LatinEach bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Буйний вітер - 24
Total number of words is 4627
Total number of unique words is 2229
25.9 of words are in the 2000 most common words
37.3 of words are in the 5000 most common words
42.8 of words are in the 8000 most common words
Коли дівчата вийшли в національних своїх пишних строях перед рампу, починаючи другий відділ (їхній відділ), — зала принишкла. Зітхнула, як одними грудьми. І замерехтіла очима. Аті здалося, що тиха, радісна усмішка попливла, як хвиля, по тих усіх юнацьких обличчях, по всьому тому знеосібленому стриженому морю... І раптом вибухнула громовими оплесками. Аж комісар, що сидів у першім ряду, здригнув, й ніби стривожено озирнувся по залі, й знизав плечима... Такі несподівані й такі грімливі були ті оплески після недавнього знудженого ляпотіння й того невиразного «іржання» (як було видалося Аті), що супроводили перший відділ концерту. А заля гримотіла й промінилася очима на сцену...
Дівчата пересміхнулися, зринаючи з депресії. «Диви! Це та страшна публіка, що так грізно вмаширувала!..»
Дівчата заспівали...
Кожна їхня пісня була стрічана й проваджана бурею оплесків. Хлопці, всі ті стрижені селянські й робітничі діти, дуріли з радості, з захоплення. Так їм подобалося те, що співалося, і як співалося, і ті, що так чудесно співали... Вони гримотіли й кричали «біс!» і кричали «браво!» І знову гримотіли, викликаючи по двічі ту саму пісню...
Комісар чогось хвилювався, йорзав на свойому стільці в переднім ряду, озирався. А потім, нахмарений і схвильований, криво посміхаючись, звівся й десь пішов... Мабуть, домовлятися з кимсь, щоби продовжити цей прекрасний, цей небувалий досі тут, у цих стінах, концерт, що приніс тим стриженим дітям стільки радості...
А концерт гримів. Дівчата, окрилені успіхом, промінилися, й промінилися їхні пісні, маршируючи тріумфально через людські душі й серця. Співачкам здавалося, що це вони самі маширують так через ті душі й серця. Побідно.
Найбільше повезло пісні «А ще сонце не заходило, та й настала темнота». Коли дівчата її проспівали, заля довго не могла вгамуватися, трепетала в оплесках і тупотіла, кричала «біс!» «біс!» «ще!!» «дайош!!». Стрижені голови аж підводилися, громадилися на всім просторі хвилями, вище, вище, перевершуючи хвиля хвилю. А в передніх рядах сиділо начальство — старші «воєначальники» й шереги блискучих молодших командирів всіх рангів і всіх родів зброї (від танкістів до авіаторів) — і так само били «браво», сміялися весело й гатили в долоні... «Не бере, не виходять!» Тоді командири, сміючись, стали бити організовано, всі враз, кричучи: «Бі-і-іс!!» А посередині командирського грона, в самім центрі тієї блискучої й мерехкучої старшинської молоді, сидів командир місцевого полку Денисюк і, сміючись, теж бив у долоні. І теж кричав «біс». Це особливо додавало охоти всій залі.
Між рядами в галасі й гармидері прослизнув комісар і сів поруч командира полку. Блідий і насуплений, він щось шепнув тому на вухо... Командир полку сховав раптом руки в кишені й зімкнув уста. Усмішка щезла, лице посіріло... Переставши бити «браво», він трішки підвівся й метнув з-під стрішкуватих брів поглядом по залі — й все ущухло моментально. Дівчата, що саме вийшли на естраду, «на біс», розгубилися, помітивши, як шепотів комісар, як позирнув командир і як несподівано й незрозуміло все перемінилося враз, як тріумфальний шум вщух нагло, немов осипався цвіт, побитий морозом.
Розгубившись, дівчата так і стояли біля рампи, не знаючи, що ж їм робити. Вони ж вийшли на «біс», а заля мовчить, похнюпилась, опустила очі. Мовчить. Що ж робить? Дівчата стоять і дивляться в перші ряди, чекаючи відповіді, мовби питаючи в начальства, «чи співати».
Комісар склав обличчя в величаву гримасу, махнув до них рукою милостиво й, розтягуючи склади, прорік:
— Пой-тє!
Дівчата проспівали свою останню пісню, ту, що за неї їх так викликано.
«А ще сонце не заходило, та й настала темнота»...
І замовкли. Заля — ані звука. Комісар поляпав у свої ладошки, два-три чоловіки поруч нього скромно підтримали компанію, але вся решта, вся зала — ані звука.
Дівчата почувалися так, ніби їх вистьобано дубцем за якусь невідому провину.
Бідолашні, вони не знали, що вся справа в т. зв. «бдітельності» та в дбайливому оберіганні вояцтва від впливу «місцевого націоналізму»... Поки вони співали, поки їхні пісні тріумфально марширували людськими душами й серцями, блюститель ладу й політичної чистоти «пролетарського воїнства», комісар полку Шубін побіг і забив десь на сполох, і потім припинив усе це чарівне дійство.
«Ніззя!»
Ще сяк-так це можна «там», за стінами, але зась «тут», у цій цитаделі.
Крапка. Дисципліна. Виконання.
Заслона зашморгнулася й закрила розгублених співачок. Паленіючи з сорому, з образи, з хвилювання і бліднучи з остраху, вони зійшли зі сцени за куліси...
Вони тут зайві!!. Їм тут зась!..
Це було чітке й пекуче почуття, що з особливим болем відгукнулося в Атиній душі.
І тільки тепер вона звернула увагу на факт, що ніде тут, в цій цитаделі, так рясно списаній великими й блискучими гаслами та різними цитатами й написами на дверях, вона не бачила жодного українського слова. Жодного слова, написаного по-українському! Отже...
Отже, загадка зі зміною поведінки стриженої маси розгадується дуже просто:
«Ніззя!»
За куліси прийшов штивний і зарозумілий комісар і спитав, чи не знають вони щось гарне по-російському?.. «Ні, не знають!..» «Як «ніззя» так, то «ніззя» й так».
Ніхто не прийшов їх проводжати чи щось сказати, бодай з чемности. Мов утяло. Лише командир полку офіційно й сухо, й сумно (так, сумно) подякував їм за спів і так же офіційно одкозиряв, сказавши, що гонорар вони отримають завтра... їм пришлють...
Коли вони виходили, блискучі й хвацькі командири, оті всі, що так захоплено й так спонтанно вибігали з більярдних кімнат при їх появі, а потім так завзято били «браво», зараз трималися обережно, стороною... Стрижені ж хлопці витупотіли масою геть і десь «строїлися» — чути було на подвір'ї горлаті й безтямні команди, — там смирні й милі хлопці робилися знову страховиськами — вповзали в свої дубові шинелі, в шоломи, підтягали на обличчях ремінці, як намордники, гатили страховинно чобітьми, — ставали, знову грізною, бездушною масою роботів з кам'яними обличчями...
Від усього Аті зробилося тужно.
«В дальокой край товариш од'їжджає» — чути меланхолійно звідкись з місцевим непоправним акцентом.
Ага! Ось він!!. Нарешті він дійшов до самої глибини серця — зміст тієї пісні про «любімий ґорад»:
«В далекий край товариш від'їжджає...»
Від'їжджає! І в цьому вся суть.
XXVIII
Перед трибуналом
Довжелезний стіл застелений червоним сукном, і нудьга смертельна на серці... Стіл, як катафалк, лише не чорний, а червоний, тим зловісніший, — червоний паралелограм стоїть монументально як уособлення кари й смерті, як печать сургучева над тими, хто має бути спроваджений в небуття за бунт і непослух, як символ чужого безпощадного й лицемірного «правосуддя» — тяжкі збрижі звисають низько, мерехтячи металево золотою лиштвою й китицями. І в тон лиштві мовчазно мерехтять холодним відблиском бронзові пірамідки на столі, високі карафки й черепахові окуляри, що чигають, як сови; і такі ж зловісні, вороні апарати телефонні, прип'яті шнурами до страшної невідомості, до небуття, з яким мають безпосередній зв'язок ті, що сидять за червоним столом...
За столом сидить суд. Грізний і безмилосердний суд. За його спинами мерехкотять багнети нерухомої варти, — такої мовчазної й такої понуро-величавої, як ті воїни з плякатів чи ті, що йшли з муштри, в задубілих шинелях, складених з прямих ліній...
Серце Атине шалено б'ється... Вона хоче думати, що це сон, але знає, всім єством відчуває, що це ж дійсність. Вона мобілізує всі сили, щоби прокинутися, й немовби прокидається, — ні, це дійсність! Страшний стіл трибуналу стоїть. Вона знову одчайдушно хапається за надію, що це ж сон, хоче знайти ту щілину між реальним і нереальним, у яку можна вискочити з кошмару, але такої щілини нема. Реальні думки й почуття, що були й є, реальні слова й рефлексії, що були й є, не раз думані й передумані, серцем пережиті, реальні відгуки серця й реальні обличчя перед очима, до яких рефлексії були скеровані завжди в житті, сповнюють її всю, насичують тверезим відчуттям реальності. І вже надія, що це сон, як переломлена соломинка, жалісно блідне й зникає... І тоді душа Атина наливається раптом гнівом, гнівом відчаю й безоглядної рішучості від безвихіддя... А стіл трибуналу, який їй не раз уже увижався, як неминучість, у відповідь яриться все дужче й дужче, неначе набрякає злобою, розжеврюється, надимається, бубнявіє чимсь невмістимим...
Судять її. Притягли сюди, перелякану, схоплену нагло, поставили ось тут, обставили багнетами і самі обставилися ними, і судять. Нагло. Швидко. Уночі. І тікати їй нікуди. І на милосердя розраховувати нема чого... Добре!.. Дівчина одчайдушно стріпує головою. В неї ще є надія, що, може ж, вона, прокинеться і все мине. Одчайдупюо стріпує головою й стинається всіма нервами, кусає губи в сльозах... Гай-гай! Це дійсність, і прокидатися нема куди...
За столом сидить Сазонов з своїм моторошним Зайдешнером, з тим джурою, катом і радником воднораз. Поруч той сержант-«хлопчик». По боках, у бліках відсвітів червоного сукна й бронзових пірамідок сидить «колегія» — вся партійна верхівка: Страменко, Добриня-Романов, Рогач, партдама Орлова, якийсь невиразний дволикий Янус з ротом, повним золотих зубів і з одвислими губами від надмірного зосередження уваги; комісар полку Шубін, Гаврюшка Цигип, ще якісь військові в уніформах НКВД... Також між ними сидить і Павло Гук і дивиться на неї лютими очима... Всі інші дивляться не на неї, а в якісь папери, моторошно насуплені, суворі, або десь поверх її голови, закривши очі черепаховими окулярами, а Павло дивиться на неї, від того серце її щемить... Але дивно, їх, Павлів, чомусь два — один сидить за столом поруч Сазонова, а другий — біля неї, ніби видимий і ніби невидимий, — сидить біля неї й смутний такий. Ата знає, що цього не може бути, це у неї роздвоєння зору від хвилювання, — вона хоче зосередитись і з'єднати докупи ці два обличчя, але не може з тим дати ради — їх два!
Аті страшенно жаль себе — як же ж і швидко вони її поставили до суду! Вона цього сподівалася, але не так скоро. І серце її закипає. Вона стискує кулаки, й зціплює зуби, й дивиться на цей трибунал, чи на якусь там «колегію» таємну — люто мерехтить на неї зором. Ах, як вона їх усіх ненавидить! Тільки тепер вона розуміє, як же ж вона їх ненавидить! Всіх. Навіть того Рогача.
Вони вже її щось питали, щось говорили, але вона не чула до пуття, так у неї шумить голова й б'ється серце. Не б'ється — гуготить, клекоче, їй ставлять знову якісь запитання, щось кажуть, але вона не відповідає, бо й не розуміє. І тому вони особливо всі такі люті, нахмарені. Але ж вона нічого не розуміє! Вона тільки розуміє, що вони її ненавидять, а вона їх. Якщо раніше вона з них тільки беззлобно кепкувала, як з равликів, то зараз вона їх ненавидить. Це вона усвідомлює всім розумом і відчуває всім єством.
Нарешті Ата здогадується, — її судять за те, що вона не хоче вступати до комсомолу. Сазонов дзвонить у дзвіночок, закликаючи до тиші, бо зала шумить (виявляється, що заля повна людей), і важно так, театрально простягає до неї руку, поглядає єхидно й каже:
— Да-ак гетта (копіює Сталіна)... Да-ак чаво ти не ха-тиш вступати до камсамолу? Га? — і заскалює око.
Ата торопіє. Вона бачить, що Сазонову відомо все. Відома її розмова з Павлом Гуком і як він її втягав до комсомолу. Відомі всі її «страшні», «єретичні» думки й переконання. Від раптового страху їй здається, що вона летить з височенного якогось мосту у прірву сторч головою... Вона ладна заломити руки... Очі її наповнюються сльозами, й вона нічого не бачить. Прокліпує їх і нарешті бачить, мов крізь туман, як підвівся Павло Гук і став проти неї там, за столом, такий грізний, орденами обчіпляний, бородою зарослий. Він — прокурор. Він усе знає. Дивиться на неї пронизливо, а сам заріс бородою й змарнів увесь (то ж нелегко, мабуть, поки зважився віддати її!)... Що ж їй робити?! Він усе знає! Ось чим закінчується гра в кота-мишки, розпочата тоді!.. Аті так моторошно, що вона на краю притомності, але озирається, бачить залу, повну-повнісіньку людей, та все молоді, і враз страх її минає. Ніби вона воскресає.
«Ага, так?! Ну добре! — каже її знову притомне, її затяте, її непокірне серце. — Ага, так?! Ну добре!..»
І вона говорить. Вона говорить перед усіма те, що сказала колись на самоті Павлові. А всі за столом слухають її й спочатку регочуться, а потім починають злякано шикати, щоб вона мовчала. Потім тюкають на неї. А Ата вже їх ні крихти не боїться, бо вона їх зневажає. Які вони жалюгідні, які мізерні, такі злодюжки, як Страменко, як і Добриня.
І як це вона могла їх злякатися! Раптом вони всі і з лиця стають подібними на того Добриню-Романова, колишнього, що слухав її докори про поета Стешенка, мовби шкідливий кіт, — такі всі підленькі й злякані і в той же час хижо по-крисячому ощирені... Вона їм говорить і зараз про Стешенка й про багатьох інших... І про спідлене життя, яке вони зіпсували, бо зробили по своєму образу й уподобі, скопіювали цю нікчемність з власних душ; про те, що винищили героїзм, зліквідували святощі й красу людських душ, потоптали всі хороші пориви й заздалегідь оганьбили їх, бо вони не відповідають їхньому стандартові... Особливо оці підлі пристосуванці, оці «бившіє люді», — безпринципні руїнники усіх людських чеснот, пристосуванці до нового ціною зради всього і всіх, вони за право жити віддали всі свої принципи й тому стали принциповими зрадниками й лицарями підлоти. О парадокс! Знак епохи!.. Вона говорила все, що думала й передумувала за своє коротке життя в часи гіркоти, розчарувань і бунту гарячого юнацького серця й дерзкого розуму. Вона їм говорила про те, що вони всьому поколінню молодих прив'язали ганебну й гидку колодку своєї ніщоти, своєї немочі й духовної ницості — колодку свого маразму. І створили таку каторгу. Особливо каторгу для молодих, що прийшли жити, а не гнити... «Мертве хапає живе» мертвим похватом!.. Мертве — це вони. Як вони сміють говорити про ощасливлювання людей, коли вони такі духовні старці й каліки, немічні, приречені вже давно на злам, як непотріб! Брухт! Вони злобні, а злоба — ознака старості, причому не тихої, а підлої, відьмячої старості — духовної старості, що не хоче попуститися; сам не гам і другому нізащо не дам!.. Ви гляньте на себе! І гляньте на нас. Он коли, приміром, Люся йде, все кругом цвіте й сміється, бо вона має ясні очі й ясну душу. А коли йде ваш Добриня-Романов з його чорною душею, вчувається похоронний марш. Як же ви смієте судити інших?! Яким правом?!.
Десь регіт і свист. Трибунал блідне, блідне, ніби розпливається в тумані, вони махають руками, щось кричать і розпливаються, лише стоїть червоний саркофаг, але він не страшний уже. Хтось з них репетує стандартно:
«Це буржуазно!!. Це буржуазна вилазка!.. Буржуазна класова філософія!»
Це, здається, Добриня.
— А-а, — каже Ата. — Це ви! Ах, киньте. Не вигадуйте страшних слів. Я вам уже раз говорила про це, про «буржуазність», тоді, в педінституті. Але я тоді не договорила, головного не сказала. Що ви маєте спільного з пролетаріатом, ви, «бившіє люді»?! Чого ви так багато кричите про пролетаріат? Пролетаріат — це ми, але ми не потребуємо про це кричати, бо в цьому наша біда. Я вам тоді не сказала, хто ви. Ви — ч а д! Чад! Чад того, що відходить, що мусить відійти. Страшний чад. Ми не хочемо вас! Ми не хочемо успадковувати ані вашого чаду, ані вашої гієнячої моралі, всього того, що ви мусите забирати з собою в могилу... Колись догоримо й ми й, може, теж станемо чадіти... Догоріти й чадіти — це нібито, уділ всіх... Але там буде видно. Поки ж що — вашого чаду ми не потребуємо! Ні, ні!..
— А-а-а... — каже Сазонов чітко так і раптом визвіряється, а Аті зовсім і не страшно. — А-а-а... — каже Сазонов. — Добре! А ви збудували би краще життя? Га? (Так провокативно, мовляв, ану, посмій сказати «так»!).
— Так!
Увесь трибунал жахається, а тоді злорадно сміється й випливає з туману. Всі кричать:
— Ага, попалась!..
— Га! Ви збудували б краще життя?! (Іронія, глум).
— Так, ми збудували би краще життя!
— Хто це «МИ»?
— Хіба ви не чуєте з самого звучання? «МИ».
— А все ж таки?
— МИ! Діти роджених життя будувати, діти невтомних і чесних будівничих, лише скутих по руках і ногах, як той Прометей... Діти робітників і селян...
— Подумаєш, які будівничі! Що за геніальний приплив...
— Це не приплив. Це зовсім просто і без жодної геніальності. Наше таке призначення...
— Я ж і кажу...
— Не кваптесь... Наше таке призначення, як призначення маленьких і зовсім не геніяльних комах. Вони будівничі тому, що вони так живуть, така їхня природа, натура, покликання, якщо хочете, — будувати, бо жити. А жити — значить будувати. От і ми такі. Ми збудуємо краще життя, бо хочемо жити, а тим самим і будувати... Тим більше, що збудувати життя, краще від цього н е ж и т т я, зовсім легко. Нема з чим змагатися. Бо тут досі ніхто не будував, лише руйнував... Це жахливий дух руйнації — ваш дух, прикритий криком про «будівництво»... Ні, ми хочемо не красивих слів і порожніх ідей, і космічно-гігантичного горлороздирання. Ми хочемо жити! Ж и т и!!. І тому ми збудуємо краще життя... Власне, збудували б и...
— Що ж вам перешкоджає? (Іронія).
— Коли бджоли будують свої чудесні й прості (і тому геніяльш) стільники, то їм перешкоджає той, хто приходить і брутально загарбує їхню працю після кожного доконаного сантиметра, не чекаючи й не думаючи про те, що ці прості й щирі комашки, ці великі будівничі з Божої ласки хочуть самі жити й будують для себе... для себе...
— Хитро...
— Вибачайте. Тоді просто — зніміть пута!.. Пута зніміть!!.
Піднявся сміх. Хтось верещить: «Вона сказала «з Божої ласки»! Тю!! Вона ходила до церкви-и!..»
Регіт розлягається з усіх боків. Вся заля шаліє з реготу.
Ата озирається й раптом холоне вся: вона бачить, що вона тут сама одна проти ворожого моря. Коли вона говорила «МИ», вона почувала за собою тьму-тьмущу таких, як сама, тьму й тьму молодих і дерзких, сміливих, а тепер раптом побачила, що вона одна-однісінька. А перед нею й навколо неї вирує вороже море і всі обличчя на одну колодку, тепер на якусь особливу колодку, — ніби розмазані копії з Страменка — Сазонова — Добрині — партдами Орлової... якось так виходило, що риси цих усіх людей зійшлися в однім обличчі. І те обличчя наповнило увесь світ, ніби розмножене на шклостилі чи понадруковуване в Страменковій друкарні... І в той же час тут ніби зійшлися взагалі всі, кого вона будь-коли бачила чи знала, бо й їхні риси тут, але всі люди якісь сковеркані, як покривлені черевики, перероблені на страменко-сазонівський кшталт. Вони виповнили всю залю», а заля безкрая. Всі сміються й тикають на неї пальцями... І раптом Ата помічає, що вона стоїть перед ними зовсім гола. Гола перед судом і усім світом... Жах, і страшний сором, і одчай огортає душу. А судді й вся заля аж за животи беруться і вже тупотять і свистять...
Ату опановує безумний порив провалитися крізь землю, якби земля розступилася. Вона з одчаю скрикує й вибухає плачем...
... і прокидається.
Лежала, вся тремтячи в нервовій пропасниці. Сон не хотів відстати й все гнався за нею в потьмареній, розчахненій сном свідомості на реальне й нереальне... Аж мусила засвітити світло... На годиннику було 2-га година по півночі.
Лежала й думала, власне упорядковувала вир почуттів і уривки рефлексій, жаху, розпачу, гніву, дикого сорому, одчаю... А як заспокоїлася трохи, серце защеміло особливим болем, їй стало дивно — стало дивно й прикро, що у тім сні всі з'являлися, лише не було одного, того, хто був єдиним володарем її дум і її серця — не було Петра...
Потім зринула тоскна думка, що це ж неспроста його не було, й почало давити передчуття чогось трагічного, що мало статися, а може, й сталося, іменно з н и м, з Петром. Ці думки лізли в голову, а біль в серце все настирливіше й настирливіше. Вона вже не могла зімкнути очей. Тим більше, її опановував страх, що вона ж у жодні сни не вірила, а от звідкілясь прийшло те передчуття й так навально лізло в душу... Над ранок Ата була вже абсолютно певна, що з тим «божевільним» щось сталося непоправне... І майже була певна, що в тій трагедії, яка, без сумніву, сталася з Сміяном, головну ролю відіграв Павло... Таке лізло в голову.
Коли настав сірий ранок, Ата схопилася й, ледве вмившись та сяк-так причепурившись, подалася до театру. Ще й сонце не сходило. Тягар передуманих думок і перепалених вогнів давив її, як купа жужелиці.
В театрі, на подвір'ї, зустрів її здивований Харитон, бурчачи сердито, як і завжди:
— О!?. О!!. А то чого?! Горить, чи що? Спати треба!.. Ну, чого ні світ ні зоря? Що ви тут забули, Дахненя?! Га?!. — а сам дивився пильно й стривожено в явно перелякане обличчя дівчини, ану, що ж вона скаже, чого прибігла, «ну чого?» питали очі.
— Чи хтось уже є в театрі? — запитала Ата задихана, затинаючись.
— Тю! Хто ж це є ще такий ненормальний, щоби перся сюди ні світ ні зоря!
— Нікого? — перепитала тихо, хоч сама знала, що це смішно, безглуздо, хто б це прийшов спозарання так. Перепитала, а сама думала: «Де ж його шукати? Чи тут чекати?»
— Нікого... — буркнув Харитон. — Не було. Та ще й не скоро будуть.
— Гм... Нікого...
— Та нікого ж... Тільки отой спить...
— Хто?!
— Та ну, чого кричиш, дитино! — замахав Харитон рукою й подивився здивовано... Потім посміхнувся. — Та отой у своїй майстерні... Хропе на увесь театр... Отой «самашедший» же.
Ата аж похитнулася — так ураз приємно-приємно запаморочилась голова, так легко закрутилася від раптового звільнення — звалилася велика й тяжка гора, яка так була нещадно придавила її. Посміхнулася, зітхнула на всі груди й опустилася на лаву під рясними акаціями білими, що саме починали цвісти й дурманили залишеним від млосної ночи своїм запахом, п'янким і мрійливим. Опустилася сонна, — їй склепилися очі, так ураз захотілося спати, шалено, непереможно. Спати!!. Вії важучі зачинилися під навалою сну, як залізні брами, так що вона не в силі була вже їх зрушити... Мовби швидко-швидко тонула в глибоченній теплій прірві. Спокій огорнув її душу й тиха радість безвідчитна, дитяча...
— Ну, чого? — бубонів Харитон, а сам посміхався, дивлячись, як дівчина борюкалася зі сном. — Ідіть за сцену або в фойє, на канапі примоститесь, бо тут холодно... — Старече його серце, батьківське, вже вгадало, чого це «Дахненя» приперлося так спозарання, який це переляк так сюди її пригнав і за кого переляк. О, старий Харитон має очі в лобі і серце в грудях, і стільки літ за плечима — не даром прожитих — щось та тямить. Але хоч він і здогадується, та виду не подає. Для чого! Він ні в чию душу не полізе та й нічию душу не зрадить. Нехай собі. Всякому своє...
Ата, перемагаючись з усієї сили, звелась, посміхнулася сонними очима милому тому, сердитому Харитонові, якого вона зовсім ніколи й не боялася, і, заточуючись, мов п'яна, пішла собі.
— Я піду додому... висплюсь... — промовила щиро й просто до Харитона. — Прийду, як завжди...
— Ідіть, ідіть... ідіть, дитино, — підігнав Харитон, ідіть... — й, швиденько обернувшись, бо сонце ударило в очі, пішов собі геть у своїх справах, ніби йому до Атиних справ немає аніякісінького діла. «Приверзлося щось дівчині!»
— Ідіть, ідіть... Щоб я вас тут і не бачив... Ич! Ні світ ні зоря!..
XXIX
Горобина ніч
Мовчазні блискавиці спалахують і спалахують одна за одною, перетинають небо моргітливим сяйвом, полохають чорну задушливу темряву. Здається, що ось-ось тарахне страшний грім і поб'є все на череп'я. Але грому нема. Ані дощу, ані вітру. Тиша. Задумлива, млосна, така тиша, ніби всесвіт причаївся, затамував подих і дивиться на ті блискавиці.
А вони миготять і миготять. І після кожного сліпучого спалаху стає все темніше й все тихше.
Місто завмерло. Ані співу, ані шуму, ані голосної мови. Ніби тут немає живих. Лише де-не-де хтось тихо кахикне або зажевріє в темряві вогник цигарки й погасне. З цього видно, що люди не сплять, що вони спостерігають цю вогненну феєрію, сидячи попід дворами, в парках, в садочках, і милуються нею. І тільки боязкі й забобонні позатуляли вікна й позамикали двері й мліють серцем десь перед такою апокаліптичною мерехкотнявою.
Бліде світло електричних лампок на перехрестях не може подолати темряви, вона їх залила, потопила, й видаються ті лампки крихітними світлячками, що блукають в темряві. Могутні спалахи через увесь обрій раптом виривають з чорного небуття сильвети дахів, дзвіниць, дерев, димарів, фасади будівель, ряди магазинів, — але все це дріб'язок. Головний, мабуть, об'єкт тих блискавиць — театр. Це вони, мабуть, для нього так палахкотять, перебігаючи по всьому обрію. Раз по раз театр всією своєю масою вихоплюється з темряви, спалахкує скляним блискотінням і сліпуче-зеленими на цей раз, фосфоризуючими, площинами стін, немов казковий замок. І знову погасає. Знову... Знову... А на ньому сліпучо-біла діагональ анонсу... Так, ніби хтось велетенський і всемогутній робить сьогодні рекламу, освітлюючи театр спалахами магнію...
Коли спалахують молоньї, видно вгорі, на великому балконі театру групу людей — вони дивляться в ніч. Коли спалахи гаснуть, в темряві жевріє гроно цигаркових вогників, як якесь сузір'я.
Група людей стоїть на балконі й дивиться на нічне місто, вихоплюване молоньями з мороку по частинках, немов з праісторичного небуття, фантастичними сильветками.
Тільки що закінчилась в театрі генеральна проба. Мав бути «громадський перегляд», як то завжди робиться тут перед прем'єрою («громадський перегляд» — це значить закрита іспитова вистава в присутності верхів суспільства — представників партії, уряду, професійних, комсомольських, жіночих та громадських організацій, делегатів від фабрик, радгоспів та колгоспів), але на цей раз громадського перегляду чомусь «не порадили» «згори» робити. Нехай так. І громадського перегляду не було. Була лише генеральна проба в присутності самого тільки найвищого начальства області та представника з центру. Тобто був той самий перегляд, але при щільніше закритих дверях, перед очима найвужчого кола відповідальних осіб.
І тепер от те найвужче коло зібралося після перегляду на балконі, — прохолоджується, дивиться на спалахи далеких блискавиць і мляво ділиться враженнями...
Тут голова Облвиконкому, секретар парткому, нач. НКВД Сазонов з незмінним своїм Зайдешнером, редактор «Червоного Комунара» Страменко, професор Добриня-Романов, голова партизанської комісії Чубенко, секретар обкому ЛКСМУ Павло Гук. І гість з центру т. Маслов. І ще ряд осіб. Ну й директор театру з ними — понурий, розбитий, погноблений т. Ткач. Курять, сопуть, ахкають від особливо сліпучих і тривалих спалахів блискавиць і тихо, апатично гомонять про свої враження.
Враження у всіх кепські. Дуже кепські. Дуже кепські...
Для чого було робити стільки шуму, стільки реклами і стільки... витрат! Для чого? Не було для чого... А найбільше бубонів редактор Страменко. «Буржуазна мораль... Буржуазна гниль... Гопаківщина... Просвітянщина... І гра погана й тема нікудишня... Неактуальна. Наївна. Навіть смішна. І кому це потрібне! Продав якийсь там пришелепуватий брат свою сестру татаринові чи туркові (не розбереш, зрештою), бо програвся в карти. Ну, так було, так дійсно бувало в дрібнобуржуазному, ба, в феодальному реакційному суспільстві, при тій підлій моралі наших предків. Але нам що до того! Нам, передовому суспільству світу, найпередовішому, що вже живе в комуні, при нових людських взаєминах, — що нам?! Потім вона в гаремі, жінка паші, наплодила дітей. І це було. Або могло бути. Ну й що з того? Потім вона визволяє невольників... Пхе, широкоштанна буржуазна козакоманія. Єрунда. Та, зрештою, кому це цікаве! Ну, а потім вона ні з сього, ні з того штрикає себе ножем і вмирає... (чвірк через зуби) — от і вся тема. Нісенітниця дрібнобуржуазна... Не дивно, що й актори грали все те без вогню, без апломбу. Радянська людина переросла вже всю ту наївну «чепуху». Нові людські відносини не потребують того штрикання, бо обрії перед людиною розсунулись, вона на сто голів вище тієї феодально-буржуазної чортівні. Ні, рішуче погано...»
Так просторікував Страменко. Його підтримував Добриня-Романов. Решта більше мовчала, курила й лише зрідка обережно докидала свої репліки, або умгукала, підтримуючи найбільших фахівців у справах пропаганди й мистецтва. Та й тяжко було тут дискутувати. Про що дискутувати? А так собі, аби говорити, — ану ж не те скажеш та і влипнеш. Матерія тонка, сівка. Головне ж — зіграно таки погано, на подив, погано, як для такого знаменитого й прекрасного колективу; значить, насамперед п'єса погана, бо ж колектив їхнього театру першорядний, республіканський, не раз відзначуваний...
Редактор «Червоного Комунара» настоював виставу зняти. Тобто не дозволити грати п'єсу для «широкого глядача» як розкладову, як виставу дрібнобуржуазну, міщанську, безвартісну. Суспільство радянське переросло такі речі. Добриня-Романов приєднувався. Директор сопів і покірно слухав, не насмілювався обстоювати, суперечити. Чекав. Інші про себе дивувалися, чому це конче виставу треба заборонити, чому ж так?! Ну, кепсько, але чому аж так?! Але не забігали наперед і не висловлювались категорично. Жували мляво слова, нечлено-подільно «гмикали» або й взагалі відхилялися від теми до речей сторонніх. Треба бути наївним, щоб забігати перед Сазонова, цей привілей має тільки Страменко та професор Добриня. Але й вони не могли рішати, вони лише «радили». Все ж залежатиме від того, що скаже Сазонов. Ну, значення має й гість з центру. Але ці мовчали, слухали інших, зважували, думали. Велика відповідальність на цих людях.
Дівчата пересміхнулися, зринаючи з депресії. «Диви! Це та страшна публіка, що так грізно вмаширувала!..»
Дівчата заспівали...
Кожна їхня пісня була стрічана й проваджана бурею оплесків. Хлопці, всі ті стрижені селянські й робітничі діти, дуріли з радості, з захоплення. Так їм подобалося те, що співалося, і як співалося, і ті, що так чудесно співали... Вони гримотіли й кричали «біс!» і кричали «браво!» І знову гримотіли, викликаючи по двічі ту саму пісню...
Комісар чогось хвилювався, йорзав на свойому стільці в переднім ряду, озирався. А потім, нахмарений і схвильований, криво посміхаючись, звівся й десь пішов... Мабуть, домовлятися з кимсь, щоби продовжити цей прекрасний, цей небувалий досі тут, у цих стінах, концерт, що приніс тим стриженим дітям стільки радості...
А концерт гримів. Дівчата, окрилені успіхом, промінилися, й промінилися їхні пісні, маршируючи тріумфально через людські душі й серця. Співачкам здавалося, що це вони самі маширують так через ті душі й серця. Побідно.
Найбільше повезло пісні «А ще сонце не заходило, та й настала темнота». Коли дівчата її проспівали, заля довго не могла вгамуватися, трепетала в оплесках і тупотіла, кричала «біс!» «біс!» «ще!!» «дайош!!». Стрижені голови аж підводилися, громадилися на всім просторі хвилями, вище, вище, перевершуючи хвиля хвилю. А в передніх рядах сиділо начальство — старші «воєначальники» й шереги блискучих молодших командирів всіх рангів і всіх родів зброї (від танкістів до авіаторів) — і так само били «браво», сміялися весело й гатили в долоні... «Не бере, не виходять!» Тоді командири, сміючись, стали бити організовано, всі враз, кричучи: «Бі-і-іс!!» А посередині командирського грона, в самім центрі тієї блискучої й мерехкучої старшинської молоді, сидів командир місцевого полку Денисюк і, сміючись, теж бив у долоні. І теж кричав «біс». Це особливо додавало охоти всій залі.
Між рядами в галасі й гармидері прослизнув комісар і сів поруч командира полку. Блідий і насуплений, він щось шепнув тому на вухо... Командир полку сховав раптом руки в кишені й зімкнув уста. Усмішка щезла, лице посіріло... Переставши бити «браво», він трішки підвівся й метнув з-під стрішкуватих брів поглядом по залі — й все ущухло моментально. Дівчата, що саме вийшли на естраду, «на біс», розгубилися, помітивши, як шепотів комісар, як позирнув командир і як несподівано й незрозуміло все перемінилося враз, як тріумфальний шум вщух нагло, немов осипався цвіт, побитий морозом.
Розгубившись, дівчата так і стояли біля рампи, не знаючи, що ж їм робити. Вони ж вийшли на «біс», а заля мовчить, похнюпилась, опустила очі. Мовчить. Що ж робить? Дівчата стоять і дивляться в перші ряди, чекаючи відповіді, мовби питаючи в начальства, «чи співати».
Комісар склав обличчя в величаву гримасу, махнув до них рукою милостиво й, розтягуючи склади, прорік:
— Пой-тє!
Дівчата проспівали свою останню пісню, ту, що за неї їх так викликано.
«А ще сонце не заходило, та й настала темнота»...
І замовкли. Заля — ані звука. Комісар поляпав у свої ладошки, два-три чоловіки поруч нього скромно підтримали компанію, але вся решта, вся зала — ані звука.
Дівчата почувалися так, ніби їх вистьобано дубцем за якусь невідому провину.
Бідолашні, вони не знали, що вся справа в т. зв. «бдітельності» та в дбайливому оберіганні вояцтва від впливу «місцевого націоналізму»... Поки вони співали, поки їхні пісні тріумфально марширували людськими душами й серцями, блюститель ладу й політичної чистоти «пролетарського воїнства», комісар полку Шубін побіг і забив десь на сполох, і потім припинив усе це чарівне дійство.
«Ніззя!»
Ще сяк-так це можна «там», за стінами, але зась «тут», у цій цитаделі.
Крапка. Дисципліна. Виконання.
Заслона зашморгнулася й закрила розгублених співачок. Паленіючи з сорому, з образи, з хвилювання і бліднучи з остраху, вони зійшли зі сцени за куліси...
Вони тут зайві!!. Їм тут зась!..
Це було чітке й пекуче почуття, що з особливим болем відгукнулося в Атиній душі.
І тільки тепер вона звернула увагу на факт, що ніде тут, в цій цитаделі, так рясно списаній великими й блискучими гаслами та різними цитатами й написами на дверях, вона не бачила жодного українського слова. Жодного слова, написаного по-українському! Отже...
Отже, загадка зі зміною поведінки стриженої маси розгадується дуже просто:
«Ніззя!»
За куліси прийшов штивний і зарозумілий комісар і спитав, чи не знають вони щось гарне по-російському?.. «Ні, не знають!..» «Як «ніззя» так, то «ніззя» й так».
Ніхто не прийшов їх проводжати чи щось сказати, бодай з чемности. Мов утяло. Лише командир полку офіційно й сухо, й сумно (так, сумно) подякував їм за спів і так же офіційно одкозиряв, сказавши, що гонорар вони отримають завтра... їм пришлють...
Коли вони виходили, блискучі й хвацькі командири, оті всі, що так захоплено й так спонтанно вибігали з більярдних кімнат при їх появі, а потім так завзято били «браво», зараз трималися обережно, стороною... Стрижені ж хлопці витупотіли масою геть і десь «строїлися» — чути було на подвір'ї горлаті й безтямні команди, — там смирні й милі хлопці робилися знову страховиськами — вповзали в свої дубові шинелі, в шоломи, підтягали на обличчях ремінці, як намордники, гатили страховинно чобітьми, — ставали, знову грізною, бездушною масою роботів з кам'яними обличчями...
Від усього Аті зробилося тужно.
«В дальокой край товариш од'їжджає» — чути меланхолійно звідкись з місцевим непоправним акцентом.
Ага! Ось він!!. Нарешті він дійшов до самої глибини серця — зміст тієї пісні про «любімий ґорад»:
«В далекий край товариш від'їжджає...»
Від'їжджає! І в цьому вся суть.
XXVIII
Перед трибуналом
Довжелезний стіл застелений червоним сукном, і нудьга смертельна на серці... Стіл, як катафалк, лише не чорний, а червоний, тим зловісніший, — червоний паралелограм стоїть монументально як уособлення кари й смерті, як печать сургучева над тими, хто має бути спроваджений в небуття за бунт і непослух, як символ чужого безпощадного й лицемірного «правосуддя» — тяжкі збрижі звисають низько, мерехтячи металево золотою лиштвою й китицями. І в тон лиштві мовчазно мерехтять холодним відблиском бронзові пірамідки на столі, високі карафки й черепахові окуляри, що чигають, як сови; і такі ж зловісні, вороні апарати телефонні, прип'яті шнурами до страшної невідомості, до небуття, з яким мають безпосередній зв'язок ті, що сидять за червоним столом...
За столом сидить суд. Грізний і безмилосердний суд. За його спинами мерехкотять багнети нерухомої варти, — такої мовчазної й такої понуро-величавої, як ті воїни з плякатів чи ті, що йшли з муштри, в задубілих шинелях, складених з прямих ліній...
Серце Атине шалено б'ється... Вона хоче думати, що це сон, але знає, всім єством відчуває, що це ж дійсність. Вона мобілізує всі сили, щоби прокинутися, й немовби прокидається, — ні, це дійсність! Страшний стіл трибуналу стоїть. Вона знову одчайдушно хапається за надію, що це ж сон, хоче знайти ту щілину між реальним і нереальним, у яку можна вискочити з кошмару, але такої щілини нема. Реальні думки й почуття, що були й є, реальні слова й рефлексії, що були й є, не раз думані й передумані, серцем пережиті, реальні відгуки серця й реальні обличчя перед очима, до яких рефлексії були скеровані завжди в житті, сповнюють її всю, насичують тверезим відчуттям реальності. І вже надія, що це сон, як переломлена соломинка, жалісно блідне й зникає... І тоді душа Атина наливається раптом гнівом, гнівом відчаю й безоглядної рішучості від безвихіддя... А стіл трибуналу, який їй не раз уже увижався, як неминучість, у відповідь яриться все дужче й дужче, неначе набрякає злобою, розжеврюється, надимається, бубнявіє чимсь невмістимим...
Судять її. Притягли сюди, перелякану, схоплену нагло, поставили ось тут, обставили багнетами і самі обставилися ними, і судять. Нагло. Швидко. Уночі. І тікати їй нікуди. І на милосердя розраховувати нема чого... Добре!.. Дівчина одчайдушно стріпує головою. В неї ще є надія, що, може ж, вона, прокинеться і все мине. Одчайдупюо стріпує головою й стинається всіма нервами, кусає губи в сльозах... Гай-гай! Це дійсність, і прокидатися нема куди...
За столом сидить Сазонов з своїм моторошним Зайдешнером, з тим джурою, катом і радником воднораз. Поруч той сержант-«хлопчик». По боках, у бліках відсвітів червоного сукна й бронзових пірамідок сидить «колегія» — вся партійна верхівка: Страменко, Добриня-Романов, Рогач, партдама Орлова, якийсь невиразний дволикий Янус з ротом, повним золотих зубів і з одвислими губами від надмірного зосередження уваги; комісар полку Шубін, Гаврюшка Цигип, ще якісь військові в уніформах НКВД... Також між ними сидить і Павло Гук і дивиться на неї лютими очима... Всі інші дивляться не на неї, а в якісь папери, моторошно насуплені, суворі, або десь поверх її голови, закривши очі черепаховими окулярами, а Павло дивиться на неї, від того серце її щемить... Але дивно, їх, Павлів, чомусь два — один сидить за столом поруч Сазонова, а другий — біля неї, ніби видимий і ніби невидимий, — сидить біля неї й смутний такий. Ата знає, що цього не може бути, це у неї роздвоєння зору від хвилювання, — вона хоче зосередитись і з'єднати докупи ці два обличчя, але не може з тим дати ради — їх два!
Аті страшенно жаль себе — як же ж і швидко вони її поставили до суду! Вона цього сподівалася, але не так скоро. І серце її закипає. Вона стискує кулаки, й зціплює зуби, й дивиться на цей трибунал, чи на якусь там «колегію» таємну — люто мерехтить на неї зором. Ах, як вона їх усіх ненавидить! Тільки тепер вона розуміє, як же ж вона їх ненавидить! Всіх. Навіть того Рогача.
Вони вже її щось питали, щось говорили, але вона не чула до пуття, так у неї шумить голова й б'ється серце. Не б'ється — гуготить, клекоче, їй ставлять знову якісь запитання, щось кажуть, але вона не відповідає, бо й не розуміє. І тому вони особливо всі такі люті, нахмарені. Але ж вона нічого не розуміє! Вона тільки розуміє, що вони її ненавидять, а вона їх. Якщо раніше вона з них тільки беззлобно кепкувала, як з равликів, то зараз вона їх ненавидить. Це вона усвідомлює всім розумом і відчуває всім єством.
Нарешті Ата здогадується, — її судять за те, що вона не хоче вступати до комсомолу. Сазонов дзвонить у дзвіночок, закликаючи до тиші, бо зала шумить (виявляється, що заля повна людей), і важно так, театрально простягає до неї руку, поглядає єхидно й каже:
— Да-ак гетта (копіює Сталіна)... Да-ак чаво ти не ха-тиш вступати до камсамолу? Га? — і заскалює око.
Ата торопіє. Вона бачить, що Сазонову відомо все. Відома її розмова з Павлом Гуком і як він її втягав до комсомолу. Відомі всі її «страшні», «єретичні» думки й переконання. Від раптового страху їй здається, що вона летить з височенного якогось мосту у прірву сторч головою... Вона ладна заломити руки... Очі її наповнюються сльозами, й вона нічого не бачить. Прокліпує їх і нарешті бачить, мов крізь туман, як підвівся Павло Гук і став проти неї там, за столом, такий грізний, орденами обчіпляний, бородою зарослий. Він — прокурор. Він усе знає. Дивиться на неї пронизливо, а сам заріс бородою й змарнів увесь (то ж нелегко, мабуть, поки зважився віддати її!)... Що ж їй робити?! Він усе знає! Ось чим закінчується гра в кота-мишки, розпочата тоді!.. Аті так моторошно, що вона на краю притомності, але озирається, бачить залу, повну-повнісіньку людей, та все молоді, і враз страх її минає. Ніби вона воскресає.
«Ага, так?! Ну добре! — каже її знову притомне, її затяте, її непокірне серце. — Ага, так?! Ну добре!..»
І вона говорить. Вона говорить перед усіма те, що сказала колись на самоті Павлові. А всі за столом слухають її й спочатку регочуться, а потім починають злякано шикати, щоб вона мовчала. Потім тюкають на неї. А Ата вже їх ні крихти не боїться, бо вона їх зневажає. Які вони жалюгідні, які мізерні, такі злодюжки, як Страменко, як і Добриня.
І як це вона могла їх злякатися! Раптом вони всі і з лиця стають подібними на того Добриню-Романова, колишнього, що слухав її докори про поета Стешенка, мовби шкідливий кіт, — такі всі підленькі й злякані і в той же час хижо по-крисячому ощирені... Вона їм говорить і зараз про Стешенка й про багатьох інших... І про спідлене життя, яке вони зіпсували, бо зробили по своєму образу й уподобі, скопіювали цю нікчемність з власних душ; про те, що винищили героїзм, зліквідували святощі й красу людських душ, потоптали всі хороші пориви й заздалегідь оганьбили їх, бо вони не відповідають їхньому стандартові... Особливо оці підлі пристосуванці, оці «бившіє люді», — безпринципні руїнники усіх людських чеснот, пристосуванці до нового ціною зради всього і всіх, вони за право жити віддали всі свої принципи й тому стали принциповими зрадниками й лицарями підлоти. О парадокс! Знак епохи!.. Вона говорила все, що думала й передумувала за своє коротке життя в часи гіркоти, розчарувань і бунту гарячого юнацького серця й дерзкого розуму. Вона їм говорила про те, що вони всьому поколінню молодих прив'язали ганебну й гидку колодку своєї ніщоти, своєї немочі й духовної ницості — колодку свого маразму. І створили таку каторгу. Особливо каторгу для молодих, що прийшли жити, а не гнити... «Мертве хапає живе» мертвим похватом!.. Мертве — це вони. Як вони сміють говорити про ощасливлювання людей, коли вони такі духовні старці й каліки, немічні, приречені вже давно на злам, як непотріб! Брухт! Вони злобні, а злоба — ознака старості, причому не тихої, а підлої, відьмячої старості — духовної старості, що не хоче попуститися; сам не гам і другому нізащо не дам!.. Ви гляньте на себе! І гляньте на нас. Он коли, приміром, Люся йде, все кругом цвіте й сміється, бо вона має ясні очі й ясну душу. А коли йде ваш Добриня-Романов з його чорною душею, вчувається похоронний марш. Як же ви смієте судити інших?! Яким правом?!.
Десь регіт і свист. Трибунал блідне, блідне, ніби розпливається в тумані, вони махають руками, щось кричать і розпливаються, лише стоїть червоний саркофаг, але він не страшний уже. Хтось з них репетує стандартно:
«Це буржуазно!!. Це буржуазна вилазка!.. Буржуазна класова філософія!»
Це, здається, Добриня.
— А-а, — каже Ата. — Це ви! Ах, киньте. Не вигадуйте страшних слів. Я вам уже раз говорила про це, про «буржуазність», тоді, в педінституті. Але я тоді не договорила, головного не сказала. Що ви маєте спільного з пролетаріатом, ви, «бившіє люді»?! Чого ви так багато кричите про пролетаріат? Пролетаріат — це ми, але ми не потребуємо про це кричати, бо в цьому наша біда. Я вам тоді не сказала, хто ви. Ви — ч а д! Чад! Чад того, що відходить, що мусить відійти. Страшний чад. Ми не хочемо вас! Ми не хочемо успадковувати ані вашого чаду, ані вашої гієнячої моралі, всього того, що ви мусите забирати з собою в могилу... Колись догоримо й ми й, може, теж станемо чадіти... Догоріти й чадіти — це нібито, уділ всіх... Але там буде видно. Поки ж що — вашого чаду ми не потребуємо! Ні, ні!..
— А-а-а... — каже Сазонов чітко так і раптом визвіряється, а Аті зовсім і не страшно. — А-а-а... — каже Сазонов. — Добре! А ви збудували би краще життя? Га? (Так провокативно, мовляв, ану, посмій сказати «так»!).
— Так!
Увесь трибунал жахається, а тоді злорадно сміється й випливає з туману. Всі кричать:
— Ага, попалась!..
— Га! Ви збудували б краще життя?! (Іронія, глум).
— Так, ми збудували би краще життя!
— Хто це «МИ»?
— Хіба ви не чуєте з самого звучання? «МИ».
— А все ж таки?
— МИ! Діти роджених життя будувати, діти невтомних і чесних будівничих, лише скутих по руках і ногах, як той Прометей... Діти робітників і селян...
— Подумаєш, які будівничі! Що за геніальний приплив...
— Це не приплив. Це зовсім просто і без жодної геніальності. Наше таке призначення...
— Я ж і кажу...
— Не кваптесь... Наше таке призначення, як призначення маленьких і зовсім не геніяльних комах. Вони будівничі тому, що вони так живуть, така їхня природа, натура, покликання, якщо хочете, — будувати, бо жити. А жити — значить будувати. От і ми такі. Ми збудуємо краще життя, бо хочемо жити, а тим самим і будувати... Тим більше, що збудувати життя, краще від цього н е ж и т т я, зовсім легко. Нема з чим змагатися. Бо тут досі ніхто не будував, лише руйнував... Це жахливий дух руйнації — ваш дух, прикритий криком про «будівництво»... Ні, ми хочемо не красивих слів і порожніх ідей, і космічно-гігантичного горлороздирання. Ми хочемо жити! Ж и т и!!. І тому ми збудуємо краще життя... Власне, збудували б и...
— Що ж вам перешкоджає? (Іронія).
— Коли бджоли будують свої чудесні й прості (і тому геніяльш) стільники, то їм перешкоджає той, хто приходить і брутально загарбує їхню працю після кожного доконаного сантиметра, не чекаючи й не думаючи про те, що ці прості й щирі комашки, ці великі будівничі з Божої ласки хочуть самі жити й будують для себе... для себе...
— Хитро...
— Вибачайте. Тоді просто — зніміть пута!.. Пута зніміть!!.
Піднявся сміх. Хтось верещить: «Вона сказала «з Божої ласки»! Тю!! Вона ходила до церкви-и!..»
Регіт розлягається з усіх боків. Вся заля шаліє з реготу.
Ата озирається й раптом холоне вся: вона бачить, що вона тут сама одна проти ворожого моря. Коли вона говорила «МИ», вона почувала за собою тьму-тьмущу таких, як сама, тьму й тьму молодих і дерзких, сміливих, а тепер раптом побачила, що вона одна-однісінька. А перед нею й навколо неї вирує вороже море і всі обличчя на одну колодку, тепер на якусь особливу колодку, — ніби розмазані копії з Страменка — Сазонова — Добрині — партдами Орлової... якось так виходило, що риси цих усіх людей зійшлися в однім обличчі. І те обличчя наповнило увесь світ, ніби розмножене на шклостилі чи понадруковуване в Страменковій друкарні... І в той же час тут ніби зійшлися взагалі всі, кого вона будь-коли бачила чи знала, бо й їхні риси тут, але всі люди якісь сковеркані, як покривлені черевики, перероблені на страменко-сазонівський кшталт. Вони виповнили всю залю», а заля безкрая. Всі сміються й тикають на неї пальцями... І раптом Ата помічає, що вона стоїть перед ними зовсім гола. Гола перед судом і усім світом... Жах, і страшний сором, і одчай огортає душу. А судді й вся заля аж за животи беруться і вже тупотять і свистять...
Ату опановує безумний порив провалитися крізь землю, якби земля розступилася. Вона з одчаю скрикує й вибухає плачем...
... і прокидається.
Лежала, вся тремтячи в нервовій пропасниці. Сон не хотів відстати й все гнався за нею в потьмареній, розчахненій сном свідомості на реальне й нереальне... Аж мусила засвітити світло... На годиннику було 2-га година по півночі.
Лежала й думала, власне упорядковувала вир почуттів і уривки рефлексій, жаху, розпачу, гніву, дикого сорому, одчаю... А як заспокоїлася трохи, серце защеміло особливим болем, їй стало дивно — стало дивно й прикро, що у тім сні всі з'являлися, лише не було одного, того, хто був єдиним володарем її дум і її серця — не було Петра...
Потім зринула тоскна думка, що це ж неспроста його не було, й почало давити передчуття чогось трагічного, що мало статися, а може, й сталося, іменно з н и м, з Петром. Ці думки лізли в голову, а біль в серце все настирливіше й настирливіше. Вона вже не могла зімкнути очей. Тим більше, її опановував страх, що вона ж у жодні сни не вірила, а от звідкілясь прийшло те передчуття й так навально лізло в душу... Над ранок Ата була вже абсолютно певна, що з тим «божевільним» щось сталося непоправне... І майже була певна, що в тій трагедії, яка, без сумніву, сталася з Сміяном, головну ролю відіграв Павло... Таке лізло в голову.
Коли настав сірий ранок, Ата схопилася й, ледве вмившись та сяк-так причепурившись, подалася до театру. Ще й сонце не сходило. Тягар передуманих думок і перепалених вогнів давив її, як купа жужелиці.
В театрі, на подвір'ї, зустрів її здивований Харитон, бурчачи сердито, як і завжди:
— О!?. О!!. А то чого?! Горить, чи що? Спати треба!.. Ну, чого ні світ ні зоря? Що ви тут забули, Дахненя?! Га?!. — а сам дивився пильно й стривожено в явно перелякане обличчя дівчини, ану, що ж вона скаже, чого прибігла, «ну чого?» питали очі.
— Чи хтось уже є в театрі? — запитала Ата задихана, затинаючись.
— Тю! Хто ж це є ще такий ненормальний, щоби перся сюди ні світ ні зоря!
— Нікого? — перепитала тихо, хоч сама знала, що це смішно, безглуздо, хто б це прийшов спозарання так. Перепитала, а сама думала: «Де ж його шукати? Чи тут чекати?»
— Нікого... — буркнув Харитон. — Не було. Та ще й не скоро будуть.
— Гм... Нікого...
— Та нікого ж... Тільки отой спить...
— Хто?!
— Та ну, чого кричиш, дитино! — замахав Харитон рукою й подивився здивовано... Потім посміхнувся. — Та отой у своїй майстерні... Хропе на увесь театр... Отой «самашедший» же.
Ата аж похитнулася — так ураз приємно-приємно запаморочилась голова, так легко закрутилася від раптового звільнення — звалилася велика й тяжка гора, яка так була нещадно придавила її. Посміхнулася, зітхнула на всі груди й опустилася на лаву під рясними акаціями білими, що саме починали цвісти й дурманили залишеним від млосної ночи своїм запахом, п'янким і мрійливим. Опустилася сонна, — їй склепилися очі, так ураз захотілося спати, шалено, непереможно. Спати!!. Вії важучі зачинилися під навалою сну, як залізні брами, так що вона не в силі була вже їх зрушити... Мовби швидко-швидко тонула в глибоченній теплій прірві. Спокій огорнув її душу й тиха радість безвідчитна, дитяча...
— Ну, чого? — бубонів Харитон, а сам посміхався, дивлячись, як дівчина борюкалася зі сном. — Ідіть за сцену або в фойє, на канапі примоститесь, бо тут холодно... — Старече його серце, батьківське, вже вгадало, чого це «Дахненя» приперлося так спозарання, який це переляк так сюди її пригнав і за кого переляк. О, старий Харитон має очі в лобі і серце в грудях, і стільки літ за плечима — не даром прожитих — щось та тямить. Але хоч він і здогадується, та виду не подає. Для чого! Він ні в чию душу не полізе та й нічию душу не зрадить. Нехай собі. Всякому своє...
Ата, перемагаючись з усієї сили, звелась, посміхнулася сонними очима милому тому, сердитому Харитонові, якого вона зовсім ніколи й не боялася, і, заточуючись, мов п'яна, пішла собі.
— Я піду додому... висплюсь... — промовила щиро й просто до Харитона. — Прийду, як завжди...
— Ідіть, ідіть... ідіть, дитино, — підігнав Харитон, ідіть... — й, швиденько обернувшись, бо сонце ударило в очі, пішов собі геть у своїх справах, ніби йому до Атиних справ немає аніякісінького діла. «Приверзлося щось дівчині!»
— Ідіть, ідіть... Щоб я вас тут і не бачив... Ич! Ні світ ні зоря!..
XXIX
Горобина ніч
Мовчазні блискавиці спалахують і спалахують одна за одною, перетинають небо моргітливим сяйвом, полохають чорну задушливу темряву. Здається, що ось-ось тарахне страшний грім і поб'є все на череп'я. Але грому нема. Ані дощу, ані вітру. Тиша. Задумлива, млосна, така тиша, ніби всесвіт причаївся, затамував подих і дивиться на ті блискавиці.
А вони миготять і миготять. І після кожного сліпучого спалаху стає все темніше й все тихше.
Місто завмерло. Ані співу, ані шуму, ані голосної мови. Ніби тут немає живих. Лише де-не-де хтось тихо кахикне або зажевріє в темряві вогник цигарки й погасне. З цього видно, що люди не сплять, що вони спостерігають цю вогненну феєрію, сидячи попід дворами, в парках, в садочках, і милуються нею. І тільки боязкі й забобонні позатуляли вікна й позамикали двері й мліють серцем десь перед такою апокаліптичною мерехкотнявою.
Бліде світло електричних лампок на перехрестях не може подолати темряви, вона їх залила, потопила, й видаються ті лампки крихітними світлячками, що блукають в темряві. Могутні спалахи через увесь обрій раптом виривають з чорного небуття сильвети дахів, дзвіниць, дерев, димарів, фасади будівель, ряди магазинів, — але все це дріб'язок. Головний, мабуть, об'єкт тих блискавиць — театр. Це вони, мабуть, для нього так палахкотять, перебігаючи по всьому обрію. Раз по раз театр всією своєю масою вихоплюється з темряви, спалахкує скляним блискотінням і сліпуче-зеленими на цей раз, фосфоризуючими, площинами стін, немов казковий замок. І знову погасає. Знову... Знову... А на ньому сліпучо-біла діагональ анонсу... Так, ніби хтось велетенський і всемогутній робить сьогодні рекламу, освітлюючи театр спалахами магнію...
Коли спалахують молоньї, видно вгорі, на великому балконі театру групу людей — вони дивляться в ніч. Коли спалахи гаснуть, в темряві жевріє гроно цигаркових вогників, як якесь сузір'я.
Група людей стоїть на балконі й дивиться на нічне місто, вихоплюване молоньями з мороку по частинках, немов з праісторичного небуття, фантастичними сильветками.
Тільки що закінчилась в театрі генеральна проба. Мав бути «громадський перегляд», як то завжди робиться тут перед прем'єрою («громадський перегляд» — це значить закрита іспитова вистава в присутності верхів суспільства — представників партії, уряду, професійних, комсомольських, жіночих та громадських організацій, делегатів від фабрик, радгоспів та колгоспів), але на цей раз громадського перегляду чомусь «не порадили» «згори» робити. Нехай так. І громадського перегляду не було. Була лише генеральна проба в присутності самого тільки найвищого начальства області та представника з центру. Тобто був той самий перегляд, але при щільніше закритих дверях, перед очима найвужчого кола відповідальних осіб.
І тепер от те найвужче коло зібралося після перегляду на балконі, — прохолоджується, дивиться на спалахи далеких блискавиць і мляво ділиться враженнями...
Тут голова Облвиконкому, секретар парткому, нач. НКВД Сазонов з незмінним своїм Зайдешнером, редактор «Червоного Комунара» Страменко, професор Добриня-Романов, голова партизанської комісії Чубенко, секретар обкому ЛКСМУ Павло Гук. І гість з центру т. Маслов. І ще ряд осіб. Ну й директор театру з ними — понурий, розбитий, погноблений т. Ткач. Курять, сопуть, ахкають від особливо сліпучих і тривалих спалахів блискавиць і тихо, апатично гомонять про свої враження.
Враження у всіх кепські. Дуже кепські. Дуже кепські...
Для чого було робити стільки шуму, стільки реклами і стільки... витрат! Для чого? Не було для чого... А найбільше бубонів редактор Страменко. «Буржуазна мораль... Буржуазна гниль... Гопаківщина... Просвітянщина... І гра погана й тема нікудишня... Неактуальна. Наївна. Навіть смішна. І кому це потрібне! Продав якийсь там пришелепуватий брат свою сестру татаринові чи туркові (не розбереш, зрештою), бо програвся в карти. Ну, так було, так дійсно бувало в дрібнобуржуазному, ба, в феодальному реакційному суспільстві, при тій підлій моралі наших предків. Але нам що до того! Нам, передовому суспільству світу, найпередовішому, що вже живе в комуні, при нових людських взаєминах, — що нам?! Потім вона в гаремі, жінка паші, наплодила дітей. І це було. Або могло бути. Ну й що з того? Потім вона визволяє невольників... Пхе, широкоштанна буржуазна козакоманія. Єрунда. Та, зрештою, кому це цікаве! Ну, а потім вона ні з сього, ні з того штрикає себе ножем і вмирає... (чвірк через зуби) — от і вся тема. Нісенітниця дрібнобуржуазна... Не дивно, що й актори грали все те без вогню, без апломбу. Радянська людина переросла вже всю ту наївну «чепуху». Нові людські відносини не потребують того штрикання, бо обрії перед людиною розсунулись, вона на сто голів вище тієї феодально-буржуазної чортівні. Ні, рішуче погано...»
Так просторікував Страменко. Його підтримував Добриня-Романов. Решта більше мовчала, курила й лише зрідка обережно докидала свої репліки, або умгукала, підтримуючи найбільших фахівців у справах пропаганди й мистецтва. Та й тяжко було тут дискутувати. Про що дискутувати? А так собі, аби говорити, — ану ж не те скажеш та і влипнеш. Матерія тонка, сівка. Головне ж — зіграно таки погано, на подив, погано, як для такого знаменитого й прекрасного колективу; значить, насамперед п'єса погана, бо ж колектив їхнього театру першорядний, республіканський, не раз відзначуваний...
Редактор «Червоного Комунара» настоював виставу зняти. Тобто не дозволити грати п'єсу для «широкого глядача» як розкладову, як виставу дрібнобуржуазну, міщанську, безвартісну. Суспільство радянське переросло такі речі. Добриня-Романов приєднувався. Директор сопів і покірно слухав, не насмілювався обстоювати, суперечити. Чекав. Інші про себе дивувалися, чому це конче виставу треба заборонити, чому ж так?! Ну, кепсько, але чому аж так?! Але не забігали наперед і не висловлювались категорично. Жували мляво слова, нечлено-подільно «гмикали» або й взагалі відхилялися від теми до речей сторонніх. Треба бути наївним, щоб забігати перед Сазонова, цей привілей має тільки Страменко та професор Добриня. Але й вони не могли рішати, вони лише «радили». Все ж залежатиме від того, що скаже Сазонов. Ну, значення має й гість з центру. Але ці мовчали, слухали інших, зважували, думали. Велика відповідальність на цих людях.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Буйний вітер - 25
- Parts
- Буйний вітер - 01Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4638Total number of unique words is 224425.8 of words are in the 2000 most common words35.0 of words are in the 5000 most common words40.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 02Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4622Total number of unique words is 230727.0 of words are in the 2000 most common words36.7 of words are in the 5000 most common words42.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 03Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4718Total number of unique words is 224128.0 of words are in the 2000 most common words38.6 of words are in the 5000 most common words45.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 04Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4688Total number of unique words is 219326.3 of words are in the 2000 most common words36.9 of words are in the 5000 most common words42.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 05Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4631Total number of unique words is 188030.3 of words are in the 2000 most common words41.5 of words are in the 5000 most common words46.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 06Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4273Total number of unique words is 213523.7 of words are in the 2000 most common words32.5 of words are in the 5000 most common words39.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 07Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4663Total number of unique words is 222325.0 of words are in the 2000 most common words34.3 of words are in the 5000 most common words40.3 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 08Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4762Total number of unique words is 193531.3 of words are in the 2000 most common words43.0 of words are in the 5000 most common words48.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 09Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4656Total number of unique words is 216325.6 of words are in the 2000 most common words37.0 of words are in the 5000 most common words42.6 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 10Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4637Total number of unique words is 231224.5 of words are in the 2000 most common words34.1 of words are in the 5000 most common words39.5 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 11Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4619Total number of unique words is 233125.2 of words are in the 2000 most common words35.6 of words are in the 5000 most common words41.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 12Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4568Total number of unique words is 227525.8 of words are in the 2000 most common words35.5 of words are in the 5000 most common words41.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 13Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4751Total number of unique words is 223326.6 of words are in the 2000 most common words38.2 of words are in the 5000 most common words44.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 14Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4667Total number of unique words is 217729.7 of words are in the 2000 most common words40.6 of words are in the 5000 most common words45.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 15Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4603Total number of unique words is 216627.4 of words are in the 2000 most common words38.6 of words are in the 5000 most common words43.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 16Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4464Total number of unique words is 219025.4 of words are in the 2000 most common words35.9 of words are in the 5000 most common words41.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 17Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4716Total number of unique words is 226727.9 of words are in the 2000 most common words38.5 of words are in the 5000 most common words44.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 18Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4643Total number of unique words is 224726.5 of words are in the 2000 most common words37.7 of words are in the 5000 most common words43.2 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 19Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4776Total number of unique words is 222725.9 of words are in the 2000 most common words35.5 of words are in the 5000 most common words40.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 20Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4827Total number of unique words is 214526.6 of words are in the 2000 most common words38.5 of words are in the 5000 most common words44.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 21Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4624Total number of unique words is 241422.9 of words are in the 2000 most common words32.2 of words are in the 5000 most common words37.5 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 22Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4646Total number of unique words is 233924.8 of words are in the 2000 most common words34.4 of words are in the 5000 most common words40.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 23Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4631Total number of unique words is 229626.5 of words are in the 2000 most common words37.2 of words are in the 5000 most common words42.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 24Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4627Total number of unique words is 222925.9 of words are in the 2000 most common words37.3 of words are in the 5000 most common words42.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 25Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4449Total number of unique words is 200229.3 of words are in the 2000 most common words40.1 of words are in the 5000 most common words46.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 26Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4737Total number of unique words is 207029.0 of words are in the 2000 most common words40.8 of words are in the 5000 most common words47.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 27Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4428Total number of unique words is 225623.2 of words are in the 2000 most common words31.6 of words are in the 5000 most common words36.3 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 28Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4696Total number of unique words is 226625.5 of words are in the 2000 most common words36.0 of words are in the 5000 most common words41.6 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 29Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4585Total number of unique words is 230925.0 of words are in the 2000 most common words35.0 of words are in the 5000 most common words41.2 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 30Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4525Total number of unique words is 228425.9 of words are in the 2000 most common words36.3 of words are in the 5000 most common words42.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 31Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 800Total number of unique words is 48736.9 of words are in the 2000 most common words45.6 of words are in the 5000 most common words50.4 of words are in the 8000 most common words