Буйний вітер - 24

Коли дівчата вийшли в національних своїх пишних строях перед рампу, починаючи другий відділ (їхній відділ), — зала принишкла. Зітхнула, як одними грудь­ми. І замерехтіла очима. Аті здалося, що тиха, радісна усмішка попливла, як хвиля, по тих усіх юнацьких облич­чях, по всьому тому знеосібленому стриженому морю... І раптом вибухнула громовими оплесками. Аж комісар, що сидів у першім ряду, здригнув, й ніби стривожено озирнувся по залі, й знизав плечима... Такі несподівані й такі грімливі були ті оплески після недавнього знудже­ного ляпотіння й того невиразного «іржання» (як було видалося Аті), що супроводили перший відділ концерту. А заля гримотіла й промінилася очима на сцену...
Дівчата пересміхнулися, зринаючи з депресії. «Диви! Це та страшна публіка, що так грізно вмаширувала!..»
Дівчата заспівали...
Кожна їхня пісня була стрічана й проваджана бурею оплесків. Хлопці, всі ті стрижені селянські й робітничі діти, дуріли з радості, з захоплення. Так їм подобалося те, що співалося, і як співалося, і ті, що так чудесно співа­ли... Вони гримотіли й кричали «біс!» і кричали «браво!» І знову гримотіли, викликаючи по двічі ту саму пісню...
Комісар чогось хвилювався, йорзав на свойому стільці в переднім ряду, озирався. А потім, нахмарений і схвильо­ваний, криво посміхаючись, звівся й десь пішов... Мабуть, домовлятися з кимсь, щоби продовжити цей прекрасний, цей небувалий досі тут, у цих стінах, концерт, що приніс тим стриженим дітям стільки радості...
А концерт гримів. Дівчата, окрилені успіхом, промінилися, й промінилися їхні пісні, маршируючи тріумфально через людські душі й серця. Співачкам здавалося, що це вони самі маширують так через ті душі й серця. Побідно.
Найбільше повезло пісні «А ще сонце не заходило, та й настала темнота». Коли дівчата її проспівали, заля довго не могла вгамуватися, трепетала в оплесках і ту­потіла, кричала «біс!» «біс!» «ще!!» «дайош!!». Стрижені голови аж підводилися, громадилися на всім просторі хвилями, вище, вище, перевершуючи хвиля хвилю. А в передніх рядах сиділо начальство — старші «воєначаль­ники» й шереги блискучих молодших командирів всіх рангів і всіх родів зброї (від танкістів до авіаторів) — і так само били «браво», сміялися весело й гатили в до­лоні... «Не бере, не виходять!» Тоді командири, сміючись, стали бити організовано, всі враз, кричучи: «Бі-і-іс!!» А посередині командирського грона, в самім центрі тієї блискучої й мерехкучої старшинської молоді, сидів командир місцевого полку Денисюк і, сміючись, теж бив у долоні. І теж кричав «біс». Це особливо дода­вало охоти всій залі.
Між рядами в галасі й гармидері прослизнув комісар і сів поруч командира полку. Блідий і насуплений, він щось шепнув тому на вухо... Командир полку сховав раптом руки в кишені й зімкнув уста. Усмішка щезла, лице посіріло... Переставши бити «браво», він трішки підвівся й метнув з-під стрішкуватих брів поглядом по залі — й все ущухло моментально. Дівчата, що саме вийшли на естраду, «на біс», розгубилися, помітивши, як шепотів комісар, як позирнув командир і як нес­подівано й незрозуміло все перемінилося враз, як тріумфальний шум вщух нагло, немов осипався цвіт, побитий морозом.
Розгубившись, дівчата так і стояли біля рампи, не зна­ючи, що ж їм робити. Вони ж вийшли на «біс», а заля мов­чить, похнюпилась, опустила очі. Мовчить. Що ж робить? Дівчата стоять і дивляться в перші ряди, чекаючи відповіді, мовби питаючи в начальства, «чи співати».
Комісар склав обличчя в величаву гримасу, махнув до них рукою милостиво й, розтягуючи склади, прорік:
— Пой-тє!
Дівчата проспівали свою останню пісню, ту, що за неї їх так викликано.
«А ще сонце не заходило, та й настала темнота»...
І замовкли. Заля — ані звука. Комісар поляпав у свої ладошки, два-три чоловіки поруч нього скромно підтри­мали компанію, але вся решта, вся зала — ані звука.
Дівчата почувалися так, ніби їх вистьобано дубцем за якусь невідому провину.
Бідолашні, вони не знали, що вся справа в т. зв. «бдітельності» та в дбайливому оберіганні вояцтва від впли­ву «місцевого націоналізму»... Поки вони співали, поки їхні пісні тріумфально марширували людськими душами й серцями, блюститель ладу й політичної чистоти «про­летарського воїнства», комісар полку Шубін побіг і забив десь на сполох, і потім припинив усе це чарівне дійство.
«Ніззя!»
Ще сяк-так це можна «там», за стінами, але зась «тут», у цій цитаделі.
Крапка. Дисципліна. Виконання.
Заслона зашморгнулася й закрила розгублених співа­чок. Паленіючи з сорому, з образи, з хвилювання і бліднучи з остраху, вони зійшли зі сцени за куліси...
Вони тут зайві!!. Їм тут зась!..
Це було чітке й пекуче почуття, що з особливим бо­лем відгукнулося в Атиній душі.
І тільки тепер вона звернула увагу на факт, що ніде тут, в цій цитаделі, так рясно списаній великими й блис­кучими гаслами та різними цитатами й написами на дверях, вона не бачила жодного українського слова. Жодного слова, написаного по-українському! Отже...
Отже, загадка зі зміною поведінки стриженої маси розгадується дуже просто:
«Ніззя!»
За куліси прийшов штивний і зарозумілий комісар і спитав, чи не знають вони щось гарне по-російському?.. «Ні, не знають!..» «Як «ніззя» так, то «ніззя» й так».
Ніхто не прийшов їх проводжати чи щось сказати, бо­дай з чемности. Мов утяло. Лише командир полку офіційно й сухо, й сумно (так, сумно) подякував їм за спів і так же офіційно одкозиряв, сказавши, що гонорар вони отримають завтра... їм пришлють...
Коли вони виходили, блискучі й хвацькі командири, оті всі, що так захоплено й так спонтанно вибігали з більярдних кімнат при їх появі, а потім так завзято били «браво», зараз трималися обережно, стороною... Стри­жені ж хлопці витупотіли масою геть і десь «строїлися» — чути було на подвір'ї горлаті й безтямні команди, — там смирні й милі хлопці робилися знову страховиськами — вповзали в свої дубові шинелі, в шоломи, підтягали на обличчях ремінці, як намордники, гатили страховинно чобітьми, — ставали, знову грізною, бездушною масою роботів з кам'яними обличчями...
Від усього Аті зробилося тужно.
«В дальокой край товариш од'їжджає» — чути меланхолійно звідкись з місцевим непоправним акцентом.
Ага! Ось він!!. Нарешті він дійшов до самої глибини серця — зміст тієї пісні про «любімий ґорад»:
«В далекий край товариш від'їжджає...»
Від'їжджає! І в цьому вся суть.
XXVIII
Перед трибуналом
Довжелезний стіл застелений червоним сукном, і нудьга смертельна на серці... Стіл, як катафалк, лише не чорний, а червоний, тим зловісніший, — червоний пара­лелограм стоїть монументально як уособлення кари й смерті, як печать сургучева над тими, хто має бути спроваджений в небуття за бунт і непослух, як символ чужого безпощадного й лицемірного «правосуддя» — тяжкі збрижі звисають низько, мерехтячи металево зо­лотою лиштвою й китицями. І в тон лиштві мовчазно мерехтять холодним відблиском бронзові пірамідки на столі, високі карафки й черепахові окуляри, що чигають, як сови; і такі ж зловісні, вороні апарати телефонні, прип'яті шнурами до страшної невідомості, до небуття, з яким мають безпосередній зв'язок ті, що сидять за червоним столом...
За столом сидить суд. Грізний і безмилосердний суд. За його спинами мерехкотять багнети нерухомої варти, — такої мовчазної й такої понуро-величавої, як ті воїни з плякатів чи ті, що йшли з муштри, в задубілих шинелях, складених з прямих ліній...
Серце Атине шалено б'ється... Вона хоче думати, що це сон, але знає, всім єством відчуває, що це ж дійсність. Вона мобілізує всі сили, щоби прокинутися, й немовби прокидається, — ні, це дійсність! Страшний стіл трибу­налу стоїть. Вона знову одчайдушно хапається за надію, що це ж сон, хоче знайти ту щілину між реальним і нере­альним, у яку можна вискочити з кошмару, але такої щілини нема. Реальні думки й почуття, що були й є, ре­альні слова й рефлексії, що були й є, не раз думані й пе­редумані, серцем пережиті, реальні відгуки серця й ре­альні обличчя перед очима, до яких рефлексії були ске­ровані завжди в житті, сповнюють її всю, насичують тверезим відчуттям реальності. І вже надія, що це сон, як переломлена соломинка, жалісно блідне й зникає... І тоді душа Атина наливається раптом гнівом, гнівом відчаю й безоглядної рішучості від безвихіддя... А стіл трибуналу, який їй не раз уже увижався, як неминучість, у відповідь яриться все дужче й дужче, неначе набрякає злобою, розжеврюється, надимається, бубнявіє чимсь невмістимим...
Судять її. Притягли сюди, перелякану, схоплену нагло, поставили ось тут, обставили багнетами і самі обстави­лися ними, і судять. Нагло. Швидко. Уночі. І тікати їй нікуди. І на милосердя розраховувати нема чого... Добре!.. Дівчина одчайдушно стріпує головою. В неї ще є надія, що, може ж, вона, прокинеться і все мине. Одчайдупюо стріпує головою й стинається всіма нервами, кусає губи в сльозах... Гай-гай! Це дійсність, і прокидатися нема куди...
За столом сидить Сазонов з своїм моторошним Зайдешнером, з тим джурою, катом і радником воднораз. Поруч той сержант-«хлопчик». По боках, у бліках відсвітів червоного сукна й бронзових пірамідок сидить «колегія» — вся партійна верхівка: Страменко, Добриня-Романов, Рогач, партдама Орлова, якийсь невираз­ний дволикий Янус з ротом, повним золотих зубів і з одвислими губами від надмірного зосередження уваги; комісар полку Шубін, Гаврюшка Цигип, ще якісь війсь­кові в уніформах НКВД... Також між ними сидить і Пав­ло Гук і дивиться на неї лютими очима... Всі інші див­ляться не на неї, а в якісь папери, моторошно насуплені, суворі, або десь поверх її голови, закривши очі черепахо­вими окулярами, а Павло дивиться на неї, від того сер­це її щемить... Але дивно, їх, Павлів, чомусь два — один сидить за столом поруч Сазонова, а другий — біля неї, ніби видимий і ніби невидимий, — сидить біля неї й смутний такий. Ата знає, що цього не може бути, це у неї роздвоєння зору від хвилювання, — вона хоче зосе­редитись і з'єднати докупи ці два обличчя, але не може з тим дати ради — їх два!
Аті страшенно жаль себе — як же ж і швидко вони її поставили до суду! Вона цього сподівалася, але не так скоро. І серце її закипає. Вона стискує кулаки, й зціплює зуби, й дивиться на цей трибунал, чи на якусь там «ко­легію» таємну — люто мерехтить на неї зором. Ах, як вона їх усіх ненавидить! Тільки тепер вона розуміє, як же ж вона їх ненавидить! Всіх. Навіть того Рогача.
Вони вже її щось питали, щось говорили, але вона не чула до пуття, так у неї шумить голова й б'ється серце. Не б'ється — гуготить, клекоче, їй ставлять знову якісь запитання, щось кажуть, але вона не відповідає, бо й не розуміє. І тому вони особливо всі такі люті, нахмарені. Але ж вона нічого не розуміє! Вона тільки розуміє, що вони її ненавидять, а вона їх. Якщо раніше вона з них тільки беззлобно кепкувала, як з равликів, то зараз вона їх ненавидить. Це вона усвідомлює всім розумом і відчу­ває всім єством.
Нарешті Ата здогадується, — її судять за те, що вона не хоче вступати до комсомолу. Сазонов дзвонить у дзвіночок, закликаючи до тиші, бо зала шумить (виявляється, що заля повна людей), і важно так, театрально простягає до неї руку, поглядає єхидно й каже:
— Да-ак гетта (копіює Сталіна)... Да-ак чаво ти не ха-тиш вступати до камсамолу? Га? — і заскалює око.
Ата торопіє. Вона бачить, що Сазонову відомо все. Відома її розмова з Павлом Гуком і як він її втягав до комсомолу. Відомі всі її «страшні», «єретичні» думки й переконання. Від раптового страху їй здається, що вона летить з височенного якогось мосту у прірву сторч голо­вою... Вона ладна заломити руки... Очі її наповнюються сльозами, й вона нічого не бачить. Прокліпує їх і на­решті бачить, мов крізь туман, як підвівся Павло Гук і став проти неї там, за столом, такий грізний, орденами обчіпляний, бородою зарослий. Він — прокурор. Він усе знає. Дивиться на неї пронизливо, а сам заріс бородою й змарнів увесь (то ж нелегко, мабуть, поки зважився віддати її!)... Що ж їй робити?! Він усе знає! Ось чим закінчується гра в кота-мишки, розпочата тоді!.. Аті так моторошно, що вона на краю притомності, але ози­рається, бачить залу, повну-повнісіньку людей, та все молоді, і враз страх її минає. Ніби вона воскресає.
«Ага, так?! Ну добре! — каже її знову притомне, її за­тяте, її непокірне серце. — Ага, так?! Ну добре!..»
І вона говорить. Вона говорить перед усіма те, що сказала колись на самоті Павлові. А всі за столом слуха­ють її й спочатку регочуться, а потім починають зляка­но шикати, щоб вона мовчала. Потім тюкають на неї. А Ата вже їх ні крихти не боїться, бо вона їх зневажає. Які вони жалюгідні, які мізерні, такі злодюжки, як Страменко, як і Добриня.
І як це вона могла їх злякатися! Раптом вони всі і з лиця стають подібними на того Добриню-Романова, ко­лишнього, що слухав її докори про поета Стешенка, мовби шкідливий кіт, — такі всі підленькі й злякані і в той же час хижо по-крисячому ощирені... Вона їм гово­рить і зараз про Стешенка й про багатьох інших... І про спідлене життя, яке вони зіпсували, бо зробили по своєму образу й уподобі, скопіювали цю нікчемність з власних душ; про те, що винищили героїзм, зліквідували святощі й красу людських душ, потоптали всі хороші по­риви й заздалегідь оганьбили їх, бо вони не відповіда­ють їхньому стандартові... Особливо оці підлі пристосу­ванці, оці «бившіє люді», — безпринципні руїнники усіх людських чеснот, пристосуванці до нового ціною зради всього і всіх, вони за право жити віддали всі свої прин­ципи й тому стали принциповими зрадниками й лица­рями підлоти. О парадокс! Знак епохи!.. Вона говорила все, що думала й передумувала за своє коротке життя в часи гіркоти, розчарувань і бунту гарячого юнацького серця й дерзкого розуму. Вона їм говорила про те, що вони всьому поколінню молодих прив'язали ганебну й гидку колодку своєї ніщоти, своєї немочі й духовної ницості — колодку свого маразму. І створили таку каторгу. Особливо каторгу для молодих, що прийшли жити, а не гнити... «Мертве хапає живе» мертвим похватом!.. Мертве — це вони. Як вони сміють говорити про ощас­ливлювання людей, коли вони такі духовні старці й каліки, немічні, приречені вже давно на злам, як не­потріб! Брухт! Вони злобні, а злоба — ознака старості, причому не тихої, а підлої, відьмячої старості — духов­ної старості, що не хоче попуститися; сам не гам і дру­гому нізащо не дам!.. Ви гляньте на себе! І гляньте на нас. Он коли, приміром, Люся йде, все кругом цвіте й сміється, бо вона має ясні очі й ясну душу. А коли йде ваш Добриня-Романов з його чорною душею, вчуваєть­ся похоронний марш. Як же ви смієте судити інших?! Яким правом?!.
Десь регіт і свист. Трибунал блідне, блідне, ніби роз­пливається в тумані, вони махають руками, щось кричать і розпливаються, лише стоїть червоний саркофаг, але він не страшний уже. Хтось з них репетує стандартно:
«Це буржуазно!!. Це буржуазна вилазка!.. Буржуазна класова філософія!»
Це, здається, Добриня.
— А-а, — каже Ата. — Це ви! Ах, киньте. Не вига­дуйте страшних слів. Я вам уже раз говорила про це, про «буржуазність», тоді, в педінституті. Але я тоді не договорила, головного не сказала. Що ви маєте спіль­ного з пролетаріатом, ви, «бившіє люді»?! Чого ви так багато кричите про пролетаріат? Пролетаріат — це ми, але ми не потребуємо про це кричати, бо в цьому наша біда. Я вам тоді не сказала, хто ви. Ви — ч а д! Чад! Чад того, що відходить, що мусить відійти. Страшний чад. Ми не хочемо вас! Ми не хочемо успад­ковувати ані вашого чаду, ані вашої гієнячої моралі, всього того, що ви мусите забирати з собою в моги­лу... Колись догоримо й ми й, може, теж станемо чадіти... Догоріти й чадіти — це нібито, уділ всіх... Але там буде видно. Поки ж що — вашого чаду ми не по­требуємо! Ні, ні!..
— А-а-а... — каже Сазонов чітко так і раптом визвіряється, а Аті зовсім і не страшно. — А-а-а... — каже Сазонов. — Добре! А ви збудували би краще життя? Га? (Так провокативно, мовляв, ану, посмій сказати «так»!).
— Так!
Увесь трибунал жахається, а тоді злорадно сміється й випливає з туману. Всі кричать:
— Ага, попалась!..
— Га! Ви збудували б краще життя?! (Іронія, глум).
— Так, ми збудували би краще життя!
— Хто це «МИ»?
— Хіба ви не чуєте з самого звучання? «МИ».
— А все ж таки?
— МИ! Діти роджених життя будувати, діти невтом­них і чесних будівничих, лише скутих по руках і ногах, як той Прометей... Діти робітників і селян...
— Подумаєш, які будівничі! Що за геніальний при­плив...
— Це не приплив. Це зовсім просто і без жодної геніальності. Наше таке призначення...
— Я ж і кажу...
— Не кваптесь... Наше таке призначення, як призначен­ня маленьких і зовсім не геніяльних комах. Вони будівничі тому, що вони так живуть, така їхня природа, натура, покликання, якщо хочете, — будувати, бо жити. А жити — значить будувати. От і ми такі. Ми збудуємо краще жит­тя, бо хочемо жити, а тим самим і будувати... Тим більше, що збудувати життя, краще від цього н е ж и т т я, зовсім легко. Нема з чим змагатися. Бо тут досі ніхто не будував, лише руйнував... Це жахливий дух руйнації — ваш дух, прикритий криком про «будівництво»... Ні, ми хочемо не красивих слів і порожніх ідей, і космічно-гігантичного горлороздирання. Ми хочемо жити! Ж и т и!!. І тому ми збу­дуємо краще життя... Власне, збудували б и...
— Що ж вам перешкоджає? (Іронія).
— Коли бджоли будують свої чудесні й прості (і тому геніяльш) стільники, то їм перешкоджає той, хто прихо­дить і брутально загарбує їхню працю після кожного до­конаного сантиметра, не чекаючи й не думаючи про те, що ці прості й щирі комашки, ці великі будівничі з Божої ласки хочуть самі жити й будують для себе... для себе...
— Хитро...
— Вибачайте. Тоді просто — зніміть пута!.. Пута зніміть!!.
Піднявся сміх. Хтось верещить: «Вона сказала «з Бо­жої ласки»! Тю!! Вона ходила до церкви-и!..»
Регіт розлягається з усіх боків. Вся заля шаліє з реготу.
Ата озирається й раптом холоне вся: вона бачить, що вона тут сама одна проти ворожого моря. Коли вона го­ворила «МИ», вона почувала за собою тьму-тьмущу та­ких, як сама, тьму й тьму молодих і дерзких, сміливих, а тепер раптом побачила, що вона одна-однісінька. А пе­ред нею й навколо неї вирує вороже море і всі обличчя на одну колодку, тепер на якусь особливу колодку, — ніби розмазані копії з Страменка — Сазонова — Добрині — партдами Орлової... якось так виходило, що риси цих усіх людей зійшлися в однім обличчі. І те обличчя наповнило увесь світ, ніби розмножене на шклостилі чи понадруковуване в Страменковій друкарні... І в той же час тут ніби зійшлися взагалі всі, кого вона будь-коли бачила чи знала, бо й їхні риси тут, але всі люди якісь сковеркані, як покривлені черевики, перероблені на страменко-сазонівський кшталт. Вони виповнили всю залю», а заля безкрая. Всі сміються й тикають на неї пальцями... І раптом Ата помічає, що вона стоїть перед ними зовсім гола. Гола перед судом і усім світом... Жах, і страшний сором, і одчай огортає душу. А судді й вся за­ля аж за животи беруться і вже тупотять і свистять...
Ату опановує безумний порив провалитися крізь зем­лю, якби земля розступилася. Вона з одчаю скрикує й вибухає плачем...
... і прокидається.
Лежала, вся тремтячи в нервовій пропасниці. Сон не хотів відстати й все гнався за нею в потьмареній, роз­чахненій сном свідомості на реальне й нереальне... Аж мусила засвітити світло... На годиннику було 2-га годи­на по півночі.
Лежала й думала, власне упорядковувала вир почуттів і уривки рефлексій, жаху, розпачу, гніву, дикого сорому, одчаю... А як заспокоїлася трохи, серце защеміло особли­вим болем, їй стало дивно — стало дивно й прикро, що у тім сні всі з'являлися, лише не було одного, того, хто був єдиним володарем її дум і її серця — не було Петра...
Потім зринула тоскна думка, що це ж неспроста його не було, й почало давити передчуття чогось трагічного, що мало статися, а може, й сталося, іменно з н и м, з Петром. Ці думки лізли в голову, а біль в серце все нас­тирливіше й настирливіше. Вона вже не могла зімкнути очей. Тим більше, її опановував страх, що вона ж у жодні сни не вірила, а от звідкілясь прийшло те передчуття й так навально лізло в душу... Над ранок Ата була вже аб­солютно певна, що з тим «божевільним» щось сталося непоправне... І майже була певна, що в тій трагедії, яка, без сумніву, сталася з Сміяном, головну ролю відіграв Павло... Таке лізло в голову.
Коли настав сірий ранок, Ата схопилася й, ледве вмившись та сяк-так причепурившись, подалася до те­атру. Ще й сонце не сходило. Тягар передуманих думок і перепалених вогнів давив її, як купа жужелиці.
В театрі, на подвір'ї, зустрів її здивований Харитон, бурчачи сердито, як і завжди:
— О!?. О!!. А то чого?! Горить, чи що? Спати треба!.. Ну, чого ні світ ні зоря? Що ви тут забули, Дахненя?! Га?!. — а сам дивився пильно й стривожено в явно пе­релякане обличчя дівчини, ану, що ж вона скаже, чого прибігла, «ну чого?» питали очі.
— Чи хтось уже є в театрі? — запитала Ата задихана, затинаючись.
— Тю! Хто ж це є ще такий ненормальний, щоби пер­ся сюди ні світ ні зоря!
— Нікого? — перепитала тихо, хоч сама знала, що це смішно, безглуздо, хто б це прийшов спозарання так. Перепитала, а сама думала: «Де ж його шукати? Чи тут чекати?»
— Нікого... — буркнув Харитон. — Не було. Та ще й не скоро будуть.
— Гм... Нікого...
— Та нікого ж... Тільки отой спить...
— Хто?!
— Та ну, чого кричиш, дитино! — замахав Харитон рукою й подивився здивовано... Потім посміхнувся. — Та отой у своїй майстерні... Хропе на увесь театр... Отой «самашедший» же.
Ата аж похитнулася — так ураз приємно-приємно за­паморочилась голова, так легко закрутилася від рапто­вого звільнення — звалилася велика й тяжка гора, яка так була нещадно придавила її. Посміхнулася, зітхнула на всі груди й опустилася на лаву під рясними акаціями білими, що саме починали цвісти й дурманили залише­ним від млосної ночи своїм запахом, п'янким і мрійли­вим. Опустилася сонна, — їй склепилися очі, так ураз за­хотілося спати, шалено, непереможно. Спати!!. Вії важучі зачинилися під навалою сну, як залізні брами, так що вона не в силі була вже їх зрушити... Мовби швидко-швидко тонула в глибоченній теплій прірві. Спокій огорнув її душу й тиха радість безвідчитна, дитяча...
— Ну, чого? — бубонів Харитон, а сам посміхався, дивлячись, як дівчина борюкалася зі сном. — Ідіть за сцену або в фойє, на канапі примоститесь, бо тут холод­но... — Старече його серце, батьківське, вже вгадало, чого це «Дахненя» приперлося так спозарання, який це переляк так сюди її пригнав і за кого переляк. О, старий Харитон має очі в лобі і серце в грудях, і стільки літ за плечима — не даром прожитих — щось та тямить. Але хоч він і здогадується, та виду не подає. Для чого! Він ні в чию душу не полізе та й нічию душу не зрадить. Нехай собі. Всякому своє...
Ата, перемагаючись з усієї сили, звелась, посміхнула­ся сонними очима милому тому, сердитому Харитонові, якого вона зовсім ніколи й не боялася, і, заточую­чись, мов п'яна, пішла собі.
— Я піду додому... висплюсь... — промовила щиро й просто до Харитона. — Прийду, як завжди...
— Ідіть, ідіть... ідіть, дитино, — підігнав Харитон, ідіть... — й, швиденько обернувшись, бо сонце ударило в очі, пішов собі геть у своїх справах, ніби йому до Атиних справ немає аніякісінького діла. «Приверзлося щось дівчині!»
— Ідіть, ідіть... Щоб я вас тут і не бачив... Ич! Ні світ ні зоря!..
XXIX
Горобина ніч
Мовчазні блискавиці спалахують і спалахують одна за одною, перетинають небо моргітливим сяйвом, по­лохають чорну задушливу темряву. Здається, що ось-ось тарахне страшний грім і поб'є все на череп'я. Але грому нема. Ані дощу, ані вітру. Тиша. Задумлива, млосна, та­ка тиша, ніби всесвіт причаївся, затамував подих і ди­виться на ті блискавиці.
А вони миготять і миготять. І після кожного сліпучо­го спалаху стає все темніше й все тихше.
Місто завмерло. Ані співу, ані шуму, ані голосної мови. Ніби тут немає живих. Лише де-не-де хтось ти­хо кахикне або зажевріє в темряві вогник цигарки й погасне. З цього видно, що люди не сплять, що вони спостерігають цю вогненну феєрію, сидячи попід дво­рами, в парках, в садочках, і милуються нею. І тільки боязкі й забобонні позатуляли вікна й позамикали двері й мліють серцем десь перед такою апокаліптичною мерехкотнявою.
Бліде світло електричних лампок на перехрестях не може подолати темряви, вона їх залила, потопила, й ви­даються ті лампки крихітними світлячками, що блука­ють в темряві. Могутні спалахи через увесь обрій рап­том виривають з чорного небуття сильвети дахів, дзвіниць, дерев, димарів, фасади будівель, ряди мага­зинів, — але все це дріб'язок. Головний, мабуть, об'єкт тих блискавиць — театр. Це вони, мабуть, для нього так палахкотять, перебігаючи по всьому обрію. Раз по раз театр всією своєю масою вихоплюється з темряви, спалахкує скляним блискотінням і сліпуче-зеленими на цей раз, фосфоризуючими, площинами стін, немов казковий замок. І знову погасає. Знову... Знову... А на ньому сліпучо-біла діагональ анонсу... Так, ніби хтось велетенський і всемогутній робить сьогодні рекламу, освітлюючи те­атр спалахами магнію...
Коли спалахують молоньї, видно вгорі, на великому балконі театру групу людей — вони дивляться в ніч. Ко­ли спалахи гаснуть, в темряві жевріє гроно цигаркових вогників, як якесь сузір'я.
Група людей стоїть на балконі й дивиться на нічне місто, вихоплюване молоньями з мороку по частинках, немов з праісторичного небуття, фантастичними сильветками.
Тільки що закінчилась в театрі генеральна проба. Мав бути «громадський перегляд», як то завжди ро­биться тут перед прем'єрою («громадський перегляд» — це значить закрита іспитова вистава в присутності верхів суспільства — представників партії, уряду, про­фесійних, комсомольських, жіночих та громадських ор­ганізацій, делегатів від фабрик, радгоспів та колгоспів), але на цей раз громадського перегляду чомусь «не пора­дили» «згори» робити. Нехай так. І громадського пере­гляду не було. Була лише генеральна проба в присут­ності самого тільки найвищого начальства області та представника з центру. Тобто був той самий перегляд, але при щільніше закритих дверях, перед очима найвужчого кола відповідальних осіб.
І тепер от те найвужче коло зібралося після перегля­ду на балконі, — прохолоджується, дивиться на спалахи далеких блискавиць і мляво ділиться враженнями...
Тут голова Облвиконкому, секретар парткому, нач. НКВД Сазонов з незмінним своїм Зайдешнером, редак­тор «Червоного Комунара» Страменко, професор Добриня-Романов, голова партизанської комісії Чубенко, секретар обкому ЛКСМУ Павло Гук. І гість з центру т. Маслов. І ще ряд осіб. Ну й директор театру з ними — понурий, розбитий, погноблений т. Ткач. Курять, сопуть, ахкають від особливо сліпучих і тривалих спалахів блис­кавиць і тихо, апатично гомонять про свої враження.
Враження у всіх кепські. Дуже кепські. Дуже кепські...
Для чого було робити стільки шуму, стільки реклами і стільки... витрат! Для чого? Не було для чого... А най­більше бубонів редактор Страменко. «Буржуазна мо­раль... Буржуазна гниль... Гопаківщина... Просвітянщина... І гра погана й тема нікудишня... Неактуальна. Наївна. Навіть смішна. І кому це потрібне! Продав якийсь там пришелепуватий брат свою сестру татари­нові чи туркові (не розбереш, зрештою), бо програвся в карти. Ну, так було, так дійсно бувало в дрібнобуржуаз­ному, ба, в феодальному реакційному суспільстві, при тій підлій моралі наших предків. Але нам що до того! Нам, передовому суспільству світу, найпередовішому, що вже живе в комуні, при нових людських взаєминах, — що нам?! Потім вона в гаремі, жінка паші, наплодила дітей. І це було. Або могло бути. Ну й що з того? Потім вона визволяє невольників... Пхе, широкоштанна буржу­азна козакоманія. Єрунда. Та, зрештою, кому це цікаве! Ну, а потім вона ні з сього, ні з того штрикає себе ножем і вмирає... (чвірк через зуби) — от і вся тема. Нісенітни­ця дрібнобуржуазна... Не дивно, що й актори грали все те без вогню, без апломбу. Радянська людина перерос­ла вже всю ту наївну «чепуху». Нові людські відносини не потребують того штрикання, бо обрії перед люди­ною розсунулись, вона на сто голів вище тієї феодально-буржуазної чортівні. Ні, рішуче погано...»
Так просторікував Страменко. Його підтримував Добриня-Романов. Решта більше мовчала, курила й ли­ше зрідка обережно докидала свої репліки, або умгукала, підтримуючи найбільших фахівців у справах пропа­ганди й мистецтва. Та й тяжко було тут дискутувати. Про що дискутувати? А так собі, аби говорити, — ану ж не те скажеш та і влипнеш. Матерія тонка, сівка. Голов­не ж — зіграно таки погано, на подив, погано, як для та­кого знаменитого й прекрасного колективу; значить, насамперед п'єса погана, бо ж колектив їхнього театру першорядний, республіканський, не раз відзначуваний...
Редактор «Червоного Комунара» настоював виставу зняти. Тобто не дозволити грати п'єсу для «широкого глядача» як розкладову, як виставу дрібнобуржуазну, міщанську, безвартісну. Суспільство радянське перерос­ло такі речі. Добриня-Романов приєднувався. Директор сопів і покірно слухав, не насмілювався обстоювати, су­перечити. Чекав. Інші про себе дивувалися, чому це кон­че виставу треба заборонити, чому ж так?! Ну, кепсько, але чому аж так?! Але не забігали наперед і не висловлювались категорично. Жували мляво слова, нечлено-подільно «гмикали» або й взагалі відхилялися від теми до речей сторонніх. Треба бути наївним, щоб забігати перед Сазонова, цей привілей має тільки Страменко та професор Добриня. Але й вони не могли рішати, вони лише «радили». Все ж залежатиме від того, що скаже Сазонов. Ну, значення має й гість з центру. Але ці мов­чали, слухали інших, зважували, думали. Велика відповідальність на цих людях.