Розстріляне Відродження - 21

Радченків голос неприємно тріщав у вухах і заповнював усю кімнату, ніби в приміщенні хтось роздирав надвоє сухі соснові плахи.
Радченко швиргонув набік останній протокол і взяв олівця; потім раптом стукнув кулаком по столі і, не обертаючись до секретаря, запитав: — Да... чуть не забув. А якою мовою викладають в технікумі?
Секретар переступив з ноги на ногу й побожно взяв у руки останній протокол.
— Це в них, бачите, Іване Йосиповичу, взагалі, не унормовано ще. Немає певної установки, Я ще товаришеві Кудрявцеву, як він завідував у нас, ка-зав, що Ханова треба убрати... Він, узагалі, зовсім не на місці, а до того ж... Радченко грубо перебив: — Я питаю — якою мовою викладають? — і здивовано глянув на секретаря сірими водяними очима. Секретар зупинився на півслові, але зараз же опам'ятався й притихлим голосом відповів: — Дехто з педагогів — українською, а інші ще й досі російською.
Радченко схопив телефонну руру й кинув секретареві: — Напишіть наказ: з нового академічного року до обіду всім педагогам викладати лекції по-українському, а після обіду — по-російському... Ясно? Кінчено!.. Товаришко! 1-15... Оргінстр? Слушай, Се-мьонов, у тебя кажеться єсть...
Секретар зібрав протоколи й запитав несміливо Радченка: — Може краще написати, щоб усі по-українському? їх, узагалі, треба нажать...
Радченко сердито подивився на секретаря, але нічого не відповів і бурмотів собі в рурку далі. Секретар під тим поглядом зів'яв і навшпиньки вийшов з кабінету.
Горобенко уважно вивчав Радченкове обличчя. Це обличчя жваво мінилось — брови, очі, рот, підборіддя і навіть волосся з вухами весь час рухались, — і через це здавалось, що перед Радченком — не телефонна рурка, а тут збоку з ним сперечається жива людина або в іншому разі — це говорить сам із собою небезпечний божевільний.
Це не подобалось Горобенкові, але він ще пильніше почав удивлятись у Радченка обличчя: «Що за один цей Радченко?»
Це питання виринуло зовсім нелогічно, бо Горобенко з чуток уже знав дещо про нього.
Його прислано сюди з губернії — де він мав, здається, якісь зв'язки, приятелів і друзів. Радченко — з колишніх боротьбистів, і очевидно, що після ліквідації боротьбизму для нього зникли всякі
національні упередження. Він має свою притаманну рису — скрізь і завжди робити галас. Ще що? Його звичка без церемонії нишпорити в чужих паперах і занадто голосно говорити видас його за людину незалежну і таки досить нахабну. Чого саме він опинився в повітовій глушині, — того ніхто не знає. Партійний середняк поставився до нього запобігливо, але обережно.
Радченком перестали безпосередньо цікавитись, його втягнули в колегію місцевих «Известий-Вістей Уездного Паркома, Исполкома и Профсовета», призначили на завнаросвіти, призвичаїлись не зважати на рипи й тріск його голосу, і тільки на партзборах, коли Радченко виступав із словами, до президії йшли записки — додержуватись реґляменту. Радченко ще тільки тиждень у організації, але він став уже «свій» з усіма його хибами, неґативами й позитивами.
А проте, це все, власне кажучи, не важно. Є друге щось. Горобенко підпер пальцями скроню, прищулив очі і зрозумів: Радченко має стати за рефлектора, що освітлюватиме його, Костеву, національну сторону. Це кумедно, дивно і смішно, але це — так. Поки Горобенко був тут один «за українця», ця сторона не випиналась назовні, її можна було цькувати й нищити в самому собі. Але тепер, коли з'явився цей Радченко, що має здібність одразу у всіх стати «своїм», — усе піде по-іншому. Радченкове перебування в організації буде екраном кожного Горобенкового руху.
Кость Горобенко тужно подумав: «Як би було добре, коли б Радченка тут не було...» Він глянув на його вишкірені міцні, великі зуби й у думці додав: «Коли б його не було взагалі, не існувало б зовсім»...
Радченко гулко поклав на апарат рурку й присунувся до стола.
— Да... так ось, товаришу Горобенко... візьміться читати на учительських курсах укрмову.
Горобенко потер чоло і стомлено сказав: — Я не почуваю себе фахівцем, не можна ж виступати дилетантом.
— Що значить «дилетантом»? — Радченко підвів здивовано густі брови. — Нам треба сюди послати хоч одного свого. На курсах немає жодного комуніста.
Горобенко хотів був іще заперечити, але Радченко стукнув, як звичайно, долонею по столі й не дав йому казати.
— Не посилати ж туди петлюрівця! Ясно? Кінчено. Договоріться про години з Хановим.
Радченко нагинав на американський темп і боровся за швидкість.
На розі вулиці Горобенко зупинився. Перед ним несподівано виріс повітпродкомісар Дробот.
— Валяй зі мною до Чернишова.
Дробот взяв Горобенка за лікоть і потягнув уперед. Його п'яне дихання трохи неприємно лоскотало Горобенкові праву щоку, але йому раптом захотілось піти до Чернишова, і він навіть прискорив кроки.
У Чернишова вже гуло. Коли вони з'явились на порозі оповитої густим тютюновим димом кімнати, присутні заворушились. Миша Чернишов застиг у неприродній позі, ховаючи за заляпану скатертину кудись глибоко під стіл свою ліву руку, і полохливо дивився на двері. Упевнившись, що, крім Горобенка й Дробота, більше нікого немає, він миттю змінився. Голосно зареготав і тріюмфально витягнув з-під стола за шийки дві напіввипиті пляшки.
— Ну й гади! Ну й гади ползучі! Отак паніку нагнать!
Несторенко швиргонув чоботом набік зім'яту доріжку на підлозі й зачепив виделкою хвоста від оселедця.
— Да, це дійствительно: походка в Дробота — чисто Кричеєв іде.
— Ну, а як Кричеєв, то що? — Горобенко почув голос Дружиніна і здивувався. Кого-кого, а Дру-жиніна він не сподівався тут бачити. Дружинін
скрутив «козину лапку» й закурив. Його піднесений трохи голос був незвичайно гострий: він був п'яний. Дружинін — п'яний? Але Дружинін наче догадувався про Горобенкові думки, хоч і не дивився на нього. Він сказав до Несторенка: — Що мені Кричеєв — настоятель, а я монах, чи що? Да, люблю випити і пішли б вони всі...
'— В програмі нашої партії немає, що самогон не можна пити, — захіхікав Миша Чернишов, але Дружинін перебив його: — Не в тім річ. Я тільки ось про що: не бреши. П'єш — говори, що п'ю! А не ховайся, сволоч, із пляшкою під столом! Від того, що ти випив своє — шкоди не буде. Але шануйся, потому інакше ти...
Миша Чернишов радісно вставив: — Інакше ти — гад ползучий!
— Солов'я баснями не кормлять, — загудів густим басом Дробот і налив собі півсклянки. — Я, брат, сьогодні перші триста пудів развьорстки з Михайлівської волости вижав.
Дробот перехилив склянку й, не моргнувши, випив. Потім обтер підстрижені біляві вуса і сказав чергового продкомівського дотепа: — Із пальца хлеба не висосеш, — викачай його із кулака!
Дробот поклав на коліна свого товстого, набитого паперами портфеля й заходився рвати руками оселедця.
Несторенка щось турбувало з Марсом, і він далі допитувався в Чернишова: — І що ж це — впаде і може зничтожить усе? Миша Чернишов ще з тих часів, коли він був за
учня в друкарні Повзера, мав загострений потяг до всього надзвичайного і неприродного. Його вабили людські й тваринячі потвори з багатьма ногами, двома головами, одним оком або й зовсім без очей, сіямські близнята, уїсінка з бородою. Миша Чернишов страшенно цікавився колись, чому комета Ґал-лея так і не стукнулась, кінець кінцем, із землею, як це припускалося. Власне, комета Ґаллея і розчарувала його. Через це Чернишов і не вірив тепер у Марса, одначе перед Несторенком він розводив най-сумніші перспективи.
— Да, брат. Марс це тобі не фунт ізюму. Ти тільки подумай, Нестеренко: летить тобі, скажемо, ота штука, разів у тисячу більша від Землі, раптом — бац! І нікакіх іспанцеві
Чернишов пояснив це, стукнувши себе по лобі, і додав: — О! І ні чорта тоді не залишиться... Несторенко тоді перепитав: — Не залишиться? Чернишов ображено відповів: — А ти ж думав: спробуй лишень стукнути так!
Несторенко схилив на руку голову і журно замислився. Дробот обвів очима кімнату, немов шукав когось, і вередливо сказав: — А чому це я Попинаки не бачу? Миша Чернишов завовтузився на канапі.
— Чорт же його знає, цього Попинаку... Він і хлопець, сказать би, бойовий і з парткомськими в той же час крутиться...
— Єрунда, — авторитетно заявив Дробот: — Попинаку треба було притягнути.
Несторенко задзвенів під столом острогами і вирішив уставити до розмови і своє: — Я бачив Попинаку сьогодні вранці з отим Рад-ченком — їхали комхозівською бричкою.
Миша Чернишов раптом стрепенувся: — От Радченка, товариші, треба було...
— Не люблю його — хлюст, — безапеляційно відповів Дробот, намазуючи шматок житнього хліба густим липовим медом. Чернишов завзято виступив проти: — Абсурд! Нічого подібного... Це доха — парень. До нього треба тільки підійти. Але ось що цікаве... — У Чернишова знову прокинувся нахил до всього неприродного, і він захоплено, трохи навіть таємниче вхопився за свого об'єкта.
Дробот їв, смакуючи мед. Він старанно жував міцними щелепами і злизував краєчки, з яких поволі сповзали долу великі медові краплі. Одначе кілька крапель вислизнуло з-під язика, впало на коліна і тихо ляпнуло об портфель. За хвилину це повторилося удруге. Горобенко помітив ці густі блискучі плями на тьмяній шкірі товстого портфеля й згадав про перші триста пудів розкладки з Михайлівської волости. Він зненацька подумав: «А цікаво, чи й мед беруть із пасічників у розкладку...»
Миша Чернишов пригадав Дроботу характеристику Радченка і жваво закінчив: — Нєт! Хлопець, можна сказати, «на ять». Кругом шістнадцять. Хіба що на «мові» іноді балакає. — Чернишов, усміхаючись, подивився на Горо-бенка, і за ним немов з команди, всі повернули туди свої голови.
Горобенко зніяковів і не знайшов одразу, що б відповісти.
Дробот утер скатертиною липкі руки і, пустивши до свого баса трохи інтимности, важко підійшов до Горобенка.
— Скажи, Горобенку, це правда, що ти в дев'ятсот вісімнадцятому розстрілював у Києві матросів?
Горобенко штучно посміхнувся, але твердо відповів: — Ні.
Проте, піймавши скісний, суворий Несторенків погляд, він, безсилий затамувати внутрішнє хвилювання, звернувся до Дробота: — Я не розумію тільки, що це за питання? Дробот засунув глибоко у кишені руки й широко
розкарячив ноги. На його масних вустах грала лукава усмішка.
— Признайся — було ж це?
Горобенко незручно задер до Дробота голову: — Що за дурниці? Чому це раптом... Дробот розсердився: — А тому, що ти сукин син!..
Горобенко густо зашарівся і підвівся на ноги.
— Що це значить, товаришу?
Миша Чернишов став серйозно побоюватись сварки й через те поспішив устати з канапи й підійти до
них.
— Що за волинка, не розумію! Ша! Ти, гаде ползучий, сядь, — він жартома штовхнув Дробота, і той зарипів на стільці.
Миша Чернишов обернувся до Горобенка: — Жени їх, гадів, у шию!.. Ну, був колись за «самостійну», так що ж!
З кутка несподівано заговорив мовчазний і похмурий Дружинін. Через те, що він довго перед цим не озивався жодним словом, усі тепер уважно повернулись до його голосу.
— Що там розбирати — був, не був! Ну, а хоч би й був, то що краще; чи те, що він наш товариш тепер, чи щоб він і досі залишився шовіністичним самостійником? Білісіньких або зовсім чорних людей нема, брат; як приглянутись, — більше будуть сірі...
Ніхто не відповідав на Дружинінові слова, але напружена атмосфера в кімнаті одразу розрядилась і зникла.
Горобенкові хотілось щиро потиснути Дружинінові руку.
* * *
Дядько поправив пужалном отосу, що зсунулась на голоблі, скрутив із газетного паперу товстелезну цигарку й весело стьобнув пікапу.
— Но-о, сіра!..
Шкапина тріпнула вбік хвостом, унизаним реп'яхами, і кілька кроків пробігла, а потім знову мляво подалась на горбок.
Славіна на хвилину тільки замовкла; Горобенко перевів очі на діряві, уболочені Дружинінові чоботи, що звисали з полудрабка, і, щоб перебити безнастанне торохкотіння Славшої, спитав дядька: — Це вже й Хведорівка ото?
— Да, пісочком ще трохи, а там проминемо камінь, і хведорівські вітряки.
Одначе Славіна й на думці не мала покидати свою тему. Вона, навпаки, — вважала за свій обов'язок і далі переконувати дядька на атеїста, її немилосердно трясло на возі, від незвички вона корчилась на кожній вибоїні, їй давно вже здавалось, ніби всередині переплутались у якийсь страшний хаос усі її тельбухи, одначе присутність двох партійців ґальванізувала її. Славіна хотіла їм мовчки довести, що вона зовсім не з «білого тіста» і драбинчастий селянський віз, і той шлях проклятими, безконечними манівцями, щоб тільки обминути бандитські хащі на прямій дорозі — їй зовсім ні по чому. Через те Славіна перемогла себе і отак, без усяких передумов і зачіпок, з півгодини вже розводила перед дядьком антирелігійну мороку. Дядько трапився меткий і незлобний. Він цілком несподівано для Горобенка охоче пристав до розмови, але сперечався із Славіною легенько, уникаючи рішучих відповідів. Він більше натякав та жартував, аніж сперечався.
— Воно конешно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як подумати, то...
Славіна перебила його: — Падаждітє, товаріщ. Прежде всего астановімся над самим вопросом о релігії? Карл Маркс, напрімєр, сказал: релігія ето опіум для народа.
Дядько чи не добрав останніх слів, чи може просто не дочув, йому раптом заманулось підтакнути Славшій, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав: — Та воно так: тепер усе для народа.
Дружинін голосно зареготав, а Горобенко посміхнувся й приязніше глянув на Славіну. Славіна зніяковіла і зашарілась, їй стало кривдно й досадно через нерозторопу мужика й кортіло виправити своє власне замішання. Вона завовтузилась на сидінні й розгублено намагалась пояснити дядькові: — Релігія, ето, понімаєте, товаріщ, прежде всего... ну, как би вам ето поясніть?.. Ето — іллюзія... Ви представляєте себе человека, которий...
Дядько по-своєму зрозумів Дружинінів сміх. Він глибоко зідхнув і обернувся до Славіної: — Не скажу вже, чи «люзія», чи ні, ну тільки і я, їй-бо, не ходив би до церкви, якби ж то знаття... — Дядько блиснув тихими сіренькими очима з-під насуплених брів і присунувся до Славіної: — Воно то все так, що ви говорите, конешно... Ну, тільки ж добре, як там (дядько мотнув віжкою вгору, показуючи на небо) нічого нема! Ну, а як є?.. — Дядько присунувся до Славіної і пильно уставився в її лице: — Ну, а що, як умреш, а там воно все є?!
Славіна не знайшла відразу відповіді, а дядько розвів безпорадно руками у віжках і знову посунувся наперед до шаньки з вівсом.
— Ану, сіра! Волочишся там! — Но-о-о... — дядько хльоснув батіжком у повітрі і зниженим уже тоном, але твердо поклав: — Ні, що б там не було, а краще, мать, ходити до церкви. Спокійніше воно все ж таки...
Дядьків висновок знову засвітив на Горобенково-му обличчі усмішку. Але усмішка розбавилась іронією, а за нею гостро взяла нетерплячка, — ко-ли, нарешті, буде край цій безглуздій розмові! Його дратувала і незрозуміла дядькові мова Слаьіної, і її штучність у словах, і невміння звичайно, по-простому підійти до дядька. Він навіть радів, що все це кінчилось у Славіної анекдотом, але разом із тим боявся, що Славіна знову заходиться переконувати дядька. Хвилинами в нього прокидався жаль до Славіної. Сидить ця зовсім непотрібна тут, негарна з себе жінка з гострими колінами і виставляє себе на посміх. Мимрить недоладні слова, а дядько собі в душі глузує з неї. О, це хитрий дядько! Кость уявляє його добре. Ці анемічні слова Славіної — для нього, як об стіну горохом. Він же у своєму селянському інтелектуальному масштабі на цілу голову вищий від Славіної.
Кость прекрасно бачить, як дядько розповідатиме на селі про стрижену, пришелепувату «комуністку» і сміятиметься з неї. Ба, сміятиметься з них усіх. Вони ж — товариші їй. Стало знову шкода Славшої, і обурювала залатана дядькова свита: засмієшся, чорте, на кутні!..
Уже смеркалось, коли приїхали до села. Це дуже правдиво в Шевченка: «Село — і серце одпочине»... Тільки не те вже село розляглось перед очима, і не спочинок чекає на Костя Горобенка, а іспит. Один із численних іспитів на «більшовика», іспит на життя.
Горобенко спустив на полудрабок потерплі ноги і питливо вдивлявся в косу, сіру від вечірнього присмерку, сільську перію.
Десь глибоко, отам у запічках, під повітками, на левадах зашилась разом із іржавими одрізами сільська душа. Насторожлива, підозріла і жорстока. А назовні — стоять лагідні мовчазні хати й клубиться з коминів де-не-де дим. Так само стояли ці хати за царату, може й за кріпацтва, або й навіть за козаччини... Хто зна?
Горобенко внутрішньо сказав собі: — Я зовсім ще тебе не знаю, село. Ти ж сама загадка, як і вся моя химерна нація. Ти чуже мені, село, — чуже, далеке і незрозуміле.
Це, певно, гадаючи, що кожний українець так чи так — селянин, Кричеєв послав мене сюди за голову перевиборчої трійки. Не Дружиніна, а — мене. Це зрозуміло. А втім, — Горобенко посміхнувся до себе, — я все ж таки не селянин, і від села в мене немає нічогісінько. Щоправда, це незвичайно для українця, одначе, знай, село, — мене й не бавить, власне, тебе пізнавати. Я зовсім не вклоняюся перед твоїми опоетизованими хатами, садочками, звичайнісіньким «місяченьком» та іншими твоїми неодмінними аксесуарами. Мені байдужісінько до них зараз, а іноді... іноді я розторощив би це все к чорту... Але я таки загнуздаю тебе, село!
Зачувши кінець дороги, конячка раптом стрепенулась і хутенько побігла. Віз гулко заторохкотів по
твердому ґрунті, і від цього вулиця ожила. За ворота повибігала дітвора й, цікаво дивлячись на воза, несміливо тулилась до старих колод. Через тини із вікон виглядали полохливо літні жінки, і тільки зрідка коло хвіртки похмуро дивилось чиєсь чоловіче, бородате лице. Ці похмурі погляди з-під насуплених брів важко впадали в очі і таврувались у пам'яті.
Ці бородаті лиця не віщували нічого доброго, їхні очі бачили на кожному возі, що приїздив із міста, тільки — ворогів. Відтіля приїздили до сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами. Село прокляло їх і зарилось у свої нори.
Горобенко раптом подумав: Ой, мабуть, люта смерть під такими поглядами!..
Горобенко, не стримуючись, пильно вбирав їх у себе, хотів затримати їх найдовше, спинити на собі.
Вулиця несподівано обірвалась, і віз витрусився на майдан. Ліворуч вилізла незграбна велика мурована колишня волость — теперішній хведорівський во л виконком. Віз круто завернув до старих східців і почорнілих від довгих літ колонок на ґанку.
— Оце вже і сполком буде, тпрр-у-у... — не обертаючись, промовив візниця й потягнув до себе віжки.
— Перевиборча трійка будете, товариші? Голова волвиконкому Гарасименко в плюшевому
кашкеті і з наганом на поясі тихо підійшов до воза й поклав на полудрабок дебелу, порепану долоню.
Коли вже всі розібрали з воза свої речі, він переклав долоню на пояс і спитав: — В ісполком підете? Зараз і люди саме сходяться на засіданіє.
Горобенкові подобалась тиха і спокійна Гараси-менкова мова і його рівне поводження. В ньому вчувалась унутрішня сталість, певність, а заразом і поважна хазяйновитість дбайливого начальника.
Ступаючи східцями поруч із Гарасименком, Горобенко раптом подумав: — Як усе ж таки змінила людей революція! Це вже не старшина колишній або писар. На нього можна покластися ...
Гарасименко пропустив усіх у темний коридор, а потім зовсім непомітно опинився попереду й поважно увійшов у «предсідательську».
Глибока сутінь снувала в кімнаті чорну запаску. З темних похнюплених кутків линули під високу стелю зашкарублі слова й шамотіння.
— Треба світло засвітити, — кинув кудись до вікна Гарасименко. В кімнаті все затихло й нашорошилось. Виконкомівський секретар проворно дістав із шафи якусь нужденну лямпу й старанно заходився її засвічувати. Лямпа довго упиралась, блимала, гасла, але з кінцем засвітилась тоскним, синюватим вогником. Кімната, мов із прірви, поволі заповнювалась поважними бородами, обличчями й селянськими свитами.
Горобенко пройшовся по кімнаті. Коло стіни сиділи дядьки й питливо-гостро дивились на приїжджих. Горобенка неприємно лоскотали ті погляди по скроні й правій руці, але він не обертався на них. Він пішов до протилежного боку і вмисно став до них спиною. На стіні статечно висів Маркс і пильно розглядав селянські свити, а під ним хтось приліпив глевким хлібом старе «Письмо В. И. Ленина к украинским крестьянам». Ці зовнішні ознаки нового часу серед мовчазних дядьків під стінами не надавали ще приміщенню радянського вигляду: там же надворі, в темряві, за дві верстви — Ворскло, а за ним старі полтавські ліси, лісовики, повстання, смерть. Хто може ручитись, що буде тут за годину, дві, три? Горобенко повернувся до світла і пробіг очима по дядьках. Вони сиділи в тих самих позах, але на їхніх обличчях, здавалось, було тепер — «моя хата з краю», «ми не тутешні».
— Це, мабуть, ще найліпше, що від них можна сподіватися під лиху годину, — подумав Горобенко: — а просто, може вони і...
Дядьки сиділи і тепер мовчки, і тільки чути було їхнє важке сопуче дихання. Ця мовчанка ставала Горобенкові нестерпною, але як підійти до них, як одімкнути їхні замкнені душі, примусити їх говорити, говорити одверто й щиро, як із своїм, він не знав. Через те брала досада, й дядьківські постаті просто дратували його. Він підійшов до Гарасимен-ка і голосно запитав: — А як тут у вас продрозкладка йде?!
Свитки під стінами жадібно подались наперед і завмерли.
— Що ви спрашуєте? — не зрозумів одразу Гара-сименко: — розвьорстка як?
— Так, так, — развьорстка, — нетерпляче пояснив Горобенко і зашарівся під Дружиніновим поглядом.
— Іде потроху, ну только що тут у нас ще контрреволюція сичить... Саботажники єсть такі — сказать би, перебаранчають дуже... Кулаків багато позоставалось. Із ними біда. Вроді, як би серед шляху живеш — ком'ячейки ніяк не дають добре організувати. Тут записались були три нових, ну як тільки обче собраніє, — не йдуть: бояться. З кулаками тут треба того... — Гарасименко важким рухом підвів до грудей долоню й міцно стиснув пальці. Дядьки коло стіни уважно, не мигаючи, дивились на його руку. Гарасименко опустив долоню на стіл.
— Миром із ними не можна, потому нікакого поніманія власті не признають...
Гарасименко з великими потугами добував потрібних слів, але їх не ставало йому, через те говорив із павзами і на чолі під репаним дашком плюшевого кашкета виступили крапельки поту. Але Горобенкові подобалось, як він говорив. Він дивився на його кремезні, мужні рамена, і вони видавались йому за місток між ними й селянськими свитами під стіною. Адже тих Гарасименків ще тільки одиниці, але які вони міцні! Ну, що б робила радянська влада на селі, коли б не було цих Гарасименків? Село обернулося б у
суцільні, непролазні нетрі. Поки є хоч один Гарасимен-ко на все село, можна не турбуватись: він не зрадить, він не скаже: «я не тутешній», він нікуди не піде з села. Нові, незрозумілі слова скаламутили йому мозок, запалили душу, і він ітиме з ними у важких чоботях своєю сільською дорогою, не збиваючись на манівці. Як багато важать для нас ці Гарасименки!.. Дивлячись на Гарасименка і слухаючи його кострубаті слова, ставало легше, спокійніше. Горобенко здобув із кишені кисета й простягнув до Гарасименка: — Закуримо городського махряка. Гарасименко ворухнув пальцями і, ніби перепрошуючи, тихо відповів: — Я так що не курящий... не потребляю... — потім задер бородату голову понад столом до темного кутка і по-начальственному сказав до секретаря волвиконкому: — Виборчі списки там на завтра щоб були. Славіна застебнула ґудзики на своєму зібганому жакетику і нахилилась до Дружиніна: — Хорошо било би на ночь поесть ґдє-нібудь у кулака...
У хаті важко пахло потом, печеним хлібом і ще чимось незнайомим, що від нього сморід аж повис у повітрі й тисне на груди.
Горобенко поспішив одягнутись і вийшов на подвір'я.
Довкола мляво, не поспішаючись, без пристрасти й гарячковости точилось щоденне селянське життя.
Горобенко сполохав кури й пішов до воріт.
Через вулицю до нього важкою ходою простував Гарасименко з білявим повновидим чоловіком у потертому, заношеному піджаці.
— Здраствуйте... А це наш учитель... Може, поки там зберуться, подивитесь на школу й читальню. Це недалеко зцюдова.
Чоловік у піджаці з-під лоба пильно пробіг сіренькими очима по Горобенковому обличчі й нерішучо простягнув руку: — Микола Батюк.
— Добре, я з охотою піду. Куди це?
Батюк знову пробіг пильно по обличчі й кашлянув.
— Прошу. Я вам покажу.
— Ну, то ви йдіть собі, а я в ісполкомі накручу. — Гарасименко повернув назад і, трохи загрібаючи правою ногою, подався до майдану. На зеленому тлі дерев великим будяком палахкотів під сонцем його бордовий плюшевий кашкет.
Батюк якийсь час ішов мовчки, добираючи слів для початку. Він іноді одходив трохи осторонь і тоді скоса, винюхуючи, оглядав Горобенків профіль.
Йому було ніяково мовчати, хотілось багато сказати, хоч і комуністові, але ж усе-таки українцеві, але як зайти, він не знав.
Вихід знайшовся раптом.
Горобенка почало неприємно смоктати в животі, витягнувши від горла, і він, забувшись, прошепотів до себе: — Ах, чорт його знає, хліба забув узяти. Батюк радісно стрепенувся.
— Ви ще не снідали? Так ходімте, будь ласка... Ось моя хата...
Його молоде, прищувате обличчя стало одразу наївно-щирим, немов ще більше помолодшало. Він уже не дивився з-під лоба. Його трохи лукаві очі дивились просто й кутиками посміхались.
— З'їмо нашого кандьору...
У хаті за столом Батюк зовсім позбувся сором-ливости, й за «кандьором» полились безконечні скарги.
— ...Тут взагалі дуже тяжко. В ячейці — росіяни, а коли і є хто з наших вроді Гарасименка, так усе* дно — русифікатори.
Горобенко мимоволі посміхнувся: Гарасименко — «русифікатор»! Це справді — смішно. Який з нього
«русифікатор», як він двох слів по-російському не в'яже! Його просто не обходить та чи та мова. Він увесь коло соціяльних проблем.
Але Батюк ніяк не хотів із цим погодитись: — Та це то правда: він такий же репаний, як і всі ми, но тільки його політика буває часом гірша від запеклого русака. Візьміть таке: в читальні була брошура Шарлеманя «Охороняйте рідну природу»... Між іншим, цей Гарасименко, треба сказати, передивляється сам усі нові книжки: Так ви знаєте що? Гарасименко цю брошуру конфіскував.
Горобенко поклав на миску ложку й здивовано уставився на Батюка.
— Да, да, конфіскував! Каже: що це за «рідна» природа? Природа скрізь інтернаціональна. Це самостійницька книжка, її «ніззя» пускать.
Горобенко засміявся на всю хату. Батюкові цей сміх не подобався. Його прихована, полохлива ворожнеча випирала тепер назовні.
— Воно то смішки, смішки, але, як доводиться щодня працювати серед таких «діячів», то й плакати часом хочеться. Я не розумію: є ж усе-таки в партії українці — чому ж вони нічого не роблять?
Горобенко подивився пильно Батюкові, і його погляд пройшов наскрізь опецькувату постать у піджаці.
Батюк розперезувався все далі й далі, він уже не тільки скаржився, він обвинувачував, закидав і глузував.
Горобенко покинув їсти, схрестив на грудях руки й мовчки слухав.
Оця вся балаканина для нього, власне, не новина. Хіба він не чув цього від Педашенка, Ковганюка і всіх отих сектантів, що складають у сумі нещасну жменьку «свідомих українців» у повітовому місті? Тих опереткових людей з сантиментально-романтичною душею і журливо-саркастичними очима, що в розквіті свого піднесення й патосу створили тільки «Просвіту», цей новий храм на руїнах українського Єрусалиму?.. Це все не новина. Вони вміють тільки скаржитися і зідхати: «На нашій, не своїй землі»...
Ну так же. І цей Батюк знову, як і сотні їх, цитує це зараз. Батюк не виняток. Це — один із багатьох. Це пересічний тип української інтеліґенції. Щоправда — сільської, але яка ж іще є? Більше й нема. Оті, що верховодили в гайдамацьких загонах, заповнювали департаменти уенерівських міністерств, їздили в дипломатичних місіях репрезентувати Україну — то інші. То екстракт. Такий самий, як і ті, що з одрізом сидять у лісі.
Батюки не такого ґатунку. Єдине, що вони можуть — це тільки скаржитись. Ще може нишком, у закутках сичати з Гарасименків. На Шевченкові роковини вони в школі казатимуть, що Шевченко революціонер, що він боровся проти московських (на цьому вони зроблять наголос) панів, що він любив Україну... І в цих зануджених словах вони контрабандою протягнуть замаскований націоналізм і будуть задоволені, що це вийшло і червоно і національно...
Це вічні служники богові і мамоні.
І знов Горобенкові спав на думку парадокс: Нова, молода Україна складатиметься з інших. Не цих. А з Гарасименків. З отих самих Гарасименків, що оце тепер викидають українську книжку за слово «рідна», що ламають собі мову, аби тільки добрати нових, невідомих слів для тих думок, які шкереберть перекинули їхнє життя і штовхнули їх з битого прадідівського шляху. Так— нова українська нація складатиметься з Гарасименків. І це навіть не парадокс, коли тільки, справді, національне чуття є не вигадка, не ілюзії, а цілком реальна річ. Коли воно є щось від біологічного. Власне біологічного чи економічного тільки? Батюк не дав Горобенкові закінчити думку. Він утер рушником підборіддя і відтак зідхнув: — Це така історична доля наша: нас ошукують, а ми навіть і не помічаємо цього.