Розстріляне Відродження - 28

Спочатку було тяжкувато, бо папір попервах був погануватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламалися, а потім, як «Книгоспілка» взялась постачати добре канцприладдя — стало легше. Уже й промокачка появилась, вже не доводиться тобі твори до стінки ліпити, щоб не розмазувалися, — твори кращими виходять, чепурнішими.
Потім купив портфеля — зробився вже справжнім солідним письменником.
Роки собі минають — стаж собі набігає.
Ах, яка це хороша штука — стаж!
Він так сам по собі, непомітно набігає, а здорово нашого брата підтримує.
А там за стажем, — дивись, — і «маститість» прийде.
Уже так, коли придивишся на волосся — видно, що щодня «маститости» прибавляється. Швидко-швидко вже, замість волосся, сама «маститість» на голові буде.
Тоді вже зовсім добре. Прийдеш до редакції, принесеш що-небудь, редакторові незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретареві: — Пустіть! Воно, положим, ні к лихій годині не годиться, та незручно: старий письменник... Надрукуємо!
А ви, маститий, сопричислений до старої деґене-рації, коли до вас прийде хто-небудь з молодої деґенерації письменників, говоритимете: — Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, і писалося! А тепер ще б писалося, та знаєте, треба підмемуарити життя пройдене. А то перед історією буде ніяково.
Згодом трохи (тоді ж таки 1921 року) почав я працювати і в «Селянській правді», де благополучно секретарював п'ять літ, під орудою С. В. Пили-пенка. Робилося — добре. Хороша була газета, царство їй небесне. Селян вона любила дуже. З любови и померла.
Ну, а тепер про процес творчости. Як я пишу. Пишу я так. Беру папір, беру олівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.
Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сідаю писати, — нормальна, і після того не підноситься.
3 пульсом у мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу — рука біжить по папері
— ніяк артерію налапати не можна. А кинеш перо
— нема рації рахувати, бо це вже ж не «момент творчости». Так я вам і не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.
Щодо голови під час творчости. Пробував мотати головою, як пишу — нічого не виходить. Чому це так — я напевно не знаю. Очевидно, думки в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову, під час творчости, гарячого чайника — замість прози вірші виходять. І то якісь невиразні. Коли розігнатись і вдаритись головою об стінку — тоді якийсь такий плутаний верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш.
Живіт у творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, сівши щось писати, правою рукою пише, а лівою держиться за повний живіт — виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана. Коли живіт порожній і рука від буркоту в ньому відскакує — тоді здебільша буває або короткий ямбічний вірш, або гарна новела.
Коли починаєш писати, треба сідати на стілець цупко, бо інакше разом з головою в процесі творчости починає брати участь і ота частина тіла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непогані, але беручи під увагу буйний розвиток нашої культури, час вже нам робити переключку на голову.
Всі ці спостереження з власного досвіду.
Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчости. Дехто з творців уважає, що найкращі твори виходять з-під пера людини, що «налита вкрай» всякими половими імпульсами. Не скажу, наскільки це правда. Тут щось не те, по-моєму. Як ти його встигнеш слідкувати за «половими питаннями», коли ж ти пишеш, і рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мій погляд, — тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або «полового імпульса» бережи.
На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка...
Як я ставлюся до теперішніх літературних організацій?
Ставлюся. Ставлюся я до Вапліте, до Плугу, до ВУСППу, до Марсу, до Неоклясиків, до Бумеранґу (чи як він там зветься...) До всіх ставлюся.
Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а по батькові й на прізвище не знаю, як там він був.
Так отой мудрий філософ Йосип казав колись: — Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане.
Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового і Досвітнього.
Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хороше на полюванні!
Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устане, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.
Ax!
А праворуч від тебе Хвильовий, а ліворуч від тебе Досвітній. Як їх не любить?!
І коли вони, — ні Хвильовий ні Досвітній — ніколи не говорять про літературу.
А решта всі — хороші письменники, — так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.
Я й їх люблю, тільки менше.
Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець та Остромир.
Як я ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю «березільців», «франківців», «одещан», «заньків-чан»... Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово чести. І якби, наприклад, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, — у нас би, незважаючи на те, що так багато в нас опе-рових директорів і відділів мистецтв, — у нас би, їй-богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр — це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.
Із тварин — найбільше люблю кіз. Із комах — осу. Найулюбленіший колір — жовто-бурий. Запах — фіялка. Із квіток найбільше люблю — фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв — найсмачніша — смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У Бога «перестав» вірити через два дні після того, як було приказано, що Бога нема.
Крім усього цього, я: член Мопру, Авіяхему, «Геть неписьменність», т-ва «Змичка» і літературного к любу ім. Вас. Блакитного. Жонатий.
Це все — для психології творчости.
Якось я запитав у свого сина: — В'ячку. Чим ти будеш, як виростеш?..
— Людиною буду. Я й подумав: — А правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручку не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур'янів. Нема де замислюватись.
Занотував я тут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. А вам що до того? Лягли — хай лежать. Не займайте їх.
P.S. Чому я поспішив так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто; Я ж не певний, що як дуба вріжу, — хтось візьметься за мою біографію... А так сам зробиш, — знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.
«ЧУКРЕН»
Сива-сивезна старовина...
Отоді ж таки, як жила-була на світі Атлантіда, гонів із сотню за Атлантідою, трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку трохи назву «Чукрен».
Звалась так та казкова країна через те, що її населення, люд, тобто, її Божий, завжди чухався.
Дитинча маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги і коли його чи запитають про що-небудь, чи загадають що зробити, зразу воно лізе до потилиці й починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже...
Через те й країна та звалася «Чукрен»...
Власне кажучи, перша її назва була не «Чукрен», а «Чухрен», але згодом «хи» перейшло в «ки», а
правописна комісія той перехід «хи» на «ки» затвердила. Так назавжди й залишилася назва тої країни «Чукрен».
Жили там люди — чухраїнці.
Усе було вони чухаються та співають.
До співів були вони великі мастаки.
Співають було цілими століттями.
Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні і з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Всечухраїнськии день музики», почали співати «Корита»: Ой, корито, корито, Повне води налито. Там дівчонки руки мили, А мальчики воду пили. Не хочу я чаю пить, Не хочу заваривать, Не хочу тібє любить З тобой разгаварювать.
Співали вони так, що сусіди їхні, атлантідяни оті самі, аж вікна було зачиняють: — Співають чухраїнці! От народ!? А коли ж вони вже за індустріялізацію візьмуться?
А ті співають, а ті співають...
Перестануть, почухаються та знову: Ти скажи мнє пачему, По какому случаю, Одного тібє люблю, А десяток му чаю.
Отак і жила та казкова країна «Чукрен».
І якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне свято: чи то десятиріччя якоїсь події, чи то ювілей якогось громадського дуже важливого чинника, — одне слово, дуже велике мало відбутися свято.
Вирішили святкувати.
От надіходить уже й свято, а чухраїнці чухаються собі помаленьку.
Сусіди з боку нагадують: — Не проґавте, хлопці! А чухраїнці їм: — Нічого! Встигнемо з козами на торг.
Та й дочухалися до того, що перед самісіньким святом тик-мик, а святкувати нема з чим. Не підготувалися як слід...
Що маєш робити?
Так вони що втнули? Хитрий народ був. Рік у їх мав 365 день, так вони взяли й ухвалили: Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухвалюємо, що з цього числа рік у нас має бути на тисячу днів.
Щоб не дуже, значить, поспішати.
Зраділи всі дуже...
А заслужена їхня артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала «художньо»: Віють вітри, Віють буйні, Аж-аж-аж дерева гнуться.
На тім, поки що, і кінчився «народний здвиг» з цього приводу.
Отака була колись казкова країна «Чукрен».
«ЧУХРАЇНЦІ»
Передмова
«Чухраїнці», як ми знаємо, це дивацький народ, що жив у чудернацькій країні «Чукрен».
Країна «Чукрен» була по той бік Атлантіди.
Назва — «чухраїнці» (і це ми вже знаємо), постала від того, що народ той завжди чухався.
В цій нашій науковій праці ми спробуємо, за викопаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.
Розділ І
Країна «Чукрен», як про те свідчать матеріали, знайдені при розкопах гробниці чухраїнського царя Передериматнюріохора, розлягалася на чималій просторіні від біблійської річки Сону аж до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося пасмо так званих Кирпатих гір. Це на Заході...
Південь країни «Чукрен» обмивало море з водою синього кольору. Синім те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі катаклізма одділила океан від землі. Тоді те море хотіло зробитися океаном — надулося, посиніло, та так синім на весь свій вік і залишилося.
В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро.
А на південному заході була друга велика річка — Дситро. Від цих річок і чухраїнці прибрали назву: наддмитрянців і наддситрянців. Наддмитрян-ці — це ті, що жили над річкою Дмитром, а наддси-трянці — над Дситром.
Чухраїнців було чимало: щось понад тридцять мільйонів, — хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть...
Як запитають було їх: — Якої ви, лорди, нації?
Вони, почухавшись, відповідають: — Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці. Православні.
«Чукрен» була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер хліба-книші, паляниці, перепічки... А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.
— Хороша, — казали вони — рослина. Як зацвіте — зацвіте — зацвіте! А потім, як ісхилить голову і стоїть перед тобою, як навколюшках... Так
ніби він — ти, а ти ніби — пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.
Розділ II
Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає: — Це — чухраїнець.
І ніколи не помилиться...
Його (чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса — все це так і випирає оті п'ять головних рис його симпатичної вдачі.
Риси ці, як на ту старинну термінологію, звалися так.
1. Якби ж знаття!
2. Забув.
3. Спізнивсь.
4. Якось то воно буде.
5. Я так і знав!
Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чухраїнців рис.
Нагадаємо тільки, що розкопані матеріяли сильно потерпіли від тисячолітньої давнини, а деякі з них і понадривані так, ніби на цигарки, хоч матеріяли ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не подібні.
Одну з книжок, писану віршем, викопано разом із глечиком.
Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією — настільки в них була розвинена вже тоді культура.
Книжка дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хемічний дослід того струпа виявив, що то крейда.
Як догадуються вчені, сметану ту було накрито біля якогось великого міста.
Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріяла-ми. Через те характеристика кожної національної чу-храїнської риси може бути не зовсім повна.
Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.
Якби ж знаття
Найхарактерніша для чухраїнця риса. Риса — мати. Без неї чухраїнець — не чухраїнець, а риса ця без чухраїнця — не риса.
Постала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить: — Жінко! Жінко! Соломи! Соломи!.. — Геп!
— Не треба...
Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на те місце, де він гепне, підстелила. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: «Не треба»!
І от після цього укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу: — Якби ж знаття, де впадеш, — соломи б підіслав.
Або: — Якби знаття, що в кума пиття...
І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.
От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла й упала. І зразу: — Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.
Є серед матеріялів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно... А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів), та як ізчепились полемізувати... Полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече... Тоді повставали й стогнуть: — Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би!
Сильно в них тоді культура затрималася... Та й не дивно: з попровалюваними головами не дуже культурне життя налагодиш...
Вирішили вони якось театр організувати. Запросили спеціяльну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театру, а зовсім навпаки.
Тоді почухались.
— Якби ж знаття!.. І почали знову.
І не було жоднісінького без отого знаменитого: — Якби ж знаття...
З цією головною рисою з'єднані четверта й п'ята риса в чухраїнців, а саме: «якось то воно буде» та «я так і знав».
Коли чухраїнці, було, починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи може трохи прозорливіший зауважив: — А чи так ви робите ?
Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже: — Та! Якось то вже буде! І починає робити...
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді: — Я так і знав!
— Що ви знали?
— Та що отак буде!
— Так навіщо ж ви робили?
— Якби ж знаття...
— Так ви ж кажете, що знали?!
— Так я думав, що якось то воно буде!
Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповіли, сказав: — Дивне якесь perpetuum mobile.
Друга риса — «забув» і третя — «спізнивсь» — характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують...
— Чому ви цього не зробили?
— І-і-і ти! Забув! Дивись?! Або: — Чого ж ви не прийшли?
— Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той... облишив. Якось то, сам собі подумав, воно буде.
Істинно дивний народ.
Розділ III
Країну «Чукрен» залила стихія разом із Ат-лантідою. Один чухраїнський поет, грізної стихії не перелякавшись, заліз на височезну вербу й чекав смерти. Коли вода вже залила його притулок, він продеклямував журно: Ой, поля, ви поля, Мати рідна земля, Скільки крови і сліз По вас вітер розніс.
А в цей момент пропливав повз вербу атлантідя-нин і, захлинаючись уже, промовив: — І все по-дурному.
Післямова
Читав я оці матеріяли, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зідхнув важко, а з зідханням тим само по собі вилетіло: — Нічого! Якось то воно буде. Тьху!
ДЕЩО З УКРАЇНОЗНАВСТВА
J. Спеціально для русотяпів
Кілька популярних лекцій з українознавства спеціяльно для тих людей, що досі ще цією справою не цікавилися, не цікавляться і не цікавитимуться...
Що таке Україна?
Україною зветься «искони русская земля — Малая Русь, где все обильем дышет»...
Розляглася вона на просторах Харківської, Полтавської, Чернігівської губерень, Новоросії і Юго-Западного краю.
Це Велика Україна. Крім того, до України ще належать: Червона Русь, потім Прикарпатська Русь, Угорська Русь і взагалі всіляка така Під'яремна Русь.
От, значить, Мала Русь плюс Червона Русь плюс Угорська Русь плюс Прикарпатська Русь плюс Під'яремна Русь рівняється Україні.
Є ще на світі: Біла Русь, Фінляндська Русь, Литовська Русь, Кавказька Русь, Туркестанська Русь, Сибірська Русь, але ці до України не належать.
Столиця України — Київ.
Виконує обов'язки «матері городов руських».
Батька городов руських не знайдено, але він, безперечно, десь є.
Утік своєчасно, наплодивши силу всіляких горо-денят.
Дядько руських городів — Чернігів, вітчизна св. Федоська Углицького, що його дуб і досі допомагає від зубного болю. Вживають того дуба так: одкусю-ють од дуба обапола хворим зубом і їдять того обапола до цурки.
Кумувала в Києві Біла Церква, а бабувала Полтава.
Житомир на христини книші пік, а Вінниця самогон гнала.
Головна річка на Україні — Дніпро, що зветься ще «Руской славы колыбель».
Населення на Вкраїні — малоросійські хохли.
Звуть їх солопіями. Вони всі в широких штанях.
Балакають мужицькою мовою і співають малоросійських пісень з гопаком.
Мужицька мова тепер державна, і всі її повинні знати.
Вона дуже подібна до російської.
По-російському — трест і по-українському — трест.
Синдикат — і по-російському і по-українському — синдикат.
Тантьема — так само і по-російському і по-українському.
Так що різниці майже нема ніякої, і вивчитися тої мови для тих, кому я оце присвячую своє українознавство, — не тяжко.
От тільки слово процент по-українському не процент, а відсоток. Але зміст його однаковісінький.
А там біржа, золото, червінці, банкноти, стерлінґи, доляри, це однаково і по-російському і по-українському.
Отже, не бійтесь українізації.
II. Для щирих українців
А це лекції для тих, що перецікавлювалися, пе-рецікавлюються й перецікавлюватимуться Україною.
Що є таке Україна?
Ненька-Україна — це держава від Біскайського моря і до пустелі Гобі або Шамо.
Заснувалася вона ще за 5000 років до створення автокефальним Богом світу.
Першу людину звали Остап (не Вишня, бо тоді ще прізвищ не було), а його жінку — Чорноброва Галя.
Під час всесвітньої потопи Ковчега збудував не Ной, а гетьман Дорошенко, що й урятував сім пар чистеньких українців, одну вишневу кісточку, з якої і пішли на Вкраїні вишневі садки; Бровка, що дав потім цілу породу щироукраїнських Рябків, Лисків та Лапків; кілька мотків заполочі для вишивання сорочок, шматок полотна, горщик для борщу, кишку для ковбаси, булаву, клеиноди й ноти до «Гиля, гиля, сірі гуси» ...
Потім того вже на Україні жили єгипетські фараони, Генріх Наварський, династія Бурбонів, Римський Папа, Іван Каліта. Все це були українські гетьмани, що їх свого часу Іловайський затаїв.
Дніпро на Україні найбільша річка, йде вона від Міссісіпі, через Ґольфштром у Синє море. Раніш по Дніпру плавали «Титаники», але треклятущі кацапи випили Дніпро-Славуту і він трохи ніби висох.
Але то дурниця: тую воду Дніпровую за допомогою Франції з кацапів ми видавимо.
Мова на Україні найкраща, небо найкраще, ґрунт найкращий, залізниця найкраща, народ най-культурніший.
На північ від України живуть треклятущі кацапи, що годуються виключно українцями.
На Сході поляки, дуже хороший, братній народ. А далі вже йде Европа, що чекає на українську культуру.
Оце невеличкі замітки, що їх нема в жодній історії України і які я хочу нагадати, щоб їх не забули.
 
ДРАМА
Микола Куліш
1892-1937
Іван Тобілевич створив клясичну драму народного театру, Леся Українка — клясичну європеїзовану українську драму. Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження. Три з чотирьох шедеврів Куліша — НАРОДНИЙ МАЛАХІЙ (1928), МИНА МАЗАЙЛО (1929), МАК-ЛЕНА ҐРАСА (1933) — послужили драматургічним матеріялом для вершинних режисерських творів Леся Курбаса і його театру «Березіль», що вивели український театр на рівень ліпших сучасних театрів світу. Четверта неперевершена драма Куліша ПАТЕТИЧНА СОНАТА (1930) з величезною втратою для Курбаса, «Березоля» і всього українського театру була заборонена. Чого не можна на Україні — те дозволено в Росії: відомий керівник Московського Камерного театру Таїров ставив у російському перекладі ПАТЕТИЧНУ СОНАТУ в Москві, де вона йшла з аншляґами від 19 грудня 1931 по 24 березня 1932 і здобула Кулішеві від фахової критики славу найбільшого в СРСР драматурга. За десять років драматургічної праці Куліш написав 14 п'єс — всі вони були по черзі заборонені; з 1956—57 року з них «реабілітовано» в СРСР дві початківські п'єси Куліша — «97» (1924) і КОМУНА В СТЕПАХ (1925). Біля половини всіх п'єс Куліша вважається поки що загубленими.
Микола Куліш належить до «командної» верхівки мистців Розстріляного Відродження — поруч із Тичиною, Хвильовим, Рильським, Довженком і Курбасом. їх одноліток — він дебютував дещо пізніше, разом із молодшою на 10—15 років групою нових могутніх талантів, на чолі з Бажаном і Яновським. Тому, як і ті молодші, мав дуже короткі терміни для творчого самовияву: це роки 1926—1933, коли настала друга і остання — критична фаза відродження. Вже в перші роки цієї другої фази були подавлені неоклясики, ВАПЛІТЕ, МАРС, Академія Наук, а потім почався і геноцид над українським населенням. Щоб у цей час дати театральні щедеври, повносилі духом і протестом молодого відродження, Куліш і його театральний учитель і по-братим Курбас мусили були йти в останні контратаки на вірну смерть, яка й спіткала їх на північній російській каторзі.
Микола Куліш був франківський «цілий чоловік». Характер його творів і характер його особистости, життя і долі неподільні. Він родився 6 грудня 1892 в селі Чаплине Дніпровського повіту (центр Олешки) на Херсонщині. Суворі іспити степового дитинства — найми з восьми років, злидні селянської родини (батько Гурій — наймитував), рання смерть спрацьованої матері, життя в сирітському будинку — не перешкодили упертому і виключно здібному й охочому до науки хлопцеві закінчити сільську школу в Чаплиному (1901—05) і вищу початкову школу (1905—1909) та приватну гімназію (1909—13) в Олешках. Від 1905 до 1922 Олешки над низовим Дніпром були його рідним містом, давши йому добре знання українського провінційного міщанства. Він з дитинства не проминав ні одної шкільної бібліотеки чи іншої нагоди прочитати книжку і вже в 14 років залюбки розмовляв із дорослими на теми світової літератури (Мольєр, Шекспір, Достоєвський...), а своїми сатиричними віршами і редагуванням учнівських журналів та аматорськими виставами звернув увагу вчителів на свою мистецьку обдарованість. 1914 року, маючи добру клясичну середню освіту, Куліш вступає на історико-філологічний факультет Одеського університету...
Перша світова війна перевернула його далекосяжні освітні пляни і він, закінчивши офіцерську школу, два роки (від осені 1915 до осені 1917) воює на протинімецьких фронтах коло Вільно, на Волині, в Галичині. Куліш був лицар і в любові, і у війні. Мобілізований в Одесі до війська, він, ризикуючи карою за дезертирство, вирвався до Олешок попрощатися і заручитися із своєю дівчиною Антоніною, зумів, будучи вже на Західньому фронті, одружитися з нею і мав до кінця війни дочку Олю і сина Володимира. Це ані трохи не перешкодило йому бути першорядним вояком. Працюючи в штабі, Куліш, мавши ранґ штабс-капітана, добровільно пішов у бої на передову позицію, був двічі ранений (одного разу гарматним вибухом його викинуло на передок гармати). У вільні години писав сатиричні вірші, а також одноактові п'єски для солдатського драмгуртка. Був він улюбленцем свого полку, який на початку революції 1917 вибрав його депутатом на військовий з'їзд Західнього фронту, що тривав у Луцьку цілий місяць.
Добравшись восени 1917 року до родини в Олешки, Куліш з головою поринув у кипучу працю і боротьбу, у той «світло-ярливий патос» визволення і державного та культурного відро-дження нації, що його він пізніше відтворив у ПАТЕТИЧНІЙ СОНАТІ. Кулішів характер химерно поєднував у собі найретель-ніший практицизм і найпоетичніший патос. Він організував у Дніпровському повіті масове культурно-політичне українське товариство «Просвіта», став його головою; водночас його обрали на голову міської управи. Щоб дати заробіток і товари населенню, Куліш скасував непомірно велику царську тюрму в Олешках, почавши перебудовувати її на майстерні. Німецька окупація, ліквідуючи органи української республіканської влади, посадила Куліша в ту саму олешківську тюрму на сім місяців. Українське повстання визволило Куліша і знову він став на чолі міської управи Олешок.
На порозі 1919 року від моря почали наближатися до Олешок антанто-денікінські десанти, стріляючи і вішаючи по дорозі причетних до української революції і влади. Куліш пристав до тих, що не послухали наказу Директорії відступати і здавати Антанті міста без бою. Він організував у Херсоні 1500 олешківських утікачів у Перший Український Дніпровський Полк, що вкрив себе славою в боях з напасниками. Нам невідомо, чи полк Куліша формально належав до військ Григор'єва-Тютюнника, що скинули в море десанти Антанти, але фактично це мусило бути так. До речі, Юрій Яновський, пізніше близький приятель Куліша, описав полк Куліша у своїх ВЕРШНИКАХ під іменем «олешківського батальйону Шведа», а самого Куліша під іменем Данила Чабана, що його названо «майбутнім письменником». З цензурних міркувань («Вершники» появились 1935 року, коли Куліш сидів на Соловецькій каторзі) Яновський називає «олешківський батальйон» Куліша більшовицьким (порівняй «Спогади про Куліша» його дружини Ан-тоніни Куліш, вміщені разом із драматичною трилогією Куліша і його листами в книжці: Микола Куліш. ТВОРИ. Нью-Йорк, УВАН, 1955, стор. 365—433). Можливо (хоч даних про це не маємо) в той час Куліш був зв'язаний з боротьбистами, що мали тоді вплив у тому районі і в тих подіях.
Влітку 1919 року під час другого наступу Денікіна Куліш разом із Червоною армією з боями відступає на північ України, але, не бажаючи опинитись на еміграції в Росії, іде в денікінське запілля. Потрапляє під розстріл, хворіє тифом, нарешті добирається до рідних Олешок, заставши там уже більшовицьку владу.
В Олешках Куліш працює (аж до переїзду в Одесу 1922) інспектором народної освіти, закладаючи українські школи, дитячі притулки і садки та склавши власний український буквар
ПЕРВИНКА. В той час органи ЧК посадили його знову у ту ж таки олешківську (потім перевели в херсонську) тюрму. З-під розстрілу Куліша врятував Олешківський виконком, що взяв на поруки знаного і любленого в Олешках Куліша. 1922 року олешківська організація КП(б)У приймає Куліша в члени партії за його заслуги в ділянці народної освіти.
Куліш був свідком страшного голоду в степовій Україні 1921 року, який навіяв йому тему його першої драми «97», що її він закінчив уже в Одесі. Від 1924 року «97» ставилась у Харкові та інших містах України, а пізніше і в інших республіках СРСР, створивши Кулішеві репутацію «основоположника української радянської драми». 1925 року з таким само успіхом пішла в театрах України та інших республік друга драма Куліша КОМУНА В СТЕПАХ. Обидві п'єси мали пропаґандивний характер, стиль їх був натуралістично-побутовий, і, хоч в них видно було іскри справжнього таланту, та все ж вони не віщували ясно в Куліші майбутнього великого драматурга. На них позначилась тодішня відірваність Куліша від мистецьких центрів Харкова і Києва, незнайомство з модерним мистецьким рухом, що для нового життя шукав нових естетичних засобів.
Попрацювавши інспектором Одеської облнаросвіти (1922—25), Куліш, за порадою наркома освіти Олександра Шумського, переселяється до Харкова на посаду шкільного інспектора Наркомосвіти УРСР. Він об'їжджає всю Україну, пізнавши нові колоніяльні злидні і прагнення українського села.