Розстріляне Відродження - 16

Історія бравнінґа така: ліс, дорога, втікачі, вороги, і хати, і дерева, і всім байдуже, вже дихати не можна, горять груди і згоряють — згоряють... Постріл... Темна історія. У буржуа відбирали бравнінґи, і вони плакали, а потім у нас од бирали, і ми не плакали — не іронія! — а може хто й плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячі мертвих байдуже? Почуття колективізму нема — це не з «азбуки комунізму», повірте!
І А
Проте це не щоденник — це справжня сучасна новеля.
Редактор Карк підвівся, ще раз тривожно подивився на бравнінґа і вийшов.
II
Із тихої вулиці пішов на клекіт.
Жевріло блакиттю.
Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне — забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари — чудово, воно ховає сьогодні в своїх завулках криваві леґенди на сотні віків.
Редактор Карк дивився на вікна: там Чепіга й теж зацвіла. Йшла синя ніч і налягла на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повітря — коридори довгі, темні — установ. А в міщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмірювали простори по культурних, некультурних віках, згадували революції, не знали революцій — народні бунти, селянські повстання, Хмельниччина, Пав-люк, Трясило...
І дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кінчається життя, а степи України теж голубі — асоціяція з небом.
Потім повернув додому. Біля цього маґазину — тут тепер державну шоколяду продають — одного зимового ранку він зустрів нову владу. Згадав, як шумувала Україна — хохол упертий чоловік, а може тут десь проходив Сковорода Григорій Савич, великий український філософ, а тепер, кажуть, могила бур'яном поросла й бджоли не гудуть біля дупла, тільки пчілка іноді пролетить, і шумують революції, повстання на Україні знову.
Григорій Савич Сковорода — так російська інтеліґенція любить: Григорій Савич, Ніколай Романович, Владімір Ілліч, Тарас Григорович. І єсть у цьому якась північна солодкість, упертість, і ка-лузькі нетри, і Іван Калита, і московська сила — велика велетенська, фатальна, від варязьких гостей іде. І нема тут вишневих садків — на вишнях у червні проростають зорі — і нема тут лунких дівочих пісень — далеких, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а за ними з цукроварні ледве-ледве манячить у літні, ясні ночі дим.
Дим... Подумав, що над Україною завжди був дим, і вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь ішов десь у землю, тільки на Дінці спокійно думали й упирались у небо димарі. І був огонь і теж — велика велетенська сила, фатальна, тільки від варязьких гостей вона не йшла.
З Лопані дмухнуло вогкістю.
Лопань має теж свою історію: на березі багато калу й дохлі коні, а вчителі гімназії і досі ловлять удочками рибу й думають — про минулі дні, коли фунт білого хліба коштував три копійки, а півпляшки — двадцять чотири.
Лопань теж має свою історію — вона не знала революції, біля неї проходять червоні крамарі, на ній теж зрідка появляються кайори. Розмова: — Шо за світла ніч, а на душі темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте!
Другий голос: — Нічого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель — хвиля, дев'ятий вал. Реґулятор. Піднявся високо, а ну бо нижче! Не хочете? Себе виніть. Ми теж дещо знаємо. Налетів обиватель — і човен поринув. Обиватель реґулятор.
З Лопані дмухало вогкістю.
III
Живе редактор Карк близько міського парку, на тім краю, де сонце сходить і блимає в скалках сміття — там вигін, там собаки, а вночі постріли на сполох — вартові. Між іншим, відповідальности за газету жодної, відповідальний інший.
На кватиру прийшов випусковий.
— Entrez!
Редактор Карк завжди: Entrez! Випусковий товариш Шкіц і суворий і булий член ЦК есерів. Був на суді — виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу до підпису.
Редактор Карк: — Сідайте, прошу.
Шкіц дивився на всіх трішки з презирством. І на Карка. Безумовно: одні не знають, що є ЦК, а другі — що він булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Каркові з ним приємно, а коли згадував — неприємно: від ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. І прийшло чогось у голову про величність. Хтось скаржився — їхати далеко: триста верстов. Не міг уявити: сьогодні за фунт хліба заплатив сто тисяч карбованців. За маленький шматок. Що ж триста?
Мовчав. І Шкіц.
Потім Шкіц запохмурів.
— Україна... Да... Проґавили — і пішла від нас. Україна пішла. А все тому, що ми поети, що ми не комерційної вдачі.
І ще суворіш: — Ми не політики. Ми поети. Нема в нас і північної жорстокости. Ми романтики.
Редактор Карк: — Велику французьку революцію поети робили. Із злістю: — Французи — нація. А ми без міста, в місті ми мужлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революція і на селі революція. А втім, ми не французької вдачі, ми до німців скоріш. Може, вам дивно, а я кажу: не дивно. Це ж у нас німець картопельку садить. Не дарма наші культурники до Німеччини їздять. А німецької комерційности в нас і нема. І в цім наше лихо. Ми і короткозорі... А що наш народ? Був по лісах, а тепер в оселі повертається і плює на нас. Він теж романтик. Наш народ.
Редактор Карк слухав, і було боляче й тоскно.
Дивився на той стіл, де лежав бравнінґ, і було сіро, як у 1905 чи в 1906 році. Було: — Центральна Рада, Трудовий конґрес. Випусковий узяв підписану коректу і в'яло промовив: — До збачення.
Потім хвилину розглядав біля дверей статуетку — бюст якогось римського полководця. І Карк дивився на статуетку. Він приніс її з редакції: старовиною віяло. В його редакції виходила колись велика газета сімнадцятого року. Розповсюджувалось її по всій Україні... Ну, і від статуетки віяло.
Приходила ще хазяйка і покликала до себе. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить: — З мене беруть податок, а я нічим не торгую. А тепер усі торгують. Або можна прожити не торгуючи?
І ще каже: — У мене дочка хвора, а їй не дають пайка. А тепер усі хворі мають одержувати пайки, бо тепер комунізм.
Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п'є в неї чай. За чаєм вона оповідає йому, як ховала фарфорові чашки від реквізицій — вони лежать у відомого лікаря внутрішніх хвороб, а в нього реквізицій не було.
Потім він підвівся — іти треба. Похитала головою: — Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвій Са-мойлович...
І замислилась. Матвій Самойлович її чоловік. Розстріляли за контрреволюцію. Це було три роки тому. Висів його портрет над її ліжком, а в рядок — Михайловський. Купила на базарі, казали, що Михаил овський теж не з комуністами.
Коли Карк проходив вітальнею, біля вікна сиділа Нюся. Нюся покликала. Коли підійшов, подивилась ясно.
Вечоріло.
Слухав, як десь прокричав півень. Нюся: — А на тім тижні думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. І думала, що махновщина то є трагедія інтеліґенції Лівобережної України. Як ви гадаєте?
Подумав.
— Може.
IV
У редактора Карка очі, як у Ґаршина, а очі Ґар-шина писав Рєпін, а Рєпін оголошував себе за українця, і Нюсі здавалось, що в очах Карка — степи.
Стояли ясні дні, і йшли ясні дні. За міськими левадами сторожили простори, і було просторо, а на душах темно. І на тих і на других, і переможці і переможені — а хто переміг? Це редактор Карк думає. Усі були похмурі, того й театри так повно заповнювала публіка... республіка... ха!.. — це редактор Карк думає.
На заняття ходив уже пізніш відповідального. Вчора зійшлись у кабінеті.
Відповідальний каже: — Читали «Росію в імлі» Be л за? Хай тепер радіє: на вулицях весело — маґазини всі відчинено.
Занозуватий чоловік — це видно, і нервовий — це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Він лає інтеліґенцію, але любить, коли йому кажуть: — Та ви ж сами інтеліґент! Правда, замахає руками: — Ізбави Бог, ізбави Бог!
У конторі сидить машиністка, дочка бувшого власника цієї друкарні... (бувшого... тепер усі бувші і все бувше, і в цім глибінь вечірньої мислі...). Каркові шкода її, і він також ставиться до неї, як і до статуї римського полководця — з повагою, і йому сумно, коли дивиться на неї. Здається, що вона, як
і Нюся, вміє говорити, що і в неї такі м'які руки, як у Нюсі. Проте він до неї ніколи не говорить.
І завтра він ходив додому, і багато днів ходив додому. По дорозі стрічав знайомих. Як от: у чумарці, із стьожкою, він завжди все знає, улесливий, лагідний.
Він каже: — Хі! хочете побачити радянський шлюб? Це інтересно. Справжній робітник, з тютюнової фабрики. І його батько робітник.
Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказує на двох, що біля вівтаря стоять — шлюб. Запевняє, що це робітник, що батько його робітник. А Карк думає, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.
Курить ладан-дим. Церква завжди збирала націю — кирило-методіївські братчики, лаври — фортеці. Та от прийшла революція, і закуріло, і не стало церкви, і воскресла церква.
— Христос воскрес із мертвих!.. Пішов дощ.
До великодніх свят було сіро, холодно, першого (паски святили) заясніло, весело, тепло. І другого. Потім знову дощі. Віруючі думали, що це знамення, і Карк сьогодні трішки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, біля Оріону... Нащо комета? А земля одірветься таки від сонця й полетить у провалля. І тоді будуть смішні революції й автокефалії. Буде тільки дим. Дим заповнить повітря, і буде первотвір.
— Христос воскрес із мертвих!..
У церкві співали мелодії з Леонтовича — кажуть, він загинув химерно однієї зеленої ночі, а це було взимку, а його композиції французькі діти співають, а в нас у церкві, з ладаном. Вийшов із церкви.
Колись Карк бачив, як автомобіль задавив велосипедиста. Летіли обидва. Що думав велосипедист? І уявив: Сиваш, тривожна ніч, море і 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедія інтеліґенції Лівобережної України...
...Нюся. Вона така лагідна, а візерунки нагадують гетьманщину.
Було сумно.
Вечорами сидів з Нюсею або ходив до відомого українського діяча — з боротьбистів — з рудою борідкою.
Слухав його пляни за те, як утворити нову партію — викинути «Р» з РКП, викинути «У» з КП(б)У, утворити єдину КП. Це фантазія, це романтика.
Український діяч видавав ще поганенького журнала й не міг його видавати — самоокупаємість сувора, а в нім не було німецького духу.
І була лагідність і скорбота в сірих очах і було м'яке тіло.
Фантазії розцвітали під блакитним небом.
Блакитне небо проточувалось на всі вулиці великого промислового міста.
V
Редактор Карк виходив у зоологічний сад і прислухався до неясного шуму, що туманів між дерев.
Тягнуло кудись, а на серці наростало слизьке, наростала злість на всіх. У редакції він не хотів стрічатись. Не говорив із відповідальним. Про що говорити?
Була й на нього злість. Росла. Торік думав: parvenu, а відповідальний ріс, і була вже злість. Образливо було за себе, за руду борідку, за тисячі розкиданих по Україні невідомих і близьких. А відповідальний ріс, знову лаяв інтеліґенцію, і хотілось плюнути йому межи очі, за його неправду, за його лицемір'я. Годинами стояв біля букініста, а недалеко бандурист на-бринькував про славу України.
Пішов до Нюсі. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.
Тоді він говорив — суворий, ніби з ворогами говорив: — Ні, Нюсю, я так не можу. Мені важко. Мене
оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, я не можу творити. У нас жах — одні продаються, одні вискакують — темні, невідомі, parvenus. Бувші соціял-демократи митрополії беруть. Соціял-демократи!.. Розумієте — в митрах соціял-демократи. Це — жах. Я не можу. Це
— эках.
Нюся втішала, він заспокоювався, і вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину. Редактор Карк: — Мені сняться зелені сни — навкруги простори, а на мене лізуть гадюки. Я їх б'ю, а вони лізуть. Я не символіст, а вони на мене лізуть...
А потім він знову думав про бравнінґ, і було тоскно, бо хотілось жити, руда борідка теж хоче жити — одірваний від життя із своїм журналом радянський автомат.
І було його шкода. А от варязька сила — велика, велетенська, напирає, ще напирає. І мовить руда борідка з сумом: — Не придавіть зовсім!
...Підхопився. Хотілось вилаятись, кріпко, цинічно, матюком. У голову лізли соціял-демократи в митрах...
Простогнав: — Нюсю!
Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя
— воно було мертве. Сказала схвильовано: — Ідіть, випийте води!
Редактор Карк підвівся і, як хворий, пішов до дверей.
VI
Удень бачив, як гурток дівчат біля акацій із сапками. Смішні в шумнім місті: у них такі ноги бронзові й м'язкі. Знаєте: ґрунт, рілля — пухко; тільки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, і зелина буйно б'ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненні життя, а в притягненні
природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийіпов із цеху на повітря після нічної зміни. Цокотіли молотки, гуділи машини, і все задумливо. А вгорі одне небо з зорями — і тільки. За заводським парканом тиша — ніч. Тоді в голові мудро, тоді в серці мудро, тоді я цар життя, і моя голова підпирає темно-синю височінь.
Редактор Карк говорить до дівчат: — Відкіля ви?
— Хі! хі! хі!
Але одна сміливо сказала: — Що тобі, паничу? Подивись на себе: тобі жити два дні. Хіба тобі до дівчат?
Здригнув.
— Відкіля це ти знаєш?
— Знаю! Тепер усе пішло на комунію. Всі знаємо. І заспівала: Ципльонок жареной, ципльонок вареной, Ципльонок тоже хочіть жить. Я не совєцькой, я не кадецькой, А я народной комісар.
І говорила: — Бач, і той лізе в комісари — ципльонок.
— Да... — сказав і одійшов. Думав... ...Увечері бачив Шкіца. Дивно: почав одягатися
краще, навіть надто. І комуністи одягаються краще, може й не всі — неп.
Шкіц організовує трест і вже не говорить про Україну, тільки іноді мало.
Але він каже: — Практика — річ велика. Це життьова пош-лість, але й життьова мудрість. Треба жити. Так після пожежі: стоїш на руїнах — важко, бо смердить трішки й нагадує... та треба жити.
Карк нервово кинув: — Після пожежі не смердить! Шкіц уперто заявив: — Після пожежі маленький дим і... смердить.
І розійшлись.
Знову наростала злість. І на Шкіца. Був самотній, сунула непереможна жахна стихія: степова пожежа... А потім буде дим. Крізь дим вирисо-вується дірка на чолі...
...Цілу ніч горів степ, бігли отари товару, ревли, і душно було в повітрі...
Так снилося.
VII
Уривок із мого щоденника. Міркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: іде доба романтизму. Хто цього не зрозуміє, багато втратить. Реалізм прийде, коли з робфаків вийдуть тисячі, натуралізм — коли конче запаскудимо життя.
VIII
Сидів проти Нюсі. Нюся не говорила про Хмельниччину — дивно.
З вікна видно третину міста — з другого поверху. Місто загадкове, надмрійне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарські часи в Німеччині, потім бараки з тифозниками — тифозні залишились, а вороги прийшли. Тифозні в гарячці, а палати сумні. І думають палати велику народну думу: де правда?
— А я вам хочу ще сказати. Це Нюся.
Карк: — Говоріть.
— Не думаєте ви, що на Волині й сьогодні ліс шумить? Я в цей момент на Волині.
...Як і завжди в тиху погоду, струмками відходив за обрій дим — над вечором, над містом. Редактор Карк: — А я от: Запоріжжя, Хортиця. Навіщо було бунтувати? Я щоденно читаю голодні інформації з Запоріжжя. І я згадую тільки, що це була житниця.
На столі стояли фарфорові чашки. Це ті, що лікар ховав.
Карк згадав: український мужик ніколи не бачив фарфорові чашки, а потім він пішов у повстанці — і бачив чашки. Але він не пив з тих чашок — йому ніколи. Український мужик і на заводі — він усюди український. Буває він пролетар — таких багато. Він більшовик і вміє умирати.
Це було в листопаді. Український мужик біг обідраний і темний з гарячими очима, з порожніми руками на багнети — чимало їх бігло. Вони вміли умирати. Тоді вітер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стінки розстрілювати. А він казав: — Простіть, господа... чи то пак, як вас... Було ще й у ярках — ярки багато знають... Я: на те революція, на те боротьба.
Він, редактор Карк: — А все таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! Твоєю кров'ю ми окропили три чверті пройденої нами путі до соціялізму. Почалося з волинців та ізмайлівців у Петрограді; продовжується в посьол-ках Донеччини, в шахтах і на тихих чебрецевих ланах.
Так от. Карк казав: — Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?
Нюся підвела очі, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала: — Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю.
...Було тихо. Вулицею пролетіла прольотка. Карк схилив голову: — Нас не зрозуміють: як погубити? ...Було тихо.
Нюся заговорила ледве чутно: — Моя мама рада, що нема вибухів, а я не рада. Свідомістю моєї мами життя керує, а моєю ні. Чого це? Я вночі прокидаюсь і прислухаюсь, і мені здається, що я в оселях і там громи. Потім гайдамаччина, махновські рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як мені хочеться бути горлицею!
Карк підвівся й нервово заходив по кімнаті. Пішов до вікна. Вбирав у груди свіже повітря. На першому цоверсі грали на піяніно щось стародавнє, далеке. Було в голові: чия музика? Верді?
Він: — Не знаю, я дивлюся вгору — там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю. Налетить вітер, розсіє його — я про дим — і нічого не буде. Загориться будинок, і довго на всю вулицю йде дух. Тоді буває тоскно.
Нюся: — Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молоді, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морі — величний малюнок. Над ними буревісники, над ними в хмарах сховано блукають бурі. Під ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. І от під малюнком напис: «Козаки випливають грабувати турецькі міста». І текст відповідний... Може й козаччина через сто літ буде дим...
Карк зблід і схопився з канапи. Але не повірив тому, чого хотілось. І було тоскно.
Карк пішов у свою кімнату, сів біля столу, в якому був бравнінґ.
Так просидів до трьох годин ночі.
...Біля вікна пролетіла пташина, гасли зорі. На міській башті загорівся циферблат.
СИНІ ЕТЮДИ. Оповідання. Харків, ДВУ, 1923; передрук із кн. ТВОРИ, том перший. Харків, ДВУ, 1927, стор. 34-62. Тут подаємо в скороченні, з відповідною зміною нумерації розділів.
я
(Романтика)
«Цвітові яблуні»
З далекого туману, з тихих озір загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на без-гранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль. — Тоді дума за думою, як амазонян-ки, джиґітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую: ...воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лямпаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, «що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе...» Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перлямутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.
— Але минають ночі, шелестять вечори біля топіль, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед
грозою. Там, за отрогами сизого бору, спалахують блискавиці, і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, із сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ... глуха канонада. Насуваються дві грози.
— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, і м'ята вмирає в тузі. Мати казісе : «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.
І
Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсурґентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости натягнутий дріт.
День і ніч я пропадаю в «чека».
Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.
Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.
На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіятське: «ала-ла-ла».
Я дивлюсь на Портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів.
І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу ґрандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.
Це чіткий перлямутр на банкеті дикої голодної країни.
І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсурґент — за другою, я просто і яс-но дивлюсь на ці портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: — я — чекіст, але я і людина.
Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші, — за підворотні, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.
Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель: — Тут засідає садизм! Я: — ... (мовчу).
На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарата знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсурґенти.
Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій — деґенерат (вірний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складі.
Я: — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс! З дальніх покоїв виходять льокаї і також, як і
перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лябіринтах високих кімнат.
Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано.
Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із деґенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: — у деґенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в чека, проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енерґійно розписатись під темною постановою —
— «розстрілять», завше мнеться, завше розписується так: не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський гієрогліф, хвостик.
Я: — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): — Розстрілять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагаба-та й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом каже: — Яз вами, докторе, не згодний.
— Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на Цей раз здригаюсь, і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінації.
І в той же момент раптом передо мною підводиться образ моєї матері...
— ... «Розстрілять»???
І мати тихо зажурено дивиться на мене.
...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворо-тень. В городі тиша й мовчазний передзвін сердець.
...Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.
Я думаю: «так треба».
Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д. і т. п.
Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
Але коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —
«розстрілять», —
мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.
«Але який вихід?»
— Який вихід?? — І я не бачив виходу. Тоді проноситься передо мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
— Але я не бачив виходу!
Воістину правда була за доктором Тагабатом.
...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а деґенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
Я подумав: «коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді деґенерат є палач із гільйотини».
Але я подумав: — Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.
І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.
...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.
...До розстрілу присуджено, — шість!
Досить! На цю ніч досить!
Татарин знову тягне своє азіятське: «ала-ла-ла».
Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях. — Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.
Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверськии край. Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим сильветом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.
...Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів — тьма на моїй совісті!!
— Тьма?
І я здавлюю голову.
...Але знову переді мною проноситься темна
історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із деґенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий сильвет.
...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. В дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічку.
... — Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе.
І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.
Я: — Ах, як я втомився, мамо!
Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя.
Потім становиться біля тусклої лямпади й зажурено дивиться на образ Марії. — Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: — Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!
І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.
— Фантом? — знову здригнув я.