Буйний вітер - 05

Павло знову посірів. Стривожився. Театр для ньо­го — це значить Ата. Це синонім імени цієї дівчини, свавільної, дерзкої і — всемогутньої щодо його серця. Павло чомусь подумав, що зараз буде мова про неї, на­шорошився і креслив щось олівцем по паперу недбало. А Сазонов просторікував:
— Це ж суцільна контрреволюція, цей театр! І куди тільки там в центрі дивляться, дають їм хід, затверджують репертуар! Це ж суцільна націоналістична пропаганда! Націонал-ухильництво! Хіба ні? Одна мова чого варта!!.
— Стривай, стривай, — перебив Павло холодно. — Ти щось того, загинаєш. Таж в театрі працюють при кермі все люди партійні, перевірені, вони політично куті, вони і за репертуар відповідають, і за все.
— Ну, то й що з того, що партійні! А мова, га!? Або от ще в центрі, там люди ще більше партійні й ще більше, як ти кажеш, куті політично, але ...Але хіба Скрипники та різні Курбаси... Хвильові там різні — були не в центрі!?.
(«Е-е, — подумав Павло, — та він не такий простак, як здається!»).
— В центрі, брат, були ці всі Хвильові та інші! От ти й подумай над цим. Але я до того театру все-таки добе­руся! Доберуся, брат! Тяжкувато це, ха-ха, насторожі у них стоїть офіційна закарлючка, так звана «національна ленінська політика», але я все-таки доберуся. А ти мені мусиш допомогти! Еге ж. Ти хотів консультації, так от найкращий спосіб виконання тієї директиви це — допо­могти мені... І не дуже розсуждати...
Павло зовсім зблід на обличчі. Боявся, що ту блідість помітить Сазонов. Налягав на слова, хоч хотілося йому сказати цьому Собакевичу зовсім не те і не так.
— Договорився... Ні, все ж таки запідозрювати театр, отак ні сіло ні впало...
— Чого ж «ні сіло ні впало»? Чудак! Та тут кого не пошкреби, то вилущиш контрреволюціонера, а вже націонал-ухильника напевно, безпомилково. І тут всіх треба позначати хрестиком, всіх... Згори донизу.
Павло враз стріпнув головою і весело зареготався:
— З мене починаючи!..
— Що?.. Ага... — Сазонов повів щелепою, промур­мотів, — це так смішно!?. Дійсно!..
— Та дійсно ж! Якщо ти починаєш підозріння і став­лення хрестиків з мене, то як же мені не сміятися? То тоді, напевно, геть всі будуть контрреволюціонерами. Мені здається, що це і невірно, і небезпечно, і контрре­волюційно, отака твоя радикальна нетерпимість... Та якби так міркували всі вгорі, то в нацреспубліках уже не було б людей... («їх і так небагато вже лишилося», — буркнув цинічно Сазонов; Павло удав, що не почув, вів своє.) Виходить, що ти один тільки і є тут правильний чоловік, неухильник і взагалі порядний ... Гм... Ти читав щось коли-небудь про унтер-Пришибєєва?
Тепер Сазонов зареготався:
— Здорово! Їй-бо здорово! Що здорово, то здорово! Звичайно, я про того Пришибєєва читав. А коли б навіть і не читав, то однаково розумію, куди ти стрелив і що ти хо­чеш сказати. Ти хочеш сказати, що я мелю тут язиком, як якийсь миколаївський держиморда... Їй-бо, правильно! Люблю самокритику! Але я то все жартую ж, все назна-рошне... (При цьому Павлові впала в око невідповідність між словами й виразом обличчя Сазонова, обличчям тим перебігла зловісна хвилька й сховалася в презирливій гри­масі уст і погасла разом з гримасою). Я жартую, брат. Не турбуйся. Я, брат, чую, як під ґрунтом вода тече й трава росте. Все чуїо, все бачу і все знаю. І помилки не зроблю, е ні, не зроблю... Що ти ще хотів від мене, га?
— Та нічого... Взагалі нічого... Тільки і було от з цією директивою. Ти ж хазяїн!.. До речі, як ти дивишся на Педінститут чи на Індустріальний?
Сазонов помовчав, закурюючи, подивився на Павла примруженим оком і, не відповідаючи на запитання, раптом сам запитав, повільно розставляючи слова:
— А хочеш, я тобі скажу, що тобі найдужче болить? — при цьому Сазонов кивнув на директиву.
— А що?
— А те, що цей папір написаний не з Києва, а з Моск­ви, і що це про націоналізм. Ага...
— Ну, що ти! Яка ж різниця по суті!? — засміявся Павло, а в самого пересмикнулося обличчя від такого стрілу, від несподіваного і явного доказу, що він не в жарт-таки на підозрінні. Він затушкував це своє замішання презирливою гримасою й такими ж презир­ливими словами:
— От стрелив!.. Гм... Якщо думати так і те, як і що ти думаєш про мене взагалі й про що ти сказав напочатку, то логічним буде думати й те, що ти сказав тепер. Дур­ниця тягне за собою дурницю.
— А хочеш, я тобі скажу ще, — перебив Сазонов, — я тобі скажу ще щось.
— Ну, давай. Печи далі. Що?
— А от що: я тебе зовсім останній час не впізнаю, то­варишок, рішуче не впізнаю. Хтось над тобою, мабуть, працює, хтось тебе розкладає, хтось тебе точить, як шашіль... І хотів би я знати, хто?! Такого гарного хлоп­ця і — хтось точить! Хтось псує... X т о?!
Павло раптом почервонів. Потім кров йому відхлину­ла, він пересилив замішання, швидко зринув, особливо від думки про те, яка катастрофа може спіткати декого, якщо його оце замішання буде невірно (власне, вірно!) страктоване. Пересилив замішання, зблід, роззлостився надзвичайно й зовсім щиро, аж по столі долонею рубнув:
— З тобою розмовляти, як у дурного квача грати! Ляп! — і квач. Що за єрунда! Ти б думав над тим, що говориш!.. Гаразд, я хотів би, щоб мені вказали на мої антинародні чи антигромадські вчинки, на мої збочення, на моє пере­родження, на мій «розклад», як ти кажеш. І не голослівно. Ми, зрештою, поставимо це питання на бюро... Я можу навіть зараз подзвонити Калашникову... Ось зараз...
— Стривай, стривай! — схопив Сазонов Павла за руку. — Стривай! Який ти гарячий!.. Я ж пожартував... Я сказав тільки для прикладу... Ні, ніхто не може тобі закинути, що ти став інакшим. Ти був і є ідейним, міцним, зразковим комсомольцем, комуністом. Чес­ним і прямим...
Павло понуро й помалу, цілячи слова крізь зуби:
— То легше на поворотах, чоловіче... (/ ще понуріше й карбованіше). Можеш бути певний, що, якщо я скрахую ідейно, якщо я стану інакшим, якщо я «розкладусь», як ти кажеш, — я скажу про це прямо. І не побоюся ані твоєї буцигарні, ані {хотів сказати «ані твого Зайдешнера», але тільки глянув у його бік, а сказав інше) — ані нічого в світі. Можеш бути певний...
— Так! Я іменно цього й певен... Але якого чорта ми всі ці антимонії розводимо! Крапка. Та ми ж свої люди! «Мілиє бранятся — только тєшатся!» Ліпше б ми пішли грати в більярд, ажи? А то ще поб'ємося, чо­го доброго.
— Не виключене; якщо ти будеш чортовиння верзти. Сазонов зареготався:
— Ну-ну! Ти глянь лише на мого цербера, на милого мого Зайдешнера!..
Потім, посміявшись, закурив, помовчав і змінив тон:
— Дивлюсь я на тебе оце й думаю, що ти дійсно сильний і ідейний чоловік, послідовний в своїй ідей­ності... І ось цим, знаєш, кого ти мені нагадуєш? Як це не дивно і як це не парадоксально, але знаєш, кого ти мені нагадуєш?
Павло мовчить, дивлячись у вікно. А Сазонов веде своєї:
— Ти мені нагадуєш одного знаменитого чоловіка...
— Дякую.
— Стривай, — посміхнувся іронічно Сазонов, — ти мені нагадуєш отого, ну, як його, отого... ну, отого ідіота...
— Що?!
— Та стривай же! Це порівняння буде не таке-то вже й погане. А може, навіть і гордитися треба таким порівнянням, бо такі люди — то велика й дуже велика рідкість. Кажу щиро. Такі люди зроблені зі сталі.
— ?!
— Я маю на увазі Сміяна... Петра Сміяна.
— Отого самашедшого!?. Та він же справді форме­ний ідіот!
— Хтозна... Це, брат, загадка... Я сам часом думаю, що він ідіот. Власне, я напевно знаю, що він ідіот. Але іноді подивлюся на нього, й у мене волосся ворушиться — мені здається, що він зовсім не ідіот, що він тільки «ваньку валяє». Але як валяє! Але яка то й вдача, скажу я тобі, брат! Так що гордись моїм порівнянням. Кажуть, що то була людина зі сталі... Ну, потім зідіотів. Буває. Буває, брат... Все ламається... На його місці ми б теж поідіотіли. Ручусь...
Павлові йде холодок поза спиною і в той же час якесь позасвідоме тріумфальне хвилювання: ось він зараз узнає те, що потаєнно давно хотів знати — щось важне про свого «суперника»! Може, це, власне, й було справжнім, підґрунтовним його бажанням при ор­ганізації оцієї зустрічі, — потягти якось цього володаря великих таємниць за язик. А воно й тягти не довелося — язик сам працює на його користь. Сміючись внутріш­ньо, що от він опинився в ролі слідчого, а «великий інквізитор» Сазонов у ролі дурненького розбазіканого хлопчика, Павло хмуриться й цідить сердито:
— Гарне мені порівняння! Дуж-же дякую.
— А хіба погане порівняння?! Е, ще невідомо, брат... Нічорта невідомо, одверто кажучи! І невідомо, що цей чо­ловік ще може втяти взагалі, і невідомо «в общем і цєлом», як з ним справа обернеться. Отак він ідіот, безпе­речно ідіот, тихо помішаний, а отак — хтозна... Скажу тобі щиро, попри всі свої обов'язки, я люблю людей суцільних, з глибокими ідейними переконаннями... А він ніби таким був!.. Був... Гм... І тут я тебе порівнюю з ним. З того ж тіста. Глибокоідейний... Зрештою, якщо ти хочеш мати людину, на якій би напевно можна поставити хрестика, згідно отого сопливого обіжника, то таким на всю округу може бути тільки Сміян... От тільки що він, так би мовити, в душевних нєтях, вибув зі строю. Як утиль. Але то нічого. Ану ж раптом він повернеться в стрій... Все можливе...
Сазонов закурив і замислився. А Павло скептично:
— Якщо у тебе такі міркування, то чого ж ти вже не по­ставиш на ньому хрестика, чого ти терпиш його на волі?
— А, що ти там про мої міркування, що там ти знаєш про мої міркування! — аж скинувся Сазонов роздратова­но. — Ти знаєш, що він на моїй відповідальності?
— Гм... Ти хочеш сказати — на твоїй совісті?
— Ні, я хочу сказати, на моїй відповідальності! Звіль­нили на мою голову! І кинули сюди... Чорт побери!.. У мене таке враження, що це нерозімкнена чортяча скри­нька, яку ще має хтось розмикати. Його не розімкнули, але таки розімкнуть. Ой і розімкнуть!.. Це шарада, але її ой і розшифрують!.. А до того часу його здали на мою відповідальність, під нагляд, — тішся! Маж собі голову! Чорт побери!.. І от я й мажу, мушу пильнувати, щоб з ним чогось не сталося, щоб він десь не щез, щоб його хто не прибив, щоб він сам часом не задавився і таким спосо­бом не здезертирував... Парадоксально, але факт. Бува­ють же парадокси! І це тільки у нас бувають такі парадок­си. У нас же від великого до смішного завжди тільки один крок. Хіба ні? Ну, скажи, хіба ні? Ну, скажи!..
— Ти знову хочеш, щоб я таки сказав «так»?
— А, йди ти к чорту! Чого це ти думаєш, що я на те­бе полюю?
— А хіба це не твій фах? І хіба ти на тім полюванні не помішався?
— Це правда ... Ну, звичка, брат. Але ти не звертай уваги. Ми свої. І ми зараз не про те. Так от бувають парадокси...
— Та бувають ...(Іронія).
— Авжеж, бувають (така сама іронія). Від величного до безглуздого тільки один крок чи як там... І от явного й махрового контрреволюціонера здали під мій нагляд і відповідальність. Та як!.. Е, якби ти про нього знав! Пле­туть про нього багато... Але якби ще вони знали всю правду про цього чорта, про цього дивовижного маньяка! Таки ця людина має фантастичне життя. Ну, от, на­приклад, — чи тобі могло би прийти до голови таке: поки його ловлено після втечі з в'язниці, він спокійнісінько був собі в армії! Атож. Спочатку втесався на шахту Дон­басу (з фальшивими документами, звичайно), зробився ударником, трохи не знатним героєм труда, а тоді з та­кою атестацією поперся до армії. Прямісінько. «Шах­тар!» «Потомствений робочий!» Га!? Отак діє справ­жній, а не вигаданий, висюсюканий ворог! Проліз не ву­жем, а вмаширував навпростець, напролом. В армії закінчив короткотермінові артилерійські курси, звичай­но, першим, з усілякими відзнаками, та й зробився вже командиром батареї тяжкої артилерії. Можна повірити? Га? Запустив густу чорну бороду... От гад...
(«Значить, правда! — думає Павло, згадавши поголос­ку, відому й йому; він це думає чомусь схвильовано, і цю схвильованість поглиблює інша думка.— Може, Ата й має підстави до захоплення — все ж таки це героїзм, чорт візьми! Це героїзм! І це характер!!»). А Сазонов веде далі:
— ...От гад! І пре собі вгору. Та викрили якось. Не прозівали... А молодчина! Їй-бо, молодчина! Ажи? Ні, ти скажи, ажи, молодчина? Не якась жаба... Га?
— Іди ти ік чорту!
— Ну, ну-ну!.. Тож він в армію ліз по науку. Чи як ти думаєш? Ну-ну, чого шарахкаєшся? Не з'їм. Гм... Ти то­му Сміянові і в підметки не годишся. Слимак. Мені він подобається. Як жаль, що він ворог. Отаких би людей треба, а не якусь макуху!.. Ну, та тепер він все одно ідіот. Пропало. А жаль, їй-бо, жаль. Ажи?
Мовчанка. Павло дивиться задумано кудись у вікно, а потім цідить в тон Сазонову:
— Ну й чортяка ж ти, ажи? Сміх. Сазонов веде далі:
— Так от і здали цього суб'єкта під мій нагляд. Мов якийсь капітал! Пильнуй і завжди будь готовий, що йо­го лизень злиже і відповідатимеш. Я б його, чорта, дав­но прибрав, так не пришиєш діла, тепер не так просто. І маю я клопоту по вуха... Ти тільки уяви собі, які речі цей суб'єкт виробляє!
— Чув...
— Нічорта ти не чув. Все, що ти чув, — то більше по­брехеньки. А от те, що ти не чув, — ото правда. От, ска­жемо, чи чув ти, яка пригода спіткала Грозу недавно?
— Ні, не чув. Якого це Грозу?
— Миколу Грозу. Політрука з полку.
— А-а... Так він же ж ніби поїхав до Галичини!
— До Галичини він поїхав потім. Утік... Еге ж... Так от, ніхто ще в місті не знає, що сталося, лише сам Гроза та я один. А тепер знатимеш ще ти. А сталося таке: йшов пару тижнів тому Гроза по мосту через нашу річку знамениту, а назустріч йому чорт несе Сміяна, як завж­ди розхристаного й простоволосого, мов Христос. Як углядів Сміян Грозу, весь наїжачився, що з ним ніколи й не трапляється, нагнув голову, як бугай, і йде напролом. Ну, в Грози й гайки всі повідкручувалися, як углядів, но­ги почали заплітатися... Якісь там у них старі порахун­ки... Хто їх розбере... Гроза вліво — і Сміян туди ж. Гро­за вправо — і Сміян за ним. Аж поки не зіткнулися гру­ди в груди. Подивився Сміян на переляканого Грозу й ані пари з уст, а тоді мовчки так взяв Грозу за боки, підняв угору та й кинув у річку. З переляку Гроза навіть не пікнув. А Сміян кинув та й пішов собі геть. На мосту й навколо не було саме ані душі живої. Щастя, що наша річка мілка та мулувата, а то б пропав Гроза, або б за­лився, або б утопився. А так тільки нахлистався води та налигався мулу... Прибіг до мене... Просив кари. Я про­сив його поставити свідків, але він не може поставити свідків. Ну й... поїхав до Галичини. Здається, далі ніку­ди вже... Ну, як це тобі подобається?
— Гм. Цікаво. А за що ж він його попер у річку?
— А хто їх там знає. Я його перекинув до центру, а ті — до Галичини.
— А-а!..
— Що «а»?
— «А-а» ясно, за що він його попер у річку! — щиро зареготався Павло.
— Ну, якщо ти такий догадливий, то й помалкуй. Хіба не сатана, ти скажи!? Був би втопив мені хлоп­ця.
Павло реготався від усієї душі. Сазонов єхидно:
— Е-е... Я бачу, тобі ця історія дуже сподобалась.
— Авжеж! Прекрасно! Цей ідіот в моїх очах виріс на цілий метр, і я починаю сумніватися, чи він дійсно без клепок у голові, якщо впізнав сексота.
Сазонов кахикнув і удав, що останнього не дочув, спеціяльно пропустив повз вуха:
— Мені теж ця історія сподобалась. І я теж почав ще більше сумніватися. Але вчора, уяви собі, мусив я гірко розчаруватися. Вчора я мав щастя з тим ідіотом грати в більярд.
— Що?!
— Грати в більярд. В полковому клубі. Все підстроїли ті чудаки більярдисти, затягли якось, бо він добрий грач... І уяви собі — він увесь час не впізнавав мене і так і не впізнав. Чи, мо, й справді поняття не має, хто я? Все вва­жав мене за якогось «Мишка»... І набив мені по перше число — шість партій вліпив!.. Уявляєш собі, скільки це ми часу грали, якщо зіграли шість пірамідок! І от за весь цей час він навіть крихітки не подав знаку, що розуміє, з ким грає. А я за ним хіба ж так пильнував! Блаженний, формений блаженний! Я все боявся, ану ж візьме та й зацідить мені києм межи очі...Їй-бо, скажу по правді, на­брався я страху, тому, може, й програв. А він як уріже ку­лею в кулю, зі свистом, аж іскри летять... Сатана! І ти ска­жи, — кулі розпізнає, чортяка, й числа на них, а мене — ані-ні. І нікого не впізнавав. Цікава була гра, я тобі скажу. Хвилююча. Ніколи так не грав. Після того всю ніч у мене в голові шарики качались і всю ніч я думав, що б то все значило, як це так, що він кулі розпізнає, а мене ні, чи це можливе... Виходить, що можливе... Ну, що він Грозу впізнав, у тім нічого дивного...
— Я теж думаю, що нічого дивного... Кажуть, вони ж нібито друзі дитинства. Були товаришами — водою не розлити. А потім...
— А-а-а, ти й це знаєш? Скажи на милість!..
— Чув... (Хоч Павло нічого подібного не чув, а сам оце скомпонував за законами «логічного мислення»).
— А що потім? — примружився Сазонов, втопивши погляд у Павлові очі. Павло той погляд витримав і ні трохи не стушувався, навпаки, спеціально докінчив, ви­карбував почату думку:
— А потім — злі язики кажуть, що Гроза продав сво­го товариша, оббрехав, ставши сексотом і стукачем, як то кажеться на мові сучасності (і це він скомпонував за тими ж законами).
Сазонов насупився, блиснув очима:
— Що ти верзеш?! Що за тон по відношенню...
— Ах, єрунда! Ми ж — свої... І, якщо я не помиляюся, хтось тільки що говорив про те, що він шанує глибокі ідейні переконання, які б вони не були, — аби тільки гли­бокі й щирі. Я — теж. А коли так, то хіба послідовність не вимагає затаврувати зрадництво і ницість, і продажність як явища ганебні і протилежні до ідейности?
— Ох!.. Зелений же ж ти, юначе! — похитав головою Сазонов удавано скорбно і неудавано саркастично. А да­лі замислився і вже іншим тоном:
— Так... Це так... Але... Облишмо про це. Це матерія дуже сівка. Все, брат, не так просто, як здається. Еге ж. Хай іншим разом я тобі розповім дещо й про Грозу. Але особливо цікаве і багато я тобі розповім про того Сміяна. Здається, тобі це не байдуже (єхидний смішок). Ну, ну, я бачу, що ти ще накинешся на мене... Це все жарти, друже мій! А крім того, он сидить Зайдешнер і не дасть мене на поталу. На цім би візита моя могла й скінчитися. Чи не так? Можу я йти, товаришу начальник?
— Можеш. К чорту. Ти зовсім неможливий зі своїми підозріннями та кивиморгами. І сам чорт тебе в ступі не влучить.
— Дякую. Твої компліменти мене тішать. А тепер на прощання я би теж хотів у тебе дещо спитати. Ти мене викликав — я прийшов чи приїхав. Так? І вволив твою волю. Так? Хоч я так і не знаю, для чого ти мене викли­кав. Хе-хе... Чи про Сміяна розпитати, чи що?.. Але ска­жемо, що ти мене обдурив, і чорт з тобою. А тепер я теж маю до тебе прохання, послуга за послугу, гаразд?
— Я слухаю.
— Чи не міг би ти познайомити мене з однією дівчи­ною?
— З якою? Чи я її сам знаю?
— Напевно. Чи не міг би ти мене познайомити з отією, як її, з отією театральною зіркою? Цебто з Дахно. Здаєть­ся, ти з нею знайомий.
Павло зціпив зуби, відчуваючи, як під ногами йому раптом гойднувся ґрунт. Цей барбос он куди націлився!
І цей барбос знає всі його кроки! Он як!.. Одвернувся до вікна... Потім засміявся.
— Чого іржеш?
— А того іржу, що ти чудак. Він просить мене по­знайомити його з дівчиною! Бідненький! Як це вам подо­бається! Він потребує няньки! Гаразд, я можу. Але що ж ти за макуха, що не можеш сам підійти, нарешті, прийти за куліси й познайомитися. Тим більше, що вона тебе знає, бо ж тебе навіть всі собаки знають тут і на сто кіло­метрів навколо. Лишається тільки формально предста­витися... Що це тобі стрелило до голови?
— Те, що й усім дурням у цьому місті. Всі за нею ози­раються, всі подуріли, хочуть обов'язково познайомити­ся, ну, а в мене хіба душа з лопуцька? Цікава дівчина.
— Так? Але ж вона знає про твій роман з Людочкою.
— Що ти, що ти!?. Скажи ти!..
— Їй-бо.
— Та не може бути! (Чи іронія, чи жаль, скорше зла іронія). Не може бути!
— Точно. Бо ж хто цього не знає.
— І то правда. А це, з її погляду, такий вже великий гріх?
— Безперечно.
— Тоді ти мене зовсім заінтригував. Цікава. Цікава дівчина. Обов'язково познайом... Е-е... Між іншим, що там вони корзяють, що там вони мають ставити, що увесь город гомонить?
— Звичайну п'єсу. «Маруся Богуславка» називається. А місто гомонить, бо любить свій театр, та й немає іншої теми.
— А як ти думаєш, чи не вийде з того якоїсь єрунди... якого-небудь свинства, га? Як ти думаєш? Що то за п'єса?
— Проста п'єса. А втім, запитай репертком при Наркомосі (іронія). Хоч тобі нема чого турбуватися, бо в тій п'єсі тяжко знайти контрреволюцію.
— Мені завжди є чого турбуватися, завжди! Тут всю­ди так і смердить контрреволюцією, і завжди виходить якесь свинство, еге ж... То лише ти втратив чуйність, хтось її тобі притуплює... Ну-ну-ну, не буду! Зрештою, до біса все. Мене цікавить інше. Мене цікавить та дівчина. Цікава дівчина! Обов'язково познайом. Гаразд? Чого ж ти став такий кислий з виду?
— А того я кислий, голубе, що я сам з нею мало знайо­мий, от що. А вдруге — роля зводні мені не до серця. Зрештою, ти в надзвичайно вигідному становищі взагалі, бо можеш познайомитися з кожним громадянином і гро­мадянкою сам дуже легко і просто — викликати до себе до кабінету. Прийде, брат, кожен і кожна, як ягня...
— Ти думаєш, що це був би найкращий спосіб? Гм... Подумаю...
У Павла холоне на серці. А Сазонов після цих слів посміхнувся, повів бровами, замислився, а потім додав іронічно, загадково:
— Боюся, що якщо до того дійде, то тоді вже історія мого роману з Людочкою, з нашою «Генеральною лінією», буде неактуальна.
По тих словах, що ще дужче збентежили Павла, Сазо­нов встав і, весело відсалютувавши по-піонерському, пішов швидко геть. За ним звівся лотиш Зайдешнер і, як тінь, посунувся слідом.
Загула «емочка», прошелестіла гумами попід вікна­ми. Відійшла.
Павло лишився сам. Почуття досади навально об­горнуло душу. І почуття нудьги. «Ну і хто ж тут кого обставив?! Хто тут лишився в дурнях?» Побачив, що він полював за одним, за своїм, а виявилося, що десь за ним самим полюють ще краще. Ой, полюють!.. Він ще ніколи не знав цього відчуття — відчуття, як до тебе пхаються з чобітьми в саму душу... З брудними чобіть­ми і в найінтимніші куточки душі! Як і не знав ще відчуття польованої людини... Інтуїція підказувала йо­му, що десь снується невидима тонка павутина, в якій він може заплутатись і вже ніколи не виплутається. І ні за що, ні про що. За здорово живеш. Яке безглуздя! І снують її різні якісь темні сили, чорні духи. А найперше — снує її цей Пінкертон з обличчям Собакевича, що насправді не такий дурний, як завжди здавалося й здається. О, цей дух тьми, проклятий вістун всеубиваючого й паралізуючого жаху!
Одначе він не на такого натрапив! Подивимось!
Та почуття досади й неспокою не минало.
В такому тяжкому й розсіяному настрої Павло відрухово, зовсім підсвідомо подзвонив до театру, ніби хотів щось сказати важливе... комусь... Але з те­атру озвався якийсь шорсткий мужеський голос, і Пав­ло поклав рурку на вилку, так і не сказавши, кого йому треба...
Стояв і тормосив чуба. А тоді враз шарпнув зі стола таємний обіжник, упавши на нього оком, і хотів подер­ти... Але зупинився. Поважив обіжник в руці, погойдав... І, зітхнувши, вкинув у нижню шухляду стола. На самий спід.
VI
Храм Мельпомени...
Сіро-сталевий і блідо-зелений кольори милують око, заспокоюють душу, вічно збентежену, наполохану, втомлену рудими кольорами часу — не тільки рудими для ока, але й, що головне, для душі. Все-бо до відчаю руде в цей час, прямо й посередньо, формою й змістом... Воно мало бути червоним, але червоний колір линяє ж так прикро, від вітрів і дощів, від бур і від буднів... Правда, стовпці, паркани, дерева й телеграфні стовпи побілено білим (вапном) на всіх вулицях міста Нашого, але це не тільки не міняє загального стилю ру­дої дійсності, а лише підкреслює її, як груба риса, підведена під усім унизу, завгрубшки в цілий метр, по­чинаючи від землі. З тим біленням парканів та стовпців взагалі вийшла ціла комедія, але про це десь згодом. Домінантою лишається колір рудий — форма і дух, змисл, суть. Це — епоха. Історична епоха рудої істерїї (червоної в теорії). Червоний колір, колір рево­люції, колір живої бурхливої крові, колір вогню зви­роднів геть і набув відтінку безглуздя в безкінечній гра­дації. В людські-бо справи втручається час і стихія, й то­му епохальний колір червоний зжовк і набув Градації фантастичної в усіх ділянках, матеріальних і духових... От як той прапор на дзвіниці — з червоного він став жовто-рудий, божевільний, рябий. Малярі рятують той колір епохи, все підновлюють, а він рудіє знов. А його знов підновлюють. А він рудіє. Так і триває Сізіфове змагання малярів епохи, загрожуючи стати вічним, не­виліковним, як тихе потьмарення розсудку. Щоб таки перемогти стихію і час, і логіку, щоб люди не забували, що тепера червона епоха, а не якась інша, про це, крім упертого фарблення стін, всюди ще кричиться й наго­лошується — виповнюється життя й людські душі чер­воними плякатами, червоними (рудими своїм змістом) книгами, червоними (рудими своїм змислом) віршами, червоними (рудими в дійсності) назвами — «Червоний Шлях», «Червоний Комунар», «Червоний Клич», «Чер­воний Плуг», «Червоний Серп», «Червоний Ратай», «Червоний Лимар», завод «Червоний Ливар», «Черво­ний Пролетар», «Червоний Селянин», «Червоний Робітник», «Червона Зірка» і навіть «ЧЕРВОНА СИНЬКА»! І навіть «Червоний Учитель», і навіть «Червоний Парикмахер»... Люди сміються, кажуть, що «парикмахер», тов. Корнієнко червоний тому, що вічно п'яний. Але тут не до сміху, бо той парикмахер не один, не сам Корнієнко, а ціла артіль їх, і це над нею висить здоровенна така вивіска, офіційна вивіска, так що й сміятись небезпечно...
І ось в цю «червону» епоху сіро-сталевий і блідо-зеле­ний кольори милують око, заспокоюють душу, рятують її від рудого божевілля.
Це так гарно, так спокійно виглядить театр. Він, як тихий і радісний острів спасіння в розбурханому й підступному морі рудого шалу й рудого відчаю — «Прийдіть, страждущі й обтяжені!..»
Це душа міста. Відтоді, як скасовано релігію, відтоді, як церкви, що колись були душею міста, позакривано та по­руйновано або обернено на склепи для утиль-сировини чи на зерносховища, — театр посів їхнє місце — він став ду­шею міста Нашого. Він є й його центром. Він височіє в самій середині — яко центр фізичний і духовий. Колись за такий центр правив Успенський собор зі своєю височенною дзвіницею, але тепер це тільки пожежна каланча, на­томість піднісся цей сіро-сталевий і блідо-зелений будинок всією своєю кількаповерховою громадою й таємниче-величаво мерехтить тепер на захід, на південь і на північ, масою скла своїх великих вікон і сталевим відблиском пілястр. На схід не мерехтить, бо в той бік він стоїть потилицею... до­поміжними службовими прибудівками та Гаражами.
З фасаду — це дуже імпозантний будинок. Гордість міста Нашого. Але він ще більша гордість міста Нашо­го не з фасаду, не з матеріальної сторони, а з середини, — своєю функцією. Ставши-бо душею міста Нашого, він на цій позиції заступає собою тепер аж всі одинадцять церков. Він і збудований так, як будуються (чи будували­ся) церкви — брамою на захід, вівтарем до сходу.
І до цієї місії великої покликано його найвищим уря­дом «усіх шістнадцяти Республік», а не якоїсь там одної. З волі того «найвищого уряду», що єдиний керує життям і душами всього живого й напівживого, й усім мертвим на цій землі, він є — Другий (чи Третій) Державний Театр Республіки. Ставиться в дужки «чи Третій», бо різниця на один номер зовсім не суттєва. Головне — він належить до кількох найперших духовних фортець Республіки, підпа­дає під її опіку й контролю, під прапор і під охорону.
Всі про це знають. І то знають не тільки тут, а й по всій Республіці. І хто б не йшов мимо — обов'язково по­верне голову.
На сповид — ця душа зараз спить. Заплющені очі, закриті двері. Не вирує біля нього публіка (народ) вечо­рами й святами, як звичайно, лише поглядає оддалік і чекає нетерпляче, коли ж тая «душа» прокинеться. Спить. Але, то на сповид. А в дійсності не так. Хоч те­атр і закритий зараз і немає в ньому вистав, але в нутрі, всередині його б'ється бурхливе й могутнє серце — там іде зараз шалена, напружена праця.