Розстріляне Відродження - 06

...А надвечір — все укрив туман. Сніг лягав (так м'яко-м'яко танув...) На заціплений в руках наган, На червоно-чорну рану.
II
Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки... Наче хвиля, защемить печаль: Жалібні Шопена звуки Розіллє ридаючи рояль.
Душ блакить, пекучо повна вщерть, Розгорілась, ятриться любов'ю: За життя розплата тільки кров'ю, Тільки смертю переможеш смерть.
III
Гарячково стукав, поспішався телеграф, Знову кинув іскру Комітет: — Кров горить на наших прапорах, Наша кров.
Вперед!
1918-1919
Журнал «Мистецтво», Київ, 1919, ч. 1, стор. 23; передрук із кн. ВПЕРЕД, робітничий календар на рік 1929. Нью-Йорк, вид. Союзу українських робітничих організацій, 1928, стор. 93. Андрій Заливчий (1897-1918) — товариш В. Еллана; належав разом з Елланом до лівого крила УПСР — боротьбистів; загинув в українському повстанні проти німецької окупаційної армії в 1918 році, в Чернігові. Заливчий залишив по собі збірку своїх оповідань ЗАРІЗЯКА.
УДАРИ МОЛОТА І СЕРЦЯ
Удари молота і серця — І перебої... і провал... Але ізнову розіллється Вогнем гартований хорал.
Муром затято обрій — Вдарте з розгону: р-раз... Ми — тільки перші хоробрі, Мільйон підпирає нас.
Ми — тільки крешемо іскри, Спалахують мільярди «Ми», Розпанахають ковані вістря Стару запону пітьми.
1920
УДАРИ МОЛОТА І СЕРЦЯ. Київ, 1920.
НЕСКІНЧЕНИЙ МАЛЮНОК
На шибках — зимових мережок зірчасто-білий візерунок. Червоним одсвітом пожеж горить нескінчении малюнок.
1920
?Червоний шлях», 1925, ч. 11-12, стор. 7.
 
Василь Чумак
1901-1919
Псевдонім: С. Віче. Народився 1900 року в містечку Ічні кол. Борзенського повіту на Чернігівщині в бідній селянській родині. Закінчив у Городні гімназію в 1919 році і тоді ж переїхав до Києва, де з головою пірнув у революційну діяльність, працюючи разом з боротьбистами, беручи участь у їх пресі. В Києві зблизився з Гнатом Михайличенком, лідером боротьбистів.
Писати почав з дитячих років. Незвичайно свіжий талант, спонтанний ліризм при гострому інтелектуальному зорі зразу пробили юнакові шлях до кращих тоді журналів, як-от «Мистецтво». В 1919 році, під час окупації Києва російською «білою гвардією» генерала Денікіна, був схоплений разом з Михайличенком та іншими боротьбистами і розстріляний. Ця страта обірвала на самому початку одну з більших надій дореволюційної української поезії. Його поезії були видані окремими збірками вже по його смерті і дали підставу літературній критиці зарахувати його в групу поетів, відому під назвою Перші хоробрі. Окремі видання поезій Василя Чумака: ЗАСПІВ. Поезії (Київ, 1920, 65 стор., два видання); РЕВОЛЮЦІЯ. Поезії (Харків, вид. Всеукрліткому, 1920, 16 стор.); ЧЕРВОНИЙ ЗАСПІВ, зб. поезій (Харків, вид. ЦК КСМУ, 1921, 24 стор).
Нам не пощастило при складанні антології дістати котрусь із цих збірок і вибрати найліпші його поезії. Хоч Чумак був розстріляний денікінцями ще до остаточного утвердження радянської влади на Україні, а все ж в часи розгрому української літератури його твори були вилучені з ужитку і заборонені, як буржуазно-націоналістичні. Аж 1956—57 року була знята якоюсь мірою ця заборона.
*
* *
Несли твою труну. Тремтіли ґрона-бризки
на віях яворів, а вечір похиливсь так низько, низько-низько —
ще мрів — про ранок? — мрів...
І плакали — чого? — старі-старі мотиви, старі слова —
сочили тугу вижатої ниви, погаслих сподівань.
А я мовчав. Як ти. Як ти мовчиш і досі.
І болюче, так болюче мені: навколо скрізь молилась осінь, а ти була в труні.
Сергій Єфремов. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, т. 2, Київ-Ляйпціґ, 1919, стор. 379-380.
* * *
Ряд хаток, пошарпані, подерті, Мов старесенькі бабусі похилились; Кіллям стіни затрухнявілі підперті, Щоб од вітру не звалились.
О, народе! Чи ти бачив сонце? Хоч один тонюсінький промінчик долі? — Де ж? Ганчіркою забите в нас віконце, Голі й босі. Босі й голі.
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія поезії. Нью-Йорк, 1955, стор. 298.
* * *
Я порву ті вінки, що сплітались в добу лихоліття, Розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, у сміття.
Замість них я розсиплю пісень злото-соняшні хвилі, Як ті птахи меткі, як ті птахи меткі-легкокрилі;
Оточу їх сріблом, загартую могутністю криці, Дам їм крила вітрів і надхну їх вогнем блискавиці, І пущу. Хай летять мої думи-пісні-метеори —
Не в палаци гучні, не в безмежні, блакитні простори, А в хатину людську, де в кутках оселилися злидні. Мої співи прості і робочому серцеві рідні.
І засяють вони, як ті зорі у небі глибокім, — І не буде тоді робітник-селянин одиноким.
ЧЕРВОНИЙ ВІНОК. Збірник творів новітніх українських письменників. Одеса, в-во Окружного Комітету Херсонщини УПС-РК, 1919. Передрук із кн. ВПЕРЕД. Ілюстрований робітничий календар на рік 1929. Нью-Йорк, 1928, стор. 86.
*
* *
Бурями сійтеся, бурями, Маки — червоні вогні: Там поза ґратами, мурами Тінями сірими, хмурими Ранки конають ясні.
Вдаримо гучно ми дзвонами — Всесвіт обійде луна — Кинемо вільно червоними: Владарі світу з коронами: Вже непотрібні ви нам!
ВПЕРЕД. Календар Союзу українських робітничих організацій в Злучених Державах. Нью-Йорк, 1925, стор. 117.
РЕВОЛЮЦІЯ
(Уривок)
На площі — в юрми — на мітинґ
вінки несіть — вінки й ґірлянди
з тремтінь-мигтінь
з революційних прядив.
На площі — на мітинґ — на брук!
І завтра — вірте — швидко — завтра
святкує всесвіт бурю-гру, пала з півоній ватра.
ВПЕРЕД. Календар. Нью-Йорк, 1928, стор. 86.
 
Майк Йогансен
1895-1937
Один з найбільших майстрів поетичної мови, ювелір слова, яскравий представник модерного романтизму 20-х років, поет, прозаїк, перекладач, теоретик літератури і цікавий мовознавець, — він був, з другого боку, людиною спорту (теніс), мисливства і мандрів. І все це химерно поєднав із своєю активною суспільно-літературною працею, ставши одним із фундаторів української радянської літератури, будучи при тому зовсім далеко від політики.
Народився 1895 року в Харкові. Батько (шведського роду) був учителем німецької мови; дав синові добру освіту: гімназія, а потім Харківський університет. Свою філологічну освіту Майк (власне Михайло) Йогансен завершив аспірантурою при катедрі мовознавства в Харківськім університеті (тоді ІНО). Поза тим це була людина широко начитана, знавець кількох західноєвропейських мов, з яких дав ряд досконалих мистецьких перекладів. Добре знав модерну західню літературу.
Денікінщина 1919 року поклала різку лінію у світогляді Майка Йогансена, революціонізувала й «українізувала» молодого поета, який з того часу пише виключно українською мовою. Десь з 1920 року Йогансен тісно зближається з Василем Елланом, Миколою Хвильовим, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою та іншими молодими харківськими письменниками, творить разом із ними перші маніфести «української пролетарської літератури», альманахи, першу організацію українських пролетарських письменників Гарт. З 1925 року стає одним із співфундаторів ВАПЛІТЕ, за діяльну участь у праці і виданнях якої пізніше тяжко розплачується. Після ліквідації ВАПЛІТЕ Йогансен входить у групу письменників, що культивували жанр нарису і сюжетної прози в редагованому Иогансе-ном і Смоличем цікавому місячнику західньоевропейського типу «Уж» («Універсальний журнал»).
Друкуватися Йогансен почав 1921 року; тоді в збірнику «На сполох» появилися його поезії і тоді вийшла його перша книжка поезій ДТОРІ (Харків, Всеукрлітком, 1921, 24 стор.). Він де-бютував як сформований поет, заховавши від читача молоді роки учнівства. Доля дала цьому самостійному майстрові тільки яких 10—12 років для самоствердження. Ніби передчуваючи це, він працював інтенсивно, встигши дати в цілому сім самоцвітних збі рок поезій (крім ДТОРІ ще такі: РЕВОЛЮЦІЯ (Харків, в-во «Гарт», 1923, 16 стор.); ПРОЛОГ ДО КОМУНИ (Харків, ДВУ, 1924, 24 стор.); КРОКОВЕЄ КОЛО (Київ, в-во «Гарт», 1923, 32 стор.); ДОРОБОК. Речі 1917—23 (Харків, в-во «Червоний шлях», 1924, 100 стор.); ЯСЕН (Харків, 1930); ПОЕЗІЇ (Харків, 1933). Одночасно інтенсивно працював у ділянці прози, давши книжку оповідань 17 ХВИЛИН (Харків, «Книгоспілка», 1925, 40 стор.), а також повісті і романи, що з них лише уривки появилися в журналах («Африка», «А. А.» та інші). В прозі він був цікавим експериментатором, майстром засобу «учуднення» й гумористичного тінювання сюжету. В своєму творі «Подорож доктора Леонардо по Слобожанській Швайцарії» («Літературний ярмарок», 1928, грудень, ч. 1) Йогансен сполучив у чарівну цілість пригодництво, гумор, лірику, есей і незрівняний пейзаж Донеччини, що виріс у нього, за влучним означенням Миколи Оглоблина (Глобенка), на справжнього героя цієї романтичної новелі. Але цікавий доробок лишив він і як теоретик літератури (ЕЛЕМЕНТАРНІ ЗАКОНИ ВЕРСИФІКАЦІЇ, Харків, 1922, та ЯК БУДУВАТИ ОПОВІДАННЯ, Харків, 1926). Як літературний критик і як лінгвіст Йогансен присутній у всіх ліпших журналах, альманахах і збірниках двадцятих років.
Дегустуючи плоди з усіх гілок великого дерева европейсь-кого і американського модернізму, йогансен віддячувався досконалими перекладами кращих зразків, а не рабським копіюванням їх. Бо він мав, любив і плекав своє. Як тонкий по-ет-філолог, кохався в слові і мові українській, що стала не тільки його інструментом, а й джерелом надхнення, незглиб-ною копальнею багатих словесних руд і самоцвітів. Справедливо зазначалось з приводу збірки ЯСЕН, що Йогансен має такий великий власний словник, якому міг дорівнювати своїм багатством хіба тільки словник Миколи Бажана; що Йогансен вчинив повстання проти натуралістичного слова, став майстром спект-ралізації і розкриття многопляновости слова (журнал «Пролітфонт», червень 1930, ч. 3). Він не дарма вчився в Харківському університеті — університеті Потебні, який розглядав уже саме слово як поетичний твір. Йогансен рясно вживав у своїй поезії прозаїзми, але не задля епатацп неспокушеного читача, ані задля модерністичного оригінальничання — він роз-кривав у найбільш прозаїчному слові затаєні в ньому поетичні можливості, очищав його від того бруду, який лишається на всякій речі й істоті після тривалого їх вжитку. Тонкий майстер звукосполучень, алітерацій, словесної музики, Йогансен у всьому дозволяв собі пускатись на гру, яку бачимо в морській хвилі, в дитини і в мистецтві. Дехто помилково брав це за пустопорожню «іграшку».
У групі «романтиків вітаїзму» Вапліте Йогансен був органічним, хоч і цілком окремим, своєрідним. Йогансенова любов до життя доходила найвищих меж. Іноді він оголював її, і тоді його можна було назвати «дикуном». Насправді ця висока людина з зеленими очима і спортивною фігурою була прозірливим філософом і книжником, що знав найтоншу міру речей. А до того ж мешкало в його серці терпке передчуття передчасної власної ґвалтовної смерти («Я знаю: загину...»), наступу на молоде українське відродження залізної п'яти московського тоталітаризму («Мертвий крижень»), візія росту-по-гибелі світу («Овес росте»). Ці елементи долі, просотуючись у його віталістичному ґоблені чорною ниткою, зв'язувались із своєрідним і теж фаталістичним вольовим сприйманням своєї приналежности до того «Ігоревого полку», що супроти всіх зловіщих знаків землі і неба всією силою свідомости й інерції призначення втісується в саму гущу смерти.
І все сталося, як «належить»... Коли Йогансен, який ніколи не мав претенсії бути політичним героєм, став перед лицем тотального розгрому радянської України і московського диктату — «співай, поете, з нами в тон», він спробував «заспівати». Та поет, у творчості якого був великий елемент гри, як вияву життьової сили, не виявив здібности на гру в одописця тиранії. Весь він, у творчості і в житті, був не від світу казарми. Його арештували 1937 року, зробили очевидно терористичним змовником. Кажуть, він був засланий в далекі концтабори Півночі чи Сибіру, де саме тоді шаліло десяткування в'язнів. Кажуть, він збожеволів і його, вже страченого, розстріляли.
Я ЗНАЮ: ЗАГИНУ...
У дахів іржавім колоссю Никає місяць кривавий, Удосвіта серп укосить Молоду зів'ялу отаву.
Яке ще сонце глибоке, Як виють собаки на місто Гей кликом тисяч і тисяч!
Я знаю: загину високий, В повітрі чистім і синім. Мене над містом повісять: Зорі досвітній в око, В холодне око дивитись.
1920
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія. Нью-Йорк, НТШ, 1955, стор. 209.
* *
Люблю тебе — не знаю слів Тієї пісні лісової. Крізь верховини ясенів Сніжини розтають весною. Пташиний виклюнеться спів Із лісовиного спокою...
Хай пронесеться листям спів І спиниться понад тобою.
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Антологія. Нью-Йорк, 1955, стор. 210.
* * *
Поля синіють вечорами, Ріка говорить з берегами, І так таємно На небі білії намети
Димлять: — Вечеря вариться борам. Все ближче, ближче вечір суне, Все нижче плачуть трави-струни.
Тихо й темно Бори-поети
В хмарах сплять.
1920
Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, 1955, стор. 56.
* * *
Заячий вечір. Сніг.
Ах! Блакитна стеле суніч
І лягає, як стомлений синій китаєць, З-поза сосонок
звіриних ніг, Із забутих
дитячих книг
Знайомий з'являється заєць. Заяри, заялини, заячмінь замаячить заяча
тінь.
Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, 1955, стор. 56.
*
Дні мої, мої дивні діти, Віддав вас вольній волі. Ви, мов вино, мов вітер, Мов вагони в дикучім полі.
Он: сховались хмари за. обрій, Он: бори стають на коліна, Дні мої, мої перші хоробрі Кораблі в ворожі країни.
1921
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 210.
ПОСУХА
Над селами хмари
Похилі, І тоскно в блакить Простягають руки безсилі...
Оце тільки лишилось, Що плакать.
О, так залетіли далеко В такий голубіючий ірій, Білопіняве пір'я стелили Над селами хмари...
Сліз ні краплі — Оце нічим лишилось І плакать.
1921. Голод.
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 211.
ГОЛОД
Над полем сохлим
Мертві вітряки, Немов хрести над віршем
Відзабутим...
Руки не сила підвести...
Ще гірша, о, ще гірша
Доля буде.
І поле й голод.
Це все — ти. Шляхи — твої пошорхлі руки. Над тим, що пишеш, Ці хрести І в борознах твоїх не зійшли звуки.
Сій же строфи люте насіння, Сій же, Поки ріже твій син твого сина, Сій же, Пазурями землю копай, Лушпайя
Сій бараболі — Ще карам не край, Ще боротись довго за волю.
1921
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 212.
* * *
Ви, що, не знаючи мети, Спиняли стомлені здорового, Лежіть собі — до неба йти Ще довго.
І ви, що до небес мости Своєю окропили кров'ю, Простіть ви нам. Ідемо. Йти Ще довго.
І піють півні на путі, І кличуть віковічним зовом. Забули все. Ідемо. Йти Ще довго.
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 222.
ВЕСНА
На зими нескінчену поему Упала, розтала веснянка — Перша тема
На останню білу сторінку. Іду поважний, похмурий і мрію Про щось... про поділ земельної ренти. А навколо грають, пустують дурні весновії І сміються з мене інтеліґента.
Гей, що солодким духом цигарки Пахнув на мене старенький робочий. Наче воно не зима й не Харків, А степ полином пливе і лоскоче.
І от стою... і думаю так приближно: Вірю: зробимо весну на світі. Щось підходить близько, ніжно: Товаришу, дозвольте прикурити.
КВАРТАЛИ. Альманах перший. Харків, в-во «Червоний шлях», 1924, стор. 76.
РЕВОЛЮЦІЯ
І
Коли Прометей Підвівся руба
З чотирьох ніг на дві
І, вогонь з запаленого блискавкою дуба Узявши у кострубаті руки, Повстав проти Зевса, То перша була
На землі Після незчисленних ночей
Революція.
1925
Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, 1955, стор. 58.
МЕТЕМФІСИС
А нас, тих, що знали зарані пісню, Заспівають у трави, квіти й коріння, Вітерець хвильовий пролетить і свисне, Тичину блакитний елан оповине. Закиває лісними очима сосюра, І знайдеться десь перекручений корінь, Такий незґрабний, такий чудернацький і бурий, Що для нього назвищ не стане тих, Ще раз полізуть в історію І наречуть йому химерне наймення: Література.
1925
Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, 1955, стор. 59.
КОЛИСКОВА
Моє, моєньке миле, ясне-мі Спи, золотава вовно, Летить-леліє літень в ви-со-ті, — Кімната весен повна.
Сотайтесь со-не сот-ні сніжні дні, Одчиниш двері — літо. Сичить і сіє січень по вік-ні, Дні в місячнеє сито.
Коли б не ко-ні ні-ж-ні і смут-ні, Тебе б не по-не-сли в осонні, Спи, сину мій тоненький, на ясній, На соняшній долоні.
1926
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 216.
ОСЬ ІДУ ПО РЕЙЦІ...
Ось іду по рейці і хитаюсь, Чи дійду до краю, чи впаду, Ліс ліворуч, мов зелений заєць, Задивився на мою ходу.
Десь далеко одинокий коник Пісню травам і лісам згадав: Наче гасне дерев'яний дзвоник, Наче спить і падає вода.
Скільки днів любилося з ночами, Розтавало вранці у вікні, Скільки птиць летіло над полями, Не верталося до мене уві сні.
Я іду по рейці і хитаюсь, Чи дійду до віку, чи впаду.
Ліс спинивсь. Ліс, мов зелений заєць, Задивився на мою ходу.
«Червоний шлях», 1926, ч. 7-8, стор. 65.
ЯСЕНЬ
І співай тепер, що не ця Була остання сторінка. Я тебе прочитав до кінця, І зосталась одна картинка: «Ти мов тонесенька ясень Зросла в голубе озеро». Ах, засміялась ясна, І стала на порозі.
Не сховаєш тепер лиця, Крізь пальці горить і рдиться. Я тебе прочитав до кінця І до себе несу на полицю.
1927
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 217.
Випливає чапля з туманів: Тихо крилами моя махає птиця, Мов у листя ранішніх лісів
З серця точить кров — і кров стає суниця
І ще тихше канула за грані І розтала десь за соснами далеко. Чапля — може то була лелека — Потонула в сутиші багряній.
І над плахтою картатою полів, Що міцніше, що солодше сниться В ніч любови, край останніх снів Народилось сонце — полуниця.
1928
Яр Славутич. РОЗСТРІЛЯНА МУЗА. Детройт, 1955, стор. 59.
* *
Овес росте край неба у пісках, Мов сивий дід, над ним куняє хмара.
Похмурий сон: на головах Стоять століття і бездумно марять. — Росте овес, киває і мовчить.
Далеко в морі хилять кораблі Латинський парус у вечірній ірій.
— Овес росте і виростає в ліс. Стовпи страшні, змертвілі й сірі, Гниють і з крахом падають на шлях...
— Росте овес край неба у пісках.
1929
ОБІРВАНІ СТРУНИ. Нью-Йорк, 1955, стор. 221.
ПОЕЗІЯ
Ми родили з тобою стільки слів, Що ними можна місяць заселити.
Ми виснували стільки, стільки синіх снів, На всіх плянетах наші грають діти.
Ми всі з тобою обпливли моря, Усі затоки в тихоокеані. Шакалом місяць з хмари визирав, Над головами марили ліяни.
То ж ми робили в рижових полях, Нас нагаями били білі люди.
Всі рани світу — на твоїх руках, Весь біль і гнів — в моїх широких грудях.
То ж ми збудуємо останні барикади, Це ж ти останнього застрелиш короля. По всій землі великі встануть ради І ти умреш, подруженько моя.
«Літературний ярмарок», Харків, 1929, ч. 9, стор. 136.
* *
Верніться! Так голос пролунав з туману, Мов птиця, Схопилось серце, руки опустились в давнину, Трамвай прорізав тишу й увірвав. Я чув, як палав день, росла трава Гей вище від гаїв, від гаиворонків, так Що її люто рвали і клювали птиці.
Та знову: Верніться! Нижче
і нечутніше, ніж далекий гуд
столиці У незліченних тротуарах вмерло слово.
«Літературний ярмарок», жовтень 1929, книга одинадцята, стор. 196.
ВІКНО ЗИМОВОГО ВАГОНА
Лежать, лежать
сніги, пливуть ліси
у крайню Раїну, де над вітром
— дальня путь.
І гаснуть голоси
граків і вечір витре З усесвіту історію снігів.
З яруги викотивсь багряний ґалаґан І цапки став над падлими полями Подобень місяця. Туман
Топив в затонах пам'ять. Рами
Небес розчахли. Зорі забрели в нігич у чорний чад, І, звівши вгору темні руки, навзнаки, назад Упала ніч.
І все ж лежать, лежать сніги, Пливуть ліси у крайню Раїну, де над вітром вольна путь, Де гори з гір
Родяться, де у дальній
Похід веде вода і не дає заснуть, Доводить, що у день веде, у виноград, Цілує листя, спорить і свариться, Верзе, що встане, Устає
і падає назад... — Немов ізроду не було снігів, Немов весна в вагоні і рука Дівоча ніжно на вустах присниться Й чабан, що десь увечері гукав, Перетворивсь на теплу й сонну птицю.
«Літературний ярмарок», вересень 1929, ч. 10, стор. 250.
МИСЛИВСЬКА ЛЕҐЕНДА
Плесо спить. В очерет Тікають перелякані брижжі. Келіх, наповнений ніччю вщерть, Келіх ніччю по вінця — смерть, і от Над щетиною бору Появляється Мертвий Крижень.
Крила йому свистять залізні, Оливом повні потужні жили, Він летить, і пізні Птахи ховають голову під крила.
Трава тремтить у чорній воді.
Поволі він облітає озеро, Голову витяг вперед, вперед, вперед, Залізні крила січуть очерет, На коліна падають лози.
І от стрілець починає бить, Божевільними пальцями шукає набоїв, Б'є і б'є, а Мертвий Крижень свистить Усе ближче, все нижче над головою.
І коли ранок встає, змучений в смерть Борнею коло чорного бору, Човен, води повний вщерть, Качає тіло з пониклою головою, Тіло стрільця, убитого вчора З його останнього набою.
«Літературний ярмарок», жовтень 1929, книга одинадцята, стор. 197.
* * *
Ах, життя моє — кругле, як м'яч, Пружне й палюче — як любов. Падай. Злітай. Смійся. Плач. Цілуй дужче, знов, і знов.
До вогню цілуй. До зубів, До холодного цілуй поту. Так ніхто тебе не любив, Не пив слину з крепкого рота.
ЯСЕН. Харків, 1930; передрук із журналу «Пролітфронт», ч. З, червень 1930, стор. 304-305.
 
Володимир Сосюра
1898-1965
Ніхто з поетів — «двадцятидесятників» не міг і мріяти про таку міру популярности серед населення УРСР, ба навіть і сусідньої Білорусі, особливо ж серед студентської молоді, як Володимир Сосюра — цей стрункий чорнобривий красень із Донбасу із теплими карими очима, що світили радістю і зажурою. Немов якийсь майстерзінґер пізнього середньовіччя, мандрував він по всій Україні, читаючи на масових публічних вечорах, у тісніших приватних колах і просто на вулиці перед першим зустрічним незнайомим свої співучі вірші, повні незг-либної ліричної стихії, роззброюючої щирости, любовних пристрастей, революційного запалу, болючих суперечностей доби, незнищимого в ньому українського патріотизму, поєднання почуття козацької традиції і неповторного моменту дня, української радости і трагедії. Не тільки для дівчат було в його поезії і в ньому самому щось від невідразного Дон-Жуана, що любить і зраджує з однаковою всеобеззброюючою повнотою і швидкістю. За свої численні смертельні гріхи перед партією він так щиро і лірично каявся, що суворий ЦК кожного разу вважав можливим, а з огляду на популярність і потрібним давати йому відпущення гріхів. Помиляються одначе ті, хто вважає Сосюру за недалекого і безвідповідального лірика-співу-на, простачка. Поруч із найпотужнішим ліричним талантом був у нього гострий розум і інтуїція, які вражали часом своїм глибоким влучанням у серце явища чи проблеми.
А все ж чисто творчі успіхи Сосюри лишилися незмірно нижче можливостей його таланту. Чому? Через брак доброї освіти і високої літературної культури? Через постійні вправи над ним ЦК партії, що клала його раз у раз під свій прес і витискала з нього зайвину буйних почуттів і соків? Через загальну приреченість літератури Розстріляного відродження? Через брак самодисципліни? Може через усе те разом... Життьовий шлях Сосюри, бігши крізь усі перерізи і закрути надзвичайного українського п'ятнадцятиліття 1917—33, сприяв утворенню саме такого його профілю.
Народився б січня 1898 року в Донбасі, станція Дебальце-во. Батько й дід належали до селянської інтелігенції, обидва писали вірші російською і українською мовами; батько мав нижчу гірничу освіту, працював у Донбасі. В. Сосюра закінчив сільську школу та дві кляси сільськогосподарської школи. З дванадцяти років працював на різних роботах, здебільша на содовому заводі, близько року працював у шахті. За час революції брав участь у повстанні проти німецької окупації, був понад рік в армії Української Народної Республіки під командою Петлюри, потім перейшов до Червоної армії. Про своє перебування в армії УНР написав спомини: В. Сосюра. «З минулого. Спомини». («Червоний шлях», 1925, ч. 1—2, стор. 146—185). З 1920 року член КП(б)У.
Сосюра почав писати рано, але друкуватися пізно. У своїх спогадах він згадує, що в 1918 році Володимир Самійленко забракував був до друку вірш молодого козака армії УНР, тому першою надрукованою поезією Сосюри став хронологічно далеко не перший його вірш «Червона зима» (збірник НА СПОЛОХ, 1921).
Сосюра пережив чимало різних літературних впливів; зокрема сильні в нього сліди імажинізму. Але всі ті впливи тонуть у романтичній стихії його поезії, в його здібності дати тепло і романтичне піднесення та освітлення кожній навіть найбуденнішій речі.
Сосюру вважають одним із фундаторів української радянської літератури. Великий вплив на нього мали Блакитний і Хвильовий, яким він присвятив не одну свою поезію. Належав почергово до літературних організацій Плуг, Гарт, ВАПЛІТЕ. В часи кривавого розгрому України і її літератури (1928—33) Сосюра був безнастанно битий партійною критикою, викликуваний для грізних напучувань до ЦК партії. Багато його творів осталось в архівах цензури і ЦК партії, ніколи не побачивши світу (напр., прекрасна поема «Махно», яку авторові цих рядків довелося почути із уст поета 1925 чи 1926 року під великим дубом в Уманському парку «Софіївка»; збірка поезій СЕРЦЕ, конфіскована зразу після друку, тощо). Великий організований голод і терор 1932—33 років, самогубство Хвильового і Скрипника, постійне чекання арешту й розстрілу довели були Сосюру до повного нервового розладнання. Після того, як він з балкону житлового будинку письменників у Харкові на всю вулицю читав свої варіяції до лермонтівського «Демона» — «Я чорний демон — дух вигнання...» — його взяли до психіят-ричної лікарні. Можливо, цим він урятувався від фізичного знищення.
Далі роки тяжкої «перебудови», тобто поетичного самогубства, і таким чином заслужена сталінська поетична премія 1948 року. Та в Сосюри на цьому не могло закінчитися. В часи війни Москва спонукала українських письменників писати в дусі Любови до України. Сосюра написав вірш «Любіть Україну», який показав, що десятиліття психічних тортур не знищили в Сосюрі ніжну душу лірика, ані вірного закоханого сина своєї трагічної вітчизни. В 1951 році з Москви прийшла розплата — геть аж до загрози виключення із літератури, не тільки з партії. Прийшло і нове каяття поета. Світова преса, в тому числі й такі газети, як «Нью-Йорк Тайме», порядком політичної сенсації подала на своїх сторінках переклад вірша «Любіть Україну» і повідомлення про погром та каяття за нього поета...
Книжки поезії Сосюри: ПОЕЗІЇ (Суми, Всеукр. Держ. В-во, 1921, 16 стор.); ЧЕРВОНА ЗИМА. Поезії (Харків, Всеукрлітком, 1922, 44 стор.); 1871 РІК (В-во «Гарт», 1923, 16 стор.); ЗАЛІЗНИЦЯ. Епопея (В-во «Червоний шлях», 1924, 48 стор.); МІСТО (В-во «Червоний шлях», 1924, 64 стор.); ОСІННІ ЗОРІ (В-во «Книгоспілка», 1924, 78 стор.); ВИБРАНІ ПОЕЗІЇ. Роки 1921, 1922 і 1923 (Харків, «Книгоспілка», 1925, 40 стор.); СНІГИ (ДВУ, 1925, 64 стор.); СЬОГОДНІ (Харків, ДВУ, 1925, 116 стор.); ТАРАС ТРЯСИЛО. Роман (Харків, ДВУ, 1926, 80 стор.); ЗОЛОТІ ШУЛІКИ. Вибрані поезії (Харків, «Книгоспілка», 1927, 80 стор.); ЮНЬ. Поезії (Харків, ДВУ, 1927, 38 стор.); БАГРЯНІ ГОНИ (1927); ДЕ ШАХТИ НА ГОРІ (1928); ПОЕЗІЇ. Том перший (Харків, ДВУ, 1929, 218 стор.); ПОЕЗІЇ. Том другий (Харків, ДВУ, 1930); ПОЕЗІЇ. Том третій (Харків, ДВУ, 1930); ВІЙНА — ВІЙНІ (1930); МИНУЛЕ (1931); ВІДПОВІДЬ (1932); ЧЕРВОНІ ТРОЯНДИ (1932).
*
Уже зоря золоторога, де полинями зацвіло, кладе на огненні пороги своє сивіюче крило.
На тротуарах не лілеї й не лебединий в небі крик, дзвінка безодня над землею чолом задуманим горить.
В поля з пахучої долоні червінці осінь просіва... А десь біжать залізні коні, і пахне холодом трава.
1922
ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, ДВУ, 1929, стор. 86.
СТЕП
Ходе Степ.
Замислений Степ.
А на ньому синій, синій жупан, За туманом — туман
і татарські загони...
Розсипається Степ синім дзвоном...
Гей, крізь вітер і ніч бліді руки простяг
і поклав
на Чумацький, на зоряний Шлях...
бліді руки простяг...
Ходе Степ.
Замислений Степ.
А на ньому синій, синій жупан.
За туманом —
туман...
1922
ПОЕЗІЇ. Том І. Харків, 1929, стор. 93.
МАКИ
Л. В. Пилипенкові
Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте
на руках і слухати про любов до Беатріче...
Шелестіли жита, хвилювали жита, а між ними розкидано маки. Там, там
там, там козаки, козаки, козаки... Місто. Ніч. Огненні крики в повітрі... Хто це на вухо мені виє тоненько і хитро?..