Розстріляне Відродження - 11

Суди мене судом своїм суворим, Сучаснику! — Нащадки безсторонні Простять мені і помилки й вагання, І пізній сум, і радість передчасну, — їм промовлятиме моя спокійна щирість.
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 34.
* *
Подолано упертість Ізабелли, Довершено змагання многих літ, — І от Колюмб виводить каравели Здійснити мрію і створити міт.
Діб сімдесят пливуть вони. Пустелі Незнаних вод то ясні, то мрякі... Невже ж брехня і мапа Тосканеллі І здогади бувалих моряків?
Невже шляхів до Індії немає? Невже ганьба їх подвигу й труду? І море це ніде не підіймає З безодень темних землю молоду?
Та проліта в смерковому міражі Землі близької вісник, голуб сиз! — І вже дзвенить в подертім такелажі Легенький, пряний, відбережний бриз.
Земля! Земля! Прочувані країни! Вони знайшлись! По слову! Румб у румб! Що то вагання, голод, глум і кпини, — Довершено! Колюмб!
Колюмб!
Колюмб!
І він виходить і салют приймає На честь відваги, мудрости й снаги... ...І, Індію відкривши, обіймає Америки якоїсь береги...
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 40.
Мовчи! Я знаю. За всіма словами — Холодний смерк, спустошені сади... Це наша пристрасть стала поміж нами, Нас розлучаючи назавсігди.
Шалій, шалій, від розпачу сп'янілий! Що розпач той?! Річ марна і пуста! ...Як пізно ми серця свої спинили! ...Як роз'єднали рано ми вуста!
О, друже мій! Останні трачу сили, В країні тій уявній живучи, Де образ твій, утрачений і милий, Де голос твій... Мовчи!
Мовчи!
Мовчи!
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 55.
Вона зійшла до моря. Хто вона — Навіть самій їй байдуже віднині...
...Хіба ж не всі ми — єдности луна В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух, — і ось під ноги ліг Прозорий вінчик — кинута намітка, І на стрункім стеблі високих ніг Цвіте жарка, важка і повна квітка — Спокійний торс, незаймано-нагий!
Спадає вал... Німують береги... І знову плеск... І затихає знову... То пальцями рожевої ноги Вона вгамовує безодню бірюзову.
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита, —
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її!
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 60.
 
Леонід Чернов (Малошийченко)
1899-1933
Народився 1899 року в південноукраїнському місті Олександрії. Батько його — із старого козацького роду; дід по матері — був матрос і бурлака. Може це й визначило «мандрівницьку жилку» Леоніда Малошийченка, що дав одні із перших в українській літературі морські нариси й поезії.
Був виключений з Олександрійської гімназії за видання підпільного гумористичного журналу, закінчив гімназію в Кишиневі. Під час революції працював у пресовому агентстві Укрроста, грав у театрі ім. Франка (1921), писав п'єси, поеми, перекладав Мольєра. 1922 після невдалої спроби з власним театром «Ма-худрам» (Майстерня художньої драми) кинувся у вир пригод на Сибір і Далекий Схід, до берегів Китаю. У Владивостоці працює в газеті, журналах, кіно, стає секретарем китайського кон-суляту, видає збірку своїх імажиністичних поезій ПРОФСОЮЗ СУМАСШЕДШИХ, придумавши для неї тоді вперше псевдонім Чернов. Неспокійна вдача і доба несе його далі пароплавом до Індії, перебування в якій пізніше описав у першій своїй книжці українською мовою 125 ДНІВ ПІД ТРОПІКАМИ. Його шлях лежить далі через Бомбей, Каїр, Одесу... Деякий час живе в Ленінграді і, нарешті, хворий на туберкульоз, осідає в рідному лоні України. Та тут його знову опановує шал активности — в атмосфері тодішнього загального українського відродження. З 1927 року він починає друкувати в українських радянських журналах свої поезії й оповідання. Того ж 1927 року видає збірку оповідань СОНЦЕ ПІД ВЕСЛАМИ. В 1929 році часто друкується в «Літературному ярмарку», четверте число якого оформлене його інтермедіями (там же і шкіц його біографії, написаної Валеріяном Поліщуком). Друкується в органі літературної групи Валеріяна Поліщука «Авангард» (конструктивісти), а в 1930 році — в журналі «Пролітфронт» (ч. 7—8). Остання його книжка поезій — НА РОЗІ БУР — появилась вже після його смерти (23 січня 1933). Була вона вибором поезій різних періодів і готувалась до друку під заголовком «Кобзар на мотоциклі». Збірка НА РОЗІ БУР, оформлена славетним
майстром Анатолієм Петрицьким, появилась друком завдяки заходам Олекси Слісаренка наприкінці 1933 і була негайно сконфіскована і знищена цензурою. (Один примірник її одержав зразу по виході із друку Святослав Гординський у Львові — йому завдячуємо добірку тут поезій Малошийченка та деяких даних про нього).
Леонід Чернов-Малошийченко був ніби ідеологом нової України, вже не селянської. Був закоханий в індустріялізаційну добу України і це відбилося в його творчості: Епоха в'яже перевесла, Дюралюміній — льот і біг — Змінити прадідівські весла На гуд пропелерів твоїх...
Він думав і вірив, що цю нову Україну творить техніка і що Україна мусить її прийняти, якщо не хоче надалі залишитися у «трагічному, вічному сні малоросійських клоунад». У своїх писаннях був відважний понадміру, відверто писав проти «задо-лизів», про те, що «честь і гідність нині не в пошані»: Бо незалежністю своєї ліри був я гордий — Лиш іноді, під тиском розпачу губив слова — І несвідомо брав фальшивії акорди, Щоб завтра знову щиро заспівать...
ШЛЯХИ ПІД СОНЦЕМ
Я тинявся по джунґлях Бенґалії, Замерзав у північних морях — Бачу — місяць зелений і палевий Кам'яніє в небесних дверях.
На Цейлоні солоними бризками Сонце смажило нас, мов курчат — Танцював я там шіммі з метисками, А вночі мотоциклом дирчав.
І з матросами в доску одеськими — Там, де пальми у храм через став, Я катався автом з синґалезками І рибалкам Шевченка читав.
І шаманський бубон мінорний Нам нагадував Порт-Саїд. Сомалійку — аж синю та чорную — Частував я в каюті своїй.
А ночами — на пестощі ласими — Повні соком індійських пісень — Ми бананами й ананасами Увінчали тропічний день.
— Треба серце — твердіше за камінь! — Через шторми ревів капітан: — Коли хочеш шляхами де-Ґами Перерізати океан.
О, шляхи заповітні Колюмба! Грізна віро у землю нову І палючі думки біля румба: — Хай загину, а все ж допливу!
О, бенґальська тропічна годино! —
Коли місяць у реях ґуля, І далеку мою Україну
В нас вітає Індійська земля...
Цілу юність палав, мов у кратері, Нині мужність відстояну п'ю — Через те, що кохав на екваторі Синьоокую землю мою.
Передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942, ч. 8.
ФІНАЛ ПОЕМИ «СОНЦЕ Й СЕРЦЕ»
— Любі друзі! Мистці! Артисти! Хай ваш спів в унісон бринить: Довго, довго мені ще гризти Наших днів голубий ґраніт.
Я зріс бур'яном, не на білім паркеті, Розпатланий вовк — не прилизаний барс. — Немає, немає такої трагедії, Яку б я не зміг повернути у фарс.
Мені це не вперше в далекому плаванні Скажені тайфуни трощать пароплав. Я — двісті-розбитий, і двісті-роз ламаний — Ще дужчий від гарту вертаюсь до лав.
А ти, Україно! — Яке тобі діло, Що люди сивіють від цього жаху?
Нехай це дівоче сплюндроване тіло — Перша жертва твоя на морському шляху.
Ба за тілом дівочим, що в вирі порине, До фіялкових меж золотої землі — Арґонавти моєї Країни — Ріжуть хвилі твої кораблі.
Хвилі в берег. Вхопіте і киньте їх Мільйоном сріблястих блях. До Туреччини, Персії, Індії Розіслався блакитний шлях.
Зойком-криком простори роздерши, Будить сонних наш третій гудок. Ми, кохана, пливемо перші, Розтинаючи води проток.
А за нами з тієї безодні, Розпаливши легені котлів, — Одиниці, десятки, сотні Навантажених кораблів.
Капітани — наші месії — Три століття хропли на печі. Нашим трупом наш край засіє Неозору морську далечінь.
І коли я ту смерть і руїну
Оточу будівничим табором, —
Підійми ти мене, Україно, Над віками скривавленим прапором.
Передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942. ч. 8.
* * *
...Ти робиш нині сам свою історію, Народе мій.
Віки, віки вона знущалась з тебе —
Хазяїна плодючої землі.
За батоги у тебе вимагали «хлеба»
Пани і підпанки, царі і королі.
Кривавим гноєм бив Дніпро у кручі
І стогоном гатив хахлацькі сни. —
І кров'ю харкали ген-ген за синім Збручем
Твої сини.
А тут — в московський гній
Родючий край поринув, Ховавши пісню в темряву дібров, —
І колисав повію Катерину
Старий Дніпро...
Збірка поезій НА РОЗІ БУР. Харків, 1933; передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942, ч. 8.
З ПОЕМИ «ХАРКІВ»
А по безмежних просторах В темряві спить Україна, Скиглить осінній вітер Над кістяками дерев. Виють бездомні собаки, Вогники в мокрих хатинах, — Страшно осінньої ночі Думать про чорні степи. ...Сорок мільйонів мого народу. Тягне потужні працьовиті руки К серцю моєї Країни: ...Галичина і Канада, Тиха Кубань і Карпати, Знойний Зелений Клин — Може якраз в цю хвилину, До болю напруживши очі, З любов'ю, надією, трепетом Дивляться ось сюди: В Харків, де біля Держдрами «Цвіт історичної нації» Скиглить пісні про любов. Лає шовкові панчішки. Клацає на більярді. Люто гризеться за славу. Бавиться й грає в вождів. Заздрить спритним підлипалам. Сором хай стисне нам скроні!
НА РОЗІ БУР. Харків, 1933; передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942, ч. 8.
 
Степан Бен
1900-1937
Якщо правда, що оригінальну духову культуру (не цивілізацію!) здебільша творила сільська місцевість, хліборобський світ, а не космополітична імперська метрополія, яка вміє застосовувать і поширювать, то Степан Бен і його маленька Лозо-ватка на Звенигородщині (недалеко від Шевченкової Кирилів-ки) дали цьому хоч і маленький, але світючий приклад. Московська метрополія терпіти не може, щоб на нічних просторах її володінь світились десь вогники оригінального місцевого духового життя. Тому Степан Бен разом з мільйонами селян потрапив в «українські націоналісти» та «вороги народу» і був викинений у північний Сибір.
Народився він 29 жовтня 1900 року, а коло 1930 вже був поліційно зісланий з України і літератури. Революція 1917 кинула 17-літнього здорового парубка у вир національно-державного і культурного відродження, яке, зокрема на Звенигородщині, з казковою швидкістю творило новий соціальний лад, місцеві українські органи самоуправи, нижчі і середні українські школи, культурно-освітні товариства, бібліотеки... та ще й поставило сторожем коло «молодого саду» місцеві збройні відділи «Вільного козацтва», що берегли від внутрішньої анархії і зовнішнього напасника. С. Бен, син бідного селянина Федора Бендюженка, здобув собі вищу освіту й культуру, не по-кидаючи села Лозоватки і її околиць! Навіть новозасновану в Кирилівці українську учительську семінарію він мусив покинути на другому році, бо треба було щоденною працею плугом і косою здобувати хліб для сім'ї. Поразка Української Республіки і російсько-большевицька окупація спричиняються до мобілізації Бена в Червону армію (1920—22), з якої він знову повертається до своєї Лозоватки.
1923 року Бен вперше відвідує Київ. Тут на літературному вечорі Української Академії Наук Зеров читає кілька поезій Бена. Селюк, із його велетенською дозою скромности, не захотів сам виступити перед столичною авдиторією (О. Филипович. «Степан Бен». «Київ», ч. 1, 1954. стор. 10—11). Того ж 1923 ро-ку вперше появилися у київських журналах поезії Бена. Група «неоклясиків» вітає його як свій блискучий «доріст».
Як міг оформитись такий культурний оригінальний поет у глибоких і, здавалось, глухих нетрях України, у Лозоватці, не бачивши міста й університету? У Лозоватці був осідок батьківської родини Павла Филиповича, людини європейської культури. Тут у роки революції і пізніше проживав довшими періодами сам Павло Филипович. Тут утворилась добірна бібліотека і добірна місцева культурна сільська верхівка. Бен досконало вивчив французьку мову і читав французьких найновіших поетів в оригіналах. Перекладав їх. В Лозоватці було чимало культурних селюків. Автор цих рядків знав одного з них, Онопрія Тургана, Бенового товариша; Турган читав напам'ять цілі оповідання Мопассана, Чехова, «Брати Карамазови» Достоєвського, всю модерну українську і російську поезію. (Турган — поет і прозаїк — був безслідно засланий за часів «єжовщини»; він міг щодня оповідати десятки все нових і все дуже дотепних анекдотів, які, мабуть, його і погубили).
1924 року Бен блискуче склав іспити до Київського університету, але на політичній перевірці якийсь політком єхидно запитав його: «Скажіть, як ви відбивали революцію у своїй творчості?» — «Як відчував — так і відбивав», — відповів Бен, і з тим мусив вернутися назад до Лозоватки кінчати університет самотужки під селянською стріхою. Багато читав, писав поезії, використовуючи кожну хвилину, вільну від праці хлібороба. В цей час його поезії друкуються в ліпших журналах Києва і Харкова. В 1929 році виходить у Харкові збірка його поезій СОЛОДКИЙ СВІТ.
С. Бен опанував модерну поетику різних шкіл, але, здається, найближче йому був імпресіонізм. За короткий час він зумів виробити власне поетичне обличчя. Його поезія позначена ясністю, прозорістю, кольористою пластичністю та філософічною і психологічною «підтекстовкою». Велике здоров'я природи віє з його поезій, здоров'я людини, яка глибоко розуміє і любить свій світ («Хороше бути ліриком степу, молодим косарем і поетом»; або: «Слухай, як ніжно кругліє зерно»; або: «0, хутори ... хто вип'є сон і сум ваш давній...»). Знав він також і ворога та вмів алярмувати про його появу. Місяцеві найбільшого московського свята (більшовицька революція 7 листопада) він присвячує спе-ціяльну поезію «Листопад»: 0 море днів, розбурхане вітрами! Де хмурий листопад
Під дзенькіт чоток і лопат Бреде в село розгаслими шляхами. Не відчиняйте, люди, хат, Замкніть на засуви всі брами!
Сільський духовий виднокруг Бена ані трохи не хворіє на провінціяльну обмеженість і включає в себе безконечність «білого світу», універсальність людської особистости, в якій опосередковується і живе велика збірна всеохопна Людина всіх часів і рас («Ода»).
Приблизно десь в 1931 році, в масовій руйнації села, того села, що так недавно і так імпозантно прокинулось до нового життя в результаті української революції, впала і на Лозоватку масова колективізація, арешти, депортації. Сільська інтелігенція Лозоватки пішла з першими ешельонами селян на заслання. Степан Бен опиняється на три роки аж біля Ігарки недалеко від впадіння Єнісею у Північний Крижаний океан.
Пам'ятаю одну строфу вірша з його листа, писаного не без гумору в ритмі тунгузького бубона: Привіт од тюленів
І білих ведмедів, І від жовтих тунгузьких дівчат, Що рядом зо мною сидять...
Відбувши трирічний термін заслання, Бен кидається на Україну; вжахнений картиною тотального фізичного і духового нищення нації, він забирає свою родину і зникає назад у нетрі Сибіру. З того часу чутка про нього пропала.
Дзвенять хрущі, цвітуть черешні, Дівчата водять журавля. А вечір ловить на гнуздечку Золотогривого коня.
Стою у присмерку діброви, І думи вечора таю. Весна кує комусь дороги, Чи скоро викує мою?
Які слова я там зустріну, Кому зародять ці поля? Останні птиці долетіли... Цвіте туманами земля.
«Нова громада», 1923, ч. 7-8; передрук із журналу «Київ» (Філадельфія), 1954, ч. 1, стор. 13.
ПОЛЬОВА ЗУСТРІЧ
Глянула...
Таким гарячим золотим рум'янцем
Заблищав серп коло пояса.
Пригадую: На його блискучій поверхні
Коливались дві сині веселі волошки.
«Червоний шлях», 1924, ч. 8-9, стор. 35.
О, хутори, Пронизані полинною печаллю, У згустках золотих і синіх вечорів, Хто вип'є сон і сум ваш давній
І вийде сам із цих задимлених дворів.
О, хутори!
«Життя й революція», 1926, ч. 2-3, стор. 3; передрук з пам'яті упорядника.
ода
Я мов мембрана: в шелесті, в шумах, в згучанні...
Я чую, як згуки проходять крізь мене, від мене, і далі...
— Згуки людей, що родились раніше, і тих, що народяться після, і тих, що живуть і працюють зо мною...
Людино, я завжди з тобою!
Ось ти повертаєш додому;
Галуззя пройдених літ
шумить за тобою.
Галуззя літ, що колись розцвітали й давали плоди.
— Людино, це ж ти!
Шумиш надо мною, крізь мене
і далі
руки свої простягаєш
в прийдешнє, за обрії наших орбіт.
— У новий золотіючий світ.
«Червоний шлях», 1930, ч. 7-8, стор. 29.
Микола Бажан
1904-1983
З юних дебютантів другої половини двадцятих років Бажан єдиний устиг за короткі п'ять хвилин до «дванадцятої» (1928—31) вивершитись на богатиря поезії нашого сторіччя. Його виступ із першою книжкою стався в час, коли кремлівський Вій уже показав пальцем на викритого Кагановичем автора СИНІХ ЕТЮДІВ і КАМО ГРЯДЕШИ. Москва вже йшла в другу фронтальну атаку проти України і російсько-українська політична, культурна й усяких інших форм війна дійшла критичного пункту. 21-річний Бажан приєднується до найвідважніших, кличе іти назустріч бурі, «рубати ланцюги причалів»; «в часи смертельного авралу і компасу і серцю метнутись не даси убік». (НІЧНИЙ РЕЙС, 1927). І дійсно наступних кількох аварійних років Бажан (подібно, як Микола Куліш п'єсами) капітально зміцнює позиції молодого українського відродження своїми найкращими творами — БУДІВЛІ, ГЕТТО В ГУМАНІ, РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ, СЛІПЦІ... Тоді на межі тридцятих років російська радянська поезія вже нічого рівновартного цьому не могла протиставити.
І ще одно диво: серед терористичного шалу московської розплати зумів він уникнути не тільки російської кулі, ґрат чи колючого дроту на Соловках, а й, так би мовити, остатися «при владі», «ходити в білих сенаторських штанах».' Його свіжа могутня суверенна українська сила була врахована і «пошанована» остільки, що коли після поразки він підняв руки, то його Сталін потрактував як маршала, що дав згоду на капітуляцію. Щоб схилити його також до коляборації, то одною рукою йому весь час показують цівку пістоля, а другою дають аж дві сталінські премії, орден Леніна, орден Червоного прапора, орден Червоного трудового прапора, роблять його членом президії верховних рад СРСР і УРСР, членом Академії Наук, речником радянської делегації в Об'єднаних Націях, віце-прем'єром України, нарешті членом ЦК партії. В лютому 1941 вперше в історії КПУ на київському партактиві звіт за конференцію ВКП(б) робить не перший секретар ЦК КПУ (тоді Хрущов), а Бажан, про якого не знали навіть, що він уже став членом партії. Офіційно перша сталінська премія (1946) була за антинімецькі КЛЯТВА (1941), ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ (1942) і СТАЛІНГРАД-СЬКИЙ ЗОШИТ (1943). А друга — за антианглійські АНГЛІЙСЬКІ ВРАЖЕННЯ (1948). Але фактично сталінські премії Бажан, як і Тичина та Рильський, здобув головно одами до Сталіна й Москви («Людина стоїть в зореноснім Кремлі» — 1932, «Клич вождя» — 1939, «Ранок у Горі» та інші). Сюди належать також такі його виступи, як промова в Об'єднаних Націях з вимогою видачі української радянської еміграції Москві (див. «Радянська Україна» за 6 і 7 лютого 1946) чи стаття «До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури України» («Радянська Україна», 17 листопада 1946). Чи мусив поет платити ще якусь «дань» за своє життя? Хто знає культурну й національну вартість СОНЯШНИХ КЛЯРНЕТІВ і ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ чи РОЗМОВИ СЕРДЕЦЬ і СЛІПЦІВ, той може повірити, що навіть для Москви і Сталіна оди Тичини, Рильського і Бажана прямим катам України і культури — ціна фантастично найвища — ціна духового єства людини і нації. Такі речі були можливі тільки на вістрі ножа при горлі, коли навколо росли гори трупів. Ще в 1934 році, після загибелі кількох мільйонів українців і перших віршів Ста-лінові, Москва ясно грозила поетові: «Тільки зрозумівши катастрофу, яка чекає тих, хто відірвався від широкого шляху пролетарської революції, може Бажан досягти переломового пункту в його творчості» («Червоний шлях», ч. 1, 1934, стор. 186).
Народився Бажан 9 жовтня 1904 р. в Кам'янці-Подільсько-му, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Батько його Платон був військовим топографом, за неперевіреними чутками генеральського рангу. Кам'янець-Подільський і Умань визначні центри української історії і традиції. Тут віяв дух глибокого історичного простору, перехрещувались шляхи впливів грецького та італійського Півдня, католицького Заходу, магометанського і жидівського Сходу. Тут ще були свіжі спомини про останні вибухи козацької України — Ґонту, Залізняка, Кармелюка. В Умані під час революції 1917—21 pp. кипіла місцева національно-державна і культурна ініціятива, тим часом, як через місто проносилися найрізноманітніші воєнні вихори — галицькі Січові Стрільці і Махно, німецькі гусари смерти і полки Тютюнника, денікінська біла гвардія і кіннота Котовського. Гостював тут довго і театр Леся Курбаса (1919—20).
Десь коло 1922 року Бажан, що закінчив Уманський кооперативний технікум, їде до Києва учитися тут в Кооперативному інституті, а потім в Інституті зовнішніх зносин. Семенко вводить Ба-жана в літературне життя (перший друкований вірш Бажана «Сурма юрм» у «Жовтневому збірнику панфутуристів», Київ, 1923). Та куди більший вплив, ніж Семенко, мали, мабуть, на юнака експресіоністичні вистави Курбаса в «Березолі», а пізніше Олександер Довженко, з яким Бажан познайомився, працюючи у ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Бажан був одним із перших відкривачів і захоплених пропагандистів геніяльного кіномистецтва Довженка, а пізніше видав книжку про нього (О. ДОВЖЕНКО. Київ, ВУФКУ, 1930, 32 стор.).
Листи Хвильового до літературної «молодої молоді» та запекла дискусія навколо них остаточно розлучають Бажана із футуризмом, і він опиняється в числі 25 «вільних академіків», що утворили Вапліте. Роки життя в Харкові і співпраці з Хвильовим і «романтиками вітаїзму» під постійним вогнем партійної критики були найпліднішими творчими роками в усьому дотеперішньому житті Бажана.
Перша книжка поезій Бажана 17-Й ПАТРУЛЬ (Харків, «Книгоспілка», 1926, 68 стор.) позначена впливами футуризму, конструктивізму, завдяки яким Бажан уник утертих шабльоно-вих колій попередньої української поезії. У другій книжці РІЗЬБЛЕНА ТІНЬ. Лірика («Книгоспілка», 1927, 32 стор.) Бажан здає в архів і футуризм, намацуючи свій власний експресіоністично-бароково-романтичний стиль і охоплюючи великий круг українських тем. Все це була лише підготовка до справжньої сенсації літератури того часу — книжок: БУДІВЛІ (1929), ДОРОГА (1930), підсумкова збірка ПОЕЗІЇ (Київ, «Книгоспілка», 1930, 64 стор.); також велика історична поема СЛІПЦІ (нам доступні лише дві її перші частини з «Життя й революції», 1930, чч. 7 і 8—9 та 1931, чч. 1—2 і 3—4). Тут Бажан іде по найвищих верхів'ях, його суверенність проявляється в усіх напрямах. Поет, що горів спрагою політичного і культурного відродження та пориву своєї нації із тюрми в майбутнє, з якоюсь нелюдською силою дає анатомічний розтин свого — чужого — світового «ґетто», розкриває «хитливість і жах» шовінізму «всіх рас і натовпів»: «на інших нивах родиться твоє прийдешнє, замучений, знеславлений народе!» (ҐЕТТО В ГУМАНІ, 1928).
1928 рік був найурожайнішим роком Бажана. Крім ҐЕТТО В ГУМАНІ в тому році він написав монументальні БУДІВЛІ — трилогію Готичного собору, барокової української брами і модерного будинку. Це надхненна синтетична анатомія трьох різних світів, стилів, душ; спроба (правда, не цілком успішна) синтезу Готичного сп і ритуального пориву вгору із всеохопною земною силою бароко.
Того ж 1928 року є і поема РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ — пристрасна дискусія з одвічним «всеросійським» ідеологом, нищівна відповідь на «всеросійські» і всесвітні претенсії того месі-янства, з його комплексом «язви, як великої чести», з його місією «світового городовика» (поліцая), що радий би сповідати в своїх поліціиних участках «грішників» з усього світу. Тут математично точно схоплена і реконструйована поетичними засобами структура і суть явища, і то явища найбільш непроглядного, замаскованого, що складалося віками від Петра І до Сталіна. Сьогодні, коли в СРСР знову у фаворі Достоєвський епохи ДНЕВНИКА і коли програмовим виданням Москва випускає ДВЕНАДЦАТЬ і СКИФЫ Блока, а ЦК КПРС, русифікуючи Україну, хоче «визволити» і всю Азію та Африку, — РОЗМОВА СЕРДЕЦЬ звучить ще більш актуально, як у 1928 році. Але ж і сліду в цій поемі нема реторики, розумувань, деклямацій — лише чистої води поезія, досконала естетична асиміляція колосальних звалищ позаестетичних елементів, отої «сировини» життя.
«Гофманова ніч» (1929) — клясичне і вершинне втілення власного стилю Бажана — вичаровує образ і ритм душі поета, придавленого прусською бюрократично-феодальною суспільною тюрмою. В шинковій оргії вчинив Гофман романтичний бунт і від «смерти ще раз видер кипучу ніч з надхненням і вином», щоб потім знову піти на дно буднів своєї мертвотної доби. Ця річ у Бажана має гіркий автобіографічний присмак.
Ця гіркість почувається в найбільшому розміром, а може й вартістю, творі Бажана СЛІПЦІ. В цій історичній епічній поемі поет, озброївшись великим історичним матеріялом і велетенським специфічним словником, малює з докладним знанням цех лірни-ків-прошаків 18 сторіччя. Колорит епохи, людей, речей, психологія і дух часу схоплені в точних образах, ритмах, словах. «Незрячі жебраки», що «бачили багато», що грають віками для ярмаркових натовпів і вождів усіх епох, після Сагайдачного і Ко-нашевича — модерним Кочубеям і т. п. — це сучасні Бажанові поети України, це сам Бажан, що бачить більше за інших, а все ж зараховує й себе до сліпців. Сюжет розгортається на основному конфлікті між старим лірником, якого прикрашують струпи і все-охопна мудрість, і молодим сліпцем, що хоче «здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик... Чуєш? Як муж!» Тут знову поди-вугідна здібність Бажана перетопити в естетичний витвір колосальну складність, різноманітність, різноголосість та внутрішню різнодинаміку світу, уйняти весь хаос мікро- і макрокосмосу в потужний ритм, в архітектурний плян, обертати все те на своїй вісі і спрямувати в потрібному напрямі. СЛІПЦІ були останньою з його речей поетичною вершиною Бажана. Поеми «Число» (1931), «Смерть Гамлета» (1932) — твір цікавий для вияснення комплексу чи проблеми гамлетизму в Бажановій творчості — уже позначені компромісом із переможним ворогом.
Основний доробок Бажана 30-х років, по розгромі України, не у власній поезії, а в перекладах. Це насамперед незрівняний переклад клясики грузинського середньовіччя — «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі (1937). Він, як і Тичина, приділяв східним літературам особливу увагу та розглядав Схід, як «шкурну» проблему України. Схід є органічним складником і стилю Бажана.
Що ж таке стиль Бажана? Футуризм? Експресіонізм? Бароко? Романтика а ля Гофман? Даремно було б втискувати суверенного поета в рамці, вироблені іншими суверенами. Правда, футуризм дав Бажанові внутрішню свободу від тиранії психологічної і естетичної інертности, від якої на українській поезії були витворились «пролежні». Експресіонізм дав йому смак пристрасної сили свідомости, спраги до життя і до формування життя, індивідуального вислову. Бароко (українське і західне) — всеохопність деталей і патос цілости. Романтизм Гофмана і Гоголя дав йому уяву про масштаби фантазії, фантастичности буденного, сміливого розтину по живому і зрощування розірваних світів.
Але все це Бажан брав тільки як матеріял, яким оперував надзвичайно свідомо. Стиль Бажана — це стиль людини і доби 1917—33 pp., що їх дитиною він був, їх любив і ненавидів, аналізував і давав їм власну синтезу. Хвильовий ще до появи Бажана назвав цей стиль «романтикою вітаїзму», розуміючи цей термін так широко, що й неоклясиків уважав якоюсь мірою причетними до нього. Але великий інтуїтивіст утримався від точнішого окреслення створеного ним поняття, сказавши, що це зроблять ті молодші, що приходять чи прийдуть в літературу. І дійсно, вже через два роки Бажан своїм ліричним епосом дав один із найбільш автентичних вкладів у романтику вітаїзму — поруч Тичини-лірика, Куліша-драматурга, Хвильового і Яновського — прозаїків, Курба-са-режисера і Довженка-кіномистця. І коли Хвильовий прочитав «Гофманову ніч», то на очах компанії колеґ-літераторів у клюбі Блакитного буквально упав до ніг Бажана.