Буйний вітер - 27

Адміністрації було дано цей раз занадто мало часу, наказавши десь там згори, з чиєїсь там примхливої волі зробити виставу цього дня — й крапка. А цей день — це був день зразу після «громадського перегляду». Одначе адміністрація показала зразок оперативности й устигла зробити все, що треба, в авральний спосіб.
За ніч було додруковано й домальовано безліч афіш і гасел і пообліплювано ними всі тумби міста, всі щити рекламні й так паркани по околицях:
«ПОСПІШАЙТЕ!!! ПОСПІШАЙТЕ!!! СЬОГОДНІ ПРЕМ'ЄРА!.. СЬОГОДНІ ПРЕМ'ЄРА...»
І в центрі, і на околицях, і на заводських подвір'ях, і на подвір'ях колгоспних найдальших околиць, і навіть по всіх найближчих селах і радгоспах... Це невтомний вітроногий Юрко-кур'єр і такі ж вітроногі його «напар­ники», велосипедисти з молодечої «Допоміжної бригади», ще вдосвіта об'їздили й оббігали всі площі, вулиці й перевалки, передмістя й ближчі села та й поприкрашу­вали все афішами, зробивши вранішню несподіванку обивателям, ніби підіймаючи їх на аврал, — сповіщаю­чи всіх-всіх-всіх про те, що давно очікувана «Маруська» нарешті буде. Сьогодні! 21 червня! В суботу! О 20-й ве­чора! Початок точно!..
Крім того, адміністратор і директор, не досипаючи ночі, провели кропітну роботу — розверстали (розписа­ли) належну частину квитків по установах і підприємствах та різних «партійних, громадських, про­фесійних, жіночих і юнацьких організаціях». Так вже за­ведено, що для установ і підприємств, та всіх тих згада­них організацій утворено «бронь», тобто залізну га­рантію на забезпечення завжди і повсякчас певною кількістю квитків, які можна отримати без черги... Це такий привілей... Отже, зроблено все, щоб задовольни­ти всіх. І щоб повідомити всіх...
І от — вже далеко за полудень, а біля театру — як на цвинтарі, жодного руху. І ні одного квитка не продано. І навіть — що особливо дивно — з підприємств та установ, та з організацій ніхто ще не з'явився вибрати «бронь», що завжди, нормально, робилося з самого ранку. Що таке?
Директор нервувався. Вже хотів когось посилати, щоби самим рознести квитки по установах і ор­ганізаціях й втелющити де й скільки буде можливо; мовляв, нехай хоч якась виручка буде й нехай хоч хтось прийде на виставу. Але Сластьон категорично запро­тестував. «Нехай так!..» Він був ще під враженням учо­рашнього й мав фаталістичний настрій і тяжко ущімлений гонор. «Нехай так... Прийдуть — прийдуть, а ні — то ні...» «А може, й краще, як ніхто не прийде, — нехай ліпше зірветься вистава, аніж провалитися з громом». А що пахне провалом і ганьбою, в цьому Сластьон після вчорашнього не сумнівався ні крихти, як не сумнівався й у тім, що десь хтось «риє», спеціально «риє»... Йому навіть відома була формула дозволу, висловлена збоку Сазонова: «Чим гірше — тим краще». Отже, виходить, що й дозволено виставу тільки в надії на провал і комп­рометацію. Так би мовити, спеціально дозволено, і, ма­буть, в зв'язку з цим стоїть і ця пасивність «організова­ного громадянства», чи «організованого глядача», тих усіх завкомів і місцевкомів, для яких заведено «бронь» і які з тієї «броні» сьогодні не хочуть скористатися; ма­буть, дістали інструкцію...
Весь персонал театру сходився заздалегодя на свої місця, але настрій у всіх був пригнічений. На всіх вплину­ло вчорашнє судилище, а ще щось таке, невловиме й ненамацальне, ніби прийшло з повітря. Всі поводилися ти­хо, ніби це не був день давно очікуваної й так пильно, з таким творчим запалом готовленої прем'єри, не день очікуваної слави, а день якоїсь жалоби, день неминучої, неуникнимої біди... Навіть упорядчики буфету поводи­лися тихо, поверталися мляво, насторожено, щоб не стукнути, не грюкнути, ніби робили приготування й самі не вірили, що це все буде потрібне... З часом настрій ще погіршав. Хтось приніс чутку, вловлену в місті, не то на базарі, не то в якійсь установі, — шептану чутку про те, що «вищі кола партії й НКВД проти «Маруськи» та що «за кожним, хто підходитиме сьогодні до театру, будуть спеціяльно стежити невидимі агенти й кожного брати­муть на спеціальну замітку»... Ткач коли почув цю чутку (а хтось і йому вніс її в вуха), — торохнув люто кулаком по столі й зібрався бігти до парткому та до Сазонова; але — постояв, поторсав чуба, знизав плечима, а потім мах­нув рукою. Це все одно, що ганятися за якоюсь химерною тінню чи тому Давидові за «п'ятим колесом»... Тільки смішити себе. Та й... здається, десь наснувалося стільки інтриг, що легко й шию собі зломити... А чутку приніс (чи, може, й розніс?) власне, не «хтось», а Січкаренко, — десь він її ніби вловив, повзла... А відомо, що такі чутки хоч і повзуть, але такі вони моторні, моторніші за радіо й телефон, розходяться швидше за найголоснішу й найударнішу, спеціяльну рекламу. Ну, й хто ж це ширить таку чутку?!. В театрі ця принесена чутка моментально обповзла всіх і вплинула зовсім пригнічуюче. Було тепер ясно, чому біля каси так порожньо, чому не продано досі ні од­ного квитка. Щось десь твориться дуже неприємне, насу­ваються якісь хмари. Хтось десь працює в якімось, спеціяльно кимось заданім, напрямку...
Під враженням останньої, такої фантастичної чутки, театр зсередини нагадував скорше шпиталь, де загніздилась печаль, як зубний біль, і нашорошеність. Замість творчого пафосу — стан демобілізації, бажання, щоб все завалилось ще до того, як відкриється завіса. Так буде краще. Замість готуватися, люди огиналися, тинялися, не знали, за що взятися. Режисер пробував проробити ще раз деякі, найслабші, на його думку, мізансцени, деякі деталі, але справа йшла мляво, тупо, пиняво й він нарешті махнув рукою, — «а... до лиха!» Може б, одмовитися? Може би, викинути екстренне оголошення про перенесення прем'єри на інший день? Може би, справді відкликати всю мороку, поки не пізно?.. Може б... Бо в такому стані нічого не можна, зробити. Що можна зробити в такому стані? Але з другого боку, — хто ж візьме на себе сміливість зірвати са­мому виставу, коли вчора ухвалено виставі бути та й на­роблено стільки шуму з рекламою вже давно?! І навіть, якщо виставу ухвалено спеціяльно для компрометації, плянуючи ту компрометацію, то тим більше, — хто ж візьме на себе сміливість зірвати цю плановану компро­метацію?! Зірвати самому — це значить умножити біду... І так погано, і так ще гірше... Оптимістично настроєний був тільки Січкаренко, він собі ходив та посвистував, та посміхався бадьоро, не хвилювався даремно. Ні, ще одна людина на цілий колектив нічим не переймалась і була байдужа до загального настрою й до чуток, либонь, і не чула їх, — це був Петро Сміян. Він у блаженно-незбаламученому спокої щось там докінчував у оформленні, до­робляв, переробляв, допасовував. Мовчазний, відчуже­ний, замкнений, від усього абстрагований. Щось тлума­чив скупими словами, а більше жестами, робітникам сце­ни, водячи їх по хаосу декоративних деталів, згромадже­них у різних прибудівках та попідвішуваних на колосниках угорі; радився з механіком сцени, перевіряв систему освітлення, перевіряв з електриками-освітлювачами ви­носну апаратуру — прожектори на балконах тощо. Все повільно. Серед загального панічного настрою він один був утіленням спокою, зрівноваженості, ідеального ду­шевного миру. І ідеальної мовчазної ігнорації всього зовнішнього світу з його «чутками» й інтригами.
Побачивши Сміяна в такому настрої і при такій його діловій поведінці, Сластьон засоромився, зніяковів. Потім зціпив зуби й звелів усім «готуватися»... Це не бу­ло зухвале рішення дати всім тим «темним силам», що десь там готують біду, великий героїчний бій, ні, це бу­ло просте почуття сорому перед Сміяном і бажання не видатися всім на цьому тлі панікером. Це всі розуміли­ми, й через те настрій від того анітрохи не покращав. І Сміянів приклад для багатьох не мав ніякого значіння. Сміян в очах тих багатьох був просто маньяком, істо­тою без здорового глузду, для якої зовнішній світ тому й не існує й ніякі, навіть великі трагедії його не заторкують, не хвилюють. Що з цього маньяка спитаєш?!
Готувалися. Отак собі. Без віри. Просто для проформи нацуплювали на себе раптом остогидлі й недоречні шаро­вари, плахти й дерги, лаштували різну екзотичну, тепер дурну бутафорію — стеклярусові прикраси, бляшане «срібло» й «золото» східної розкоші, іронічно ліпили собі турецькі та жидівські носи, нацуплювали запорозькі осе­ледці, ліпили вуса, малювали брови... І самі гірко іронізу­вали з себе... Для чого це все?! І не тільки сьогодні, а вза­галі для чого!? Ах, який був правий той Страменко!.. А де­які навіть і взагалі не готувалися, — раптом дістали сміливість зігнорувати розпорядження Сластьона. Таким був той же Січкаренко. Він ходив по сцені з лозовим пру­тиком замість хлистика й посвистував собі та похльоску­вав. А коли хтось нагадав про розпорядження Сластьона, гигикнув — «встигну з козами... Сьогодні встигну!» Він був явно певен, що сьогодні не буде потреби «чіпляти збрую кінську» й «мазатися», бо вистави не буде. Такий був і Костров, штатний декоратор, — цей прийшов напідпитку й, замість допомагати, «робив діловий шум», весело по­крикував на сцені з явним глумом і викликом: «Давай шєвєлісь! Вєсєлєй!.. Дєлай двіженіє воздуха!! — Ха!..»
Ата й її подруги, Оксана Чоботар і Ольга Шведова, за­билися в куточок за високі й рясні листаті пальми в бічно­му порожньому фойє й там, на м'яких кріслах, під порт­ретом Сталіна сиділи й плакали... Не тому, що насувала­ся їхня колективна явна катастрофа, а тому, що Ата роз­повіла подругам про свої сьогоднішні одвідини Кольки Трембача... про всю його біду... І про того хлопчика-вовчика, що дер зубами хлібину по пояс у холодній воді... Дівчата наплакалися вволю. Так що й очі їм понабряка­ли. Ата вже шкодувала, що розповіла все подругам, їй здавалося, що тепер дівчата вже й не перестануть ніколи плакати... Ось вони вже перейшли й до робочої своєї кімнати «готуватися», а Ольга й Оксана все не можуть дати з своїми сльозами ради. Збентежені товаришки, всі інші «дівчата нашої країни», допитуються, що та чого, але хто ж їм відповість отак правду — чого?.. Ольга, го­туючись грати матір, накладала грим на лице, створюва­ла образ материнської печалі й скорби, а тим часом так плакала, що для створення образу безмежної людської скорби їй зовсім не треба би сьогодні накладати гриму. І сльози змивали їй грим, як зайвий. Те саме з Оксаною... Перед очима їхніми стояв зацькований хлопчик-вовчик, що дер зубами хлібину посеред річки... І в тій річці, ма­буть, було менше води, ніж у цих дівочих душах сліз...
* * *
Біля сьомої години ситуація несподівано й круто змінилася. Барометр настрою почав показувати надзви­чайний тиск. І той тиск зростав шаленим темпом... До тієї точки в центрі міста, де увесь день стояла гнітюча тиша й була пустка, почали сходитись люди. Та як! Во­ни потяглися з усіх кінців, по всіх радіусах міста, по­одинці й групами, й цілими лавами, побравшись за ру­ки, — то йшла молодь з далеких околиць, з заводів і робітничих кварталів, з колгоспів і радгоспів, з цукрових плантацій і цукроварень... Вона не могла раніше, вона щойно обмила з себе заводську й колгоспну пилюку й піт, причепурилась, як могла, натикала квіток в коси й на груди, побралась за руки та й пішла... Попливла пла­вом. Вона хоче бачити «Маруську»... Оту дивну й химер­ну «Маруську», що про неї ходили легенди по всіх-усюдах, але ніхто ще її не бачив. А тепер от вони побачуть... На власні очі... З молоддю йшли й старші. Вони теж хо­чуть побачити «Маруську», тобто тую «Богуславку», бо занадто вже багато про неї говорилося різного...
О сьомій годині театр був буквально обложений наро­дом, як якась фортеця незчисленним військом. Людей стояло ціле море. Те море місцями було мовчазне, місцями кипіло, клекотало, сміялось, порскало дзвінким реготом, гомоніло молодо, бадьоро, і все тислося в однім напрямку — до каси. Щасливі, що вже дістали квитки, вилізши з несамовитої крутії, стояли оддалік гуртками й парами, чекали нетершіячи, коли вже будуть пускати... А море все прибувало, все повніло...
За сценою, де ще недавно панував дух катастрофи, рап­том все стрепенулося. Ніби в людські душі хтось увімкнув могутній струм. Все забігало, запалахкотіло надзвичай­ним піднесенням, зарухалось, загукало в діловій гарячці. Загорілися вогні в усіх кутках. Загорілись серця. Закипіла робота... Пішло! Неначе крига рушила на річці, що проки­нулася буйна й повна надзвичайної таємничої сили в своїх незбагненних глибинах... Щохвилини прибігали охочекомонні «зв'язкові» між сценою й касою та вулицею, доно­сили гаряче, схвильовано, тріумфально:
«Всі квитки розпродано!», «А люди йдуть і йдуть!»
«Біля каси скандал! — розпродано «броню», бо «па­ни» не з'явилися своєчасно, а тепер іде війна!..»
«Директор упрів! Збився з ніг!.. Так йому й треба!» — веселий дружний сміх.
«Місцева інтелігенція лишилася без квитків, бо оги­налися, проґавили «броню»! І цим так і треба!»
«Дістала квитки інтелігенція! Дістала!.. Їй розпрода­но додаткові «стоячі» місця та «приставні»! Хай сто­ять... От буде давка!»
«Такої сили народу ще не було!»
«Аншлаг!!. Каса закрилася... Все розпродано! Але її штурмують!»
«Без квитків лишилося більше, аніж з квитками!»
«Йде продаж на завтрішній день!..»
«Ура, друзі! Ура!!.»
Все це діяло на змучених морально членів колективу з надзвичайною силою. Можна сказати, що ті, котрі вже були вмерли морально, раптом воскресли. Тепер вони можуть готуватися по-справжньому! Навіть Січкаренка несподіваний поворот справи вибив з його скептичної колії: знизуючи досадно й здивовано плечима, він мусив приміряти бутафорного запорозького чуба...
Імпульсивний Сластьон, відчуваючи вплив гомону ве­личезних людських юрбищ на собі, як ніхто, уже за­горівся, немов смолоскип... Він ішов до високої точки творчого піднесення. Одначе зрозумів, відчув, що пункт морального (психічного) управління всім, що діється, й усім, що буде діятись, і управління ним самим сьогодні уже не в ньому і не в цілому колективі, а деінде. Пункт морального (психічного) управління й фактор, що вирішуватиме сьогодні все, буде т а м, в тому могутньо­му людському морі, в його збірній душі й збірній волі. Він це відчув раптом з усією чіткістю й силою. Це ж уже зая­вило себе сьогодні з найбільшою яскравістю... І Сластьон хвилювався, як і кожен з його колег. Він розумів, що суд цього людського моря — це буде справжній суд, а не той, що був учора... Що ж він скаже, цей суд?..
Людська стихія, що обложила театр, спершу склада­лася виключно з мешканців робітничих кварталів та напівсільських і сільських околиць. Це був народ, оті «трудящі», про яких любить говорити офіційна пропа­ганда, як про «господаря країни», тобто люди, які до те­атру дуже рідко ходять, бо не мають ані часу, ані гро­шей, але як вже й ідуть, то так, як до церкви на Велик­день, як нехитрі серцем і прості душею на надзвичайно урочисту відправу... Вони давно вже відкладали гроші на квиток, щоб піти на тую загадкову, давно оповиту хо­дячими легендами «Марусю Богуславку» мальовану тим божевільним». Вони чекали дня цього, а в цей день вони чекали цього вечора, щоб прямо з праці, сяк-так причепурившись, податися по давно очікуване. І от вони прийшли, пробігши часом десять кілометрів пішечки. Вони мали обмаль часу й далеку дорогу, але не спізни­лися, прийшли саме в час, от тільки що квитків не всім вистарчило... Мешканці ж центру тим часом зовсім по­шилися в дурні. А особливо тая вічно перелякана й вічно нашорошена інтелігенція. Зранку-бо по місту цир­кулювали різні, а часом зовсім фантастичні, чутки.
Спершу чутка про провал генеральної проби в присут­ності начальства, про його незадоволення. Потім про можливу заборону вистави ще сьогодні,.. І, нарешті, відома вже, тихо, але уперто нашіптувана чутка про те, що сьогоднішня прем'єра — це буде капкан, у який ло­витимуть дурнів, нотуватимуть кожного, хто прийде по квитки, щоб потім потягти на цундру... Тож нічого й дивного, що свобідні, але вічно перелякані, громадяни центру цілий день боялися й підходити до театру. Ану ж! І були всі певні, що тая «Маруська» так і захиріє, піддана остракізмові. Та увечері цих переляканих свобідних громадян нагло облетіла інша, громоподібна чутка — чутка про те, що театр обложили незчисленні маси народу! Незчисленні! І прем'єра буде. Тоді всі мешканці центру, оті всі «члени» різних «партійних, професійних і громадських організацій» кинулися стрімголов до театру... Тиск збільшився. Навколо каси відбувалися цілі баталії за квитки. А директора мало не розтерзано за ту «броню». «Броню» вже розпродано, а тут раптом з'явилися претенденти! Треба було комбіну­вати. Найгірше вийшло з начальством, з тими «стовпа­ми міста», — начальство теж пошилося в дурні. Воно було певне, що з усього вийде шпик, і тому махнуло ру­кою на ту «Маруську», мовляв Сазонов; але увечері бу­ло здивоване, взнавши про облогу театру глядачами. Воно ніколи такого напливу маси народу не сподівало­ся, — народ штурмує театр. А народ все-таки єсть на­род, та ще й «пролетарський народ!», і з ним треба ра­хуватися.. Задзвонили телефони з усіх-усюд до директо­ра, вимагаючи (категорично вимагаючи!) забезпечення законних місць для стовпів суспільства, ще й для їхніх ближніх і знайомих, бо воно (начальство) вже ось одя­гається й ось зараз прийде зі своїми жінками й чадами та тими ближніми... Це, звичайно, найперші й найкращі місця в партері, А тії місця — вже розпродані! Вони розпродані «ударникам» і «стаханівцям» «індустрії й соціалістичних ланів» — різним трудягам, орденоносним молотобойцям, слюсарям, токарям, трактористам і комбайнерам та комбайнеркам... Бідний директор! Він потрапив між молотом і ковадлом — між тими ордено­носними молотобойцями з одного боку й орденовидавальним начальством з другого. За короткий (рекордно короткий, стаханівсько короткий) час він обернувся в тремтячий кім'ях нервів, засмиканий, затурканий, загуканий телефонами й так без телефонів. Він мусив тепер проектувати (і перевести!) переселення «ударників» і «стаханівців» десь на гальорку! Або на приставні місця десь в кутках партеру!.. Для цього змобілізовувалися й зносилися додаткові стільці з усіх кімнат, фойє й кабінетів цілого будинку. А це ж ще не все, це ще тільки стільці по­зносити, а от — коли бухне теє людське море всередину, треба буде перевести ще саму операцію переселення тих «ударників» і «стаханівців», тих слюсарів і трактористів та комбайнерок! Треба буде директорові їх умовляти, у Сірка очей позичати, щоб здали свої позиції й пересіли з найкращих місць (які їм, власне, й належаться в теорії!) на найгірші в практиці, звільнивши ті місця для людей ще найкращих, для начальства, для «уряду й партії», бо вони — ті найкращі місця — законно належать тому началь­ству давно, завжди і повсякчас і сьогодні були розпродані слюсарям і трактористам помилково. Жах!..
Перед восьмою почали впускати в фойє з вулиці. Публіка, тиснучись, обриваючи на собі ґудзики, вливалася в головні двері, виповнюючи всі фойє — долішні й горішні, праві й ліві. За тутешніми звичаями, вхід до акто­вої залі театру відбувається в два тури — спершу з вулиці до просторих фойє при строгій контролі квитків, а потім вже, перед самим початком вистави, впускалося до залі. Особливо при такому товпищі народу ця подвійна проце­дура обов'язкова.
Всі, хто мав квитки, втиснулися до театру, але на вулиці людей ніби зовсім і не поменшало. Ті, що лишалися, нака­зували тим, що мали щастя йти досередини: «Ну, дивіться та й нам скажете!» — і збиралися тримати облогу цієї фор­теці культури до самого кінця. Навколо театру утворився ярмарок — понаїздили (державні, звичайно) продавці ци­гарок, морозива, зельтерської, квасу й пива, з візками мар­ки «РОБКООП і НАРХАРЧПРОМ», закипіла торгівля. Люди, хто мав гроші, їли морозиво, пили пиво та зель­терську й стовбичили юрбами, розташувалися в скверику й садочку на лавках і так на траві в ровах, а молодь, по­бравшись за руки, ходила по бульвару конвеєром, утворив­ши безперервний потік, що рухався в обидва боки безупин­но — пари й четвірки доходили до мосту через річку Чор­ну, вкінці площі, й поверталися, йшли назад аж до собору, й знову поверталися... І запитували: «Чи вже там почало­ся?» «Як там?» — «Ні, ще не почалося!»
Такий самий, як і на вулиці, тільки ще густіший, му­рашник був у всіх фойє. Розкішно обставлені квітами, великими люстрами, обчіпляні портретами вождів, обставлені скульптурними фігурами, ті фойє були за­повнені публікою по самі вінця. Тут було представлено все суспільство міста Нашого, у всіх його зразках, у всіх його прошарках і категоріях і у всій його неспрепарованій прозаїчній реальності. Колгоспники й учителі, робітники й службовці, чорнороби й інженери, військові й цивільні... Вся республіка в мініатюрі. Все те вдягнене в найкраще, що воно мало, але — гай-гай... Люди пози­рали одне на одного, позирали в люстра й ніяковіли під сліпучо-яскравим світлом електричних ламп, помноже­них люстрами, — всі вони (за винятком військових стар­шин) були такими буденними, вбогими!.. Хоч би вже швидше починалося, хоч би вже швидше гасло світло, щоб не було видно їхньої біди, латаних ліктів, пом'ятих заялозених штанів, нечищених, та ще й часом дірявих, черевиків і чобіт... Та біда кричала криком на тлі все-та­ки пишних оздоб цього «храму культури», пишних гардин і портьєр, пальм і платанів, на блискучім фігурнім паркеті, — під поглядами великанських портретів
Сталіна, Леніна, Маркса, Енгельса, Берії, на тлі розкіш­них гіпсових скульптур, що сніжно-білі стояли то там, то там, пишаючись своєю красою — фізкультурники й фізкультурниці, піонери з сурмами, дівчата з снопами, червоноармієць з рушницею, дискобол... Це все так конт­растувало до вбогих сорочок реального, до засмальцьова­них костюмчиків з надутими холошами штанів «нави­пуск» (поверх чобіт), до розхристаних грудей і закасаних ліктів, до вбогої й потріпаної одежі живої дійсності... Але ще поки не з'явилися ті дачники, то цей контраст між дійсністю і мистецтвом ще можна було й терпіти, бо то все-таки контраст між мистецтвом і життям. Та от прийшли дачники — теж життя! — курортники з місцевих курортів і будинків відпочинку — гості з далекої Москви, Ленінграда, що відпочивають тут щоліта, інші на курор­тах державних, а інші приватно, за власні кошти наїжджа­ючи сюди, на цей сонячний, прекрасний «юґ». Вони внес­ли приклад, як мусить одягатися людина, йдучи до теат­ру. Це вже не вигадки скульпторів і малярів, а це дійсність! Це не були ані робітники, ані селяни, це були столичні мешканці, головне московські міщухи, з соціальної групи т. зв. «отвєтработніков», їхні родини... Це бу­ли «найпередовіші з передових». Модні суконьки, вишу­кані капелюшки, претензійні вуальки, парасольки в руках, білі рукавички у дачниць, як у колишніх давніх «баринь» і «баришень»; риплячі гостроносі блискучі черевики, модні панчошки, прасовані штани й крохмалені сорочки та ви­мощені «могутні» плечі піджаків у мужчин-дачників... Все це було тим кричущим контрастом, що змушував сільсь­ких, та й міських хлопців і дівчат, що прийшли з далеких робітничих кварталів і передмість, губитися, нишкнути, озиратися на себе та й засоромлюватися. А особливо зму­шувало засоромлюватися дівчат. А засоромившись, пло­меніти до сліз за своє убозтво, за репані, спрацьовані руки й такі ж спрацьовані, репані ноги, взуті набосоніж в зовсім немодні черевики, а іноді й в чоботи, вишкрьобані й по­кривлені, за свої недоречно тепер довгі й прості коси, оздоблені звичайними стрічками, — спломеніти та й схо­ватися за хлоп'ячі спини й смикати тихенько хлопця за ру­ку — «Ходім!», не здаючи собі справи, куди «ходім», але «ходім!», та й годі. Геть звідси! Такий підсвідомий відрух ревнощів чи досади. Хоч вони, ці дівчата, й гарні, хоч во­ни й кращі за всі скульптури світу, але куди ж їм з їхніми примітивними та ще й латаними лахами, вся ганебність яких щойно тепер стала очевидна!..
А дачники никали по фойє й «наводили паніку» на місцеву публіку, що поштиво розступалася перед ними; розглядали портрети вождів, скульптури, макети оформ­лення всіх попередніх вистав, на спеціальних підставках розставлені попід стінами, стенди фотосвітлин з найкра­щих сцен різних п'єс, а особливо макети й світлини цієї ос­танньої вистави, цієї прем'єри, — й кривилися знуджено, скептично, з виглядом людей, що бачили в «столиці всіх столиць» справжнє мистецтво, а це — «ах, ах, провінція!». Але з ще більшим почуттям власної вищості дорогі гості розглядали публіку, вони навіть не ховали того почуття власної вищості й гідності, відбитого в кривих посмішках, — оглядали цих «пейзанів» і «пейзанок» так, як напевно англійські та взагалі європейські колонізатори не розглядали колись готтентотів чи бушменів «відкритої» ними Африки, чи екзотичних дикунів Малайї. І це таки бу­ли «екзотичні» тубільці, як на рафінованого аборигена Москви. Ну, от така, скажем, дівчина, що засоромлено хо­вається за спину хлопця! — сорочка на ній вишита пишни­ми квітами, така, знаєте, «малоросійська», доісторична пейзанська сорочка, ще як у Гоголя в «Сорочинському яр­марку», а спідничка коротенька, з претензією на сучасну моду, щільно обтягає стегна, а ноги — голі, взуті в якесь розчавлене копито, а не в елегантну туфельку. Ну, що це?! А коса в півпуда вагою, аж згинає дівочу шию, відтягаючи голову назад! — Ну хіба може бути щось смішнішого?!. І обличчя дачниць і дачників розтягаються в делікатно-іронічну, «братню» посмішку. Такий несмак! Боже, який несмак! А хлопці ще смішніші, — штани дудкою, або гармошкою, краваток і натяку немає, черевики часом не в жарт просять каші, нафта й мазута замість парфум, а особливо фасонно виглядають оті штани, випущені на чо­боти, — зворушлива, допотопна мода «навипуск». І це на­зивається сучасна передова молодь!.. Ну, старші як старші, що з них спитаєш. «Ах, ах, провінція!»
Молодь сама відчуває свою біду. Але... замішання ско­ро минає. Його заступила зумисна бравада. Зумисна. З ду­ху протесту. Брак краваток і накрохмалених ковнірців та манжетів, брак вуальок та рукавичок молодь надолужува­ла задьористим юнацьким сміхом, випинанням розхрис­таних «стаханівських» грудей і біцепсів, зневажливими поглядами в бік тих модних «піжонів» та намазаних стри­жених «красунь»; з умисним залицянням найвідважніших хлопців-джиґунів до тих «панянок», безбожно ламаючи й коверкаючи їхню (і без того кепсько засвоєну цими «пей­занами») мову... Це ж вічна пісня тут — неув'язка поміж лексикою й фонетикою «панів» і «рабів», що так часто зшаржовано в різних приповідках і анекдотах... «Не хатіцца ль вам прайтіцца, там гдє мельниця вертітся?..» А раніше ще додавався й глум з панської французятини:... «Сам пан теля пасе!!.» «Жре пан ріпу, кінь траву їсть...»
Скоро молодь вже не розступалася перед тими пи­ховитими дачниками, а йшла на них муром, затискаю­чи у всі кутки. Старші люди, сивоусі ветерани цього міста, досвідчені герої безпросвітньої праці, сиділи попід стінами, спостерігали те все й втомлено посміхалися. Слюсарі, токарі, мулярі, шевці, лимарі, ливарі — всі, можна, сказати, «сучасні дворяне», «від станка» й «з-під станка».
Лише старий Чубенко крутився поміж молодими. Він сам відмолодів у такім крутіжі кипучої молодості. Усміхнений по самі вуха блаженно й безпредметно, він крутився немов тріска серед виру, ходив до буфету, випи­вав шклянку холодного пива (від горілки обачливо й стоїчно утримувався), повертався назад і никав по всіх фойє. Саме ходіння це робило йому колосальну втіху.
Стільки молоді! Стільки прекрасної молоді! Правда, обідраної, правда, часом замурзаної, правда, іноді напівбосої, але якої ж прекрасної! Хлопці — як дуби! Дівчата — красуні писані, стрункі, чорнобриві... А скільки тих студентів і студенток!.. Старому так і кортіло від надміру доброго гумору підморгнути котрійсь отакій бистроокій і смішливій або закохано замріяній. Але замість того Чубенко зупиняється перед портретом Сталіна, підморгує йому, мовляв, «от, бачиш!?» і йде собі далі, штовхається об юнацькі плечі й груди в водокрутні. З найвищого начальства він був поки-що тільки сам-один, решта прийде пізніше... якщо прийде.
Та молодь, що її колись запрошувала Ата на прем'єру, молодь з далекого колгоспу «Соціалістична Перебудова», теж прийшла! Ата була мило здивована й зворушена, коли її викликав «сердитий», як завжди, Харитон: «Йдіть, там уже парубки до вас аж з край світу...», — й коли вона вийшла в театральний скверик та й побачила знайомого хлопця й дівчину — то був Микола й його подруга з числа тих, що колись прово­джали культбригаду. Гарний, чисто виголений і охайний Микола, ніяковіючи, доложив, що вони тільки деле­гація, а що їх прийшло аж дванадцятеро, «аж двана­дцять косарів!», але для всіх не вистарчило квитків у касі та... по правді, не вистарчило й грошей, — і от вони згадали її запрошення колишнє та й б'ють оце чолом: п'ятьом не вистарчило квитків...
Ата дістала їм контрамарки й сама тішилась, що дістала, бо сьогодні це проблема навіть для неї; проси­ла не гніватися, що їм доведеться сидіти десь «на курни­ку». На це дістала подяку й веселу, тільки трохи припер­чену, Миколину відповідь:
— Нічого... ми привишні... до курника...
Так що й вони прийшли, ті Атині поклонники з дале­кого колгоспу, з тієї «Соціалістичної Перебудови», такої вбогої й облупленої, що від самої згадки про неї світ у очах темніє...