Розстріляне Відродження - 25

Скільки пісень погублено тепер — старих і роз-радних! Скільки мелодій увібрала в себе чужа гармошка — захрипла гістеричка, де ноти тьмяні, а пісні метушливі й неповажні, де знижується мис-тецька глибина мелодії, гармошка — демагог, багатоголоса перекупка! Ось співає скрипка чи розмовляє кобза: одна, ледве помітна нота простягається в повітрі, і її коливання таке ж, як і коливання повітря. Струна дає чистий — до божевілля — звук. Коливаються віки, вузьке коло часу поширюється на все життя всього народу. Рівна, прозора, проста до геніяльности нота з'єднує віки. Завмирають люди, дрижать їхні плечі від розкритої таємниці, тремтять вії від набіглої щасливої сльози. Та скрипка грає далі. Нота міниться, пролітають дрібні сплески звуку, ніби в скрипці проривається сміх. Обличчя яснішають. Розчулена до краю душа жадібно сприймає веселі звуки. Ноги самі стукотять такт. Годі вже їх стримати, коли грає зворушлива скрипка. Старе й молоде рушає в танок. Ходором ходить подвір'я. Бубон клацає й гупає, як веселий парубійко. Переплуталися пари: на втіху, на сміх. Та скрипка вже стомилася. Десятки рук частують скрипака, кожний хоче з ним випити, поцілуватися, кожного скрипак хоче пославити на скрипці, і постає галас, гомін.
Поміж трьома дорогами, —
починають легко, поволі дівочі голоси.
Рано, ра-но! -допомагають їм хлопці.
Поміж трьома дорогами, ра-не-сенько!
Дівчата стоять у гурті, обнявшися. Хлопці оточують дівчат. Пісня радісно охоплює подвір'я.
Там здибався князь з Дажбогом, рано-рано, Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.
Сонце спускається на вечір. Воно дивується, як можна йому зустрітися з князем, з молодим. Сонце пломеніє.
Ой, ти Боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но, Зверни ж мені з доріженьки, ранесенько. Бо ти богом рік від року, рано, ра-но, А я князем раз на віку, ранесенько!
Хлопці підморгують дівчатам. Скрипка відпочила й запрошує знову до танку. По землі розтікається вечір. Вечірня тиша опановує землю. Тільки на подвір'ї Шахаєвого тестя гримить бубон.
П'яна баба-розпорядниця співає на печі. За столом точаться розмови, сліпий музика перехиляє чарку для чистого голосу, мостить свою кобзу, настроює струни. Поважне товариство сидить за столом. Червонощока наречена соромливо поглядає на гостей. Галат тримає голову обома руками, щоб вона не впала на стіл.
Ой, у саду голуби гудуть, Ой, у саду голуби гудуть, Аж у світлоньку го-ло-си і-дуть...
Баба співає старечим, верескливим голосом. Вона згадує молодість. На неї сходять видіння далеких років, молодих бажань...
Співачка випила чарку так, ніби добра дівка була, і кинула посуд на долівку, зухвало вигукнувши: «Гірко!»
Після загальної тиші, яка постала після поцілунку Шахая, зарипіли легенько струни на кобзі, зашуміли, загули, як весняні джмелі, як жовті працьовиті бджоли. Руки торкалися до струн ніжно, і кобза дзвеніла, немов у чеканні.
— Чого ж ти нам заспіваєш? — запитав молодий, — про честь чи про хоробрість, про обов'язок людський чи про лицарську славу?
— Мало тепер чести між людей, — несподівано басовитим голосом одповів кобзар, підводячи до товариства свою голову з невидющими білими очима. Це була замкнена в собі людська істота: за плямами очей горів людський мозок і ніколи не мав надії вийти на світло.
— Мало чести, — сказав сліпий, — і немає хоро-брости. Ходжу я по світі, до моря доходив — злодій народ тепер повівся. Скільки разів мене обкрадали, били й сміялись з моїх пісень. Од діда й прадіда пам'ятаю я пісні, а самому не довелося ще однієї скласти. Чутки ходять скрізь по землі, я дослухався до всього, що віється по дорогах, до всіх пісень, до всіх розмов. І — ще нічого я не почув, люди. Сліпому тяжко, а зрячому — ще тяжче.
— Слухай, діду, — в голосі Шахая забриніла воля, — ось тобі моя голова, діду! Клянусь родом своїм чесним, клянусь дідом-кріпаком, прадідом-за-порожцем — не загинула іще честь і хоробрість. Любов і ненависть, дружба й самопожертва вже підносяться з забуття. Революції ми не приспимо. Яка воля віє над землею!
Остюк, Галат і Марченко, ніби за командою, перехилили чарки. Вони відчували вже вітер шляхів на щоках. Звичайні слова, може й незрозумілі їм, збуджували в їхніх серцях гордість. Через це вірили в зорі й прекрасні ідеї, в чистоту й мужність людської душі. Такі люди ходять по сторінках історії, як по своїй хаті, і дивно стає, чому після них постають зруйновані міста, кров, пустка, смердючі трупи. Може, завше шукання людського, справедливого й достойного дає такі наслідки?
Тим часом Шахай частував гостей: братів Шворнів — розумного Саньку й пришелепуватого Митьку; Макара — колишнього чередника, рудого велетня зо страшними вусами, кудлатою червоною головою й з дитячими блакитними очима; Бубона Петра — найкращого в світі наводчика, який міг би набоями обкопати навкруги, мов межею, своє поле з
трикілометрової дистанції; братів Василишиних — незрівняних розвідників, телефоністів, і — у вільну годину — музикантів; Виривайлів — чотирьох соколів, що загинули згодом усі, один по одному, рубаючи шляхту, стріляючи кадетів, домучуючи генералів; Виривайла Івана — геніяльного сурмача з неймовірними легенями, який міг перекричати всі стихії, збудити мертвих і виповнити поле бою тривожним, полохливим, зворушливим, переможним сиґналом; Виривайла Петра — комбриґа кінної, майбутнього героя Успенівської операції, якому зробив поминки Марченко, наказавши зарубати над його головою сотню полонених; Виривайла Семена — першого в армії злодія, що обкрадав усі кінні полки й щодня мав нового коня, а його ескадрон — навіть пташине молоко; Семена зарубав третій ескадрон — оточивши його своїми сто двадцятьма клинками в полі, вислухавши глузування й лайку, давши йому змогу попрощатися з білим світом; Виривайла Панька — гордість піших і кінних полків, кулеметників і гарматників; Панька, що складав пісні — гострі, як бритва, співав їх так, що вершники падали з коней від реготу, і вивчив солідно лаятись увесь свій полк — він командував потім полком.
Було вже по їжі. Стіл пашів усіма стравами. Під горілку стояли квашені баклажани — зелені й червоні, огірки й капуста, зелена олія з накришеною дрібно й посоленою цибулею. Од ізвареної риби йшла пара.
Найважливіша річ — вибрати людей. Це Шахай знав, допитливо оглядаючи гостей. Тут були потрібні люди. Вони цілком підкоряться волі ватажка й командира. Наполеон і Петро Перший завше стоять прикладом — як треба вибирати людей. Жорстокий Даву, стратег Удіно, Ней, блискучий Мюрат, інтриґан Мєншіков, ще сотні невідомих — всі й померли б офіцерами, синами скульпторів, писарями в нотарів, корчмарями, пирожниками. їх
усіх знайшов державний розум, геніяльне передбачення великих людей.
— Хай заспіває про Супруна-козака, — сказав Панько Виривайло, — ох і пісня ж грусна!
Загальна мовчанка підтвердила, що Панькове бажання припало до серця всім. Молода встала од столу й сіла поруч сліпця, мовчки торкнула дерев'яну опуклість кобзи. Очі молодої — вогкі, привабливі — були трохи сумні, як завше сумні є очі всіх степовиків, усіх птахів степового краю, всіх дівчат великого степу. Акорд пролунав у хаті. З акордом зайшла знадвору дівчина й сіла до Галата. Подвір'я ж танцювало.
Ой, не знав козак, —
голос кобзаря нерішучий, кволий, непевний — козак щиро не знав, —
Ой, не знав Супрун, А як славоньки зажити, Гей, зібрав військо славне запорізьке
Та й пішов він орду бити.
Струни зайшлися цілими оплесками звуків. Згадки, спогади несла їхня хвиля. До берега наче докочувалися ці звуки й ховалися, як хвилі в піску. Серед тиші народжувалися шелести степів, тупіт копит кількатисячного загону Супруна...
Ой, у неділю рано-пораненько Супрун із ордою стявся, А в понеділок в обідню годину Сам в неволю попався.
Молода зідхає. Голос кобзаря став трагічний, наче розповідає про рідного сина. «Сьогодні неділя, — думає Шахай, — завтра понеділок. І обідня година». Галат щось говорить на вухо своїй дівчині, до-ки звучить мелодія після останніх слів кобзаря. Га-латова дівчина червоніє, і її очі заволікає хвиля ба-ясання. Панько Виривайло не має сили витерпіти. Він прикладає долоню до рота й пронизливо виводить божевільну ноту пісні.
Ох, і ти козаче Супруне!
До Панька долучається речитатив кобзаря. У нього тремтять губи від зворушення. Але слова його тверді й роздільні, як докір.
А де ж твої прегромкі рушниці?
По павзі обидва голоси — Паньків і кобзарів — дружно виводять гіркі слова відповіді. Тихо, похмуро, гірко говорять вони про свою біду. Покора людини, що потрапила в горе.
Гей, мої рушниці в хана у світлиці, Сам я, молодий, у темниці.
Знову бренчить сама кобза. Вона бренчить, як гіркість Супрунового життя. Розчарування й туга за рідною стороною. Струни дзенькотять, ніби падають у безвість дзвінкі краплі часу.
Ох, і ти козаче Супруне, А де ж твої воронії коні?
Розпачливо допитуються два голоси — мелодія й речитатив. Відповідь їм уже відома, і вони питають Супруна, тільки щоб поплакати з ним у неволі й пожуритися разом із його пропащою головою.
Гей, мої коні в хана на припоні, Сам я, молодий, у неволі.
Співають самі струни, покірно хилить голову людська доля. Але що це з ними сталося, з тими
струнами? Вони починають грізно рокотати. Рве пальцями їх незрячий музика. Без жалю б'є їх ру. ка, а вони, покірні, вже розійшлися по хаті бадьорими, сильними звучаннями. Іван Виривайло зідхає на всі свої велетенські легені.
Ох, і виведіте мене, виведіте
На Савур-Могилу, Гей, нехай стану, гляну-подивлюся
Я на свою Вкраїну!
Молода співає вже дзвінким голосом. Та й усі присутні хочуть співати й починають із своїх місць. Лунає голосна пісня, тривожна сила й збуджена радість суворости. Ніби над степами ширяє її пісенна величність, прославляючи давніх мешканців степу.
А з тої могили видно всі країни, Сиз орел літає, Гей, стоїть військо славне запорізьке Та як мак процвітає!
На цьому закінчується весілля в хаті молодої. Настає вечір, і лізе на небо червоний місяць.
* * *
Дружина Шахая не могла заснути. Вона чекала чогось більшого від цієї ночі. Уява малювала майже божевільну насолоду. Млость незайманости п'янила дівоче серце. Та прийшов такий Шахай, і вже нема дівочих мрій, зникла туманна далина, прозоро міниться обрій. Біль, втома й незручність — холодила новонароджену жінку. Хотілось плакати від розчарування, хотілось забути цю розкриту таємницю й знову коливатися в повітрі, як марево, ходити ро-сою по воду й щораз чекати там чорновусого парубка, якого вона так гарно вміла вишити на. рушниках. У Шахая немає вусів, його холодні тонкі губи цілували соромно, як ніде не написано по книжках. Навіть досвідчені дівчата-подруги — не казали нічого подібного, що так можуть цілувати губи чоловіка.
Шахай поворухнувся, поклав руку на шию дружині, і на мить здалось, що він прокинеться. Та він засвистів носом ще дужче. Молода злякалася й почала його будити. Напівсонний Шахай притиснув її до себе і, вмить спалахнувши нестримним бажанням, удовольнив його. Потім він заснув знову, не випускаючи дружини з обіймів. Прохолода великої хати посвіжила чоло жінки.
У неї зростала й зростала ніжність до Шахая. Пливли години першої ночі людського подружжя.
На подвір'ї вистрелив хтось із револьвера. Потім голос Марченка страшно вилаяв Шахая, пролунав ще один постріл, куля влучила у вікно хати. Молода злякалася й затремтіла на ліжку. Шахай не прокидався. Молодій здавалося, що він мертвий. Вона припала до нього жадібно, всім тілом і охопила його голову голими руками. «Чого тобі, люба?» — запитав крізь сон Шахай. — То певно хтось напився з хлопців. Спи, голубко». Він бурмотів ще крізь сон. Ніч проходила тривожно й мертво, як людські останні ночі, як останні сни засуджених. Це була ніч спокійної радости. За півгодини молода побачила, що Шахай лежить із розплющеними очима. Не подаючи знаку, вона стала крізь вії слідкувати за чоловіком. Вона знала, що не доспить цієї ночі до ранку, і тому трохи згодом не дивувалася, коли прийшли до Шахая з телеграмою з станції.
Розплющені очі Шахая закрив, затяг туман. Так буває, коли очі людини повертаються до себе в мозок і розглядають те, що відновляють їм мозкові клітини: картини вчорашнього, образи давнього, мрії прийдешнього. Шахай побачив смиренного чен-ця Залізняка, який у темну квітневу ніч 1768 року вийшов із ватагою з Мотрониного лісу. Підтикавши поли ряси, їхав Максим манастирським жеребцем. Позаду його йшла босими ногами по дорозі ватага. Вона простувала до Медведівки святити ножі, бо свяченими тільки й не гріх було колоти. Це не Мазепа — на край життя свого політик, не Сковорода — європейський розум і філософська голова, це, нарешті, не загадковий Хмельницький, який думав, що вхопив голою рукою жарину щастя. Іде ця анархічна сила, що тільки руйнує, повстає катастрофічно й зникає за обрієм, як фантастичний вогненний птах. Він безпомічний, цей ватажок. Він хоче знайти біля себе людину, що бачила б ширше й далі; він хоче вірити всім, не загубити результатів відваги. Залишає ж по собі тільки згадку про пожежу, пісню про тортури та іскру невгасиму, що десь тліє в нетрях мозку до нового божевільного діла. «Треба співати й про таких людей — думає Шахай, — хай не згине на землі боротьба проти гнобителів!» «Вони сміливі, ці анархічні велетні, вияв сили й відсутність точки, до якої треба силу спрямувати. А зрячі прийдуть потім, витопчуть колосисті царини конем і застромлять списа глибоко на межі. Але треба берегтися анархічних сліпців: їхні діла відсувають перемогу в темряву прийдешніх віків!» Так снувалася думка в Шахая.
Надворі почала бренчати кобза. П'яний кобзар здався на прохання Галата й учив його співати пісню про козака Швачку. Музика знав, що над подвір'ям висіло нічне небо, людство спало по своїх хатах, а останній гуляка з Шахаєвого весілля давно вже вгомонився там, куди встигли понести його ноги. Проте, серед ночі постала кобзарева пісня. Галат обнімав кобзаря, щоб той не хилився назад,* допомагав тримати кобзу й підбадьорював прокльонами. У сліпого повні очі світла від міцної горілки, йому було видніше такої ночі грати, ніж по дню.
Шахай пройшовся по залі станції й трохи помовчав. Біля нього було тринадцятеро людей. Блимала на столі нафтова лямпа. На пероні гомоніли партизани — їх перехвилював цей туманний ранок, що потроху розганяв темінь ночі.
— Ми зустрінемо ешельон на Варварівці. Спробуємо його обеззброїти й пустити далі без зброї. Ми не встрянемо в бій. Нам треба тільки зброї, і ми її заберемо в тих офіцерів, що їдуть із фронту додому. Зброя за всяку ціну! — ось наше сьогоднішнє гасло. У кого в руках зброя, той і буде диктувати події.
— Сідайте до вагонів! — скомандував Шахай, і все товариство, товплячись, регочучи й лаючись, полізло до теплушок. Стояв туман.
Проїхали дві станції, на яких паротяг брав воду. Туман рідшав. Поїзд ніби виїздив із долини, де вічно снували тумани. Іноді проглядало й сонце, зараз же ховаючись за хмару, часом розривалася сіра хвиля надвоє, і між стінами такої земляної шпари простягався осінній степ, як лісовий просік. Нарешті й Варварівка — самотній полустанок, безлюдний острів серед моря степу й моря туману.
— Вигрузимось, а потяг свій пошлемо назад, щоб відрізати шлях до відступу, — сказав Шахай Остюкові, виходячи з своєї теплушки, де їх їхало лише троє — з Гал атом. Дорогою вони переговорили про все, і тепер кожний знав, що йому робити. Із станції повиходило кілька службовців — переляканих, мовчазних.
— Вигружайсь! — закричав Остюк, і троє друзів швидко мали перед собою армію з восьми людей: дев'яносто два партизани повтікали дорогою. Галат почервонів, його вуха й навіть руки набрякли від крови. Остюк поворушив головою, ніби йому муляв комір френча. Шахай витягся ввесь, стоячи струнко. Ніхто не рухався. В цю хвилину десь здалека почувся гудок і чахкання паротяга.
— Усі по місцях! — подав команду Шахай і махнув машиністові забрати потяг.
Потяг пішов, все збільшуючи швидкість, а десятеро людей на чолі з Остюком та Галатом побігли понад колією до насипу, заховалися за ним.
їх усіх закрила хвиля туману, що її прикотив чи присунув вітер. З протилежного боку виразно чуло-ся, як наближається до Варварівки ешельон. Шахай зустрів його, стоячи на пероні, тримаючи руки за спиною; такий вигляд має вчитель, коли він стоїть у кімнаті й вибачливо чекає, доки розсядуться учні. Ледве спинився ешельон, як Шахай став походжати вздовж його, рахучи вагони й записуючи щось до за-писної книжки, яку він вийняв з кишені. Його оточила юрба. Та вигляд у Шахая був такий, що ніхто не насмілився заступити йому дорогу. На гамір виглянув офіцер із пасажирського вагона, і всі йому стали гуртом кричати, зчинивши неймовірний ґвалт.
— В чом дєло? — закричав офіцер.
— Комендант? — почули всі серед тиші голос Шахая.
Офіцер ствердив це махом голови.
— Хай комендант ешельону та командири окремих частин зайдуть для переговорів про капітуляцію, я чекатиму на вас десять хвилин.
Шахай пішов помалу до станції і, сівши в кімнаті біля каси, став чекати.
На пероні наче розпочався гураґан. Кричали всі разом, обурено клацали затворами ґвинтівок, і крізь вікно Шахай помітив, що в дверях деяких теплушок з'явились кулемети. Після п'ятихвилинного чекання зайшло шестеро офіцерів. Вони розгублено і в той же час суворо оглянули Шахая. Останній не запросив їх сісти, і так пройшла вся розмова, сидів тільки Шахай.
— В чом дєло? — повторила людина, яка перед цим виглядала з вагона. — Хто ви і чого вам треба? Ми вас розстріляємо, не виводячи з кімнати...
Шахай витримав павзу й лінькувато подивився на того, що говорив.
— Я вам даю п'ятнадцять хвилин на. роздум. Замітьте собі — тільки п'ятнадцять хвилин. Всю вашу зброю ешельон мусить здати мені, а вас я прошу тоді їхати далі. Я — командувач цього району. Через, — Шахай удав, що дивиться на годинник, — через дванадцять хвилин мої гармати рознесуть усю станцію разом із ешельоном. Дорогу далі перегороджено.
— Ми не можемо здати цієї зброї — ми веземо її, щоб здати там, де будуть розформовувати нашу частину. Це — казенне майно.
— Я не випускаю нікого від себе зі зброєю.
— Ми мусимо ще порадитись. Зараз прийде наш полковник.
— Ви маєте ще дев'ять хвилин. Але потім — буде пізно.
Офіцери не знали, що їм робити. Вони вже погодилися з неминучістю й тепер лише хотіли просити Шахая, щоб він їм залишив зброї для самоохорони.
— Ніяких уступок, — сказав Шахай і встав із стільця.
До кімнати забіг розхвильований Остюк. Він став струнко перед Шахаєм і похапцем вимовив кілька слів, дивлячись просто у вічі останнього.
— Пане генерале, гарматчики хвилюються! Вони не можуть довше чекати. Вони думають, що вас тут тримають.
— Дурниці, — одповів Шахай, — вони ж мають мого наказа? Хай почнуть тоді, як я наказав.
— Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку — там стоїть делеґат від батерії.
— Хай зайде сюди, — вирішив Шахай, але побачив в Остюкових очах щось йому незрозуміле, не закінчив фрази й вийшов із кімнати. Остюк побіг за ним. «Тікаймо звідси, — прошепотів Остюк, — на станції їм сказали, що нікого поблизу немає. Ще по-хлопають нас тут!»
Вони зустріли по дорозі роздратованого полковника, що закричав до них: — Де він тут, самозванець?!
— Там чекає, — відповів Остюк, — я біжу за хлопцями.
Друзі повернули до якихось сінець, перебігли помешкання начальника станції Варварівки і вибігли до двору. На їхнє щастя знову упав на землю туман. Вони бігли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат і стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.
— Де ж люди?
— Повтікали гади, боягузи, сволочі!
Шахай і Остюк посідали коло Галата і засміялися. Потім вони сміялися вже втрьох, їм приходили на думку різні веселі дотепи. Нарешті, вони полізли насипом вище й почали дивитися вниз на колію, де лежало впоперек кілька шпал. На станції стояв гамір, пролунало чимало пострілів. Хтось говорив промову, за щось аґітуючи. Потроху все там уляглось, і ешельон рушив у напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз ґранату, яка там голосно дуже вибухла. Машиніст випустив зайву пару, й ешельон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках.
— Бувають на світі пригоди, — почав Шахай і подивився на весільні воскові квіти, що їх було приколото до його френча, — пригоди, кажу я вам, коли можна поплутати весілля з похоронами. Я пригадую, як одружився мій товариш на фронті. Наречена приїхала до нього, щоб повінчатися, а привезла його в цинковій домовині, і куль у нього було повний живіт.
— Важко їй було його везти, — вирішив Галат, — а як вони не помітили, що ти більше скидаєшся на молодого, ніж на генерала? Чого б це генерал став колоти собі на груди весільного букета.
— Не смійся так голосно, — сказав Остюк, —
скажеш своїй матері, що в неї дурний син колись народився.
.— Коли ми прийдем додому, — сказав Шахай, — ми скажемо, що билися до останнього й встелили трупом рейки.
— Ну, й возяться вони там! Аж огидно стає за цей ешельон дурнів.
— Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони заколотилися, ніби до вечора збираються мітинґувати. Колись у нас у шахті жив цап. їв він у стайні біля коней — стайня глибоко під землею була — спав по забоях і так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його прозвали «шахтарем». Ходив він тільки рейками, і часто в темряві цокотіли його копитця по залізних шпалах. Певне, він почував себе вагоном, бо переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не міг. Він завше терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу.
— Цікаво, — закінчив Шахай, коли ешельон раптом пішов назад і за ним побігли ті, що не встигли сісти, — чи Марченко не проспить цього еше-льону? Нас тут усього троє, а в нього там аж одинадцятеро — всі надійні та вірні. Коли не проспить — йому буде багата пожива.
Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслід ешельонові й протанцював халяндри. Потім усі троє пішли по шпалах додому.
На пісках росте вощанка менша; на воді — конюшина біла, ситник ясноплодий, осока; на скелях — перстач альпійський, шоломниця хмелювата, не-чуй-вітер, тонконіг і миколайчики; на степах — чистотіл, чебрець, деревій голий, ковила, хизується грудниця жовта, щириця, серпій променястий та любочки осінні, похитується зміячка — жовта, як кульбаба, тільки висока, головатень степовий; а слава людська росте з єдности та відваги!
•
Нечипір Марченко оповідав про діло під Полтавкою, коли йому довелося зустріти й обеззброїти офіцерський ешельон, якого повернули на Полтаву з Варварівки — Шахай, Остюк і Галай: «Мій Полтавський бій дав стільки зброї, що я сміливо через п'ять хвилин закомандував фронтом. Ближчі села обезлюділи, коли дізналися про зброю. Мені довелося формувати по одному полку з кожного села. Швидко ми під'їхали на вузлову станцію, назбирали духової музики й стали готуватися до походу на французів, на греків і на весь світовий капітал.
«Я оголосив себе командиром партизанської армії, оглядаючи вагони зброї й набоїв, гармати на площадках й інші військові свої трофеї.
— «Хлопці, здається наших трьох на Варварівці розшифровано? Проте, вони мабуть встигли зіпсувати так рейки, що ешельон не міг полагодити й повернув на нас. Правду я кажу.
Панько Виривайло розбив ящик із ручними гранатами, повісив їх чотири собі на пояс і відповів: — «Я їм не заздрю. Там було так багато людей, що легко могла зчинитися паніка. У Шахая хтось таки пішов до Бога вівці пасти».
Так усі турбувалися за Шахая, Остюка й Галата, які згодом в Успенівці прославили себе на ввесь рід.
* *
Успенівка ніколи не бачила такого розмаху й таких масштабів: всіх мужчин було вигнано на земляні роботи. Ішли без охоти, працювали ще нео-хотніше, лопати грузли в беручкій землі, в глині, що відволожилася після уночнішнього туману.
— Так і гоноблять, де б сісти! — пожалівся Ша-хаєві Остюк. Шахай встигав одночасно бувати
скрізь* Він замислився, щось вирішив і подякував Остюкові. За годину верхівець оббіг усе містечко й усі траншеї, сповістив, що отаман Марченко дав на-каза платити за роботу й що швидко будуть роздавати матерію: сукно й шерсть, перкаль і шовк. Начальники робіт зробили свої висновки, і роботи всі зробилися урочними: за бліндаж для гармати давалося штуку сукна, за кулеметне гніздо — ситець, за сажень траншеї — сажень шерсти. Швидко зачорніло все поле від успенівських мешканців — діди, жінки, діти — кожне хотіло заробити матерії на одежу, жінки підганяли чоловіків, діти поруч із батьками працювали, як дорослі, баби виносили землю на лантухах і не почували втоми, захопившися з ритму велетенської роботи. По обіді розвозили матерію й скидали біля кожної купи робітників — розплата мала бути ввечері. З-поміж партизан відразу відокремилися старі фронтовики. Вони, власне, і показували, як треба копати, як зміцняти, як маскувати. Загальний плян фортів накреслив Шахай, і Coca — гарматник, колишній офіцер, розміряв усе на землі.
— Наше життя дешевше, — сказав Шахай Остюкові, під'їжджаючи конем до форта, де порядкував Остюк.
— Дешевше, — погодився той.
— Тільки ми задорого його віддамо, — устряв у розмову Панько Виривайло.
— Одне те, що ми йдемо до бою з ворогами, які виграли світову війну, нас підносить на один рівень із ними. Нових людей народять нам степові, плідні жінки, ми можемо гинути спокійно. Є один момент, коли птах щастя сідає на землю, — тоді його треба й ловити. Проґавиш хвилину — будеш чекати сотні років і носити на своїй шиї прокляття мільйонів.
— Хапай, дяче, поки гаряче, — почулося від Панька, що стояв далеченько й ніби нічого не слухав, — або слави добути, або дома не бути. Утік — не втік, та побігти можна.
Остюк глянув на Панька, потім на Шахая, з полегшенням засміявся.
— Боже помагай! З ночвами на Дунай! — проспівав собі під ніс Панько, ніби виконуючи завдання — хвилювати Остюка й дратувати Шахая.
— Жаль батька на мари — та треба, — в тон Ви-ривайлові сказав Шахай, — смішки з попової кішки, а як своя здохне, то й плакатимеш!
— Прости, Боже, цей раз та ще десять разів, а там побачимо, — серйозно й молитовно звернувся до когось Панько. Потім він весело застромив у землю лопату, якою він копав, підійшов до Шахаєвого коня й фамільярно почав заплітати коневі гриву.
— Мучить мене Галат, — тихо почав Панько, і його голос перервався, ніби вітер, — ти подивися на нього, батьку, який він страшний. Дай нам когось іншого, бо в Галата тремтять губи.
— Ти думаєш, він боягуз?
— Ми думаємо, що він хоробріший за нас усіх. Та в нього тремтять губи. Ти не уявляєш собі, батьку, як хвилюються бойці з його губів! Дай нам Остюка на нашу смерть, холодно з Галатом умирати.
— Забудь усе, що ти мені сказав. Ти подивишся, як Галат скаже слово перед походом. Коли він хвилюватиметься, я поїду з вами сам.
Панько мовчав, заплітаючи гриву «Сірого».
— Іди вже до панцерників, скоро вечір, і нам треба вирушати, — сказав Шахай і цокнув на коня. Він поїхав по фронтах і траншеях, додивлюючись до всього хазяйським оком. Скрізь кипіла робота. Сонце лежало зовсім на обрії, ніби воно лагодилось котитися землею, як велике червоне колесо. Дмухав по землі осінній вітер, дмухав просто на сонце, і врешті зіпхнув сонце за обрій. Довго горіли хмари вгорі, доки сонце котилось десь за землею й падало нижче й нижче. Хмари поставали рожевими, як пальці. На небі відбувалося театральне видовище, день померкнув, крізь потемнілі хмари пролилась (і ллється!) осіння холодна блакить, зірки ледве
помітним миготінням з'являлися на небі, ніби наближалися до землі їхні вічні вогники.
Шахай під'їхав до панцерників, що готувалися до прориву. Один за одним вилаштовувалися панцерники. Паровози шиплять і чахкають. Люди метушаться перед вагонами, забігають до середини й знову вибігають. Бійці з реформованих п'яти панцерників стоять осторонь. Вони заздрять і водночас радіють, що не їм випала на долю перша можливість умерти. Вони вітають Шахая, коли цей зупиняє коня біля Галатового вагона. Галат виходить на площадку разом із Марченком. З першого панцерника приходить командир його — Петро Виривай л о зі своїми бійцями, з другого приходить брат його — Іван, з четвертого — брат їхній Панько, з п'ятого й шостого бійці приходять самі, їхні командири вийшли разом із Галатом із його панцерника.
— Чи всі понадягали чисті сорочки? — питає Шахай, і всі здригаються.
* *