Буйний вітер - 29

І Маруся вирішила ставати туркенею. Дія йшла наспад, переходила в тон такої от собі мелодрами, затихала, пригасала й мала пригаснути цілком. І нічого би й не було. Але раптом Маруся зробила страшне відкриття... І все пішло шкереберть. Дія зробила карколомний зиґзаґ...
Коли Маруся вже скорилася своїй участі, коли заспо­коєна пашою скріпилася вірою в нього й уже вирішила ставати туркенею, — раптом почулася звідкілясь тиха пісня чоловічого гурту, що все наростала, наближаю­чись... І ось зринули чіткі її слова:
Ой, у полі два явори.
Третій зелененький,
Та занедужав при дорозі
Козак молоденьки...
Зачувши пісню, Маруся потяглася за дорогими звука­ми, ламаючи руки та ридаючи. А далі кинулася, як ужа­лена:
Ай, хто ж там, хто?!.
Мій мозок запалав.
Почувсь мені коханий, кревний голос...
Ой Боже ж мій!..
(І до Ахмета, що навернувся).
Який то гурт співа?
«Невольники!» — відкарбував Ахмет голосно й понуро.
Маруся остовпіла. І... що сталося з Агою, невідомо, але трагізм її був такий справжній, такий глибокий і непідробний, що вийшов зовсім за театральні межі, — за­точуючись, вона ступнула до рампи, зовсім близько, й, простягаючи руки до залі, до перших рядів, у чорноту, в ніч і до мерехкотняви очей на балконах... ні, не вигукнула, як то належалось по п'єсі, а проговорила тихо й якось так особливо, крізь здушене ридання, що стрясла всіма:
Нево льн ики?!!
У мужа?!!
В моїм садку?!! В кайданах кревний люд?
І, може, та м... Л у кав е о ш у ка н я!!.
Веди мене до них!!.
Пізніше казали, що по тих словах Ати-Марусі з Богуслава Сазонов машинально втяг голову в плечі. Хтозна. Одно було вірно: ошелешена зала мить мовчала, за­кам'яніла... І враз вибухнула громом аплодисментів, проводжаючи завісу, що возвіщала антракт, відтинаючи від того грохоту Марусю й Ахмета, що покірно приклав руку до серця й вклонився Марусі до самої землі.
Багатьом уже тоді здалося, що аплодисменти ці за­надто були експансивні, занадто вже смислові, такі самі смислові, як смислові вийшли Атині слова, останні за­ключні слова в цій дії. Але в перших рядах панував цілковитий спокій, ніхто там не надав тим словам яко­гось особливого значення, поза тим, що належалось по п'єсі. Це вже вони бачили й чули на пробі. І так, як і на пробі, так і тепер, нікого з очерствілого начальства ті слова не вразили, хіба котрусь з відповідальних жінок, що то там, то там он витирали хусточками очі.
Коли закрилась завіса, Чубенко, весь червоний і усміхнений «в вуса», протиснувся в нижнє фойє до буфе­ту й випив підряд два кухлі пива, а потім ще й чарку горшки.
Публіка, відхлинувши з залі й виповнюючи всі бічні простори, була надзвичайно задоволена з ходу п'єси. Це вже приблизно те, чого вони сподівалися, включавшись всією душею. Дівчата деякі вже були заплакані. Хлопці дудлили пиво й хмурніли, або й кепкували з дівчат, або ніяковіли, блукаючи очима понад головами, в четверто­му десь вимірі, — далебі, їм було прикро за своїх «слабонервних» товаришок. Дачниці й дачники чимсь стур­бовані, задумані, зніяковілі, тиснулися окремо купками й поширеними очима дивилися на «масу», — їх, без сумніву, вражала сила впливу сцени на ось цю ось «при­мітивну», кепсько вдягнену, «простяцьку» провінційну масу тубільців, «півдикунів», що от же виявилися таки­ми надзвичайно чутливими до мистецтва.
«Маса» гойдалася, вирувала в коловороті руху по всіх фойє й по сходах, витирала сльозинки з вій, пила пиво біля буфетів, а часом і горілку, немилосердно диміла папіросами й так самокрутом. І хміліла. Хміліла... Тіль­ки не самим горілчаним хмелем...
На балконі над вулицю якось особливо шаліла оркестра, якимсь таким зухвалим вихилясом, ніби їй було відомо, що там щось сталося, й те все було надзвичайно веселе...
А за сценою, як тільки закрилася завіса, заплакана Ольга, мати Марусина, кинулася Аті на шию й ні з того ні з сього почала її цілувати. Цілувала й плакала і нічого не казала... А потім підійшла до дірочки в завісі й диви­лася крізь неї в осяяну залю, в передні ряди — там сиділо начальство й чекало наступної дії. Великі пани не хотіли виходити в фойє й мішатися там з малими людьми, чека­ли кінця вистави тут, — поважні, маєстатйчні, величаві. А може, вони не хотіли в фойє зустрічатися з тими «стаханівцями» й «ударниками соціалістичних ланів і за­водів», з тими всіма «знатними людьми», що їх так лагідно і просто було виселено з передніх рядів десь на гальорку... Ольга дивилася в дірочку на Страменка, на Сазонова, на конячу щелепу Зайдешнера, заплічних діл майстра, на Добриню-Романова, на начальника міліції, на всіх інших і тремтячою рукою жмакала кохтину на гру­дях, обриваючи старовинні блискітки... І кусала губи...
* * *
Люся Жабка, чарівна одалісочка, теж поцілувала Ату, підстрибнувши, як коза, й обхопивши за шию. Але вона з інших причин, просто їй було весело, вона була в надзвичайному піднесенні, в надзвичайному збудженні, — таке все чудесне, такий прекрасний світ, так гарно йде вистава, такий успіх, так гарно грала Ата, так гарно гра­ли всі, й така гарна вона сама... Це вже ясно, буде коло­сальний успіх, а там же — в театрі, в залі — скільки знайомих! А скільки гарних хлоп'ячих очей, чорних, бла­китних, різних!.. І всі дивляться на неї!..
Збуджена Люся не могла всидіти й не могла втерпіти, щоби не вибігти на хвилинку в фойє й не показатися лю­дям (ніби ненароком, нібито вона за ділом, чимось так заклопотана, когось шукаючи ніби)... Так як була загримована, в убранні туркені, в ролі пишної й чарівної одаліски, Люся Жабка бігала кілька разів через нижнє фойє... Скіль­ки народу!! — І всі перед нею розступаються... Хитра дівчина! Вона любила показатися хлопцям і взагалі лю­дям, мовляв: «А дивіться ж! Ось я яка! Дивіться!! А ви ду­маєте, хто це там так гарно грає оцю одалісочку?!» — Во­на хотіла пожинати славу безпосередньо, відчуваючи її на собі в поглядах, в шиканні — «О! О! О! о! Дивись! Ди­вись!!.» Бо хто ж може бути кращий за Люсю Жабку, двадцятидворічну дівчину? Авжеж, ніхто... Хоч це було заборо­нено — показуватися в фойє під час вистави в костюмі й гримі, але тим самим це й було ще цікавіше...
* * *
Буфети (а їх два, нагорі й унизу) торгували повною парою, були увесь час в облозі. А так як у них, крім пива й горшки, більше вже не було нічого такого, ніяких та­ких ласощів, чим би можна було потішити ніжніші уста, то облогу тримали хлопці, — корки лускотіли, мовби постріли дрібнокаліберних гвинтівок десь у «тірі». Хлопці, барвисті, дебелі, широкогруді городяне й селю­ки пили пиво понуро, поважно, зосереджено, вмочали червоні розпалені уста в сніжно-білу піну наповнених кухлів і тягли повільно, а коли відривали уста від кухля, над ними лишалися сніжно-білі довгі вуса піни, як у запорожців. Ця подібність веселила дівчат... «Тю, хай ти скиснеш! Точнісінько такий, як той, що продав свою сестру!» або: «От козак, так козак!»
«Ну-ну! — мурмотить «козак» нахмарено й витирає вуса вершком долоні. — Я би його продав!»
Як і належалось відповідно до «духу часу», «народ» був мовчазний, «суцільний равлик», мовляла Ата, — тримав язик за зубами, навіть випивши п'ять кухлів пива. Бач, як­раз наймовчазнішим був той «народ», що тримав у об­лозі буфети, ніби то були товпища не таких собі простих хлопців, а мудреців, які збагнули, що справжня істина ле­жить на дні келиха... та що «язик мій — ворог мій»...
Винятком був, мабуть, знову Чубенко. Червоний і по­нуро усміхнений, тримаючи в вузластій руці обидва своїх запорозьких вуса, він стояв з Данком Шигимагою у кутку за буфетом, притиснув його до стіни, мов бран­ця, і говорив сам та щось змушував говорити й Данка... То була розмова на невідому нікому тему — може, про мистецтво, а може, про полювання на дрохв... Бідолаш­ний горбань, збентежений і блідий, з розкуйовдженою шевелюрою бистро позирав з-за приплющених вій на оточення й далебі хотів якось від Чубенка відпекатися. Допоміг йому другий гонг, що потяг розбурхане людсь­ке море в вузькі щілини дверей. Данко Шигимага видер­ся від Чубенка й швидко пішов нагору по східцях, ніби піднімаючись на небо від такого страшного грішника й п'яниці. Він був сам, бо решта вже пробігла всі східці й розтеклася по дверях. Обернувшись до низу, Данко про­мовив тихо, але чітко до Чубенка:
— Того не могло бути...
— Е-е, що там ти тямиш в людях! — махнув стари­ган досадно рукою, випустивши з неї запорозькі вуса, і пішов до дверей партеру, трішки похитуючись і бур­мочучи:
— Миготить, брат!.. миготить... У душі миготить...
* * *
Третя дія почалася надзвичайно сильним акордом — сценою з невольниками. Гранично вимовна, пластична картина трагедії каторжників!.. Аж похололо в душах. Каторжники — це категорія вічна, і даремно там ті ка­торжники якісь «турецькі» — це категорія вічна, тра­гедія мучеництва і — перманентна трагедія їхнього народу... Безглузда історія складається з безкінечних повторень...
А невольники, їхні прадіди значить, на тлі розкішно­го східного міста, на тлі пишних палаців, мечетів і міна­ретів, заковані в тяжкі кайдани, носять тяжуче каміння — будують якусь будову якоїсь (може, й турецької, п'ятирічки) великої проекції... То, може, мала би бути тюрма, а чи фортеця з тюрмою разом... Циклопічність споруди перегукується й з древніми фараонівськими пірамідами й з циклопічними спорудами сучасності... Невольники обшарпані (пошарпана одежа й пошарпа­на шкіра), вимучені, в смугах від шмагання нагаями та гарапниками погоничів і варти... Погоничі й варта складаються з немилосердних спаґів, з яничар... Карти­на каторжної праці ось така... ось така... ну, точнісінько така, як вона оспівана в усіх каторжанських піснях про Сибір!.. Публіка ловить кожне слово, кожен рух, за­таївши подих... Каторжники по п'єсі називаються «не­вольниками», але вони відомі усім як «каторжники»... вони відомі глядачам не з турецької історії, якої вони не знають, а з історії дещо ближчої, яку вони всі знають, з отого знаменитого — «Дзінь-бом! Дзінь-бом! Слишен звон кандальний...» та «За Сибіром сонце схо­дить!..» Тому картина каторжної праці бідолашних предків просто надзвичайна... Що завирувало в людсь­ких душах від такої картини? Які рефлексії від неї бро­дили в людських головах?!. А каторжники сурганять каміння, дзвенять кайданами «дзінь-бом! дзінь-бом!», і хтось із них, непогамовний і затятий співає... Співає пісню про козака Софрона:
Ой, не знав козак та п не знав Софрон,
А де славоньки зажити...
(і товариші його задумливо підхоплюють)
Гей, зібрав військо, славне запорізьке,
Та й пішов він орду бити...
А Софрон стоїть осторонь, зажурений, знесилений. Це ж уже й пісню про нього товариші склали, але — навіщо! Зломила їх сила ворожа, бо велика сила меншу завжди ломить, і треба їм тепер загибати. І це ж через нього всі загналися в неволю. І марно. Він навіть не взнав, де ж його мила, де його та провідна зоря, що ве­ла крізь всі іспити й бурі і довела аж сюди...
Софрона грає Григорій Мороз, улюбленець публіки. Його тяжко в цій ролі впізнати через ті вуса й того бута­форного «оселедця» на голім черепі, й через ті шарова­ри. Софрон голий до пояса, потовчений, розтерзаний.
І Степан тут, той самий, що продав туркові сестру рідну, — він от лежить і вже вмирає. Він добре покуту­вав свій гріх у боях з ворогом, але ще не спокутував — над ним, уже півмертвим, ще потішається ворог, що не оцінив його прислуги, і він, отак лежачи в агонії, допи­ває свій гіркий келих...
Публіка, далебі, найменше сприймає слова, — вона сприймає саму талановито оформлену й подану карти­ну, видющу каторгу.
Явним недоглядом режисера було те, що деякі древні невольники під час перепочинку курили зовсім не древню, а скручену з махорки цигарку одну на гурт, передаючи «бичка» з руки в руку. Нонсенс. А може, це був не недо­гляд режисера, а вислід «винахідливості» акторів, що, йду­чи на сцену, забули люльки... Проте ця деталь не тільки не зіпсувала справи, а, навпаки, зробила всю картину особли­во реальною, разючою, гостро сприйманою. Напевне ніхто з глядачів не побачив у тій каторжанській цигарці, у тім преславнім «бичку», недоречності, навпаки, побачив якраз доречність, і якраз саме тому підсвідомо, з глибо­кою нудьгою відчув увесь справжній трагізм каторжансь­кої долі... Але вже, мабуть, сьогодні на те пішло, щоби й помилки та прикрі випадки грали свою якусь логічну роль, — глядачі їх сприймали як закономірність, або взагалі не сприймали, зовсім не рахуючись з бутафорією. Ос­таннє довів яскраво один несподіваний, на перший по­гляд дуже прикрий, випадок, що стався в найцікавішому місці сцени з невольниками. В найвищій точці драматич­ного напруження, коли вибухнув конфлікт між бідними невольниками й жорстокими спагами та наглядачами, у Софрона, що стояв посеред сцени грудима проти своїх мучителів і, потрясаючи кайданами, виголошував гнівний монолог, раптом одпали вуса... В блискавичну мить мітичний запорожець, прапращур усіх присутніх, перетво­рився в праправнука, в сучасного юнака; тобто «дрібно­буржуазний», фантастичний запорожець перетворився в «пролетарського» свого нащадка, в Григорія Мороза... Зала, перед тим наелектризована надзвичайним драматизмом всього попереднього, охнула... Але ніхто не зарего­тався, як то могло би бути. Ні, замість сміху несподівано вибухнули аплодисменти — зухвалі аплодисменти підбадьорення, мовляв: «Не губись! Чорт з ними, з тими вусами! Знаємо, що то декорація! Смали так!»
І Мороз не розгубився. Він спокійнісінько вернув ву­са на їхнє місце, умовні вуса на умовне місце, і грав собі далі... Це було одне з тих малих нещасть, що іноді підступно застукують актора на сцені, роблячи іспит йо­го талантові, а іноді й ламаючи навіки його кар'єру. Але на те вже сьогодні пішло, ніби якась вища сила зумисне взялася сьогоднішню виставу скорегувати по-своєму.
Знаменним було те, що ніхто, навіть ті московські гості, дачники, під впливом надзвичайного трагізму всієї п'єси і високого мистецтва її виконання, не побачили в тім епізоді з вусами нічого комічного. Було лише співчуття тому талановитому акторові, тому улюбленцеві публіки, Морозові, і радість, що він так просто дав собі раду... А ще було щось таке, що не дається моментально­му усвідомленню, як неймовірний парадокс. Можливо, на це трудилася мимоволі вже Люся Жабка своєю бігани­ною, готуючи уневажнення декоративного плащика... В п'єсі уже неподільно запанувало щось, що їй не властиве, щось, що переступило шароварні умовності, переступило через грим, через «дурні оселедці» й вуса, через підкрес­лений фальш східньої екзотики, щось таке, що пересягну­ло вже через театр, вийшло за його рамці, за рамці сце­ни й панує над усіма, психологічно зв'язало людей по обидва боки рампи і, напевно, вийшло й на вулицю, туди в масу, що стояла й чекала кінця... Тим «щось» був факт, що психологічне настановлення граного на сцені пересу­валося на сучасну площину, фатально з'їжджало на су­часні рейки, поймалося духом сучасності. Легенду дав­нини зруйновано, міф щез, а на його місце вставала легенда інша, нова, реальна легенда дійсності...
І вже ніхто цього не зміг би повернути на інші тори, а тим більше зупинити, як тую лявину, що фатально ко­титься згори. Вона мусить докотитися до краю, впасти й придушити когось, хто приречений на жертву.
І лавина котилася...
Коли в жорстокій сцені упокорювання закутих в залізо невільників спаґи убили Степана за те, що він, до­ведений до нестями знущанням ворога над товариша­ми, прибив кайданами наглядача й коли в момент Степанової смерті з'явилася на плацу його мати Ганна, пе­ребрана в циганку, напруження в залі дійшло високої точки. Але воно ще наростало. Наростало. Показником цього була мертва, понура, зловісна тиша. Ніхто навіть не зааплодував, коли Степан ударив свого ката тяжки­ми наручниками по голові, чути було лише сопіння. А ко­ли з'явилася мати Ганна, покотився шелест шикання — вимога ще більшої тиші, хоч більшої тиші вже не могло бути, хіба що глушили власні серця.
Мати зустрілася з сином. Зустрілася для того, щоби прийняти передсмертний шепіт тяжкого каяття...
Але як же ж вона грала, тая заплакана мати! Ніхто не знав, чому вона так особливо грала сьогодні й чого во­на так щиро заплакана перед тими всіма невольниками. Ніхто не знав, що в тієї Ольги, яка грає Матір Ганну, стоїть увіччю інший невольник, справжній, отой хлопчик-вовчик, що десь умирає в лікарні. І тому їй не треба нічого удавати. Вона лише виливала свою душу, так збентежену й поранену... Вона грала те й не те, що було по сценарію, формально те, а в суті не те, — вона все ба­чила в іншому дещо плані, аніж то приказав режисер. Слова були ті самі, що і в книжці, але душа в них інша, звучання їхнє було інше, продиктоване власним серцем. І тому те звучання діяло так вражаюче... Коли дозорці й спаги відірвали брутально Ганну від сина й почали гна­ти її та таврувати «джаврою», проклинати шайтаном, вона так заполоменіла й такими розсипалася прокльо­нами, що вони не вкладалися в епічні старовинні рамці, а дихнули гарячим вогнем нового, живого:
Мене... мене... до сина не пустили! —
здивувалась вона, простягши руки до залі і затремтіла тими руками материнськими:
О будьте же ви прокляті до смерті!
Щоб цілий вік ні ви, ні весь ваш рід
Не знали й дня щасливого, години!
Щоб муки всі, які у пеклі є,
Невідступно вам душу мордували!
Щоб серце вам все струпом пройнялось!
Щоб в печінках засіли чорні жаби!
Щоб хробаки точили скрізь нутро!
Щоб очі вам повиїдала тля,
О гаспиди, архангели прокляті!!.
Це був несамовитий монолог. Ольга його виголоси­ла в нестямі в залю, простягаючи туди в шаленім пафосі прокльону свої материнські руки, туди, де в першім ря­ду сиділо все начальство... Вона сама не здавала справи з того, що робила... власне, вона виголошувала те, що й належалося по п'єсі, виголошувала монолог, завчений твердо, «назубок» за довгі місяці безкінечних репетицій, тільки тоді вона його виголошувала машинально, адре­суючись в далеке минуле, чуже й байдуже, а тепера вона адресувалася в сучасне, вона тими словами виливала ве­ликий біль, що пік її серце. В кінці вона цілком підсвідо­мо вліпила одне-однісіньке власне, своє слово, що чо­мусь підвернулося на язик, слово «архангели». Це — зовсім модерне, крилате слово, народній епітет для означення володарів і наглядачів модерних тюрем.
Начальство нічого собі, сиділо мовчки, лише втяг­нувши голови в плечі. Становище того начальства до­сить дурне. З одного боку, це ж його зовсім не стосуєть­ся, ясно. А з другого... Ні, не могло ж воно запротесту­вати проти п'єси великої давності! Та й проти чого са­ме протестувати? Та й час протестувати був учора, на перегляді.. А тепер пізно; щоб не вийшло — «на злодії шапка горить!»
А Ганна-Ольга зробила павзу, запнувшись після свавільно вилетілого слова і згубивши нитку, бо збила­ся з тексту, й тоді тишу розірвала буря оплесків — і мит­тю вщухла, знову стала грізна тиша... Так, ніби це був перший розкат грому. Ганна в одчаї простягнула руки й продовжувала монолог надміру тепер високим, далебі, переляканим голосом. Скидалося на те, що вона неаби­як перелякалася сама того нефортунного слова, що так нагло вискочило.
...Помста!
І помстою я душу вдовольню!!
Але ідуть... Ховайся в серці, горе,
Не проступай для глуму на виду!
Після цього, задкуючи й захищаючись від темряви залі руками, Ганна відступає мерщій за камінь. І хтозна, чого вона так розгублено відступає, — чи так положено за ходом п'єси, а чи вона відступає з переляку, від очей тих, що сидять в перших лавах партеру... Чи від несамо­вито розпалених очей «гальорки»...
В залі мертва, понура тиша. Мовчанка. І понурість тієї мовчанки стає все виразніша. Лавина котиться сама. Нагнічення в заданім якоюсь невідомою силою психо­логічнім напрямку наростає само собою. Якимось ди­вом старі, заяложені слова повертаються зовсім новим кутом і сяють, як удари блискавки.
Маруся Богуславка шукає невільників, почувши від Ахмета, що ті невільники десь працюють тут. «Де ж, де ж вони?!» — і взнавши від нього, що тих бідолах десь тут в льохах дуже карають і мордують, сплескує руками і до залі:
О злочинство!
Яка страшна омана! Значить, тут
Така ж, як скрізь, дратівля мого люду?!
Невольництво! О зрада!.. Спала я
На подушках шовкових і не знала,
Що вся пиха й розкіш ця ось райська
Купована за кров і сльози бранців...
Боже мій!
Учувсь мені знайомий, рідний голос!
Веди! Веди!..
В залі йорзання в перших рядах, а на гальорці наеле­ктризоване мерехтіння очей.
Маруся зауважила циганку й велить Ахметові поклика­ти її, а почувши, що циганка говорить її мовою, скинулася:
— З України циганка!!.
(До Ахмета). Відступися!
Ті сама я хочу розпитати...
Мати впізнає дочку, дочка впізнає матір, що боси­ми ногами прийшла шукати її й усіх бідних невіль­ників...
Ганна розповідає дочці про дім, про край, про те, як багато невільників працює тут, про смерть її брата Сте­пана, про Софрона... Яка мука, яка пекельна мука для нещасної Богуславки!
Не знала я, не відала... Клянуся...
Яке страшне пробудження від сну!! — (Озирається по залі).
Яка собі роблюся я гидка!
Сп'яніла я, чи одібрав Бог розум...
Ой лелечко!..
Навіщо ж ти пустила на цеп світ
Своє дитя, — на горе, на гризоту,
На поквіл злий...
Маруся пропонує матері свій турецький ятаган і про­сить, щоби вона вкоротила її муки.
...Тни у серце
Щоб на ножі все кров'ю запеклося.
Геть прічусе! (Зриває геть оздоби). — Запроданки оздоби!
Здобуті ви за рідну братню кров!..
О як тепер ненавиджу себе я!..
Але мати не тнула ножем. Ще келих не допитий до дна. Ще його треба їм допити. Удвох. Ворог мусить зло спокутувати кров'ю. А вони мусять упитися помстою. Ні, мати не ткнула ножем.
— О моя доню люба!
..........................................................................
Третя дія закінчилася без аплодисментів. Завіса поволі закрилася при гробовім мовчанні. Аж дивно. І моторошно усім за сценою...
А Страменко в переднім ряду вже посміхається, ро­зуміючи це мовчання по-своєму, як і належиться, й обер­таючись до другого й третього ряду, — мовляв, «а що, хіба я не казав! Наше радянське соціалістичне суспільство не таке, брат, дурне, щоби піддаватися якійсь там дрібно­буржуазній наївній мелодрамі, отакій от шараварщині!» Сазонов позіхає скептично, з виглядом душероздиральної нудьги. Чорт його розбере, цього щелепатого.
А режисер квапився. Перерва була надзвичайно ко­ротка, власне, її не було, — завіса закрилася тільки для того, щоби він — режисер — глянув з одчаєм у дірочку в завісі на душероздиральне позіхання Сазонова в першім ряду. Він те позіхання зрозумів по-свойому; він, як досвідчений режисер, помітив з одчаєм уже давно, що з виставою творилося щось неймовірне, що все з'їжджало набік, вихопилося з-під його керма й котилося чорт його знає куди, усім опанувала якась масова психоза. І вже він не міг нічого вдіяти. Він тільки боявся, що не дадуть до­грати п'єсу до кінця. Хай вона дійде до кінця й тоді всі по­бачать, що все в порядку... Але тільки би дали закінчити. Через те він зарядив не давати антракту, тільки відділи­ти коротким зашморгом завіси дію від дії і зразу знову — вчвал до фінішу! Не давати глядачам, власне, отим вер­шителям долі, опам'ятатись. Пустити останню дію, як могутній заключний акорд, без жодного інтервалу, і там — хай хоч небо завалиться, там кінець його оцій бо­жевільній напрузі... Крім позіхання Сазонова, режисера надзвичайно збентежила понура мовчанка партеру й «гальорки», — якась тривожна, незрозуміла... Чи не пах­не це катастрофою й для вистави, й для театру взагалі, — бо в холодності тій вичувається вже смертний вирок най­вищого судді, громадськості... Але хай котиться все до кінця, як було, з усього розгону. Кінець вінчає справу.
Світло в залі блиснуло на мить і стало знову пример­кати. Вдарив хапливо гонг — перший... другий... а за тим і третій... Світло погасло.
Чубенко навіть не встиг випити шклянки пива...
Остання дія йшла на граничному регістрі нервового напруження. Сластьон зразу не збагнув, як і інші, що тривожне мовчання залі — то мовчання грозове, то мовчання страшне, яке може розрядитися в зовсім не­передбаченому ніким напрямку.
В тій мовчанці дія котилася до фінішу з повного розгону.
Всі блискучі монологи, всі надзвичайної сили кадри, з такою любов'ю виточені й вистилізувані, йшли без оцінки, без зовнішньої реакції... Навіть тоді, коли Мару­ся Боїуславка, вкрай розтерзана своєю трагедією, зро­била героїчний, всеокупаючий вчинок, — звільнила на­решті всіх невольників і свого милого з кайданів, з не­волі, з немилосердної каторги, — тиша залі не розсипа­лася аплодисментами.
Та тиша тільки ще більше набрякла... Сопла... Кой-де сьорбала носом...
І тільки тоді нарешті, коли нещасна Богуславка не в силі виплутатися з внутрішньої колізії, не в силі пережи­ти своєї власної душевної катастрофи, трагедії «запро­данки», кінчає життя самогубством, коли роля Марусі Богуславки, так прекрасно зінтерпретована й осучасне­на відважною Атою, була зіграна до кінця, коли над тру­пом Марусі Богуславки-Ати, розпростертої на кону, мовби розіп'ятої перед очима залі, поволі поповзла завіса, — вся заля глибоко зітхнула...
І хтось десь спазматично заридав...
То Людка Богомазова... Так, то та пропаща дівчина впала на спинку крісла й запихала рот шовковою шаллю...
А тоді почалося щось несамовите. Спочатку то були шалені оплески, й крики «браво!», «слава!», й тупотнява безлічі ніг. Відкрилася завіса й вийшли перед рампу всі виконавці: режисер, асистенти, актори — одаліски, спаги, яничари, турки, запорожці, шляхтичі, Маруся Бо­гуславка, мати Ганна, Степан, Софрон, всі... Розкланя­лися... А грім оплесків і крики не вщухали, навпаки, все наростали... Більше. Більше. Завіса відкривалася й закривалася кілька разів, і виходили виконавці... Всі!.. а грім ще дужчав. В передніх рядах партеру вважали, що акторів винагороджено досить і почали зводитись, але оплески, тупіт ніг і хаос голосів загрохотав так, що зму­сив передні ряди сісти, прибив їх, як градом. І раптом в тім грохоті, в тім хаосі, ніби пояснюючи причину такого шалу, в кількох місцях одночасно закричало кілька дзвінких голосів в рупори долонь:
— Художника!! Божевільного!!.
Мов на команду цей крик був покритий ревом і гро­хотом цілої залі:
— Художника!!!
— Божевільного!!!
— Божевільного!!!!.
В передніх рядах замішання, якийсь рух, а зала ще більше несамовитіє.
А коли нарешті відкрилася завіса й блідий дирек­тор театру вивів до рампи за руку Петра Сміяна, що йшов покірно й байдуже за директором, в залі вибух­нула така буря оплесків, тупотняви, несамовитого крику «браво!!», що, здавалося, ніби стеля рушиться, розпадаються стіни й все летить геть у прірву. Людські серця зірвалися з усіх причалів, люди забули в нестямі, в нападі масового психозу, про все. Всі щось кричали, тупотіли, лементували, сміялися гомерично і били, били, били в долоні, навально й оглушливо, га­тили, мов з кулеметів і гармат скорострільних... Хто-зна, чим би цей шал скінчився, коли б бідолашний ху­дожник, висмикнувши свою руку з руки розгубленого директора й повівши нею по чолі, не дав знаку кудись набік, за лаштунки, і коли би услід за цим завіса не з'їхалася докупи, прицокуючи колечками угорі... Завіса з'їхалася докупи перед постаттю Сміяна, що стояв над світлом рампи, байдужий до всього і з виразом ідеаль­ної індиферентності, відрішеності від усього. Поли завіси не зійшлися щільно внизу, й було видно Сміянові ноги в грубих, латаних черевиках, що стояли, мов укопані, осяяні знизу, — до тієї щілини кинувся директор і швиденько звів поли завіси докупи.
Грохіт в залі нагло вщух. Урвався, мов на помах чарівної палички, і люди з шумом повалили до дверей у всі боки, виливаючись з них, як кипляча вода. Було таке враження, що кожен нагло протверезів і в нападі каяття та жаху намагався якнайшвидше видертися й утекти звідси. І в той же час ніби кожен в душі сміявся й тріумфував, — зухвальство заховалося всередину, мов равлик у мушлю, й визирало крізь вузенькі щілин­ки прижмурених очей, що їх люди ховали один від од­ного, опускаючи голови, втягаючи їх в плечі й шпарко, весело розбігаючись у всі боки... А грім того, що тра­пилося з тією «Маруською», викотився на вулицю, на площу й помчав геть у всі кінці з юрбами, що так дов­го чекали й нарешті дочекалися й тепер розходилися в гомінкій нічній темряві...
В залі лишилася стояти лише маленька купка перед бар'єром оркестру: розгублений і люто насуплений Сазонов з готовим до скоку Зайдешнером, червоний, мов варений рак, Страменко, Калашников, Шубін, Говоров, уповноважений Головліту, тов. Маслов, Добриня-Романов і Чубенко. Не було з начальства Павла Ру­ка, він, стривожений і усміхнений, пішов десь з масою молоді. Не було й Людмили Богомазової, — її, запла­кану й пригноблену, десь винесли людські хвилі... Так само, як винесли й усіх «благонадійних» та «пра­вовірних»...
Чубенко був п'яний, — стояв, похитуючись, перед Сазоновим, а лице його сяяло, — він стояв в точно відтво­реній мимохіть позі того запорожця з Рєпінової карти­ни, що так загонисто оскирився, взявшись у боки й розвісивши свої піваршинні вусяра. Він був увесь втілен­ня безмежного, хоч і безсловесного, тріумфу. Зухвалий вигляд Чубенків аж наче кричав у лице Сазонову:
— «Ага!!. А ти казав, «нема грому»! Маєш! Чортів ти сину!»
А посеред сцени за завісою стояла приголомшена Ата й тисла руками скроні. Вона була безмежно схвильо­вана й здивована, й розгублена, й сміхом осяяна:
— Ух! — замружила очі дівчина й струсонула плечи­ма: — Всі... Всі равлики вилізли зразу!!. Мільйон!
XXXIII
Розділ кінцевий
Це була демонстрація. Без сумніву. Стихійна, неперед­бачена і немисленна. Але — доконана. І тепер всі чекали справжнього грому. І той грім ось-ось мав би грянути.