Розстріляне Відродження - 04

вслухався в казку, як зблудив Мизинчик у темнім лісі. Гнався Людоїд, дерева скалили криваві зуби, сова стогнала на верху ялини, твердої й нерухомої, як мрець. Хлоп'я маленьке бігло... Тріпотало безвладне серце...
— Ах, скажіть, бабусю, він утече?
— От-там, у тій хатині, де огник світиться, там дроворуб живе. Він добрий. Він його сховає.
— Він може навіть чарівник, бабусю?» Мизинчику! Шукай же дроворуба, і виростеш — і, може, й сам зрубаєш зловісні сосни, що до тебе скалять криваві зуби... Хлопчику малий!
Блискучі гори антрациту І голоси бібліотек. І він нарешті скинув свиту, Мій рідний братик, мій ацтек.
Співають люди і колеса, П'яніє сонце без вина. І де дрімали срібні плеса, Там океану глибина.
Нехай над мертвими жалоба У похоронний трубить ріг, Нехай знеможена Ніоба Дітей оплакує своїх.
Але на мідному майдані, Де слід огню і тіні бур, Сіяє в віщому тумані Симфонія мускулятур.
6
Закопано — а з-під землі чоло І пасмо кучерявого волосся Видніється (...Співуче сонце йшло, І коники бреніли стоголосі...)
Він спить, матусю. Розсідлай коня, Напій його студеною водою... Ти бачиш — чорну браму відчиня Твій син, твій син кривавою рукою.
Ти пам'ятаєш: він такий простий, І на ногах його брудні обмотки...
Ти плачеш? Ти хитаєшся? Постій, Уже твій день — уже твій день короткий!..
7
У мене «Колоски»...
— А я «Вінок»
Так дешево на ярмарку купила.
— Коли б мені діждатись чобіток, То певне й я б до школи вже ходила.
А я — Павлусь поважно докида — Я знаю «о». У мене вже й штани є. У мене будуть вуси й борода, І я тоді посватаю Марію.
— Нащо тобі?
— А щоб мене вночі. Надвір водила. Та й нудьга самому! ...І їм цвіркун співає на печі, І сняться їм книжки та калачі, І шелестить по-дружньому солома.
Шевченко оживає на стіні І сходить до поснулої малечі, І шепче їй у добрій тишині Свої гіркі, свої солодкі речі.
І хтось безмежно простий та ясний Розповіда про коваля Басіма, І бджіл всесвітніх золотавий рій їм блискає цікавими очима.
І дроти невидимі простяглись Поміж світами, як еольські струни, І з невідомих, голубих узлісь Отари йдуть поважні й білорунні.
Благословен молочний дальній шлях, Що рве серця і відкрива походи! Тут, на землі, на радісних полях Ростуть жита і юний вітер ходить.
1923
ПОЕМИ. Харків, в-во «Червоний шлях», 1924.
Лягла зима. Завіяло дороги. Тремтять хати від холоду. Клуні Ховають жито миршаве і вбоге, Мороз погрози пише на вікні. О, бідний той, хто крізь завої сині Іде самотньо, мовчки, без мети: Лише гуртом і пущі і пустині З піснями, з гуком можна перейти. І в час, як білі пави ронять пір'я На тишу сіл, на хворі городи, Виходжу на засніжене подвір'я — І раптом стану юний і радий, Бо по дорозі з бідними саквами, Та з міццю думки, волі і руки Несхиблено, непереможно, прямо У дальню даль простують юнаки.
Колись шукали істин Пітагори, І для жерців горів огонь наук, — Тепер всесвітні перелоги оре У вбогу свиту вдягнений селюк. Він дасть землі, Микула новочаснии, Незнану міць — і процвіте земля, І стане лан, як стан злотопоясний, І нові вруна випестить рілля. Ідуть і йдуть. А на порозі мати Заплаканим майнула рукавом... І пада сніг лапатий, волохатий Спокійно й величаво над селом.
КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, в-во «Слово», 1925.
В буденщині процвіліи і прокислій, У поросі неправди і пліток Ви сяєте, як очі блискавок, Передчуття грози буйної — мислі.
Темніє небо. Чути дальній крок Тяжкого грому в тишині навислій, І враз на груди, у бажанні стислі, На землю лине пінявий поток.
І радо п'є, здригаючись од щастя, Земля краплини свіжі та сріблясті, І хилиться в знемозі зельний крин.
Так ви, тривожні, кличете людину Од буднів, од застою, од загину На снігові простори верховин.
КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925, стор. 48.
Знов той же Сфінкс, і знову жде одгадок... Повзуть залізні змії по степах. Дедала бистроумного нащадок Пливе, як хижий і стоокий птах.
Ти йдеш, людино. Сяють смолоскипи, Але від їх іще чорніша мла... Невже й тобі, нових часів Едіпе, Сліпе блукання Мойра прирекла?
КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925, стор. 51.
* *
Запахла осінь в'ялим тютюном Та яблуками, та тонким туманом, І свіжі айстри над піском рум'яним Зоріють за одчиненим вікном.
У травах коник, як зелений ґном, На скрипку грає. І нащо ж весна нам, Коли ми тихі та дозрілі станем, І вкриє мудрість голову сріблом?
Бери сакви і рідний дім покинь, І пий холодну, мовчазну глибінь, На взліссях, де медово спіють дині!
Учися чистоти і простоти І, стопчуючи килим золотий, Забудь про вежі темної гордині.
КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925.
Я натомився від екзотики, Від хитро вигаданих слів, — А на вербі срібляться котики, І став холодний посинів.
Нехай я щастя не найшов того, — Його весна несе струнка, І держить свічку воску жовтого її мережана рука.
Іще осніженою лапою Зима на груди налягла, — А свічка капає і капає Над смутком білого села.
КРІЗЬ БУРЮ Й СНІГ. Київ, 1925.
Я не можу тебе забуть, Хлопчику на Хвастівськім вокзалі!
Хай поети встилають путь
Снігом азалій, Хай із кубків золочених п'ють
Настойку на ідеалі, —
Я худу пам'ятаю грудь
І очі запалі.
Пам'ятаю: очі були Дві голодні, чорні жаринки, Поїзди свистіли й гули, Спекулянтки сміялися дзвінко. Ти сказав мені: мати пішли...
Скоро будуть... За дві хвилинки... По обличчі твоєму повзли Сірі тваринки.
1923
ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА. ДВУ, 1926, стор. 42.
ВІКНА ГОВОРЯТЬ
Задзвеніла кригою тонкою Далечінь осінніх вечорів. Я, востаннє стрівшися з тобою, Може вперше, земле, зрозумів
Голоси тривожні зграй качиних, Посвист крил у темряві п'янкій... Я, безумний, ставши на коліна, Крикну: душу випий — тільки пий!
Ти зерно медами наливаєш, Ти сплітаєш, ти єднаєш — ти! А над зиму ти збираєш зграї І дзвениш їм кригою: лети!
Просвистить, прокрякає і зникне. Впала гілка на морозний мох. Червоніють на узліссі вікна, Очі темних і ясних тривог.
Перше вікно
Спи, коточку, Ходять сни, Тчуть сорочку З тишини, Із туманів, Із лісків, Хтось поранив, А не вбив.
Спи, прокляте, спи!
Я б пішла в степи, Я б метелицею віяла, Я б тебе й себе розвіяла —
В сповиточку —
Спи, синочку...
Друге вікно
Одбира в поросяти дитина Мал ай.
Жовта хата. Хазяйка Марина, А хазяїн — одчай.
Хтось під вікнами ходить, проходить, Кричить.
Діти родяться, жито не родить —
І колиска скрипить.
Одбирає людина в людини
Життя...
Так і треба, так треба, країно, Україно моя!
Третє вікно
Я блуджу між огниками, А на серці біль. Потоптали кониками Жито юних піль.
І серцями вирваними Гралися в шинках, І сиділи воронами
На живих мерцях. Мріями скривавленими Червоніє даль. Дітками задавленими Спить моя печаль.
Четверте вікно
Голубами спалахнули Срібні кораблі, Матері в хатах зідхнули, Моляться землі.
Земле, земле, шелест шовку, Дальня тишина! Змиєш синові головку Пурпуром вина.
Земле, земле, вік од віку Мати і дитя. Не завій грозу велику Снігом забуття!
Море, море, рокіт горя, Посвисти пустель!.. — Виплива в імлі суворій Срібний корабель.
Грудень 1923
ТРИНАДЦЯТА ВЕСНА. ДВУ, 1926, стор. 47-51.
3 АДАМА МЩКЕВИЧА
(Вступ до поеми «Пан Тадеуш»)
Про що тут думати на брукові Парижу, Принісши з вулиці і голову несвіжу, І вуха, сповнені словами брехунів, І серце, де горить запізній жаль і гнів?
Біда нам, земляки, що в часі небезпеки
Лякливі голови понесли в край далекий!
Бо де лиш ступлено, — тривога з нами йшла, І ворогами всіх сусідів нарекла, І, кривди сповнивши глибокодонну чашу, На наші голови скликає страту нашу, І нас оковує в безжалісний ланцюг, —
А світ на ці плачі не має, браття, вух!
Як ніч, як день тяжкі вражають нас новини, Що б'ються, ніби дзвін над віком домовини, І зичить смерти нам і недруг, і сусід, І помста, і ганьба ступає нам услід, І навіть в небесах надія не зоріє... Чи ж диво, що тепер людина гасне, скніє, І, розум втративши у муках нелюдських, Одно знущається і з себе, і з других!
Хотів би поминуть я — птах малий, лякливий, — І рокіт громовий, і зловорожі зливи, Шукати затишку та хатнього тепла, Та ще минувшини, що терном поросла.
Єдина втіха нам: у тиші присмерковій, Край доброго огню, у приязній розмові Од європейських чвар замкнуть замки воріт, І линути й пливти у край дитинних літ, І щастя згадувать, що вирина з туману...
Та тільки ж свіжу кров і незакриту рану, Ті сльози, що лились у Польщі, як річки, Ту славу, що гримить крізь наш одчай тяжкий, — І спогадати їх нема снаги і сили, Бо серце польськеє так стисли, так прибили, Що навіть сміливість, у всіх боях жива, Лице долонями стражденне закрива.
Адам Міцкєвич. ПАН ТАДЕУШ. Переклад Максима Рильського. Харків-Київ, 1928? Передрук із другого видання — Варшава, Український Науковий Інститут, 1934. Тут подано лише початкову частину «Вступу».
ДРУГЕ РИБАЛЬСЬКЕ ПОСЛАНІЄ
зовсім не до рибалки адресоване
В. Петрову
Дивуєшся, мій приятелю добрий, Чому в ці дні, коли шаліє обрій І крилами співучими тремтить Вітрами розколихана блакить, Не марю я про ті моря багряні, Про кедри на високому Ливані, І не п'янять моєї голови Собори злотоверхої Москви. Так, я не рвусь у таємничі мандри! Я знаю, — десь пахучі олеандри На землю кидають солодку тінь... (Я ж сам писав про синю далечінь!) Я знаю, — десь кипучі Тіціяни З проміння творять марево жадане, І в Кеніґсберґу золотий пісок Ще пам'ятає Кантів твердий крок... Але мені жагуче захотілось Верби, що сумовито похилилась І ронить срібні котики на став, Де квітень пінну чашу розплескав.
Там Родіон, як видра гостроока, У комишах весло своє широке
Поклав на дно, в несмолений човен, Щасливий, як новітній Діоген.
Там мій небіж — десятилітній клясик
Обманює плескоголових щук, Там по воді перебіга павук.
Тож не дивуй, що — стомлений без праці —
Смиренно утікаю, мов Горацій, На вогкий шовк родимих берегів, Де я зростав, де слухали мій спів
Лелеки й чаплі — не панфутуристи, Де тепле небо, де повітря чисте, Де комарі танцюють угорі, Де мислі теж легкі, як комарі.
Ах, може я так і оджив, не живши!..
Тож хай летять у далину щасливші, А я собі, кінчаючи свій круг, Втечу од бур, огнів і завірюх
У край, де друзі за удками стежать
І до гуртків письменських не належать.
18 квітня 1924
ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, в-во «Слово», 1929, стор. 64-65.
* *
Хто храми для богів, багатіям чертоги Будує з мармуру, в горорізьбу фронтон Ясний оздоблює чи в лініях колон Задовольняє смак вибагливий і строгий, —
А я під буками, де сходяться дороги, Простоту радісну узявши за закон, Хатинку виліпив, — і наче довгий сон, Життя моє тече розмірено убоге.
Та не скупую я ніколи для гостей: Усе, що на землі доглянутій росте, З весни посаджене у мене і полите.
В оборі й кози є, і вже мені повір: Не відкладається нігде смачніший сир, А слова дружнього за гроші не купити.
ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.
Як ліс, як щогли сміливих ф льоти лій, Знялися руки в темряві глухій. Чи ж сила є, щоб цій безмежній силі Сказати: стій?
В безкровні жили наші дайте крови І тіло вбоге сонцем обпаліть! Хай буде синь, хай буде спів сосновий, І золота мережа верховіть!
Це перший день творіння! Перший розум І перше слово! Перший квіт і звір! Радійте, груди, грозам і морозам, Людино, людям вір!
ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.
ПОЕТ
Не ваблять торжища і оргія не надить, І марно точиться, немов солодкий плин, Музика в далечі. Серед суворих стін
Німу розмову з ним суворий хтось провадить.
Ще хвиля — підступом царицю пишну вкрадуть, І встануть вояки на поклик як один, З орлиним клекотом, — і в згарищах руїн Тіла подоланих і коні будуть падать.
В Агамемноновім золоченім шатрі Вожді посходяться. їх голови старі На голови богів у правім гніві схожі.
Кому ж судилося підняти вбивчий лук На того, хто питво на вквітчаному ложі. П'є із Елениних рожевоперстих рук?
ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929.
ПОДВІЙНА ЛІРИКА
Упали білорунні хвилі, Замовкло море. На піску Ліг жовтий шум. Вітрила білі Не мчали в далечінь хистку.
І ти промовила: чудесно На світі жить! (Зовсім Олесь!) — А я згадав про свою Десну, Що там — на Україні — десь —
Коріння миє верболозам, Дітей підгойдує брудних, І мудрим присипляє розум, На ум навчаючи дурних, І ластівок, що день серпневий Мандрівно краяли крильми, І вечір радісно-рожевий З напівзнайомими людьми.
А море склилося. Дельфіни Не грали. Тільки погляд твій Та жовто-білі брижі піни Нагадували буревій.
23 лютого 1920
ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 40.
ЛЮДСЬКІСТЬ
П. Тичині
Червонобоким яблуком округлим Скотився день доспілий і тяжкий, І ніч повільним помахом руки Широкі тіні чорним пише вуглем.
Солодкою стрілою пізній цвіт, Скрадаючися, приморозок ранить. Дзвенить земля, як кований копит. Зима прийде — і серця не обманить.
Все буде так, як списано в книжках: Зірчастий сніг, легкий на вітах іней І голоси самотні у полях.
Та й по снігах, метелицях полине, Як у дзвінких, незміряних морях, Невірний човен вірної людини.
ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 49.
тополя
М. Зерову
З-під неба теплого і вірного, як друг, Перенесли її під наше небо змінне, Як слово зрадника. І чорної вершини Безсила пада тінь на потьмарілий луг.
Струмує, сріблиться осичина навкруг, Ставні дуби біжать, немов табун левиний, — Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине, Як світоч, що вночі піднісся і потух.
Нещасне дерево, Шевченкова любове!
Що слава хворому, що вбогому пісні
І що для мертвого покров кармазиновий!
Самотна, ти стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні.
Чернігів, літо 1926
ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. Київ, 1929, стор. 51.
ТРУД
Люби свій виноград і заступ свій дзвінкий. Народи й царства мруть, міняються віки, І там, де чабани дрімали супокійно, Зростають городи, киплять криваві війни, В змаганні вічному шаліє смертний люд! Та знай, що тільки тут, де невгамовний труд Землі насиченій родюче лоно ранить, Доспіють ягоди і радощі повстануть.
ДЕ СХОДЯТЬСЯ ДОРОГИ. 1929.
•к * -к
...Пролог, не епілог... Франко
Так, ми пролог. У вас і королі, І шибениці, і церкви, й картини, А ми — лиш проба першої людини, Нас тільки вчора зліплено з землі.
Ми ще ніколи не були собою, Не підіймали стяга на морях, Ні по чужих невиданих краях, Де квіти квітнуть барвою новою.
Ми без'язикі, безіменні ми — Німа вода холодного свічада, Слизький туман. Ми привидів громада, Що непомітно ходить між людьми.
Народи й царства. Днів і поколінь Моря дзвінкі. Дивуйтесь немогутнім. У давнім ваше, наше у майбутнім. Для вас земля, а наша далечінь.
19 лютого 1927
ГОМІН І ВІДГОМІН. ДВУ, 1929, стор. 10-11.
 
Яків Савченко
1890-1937
Один з перших українських символістів. Народився 21 березня 1890 р. в селі Жабки Лохвицького повіту на Полтавщині в родині селян-ремісників. Вчився в реальній школі, потім у Київському університеті, якого не закінчив. Вчителював в селі на Сумщині, потім жив у Києві з літературної праці. Замолоду прилучився до українського руху і перший свій твір надрукував поза межами імперії в журналі «Ілюстрована Україна» (Львів). Під час революції він з головою у відродженні українського літературного процесу: редагує «Літературно-критичний альманах» символістів (Київ, 1918), бере участь у різних журналах, видає дві книжки символістичних поезій — ПОЕЗІЇ (Житомир, 1918, 104 стор.) і ЗЕМЛЯ (Житомир, 1921). Савченко поет одного «ізму», його символізм «програмовий». Постійні в його поезії мотиви смерти, містичного жаху, темряви і зловісних вогнів, фаталістичного злочину і кари якоюсь мірою віддзеркалювали настрій людини Першої світової війни і революції. Він дещо механічно переносив у свою поезію засоби деяких відгалужень західнього і російського символізму, а символістичний многозначний образ сходив у нього не раз на алегорію і кліше. Але там. де його талант спромагався на власну вимову, виходили в нього гарні поезії, як от «Христос отаву косив», в якій бринить тичининський мотив розп'ятого народу.
В умовах московсько-партійного диктату швидко і різко переходить на пропаґандивний мажор, якому не відповідає збережена символістична його поетика; лише його фаталістичні мотиви парадоксально-логічно перетворились на істеричні са-мовпевнені месіяністичні накликування кари і погибелі на голову буржуазної Европи. Працюючи в літературній організації Жовтень, кидає писати поезію і переходить на літературну критику, в якій послідовно дотримується «марксистської естетики» і партійної лінії, сам бувши безпартійним. Громить романтиків із ВАПЛІТЕ (АЗІЯТСЬКИЙ АПОКАЛІПСИС. Київ, в-во «Глобус», 1926), атакує групу неоклясиків (ПРОТИ РЕСТАВРАЦІЇ ГРЕКО-РИМСЬКОГО МИСТЕЦТВА. Київ, в-во «Маса», 1927, 102 стор.), пропагує «пролетарський стиль» (ПОЕТИ І БЕЛЕТРИСТИ.
Харків, ДВУ, 1927, 190 стор). Савченко стає одним із провідних критиків утвореної за бажанням ЦК КПУ Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників (ВУСПП), як офіційно про-теґованого супротивника ВАПЛІТЕ, неоклясиків та ін. літературних груп.
Одначе, оскільки розгром Москвою України в 1930-х роках був скерований не тільки проти України «буржуазної», а й проти України «пролетарської», Яків Савченко був арештований і засланий в концтабір на острові Соловки в Білому морі. Там по ньому загинув слід.
•к
Він вночі прилетить на шаленім коні
І в вікно він постука залізним мечем.
Ти останнюю казку докажеш мені —
І заллєшся плачем.
Стане ясно тобі. Не спитаєш, як звуть, Чом вночі прилетів і з якої землі?
Лиш засвітиш свічки — і освітиш нам путь, Поки зникнем у млі.
І назавше. Навік... Але міт по мені
Поховать, як мене, і йому не дано.
Будеш згадувать так: прилетів на коні —
І постукав в вікно...
ПОЕЗІЇ. Кн. 1, Житомир, 1918.
Стоїть. Як віск. І скорбно плаче: — Один між трупами піду. Вгорі Червоний Ворон кряче На кров. На бурю. На біду.
І як промовить тій Пустині? Чи дзвоном арф, чи криком труб? Із Білих Земель — в Чорні кинув З душею чорта — Кроволюб.
З душею чорта — що він бачить! (А дань із Білих Лілій — дай!)., Тужи на камені. Жебраче, Востаннє кров'ю заридай.
Хіба ж йому стоять на герці? Якби й посмів — сліпа борба! Тумани стеле ніч на серці, А над туманами журба.
Комусь... Далеким — скорбно плаче: — На Білі Землі хочу знов. Вгорі Червоний Ворон кряче. Червоний Ворон чує кров.
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих, 1920-1945. Редактор Б. Кравців, Нью-Йорк, Наукове Т-во ім. Шевченка, 1955, стор. 130.
СОНЦЕ ПІД ГОЛОВИ
Підпалимо небо — і кинемо душі в повітря! В степах розгнуздаєм сліпого коня. ...Клекоче огонь нам — навіки повірте! Співає земля.
Виходимо босі — і коси ми точим, — Журба наша, гнів — огневий стрілольот. ...Ще й досі нам сниться, як вигнили очі На твані болот...
Ще й досі ми бачимо: — юрби на площах, Розтерзані діти в залізних вікнах. А вечір кривавий їх кров'ю полоще, Хрипить на тілах...
Тепер нам великим — не плакать погребно: В серцях наших теплих — ворота вікам. Сьогодні ми вкриємось зоряним небом, А сонце під голови нам!
Яр Славутич, РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, в-во «Прометей», 1955, стор. 49.
Дмитро Загул
1890-1944
Один з видатніших представників української школи символістів, що прислужився також найліпшим на свій час перекладом баляд Ґете і першої частини ФАВСТА. Народився в бідній селянській родині 28 серпня 1890 в селі Милії Виженецького повіту на Буковині, що була тоді в складі Австро-Угорської імперії. 1913 скінчив Чернівецьку гімназію, потім учився в Чернівецькому університеті (лінгвістика слов'янська і германська). Перша світова війна перервала науку: 1915 Загул потрапляє, як «заложник», в руки російських військ, опиняється в Києві, де переживає українську революцію. Тут в умовах державно-політичного і культурного відродження України — активно працює як літератор, співробітничає в журналах «Музагет» (1919) і «Мистецтво» (1919), а з установленням радянської влади стає одним із керівників літературної організації Західня Україна, працює в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція», виступає як активний літературний критик (псевдоніми І. Майдан, В. Тиверець, Г. Юрась, М. Сучасний, І. М.).
Друкуватись почав 1907 в газеті «Буковина»; 1913 випустив першу збірку поезій. По революції вийшли такі збірки його поезій: з ЗЕЛЕНИХ ГІР (Київ, в-во «Час», 1918, 103 стор.), НА ГРАНІ (Київ, в-во «Сяйво», 1919); НАШ ДЕНЬ, 1919-23 (Харків, ДВУ, 1925, 52 стор.); МОЛИТВИ. Збірка поезій четверта (Харків, ДВУ, 1927, 182 стор.). Перші дві з цих книжок, а почасти і третя символістичні, сповнені жагучого спершу оптимістичного, а потім все більш і більш песимістичного бажання «недосяжної краси», абсолютного пізнання, філософічних максим, а далі як «осяг» — абсолютне розчарування («я вуха заслоню чорною хусткою, я вуха затичу бавовною білою»). Та цікаво те, що Загул, як і інші «програмові» поети одного «ізму» (символізму чи футуризму), що переносили в українську поезію чужі здобутки в готовому вигляді, в зустрічі з диктатом московського ЦК легко відкидали свій попередній світ і світогляд та ставали поетами витримано оптимістичними і... нецікавими. Загул сам констатував це явище в своїй цікавій статті, підписаній псевдонімом Б. Тиверець: «Спад ліризму в сучасній
українській поезії» («Червоний шлях», 1924, ч. 1—2, стор. 141—166). Не знайшовши снаги стати угодним партії «пролетарським ліриком», Загул стає таким критиком і Теоретиком (див., напр., його скеровану проти неоклясиків книжку ЛІТЕРАТУРА ЧИ ЛІТЕРАТУРЩИНА, Київ, в-во «Глобус», 1923, 36 стор.). Більшу вартість має його написана раніш ПОЕТИКА, підручник з теорії поезії (Київ, в-во «Спілка», 1923, 144 стор.). Тому що мав заслуги в європеїзації української поезії, зокрема і своїм гарним доробком перекладача, а українську пролетарську літературу мислив усе-таки як українську, а не копію російської, то був арештований разом із своїми західньоук-раїнськими земляками, що приїхали будувати Радянську Україну. В 30-х роках засланий на російську Північ, де по ньому пропав слід.
За непроглядною заслоною Живуть такі, як я, — А тут чужою, незнайомою Сумує день і ніч Сумна душа моя...
Я б'юся з тою перепоною
Вже сотні тисяч літ, —
Та думкою німою, нерухомою
Не можу вибитись
В потусторонній світ.
Чи хто руками міцно-сильними
Заслону зірве з царства дня?
Хто дасть мені зійтися з вільними, З такими вільними, Як був колись перед віками я?
«Літературно-науковий вісник». Київ, 1919, ч. 1, стор. 6-7; передрук з антології Б. Кравціва ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 156.
Я чую пісню, мов крізь сон Далекий Черемош гуркоче; Мені вчувається щоночі Той шелест листя, шум сосон. І щось тій пісні в унісон Так ніжно в серці зашепоче... Я чую пісню — мов крізь сон Далекий Черемош гуркоче.
То спів засмучених флояр, То стогін журної трембіти, — Зашелестять шовкові цвіти І з серця скотиться тягар. Туди, де скелі аж до хмар, Хотів би соколом летіти, Де спів засмучених флояр, Де стогін журної трембіти.
Передрук із зб. ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 153.
 
Михайль Семенко
1892-1937
Творець і незмінний лідер українського футуризму від його початку (1913) до поліційного знищення Москвою (1934). Народився 31 грудня 1892 року в селі Кибинці Миргородського повіту на Полтавщині. Вчився в реальній школі і три роки в Петербурзькому психоневрологічному інституті. Перша світова війна перебила освіту; 1914 він виїхав до Америки, але застряг у Владивостоці, проживши в ньому і його околицях три роки. 1916-22 був членом комуністичної партії; вийшов із партії, оставшись безпартійним. Як тільки почалась революція, Семенко одразу вертається до Києва, де стає впертим, енергійним ватажком «футуристичної революції» в українській літературі.
Писати почав рано; перший друкований твір його появився в журналі «Українська хата». В 1913 вже вийшла перша збірка його поезій ПРЕЛЮД, а 1914 — дві наступні його книжки ДЕРЗАННЯ та КВЕРОФУТУРИЗМ. В цих збірках він раз і назавше родиться й оформлюється футуристом, що заповзявся зруйнувати дотеперішню лінію розвитку української лірики й мистецтва, вводячи замість традиційних сільських — урбаністичні мотиви, замість замріяної особистої лірики — голосну маніфестацію нервової душі, що демонструє себе голосно і публічно в шумі каварень і вулиць, відкидаючи мелос та розмірений такт і оперуючи дисонансами та верлібром, зводячи в царину поетичного всю прозу щоденности. Становище «білої ворони» не пригноблює його, навпаки, надає йому більше зухвалости і бажання епатувати всіх і вся. В умовах революційного Києва Семенко з шумом і реклямою організує футуристичний рух в літературі і мистецтві. Виявами його є: два числа «Універсального журналу» (Київ, 1918); «Флямінґо» за участю першорядного модерного маляра Анатолія Петрицького (1919); «Альманах трьох» за підписом О. Слісаренка, М. Любченка, М. Семенка (Київ, 1920); од-но-єдине число «Катафалк искусства». Ежедневный журнал пан-футуристов-деструкторов (Київ, 1922); одно число «Семафор у майбутнє. Апарат панфутуристів» (Київ, 1922); «Жовтневий
збірник панфутуристів» (Київ, в-во «Гольфштром», 1923); ГОЛЬФШТРОМ. Збірник І. Літсектор АСКК (Харків, ДВУ, 1925), що був органом Семенкової організації Асоціація Комуністичної Культури; ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕХРЕСНІЙ СТАНЦІЇ. Розмова трьох (Київ, вид. «Бумеранг», 1927). Проте найбільшим організаційним і періодичним витвором Семенка була група і місячний журнал «Наукова генерація» (Харків, 1927—31) — добре редагований і мистецьки оформлюваний в західньо-модерністич-ному стилі, з цікавими формальними шуканнями в поезії і прозі (репортаж), але і з величезною дозою поверхового прожектерства, безвартісного жонглювання деструкцією і претенсією на гегемонію в літературі, як творця «ленінізму в культурі». Перехід до претенсій політичних в дусі офіційної ідеології знаменував мистецьку невдачу Семенкового футуризму, який при більшій незалежності від Москви української культури і швидших темпах позитивного модерного розвитку України міг би був відіграти куди більшу і справді модернізаторську ролю. Роздратований тим, що ця історична роля припала фактично таким групам, як ВАПЛІТЕ, неоклясики чи група Ланка, — Семенко скерував свою енергію на політичну дискредитацію тих груп в очах Москви. Од Семенка відходять такі видатні письменники, як Слісаренко, Бажан, а фактично і Олекса Близько — всі вони переходять до ВАПЛІТЕ чи, як Близько, друкуються в її органах. Сам Семенко падає жертвою (одної із найцікавіших в історії літератури) містифікації Едварда Стріхи (Костя Буревія), який зумів роками друкувати в Семенковій «Новій генерації» зухвалі і вбивчі пародії на Семенка й футуризм.
Семенко, як поет, був не в міру плодовитий. З 1918 по 1931 рік він випустив одна за одною коло двадцяти книг, в тому й два підсумкові видання їх: КОБЗАР (повний збірник поетичних творів в одному томі, 1910—22), Київ, в-во «Гольфштром», 1924, 654 стор., і ПОВНА ЗБІРКА ТВОРІВ (у трьох томах), Харків, 1930—31. Плуг Семенкової поетичної творчости, не взявши солідно відповідної своїм силам глибини, пішов скакати у всіх напрямах літературного поля, доконуючи раз потрібне зривання віками злежаної цілини, а іншим разом переорюючи найдосконаліше культивовані нові посіви. Якби була змога зібрати всю його поетичну творчість, то з неї можна б одсіяти книжку поезій свіжої думки і почуття, прегарних зразків модерної урбаністичної лірики, нових звукових асоціювань, строфічних новобудов, оновленої метафори. (На жаль, ми не могли дістати потрібних видань Семенка, щоб зробити з них дещо більший бажаний добір для цієї антології).
За європеїзацію української поезії, за вплив на талановиту молодь, за незнищимий в ньому дух вільної богеми, нарешті за намагання дати свою власну інтерпретацію «ленінізму в культурі» — Семенко, при всій своїй вірності режимові на всіх його заворотах, був знищений тим режимом. Після розстрілу Олекси Близька московським виїзним судом в грудні 1934 року — незабаром був арештований і Семенко. Всі зв'язані з його іменем видання були вилучені з ужитку, а сам невгомонний ватажок українського футуризму, ще в зеніті свого життя, зник назавжди на Соловецькому «острові смерти».
ДНІ НЕМИНУЧІ
Ждуть спереду моторошности дні — Дні неминучі.
Горіння, зимність витримати мені Страшної бучі.
Я надіну, надіну на груди міцні Сталевий панцир. Хто, хто шляхи зітре мені? Виходь уранці.
За містом хмари, дими страшні, Блиски сліпучі.
Ждуть спереду моторошности дні, Дні неминучі.
1917
П'ЄРО ЗАДАЄТЬСЯ. Фраґменти. Інтимні поезії. Книга І, Київ, 1918.
БРОНЗОВЕ ТІЛО
В мене бронзове тіло На білім піску Скільки іскор горіло На яснім струмку