Розстріляне Відродження - 15

Напишіть: Він там співа — де бій, Сміється там — де жах, Сумує там — де європейки, Радіє там — де Шкуру пій, Регоче: разом із Семенком.
І
напишіть: Умре він радо
За владу рад Всесвітню.
І смерть
І сміх...
Так напишіть
Червоним на вогні
Партвивіски — квитка
И поставте
На майдані —
Усім
на
радість.
«Нова ґенерація», Київ, 1928, ч. 1. Тут узято з книжки: Е^цвард Стріха. ПАРО-ДЕЗИ. ЗОЗЕНДРОПІЯ. АВТОЕКЗЕКУЦІЯ. Нью-Йорк, Об'єднання Українських Письменників «Слово», 1955, стор. 22.
Ррреволюція
РРРеволюцію
писати. З трррьома ррри-ррри! Щоб гурррикан
ррревів
з еррреба й ррревли вітррри!
Візьміть ви слово вітер, одкиньте ер, — і стане царський Вітте, що вже давно помер.
Тепер зробіть те саме зі словом революція й одразу ж бридко стане: солодка еволюція...
РРРеволюцію
писати
тррреба З трррьома ррри-ррри! Щоб гурррикан
ррревів
з еррреба й ррревли вітррри!
З архіву Костя Буревія (він же Едвард Стріха). Вперше видруковано в журналі ?Арка», Мюнхен, 1947, ч. 6.
ЗОЗЕНДРОПІЯ
Конструктивно-експериментальна радіопоема
(Уривок)
Червоні чвари!
Час червоний!
Чурило
черево
чи чоло, чи чо, чи чох, чи чор зна що?
Чи очі плачуть, чи регочуть?
Чи чорне щось червневе?
Чи кінь червоний скаче
назустріч чорному коневі?
Нехай він чорний, нехай оілии, —
усім чортам одна ціна: біль, біль, біль, біль, біль балок білих
й червоно-білая стіна!
Мерсі!
Мерсі!
червоний читачу!
Мерсі, що почекав, поки я в честь чека
алітерації
на ч, на р, на б
черкав.
Альманах «Аванґард» (редактор В. Поліщук), Харків, 1929, ч. 3. Тут передруковано із книжки: Едвард Стріха. ПАРОДЕ-ЗИ. ЗОЗЕНДРОПШ. АВТОЕКЗЕКУЦІЯ. Нью-Йорк, «Слово», 1955, стор. 118-119.
 
ПРОЗА
Микола Хвильовий
1893-1933
Хвильовий жив 39 років, з них 22 роки дитинства і молодости пройшли в глухій українській провінції на Слобожанщині, дальші п'ять років забрала в нього Перша світова війна і революція (1916—20), останні чотири роки життя — це була агонія боротьби із суспільною і духовою смертю в інквізиторській машині московського тоталітаризму (1929—33), що кінчилась його демонстративним, протестним самогубством 13 травня 1933 року. І тільки яких вісім років мав він на свою літературну працю, обмежувану цензурою і міновану провокаціями могутньої Москви.
За ті вісім років (1921—29) Хвильовий устиг стати провідним новелістом, творцем власної літературної школи і власного стилю, організатором і головним ідейним речником українського відродження в УРСР. З 1925 року вплив його поширився на політику і одразу ж вийшов далеко за межі Радянської України. Ось деякі факти.
Його вважали своїм лідером у п'ятірній вершинній групі суверенів мистецтва Розстріляного відродження, до якої належав він сам як новеліст, Тичина як лірик, Микола Куліш як драматург, Курбас як режисер і Довженко як кіномистець. Майже всі молодші талановитіші письменники, від Сенченка і Яновського до Бажана і Мисика, що їх він об'єднав у Вільній Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), дивилися на Хвильового, як на свого вчителя і навіть у найчорніший час погрому над Хвильовим деклярували в пресі свою вдячність і вірність йому (пролог до 11 книги утвореного Хвильовим журналу-альманаху «Літературний ярмарок», 1929, стор. 3). Також київська група видатніших письменників з групи МАРС (Антоненко-Давидович, Підмогильний, Плужник, Косинка, Фальківський) респектували в загальнонаціональному пляні Хвильового, а київський дослідник В. Міяковський свідчить, що в очах сучасників МАРС був ніби київською філією ВАПЛІТЕ і ліквідувався в тому ж році (1928), що й харківська централя (передмова до книжки Євгена Плужника РІВНОВАГА, Авґсбурґ, 1948, стор. VII).
Вплив Хвильового швидко наростав, починаючи від появи його першої книжки оповідань СИНІ ЕТЮДИ (Харків, ДВУ, 1923, 196 стор.). Академік Сергій Єфремов, відомий своєю од-вертою опозицією до комунізму, одним із перших привітав у особі свого політичного супротивника комуніста Хвильового — мистецьки об'єктивного, талановитого і органічно українського письменника: «виявляє тонке розуміння справжньої сили слова»; «з Хвильового безперечно цікава постать... сильна»; «бистре око меткого спостережника разом із незалежністю об'єктивного художника»; «люди в нього здебільшого живі в дії, в описах багато рухів, широкого захвату, повітря, синіх просторів, — і тому так радісно і весело його читати, дарма що фон оповіданнів тьмяний, а події — як от «Бараки, що за містом» — іноді просто жахливі» (Сергій Єфремов. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА, т. 2. Київ-Ляйпціґ, 1923, стор. 408-415).
Друга книжка новел Хвильового ОСІНЬ (Харків, в-во «Червоний шлях», 1924, стор. 286) виявила в цьому віруючому життєлюбі, закоханому в людину і мистецьке слово письменникові безстрашного аналітика суперечностей, потворностей, хвороб людини і суспільства, ірраціональности своєї доби. Ця книжка закріпила «школу Хвильового» і стиль, що його він назвав «ро-мантикою вітаїзму». її можна вважати вершиною творчости Хвильового. Вона дуже посилила вплив Хвильового і була разом із СИНІМИ ЕТЮДАМИ перекладена на російську мову та розійшлась по всьому Радянському Союзу. Зате ж звернула вона на себе злісну увагу Москви, з доручення якої червоні малороси виступили з публічними доносами: мовляв, Хвильовий, маскуючись під комунізм, б'є такими своїми оповіданнями, як «Я», в саме серце комунізму, ленінізму і режиму Москви, поширює ідеї Льомброзо про революціонерів як дегенератів та ідеї Ле Бона про дегенеративність характеру всяких масових рухів. Між іншим, після цієї атаки Хвильовому вже не вдалося ні разу видрукувати повністю своїх найбільших, може, творів, у яких він намітив перехід до стильово іншої — більш ясної і чіткої прози, з новими людьми, що були передвісниками виходу із тої кризи, в яку завела людину і народи СРСР комуністична революція і Москва (романи «Вальдшнепи» та «Іраїда» конфісковані після публікації їх перших глав).
На атаку Москви і її малоросійських слуг Хвильовий дав у 1925—26 pp. відповіді, які зразу перетворили його на загальнонаціональну і міжнародну постать. Перша відповідь була організаційна: в противагу лінії партії на змасовлення літератури і
зведення її до обслуговування лінії партії Хвильовий утворив мистецьку елітарну Вапліте, зосередив у ній більшість із наявних талановитіших письменників, в тому числі й наймолодших, вирвавши їх з-під опіки партії і партійних малоросів. Друга відповідь була ідейна. Він написав і опублікував у пресі, а частково й окремими книжками, чотири серії памфлетів (правда, четверта — «Україна чи Малоросія?» не була допущена до друку, з неї відомі лише цитати у статтях і промовах керівників партії*). КАМО ГРЯДЕШИ (Харків, «Книгоспілка», 1925, стор. 63), ДУМКИ ПРОТИ ТЕЧІЇ (Харків, ДВУ, 1926, стор. 125), АПОЛОГЕТИ ПИСАРИЗМУ. До проблем культурної революції («Культура і побут», 1926, чч. 9—13) — в цих відважних бойових есеях Хвильовий недвозначно оформив кредо і «категоричний імператив» українського відродження в УРСР. Він зачепив безліч наболілих справ, завдав багато дошкульних ударів своїм противникам. Крізь полемічні хащі памфлетів червоною ниткою чітко проходять три тези: 1) Кінець малоросійському епігонізмові і провінціялізмові, українське мистецтво прилучається до світового, і в першу чергу західньоевропейського, мистецтва. 2) Кінець російській гегемонії на Україні; Росія мусить відійти в свої етнографічні межі; Росія самостійна? — Самостійна. Ну так і Україна самостійна. 3) Українське мистецтво має власну велику місію, воно започатковує новий великий культурний круг, що йому Хвильовий дав умовну назву «азіят-ський ренесанс».
Памфлети Хвильового висловили загальний настрій нації — від академіків починаючи і студентами та сільськими вчителями кінчаючи. Першим підтримав Хвильового лідер групи «неокля-сиків» Микола Зеров (див. його статтю в розділі есеїв цієї антології). Приєдналась до головних тез Хвильового Українська Академія Наук: на влаштованому нею диспуті з приводу появи КАМО ГРЯДЕШИ чільний співробітник Академії Михайло Моги-лянський висловив загальний настрій, сказавши: «Враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря» (Українська Академія Наук. ШЛЯХИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Диспут 24 травня 1925 р. Київ, УАН, 1925).
Рух одразу перекинувся з культурних ділянок у економічну, політичну і навіть технічну. Михайло Волобуєв, наслідуючи думки і відвагу Хвильового, статистичними даними виявив, що комуністична Москва продовжує стару царсько-російську колоні-яльно-експлуататорську політику на Україні; він вимагав
усамостійнення української економіки. Олександер Шумський, член ЦК КП(б)У, став на оборону Хвильового від нападок ЦК партії і доповнив його тези вимогою передати керівництво життям України з російських в українські руки, замінити українськими комуністами присланих з Москви наглядачів в ЦК КП(б)У та уряді УРСР, сприяти дерусифікації пролетаріяту.
Москва була заскочена такою спонтанною контратакою. Сталін у довжелезному листі «До тов. Кагановича та інших членів ПБ ЦК КП(б)У» з 26 квітня 1926 виправдував панування росіян в Радянській Україні тим, що «чисто українські марксистські кадри тепер недостатні». Тому (логіка!)... треба «бити» насамперед українських марксистів-комуністів на чолі з Хвильовим. Далі Сталін виправдувався тим, що керівництво Москви, мовляв, визнає весь світ: «В той час як західньоевропей-ські пролетарські кляси і їхні комуністичні партії повні любови до Москви, цитаделі міжнародного революційного руху, в час коли західньоевропейський пролетаріят із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь Москви, як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше геть від Москви» (И. Сталин. СОЧИНЕНИЯ, т. 8. 1948, стр. 149-154).
Та шум, знятий Москвою навколо Хвильового, тільки сприяв його популяризації в інших республіках СРСР, ба навіть у закордонних компартіях (Комінтерн розпустив КП Західньої України за підтримку Хвильового і Шумського). Скрізь-бо був свій місцевий ґрунт для подібних ідей. Московська преса зняла тривогу. А. Селівановський скаржиться у журналі «Революция и национальности», що гасла Хвильового «геть від Москви» і «курс на Европу» «у відповідних варіянтах поширились і по інших національних республіках» (листопад 1930, ч. 7, стор. 73—81). В наступному числі того ж журналу в рецензії на книжку Гірчака «Хвильовізм» писалося: «Останнього часу серед групи працівників культурного фронту націоналів почина-ють зріти теорії в багато чому схожі з хвильовізмом; в цьому випадку особливої уваги заслуговують помилкові виступи в журналі «Культура масс» товаришів Бруно Ясенського і Дом-баля, які розвивають (грубо) теорію про те, що створення польської пролетарської культури цілком залежить від орієнтації її на Польщу».
Програвши битву ідей, Москва вдалася до засобів чека і військ НКВД — до провокації і терору. Такою провокацією було проголошення в пресі, що його роман «Вальдшнепи» і есей «Україна чи Малоросія?» — це вже не ухил, а зрада. Проголо-шення Хвильового зрадником було навмисне зроблено саме тоді, як він був за кордоном (зима 1927—28). Але Хвильовий волів написати покаянного листа і «здатися на милість партії», ніж скористатися можливістю врятувати себе еміграцією коштом своїх колеґ і інтересів боротьби на Україні. Другою такою провокацією слід вважати спробу Сталіна «приласкать» Хвильового і інших видатнішик українських письменників, пообіцявши їм всякі полегші для української літератури, з тим щоб відколоти і розсварити їх з рештою українських сил («Українські письменники на прийомі у Сталіна». «Червоний шлях», березень 1929, ч. З, стор. 144—145). Тепер нема сумніву, що в час, коли Москва підступно давала українським письменникам нові надії, в неї вже був готовий плян знищення мільйонів українців, в тому числі й більшости письменників. В усякім разі Хвильовий ще встиг випустити 12 книг блискучого «Літературного ярмарку», дати ряд гострих сатир на компартію («Іван Іванович», «Ревізор»), ще встиг Куліш і Курбас виставити в «Березолі» МИНУ МАЗАЙЛА — сатиру на русифікацію і малоросів, ще встиг Бажан опублікувати свої найкращі твори, а Довженко дати свої кращі фільми. Все це було в «рік великого перелому» (1929) і на фоні відчайдушного спротиву українського населення примусовій колективізації. Коли Москва спробувала знищити Україну тотальним терором і голодом — Хвильовий відчув на собі відповідальність — замість піддатися на «ласки» і «милість» Москви, він кинув у боротьбу останній свій засіб — власну добровільну смерть, він розраховано (у відповідний час і у відповідному місці) пустив собі кулю в скроню, вціляючи нею в московський комунізм і стверджуючи своєю смертю ідейну перемогу фізично розстріляного відродження.
Реакція Москви на цей вчинок Хвильового була найлютіша: його оголосили «бандитом», посмертно виключили з письменницьких організацій, і з того часу аж до нині, немов того Мазепу, систематично віддають анатемі. Дома і за кордоном про Хвильового ширяться найбільші нісенітниці — мовляв, це людина безетична, фашист-зрадник, чекіст-матеровбивця, неук тощо, тощо (в залежності де і серед яких людей це говориться). Ця пропаганда розрахована на той парадокс, що Хвильовий став на якийсь час речником визвольного руху проти комуністичної Москви, будучи не тільки членом партії, а і якийсь час ідейним комуністом. Забувається те, що для таких людей, як Хвильовий, якийсь політичний ярлик чи формальне означення важать якнайменше в їх характеристиці. Це бо був не епігон, а самостійний творець, що скрізь і завше виношував у собі влас-ний світ. Дороги таких людей не завше прості та повні трагічних вузлів.
Микола Хвильовий прийшов на світ і виріс в органічно українському світі. Він народився 1 грудня 1893 як перша дитина учительки й учителя в селі Тростянець Охтирського повіту. Мати його Єлисавета була дочкою інтелігентного веселого і доброго Івана Тарасенка — бухгалтера маєтків мільйонера Кеніґа. Дід її був француз, а баба — українка кріпачка. її брат Володимир Тарасенко, «старший друг» Миколи (загинув у боях за Українську Народну Республіку) дав юнакові національну свідомість, а вчителі Кривохатський і О. Л. Сільванський помогли йому остаточно опанувати мову, історію і культуру України. Сам батько Миколи — Григорій Олексійович Фітільов, збіднілого дворянською роду Слобожанщини — плекав любов до української мови і культури; правда, через його вередливу вдачу мати і п'ятеро дітей розлучились з батьком на дванадцятому році одруження, і Микола мусив рано відчути співвідпові-дальність за життя родини. Він не любив оповідати про батька. Діти росли далі серед нащадків Тарасенків — у поміщицькому маєтку маминої сестри Смаковської, серед селянського оточення і українських традицій та звичаїв. Хвильовий знав напам'ять дуже багато поезій Шевченка й захоплювався Гоголем. Виключений із шостої кляси гімназії за участь у революційному гуртку, він побив рекорд у самоосвіті, будучи мисливцем не тільки за бекасами, але й за книжками, перечитавши книжкові запаси в бібліотеці сусідської поміщиці Савич (пізніше, в 20-х роках він інтенсивно користувався прекрасними бібліотеками Харкова). Він любив свою маму до самої смерти і серед усіх очорнень, яких він зазнав по смерті, найбруднішим було ототожнення автора «Я» з героєм оповідання комуністом, що вбиває свою матір (вічна і дурна історія — ідентифікація автора з персонажем його твору). Поза немилою працею писарчука у волосній управі, а потім слюсаря (1914—15) у юнака були три пристрасті: природа, книжки і дружба з людьми, в якій він визначався великою вірністю. Любив народні пісні і вважав їх інтерпретатора Леонтовича геніяльним композитором.
Він самостійно уточнив лінію своєї української традиції: со-няшно-трагічний Тичина — гуманіст Коцюбинський — европеї-затор П. Куліш — універсальний і непідлеглий Шевченко — чарівник Гоголь, а далі вглиб прикував його увагу образ і культурно-творче діло Івана Мазепи та вся незвичайна козацька доба «барокової людини», що формувала наново українську націю. Додаймо до цього вже згадані раніш українську на-родну культуру з її вірою, звичаями, мистецтвом і піснями. На цій базі він асимілював великий світ європейської культури і літератури, яку читав і в перекладах і в оригіналах (користувався французькою і німецькою мовами). Ніцше, Ґете, Вольтер, Ловренс Стерн, Гофман, Свіфт, Діккенс, Фльобер, еспанці, почавши з Сервантеса, модерна література Европи; досконало знав також російську літературу, зокрема Достоєвського і символістів (Бєлий, Ремізов), подобався замолоду йому Лєрмонтов, а в старші роки — Салтиков-Щедрін.
Самостійний духовий ріст і виховане змалку почуття відпо-відальности, на міцній базі ліпшої української традиції дали цій від роду діяльній і творчій натурі змогу відважно йти крізь най-трудніші іспити його як-не-як небуденної і у всіх відношеннях переломової епохи.
Іспити були практичної і духової натури. Вони не являли для лицарської вдачі Хвильового проблеми, поки вимагали від нього тільки особистої жертви особистим життям. Наприклад, коли він, мобілізований 1916 до армії, зіткнувся у військовій школі в Чугуєві з своїм начальником російським капітаном Лєбєдєвим — солдафоном-садистом, що знущався з культурно вищого від себе солдата, він не побоявся конфлікту і волів піти на передову лінію фронту, ніж терпіти садиста-деспота; і згадував його ще за три дні до смерти, кажучи, що трудно жити чесній людині під Лєбєдєвими, які душать своєю диктатурою життя.
В 14 дивізії на фронті в Білорусі він здобув пошану солдатів, був обраний до дивізійної ради солдатських депутатів, керував культурно-освітньою працею та спричинився до скорої українізації дивізії. Демобілізувавшись восени 1917, він у рідній Слобожанщині став одним із завзятих організаторів українського життя і пропагандистів Центральної Ради. Коли на молоду українську державу впали удари совєтсько-російської і німецької армії, Хвильовий взявся за зброю і на чолі збройних місцевих загонів воював на два фронти, не дбаючи при тому за свою революційну кар'єру. (Він органічно ненавидів окупантів: «Окупація слово не наше і прийшло воно з темних країв, щоб затьмарити наше блакитне небо», — писав він 1922 року вже в умовах остаточної російсько-совєтської окупації України).
Але готовість пожертвувати собою — це не є та найвища вимога, яку ставить відповідальній людині іспит життя. Проста самопожертва може означати і цілковитий провал на іспиті, який вимагає перемоги — коли не фізичної, то духової і мо-ральної, коли не тепер, то для майбутнього. Ця проблема стала перед Хвильовим у тому найтрагічнішому і зворотному пункті української революції, який українські літописці' назвали «чотирикутник смерти». Це кінець 1918 і весь 1919 рік. Одбив-ши дві перші збройні напасті Радянської Росії і Німеччини, Україна опинилась в нових кліщах між Заходом і Росією, які напали на молоду республіку з усіх чотирьох сторін світу з наміром її знищити і реставрувати стару імперію чи в її царсько-поміщицькій, чи в комуністичній формі. Виходу не було, бо хоч український народ воював хоробро на всі чотири сторони, та він не був підготований для організації в національному масштабі аж такої нерівної боротьби. Маси піддавались чужій демагогічній агітації і невтралізувались. Настав момент, коли кожна людина, кожна група людей, опинившись в крайній ситуації, в ізоляції один від одного, мусили рішати кожний на власне сумління, риск і відповідальність. Такий момент заскочив Хвильового, коли він, відступаючи із своїм загоном перед натиском переважаючих сил совєтськоросійських військ, зустрів у селі Колонтаїв свого бойового друга патріота І. Барву прикутим до ліжка висипним тифом у напівнепритомному стані. Не зважаючи на застереження матері — він поцілував хворого і сів коло нього, нехтуючи смертельною заразою. Після того він не відступив далі Опішні, а опинився в Комуністичній партії (більшовиків) України, в Червоній армії, на фронтах проти Денікіна. Він вирішив узяти за слово Комінтерн і Леніна, які обіцяли ліквідацію тюрми народів і трудящих мас, визнали самостійну Радянську Україну, проклямували незалежність від усіх колоніялістів, спільну відповідь всеевропейсь-кою, ба навіть світовою революцією на удари Заходу. Керуючи політосвітньою роботою в масштабі дивізії, Хвильовий бачив добре не тільки «слова», а й «діла» своїх нових партнерів — російських більшовиків, зокрема і роботу ЧК (в якій ніколи особисто не брав участи), розстріли селян, руїну української культури. Як далеко був цей російський комунізм у своїй дії від того комуністичного ідеалу, що його сприйняв він від Маркса і від деклярацій Леніна. Хвильовий горнеться до тих українських комуністів, що хотіли дати свій український зміст тому ідеалові (див. першу спробу біографії— О. Ган. ТРАГЕДІЯ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО. Ульм, в-во «Прометей», 1947, 77 crop.).
З цим він прийшов з огненного іспиту 1919 року до Харкова, столиці УРСР, де й появився 1920 року його перший відомий нам друкований твір — поезія «Я тепер покохав город». В 1921 році він публікує три книжки поезій — В ЕЛЕКТРИЧНИЙ
ВІК, поема, МОЛОДІСТЬ і ДОСВІТНІ СИМФОНІЇ, ще повні пато-су і радісних надій революції. Але, покинувши поезію, вже за 1922 і 1923 роки встигає він написати дві книжки етюдів, про які ми говорили раніш і які роздерли завісу комуністичної революції та показали весь неймовірний її внутрішній зміст і форми. Брутальний реалізм цього анатома-хірурга одначе не мав і натяку на декадентське колупання чи цинізм. Над усім жахом смерти і каліцтва людини панує в аналітичних етюдах Хвильового всеосяжна романтична стихійна глибока любов до людини, до свого народу, до його розтоптаного відродження, і також велика зневага до нового ворога і володаря — російського комунізму, що так швидко показав своє одвічне хамське рило з-під нової своєї політичної одежі. Його непокоїть широкий круг проблем: де кінчається людина і починається звір? Як знайти душу матерії? «хто буде цезарем майбутньої світової імперії — світовий мільярдер чи світовий чиновник?»; як «перемогти ту ірраціональність, яка лягла на нашому історичному шляху»; «як вивести нашу хахландію на великий історичний тракт»? «що висуває життя проти російського поліційного месіянізму і європейського декадансу, яку нову «весну народів»? Це були проблеми універсального духового і політичного, практичного значення, і стояли вони перед ним не абстрактно, а як пекучі справи українського відродження, української революції, що тепер у нових умовах вичітковує далі своє власне і окреме від російського обличчя. Цей романтик, майстер мистецького слова, мав великий політичний інстинкт (Євген Маланюк слушно назвав його «homo politicus»). Він бачив можливості боротьби, але бачив і ті рани, що їх завдав «чотирикутник смерти» і російський комунізм відродженню. (Власне від Хвильового ми й виводимо термін «Розстріляне відродження», з таких його образів, як-от у його «Арабесках»: «І я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сіроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на простреленій скроні. Вона затулила рану жмутом чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя»), Як же трудно дати підсумкову характеристику цій людині, що охоплювала своєю душею суперечності свого часу і була в постійній творчій динаміці! Ми згідні з оцінкою, яку дав йому в 1938 році незалежний львівський літературознавець Ярослав Гординський. Згадавши про полярно суперечливі оцінки Хвильового, в рамках від «геніяльнии талант» до «дегенеративний психопат», — Ярослав Гординський пише: «Деякі його новели не мають щодо сили емоціональности нічого рівного не лише в
українській літературі». «Новеля «Я» силою своєю не має, мабуть, аналогій в новітній прозі». «Хвильовий є у своїй творчості органічне явище в українському духовому житті: своєю ана-лізою він являється деструктором старих форм українського духового життя та основником його нових форм; своєю синте-зою — він виразник фундаментальних змагань українського духа». «Хвильовий вийшов з надр революції, а проте творчість Хвильового вся повита образом України, в його етюдах ми вільно дихаємо всіма пахощами української землі». «При всьому захопленні революцією Хвильовий не ідеалізує її однобічно, навпаки, він проти шаблонно-героїчних котурнів агітаційної літератури». Відкинувши негідне провідництво Москви, Хвильовий висунув власну велику концепцію для народів, що творять з'єднуюче кільце між Европою і Азією («азіятський ренесанс»), В чисто мистецькому пляні — це «свідомий революціонер-ре-форматор прози», новатор, що не рве з традиціями і створив власний різноманітний та багатий стиль і школу (неоромантизм). Великий майстер слова, дарма що його мова повна варваризмів, неологізмів тощо, вона, як і ціла будова творів, організована в музичному ключі». (Ярослав Гординський. «Стиль Хвильового». «Краківські вісті» за 12 і 13 травня 1943).
Майбутній автор монографії про Хвильового не зможе оминути того факту, що в Хвильовому, як і в усій літературі 20-х років, перехрестились дві великі стильові традиції Европи: романтика і бароко. Хвильовий безумовно був спадкоємець європейської романтичної традиції. Одна з проблем його духової драми: як переборював він богоборсько-нігілістичну традицію романтизму (від де Сада до карамазовщини і аж до Леніна) і як видобував із романтизму його віталістичну традицію від Ло-вренса Стерна, Амедея Гофмана і Гоголя — до СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТІВ і ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ і ОКТАВ та СКОВОРОДИ Тичини. Це проблема, яку так цікаво зачепив в іншому пляні Альбер Камю у своїй ЗБУНТОВАНІЙ ЛЮДИНІ. Особливо вражають аналогії до Гофмана і Гоголя — їх суспільної і духової ситуації, їх внутрішніх конфліктів і їх романтичного стилю.
Дослідники відзначили (у нас це зробив Дмитро Чижевсь-кий), що романтизм 19 століття в багато дечому звернувся до бароко і відродив чимало барокових первнів. У Хвильового синтеза романтизму і бароко виступає ясно. Це від Гофмана іде в нього уйняття в стильову систему многопляновости (у Гофмана і Гоголя — двопляновість) того, що на перше око здається хаотичним розпорошенням і суцільною суперечністю в собі, як також патетика і гротеск чи прозаїзм у парі, романтич-на іронія, образ шукача-ентузіяста, приреченого на невдачу, ба навіть техніка вставної новели чи кільцевої побудови, гострий зір на речі і т. д. А чи ж не живуть у творах і в особі Хвильового такі клясичні характеристики барокового стилю і людини, як скомплікованість; етичне забарвлення, образ сильної, але підпорядкованої вищій силі людини; рухливість, динаміка; розуміння краси, не тільки як «красивости», а й як сили (напр., сили стихій), включення в естетику «неестетичного» (брутальний реалізм Хвильового); закохання в темі смерти; бажання зворушити, розбурхати, викликати сильне враження, занепокоїти («Хай живе дух неспокою!» Хвильового); гіпербола; любов до антитези; пристрасть до універсальности і всеохопно-сти; поєднання захоплення зовнішнім і декоративним (орнаменталізм прози Хвильового) з виключною здібністю до погляду у «внутрішнє», в самого себе; прагнення до взаємин із літературою світовою; нахил до великих плянів та ідей (Ко-люмб — людина бароко), і, нарешті, ідея національного відродження та потяг до героїчно-лицарського ідеалу громадського діяча (див. розділ «Бароко» в книзі Дмитра Чи-жевського. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Нью-Йорк, Українська Вільна Академія Наук, США, 1956).
Звичайно, всі ті риси минулих стилів — романтики й барокко — це лиш химерний (хоч і не випадковий) відгук у власному стилі Хвильового. Подібність епох викликає подібності в стилях, але історія при всьому тому таки не любить кліше. У Хвильовому жив дух неповторного Розстріляного відродження, дух незалежности і власного шляху України. Тому в оповіданні «Я» поет подолав руїнний гіпнотизм комунізму Тагабата (що, до речі, нагадує собою Леніна). Густі соки української лози і ґрунту вибухово ферментували у молодому вині його творчос-ти. Та все ж і трагічний хаос матеріялу доби, і власні кипучі почуття, думки і виблиски інтуїції та фантазії підкорив мистець порядкуючій у ньому силі любови і музики. Вони й дали лад безладові, гармонію — дисгармонії.
Хвильовий означив свій власний стиль і стиль споріднених йому мистців 20-х років терміном «романтика вітаїзму», але не виключав ним стилю тодішніх неоклясиків. В своє поняття «азіятського ренесансу» він уводив як традицію також і гре-ко-римське мистецтво. Ці речі згадані також у памфлетах Хвильового, які в скороченні подані в розділі есеїв цієї антології.
РЕДАКТОР КАРК
J Бєлий, і Блок, і Єсенін, і Клюев: Росіє, Росіє, Росіє моя! ...Стоїть сторозтерзаний Київ, І двіста розіп'ятий я.
П. Тичина
Связан я узловыми дорогами, На которых повесилась Русь, На которых трактиры с острогами Хоронили народную грусть.
В. Александровский
І
На стола поклав бравнінґа й на нього дивився тривожно — редактор Карк. Кожний бравнінґ має свою історію криваву і темну — у нас на Україні, сьогодні: 3 березня року нашого п'ятого... а взагалі — 1922. Кожний бравнінґ має свою історію: темну, як духовне нутро окремої особи...