Розстріляне Відродження - 10

І можливо, що він переміг би, якби не новий тотальний удар по політичних в'язнях з Москви: буквальне десяткування політв'язнів, що без перерви тривало десь від літа 1937 до літа 1938 року по всіх далеких каторжних таборах СРСР і що жертвою його впало приблизно один або півтора мільйона політв'язнів. Цей факт був і досі остався незанотованим ні у сучасній історії, ні в свідомості людства. Автор цих рядків, будучи в'язнем Норильлагу (Норильськ на Таймирі), потрапив був до тої тисячі, яку відібрали з-поміж десяти тисяч в'язнів Норильлагу на розстріл. Тому мені легко зрозуміти, на що натякає Драй-Хмара у своїх листах за 2 і 16 червня 1938. З 17 квітня по ЗО травня 1938 Драй-Хмара опиняється в лагерному пункті Ортукан, де, очевидно, були зібрані в'язні, призначені для знищення. «Протягом того часу, — пише Драй-Хмара в листі за 2 червня 1938, — я нічого не міг написати вам, навіть телеграми послати не міг... Що вам написати про цей відтинок мого життя?.. Я весь час страждав безсонницею і — не спав 3 тижні, бо
не мав ні місця, ні постелі, а було холодно в неопаленім наметі, надворі стояв 30-ступневий мороз, і вітер часто стрясав полотняний дірявий дах і підмітав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві Swentego Antoniego, дістаючи її раз на добу (400 гр. хліба, 50 гр. риби і черпак так зв. баланди), — тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших найрясніших... страв»... Далі в цьому листі іде опис страв, що з'являлись голодному, — як галюцинації. Юрій Клен назвав його «одним із найгеніяльніших у світовій літературі описів страв».
В листі від 16 червня 1938 Драй-Хмара ще раз натякає, як він чекав вірного розстрілу в Ортукані: «З речей, що з дому, у мене не лишилося нічого: все розгубив я на Нерізі і в Ортукані: властиво не розгубив, а обікрали мене. Лишилося у мене тільки два листи ваших, один твій, Нінусю, другий твій, донечко. Я їх беріг, хоч в Ортукані мене дуже просили курці, що не мають цигаркового паперу, дати їм ці листи викурити. Я все ж їм тих листів не дав, бо збирався з ними... а доля рішила інакше, і вони для мене тепер ще дорожчі».
В листі від 29 червня поет пише: «Не думай про те, що я постарішав — пора, моя люба. Хвороба моя (набряклі ноги) минула, і я знов працюю... Працюю на бурарі, дерев'янім кориті, що міститься високо, де промивають метал, працюю вночі, — з 9 год. вечора до 7 ранку...»
Чотири останні листи Драй-Хмари давали відчути картину догоряння колись міцної людини, яку вирішили знищити не кулею, а виснаженням через голод, холод, працю, безнадію. Останній із тих листів містив такі рядки: «Я не можу тобі писати... Якщо я не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують ... Ноги опухли...»
Видимо скоро після цього, десь наприкінці 1938 чи початку 1939, життя Драй-Хмари згасло в тундрі Колими.
ІЗ ЦИКЛУ «МОЛОДА ВЕСНА»
Одцвітають півонії! Кров'ю Забагрилась навколо земля, — То владичиця смерть над любов'ю, Над красою тріюмф свій справля.
Переможная, спис твій і в мене У скривавлених грудях стримить, Але серце цвістиме огненне Як остання весна зашумить!
«Нова думка», журнал літератури й науки, І-ІІ, МСМХХ, Кам'янець-Поділь-ський; передрук з рукописної копії в Архіві-Музеї УВАН у СІЛА. Підпис автора: М. Хмара.
Поки не вмру, не перестану Тебе шукати на землі І серце зоряного лану, Де Твої плинуть кораблі.
Засклеплена в глухій яскині Моя бунтується душа — О, де те небо, де те синє, Що смертний біль її втіша?
Дихни на неї, як в дитинстві, Що в землю з ненькою лягло, І не цурайсь мене — я син твій — І пригорни моє чоло.
«Нова думка», 1920, ч. З, стор. 1. Передрук з рукописної копії в Архіві-Музеї УВАН у СІЛА.
МАТИ
І
На чолі вінчик паперовий і хрест вощаний у руках. Не усміхнуться чорні брови, хоч квітне усміх на устах.
В журбі васильки й рута м'ята. Задумавсь ладан в синіх снах, і сумно-сумно пташенята квилять у неї в головах.
II
Убогий цвинтар і ворота, — та як побачить, як обнять? Встрягають ніжки у болото: весніє — журавлі летять. Не розлучила матір з сином і невблаганно люта смерть — і він розцвів над нею крином, любов'ю сповнений ущерть.
1921
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, в-во «Слово», 1926, стор. 30-31.
 
Зоріти ніч і бути з вами, холодно-росяні поля, і слухать, як гуде з нестями і стугонить вночі земля...
Як в темряві усе завмерло! Хруский на серці стигне лід, і з неба падають, мов перли, огненні сльози Персеїд.
1921
Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1926, ч. 16. Передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 27.
І знов, як перший чоловік, усім тваринам дав я ймення; я зорі сестрами нарік, а місяць — побратим у мене.
І всяку душу я живу
нарік, надхненний, по вподобі, —
а сам на самоті живу: моя душа — безводна Гобі.
В свічаді зоряного сна я бачу добрі й злі години... У кого серце віщуна, тому не обіймать людини.
1922
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 22.
•к -к -к
Під блакиттю весняною сушить березень поля, і співає підо мною очервонена земля.
Був там гроз кривавий подих, дощ топив людей, звірят, — та із нурт, із темноводих, вирнув новий Арарат.
І дзвенять стожарно дуги: Мир хатам убогим! мир! Вже ніхто не візьме вдруге вас в невольничий ясир!
Вітер, вітер з хмарних кубків. Став ковчег посеред гір, і, як Ной, я жду голубки: хочу вийти на простір!
1922
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1919-26, стор. 5.
•к -к
Розлютувався лютий надаремно: скоро з стріх закапає вода, вийде в поле віл під'яремний, і я помандрую, як Сковорода.
Передо мною відкриті всі дороги (не обмину й мишачої нори) —
понесу в саквах своїх убогих сіромахам на вихліб дари.
Бідний сам, я не йду на хитрі влови: з серця в серце наллю я пісень, — хай в них блакитніє новий, осяйний, безсмертний день!
1922
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор, 6.
Вона жива і нежива лежить у полі нерухомо. Не зранять соняшні слова передосінньої утоми.
Над баштанами сонні оси, замовкли коники в стерні, і ледве чуть, як в гущині тече червоноките просо.
І дві копи — плече в плече — над нею тужать злотомитрі, а літо бабине в повітрі комусь на смерть кошулю тче.
За магалою мріє млин, немов приколотий метелик. Не чути вітру з верховин: ласкава тиша сон свій стеле.
1922
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор.
 
Ще губи кам'яні
дахів високих пожадливо бузу татарську ссуть, ще безматень у вульні велетенськім
не зворухнувся: грузно спить, — а ВуКЄ набряклими повіками за містом
моргає хтось і пальцями нервово по ринві стукотить.
Бульвари.
Сніг таранкуватий —
як стародавній мармор, а коло прикорнів чорніє: провалились рани... І сльози (не мої — дубів померклих) моє обличчя й руки кроплять.
Чого ви плачете незрячі? Нехай брудною дергою
вкривається дорога, нехай замість блакиті
висне повсть, —
та вірте: скоро, скоро до нас веселик прилетить, і ще послухаєм музик, коли і в хаті найбіднішій, і в найубогішім кварталі, і в кожнім місці
і в кожнім серці заквітнуть соняшні троянди...
Ґринджолами
мовчазно кожух проїхав.
1923
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926. стор. 7-8.
ПРОЩАННЯ З ПОДІЛЛЯМ
Прощайте, товтри круглогруді, і ти, гніздо Кармелюка, де й досі бойові погуди — мов червениці чумака, і ви, яри крутоберегі, де стільки раз лилася кров... Прощайте, скомпії, береки: побачимось не скоро знов.
Минуть роки, і кров зашерхне, і висхне Збруч, мутна ріка — і тільки пісня не померкне, як гнів і ніж Кармелюка.
1923
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор
Серпневий прохолонув вар. Напрявши гарусної пряжі, мереже кучеряві мажі вечірнім золотом гаптар. Ще зелено в блідій поливі, як на осінніх косах верб, а вже кладе хтось тіні гливі на тонко викреслений серп.
Померкло горяне горно. Вдягає ніч жалобне рам'я. О, хто це ранить утлу пам'ять? День одгорів. Давно.
1923
«Життя й революція», 1925, ч. 12, стор. 6; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 26.
ШЕХЕРЕЗАДА
II
Стогнала ніч. Вже гострі глиці Проколювали більма дня, І синьо-золоті грімниці Дражнили відгульня-коня.
Розбурхалася хмар армада, А ти опалена в огні, Ти вся любов і вічна зрада, Летіла охляп на коні.
Під копитом тріщали ребра, Впинались очі в образи, А ти розпліскувала цебра Передсвітанної грози.
Із бур, о молода гонице, Ти пролила своє дання — І світом гомін і стрілиці Дзвінкокопитого коня.
1923
«Червоний шлях», 1923, ч. 9, стор. 40; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 17-18.
ШЕХЕРЕЗАДА
IV
Я побачив тебе з трамваю. Ти все та ж голуба й ясна, — тільки я, тільки я не розмаю снігового сна.
Ти прийшла у вербляницю: — * Здрастуй! — про мене — хай верби цвітуть: не топтатиму синього рясту, у глуху виїжджаючи путь».
Ожило в душі незабутнє... (Золотіє бань вінок) і співає в далеке майбутнє трамвайний дзвінок.
1924
Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1926, ч. 15, стор. 2; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 20.
* *
Горять священні орифлями революційної весни. Ми ждем і вірим коло брами. Горять священні орифлями, і сонце в грудях і над нами, і сонцем заквітчались сни. Горять священні орифлями революційної весни.
1924
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 11.
* •к *
Я полюбив тебе на п'яту голодну весну... Всю до дна. Благословив і путь прокляту, залиту порпуром вина.
Орлицею на бій летіла
ти добросерда, а не зла.
Я бачив кров на юних крилах
і рану посеред чола...
І знов горбатіла Голгота там, де всміхалися лани, вилазив ворог на ворота, кричав: розпни її, розпни!
І гіркоту цієї муки пили ми з повного відра і, мовчки поєднавши руки, були як брат і як сестра.
1924
Журнал «Зоря», Дніпропетровськ, 1925, ч. 7; передрук із збірки ПРОРОС-ТЕНЬ, 1926, стор. 9.
Я світ увесь сприймаю оком, бо лінію і цвіт люблю, бо рала промінні глибоко урізались в мою ріллю.
Люблю слова ще повнодзвонні, як мед, пахучі та п'янкі, слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки.
Епітет серед них — як напасть: уродиться, де й не чекав, і тільки ямби та анапест потроху бережуть устав, Я славлю злотокосу осінь, де смуток мій — немов рубін, у перстень вправлений; ще й досі не випав з мого серця він.
Дивлюся й слухаю: прозоро співає струмінь битія, і віриться, що скоро-скоро так само заспіваю я.
1925
ПРОРОСТЕНЬ. Київ, 1926, стор. 15-16.
Долі своєї я не кляну бути луною, будить луну.
Віршником був я рунних полів — гнівом на дуків дух мій горів.
Пісня — посестра, степ — побратим, — вольная воля трьом нам усім.
Двічі я зрадив ніжну сестру. Потім побачив: без неї умру...
Втретє ми стрілись на чужині, як запалали перші огні, і положив святий зарік — не розлучатись навік.
Брате мій, сестро, любі мої, вітер жене нас у дивні краї.
З вітром ми щирі: вітер — наш друг, — хто цей розірве четверокруг?
Я і посестра, вітер і степ — ніжність і воля, сила і креп.
Бути луною, будить луну, — долі своєї я не кляну.
1925
«Червоний шлях», 1925, ч. 9, стор. 22; передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, стор. 13-14.
ПЕРЕД ГРОЗОЮ
Чорносизе шатро напинають вітри і, як дика орда, вже летять на Дніпро, де реве чорторий, де бунтує вода...
Грає грім молодий: скоро буде гроза! Закипіли огні тут і там в далині... Грає грім молодий!
Суне темрява й жах, а в душі перу ни, наче поклик юрби... Наганяють, біжать і ревуть буруни: — Боротьби! боротьби!
«Життя й революція», 1926, ч. 8, стор. 6.
З МАХАРА
Немов оті курки старі, що тупо долі ждуть лихої, стоять халупки на горі в фаталістичному спокої.
Солома й глина — от і все, чим заліпили трухлу сошку, а вітер стінами трясе, й діряві хиляться потрошку.
Лиш соняшників юна січ, піднявши золоті забрала, зорить на сонце віч-у-віч, і в погляді — пиха зухвала.
А біля плоту схудлий пес протяжно виє просто в поле... Подумай: край такий увесь, кругом таке убозтво голе.
«Життя й революція», Київ, 1929, ч. 3. Йосиф Святополк Махар (нар. 1864) видатний чеський поет великої ерудиції і працездатности, автор коло 60 книг, послідовник і помічник проф. Масарика. Ця поезія, як також деякі інші твори Махара, присвячена Україні.
ЛЕБЕДІ
На тихім озері, де мріють верболози, давно приборкані, і влітку й восени то плюскоталися, то плавали вони, і шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, находили морози і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, — плавці ламали враз ті крижані лани, і не страшні були для них зими погрози.
О, ґроно п'ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття веде вас у світи ясне сузір'я Ліри, де пінить океан кипучого життя.
1928
«Літературний ярмарок», Харків, грудень 1928, ч. 1. На закиди радянської критики, що поет цим сонетом змалював «п'ятірне ґроно» неоклясиків (Рильський, Зеров, Филипович, Бурґгардт і сам Драй-Хмара) і їх опозицію до радянського режиму, Драй-Хмара виправдувався тим, що мав на увазі п'ятьох французьких поетів «Абатства» (Ромен, Дюамель, Вільдрак, Аркос, Мерсеро) і що образ «лебедів» йому навіяв «Сонет» про лебедя Маллярме. Див. лист до ред. і Драй-Хмарин переклад «Сонета» Маллярме в «Літературному ярмарку», 1929, ч. 4, стор. 172-173.
І знов обвугленими сірниками на сірих мурах сірі дні значу, і без кінця топчу тюремний камінь, і туги напиваюсь досхочу.
Напившись, запрягаю коні в шори і доганяю молоді літа, лечу в далекі голубі простори, де розцвітала юність золота.
— Вернітеся, — благаю, — хоч у гості!
— Не вернемось, — гукнуло з далені. Я на калиновім заплакав мості...
І знов побачив мури ці сумні, і клаптик неба, розп'ятий на ґратах, і нездріманне око у вовчку... Ні, ні, на вороних уже не грати: я в кам'янім, у кам'янім мішку.
24. V. 1937
Юрій Клен. СПОГАДИ ПРО НЕОКЛЯСИ-KIB. Мюнхен, 1947, стор. 41. Вірш цей був складовою частиною листа М. Драй-Хмари із концтабору на Колимі до його родини на Україну. Можливо це останній вірш поета, писаний приблизно за рік до смерти в концтаборі.
Євген Плужник
1898-1936
Дуже своєрідне місце посів Плужник у складній добі, коли свіжоджерельну течію молодого українського відродження почала перекривати каламутна повінь північного тоталітаризму. Як у перетині цих двох різних стихій кристалізувалася оця чітка і ясна, мов шляхетний камінь, індивідуальність? Вона світилася негаснучим внутрішнім світлом і вірою відродження, що відкривало «прекрасний світ єдиний». І вона (індивідуальність) витворювала протиотруту спасенного скептицизму і тоскної нудьги видющого самотника проти мухоморного суспільно-духового розчину більшовицької нівеляції і «колективізації» людини, забріханости і самофальшування та спромоглася на протест проти тиранії поліцая і догми. Велика віра великого скептика!.. А жив же Плужник без найменших ілюзій і, між іншим, точно спророкував кінець своєї долі в снігах далекої російської Півночі. Хворий на невигойну спадкову туберкульозу поет виявив рішучість загубити все, крім свого кредо і своєї ін-дивідуальности.
Цей парадокс звертає нашу увагу на цілком своєрідну у Плужника здібність до інтроспекції — бачити самого себе на точно схопленому тлі речей і явищ, і доби. Еспанський філософ Ортеґа-і-Ґассет вважає здібність бачити самого себе рисою найвищих культурнотворчих можливостей людини. Може з цим зв'язаний і філософізм поезії Плужника, і його замкненість у собі, як у останній надійній фортеці.
Як і у випадку Свідзінського, зовнішня біографія Плужника бліда, майже відсутня, тоді як внутрішньо, духово його коротеньке життя було інтенсивне та багате. В цій замкненій немногословній душі перетоплювався на вогні невідомости і болю велетенський матеріял велетенської своїми зломами і наслідками доби. На 27 році життя Плужник міг певно сказати: Бачив життя до останнього дна Сотнями ран!
Народився Євген Плужник 1898 року наймолодшим у чималій селянській родині («Я — як і всі. І штани з полотна») в слободі Кантемирівській колишнього Богучарського повіту на Воронежчині. Гімназію закінчив 1918 року в м. Боброві. Українська національна революція потягла його до Києва, але по дорозі він мусив осісти вчителем у селі Багачка Миргородського повіту на Полтавщині. Учачи дітвору, він ще більше учив сам себе. Але самоосвіта не задовольняє його. Він їде до Києва, учиться у Ветеринарному інституті, — кидає; учиться в Театральному інституті ім. Лисенка, — кидає. І надалі весь свій час, що лишався в нього після робочого дня в редакції чи як перекладача, віддає літературній і самоосвітній праці. 1923 року Зеров залучає Плужника до Асоціації письменників (АСПИС), що об'єднувала тоді всю «непролетарську» літературу Києва. В 1924 році Плужник стає членом письменницької групи Ланка, яка 1926 року перетворюється на МАРС (Майстерня революційного слова). На чолі МАРСу, як раніш Ланки, стояли такі «неупокорені», як Борис Антоненко-Давидович, Валеріян Підмогильнии, Григорій Косинка. МАРС вважали за київську неофіційну філію харківської ВАПЛІТЕ; обидві організації були і громлені та ліквідовані одночасно (1928).
Писати Плужник почав на 25 році життя, друкуватися — на 27. Його літературний шлях почався пізно. Він ішов повільно, але все вгору і вгору, з кожною своєю поезією і книжкою підносячись високо над більшістю своїх сучасників. Широкі щаблі лежать між його першою збіркою поезій ДНІ (Київ, в-во. «Глобус», 1926, 96 стор.), другою — РАННЯ ОСІНЬ (Київ, в-во. «Маса», 1927) і третьою та останньою — РІВНОВАГА (Авґсбурґ, 1948, 64 стор.). РІВНОВАГА писалася в дні московського геноциду на Україні (1928-35); завдяки дружині письменника рукопис РІВНОВАГА був вивезений за кордон та надрукований там 12 років після смерти поета.
Дебют Плужника не був «зелений». З першого ж свого кроку він з'являється як поет вершинний, великий. Уже в ДНЯХ видно його індивідуальність, як людини і як поета, з його вимовним лаконізмом і незбагненною мистецькою щирістю та логікою. Фахова критика не без підстав назвала Плужника «най-видатнішим майстром імпресіоністичної поезії 20 сторіччя» (Володимир Державин. «Лірика Євгена Плужника. До десятих роковин смерти, 1936—1946». «Літаври», ч. З, червень 1947, стор. 54). Справді, деякі риси імпресіонізму, як, наприклад, інтелектуальна гра на нюансах емоцій, уникання дієслів, пуантилізм тощо, зразу помітні в поезії Плужника; а сентенційно-афористичний жанр у нього розроблений не менш, ніж, наприклад, у такого німецького майстра імпресіоністичної прозової мінія-тюри, як Петер Альтенберґ.
Проте, є в Плужника і нетипові для імпресіонізму риси, як-от прагнення до мужнього ясного погляду на явища, підкреслене оречевлення чи конкретність образу, нахил до звичайної розмовної прози, рівновага ритмічних і змислових елементів.
Та всі ті засоби Плужник не запозичив як цілісні системи, а взяв їх, як окремі прийоми для власної оригінальної системи. Імпресіоністичний засіб в нього, наприклад, не раз дає експресіоністичний образ. Плужників поетичний лаконізм родиться із прагнення вилущити ядро, суть речі, дійти до найістотнішого, вирвати голу правду із лахміття масок і фальшу, здобути артистичну природність і підняти весь дійсний вантаж свого дня і своєї доби.
А вантажем його був і поточний день, і вічність; і цілий «світ єдиний», і приреченість глухої української провінції («сум світовий в масштабі повітовім»), і топтана власним безвихіддям тисячолітня страта українського селянства — «темного і босого» — що прагне вирости на модерну основу нації, і трагедія молодого українського відродження та людини, що прокинулася до життя в кам'яному мішку московського тоталітаризму. Поет-філософ, Плужник викриває протиріччя між метою і здобутком людини, між справжнім сенсом людського життя і його нікчемними зовнішніми виявами: отим «музеєм дрібниць» і злочинів. У нього було рідкісне відчуття простору часу — нового виміру, відчуття таке гостре, що поет мусив говорити про «біль моїх хвилин».
Критики в СРСР і за кордоном любили говорити про скептицизм, зневіру, втому і нудьгу Плужника. І справді, їх не одняти від цього поета. Вони просто частина його долі. Тільки ж це не «занепадництво розбитої і гнилої буржуазії», як твердила більшовицька критика. Ані блискучий «сплін» джентльмена, що все бачив, усе пережив, усьому «знає ціну» і тому не має чого прагнути й любити. І вже зовсім нічого тут нема від «перекислої» слабої внутрішньо вичерпаної натури. Це в основі той великий «біль», та (мовляв Плужник) «мука свята» сково-родинської і шевченківської «духової людини», у яких звільняється, самостверджується людина і нація, торуючи свій власний шлях життя. Пригадаймо Плужників «Отченаш» із поеми «Галі-лей» — цю молитву муки, віри і осанни «убієнним синам» українського відродження. Оце той ґрунт, на якому майстер лаконічного мистецького слова здобув духову перемогу та оту, слушно відзначену критикою, «небувалу в нашому письменстві ілюзію абсолютної природности», потрясаючу мистецьку щирість, визволення з-під тиранії забріханства, «фрази» і «літературщини». Тому віриться Плужникові також і тоді, коли в нього проривається скромне признання своєї готовости поділити долю замученої людини своєї нації: «Я такої смерти не боюсь!»
Остання збірка поезій Плужника РІВНОВАГА — це є документ перемоги «духової людини», що серед какофонії доби знайшла собі «тишу», душевну рівновагу, певність своєї правди, красу «світу єдиного», серед загального розпаду — «міцний зв'язок між днем біжучим і простором часу» (див. В. Пор-ський. «Євген Плужник і його РІВНОВАГА, передмова до згаданого вище авґсбурзького видання РІВНОВАГА 1948). В одній із своїх останніх і кращих поезій «Вона зійшла до моря...» Плужник несподівано вражає читача такою антично-прозорою і гармонійною лінією краси, якій позаздрив би і найбільший з неоклясиків. І такою палаючою повнотою «жаркої, важкої і повної квітки», повнотою сили — якій позаздрив би і найвищий майстер подібного типу образів Микола Бажан. Як могло статися таке чудо у поета, якого дожирали сухоти і на якого чигала смерть від руки варвара-окупанта, чудо — зроджене у трупній атмосфері тотального голоду і терору?..
Плужник не є винятком серед тих своїх колеґ-сучасників, що опинились у ролі казкового скрипаля, який упав у вовчу яму і пробував відкупитися від вовка своєю грою. Є і в нього вірш про Леніна. Одкуплювався він більше в своїх (слабших за його поезії) прозових (роман НЕДУГА, Київ, 1928) і драматичних творах («Шкідники», «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті»). Але вовк боявся і був жадний знищити живу душу, серце, нчузу поета.
Зразу після розстрілу 28, серед яких були його друзі по Ланці і МАРСу, Плужник потрапляє в чергову пачку призначених до розстрілу. 25 березня 1935 року йому призначають кару смерти. В присуді йому закидають і... «терор», до якого він мав хіба тільки те відношення, що геніяльно затаврував його в своїх поезіях. Кара була замінена на найдовший у той час термін каторги — 10 років. В журналі «Наші дні» (Львів. 1943, ч. 11, стор. 8) був опублікований хвилюючий лист поета, написаний до його дружини в той день, коли він довідався про заміну смерти на далекий концтабір. Його, в останній стадії туберкольозу, вивезли в «телятниках» на Соловки у Білому морі.
Семен Підгайний у своїй книжці УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ НА СОЛОВКАХ. Спогади 1933-1941 (Новий Ульм, вид.
«Прометей», 1947, стор. 80) пише: «На острів привезли його умирати. Він не міг уже працювати і ліг до соловецького шпиталю. З того шпиталю на весні 1936 (точніше: 2 лютого. — Упор,), не зважаючи на всі спроби з боку української соло-вецької громади (в'язнів) йому допомогти, його винесли мертвим. Могила Євгена Плужника на Соловках — відома, бо з його смерти ГПУ не робило таємниці, як це робилося, звичайно, в інших випадках».
Я — як і всі. І штани з полотна... І серце моє наган... Бачив життя до останнього дна Сотнями ран!
От! І не треба ніяких слів! — За мовчанням вщерть зголоднів. Зійде колись велетенський посів Тишею вірних днів!
Ось і не треба газетних фраз! — Біль є постійно біль! Мовчки зросте десь новий Тарас Серед кривавих піль!
ДНІ. Київ, в-во «Глобус», 1926, стор. 9.
Для вас, історики майбутні, Наш біль — рядки холодних слів! О, золоті далекі будні Серед родючих вільних нив!
Забудь про надхненні свята, Що в них росила землю кров!
Мовчи, мовчи, душе підтята, — — Агов!
Якийсь дідок нудний напише, — Війна і робітничий рух...
О, тихше!
— Біль не вщух!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 10.
Уночі його вели на розстріл. Хтось тримав ліхтар, мов смолоскип. На неголенім обличчі гострі Волоски...
Віддалік, немов цілком байдуже, Офіцер димок цигарки плів. Тільки неба хмарний, темний кужіль Чув нудне і коротеньке — плі!
Відбулось. Мета моя далека, Я такої смерти не боюсь! — Зійде кров, немов всесвітня Мекка Для твоїх майбутніх синіх блюз!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 11.
Притулив до стінки людину, Витяг нагана...
Придивляйтесь, дітлахи, з-за тину, — Гра бездоганна!
Потім їли яєшню з салом, До синців тисли Мотрі груди... О, минуле! Твоїм васалам І в майбутньому тісно буде!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 15.
Зустрів кулю за лісом. Саме там, де посіяв жито! За яким бісом Стільки було прожито!
Прийшла баба, поголосила... Невеличка дірка поміж ребер... Ну, звичайно, — краса і сила! Marche funebre!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 20.
...І ось ляжу, — родючий гній, — На скривавлений переліг...
— Благословен єси, часе мій! Навчи мене заповітів своїх!
Розцвітайте, нові жита!
— А на кожному колосі — мука моя... О, воїстину час ратай! Славословлю його ім'я.
Благословен єси, часе мій! О, жорстокий! І весь в крові!
— Це нічого, що я мов гній — Під посіви твої нові!
— Бо ось вірю, зросту колись, — І до когось вітрами, — жни!.. Серце, серце моє! навчись Тишини...
ДНІ. Київ, 1926, стор. 45.
ІЗ ПОЕМИ «ГАЛІЛЕЙ»
— Нехай буде воля твоя, Часе мій, На землі натомленій цій! Комашинка маленька я На твоїй байдужій руці...
Ой, упали ж та впали криваві роси На тихенькі — тихі поля... Мій народе!
Темний і босий! Хай святиться твоє ім'я!
Хай розквітнуть нові жита Пишним цвітом нової слави! Гей, ти, муко моя свята, — Часе кривавий!
Убієнним синам твоїм
І всім тим, Що будуть забиті, Щоб повстали в безсмертнім міті, Всім
їм
— Осанна!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 51-52.
ІЗ ПОЕМИ «КАНІВ»
(Кінцеві рядки)
Бо не дозволять мрійникам робити Якихсь купюр історія і дні — Випереджає ранкові огні Світанок тихий, тінями повитий. Але закон — це не причина скніти, І не джерело розпачу, о, ні! Спокійно мудрий стане у багні, Бо прийде час, коли себе омити. Це тільки учні, хворі і піїти Завжди в сучасному такі смутні, Бо треба нервів дужих, щоб зуміти Відчути шовк в цупкому полотні, Щоб в смузі днів сіренькій і нудній Часів нових початок розпізнати — Коли в розлогах світових ланів Почне життя своє минуле жати! І, над колискою схилившись, мати Про час минулий творчости й руїн Візьме не раз таких пісень співати, Що, літ дійшовши, зрозуміє син І дні мої, і біль моїх хвилин — Усе, що ним колись земля боліла — І всю тебе, моя Вкраїно мила, Найнепомітніша з усіх країн — Мільйони сел серед німих долин... Десяток міст... Земля на хліб збідніла... Десь на горбку позаколишній млин І над Дніпром занедбана могила!
ДНІ. Київ, 1926, стор. 99.
* * *
Косивши дядько на узліссі жито, Об жовтий череп косу зазубив... Кого й за віщо тут було убито, Хто і для кого вік свій загубив, Йому байдуже...
Тут, на місці бою, Таке дорідне жито і густе, А що на гній хтось жертвував собою, — Пусте...
Косар схиливсь над річчю дорогою — Косою срібною, що череп пощербив, І, череп той відкинувши ногою: Порозкидало вас! — проговорив.
РАННЯ ОСІНЬ. Київ, в-во «МАСА», 1927.
Ніч... а човен — як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) ...Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний!
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 3.
* -к
Тепер на півночі горять сніги... Стрункі на півночі біжать олені... І, знак північної снаги, Високі заграви студені Сліпучо міняться...
Повій В остиле серце, Аквілоне!— Я зрозумію голос твій, Бо кров, млявіючи, холоне;
Бо нижче й нижче никне голова, Як буйність барв байдужий зір зустріне;
І все частіш пустиня снігова
Мені ввижається...
Вітай, пустине!
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 12.
Що менше слів, то висловитись легше.
Горни, поете, їх замети цілі!
Гасай у колесі своєму, векше...
Ах, марний біг! Ах, марний труд без цілі!
Що висловиш? Чужої голови
Про людське серце домисли готові?
Сум світовий
В масштабі повітовім?
Твори!
Твори!
РІВНОВАГА. Поезії. Авґсбурґ, 1948, стор. 23.
* *