з природою, замислений ліризм тонкого обсерватора. В найтяжчих роках революції (приблизно 1919—21) Рильський рятується з Києва на село, де три роки вчить дітей у школі, захоплюється мисливством і рибальством, живе книгами і поетичною творчістю. Як показує його поема «Крізь бурю й сніг», революція на українському селі мала свій не менш трагічний розгін. Але тут була мож-ливість дистанції, самотности і самовпорядкування, створення собі духового «білого острова» серед розбурханого революцією океану, інтимного контакту з природою, в якої поет усе життя хотів підглянути таємницю погодження в вічній красі найстрашніших противенств. Результатом була його перша зріла самостійна книжка поезій СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ (Київ, в-во «Слово», 1922, 64 стор.), поетична перлина, в якій вражає інтимне поєднання відчуття гармонії природи і тисячолітніх пригод людського невтомного духа. В цей час до Києва, що почав оживати в новій радянській дійсності, вже повернулись із таких самих сільських островів університетські товариші Рильського — Зеров, Филипович, Бурґгардт (Клен), Петров (Домонтович): до них вертається і Рильський, стаючи вчителем у Києві. У цій групі, що їй (як свідчить М. Зеров) ворожа критика накинула назву «неоклясики», Рильський швидко займає перше місце, випустивши одну за одною блискучі збірки поезій: ПОЕМИ («Чумаки» і «Крізь бурю й сніг» — в-во «Червоний шлях», 1924, 32 стор.); КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ (Київ, в-во «Слово», 1925, 80 стор.); перероблене, на дві третини одсіяне і на третину доповнене новими поезіями видання збірки ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ (ДВУ, 1926, 104 стор.); ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА (ДВУ, 1926, 76 стор.); ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ (Київ, в-во «Слово», 1929); ГОМІН І ВІДГОМІН (ДВУ, 1929). За цими збірками поетичних самоцвітів у шухляді поета осталось багато більше поезій, що їх він одсіяв крізь густе сито самокритицизму, найвибагливішо-го естетичного смаку і багатого духового багажу.
Офіційна радянська критика, роздратована суверенною позицією поета, взяла його під постійний обстріл. Втеча від сучас-ности, гедоністично-епікурейське сприймання світу, трубадур буржуазної культури, нарешті «буржуазний націоналіст» — це лише незначна частина з тих закидів, що сипались на його адресу. Рильський, що не вступав у політичну полеміку, все ж опублікував у київській газеті статтю «Моя апологія альбо самооборона» («Більшовик», ч. 216, 25 вересня 1923). Він просив критиків «не робити скороспілих присудів», відкинув зведення поняття «сучасність» до фабричного димаря і повстання проти капіталу. «Коли звернемось до моїх речей, — писав Рильський,— то справді дивно читати в 1922—23 pp. про рибальство, спокій і т. д. Це не значить, проте, що я в час революції лиш спокійно ловив рибу, а тільки вказує на одну особливість моєї психології: я можу одгукуватись ліричним віршем тільки на минуле, на те, що «одстоялось» у душі і може мати прозору форму, питому моїй манірі. Інакше писати не можу».
Тоді ж у циклі «Пісні дроворуба» («Нова громада», 1923, ч.13—14) він дав і іншу відповідь комуністичним уніформістам: Ні, ні, прийдешнє не казарма! Не цементовий коридор...
А в писаній 1927—28 поемі «Сашко» (збірка ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ) у нього є така полемічна дегресія: Той класицизмом очі коле, А той рибальством допіка, Той тінь Плеханова — о, доле! — З могили марно виклика, І всі знайшли, а я шукаю, — І як їм знати, скільки мук Таїть у радості й одчаї Із серця вихоплений звук.
Справді, безглуздим і тупим було трактування «солодкого світу» і клясичного «спокою» Рильського, як гедонізму пересиченого буржуа! Подібно як античні клясики, Рильський великим духовим зусиллям, що не раз обривалось одчаєм, виніс спокій із осереддя бурі, солодкість світу — із його отруйної гіркоти, світло і ясність — із кромішньої тьми і хаосу, прозорість — із каламутної повені його доби, рівновагу — із катастрофи. У многолітньому труді виробив він свій власний клясичний стиль, позбавлений будь-якого «академізму», епігонства чи пози. Це стиль духової перемоги, без якого не можна уявити собі великого відродження, як не можна уявити його без стилів зовсім інакших поезій Тичини й Бажана, драм Куліша, прози Хвильового чи Яновського, а чи вистав Курбаса і фільмів Довженка. У стилі Рильського засоби античної і європейської поезії доповнились секретами незрівняної української народної лірики, що їх вперше розкрив Шевченко.
Незглибна сила і духова ясність патріотизму Рильського походила із свідомости потенцій «новочасного Микули», його «симфонії мускулятур», із віри, що доля призначила цим разом його землі перебрати від попередників і донести до наступників естафету вічного вогню культури і життя. Піднісшись у висоту над битвою, він тримав розборсані нитки вічного божественного і вічного людського, щоб не втратились вони у свідомості розбудженої в полум'ї країни. Надто парадоксально-правдиво і неправдиво звучить скромне і віще признання поета: Мені не вславитись ділами голосними, І може в битві я покину меч і щит, Та рад я вірити, що знов земля цвістиме І новий плід зачне і вродить новий плід.
Для сучасників Розстріляного відродження кожна нова поезія Рильського була несподіваним джерелом у пустелі, черпнувши з якого, втомлена людина здобувала назад почуття свіжости, надії, тривалости.
В 1928 році Рильський викликав сенсацію серед українців, як і серед поляків, своїм незбагненно адекватним перекладом Міцкевичевого ПАНА ТАДЕУША, як також КРИМСЬКИХ СОНЕТІВ та ін. творів Міцкевича. Шедеврами мистецтва перекладної поезії був і його том ФРАНЦУЗЬКІ КЛЯСИКИ XVII ст., всі ліпші речі Пушкіна, поезія французьких парнасців, переклади Шекспіра чи античних поетів. Своєю многолітньою працею над власним стилем Рильський підготовив себе до того, щоб одним революційним розмахом піднести в тих перекладах українську мову до нових для неї висот досконалого медіюму античних і європейських поетичних шедеврів. Він увійшов в нечисленну в світовій літературі групу майстрів конгеніяльного поетичного перекладу.
З філософічним спокоєм дійшовши аж до камери в тюрмі НКВД (арешт 1931), Рильський, ніби за порадою Ґете, бере необхідність за основу і йде на повну капітуляцію перед новітнім Батиєм. В той час, як Москва усуває на десяток років із обігу всю його дотеперішню оригінальну і перекладну творчість (за винятком перекладів Пушкіна), Рильський піснями про Москву здобуває дві сталінські премії. Він потрібен був для виставової вітрини, як потрібен був визначний генерал серед полонених і капітульованих. Поет зникає в зеніті, саме тоді, як горизонти його розсунулись в безкрай, як закреслились контури майбутніх основних творів його життя.
МУЗИКА
Память Інокентія Анненського
Уночі налетіли вони — Чорний вихор у чорному світі — І заплакали дочки й сини, Що батьки їх, батьки їх убиті.
Почекайте. І вас не мине, І ясних немовлят не жаліє: На високім хресті розіпне, По широкому полі розвіє...
Хто це грає для смерти танець, Головою у такт їй киває, Як її королівський вінець Самоцвітною кригою сяє?
Чорний вихор, незнаного жах, Недобиті, розбиті святині... ...із нелюдським смичком у руках Фльорентійських ночей Паґаніні.
ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Друге перероблене вид. Київ, ДВУ, 1926 (перше видання збірки Рильського ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ вийшло в Києві 1918 р. у в-ві * Ґрунт»).
•к *
Молюсь і вірю. Вітер грає І п'яно віє навкруги, І голубів тремтячі зграї Черкають неба береги.
І ти смієшся, й даль ясніє, І серце б'ється, як в огні, І вид пречистої надії Стоїть у синій глибині.
Кленусь тобі, веселий світе, Кленусь тобі, моє дитя, Що буду жити, поки жити Мені дозволить дух життя!
Ходім! Шумлять щасливі води, І грає вітер навкруги, І голуби ясної вроди Черкають неба береги.
ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926, стор. 14-15.
* *
Плюскочуться білі качки В басейні, під тінню каштана. На крилах блищать крапельки, А в кожній — життя океана.
Хіба я не крапля мала, Що світ необмежний одбила, Лиш ґрунту свого не знайшла, Лиш крила родимі згубила.
ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926, стор. 61.
*
Коли усе в тумані життєвому Загубиться і не лишить слідів, Не хочеться ні з дому, ні додому, Бо й там, і там огонь давно згорів, —
В тобі, мистецтво, у тобі одному Є захист: у красі незнаних слів, У музиці, що вроду, всім знайому, Втіляє у небесний перелив;
В тобі, мистецтво, — у малій картині, Що більша над увесь безмежний світ! Тобі, мистецтво, і твоїй країні Я шлю поклін і дружній свій привіт.
Твої діла — вони одні нетлінні, І ти між квітів найясніший квіт.
ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926, стор. 80.
* * *
І шум людський, і велемудрі книги, І п'яних струн бентежно-милий спів, І славу, й злато — битія вериги — Я все розбив, розкидав і спалив.
І з-під кохання ніжної кормиги Я вирвався, як раб із кайданів, — Та серце холодом страшної криги Я, друже мій, ще зовсім не покрив, Я лиш оддав з низьким поклоном Долі
Всю суєту дитячих цих утіх
За день один в широкім чистім полі.
Я взяв собі у неї замість них Веселий сміх, безмежне щастя волі І ріг — мисливський переливний ріг!
ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.
Колишеться човен. На землю вечір пада. Біліє поплавець на синяві води. В душі знов образи взискуємого града, І руки тягнуться за небосхил — туди.
На березі життя: і гавкання, і крики. А в серці тишина незаймана живе, І в срібних одблисках надземної музики У небі журавлів далекий ключ пливе.
ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.
ЧЕРВОНЕ ВИНО
Стоять граби прозоро-жовті
В промінні яснозолотім...
Хай щастя, друже, не найшов ти, —
Але нащо тужить за ним!
Прозора склянка кришталева, Вино червоне і хмільне... Навколо шелестять дерева: «Все збудеться і все мине. І те, що дійсністю здавалось — Нікчемна тінь, даремний дим; І те, що в снах нам увижалось, Зробилось близьким і нудним.
Керуй на озеро спокою Свої шукання молоді; Все, що зосталось за тобою, — Лиш слід весельця на воді.
Минають дні, минає літо... Але нащо тужить за ним? Прозору склянку вщерть налито Вином червоним і хмільним!»
1918
ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.
*
Морозе! ти душа Парнаського співця, Так, як вона, ховаєш ти в кришталі І подих вод, і трав завмерлих жалі І все, від чого міняться серця.
І хто вгадає за спокоєм ліній Та непорочних тонів голубих Глибокий спів розливів весняних Чи літні грози і одчай осінній?
ПІД ОСІННІМИ ЗОРЯМИ. Київ, 1926.
•к *
Прийшла! Таки прийшла нарешті! А я вже думав, що минеш ти Мене в мойому барлозі! — І знову став я срібнолуким, І богоданним вірю звукам, Як віриш ти моїй сльозі.
О, безтілесна, невідома!
Ти — як удар святого грому, Як дощ для спраглої землі.
Тобі несу і відкриваю
Я радість ніжну та безкраю, І блідні, спізнені жалі.
Стоїть, як янгол, надо мною, І пестить доброю рукою, І сповідь слухає, й проща... Моя ти нене, мій ти квіте, Не покидай і дай узріти Хоч би полу твого плаща.
1920
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, в-во «Слово», 1922, стор. 5.
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ
III
Старі будинки ажурові, І кожен камінь — вічний слід Давно минулої любови, Умерлих літ, безсмертних літ.
Кав'ярні й башти, сни з явою, Рабле, Рембо, квітки й трава, —
І хтось усмішкою чудною У невідоме зазива.
Фіялки, привиди Версалю, І кармін губ, і п'яний шлюб, І терпкощі чудного балю Крізь яд скрипок і тугу труб.
Ти випив самогону з кварти І біля діжки в бруді спиш, — А там десь голуби, мансарди, Поети, сонце і Париж!
1920
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 8.
У горах, серед каменю й снігів, Де слід людини око бачить рідко, Малюється на синім небі чітко Мисливська хатка, притулок орлів.
Огорне скелі снігова намітка, В проваллях загуркоче Божий гнів, — Ми сидимо, пильнуєм шашликів, У шахи граєм і п'ємо нешвидко.
Колись, як нам розказує поет, В такій же хаті відпочив Манфред, Щоб знов на прю з непереможним стати.
Так ми — як день розквітне молодий — Підем зо смертю в шахи погуляти, Ступаючи по стежці кам'яній.
1922
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 18.
СОНЕТ НУДЬГИ Й БАЖАННЯ
Немає гірш, як буть собі нудним. Не гіркість яду — кислощі цитрини, Не розмахи в оркестрі огнянім, А квиління фальшиве мандоліни.
Огонь пройшов і залишився дим, Про бурю спогад — жовті складки піни, Туман їдкий, де був потоп і грім, Де грала повінь — кумкання жабине.
Хоч би злочинні гордощі чола, Хоч би Кармен привабливо пройшла
І задзвеніли п'яні кастаньєти!
Хоч би чарок, хоч би пороків ряд, Хоч би у персні золотому яд, Хоч би удар веселого стилета!
1920
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 19.
ФАНТАСТИЧНИЙ БРІҐ
Октави
І
Я вас забув. Прощайте. Синім снігом
Завіяне і серце і вікно.
Пливу я в мріях фантастичним бріґом, —
Широко, свіжо, ясно, холодно!
Привіт останній книгам і кормигам, —
І все забуте, мов було давно, Мов розтопилось, як вечірнє злото
У тишині останньої скорботи.
II
Високі щогли, білі паруси
І вогкий вітер, свіжий та шумливий.
Неси мене, кораблику, неси!
Хто лине в даль, той сильний і щасливий, Той у краю мінливої краси
Загубить хорі муки і пориви, Як Гайне на вершині добрих гір...
Неси мене — хоч би й у смертний вир!
III
Стерничий мудрий, капітан веселий, Матроси не від того, щоб хильнуть. Сам Бог дорогу нам широку стеле І зорями нам одбиває путь! Десь є французи, а десь є корели, І всі їдять, кохаються, живуть, — І десь одважні ляйтенанти Глани, Забувши милих, пінять океани.
VII
Надходить буря, завиває й свище, Хтось гонить хмари сталевим бичем, — Та ми відважні, і нове огнище На березі новому ми знайдем, А все минуле геть на кладовище З піснями і пляшками понесем, І лист останній пошлемо додому У пляшці з-під палаючого рому.
VIII
Прощайте, пані! Пляшка попливла! Нам свіжий вітер розвіва волосся Над зморшками побідного чола! Усе марою, дальня, пронеслося, Усе закрила понадводна мла, В якій бушують хвилі сивокосі.
Прощайте, пані! Годі Вам чекать, Щоб хто Вас так зумів поцілувать.
Зима 1920 року
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 22-23. Тут подано в скороченні — без 4, 5 і 6 октав.
*
Сладокъ св^тъ...
Солодкий світ! Простір блакитно-білий І сонце-золотий небесний квіт. Благословляє дух ширококрилий Солодкий світ.
Узори надвесняних тонких віт, Твій погляд, ніби пролісок несмілий, Немов трава, що зеленить ґраніт, Неначе спогад нерозумно-милий... Солодкий світ.
Чи янголи нам свічі засвітили По довгих муках безсердечних літ, Чи ми самі прозріли й зрозуміли Солодкий світ?
1919
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 12.
Катеринка на улиці грає, І монета упала з вікна. У людській переспіваній зграї Ти одна, ти одна, ти одна!
Клапті хмарок зворушливо білі, Синє небо за серце бере... О, блажен, хто в такому безсиллі, Хто в такому безсиллі умре!
1921
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. 1922, стор. 31.
* * *
Кропивка на ставу цвіте і пахне, Мигдалі й мед розточуючи звільна. Забуте вчора і брудне і За поплавцем слідкують очі пильно.
Стежки узенькі і жита високі. І вихорці над ними пил здіймають. Отак собі проминуть, друже, роки... Нехай минають!
Ходи собі шумливими шляхами, Гукай, кричи, роби акторські жести — А я б хотів у тиші над удками Своє життя непроданим донести.
1921
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 35.
* * *
Нашу шлюбну постелю вквітчали троянди пахучі, Образ Кіпріди її благословляє з кутка;
Ми принесемо богині смокви медово-солодкі, Темний, міцний виноград і молодих голуб'ят.
Сонце сховається в морі, троянди запахнуть п'яніше.
Руки шукатимуть рук, уст пожадливі уста... Дай же нам сили, богине, в коханні вродливими бути
І в заворожену ніч мудрого сина зачать.
1921
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 56.
* * *
Вертоград моей сестры
Пушкін
Меди та пахощі живиці. Цвіте прозорий вертоград Край непорочної світлиці, Де Божий сад Марії сниться І кедрів патріярший ряд.
Минає дощ і сніг, і град, І темних бур зловісні птиці, —
І жертов дальніх аромат, І співів молитовний лад
У цвіті білому таїться.
Ні міді, ні мечів, ні криці! Далека смерть, забутий яд, Дзвенить відро в ясній криниці
І в тихім куреві живиці Цвіте прозорий вертоград.
1922
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 36.
* * *
У футрі лисячім мене одвідав гість Із люлькою в зубах та з пойнтером Нероном. Тепер удвох сидять. Нерон поважно їсть, Пан п'є — і тихий дім ввижається затоном.
Навколо — вир снігів. Ще не дзвонило й шість, А темно надворі, і заходом червоним Нам знову послано про день бурхливий вість, Про вітер сніговий із рогом міднодзвонним.
Нехай гуде і мчить на сивому коні, Припавши, як Нечай, до сталевої гриви, — У нас ясний огонь і спогади ясні.
Мій добрий гість — брехун, філософ і мисливий, Рибалка, мандрівець розповіда мені, Як бив колись акул в Бенгальському заливі.
1922
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 38.
НЩШЕ
Змію, людину, сонце та орла Благословив він у високих горах: Премудрість, світло, серце, міць крила Для бур, для щастя, для висот прозорих
Безумієм чоло оповила
Йому гадюка; терни мислів хворих
Людина непомітно принесла;
Орел упав на землю, в тлін і порох.
І він до сонця руки підійняв, Але воно сміялося зрадливо, — І на устах мовчання він поклав.
Чужий любови і далекий гніву, По сходах таємничих він зійшов, Де мертвий гнів і нежива любов.
1922
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 51.
ШЕКСПІР
Блукав я сам у браконьєрськім строї В гаях зелених Англії старої, А вколо, в затуманеній далі Проходили і блазні й королі.
Присівши на пеньку, серед поляни, Я розглядав видовисько туманне, І рисами тонкими рисував — І людям вічне у хвилиннім дав.
Актор, п'яниця, мрійник і мисливий, Любив я слів непереможні зливи, Кохання, муки, ревнощі і гнів, Характери із криці і з шовків.
1920
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 53.
БОДЛЕР
В раю блаженних мук, де на тонких стеблинах Ростуть, звиваються химерні квіти зла, Подібні до очей жіночих і звіринних, — В пекельному раю його душа жила.
Лякати буржуа, назватись людоїдом, Що хтів би скоштувать малесеньких дітей; Впиватися гірким, самотним, тонким медом Нездійснених бажань і неживих ідей, —
І бачити в вині безстидної таверни Вино Причастія, єдину кров Христа... Хіба таке життя, потворне і химерне, Не зветься: красота?
1920
СИНЯ ДАЛЕЧІНЬ. Київ, 1922, стор. 54.
УРИВКИ ІЗ ПОЕМИ «КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ»
Пролог
Сухого снігу сиві змії Шиплять у синій самоті, І скорбне дерево чорніє, Як тінь людини на хресті.
Кому і що твоя скорбота
І сніг твоєї самоти?
Хіба твій біль дрібний — Гол гота?
Хіба слова твої — хрести?
Хіба в кипучому просторі Ти справді хтось і справді щось? Хіба в твоїм мишинім горі У пурпур щастя одяглось?
Хіба твоя даремна постать Тобі самому не чужа? Хіба не міст облудний мостить Твоя заблукана душа?
Сліпець, що бачив на Патмосі Звіринний лик твоїх богів, Невже тебе веде ще й досі Під дикий, під охриплий спів?
Куди ти йдеш крізь юну бурю, Куди ти йдеш, куди ти йдеш? Поглянь: у далині понурій Розкрились пащеки пожеж.
І він ввійшов у город. В два ряди старці сиділи, і обрубки ніг, обрізки рук зчорнілі, сині й жовті, мов крамарі безстидні, простягали.
— Купіть цю яму чорну замість носа!
— Ці милиці!
— Ці рани!
— Це шмаття, де щось повзе й ворушиться!
— Цей голос, що молиться за вас і за батьків
і ваших діток проклинає стиха!
— Купіть у мене: дешево віддам
свій сифіліс. Найшов його під тином, короною Венери увінчав, полив його крівцею — не своєю — і трон йому зробив з дитячих сліз!
— Купіть, паничу, голод. Він у мене зовсім домашній: зуби підпиляв
йому я сам. Служить на задніх лапках розпеченим залізом научив, — але тепер і паличка звичайна його смиряє, як магічний жезл.
— Купіть у мене холод. Він веселий і спритний. Подивіться, як плига
і щирить зуби, — зовсім наче клоун з горшком на лисій голові...
— Купіть мене саму. Я ще зовсім маленька, ще свіженька. Отой поважний пан в пенсне з портфелем чорним під рукою посвідчить вам...
— ... Подайте ж ви мені, голубчики сизенькі!
(На колінах страшної, білоокої потвори дитя сидить бліде і чорнооке, підспівує не завше в тон: «подайте» — і яблуком туляється гнилим). «Що ж вам подам, брати мої і сестри, а вас якою кісткою вдавлю, що мрієте про поні та Спінозу і з естетичних, певне, міркувань не дивитесь на голих ніг обрубки? Кричав я небу, — небо супокійно синіло, як і личить Божій тверді, і сонце, мов заведена машинка, ходило, глузувало з Галілеїв і гріло паразитів і квітки».
«А був у мене брат. Була сестра. Я з ними в надвечірній сизий час