Буйний вітер - 01

Іван Багряний
Буйний вітер
Том 1: Маруся Богуславка

* * *
І хто спланував це місто!.. Маловідоме, а може, й вза­галі невідоме в світі, воно ось розпросторилося на землі й і с н у є, ще й вражає якоюсь оригінальною спланованістю, сказати б, символікою тієї спланованості, якимсь своїм таємничим смислом, як загадковий ієрогліф. Дивлячись на нього, тяжко відпекатись від думки, що це місто спеціально спланував якийсь дотепний будівничий, хоча й постало воно тоді, коли на цій землі не було жодного «проектбюро» й коли міст взагалі ще ніхто не планував наперед. Воно постало давно й формувалося протягом століть стихійно, невідомо для чого й невідомо з чиєї волі... Ні, все ж таки це лише так здається. Коли судити з того, що є нині, то треба визнати, що це місто таки хтось спланував, хтось Невідомий, але, без сумніву, геніальний, і знав для чого. Лише нам ще не дано знати сьогодні, для чого він це зробив.
От він узяв циркуль, поставив його на степовім чор­ноземі й, не кваплячись, з віковими паузами, накреслив велике коло — це майдан. В центрі майдану, в тім місці, де стояла ніжка циркуля, він збудував величний храм. І назвав його Успенським собором. В тім соборі він по­клав подарунок славного гетьмана Івана Мазепи — вели­ке Євангеліє в коштовній оправі й з відповідним напи­сом про гетьманську офіру. Від центру, від майдану, він провів довгі радіюси у всі боки, у всі кінці світу — це ма­ли бути вулиці. І стали там вулиці, розходячись від цент­ру віялом. І назвав він їх відповідно до того, куди вони націлені. Таким чином на південь йшли вулиці-радіуси: Нижнє-полтавська й Горішнє-полтавська. На південний захід — Миргородська. На захід — Старокиївська й Новокиївська. На північ — Сумська. На північний схід — Харківська. На схід, так як в тім напрямку не було знач­них історичних міст, а був просто широкий степ, йшла вулиця, що називалася Широка, при ній — Зелена. Помежи всіма цими магістралями йшли менші радіуси, такі як Повстяна, Підлозіївка, Калантаївська, Негребецька, Заозірна, Йондівка, Пархомівська...
Всі ці радіуси то там, то там з'єднані межи собою упоперек теж вулицями, завулками та перевалками.
Коли злізти на Успенську дзвіницю (а при Успенському соборі є височенна, славна на всю округу, дзвіниця, що від давен-давен править за пожежну вежу) і висунути го­лову в малесеньке віконечко на самісінькій маківці тієї дзвіниці, то можна не тільки відчути, як та дзвіниця гой­дається, а й побачити все місто як на долоні. Влітку — це море зелені, з якого зринають острівці дахів, заводів, церков, шкіл та великий майдан під ногами, та ще вид­но велике зелене озеро осторонь головного майдану, таки посеред міста; взимку та восени — це чітке й гар­не мереживо з вулиць, вуличок і перевалків, що нагадує собою величезну, строго зіткану павутину. Всі клітини того мережива на периферії забудовано хатами й хатка­ми під соломою й під бляхою, під очеретом і під чере­пицею навіть, а ближче до центру забудовано міськими будиночками з верандами та залізними півнями на да­хах, і великими будинками, школами (яких у місті зо два десятки, в тім числі з п'ять технікумів, один педа­гогічний інститут, один ІНО), магазинами, клубами, за­водами (ливарня, три ґуральні, три броварні, цукровар­ня, трубзавод, шкірзавод, ходовий завод), паровими млинами (вітряки не йдуть в рахубу, вони стовбичать загонами на самих околицях, так само не йдуть в рахубу й достославні водяні млини на ріках славних навко­лишніх). Цегельні — аж десяток — теж стоять на околицях, немов на варті, попідіймавши високо списи ди­марів і насваряючись в степ. Над усім тим морем хат і хаток, будинків і будиночків, димарів, різнокольорових дахів, дерев'яних та залізних парканів і тинів та загат височіє ще аж десять церков, крім Успенського собору.
Море хат і хаток та всіх інших будівель тягнеться вздовж на десять кілометрів і на стільки ж упоперек. А живе в ньому, бідує й радіє яких шістдесят — замалим не сто! — тисяч мешканців, що дуже люблять своє місто. Своє древнє, в павутинні вуличок і перевалків і в такім же мереживі легенд місто, розкреслене генераль­ними магістралями головних вулиць, вистрілених у всі кінці світу!
Крім поділу на вулиці, вулички та майдани з їхніми назвами, все це мереживо має ще інший поділ, древній адміністративний поділ, якого немає більше ніде — це поділ на «сотні». Все місто споконвіків поді­лене на «сотні». Всіх сотень десять. Поділ на сотні існує відтоді, коли це місто було козачим, військовим сели­щем. Відтоді поділ міста на сотні закріпився навіки й вже, мабуть, ніщо цього порядку не змінить. Всі спро­би з боку уряду цей порядок зламати кінчаються нічим. Ніякі квартали чи дільниці не прищеплюються. Існують «Перша сотня», «Друга сотня» і т.д.. Всіх со­тень десять, і це число стабільне, — кількість сотень за номером не збільшується, хоч збільшується кількість вулиць. Але справа розв'язується просто — кожна новозбудована вулиця додається до тієї сотні, до якої примикає, лише з додатком в назві «новозбу­дована». Таким чином є Перша сотня звичайна і Перша-новозбудована, 10-та сотня звичайна (стара) і 10-та-новозбудована. Але немає 11-ї сотні, хоч відтоді, як постав адміністративний поділ міста на сотні, воно збільшилося, може, вдесятеро.
Це консерватизм. До такого ж консерватизму нале­жить і стабільність назв вулиць та перевалків. Минають часи, міняються уряди, ті уряди прибивають на ріжках вулиць і перевалків свої назви, намальовані на залізі (щоб вічно трималось!), але залізо ржавіє, назви затира­ються або вилинюють від сонця, вітрів та дощів і ніхто тих назв не тримає в голові — вони забуваються, а в житті курсують старі, дідівські назви. Бляшки, нарешті, відпадають, і часто новий листоноша упріє, шукаючи якусь там вулицю Кагановича, як стоїть на конверті ка­зенного листа з податковим повідомленням, і ніяк не може її знайти, бо мешканцям якого-небудь Ропаєвого перевалка і в голову не стукне, що їхній перевалок по-новому таки зветься вулиця Лазаря Кагановича. Дурни­ця! Їхній перевалок лічиться в історії й географії міста як Ропаїв перевалок на 9-й сотні. Так було, так є і так завжди мусить бути.
Крім великого центрального майдану, місто має ще кілька більших і менших площ, розкиданих по всій його території, як от: Базарна площа, Сінна, Ярмаркова, Стрілецька, Юрівська, Козацька, але ті площі не зміню­ють основного рисунку міста — динамічної й чіткої спрямованості його головних магістралей.
Ось так воно сплановане, і в усьому тому є якийсь прихований смисл, якась призначеність і надзвичайна живучість.
Це місто пережило багато бур і потрясінь, і воно ж пережило багато епох. Зараз воно живе в епосі соціалізму. Але це тільки назва, як і ті таблички на ріжках вулиць і різних Ропаєвих перевалків, прибиті до дерев'яних парканів чи стін з іменами Кагановича, Сталіна, Ворошилова, яких ніхто не бере в рахубу, бо во­ни одгнивають і падають в кропиву та калачики.
Звичайно, це місто має електрику, і, звичайно, воно не має водогону, — воду дістає з безлічі криниць різних систем — з журавлями й з колесами, і з коловоротами, й так з мотузяною тягою або з допотопними «ключа­ми» (дрючок з цвяхом).
Місто перетинає річка Чорна, вкрита ряскою й чуханцями й заболочена. Вона тече зі степу й часто дуже міліє.
Але тече вічно і невпинно, — йде, як вічний годинник. Стремить вона на захід. Все на захід. Напровесні вона по­казує дива — раптом набрякає, розливається страшенно й наводить на всіх мешканців містичний жах: несе кригу, зриває мости, зносить греблі, трощить тини й паркани. Потім увіходить в береги, стає вузенька, звичайна, плоха, береться ряскою й чуханцями, міліє до непристойності, й діти бродять по ній по коліна та й ловлять корзинками в'юнів. Так з року в рік, з покоління в покоління, спо­конвіків. І ніщо, здається, не змінить того порядку.
З усіх кінців світу широкими магістралями вулиць вриваються вітри, вриваються події, вриваються армії, стрясають містом до самих основ, але потім ті всі вітри, події, армії зникають, перекочуються геть, щезають. Все входить в береги, як та річка Чорна, і береться ряс­кою забуття. Якийсь великий закон диктує свою во­лю. Знову тріумфально вистрілюють в небо тополі, мечуться з криком над церквами стрижі й ластівки, ворко­чуть голуби, цілуються в левадах, в садах, в парках і скверах дівчата, закохані в хлопців і в своє рідне місто, і мало які зміни, щеплені подіями, приходяться до ґрун­ту, вростають і вистрелюють в небо, як ті тополі. А от міський парк, що стоїть поруч центрального майдану, все розростається і все пишніє, як праліс, а в нім неділя­ми та суботами грає духова оркестра, і молодь на вели­кому дерев'яному помості танцює фокстроти, а вдома та молодь, упиваючись до самозабуття, танцює «Мете­лицю» та «Горлицю».
До новин ще належать телефони — оті, що їх треба дуже крутити й голосно в них кричати, — такі таратай­ки цивілізації. Телефон тепер є навіть на Успенській дзвіниці, на самім вершечку як необхідне удосконален­ня пожежної вежі. Одначе система роблення сполоху лишилася стара, прекрасна, незамінима система: вар­товий на вежі, помітивши десь вогонь і дим, б'є неса­мовито в дзвона, а потім робить паузу і чітко вибиває число сотні, приміром, б'є сім разів — і все місто чує, й все місто зразу знає, де горить: на сьомій сотні! А так як в цьому місті споконвіків ведеться, що пожежа — це велика громадська подія, а справа її ліквідації — це не тільки справа пожежної команди, а справа всьо­го громадянства міста, то кожен, хто не хорий смер­тельно, миттю зривається, кидає все й мчить щодуху на ту сотню, яку вказав дзвоном вартовий на вежі. Як звичайно, в таких випадках біжать з усіх магістралів величезні юрбища, ніби змагуни олімпійських ігор з бігу марафонського. Переможцями в цім бігу марафонськім звичайно бувають бистрокрилі дітлахи, потім уже парубки й дівчата, потім літні чоловіки, а програють старенькі бабусі, бо прибігають на пожежу аж тоді, коли юрбища бистроногіших ентузіастів і крокви порозтягають та все позаливають водою. При­чому біля пожежних помп розігруються цілі баталії, бо кожному кортить показати свою силу і сприт, як то кожному кортить на Великдень бовкнути у найбільшо­го дзвона на Успенській дзвіниці.
Ось так, в основі все лишилось по-старому, хоч тепер на місто й насунулася епоха соціалізму. Телефон на дзвіниці — тільки для форми, бо, кажучи по совісті, по­ки ту чортову таратайку накрутиш та поки когось у неї догукаєшся, то й пожежа скінчиться, все, що горіло, зго­рить дотла. Та й для чого крутити, коли двір пожежної команди насупроти дзвіниці, унизу, й досить добре гук­нути, щоб там почули, а надто як урізати в дзвона! Аж на Гусинку (така тут найдовша вулиця) за вісім кіло­метрів чути!
Ось так з тими новинами. Е, це місто має свої тра­диції й свої закони, які не так легко перемінити. Скіль­ки громів прогриміло, скільки подій відбулося, надхо­дить вже епоха комунізму, а на Гусинці ще й досі паруб­ки примушують чужих хлопців, що наважуються залиця­тися до їхніх дівчат, міряти сірником дорогу упоперек або кукурікати на паркані, незалежно від того, ким спійманий є, хоч би навіть він був сам комісар.
Називається це місто — Н а ш е.
А який прекрасний букет прізвищ у місті Н а ш о м у! Од віків і тепер, його настеляють не якісь там собі сіренькі «енки», а колоритні Гилимеї, Бугари, Мандрики, Мегери, Колоти, Суходолі, Богомази, Рябоконі, Вовкодьори, Чорноволи, Гайдаї, Перебийноси, Кривоноси... і т.д. і т.д...
Але в цій повіні козацьких родів, у фамільні герби яких треба би ставити найдивовижніші речі, а іноді й незрозумілі абстрактні ієрогліфи, в цій повіні відго­лосків славної історії є й інші прізвища.
Є Львов, Бобров, Маслов... вони губляться в загаль­ному морі, розчиняються там і по кількох поколіннях «ов» уже не звучить. Бо, скажемо, нащадки зайди Бобро­ва, купця першої гільдії, переженилися з дочками й си­нами Курила, Бойка, Перебийноса — теж купців першої гільдії — і у висліді не вийшло, правда, повноцінного Бойка чи Курила, але не вийшло й повноцінного Бобро­ва, — вийшов новий тип, обчухраний і обтертий у місце­вому морі, як та галька, й пригнаний до місця, часу й обставин, до національних норм козацької цієї древньої території... Це море, бурхливе й вічно живе, має коло­сальну вітальну силу й здібність кожне чужеродне тіло обточувати й підганяти до свого знаменника...
Були в цьому місті й німці — ковбасники, броварі, друкарі: Бахтик, Кайзер, Певзнер. Але найбільша бро­варня все-таки була Горобця (тепер ХАРЧПРОМУ), млин Курила (тепер СОЮЗМУКА), пекарня Бойка, рибний склеп Пономаренка й Перебийноса; цегельні — Карабана, Бугари; друкарня — Стешенка; цукровар­ня — Харитоненка; аптека — Скляра... Тепер, правда, все це націоналізовано й соціалізовано, але то нічого. Курили й Карабани (котрі не зникли взагалі) давно пе­ретворилися на простих робітників, службовців, при­кажчиків і прибиральниць в колишніх своїх власних магазинах, заводах, броварнях та ґуральнях. Дівчата — або повиходили заміж за нових «купців першої гільдії» чи нових «стовбових дворян» і роз'їхались по всіх усюдах, або пристосувались інакше... (як одна зна­менита красуня, «сьоме чудо» міста Нашого, про яку потім)... але живуть і мучаться тут-таки. Хіба хто-не-хто перекочував десь там кудись... невідомо... чи грець його знає й куди...
На цьому би можна й скінчити попередній схематич­ний опис міста Нашого.
Наостанку хіба ще кілька найхарактерніших рисок.
У місті є стрілецький полк, розташований напостійно. Колись тут був драгунський полк. А ще раніше тут був козачий полк, за часів гетьмана Мазепи. Як бачи­те, нічого формально назовні не змінилося. Був колись полк козачий, потім драгунський, а тепер стрілецький. 61-й стрілецький... Він, правда, не 61-й, а дещо вищий но­мером, але не можна ж той номер точно назвати, бо тре­ба дотримуватися військової засекреченості, не дати карт у руки «шпигунам», це раз, а друге — не треба дати карт у руки нашим літературним критикам, бо тоді вони — критики наші літературні — зразу здогадаються, про яке це місто тут мова, і будуть уперто зрівнювати копію з оригіналом та й будуть глушити автора голоблею за найменші відхилення від «історичної правди».
В центрі міста, там де лежить (чи лежало до остан­нього часу) Євангеліє Мазепи, височіє великий міський театр. А десь там на другій площі височіє військовий клуб, окрема таємнича фортеця, «держава в державі». Вечорами з військового клюбу стелиться з якогось там (од світу відрізаного) поверху меланхолійна пісня на чужій, але зрозумілій у цьому місті мові:
Любімий ґорад
можеш спать спакойно...
Так, може спати спокійно. Чому б і ні? Меланхолійна й досить-таки рахітична пісня, але дуже «модна» й дуже «серцещипальна», на думку місцевих флоберівських дам з центру міста, серця яких не в жарт приковані до тієї величавої цитаделі. А в той же час десь з периферії, десь із знаменитої співочої Зеленої вулиці котиться інша пісня, древня, загониста, зальотна, могутня, як сама чорноземля:
Ой, по горі, по горі
Вівчар вівці зганяє!
Вівчар вівці зганяє!
Та й на хлопців моргає...
Моргає.
— Ой, ви, хлопці-молодці,
Накажіть ви дівоньці,
Накажіть ви дівоньці,
Що в червоній хусточці...
Пісня гримить, сягаючи, здається, аж до ефіру, зали­ваючи геть «любімий ґорад».
А дівчина зачула,
Та й з вулиці майнула...
Чудесна, древня, могутня пісня про любов. Вона котиться зухвало й нестримно через усе місто громох­кими хвилями, співана закоханими парубками й дівча­тами не згірше за знамениту капелу «ДУМКА» Нестора Городовенка. Е, де тій капелі! Так співати, щоб чути було за кілька кілометрів, ніхто не зможе, тільки закохані дівчата й закохані хлопці з Зеленої вулиці міста Нашого.
В центрі височіє театр. Будинок тобто. Чотириповер­ховий, розписаний в сіро-сталевий і блідо-зелений кольо­ри. В цьому будинку за всю його історію грало безліч мандрівних гастролерів, отих, мовляв Винниченко, Гаркунів-Задунайських, як і багато місцевих аматорських гуртків та місцевих знаменитостей, що шукали на його помості світової слави. Тепер цей театральний будинок, разом з його знаменитим сторожем, він же й завгосп, Харитоном Куликом у посіданні державного... скажем, ДРУГОГО УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНОГО ТЕАТРУ. Республіканського театру. Під керівництвом... скажемо, Юрія Сластьона, — мистця теж республіканського, зас­луженого. За недовгий час на фасаді будинку змінилося багато назв вистав — назв намальованих на транспа­рантах і на циклопічному щиті рекламному. То були го­лосні вистави, як-от: «97», «МИНА МАЗАЙЛО», «НА­РОДНІЙ МАЛАХІЙ», «ЧАД», «ПОШИЛИСЬ У ДУРНІ», «ЯБЛУНЕВИЙ ПОЛОН», «НАЗАР СТОДОЛЯ», «НІЧ ПІД ІВАНА КУПАЛА», «ЛІСОВА ПІСНЯ», «ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ» тощо, а в тім числі й, як «примусовий асортимент», — «ВЕСІЛЛЯ В МА­ЛИНІВЦІ», «ХЛІБ», «ПЛАТОН КРЕЧЕТ»...
Зараз перед сіро-зеленим будинком красується вели­чезний рожевий щит з черговим анонсом:
«МАРУСЯ БОГУСЛАВКА».
Цей самий анонс намальовано також на широкій смузі білої матерії чорно-синіми літерами, нарбутівським стилем, й тією смутою оперезано театральний фа­сад по діягоиалі:
«МАРУСЯ БОГУСЛАВКА».
І
Бедрик
Калинові губи тримають зелений пищик і вряди-годи змушують його пищати. Зелений пищик з стрючка жов­тої акації. Губи пересувають його з кутка в куточок, і він ходить, як висунуте жало, зелене жало, на кінчику роз­двоєне. Червоний колір виграє мінливо, бо губи весь час ворушаться, і тяжко від нього відірватися очима. І бере заздрість до пищика.
Іноді пищик випорскує і геть губиться в шпориші, тоді його мляво дістає засмагла дівоча рука й знову впроваджує до уст, і пищик, мов покараний, видає дов­гий зойк.
Ні, рішуче бере заздрість до того пищика!
— Мда-а, — каже той, що не може ніяк відвести очей від губів калинових, і замовкає. І більше нічого. В горлі йому пересихає, але не від спеки, ні, від тих губів кали­нових з зеленим жалом пищика, таких чужих, таких не­привітних. «Мда-а»... Дівчина ніби й не чує.
Вони обоє лежать в шпориші, серед ріденьких рома­шок і калачиків, на окопі за містом. Вона — тонка й вито­чена, як ситняжина, насунувши солом'яного брилика на самісінький ніс, так ніби їй увесь світ остогид і вона не хо­че на нього дивитися; чорні коси виповзають з-під брили­ка двома блискучими гадюками й переплітаються на по­тилиці, над смаглявою шиєю; сталевого кольору суконка обтягує її стан, а там, де вона кінчається, бронзовіють литки і босі ноги — шкіряні сандалі лежать осторонь в шпориші. А віку їй — ну, може, двадцять весен, а може, й ще одна. Він — зовсім зелений юнак, але атлетичної бу­дови, має гарне, інтелігентне (і «дуже серйозне») облич­чя, з золотавим пушком над губою; в розхристаній сніжно-білій сорочці і теж босоногий, — черевики лежать в шпориші збоку; світло-русявий і синьоокий, і ті очі сині ніби наївні, що зовсім не пасує до «серйозного» обличчя. Бач, ті очі тому такі, що хлопець смертельно закоханий. Йому теж небагато весен, може, двадцять три, а може, й ще одна. Під головою у нього шкіряний портфель з блис­кучими замками, і він лежить на тім портфелі щокою і дивиться на калинові губи, не в силі одвести очей, пло­меніє увесь, і аж вухо в нього стає теж калинове. Він на­магається побачити очі під солом'яним бриликом, але нічого з того не виходить, брилик нацуплений міцно.
З того, як вона дме в пищика і як вона його жує, ясно, що вона темна, як хмара, і що думки її зовсім не тут, і що супутник її взагалі для неї не існує. Вона тоне не в шпориші, вона тоне в мелянхолії, в незбагненному смуткові, в невиразній тузі, а може, й просто в нудьзі. А може — хтозна.
— Слухайте, Ататюрк!.. — говорить юнак не своїм, хрипким голосом. — Ататюрк!..
Дівчина мовчить якусь хвилину. Потім видмухує геть пищика й повертає лице на голос. І говорить апатично, ніби до когось далекого в телефон:
— Галло!.. Товаришу Гук! Скільки я вам говорила, — не називайте мене «Ататюрком»... Ви забули, як мене звуть? Мене звуть А т а л е я.
— Знаю... Навіть знаю, що по-латині чи на якійсь там іншій древній мові це означає П а л ь м а; це вам підхо­дить, але ж «Ататюрк» — більше підходить, звучить грізно, як постріл, і це вам пасує, Аточко!.. Всі ж вас так називають, бо ви така... Аточко...
Дівчина з серцем скидає геть брилика й кладе в шпориш. Бронзове (засмалене сонцем і вітрами) її обличчя, похмуре і без того, пересмикує хвилька досади й злости. Вона при­мружує свої зіркасті очі, зламує тонкі брови й каже:
— Слухайте, товаришу Гук! (Важно). Павло Іванович, здається, так? (Скандує важно кожен склад). Па-вло-І-ва-но-вич!.. А мама просто називала вас Павликом, так? Ну, ясно ж... Так от — ваш останній монолог кепсь­кий. Взагалі така роля... ну, такого якогось Ромео... це не ваше амплуа. І потім (голос стає «лютим», лише не розбереш, чи удавано, чи справді) — і потім, ви, здаєть­ся, сказали «Аточко»? Як ви сказали?..
— А-аточко...
— Як же ви сміли так сказати?!. Що за фамільяр­ність?! (В голосі й справді нотка огірчення). Мене зо­вуть Аталея, а для товаришів — А т а.
— Пробачте, Ато!.
— Ну от... І лежіть собі спокійно...
Дівчина зірвала ромашку, взяла її в уста й знову спер­лася підборіддям на руки, а очима наставилася просто себе — не то на високу билинку з червоним бедриком
замість квітки, не то на далекий обрій. Знову зайшла мовчанка. Пара закоханих очей дивиться на дівочий профіль, не кліпаючи, — закоханих напропале.
— М-м-м...
— Не мукайте... Ох, ви неможливий... Дивіться — в світі щось відбувається.
В світі, власне, нічого особливого не відбувалося. Сонце пекло немилосердно, лише було воно якесь не­звичайне, якесь ніби червоне, як перед затемненням, якесь зловісне. Це тому, що в атмосфері багато пилу в горішніх шарах, — натягло звідкілясь. Але внизу над землею безвітряно, тихо, задушливо.
За їхніми спинами височіє останній міський паркан, — останній, бо на ньому кінчилося місто; паркан піднісся, мов щит, встромлений в гарячий пісок, випраний доща­ми, випалений сонцем, вигладжений вітрами. Через пар­кан пнуться колючки й лози дикого шолудивого виногра­ду, дивляться теж на світ і на двох невідомих мандрів­ників, що відпочивають.
Просто перед ними розстелилася широченна Ярмар­кова площа, пустельна й рівна, як полігон, вкрита жов­тим сипучим піском, розпеченим на сонці. Той пісок проміниться манюсінькими зірочками то там, то там, — це мерехтять піщані кристалики або шматочки поби­того скла, випромінюючи веселки. Ген на тім боці площі біліє церковцею й хрестами та зеленіє соснами древній Соборний цвинтар, — здалеку видно, як блука­ють по ньому мармурові янголи та інші фігури над­гробків; а ще далі синіють бори, а за ними десь пішли луки й лілові горби над... наддніпрянські, скажемо.
Праворуч від них, як піщана ріка, тече з площі Ярмар­кової до центру міста широка Старокиївська вулиця, об­рамлена обабіч рясними кущами жовтої акації. Акація ще не зовсім відцвіла, але вже з'явилися перші стрючки-пищики, радість дитяча. Колись цих пищиків буде рясно — вони доспіють, переспіють, будуть репатися на сонці, скручуватися в спіралі та й осипатимуться на піщані пішоходи. Зараз їх мало, і вони ніжні, але вже в них мож­на пищати, й вони особливо цікаві, бо перші. Тому на акаціях, мов галасливі горобці, метушаться дітлахи, — назбирують пищиків, потім сідають на тинах і парканах і дмуть в пищики скільки духу, наповнюють вулицю й увесь світ стоголосим дудінням на всі тони. Невтомні, босоногі музиканти. Старокиївська вулиця аж роз­сідається від пищикового лементу, що заглушує все. Яс­но, якби припинити всі ті пищики, то зайшла би така мертва тиша, як у сонному казковому царстві. Щедре сонце розпекло землю, все живе розімліло й, далебі, ле­жить десь, пороззявлявши роти, ледве дише.
Але сонне царство порушують не тільки невгамовні пищикарі. Вони творять звукову какофонію позаду, на парканах передмістя, а тим часом попереду, ген-ген-ен далеко за площею, аж на фіалкових, затканих маревом чебрецевих килимах попід бором, щось миготить, як безліч маленьких блискавок. Ті блискавки ходять хмара­ми, великими клинами, — йдуть просто, раптом повер­таються — вправо, вліво, просто, знову вправо, вліво... В мареві спеки, як косяки кефалі в морі...
— Гм... — мимрить безнадійно закоханий юнак. — А я знаю... А я знаю, чого це на вас напала такая «скорб світовая»... — Уїдлива іронія в голосі, а в очах жаль; з тим жалем очі дивляться скоса на дівочий профіль.
— А чого? — апатичне запитання.
— Знаю... Але ж він... він вам не пара...
— Хто?
— Той, кого ви тут чекаєте... Ви ж чекаєте! Я ж знаю... Ви ж спеціально тут чекаєте, полюєте, як кішка на мишку... Знаю...
Дівчина повертає голову й пильно, аж ніби здивова­но, дивиться на хлопця. Дивиться, дивиться, та й по­морщила носа:
— Смішний! Ой горе мені з вами! І що це все значить, сеньйоре?.. {Стурбовано). Ой, ой, та що з вами!? У вас вуха червоні он які, га! Може, би ми пішли звідси?.. А?..
Проте сама не рушилась. Хлопець теж не рушився, ли­ше закусив нижню губу й зовсім почервонів, одвернувся, дивиться десь згорда геть. І дівчина дивиться теж згорда геть, десь на цвинтар, за цвинтар, на сині пасма борів, ніби сподівається там побачити щось надзвичайне, якесь чудо, що вона його так давно чекає. Мовчанка триває довго.
— Ну, добре, — каже нарешті дівчина. — А ви його знаєте?
— Знаю.
— Що ж ви про нього знаєте?
— Що він самашедший, то єсть, вибачте, формений ідіот...
— Овва! І тільки? Ну, це всі знають. А ще що?
— А ще... Гм... {Тихо). Нічого більше.
— Е-е, мало ви про нього знаєте, товаришу... Я знаю більше {зітхнула).
— Що ж ВИ про нього знаєте?
— А знаю... Я знаю про нього страшні речі... — По цьому дівчина зробила великі, «страшні» очі, потім примружила їх, загадково якось подивилась на юнака, скоса так, і замовкла.
— Які?
Дівчина мовчить. Пересипає рукою пісочок. Потім зітхає:
— Облишмо про це... Те, що я знаю, й те, що ви знаєте, все це не має аніякісінького значення. Дурниці. І те, що ви розігруєте з себе Ромео, — теж дурниці. І не має ніякого значення. Який з вас Ромео, Павлику... ох, вибачте, товаришу Гук!
— Я не розігрую...
— Ні, ви розігруєте. Іменно розігруєте. Так, ніби ви здаєте іспит на амплуа першого коханця в провінційно­му театрі... Фе... А тим часом...
— А тим часом... я не розігрую, Ато...
— Що ви хочете сказати, що ви таки справжній Ро­мео?
— Ні, але... Взагалі — я нічого не розігрую...
— Розігруєте! Всі тепер розігрують... Ви не справжній. І ви зовсім не Павлик. Ви Павло Іванович ГУК (це Ата ви­мовила знову офіціальним тоном, комічно-важно, намор­щивши носа), Павло Іванович ГУК, Секретар Обкому ЛКСМУ, ви, можна сказати, вождь усієї молоді, а розігруєте Ромео, то пак клеїте з себе хлопчика, на відлюдді, отак раптом... Чи, може, це вам сонце... ах, про­бачте! Але констатую: ви маєте двоє облич, — одне он в тім вашім портфелі, яке вам не дозволяє розігрувати Ро­мео на людях, ще б пак! — а друге нашвидку скомпонова­не на відлюдді, отак експромтом... Мовляв, гарненька собі безпартійна, наївна, чому б не побаламутити... Але для цьо­го (Ата круто звела брови і раптом почервоніла, хотівши щось пальнути: і таки не стрималась, пальнула) — для практичного й раціоналізованого кохання наших сучасних «Ромео» у вас там, здається, є Людмила Богомазова...
Хлопець не сподівався цього і геть зашарівся. Потім зареготався. Потім змолився:
— Ато, облиште!.. Я ж не розігрую. Е-е...
— Що «е»? Розігруєте, і все тут. Доказати вам? Про-сю, як каже та симпатична бабуся, що шукає Єрусалима в «Народному Малахії», — просю... Ось: таж вам треба оце на роботі бути, великі свої обов'язки виконувати, а ви з безпартійною дівчиною байдики б'єте... Ви ж про­гульник і симулянт...
Гук якось відрухово подивився пильно навкруги. Ата це помітила і аж в долоні вдарила:
— Ага! А хіба я не казала... Ха-ха-ха!.. О, милий мій Ромео!.. О, лицарю мій!.. Ха-ха-ха! Вас ждуть світової революції справи, а ви з безпартійною дівчиною байди­ки б'єте! Куди ж це ваша душа простяглася, га? А що, як вас, спитають, га?: а де це ви, товаришу, були, га? А мо­же, ваша душа дрібнобуржуазна, га?
— Облиште, Ато!..
— Стривайте, дайте мені до кінця висловитися, не затискайте «самокритики» безпартійним... Ви байдики з безпартійною дівчиною б'єте, а душа ваша зовсім не тут, а там, десь. Хіба ні?
— І все ж таки я не розігрую... я...
Ата зітхнула й якось змінила тон з саркастичного на смутний.
— Слухайте, друже! Як це ви не розігруєте, коли всі тепер розігрують, тобто дурня клеють. Всі. І ви не мо­жете бути винятком. Такий час. Боже! Як глянеш — всі ми прохвости, всі ми зовсім не те, чим видаємося. Зовсім не те, за кого ми себе видаємо.
— Гм... І ви?
Пауза.
— Можливо...
Юнак замислюється, перевертає портфель холодною стороною догори й лягає на нього потилицею, лягає горічерева. Щось мимрить і раптом заходиться сміхом та:
— Чудна ви, Ато!
— Я теж так думаю... Знаєте, мені часом здається, що нині кожна людина чудна — це шарада. На кожного гля­неш — не справжній, і все тут! Якась омана. Кожен має дві душі — одну для щоденного вжитку, для офіційного вжитку, а другу таємну, про яку навіть і товариш Сазонов нічого не знає. І от ходять, працюють, живуть, і ко­жен немов у футлярі... Хто це сказав «людина в фут­лярі»? Гарно сказано. Геніально. Це про нас, це він ду­мав про нашу епоху. Іменно кожен в футлярі. Або як равлик у мушлі. Равлик у мушлі! А потім після служби десь на самоті тихесенько вила-а-зить равлик з мушлі.
Хлопець ще дужче сміється. Від усього серця.
— Знаменито! Образно! Їй-бо!.. «Вила-а-а-зить»... Я бачу, як він, падлєц, вилазить... Ну, далі?
— Ну, а далі знову сховається й ніякими калачами йо­го звідти не виманиш, ніякими штурханцями не виш­турхаєш...
«Павликові» дуже весело, він аж качається зо сміху. Потім перемагає себе:
— Гаразд... А чого ж то всі такі «в футлярі»?