Розстріляне Відродження - 27

1943 року Вишня кінчає десятий рік тюрми й концтабору, тим часом як Україна — тероризована, зруйнована, але неупо-корена — активним і пасивним спротивом зустрічала і провод-жала брунатних і червоних окупантів, виростаючи з трагедії терору і війни на міжнародний фактор. Недомученого Вишню перекидають просто із арештантського барака на Печорі в письменницький кабінет у Києві. Він мусить своїми гуморесками спростовувати наклепи «націоналістів», нібито улюбленця цілої України — Вишню закатувала Москва, і висміяти «буржуазних націоналістів» та насамперед УПА. Так 1945—46 появилась САМОСТІЙНА ДІРКА Остапа Вишні — голос гумориста з могили. Як на лихо, «буржуазні націоналісти» й повстанці привітали воскресіння Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться.
Було якесь нерушиме порозуміння між Остапом Вишнею і мільйонами його читачів. Мов воду крізь сито, спускали вони все, що було в «усмішках» Вишні для цензури й диктатури, а собі брали зернятка сміху, який завше давав свіжий віддих у задушливій атмосфері загального рабства. Як у 20-х роках селяни не брали серйозно його слів про куркулів, так у 40-х роках повстанці не брали серйозно його слів про «націоналістичних запроданців», а сміялися, читаючи його «Самостійну дірку», бо ж вона була символом «самостійности» УРСР під московським чоботом. Мав Вишня усі підстави записати слова любови і вдячности отаким читачам у згаданому щоденнику: «Я дожив до того часу, коли ходжу вулицями в Києві... І я гадаю, що всіма своїми стражданнями, всіма моїми серцями, і працями, і думками маю право сказати всім моїм читачам: — Я люблю вас! ...Спасибі тобі, народе, що я єсть я! Хай буде благословенне твоє ім'я!.. Я маю честь велику, чудесну, незрівня-ну і неповторну честь належати до свого народу».
Літературна спадщина Вишні — це насамперед тисячі гуморесок у щоденній пресі на всі теми дня — своєрідний тип фейлетону, що йому він дав назву «усмішка» або ще «реп'яшок». Родились вони головно з праці Вишні у редакціях перших українських радянських газет «Вісті ВУЦВК» (куди його просто з підвалу тюрми ЧК виринув Василь Блакитний навесні 1921) і «Селянська правда». В «усмішках» Вишні віддзеркалився своєрідний тодішній «ренесанс» селянства, як соціального стану України, який, скинувши в революції російсько-поміщицьке ярмо, не дався поки що накинути собі нове російсько-колгоспне ярмо, а змусив Москву до непу і політики українізації. ВИШНЕВІ УСМІШКИ СІЛЬСЬКІ, з одного боку, кпили з вікової селянської відсталости, темноти, анархічного егоїзму й
асоціяльної роздрібнености, а, з другого — пускали гострі сатиричні стріли на розплоджуваний Москвою паразитарний бюрократизм нової панівної верхівки імперії. Селяни відчували у Вишні свого друга і речника. Вони розуміли цього гумориста, що сам родився і виріс у сільській родині, не тільки з того, що він пише, а ще більше по тому, як він пише.
За два-три роки праці гумориста Вишня став найбільш знаним після Шевченка і поруч із Леніним ім'ям. Задля того, щоб читати Вишню, не один селянин ліквідував свою неписьменність, русифіковані робітники й службовці вчились читати українською мовою. До Вишні щодня приходили сотні листів з подяками, з проханнями допомогти проти різних кривд, нових бюрократів і органів влади. Мов до президента, пробивались до нього із найдальших закутків країни на авдієнцію. Він нікому не відмовляв, і надокучав представникам влади і фейлетонами і особистими клопотаннями. Голова ВУЦВК Григорій Петровський півжартома запитував гумориста: «Хто, власне, є всеукраїнським старостою — Петровський чи Остап Вишня?»
Під тиском вимог читачів значна частина газетних «усмішок» Вишні видавались окремими збірками великими тиражами і по кілька разів. Мусимо обмежитись тут лише до статистики: на 1928 рік вийшло коло 25 збірок «вишневих усмішок», а 1928 року було видано чотиритомове видання вибраних УСМІШОК. До початку розгрому і колективізації села (1930) тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів — не-чуваної для тих часів цифри.
Московський погром селянства і України обірвав цей розгін Остапа Вишні. Він перестав писати в газетах, зник як фейлетоніст. Його лаяли і за те, що писав, і за те, що мовчав. Зрідка лише появлявся в журналах («Червоний перець», творцем якого був, «Літературний ярмарок», «Пролітфронт», «Культура і побут»), пишучи на більш нейтральні чи дещо дальші від політики теми: МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ (Вишня був пристрасний мисливець і аматор природи), ТЕАТРАЛЬНІ УСМІШКИ, ЗАКОРДОННІ УСМІШКИ. Тепер він згадав, що починав свій шлях в УРСР, як автор літературних пародій, що з'явилися були за підписом Павла Грунського у першому і восьмому числах журналу «Червоний шлях» 1923. Він доповнив ті початки новими пародіями й шаржами (ВИШНЕВІ УСМІШКИ ЛІТЕРАТУРНІ. ДВУ, 1927, 118 стор.), які напевно остануться довше жити, ніж Деякі твори, що їх він шаржував і пародіював.
Частина «усмішок» Вишні грали ролю скорострілів у запеклій битві 20-х років проти агресивного російського
імперіял-шовінізму. Пригадується, яку сенсацію вчинила на Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх вияснень пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожці пропонували турецькому султанові. Вже Вишня давно сидів у найвіддаленішому концтаборі НКВД, а партійна преса все ще люто згадувала, як то цей «ворог народу» посмів посміятися над російським «султаном». Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало.
Але найбільше Вишня атакував таки слабості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Особливо нещадно викпивав Вишня слабість в українців інстинкту громадської і національної єдности, їх анархічний псевдоіндивідуалізм, їхню інертність, всі ті анахронічні риси в психології і думанні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні на суворому іспиті доби динамічних перемін і модернізації. Цей нібито по-сільському «примітивний» Вишня був справжнім борцем за європеїзацію і модернізацію українця, давши своєрідну гумористичну типологію хиб українського національного характеру.
Засоби Вишні були «прості». Насамперед свіжа, дотепна, багата мова, у якій Вишня (учень у цьому Кримського і Модеста Левицького!) був неперевершеним майстром. Уже через це одно його «усмішки» не можна назвати «губановськими» (московські купці Ситін і Ґубанов прославилися виданням лубочних «малоросійських анекдотів»). Це була мова насамперед народна, селянська, хоч Вишня показав добре володіння також мовою літературною і міськими жаргонами. Комізм Вишні не був комізмом ситуацій чи масок, а комізмом більш тонким — комізмом слова, гри слів, жарту, афоризму, примовки, недомовки, натяку, каламбуру. Він умів схоплювати анекдотичні контрасти, якими кишить країна будованого і «збудованого» соціялізму. Найбільше користався нехитрим прийомом «зниження» і допік режимові нещадним «зниженням» високих і галасливих загальників, обіцянок, гасел, програм, плянів, проектів — до голої дійсности, до діла, до сущого. В «усмішках» Вишні наче наново відновлювався гумор села, що за століття своєї гіркої соціальної і національної біографії нагромадило свій мудрий і добродушний скептицизм. Традиція
ліпших творів Вишні лежить також у бароковій добі вертепу і бурлеску, коли так любили охоплювати «високе» і «низьке», анекдот і дотеп. Майстер пародії, шаржу, травестії — Вишня залюбки маскувався під «простачка», який здебільше з усім погоджується, але від нього повівало тим казковим «дурником», перед яким пасують мудреці і королі. Такого «простака» грає він і в автобіографії (МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ. Харків, «Кни-госпілка», 1927, 32 стор.). Одночасно Вишня володів мистецтвом «блискавичного» короткого гострого діялогу, та — зовсім щось протилежне — найтоншого ліричного нюансу. Він був проникливий психолог, умів скупими засобами вловити химерну гру в людині таких комплексів, як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наївність, цікавість, жорстокість, любов... Все то будувалось у прозовій мініятюрі, творило новий чисто Вишневий тип фейлетону — своєрідного коментаря сміхом.
Вишня уважав себе спадкоємцем Котляревського, до якого ставився з найбільшим пієтизмом (з великим успіхом ішла в 20-х роках його травестія «Вія» за Гоголем-Кропивницьким). Дуже любив Гоголя і дав прекрасний переклад його РЕВІЗОРА; перекладав також Марка Твена.
Поза створеним ним своєрідним жанром «усмішки» і фейлетону Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели (МИСЛИВСЬКІ УСМІШКИ, КРИМСЬКІ УСМІШКИ). У «мисливському оповіданні» він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої «знімає» весь попередній витончено-ліричний сюжет. У «Ярмарку», що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовно-звукової і кольорової палітри дає поєднання килима з симфонією: барвисто-співуче море українського ярмарку.
З кількох тисяч «усмішок» і фейлетонів Вишні останеться жити в літературі може яких два-три томи вибраного. Не легкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити», — пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, якого не знали ні Чехов, ні Твен, і яке найбільше давило і різало його талант: «Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє ЦК КПРС, про погромницьку ролю якого говорив Кулик, див. вище) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони... позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!»
Тут Вишня завуальовано пише про Розстріляне Відродження і серед зрубаних молодих паростків літературних він бачить і себе. Москва в 30-х роках знищила українську радянську літературу за «націоналізм», змішуючи в цьому терміні зовсім відмінні явища патріотизму і шовінізму. «Оті дурні, — пише Вишня в згаданому щоденнику, — що кричать «Націоналісти!», не розуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!» І далі: «Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!»
Точно в 15 річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: «Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. Серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за «провалля» в літературі... Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував... А потім читав».
Загадка поразок і перемог Остапа Вишні (Павла Губенка) — це проблема спонтанного гумориста в пеклі, в умовах рабського суспільства і «тюрми народів». Адже за його «усмішки» йому дали кару за статтею карного кодексу 54-8: про терор. І його, з цівкою револьвера при скроні, змушували робити «усмішки» над трупами мільйонів синів його народу, що впали жертвою московського терору. Як далеко ця жахлива вимога «умилительной сатиры» лишає позаду царицю Катерину II, що насаджувала специфічно російський жанр гумору — «улыба-тельную сатиру»!
Що за життя!? Здобути позицію інтелектуаліста, родившись одним із 17 дітей у бідній селянській родині в забутому Богом полтавському містечку Груні і до 32 років життя не маючи змоги здати екстерном на гімназіяльну матуру. Бути все життя безпартійним — у вік партійної всемогучости й тиранії, гумористом — у вік жахів, кепкуном — у часи сліпого фанатизму, гуманістом — у вік масових організованих злочинів і людоїдства. Щоб зрештою стати «блазнем» з авторитетом, популярністю і моральною відповідальністю президента, а з правами в'язня концтабору.
Гумор, сміх можна вважати за синонім свободи — принаймні внутрішньої свободи людини. Очевидно Вишня володів секретом внутрішньої свободи при всіх ситуаціях, свободи від «нечистої сили», і своєї і чужої. Тому в його душі міг завше жити сміх — не «шибеничний гумор», і не жовча злість — це йо-му було чуже, а соняшний гострий добрий гумор. З цього погляду характерний його дебют, як гумориста. В 1919 році він, як патріот УНР (але жодної із її партій!), завідував Медико-санітарною управою Міністерства шляхів УНР. Вся республіка, затиснена з усіх чотирьох сторін світу ворогами, тулилась в Кам'янці і кількох прилежних районах. Фельдшер Павло Губенко, ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, завалених тифозними хворими. Помагав їм ліками і смішними анекдотами, які сам складав і знаменито розповідав. В той час з'явився у газеті «Народня воля» його перший фейлетон за підписом Павло Грунський. Був він про українські міністерства: шляхів — без шляхів, фінансів — без фінансів, військове — без війська... Зате не бракувало міністрам часу для сварок. Інший фейлетон викпивав договори з чужими державами — уряд УНР за те, що не бачив за гарними словами чужих дипломатів зневаги са-мостійности України, а чужі держави за те, що за кам'янець-кою УНР не бачать 40-мільйонної непідлеглої нації. За один такий фейлетон редактор газети був оштрафований. Фейлетони Грунського зразу стали популярними в Кам'янці, вони ж бо витісняли сміхом відчай.
З Вишні був бездоганно вірний друг і товариш. Його знайомі оповідають, що він так само, як тифозних вояків у поїздах УНР, рятував своїх товаришів матеріяльно і гумором в підвалах ЧК, де він сидів десь із кінця 1919 по весну 1921; і в тюрмі НКВД у Харкові, де він сидів з 26 грудня 1933 по весну 1934, і в концтаборі на Печорі 1934—43 pp. Коли 1931 був арештований Максим Рильський, з яким Вишня дружив так само міцно, як з Хвильовим, Кулішем і Досвітнім, то Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся з Харкова до Києва на допомогу безрадній родині поета, а після щасливого звільнення Рильського з тюрми — забрав його до себе в Харків на кілька тижнів у гості. На такі вчинки мало хто зважувався в той час загального страху, бо Москва нікому на Україні не прощала лицарської прикмети. Самогубство Хвильового Вишня пережив, як жахливу катастрофу — три дні і ночі бився Вишня у своїй кімнаті, з вікон якої перехожі на вулиці чули крики і голосіння. Думали — він збожеволів.
Ці риси лицарської самовідданої вдачі дещо промовляють і за природу гумору Вишні. Нема що — Вишня умів бути нещадним і вмів убити сміхом. «Ворога треба бити», — писав він, і цитував Гоголя: «Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі». Але головним джерелом його гумору була любов до життя, насамперед — свідома любов до людини.
Ніби виправдовуючись, що так багато кепкував за своє життя із своїх українських людей, Вишня пише в згаданому щоденнику: право сміятися «із своєї, рідної людини» дає любов. «Треба любити людину. Більш ніж самого себе». І лукаво додає: «Любити, між іншим, це дуже тяжка робота». Що ж його штовхало на цю «важку роботу» люблячого гумориста? Ось його відповідь: «Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося... Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. Щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!»
Уся правда за найсуворішими критиками поразок Остапа Вишні, але вона не пояснить страстей «блазня» і перемог «усмішника» Розстріляного відродження.
МОЯ АВТОБІОГРАФІЯ
У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ Божий, і потім років, мабуть, із десять підряд — мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову «Оришку».
Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.
Власне подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєтку поміщиків фон-Рот, де мій батько був за прикажчика.
Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку колиска з вервечками, з другого боку — материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі помаленьку.
З'явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.
Так ото й пішло, значить: їси-ростеш, потім — ростеш-їси.
Батьки мої були як узагалі батьки. Батько — чоловічого роду. Мати — жіночого. У батька і в матері були теж батьки.
Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн був у Груні хліборобом і пив горілку.
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказу-вати, а коли було спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала: — Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було. З горілки померли, царство їм небесне!
Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам'ятаю, що частенько було батько казав матері: — Не вдалася ти, голубочко, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, п'ють? Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.
Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер від білої, білої, як буває білий сніг, — гарячки.
А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.
За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей...
Коли було хто з сусідів натякне батькові: — Чи не припинили б ви, Михаиле Кіндратовичу, часом, діточок?
А батько йому на те: — Нічого. Господь дав дітей, дасть і на дітей. Помер батько 1909 року, на 58 році свого плодотворного життя.
І як згадує було мати потім про покійника: — Скільки це є вже, дітки, як наш батько помер?
— Та вже, мамо, літ із десять. Замислиться було матуся і прокаже: — Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок... Скільки, дітки?
— Двадцять троє, мамо.
— Егеж! двадцять троє... Ох-охо-хо! Хай царствує покійничок.
Почав, значить, я рости.
— Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але, нема де правди діти, — багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.
Письменник — не так живе й не так росте, як проста людина.
Що — проста людина? Живе собі, проживає собі, помре собі.
А письменник — ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організувало його ще тоді, коли він лежав у матері при грудях і плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.
А от тепер сиди й думай, — що на тебе впливало, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватись над тим, «куда дірка дівається, як бублик їдять».
Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять у його житті явища незвичайні, явища ориґінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.
Підскочать от явища — і записала людина.
Головну ролю в формації майбутнього письменника відограє взагалі природа, а в українського письменника — картопля, коноплі, бур'яни.
Коли є в хлопчика чи в дівчини нахил до замис-лювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.
І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба йому дадуть як слід подумати?
Зразу ж мати пужне: — А де ж ти ото сів, сукин ти сину! Нема тобі за сажем місця?!
І «знімайсь» моментально. І надхнення з переляку розвіялось.
Тут і стає в пригоді картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на підметі — коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки про всесвіт, про космос, про соціялізм.
І все думаєш, думаєш, думаєш...
Аж поки мати не крикне: — Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!
З того ото й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку, — все тебе в глиб тягне.
А мати було лається: — Яка ото лиха година картоплю підриває. Не може, лиха личина, спокійно сидіти. Ну, вже як і попаду!!
Пориви чергувались. То в глиб тебе потягне — тоді ото ямки колупаєш, — то погирить тебе в вишину, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята.
Конституції я був нервової, вражливої змалку: як покаже було батько череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь.
— Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!
А я лежу було під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу?!»
Із подій мого дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили, як вискочить, а кінь убік! А я лясь! Здорово впав. Лежав мабуть з годину, доки очунявся... Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.
Отак між природою, з одного боку, та людьми — з другого, й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.
Потім — оддали мене в школу.
Школа була не проста, а «Міністерства Народного Просвещенія». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий, білий, як білі бувають у нас, перед Зеленими Святами, хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість, людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, але й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських, замурзаних. Ходила, бо така тоді «комплексна система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, й інколи люто.
Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшла по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. І бачите, як пише? — «Як муха дише». А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя «кля-сова свідомість». Я вже знав, що то є пани, а що то — не пани. Частенько бо було батько посилає з чимось до барині в горниці, а, посилаючи, каже: — Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку. Велике, — думав я собі, — значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба.
Неясна якась тоді була в мене клясова свідомість. З одного боку — цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого клюмби квіткові їй толочив. А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).
Чистий тобі Макдональд. Між соціялізмом і королем вертівся, як мокра миша.
Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.
І як було бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу: — Пожди, експлоататоршо. Прийде жовтнева революція! Я тобі покажу, як триста літ із нас і т. д. і т. д.
Віддано мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Провчився я там три роки, скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже: — Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платні він у поміщиці діставав 18 чи 20 крб, на місяць. Проте, повіз і віддав мене в Зіньківську міську двоклясову школу.
Отут — мені й повернути б було на «неокляси-цизм», бо вчилися ми разом із М. К. Зеровим. Так я не схотів. Самі ж знаєте, — неоклясиком бути — силу треба терпіння. Читай Горація, Верґілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником — значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він — на Рим, я — на Шенгеріївку.
Зіньковську школу закінчив я року 1903, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого чи що) розряду.
Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало».
Приїхав додому.
— Рано ти, — каже батько, — закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «ка-зьонний кошт».
Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір'ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.
Та й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.
Фельдшер з мене був непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очі нашатирним спиртом, замість цинкових крапель.
Про гонорар від того хворого говорити не буду.
А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.
Війна застукала мене на залізниці, де я хоробро захищав «царя, престол і атєчество» від ворогів зовнішніх, фельдшерувавши в залізничій лікарні.
Як ударила революція — завертівся. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», з «Просвіти» на мітинґи, з мітинґа на збори, зі зборів в Центральну Раду, з Центральної Ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конфе-ренції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх. Хотілося, щоб і в війську бути, і в парляменті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, — там і я. Де говорять, — там і я! Де засідають, — там і я! Державний муж, — одне слово.
Громадянська війна.
Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.
Весь тягар громадянської війни переніс. І в черзі по пайки стояв, і дрова саночками возив, і городи копав. А найтяжче було нести два пуди борошна з Лаври аэк на Гоголівську вулицю в Києві. «Собачою тропою» ніс, а потім Шевченківським бульваром. І кректав, і стогнав, і сідав, і присідав. А таки доніс. Не кинув «здобутків революції».
Тяжко було, але «ми перемогли».
Ну, а потім під'їхала «плятформа», мене й посадили.
Потім випустили, але я вже з «плятформи» не злазив. Нема дурних!
Книга, що найсильніше на мене враження зробила в моїм житті — це «Катехізис» Філарета. От... книжка! Ще якби так — прочитав... воно б і нічого, а то — напам'ять... Найдужче вона мені в тямки далася.
Книжки я любив змалку. Пам'ятаю, як попався мені Соломонів «Оракул», цілими днями сидів над ним та кульку з хліба пускав на оте коло з числами різними. Пускаю, — аж в голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові — трах! Тоді тільки й кину.
Взагалі любив я книжки з м'якими палітурками: їх і рвати легше, і не так болюче вони б'ються, як мати було побачить.
Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться було мати, так у мене дуіпа аж у штанях.
А решта книг читалося нічого собі.
Писати в газетах я почав у Кам'янці, на Поділлі 1919 року, за підписом Павла Грунського. (Чого я був у Кам'янці — питаєте? Та того ж, що й ви!) Почав з фейлетону.
Часто мене запитують, де я мову свою взяв.
Мову свою я взяв з маминої циці. Це — невичерпне джерело мовне.
Зверніть увагу на це, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати.
Хто вивершив мову? Робота і вказівки А. Ю. Кримського та Модеста Пилиповича Левицького, що з ними я мав щасливу нагоду працювати і про яких я завжди згадую з почуттям глибокої подяки.
Жив я в Києві. В Харків «мене переїхали» 1920 року, в жовтні місяці, а в квітні місяці 1921 року почав я працювати у «Вістях» з Вас. Блакитним.
У «Вістях» почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота відповідальна, робота тяжка, бо доводилося таки як слід пріти над газетними отими перекладами.
Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі: — Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потім — письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, думаю собі, в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, думаю собі, робитиму.
Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.
Сиджу собі та й пишу. Робити більше нічого, папір є, робота не важка — не те, що там шість годин у яку-небудь книгу рахунки записувати!