LatinEach bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Буйний вітер - 29
Total number of words is 4585
Total number of unique words is 2309
25.0 of words are in the 2000 most common words
35.0 of words are in the 5000 most common words
41.2 of words are in the 8000 most common words
І Маруся вирішила ставати туркенею. Дія йшла наспад, переходила в тон такої от собі мелодрами, затихала, пригасала й мала пригаснути цілком. І нічого би й не було. Але раптом Маруся зробила страшне відкриття... І все пішло шкереберть. Дія зробила карколомний зиґзаґ...
Коли Маруся вже скорилася своїй участі, коли заспокоєна пашою скріпилася вірою в нього й уже вирішила ставати туркенею, — раптом почулася звідкілясь тиха пісня чоловічого гурту, що все наростала, наближаючись... І ось зринули чіткі її слова:
Ой, у полі два явори.
Третій зелененький,
Та занедужав при дорозі
Козак молоденьки...
Зачувши пісню, Маруся потяглася за дорогими звуками, ламаючи руки та ридаючи. А далі кинулася, як ужалена:
Ай, хто ж там, хто?!.
Мій мозок запалав.
Почувсь мені коханий, кревний голос...
Ой Боже ж мій!..
(І до Ахмета, що навернувся).
Який то гурт співа?
«Невольники!» — відкарбував Ахмет голосно й понуро.
Маруся остовпіла. І... що сталося з Агою, невідомо, але трагізм її був такий справжній, такий глибокий і непідробний, що вийшов зовсім за театральні межі, — заточуючись, вона ступнула до рампи, зовсім близько, й, простягаючи руки до залі, до перших рядів, у чорноту, в ніч і до мерехкотняви очей на балконах... ні, не вигукнула, як то належалось по п'єсі, а проговорила тихо й якось так особливо, крізь здушене ридання, що стрясла всіма:
Нево льн ики?!!
У мужа?!!
В моїм садку?!! В кайданах кревний люд?
І, може, та м... Л у кав е о ш у ка н я!!.
Веди мене до них!!.
Пізніше казали, що по тих словах Ати-Марусі з Богуслава Сазонов машинально втяг голову в плечі. Хтозна. Одно було вірно: ошелешена зала мить мовчала, закам'яніла... І враз вибухнула громом аплодисментів, проводжаючи завісу, що возвіщала антракт, відтинаючи від того грохоту Марусю й Ахмета, що покірно приклав руку до серця й вклонився Марусі до самої землі.
Багатьом уже тоді здалося, що аплодисменти ці занадто були експансивні, занадто вже смислові, такі самі смислові, як смислові вийшли Атині слова, останні заключні слова в цій дії. Але в перших рядах панував цілковитий спокій, ніхто там не надав тим словам якогось особливого значення, поза тим, що належалось по п'єсі. Це вже вони бачили й чули на пробі. І так, як і на пробі, так і тепер, нікого з очерствілого начальства ті слова не вразили, хіба котрусь з відповідальних жінок, що то там, то там он витирали хусточками очі.
Коли закрилась завіса, Чубенко, весь червоний і усміхнений «в вуса», протиснувся в нижнє фойє до буфету й випив підряд два кухлі пива, а потім ще й чарку горшки.
Публіка, відхлинувши з залі й виповнюючи всі бічні простори, була надзвичайно задоволена з ходу п'єси. Це вже приблизно те, чого вони сподівалися, включавшись всією душею. Дівчата деякі вже були заплакані. Хлопці дудлили пиво й хмурніли, або й кепкували з дівчат, або ніяковіли, блукаючи очима понад головами, в четвертому десь вимірі, — далебі, їм було прикро за своїх «слабонервних» товаришок. Дачниці й дачники чимсь стурбовані, задумані, зніяковілі, тиснулися окремо купками й поширеними очима дивилися на «масу», — їх, без сумніву, вражала сила впливу сцени на ось цю ось «примітивну», кепсько вдягнену, «простяцьку» провінційну масу тубільців, «півдикунів», що от же виявилися такими надзвичайно чутливими до мистецтва.
«Маса» гойдалася, вирувала в коловороті руху по всіх фойє й по сходах, витирала сльозинки з вій, пила пиво біля буфетів, а часом і горілку, немилосердно диміла папіросами й так самокрутом. І хміліла. Хміліла... Тільки не самим горілчаним хмелем...
На балконі над вулицю якось особливо шаліла оркестра, якимсь таким зухвалим вихилясом, ніби їй було відомо, що там щось сталося, й те все було надзвичайно веселе...
А за сценою, як тільки закрилася завіса, заплакана Ольга, мати Марусина, кинулася Аті на шию й ні з того ні з сього почала її цілувати. Цілувала й плакала і нічого не казала... А потім підійшла до дірочки в завісі й дивилася крізь неї в осяяну залю, в передні ряди — там сиділо начальство й чекало наступної дії. Великі пани не хотіли виходити в фойє й мішатися там з малими людьми, чекали кінця вистави тут, — поважні, маєстатйчні, величаві. А може, вони не хотіли в фойє зустрічатися з тими «стаханівцями» й «ударниками соціалістичних ланів і заводів», з тими всіма «знатними людьми», що їх так лагідно і просто було виселено з передніх рядів десь на гальорку... Ольга дивилася в дірочку на Страменка, на Сазонова, на конячу щелепу Зайдешнера, заплічних діл майстра, на Добриню-Романова, на начальника міліції, на всіх інших і тремтячою рукою жмакала кохтину на грудях, обриваючи старовинні блискітки... І кусала губи...
* * *
Люся Жабка, чарівна одалісочка, теж поцілувала Ату, підстрибнувши, як коза, й обхопивши за шию. Але вона з інших причин, просто їй було весело, вона була в надзвичайному піднесенні, в надзвичайному збудженні, — таке все чудесне, такий прекрасний світ, так гарно йде вистава, такий успіх, так гарно грала Ата, так гарно грали всі, й така гарна вона сама... Це вже ясно, буде колосальний успіх, а там же — в театрі, в залі — скільки знайомих! А скільки гарних хлоп'ячих очей, чорних, блакитних, різних!.. І всі дивляться на неї!..
Збуджена Люся не могла всидіти й не могла втерпіти, щоби не вибігти на хвилинку в фойє й не показатися людям (ніби ненароком, нібито вона за ділом, чимось так заклопотана, когось шукаючи ніби)... Так як була загримована, в убранні туркені, в ролі пишної й чарівної одаліски, Люся Жабка бігала кілька разів через нижнє фойє... Скільки народу!! — І всі перед нею розступаються... Хитра дівчина! Вона любила показатися хлопцям і взагалі людям, мовляв: «А дивіться ж! Ось я яка! Дивіться!! А ви думаєте, хто це там так гарно грає оцю одалісочку?!» — Вона хотіла пожинати славу безпосередньо, відчуваючи її на собі в поглядах, в шиканні — «О! О! О! о! Дивись! Дивись!!.» Бо хто ж може бути кращий за Люсю Жабку, двадцятидворічну дівчину? Авжеж, ніхто... Хоч це було заборонено — показуватися в фойє під час вистави в костюмі й гримі, але тим самим це й було ще цікавіше...
* * *
Буфети (а їх два, нагорі й унизу) торгували повною парою, були увесь час в облозі. А так як у них, крім пива й горшки, більше вже не було нічого такого, ніяких таких ласощів, чим би можна було потішити ніжніші уста, то облогу тримали хлопці, — корки лускотіли, мовби постріли дрібнокаліберних гвинтівок десь у «тірі». Хлопці, барвисті, дебелі, широкогруді городяне й селюки пили пиво понуро, поважно, зосереджено, вмочали червоні розпалені уста в сніжно-білу піну наповнених кухлів і тягли повільно, а коли відривали уста від кухля, над ними лишалися сніжно-білі довгі вуса піни, як у запорожців. Ця подібність веселила дівчат... «Тю, хай ти скиснеш! Точнісінько такий, як той, що продав свою сестру!» або: «От козак, так козак!»
«Ну-ну! — мурмотить «козак» нахмарено й витирає вуса вершком долоні. — Я би його продав!»
Як і належалось відповідно до «духу часу», «народ» був мовчазний, «суцільний равлик», мовляла Ата, — тримав язик за зубами, навіть випивши п'ять кухлів пива. Бач, якраз наймовчазнішим був той «народ», що тримав у облозі буфети, ніби то були товпища не таких собі простих хлопців, а мудреців, які збагнули, що справжня істина лежить на дні келиха... та що «язик мій — ворог мій»...
Винятком був, мабуть, знову Чубенко. Червоний і понуро усміхнений, тримаючи в вузластій руці обидва своїх запорозьких вуса, він стояв з Данком Шигимагою у кутку за буфетом, притиснув його до стіни, мов бранця, і говорив сам та щось змушував говорити й Данка... То була розмова на невідому нікому тему — може, про мистецтво, а може, про полювання на дрохв... Бідолашний горбань, збентежений і блідий, з розкуйовдженою шевелюрою бистро позирав з-за приплющених вій на оточення й далебі хотів якось від Чубенка відпекатися. Допоміг йому другий гонг, що потяг розбурхане людське море в вузькі щілини дверей. Данко Шигимага видерся від Чубенка й швидко пішов нагору по східцях, ніби піднімаючись на небо від такого страшного грішника й п'яниці. Він був сам, бо решта вже пробігла всі східці й розтеклася по дверях. Обернувшись до низу, Данко промовив тихо, але чітко до Чубенка:
— Того не могло бути...
— Е-е, що там ти тямиш в людях! — махнув стариган досадно рукою, випустивши з неї запорозькі вуса, і пішов до дверей партеру, трішки похитуючись і бурмочучи:
— Миготить, брат!.. миготить... У душі миготить...
* * *
Третя дія почалася надзвичайно сильним акордом — сценою з невольниками. Гранично вимовна, пластична картина трагедії каторжників!.. Аж похололо в душах. Каторжники — це категорія вічна, і даремно там ті каторжники якісь «турецькі» — це категорія вічна, трагедія мучеництва і — перманентна трагедія їхнього народу... Безглузда історія складається з безкінечних повторень...
А невольники, їхні прадіди значить, на тлі розкішного східного міста, на тлі пишних палаців, мечетів і мінаретів, заковані в тяжкі кайдани, носять тяжуче каміння — будують якусь будову якоїсь (може, й турецької, п'ятирічки) великої проекції... То, може, мала би бути тюрма, а чи фортеця з тюрмою разом... Циклопічність споруди перегукується й з древніми фараонівськими пірамідами й з циклопічними спорудами сучасності... Невольники обшарпані (пошарпана одежа й пошарпана шкіра), вимучені, в смугах від шмагання нагаями та гарапниками погоничів і варти... Погоничі й варта складаються з немилосердних спаґів, з яничар... Картина каторжної праці ось така... ось така... ну, точнісінько така, як вона оспівана в усіх каторжанських піснях про Сибір!.. Публіка ловить кожне слово, кожен рух, затаївши подих... Каторжники по п'єсі називаються «невольниками», але вони відомі усім як «каторжники»... вони відомі глядачам не з турецької історії, якої вони не знають, а з історії дещо ближчої, яку вони всі знають, з отого знаменитого — «Дзінь-бом! Дзінь-бом! Слишен звон кандальний...» та «За Сибіром сонце сходить!..» Тому картина каторжної праці бідолашних предків просто надзвичайна... Що завирувало в людських душах від такої картини? Які рефлексії від неї бродили в людських головах?!. А каторжники сурганять каміння, дзвенять кайданами «дзінь-бом! дзінь-бом!», і хтось із них, непогамовний і затятий співає... Співає пісню про козака Софрона:
Ой, не знав козак та п не знав Софрон,
А де славоньки зажити...
(і товариші його задумливо підхоплюють)
Гей, зібрав військо, славне запорізьке,
Та й пішов він орду бити...
А Софрон стоїть осторонь, зажурений, знесилений. Це ж уже й пісню про нього товариші склали, але — навіщо! Зломила їх сила ворожа, бо велика сила меншу завжди ломить, і треба їм тепер загибати. І це ж через нього всі загналися в неволю. І марно. Він навіть не взнав, де ж його мила, де його та провідна зоря, що вела крізь всі іспити й бурі і довела аж сюди...
Софрона грає Григорій Мороз, улюбленець публіки. Його тяжко в цій ролі впізнати через ті вуса й того бутафорного «оселедця» на голім черепі, й через ті шаровари. Софрон голий до пояса, потовчений, розтерзаний.
І Степан тут, той самий, що продав туркові сестру рідну, — він от лежить і вже вмирає. Він добре покутував свій гріх у боях з ворогом, але ще не спокутував — над ним, уже півмертвим, ще потішається ворог, що не оцінив його прислуги, і він, отак лежачи в агонії, допиває свій гіркий келих...
Публіка, далебі, найменше сприймає слова, — вона сприймає саму талановито оформлену й подану картину, видющу каторгу.
Явним недоглядом режисера було те, що деякі древні невольники під час перепочинку курили зовсім не древню, а скручену з махорки цигарку одну на гурт, передаючи «бичка» з руки в руку. Нонсенс. А може, це був не недогляд режисера, а вислід «винахідливості» акторів, що, йдучи на сцену, забули люльки... Проте ця деталь не тільки не зіпсувала справи, а, навпаки, зробила всю картину особливо реальною, разючою, гостро сприйманою. Напевне ніхто з глядачів не побачив у тій каторжанській цигарці, у тім преславнім «бичку», недоречності, навпаки, побачив якраз доречність, і якраз саме тому підсвідомо, з глибокою нудьгою відчув увесь справжній трагізм каторжанської долі... Але вже, мабуть, сьогодні на те пішло, щоби й помилки та прикрі випадки грали свою якусь логічну роль, — глядачі їх сприймали як закономірність, або взагалі не сприймали, зовсім не рахуючись з бутафорією. Останнє довів яскраво один несподіваний, на перший погляд дуже прикрий, випадок, що стався в найцікавішому місці сцени з невольниками. В найвищій точці драматичного напруження, коли вибухнув конфлікт між бідними невольниками й жорстокими спагами та наглядачами, у Софрона, що стояв посеред сцени грудима проти своїх мучителів і, потрясаючи кайданами, виголошував гнівний монолог, раптом одпали вуса... В блискавичну мить мітичний запорожець, прапращур усіх присутніх, перетворився в праправнука, в сучасного юнака; тобто «дрібнобуржуазний», фантастичний запорожець перетворився в «пролетарського» свого нащадка, в Григорія Мороза... Зала, перед тим наелектризована надзвичайним драматизмом всього попереднього, охнула... Але ніхто не зареготався, як то могло би бути. Ні, замість сміху несподівано вибухнули аплодисменти — зухвалі аплодисменти підбадьорення, мовляв: «Не губись! Чорт з ними, з тими вусами! Знаємо, що то декорація! Смали так!»
І Мороз не розгубився. Він спокійнісінько вернув вуса на їхнє місце, умовні вуса на умовне місце, і грав собі далі... Це було одне з тих малих нещасть, що іноді підступно застукують актора на сцені, роблячи іспит його талантові, а іноді й ламаючи навіки його кар'єру. Але на те вже сьогодні пішло, ніби якась вища сила зумисне взялася сьогоднішню виставу скорегувати по-своєму.
Знаменним було те, що ніхто, навіть ті московські гості, дачники, під впливом надзвичайного трагізму всієї п'єси і високого мистецтва її виконання, не побачили в тім епізоді з вусами нічого комічного. Було лише співчуття тому талановитому акторові, тому улюбленцеві публіки, Морозові, і радість, що він так просто дав собі раду... А ще було щось таке, що не дається моментальному усвідомленню, як неймовірний парадокс. Можливо, на це трудилася мимоволі вже Люся Жабка своєю біганиною, готуючи уневажнення декоративного плащика... В п'єсі уже неподільно запанувало щось, що їй не властиве, щось, що переступило шароварні умовності, переступило через грим, через «дурні оселедці» й вуса, через підкреслений фальш східньої екзотики, щось таке, що пересягнуло вже через театр, вийшло за його рамці, за рамці сцени й панує над усіма, психологічно зв'язало людей по обидва боки рампи і, напевно, вийшло й на вулицю, туди в масу, що стояла й чекала кінця... Тим «щось» був факт, що психологічне настановлення граного на сцені пересувалося на сучасну площину, фатально з'їжджало на сучасні рейки, поймалося духом сучасності. Легенду давнини зруйновано, міф щез, а на його місце вставала легенда інша, нова, реальна легенда дійсності...
І вже ніхто цього не зміг би повернути на інші тори, а тим більше зупинити, як тую лявину, що фатально котиться згори. Вона мусить докотитися до краю, впасти й придушити когось, хто приречений на жертву.
І лавина котилася...
Коли в жорстокій сцені упокорювання закутих в залізо невільників спаґи убили Степана за те, що він, доведений до нестями знущанням ворога над товаришами, прибив кайданами наглядача й коли в момент Степанової смерті з'явилася на плацу його мати Ганна, перебрана в циганку, напруження в залі дійшло високої точки. Але воно ще наростало. Наростало. Показником цього була мертва, понура, зловісна тиша. Ніхто навіть не зааплодував, коли Степан ударив свого ката тяжкими наручниками по голові, чути було лише сопіння. А коли з'явилася мати Ганна, покотився шелест шикання — вимога ще більшої тиші, хоч більшої тиші вже не могло бути, хіба що глушили власні серця.
Мати зустрілася з сином. Зустрілася для того, щоби прийняти передсмертний шепіт тяжкого каяття...
Але як же ж вона грала, тая заплакана мати! Ніхто не знав, чому вона так особливо грала сьогодні й чого вона так щиро заплакана перед тими всіма невольниками. Ніхто не знав, що в тієї Ольги, яка грає Матір Ганну, стоїть увіччю інший невольник, справжній, отой хлопчик-вовчик, що десь умирає в лікарні. І тому їй не треба нічого удавати. Вона лише виливала свою душу, так збентежену й поранену... Вона грала те й не те, що було по сценарію, формально те, а в суті не те, — вона все бачила в іншому дещо плані, аніж то приказав режисер. Слова були ті самі, що і в книжці, але душа в них інша, звучання їхнє було інше, продиктоване власним серцем. І тому те звучання діяло так вражаюче... Коли дозорці й спаги відірвали брутально Ганну від сина й почали гнати її та таврувати «джаврою», проклинати шайтаном, вона так заполоменіла й такими розсипалася прокльонами, що вони не вкладалися в епічні старовинні рамці, а дихнули гарячим вогнем нового, живого:
Мене... мене... до сина не пустили! —
здивувалась вона, простягши руки до залі і затремтіла тими руками материнськими:
О будьте же ви прокляті до смерті!
Щоб цілий вік ні ви, ні весь ваш рід
Не знали й дня щасливого, години!
Щоб муки всі, які у пеклі є,
Невідступно вам душу мордували!
Щоб серце вам все струпом пройнялось!
Щоб в печінках засіли чорні жаби!
Щоб хробаки точили скрізь нутро!
Щоб очі вам повиїдала тля,
О гаспиди, архангели прокляті!!.
Це був несамовитий монолог. Ольга його виголосила в нестямі в залю, простягаючи туди в шаленім пафосі прокльону свої материнські руки, туди, де в першім ряду сиділо все начальство... Вона сама не здавала справи з того, що робила... власне, вона виголошувала те, що й належалося по п'єсі, виголошувала монолог, завчений твердо, «назубок» за довгі місяці безкінечних репетицій, тільки тоді вона його виголошувала машинально, адресуючись в далеке минуле, чуже й байдуже, а тепера вона адресувалася в сучасне, вона тими словами виливала великий біль, що пік її серце. В кінці вона цілком підсвідомо вліпила одне-однісіньке власне, своє слово, що чомусь підвернулося на язик, слово «архангели». Це — зовсім модерне, крилате слово, народній епітет для означення володарів і наглядачів модерних тюрем.
Начальство нічого собі, сиділо мовчки, лише втягнувши голови в плечі. Становище того начальства досить дурне. З одного боку, це ж його зовсім не стосується, ясно. А з другого... Ні, не могло ж воно запротестувати проти п'єси великої давності! Та й проти чого саме протестувати? Та й час протестувати був учора, на перегляді.. А тепер пізно; щоб не вийшло — «на злодії шапка горить!»
А Ганна-Ольга зробила павзу, запнувшись після свавільно вилетілого слова і згубивши нитку, бо збилася з тексту, й тоді тишу розірвала буря оплесків — і миттю вщухла, знову стала грізна тиша... Так, ніби це був перший розкат грому. Ганна в одчаї простягнула руки й продовжувала монолог надміру тепер високим, далебі, переляканим голосом. Скидалося на те, що вона неабияк перелякалася сама того нефортунного слова, що так нагло вискочило.
...Помста!
І помстою я душу вдовольню!!
Але ідуть... Ховайся в серці, горе,
Не проступай для глуму на виду!
Після цього, задкуючи й захищаючись від темряви залі руками, Ганна відступає мерщій за камінь. І хтозна, чого вона так розгублено відступає, — чи так положено за ходом п'єси, а чи вона відступає з переляку, від очей тих, що сидять в перших лавах партеру... Чи від несамовито розпалених очей «гальорки»...
В залі мертва, понура тиша. Мовчанка. І понурість тієї мовчанки стає все виразніша. Лавина котиться сама. Нагнічення в заданім якоюсь невідомою силою психологічнім напрямку наростає само собою. Якимось дивом старі, заяложені слова повертаються зовсім новим кутом і сяють, як удари блискавки.
Маруся Богуславка шукає невільників, почувши від Ахмета, що ті невільники десь працюють тут. «Де ж, де ж вони?!» — і взнавши від нього, що тих бідолах десь тут в льохах дуже карають і мордують, сплескує руками і до залі:
О злочинство!
Яка страшна омана! Значить, тут
Така ж, як скрізь, дратівля мого люду?!
Невольництво! О зрада!.. Спала я
На подушках шовкових і не знала,
Що вся пиха й розкіш ця ось райська
Купована за кров і сльози бранців...
Боже мій!
Учувсь мені знайомий, рідний голос!
Веди! Веди!..
В залі йорзання в перших рядах, а на гальорці наелектризоване мерехтіння очей.
Маруся зауважила циганку й велить Ахметові покликати її, а почувши, що циганка говорить її мовою, скинулася:
— З України циганка!!.
(До Ахмета). Відступися!
Ті сама я хочу розпитати...
Мати впізнає дочку, дочка впізнає матір, що босими ногами прийшла шукати її й усіх бідних невільників...
Ганна розповідає дочці про дім, про край, про те, як багато невільників працює тут, про смерть її брата Степана, про Софрона... Яка мука, яка пекельна мука для нещасної Богуславки!
Не знала я, не відала... Клянуся...
Яке страшне пробудження від сну!! — (Озирається по залі).
Яка собі роблюся я гидка!
Сп'яніла я, чи одібрав Бог розум...
Ой лелечко!..
Навіщо ж ти пустила на цеп світ
Своє дитя, — на горе, на гризоту,
На поквіл злий...
Маруся пропонує матері свій турецький ятаган і просить, щоби вона вкоротила її муки.
...Тни у серце
Щоб на ножі все кров'ю запеклося.
Геть прічусе! (Зриває геть оздоби). — Запроданки оздоби!
Здобуті ви за рідну братню кров!..
О як тепер ненавиджу себе я!..
Але мати не тнула ножем. Ще келих не допитий до дна. Ще його треба їм допити. Удвох. Ворог мусить зло спокутувати кров'ю. А вони мусять упитися помстою. Ні, мати не ткнула ножем.
— О моя доню люба!
..........................................................................
Третя дія закінчилася без аплодисментів. Завіса поволі закрилася при гробовім мовчанні. Аж дивно. І моторошно усім за сценою...
А Страменко в переднім ряду вже посміхається, розуміючи це мовчання по-своєму, як і належиться, й обертаючись до другого й третього ряду, — мовляв, «а що, хіба я не казав! Наше радянське соціалістичне суспільство не таке, брат, дурне, щоби піддаватися якійсь там дрібнобуржуазній наївній мелодрамі, отакій от шараварщині!» Сазонов позіхає скептично, з виглядом душероздиральної нудьги. Чорт його розбере, цього щелепатого.
А режисер квапився. Перерва була надзвичайно коротка, власне, її не було, — завіса закрилася тільки для того, щоби він — режисер — глянув з одчаєм у дірочку в завісі на душероздиральне позіхання Сазонова в першім ряду. Він те позіхання зрозумів по-свойому; він, як досвідчений режисер, помітив з одчаєм уже давно, що з виставою творилося щось неймовірне, що все з'їжджало набік, вихопилося з-під його керма й котилося чорт його знає куди, усім опанувала якась масова психоза. І вже він не міг нічого вдіяти. Він тільки боявся, що не дадуть дограти п'єсу до кінця. Хай вона дійде до кінця й тоді всі побачать, що все в порядку... Але тільки би дали закінчити. Через те він зарядив не давати антракту, тільки відділити коротким зашморгом завіси дію від дії і зразу знову — вчвал до фінішу! Не давати глядачам, власне, отим вершителям долі, опам'ятатись. Пустити останню дію, як могутній заключний акорд, без жодного інтервалу, і там — хай хоч небо завалиться, там кінець його оцій божевільній напрузі... Крім позіхання Сазонова, режисера надзвичайно збентежила понура мовчанка партеру й «гальорки», — якась тривожна, незрозуміла... Чи не пахне це катастрофою й для вистави, й для театру взагалі, — бо в холодності тій вичувається вже смертний вирок найвищого судді, громадськості... Але хай котиться все до кінця, як було, з усього розгону. Кінець вінчає справу.
Світло в залі блиснуло на мить і стало знову примеркати. Вдарив хапливо гонг — перший... другий... а за тим і третій... Світло погасло.
Чубенко навіть не встиг випити шклянки пива...
Остання дія йшла на граничному регістрі нервового напруження. Сластьон зразу не збагнув, як і інші, що тривожне мовчання залі — то мовчання грозове, то мовчання страшне, яке може розрядитися в зовсім непередбаченому ніким напрямку.
В тій мовчанці дія котилася до фінішу з повного розгону.
Всі блискучі монологи, всі надзвичайної сили кадри, з такою любов'ю виточені й вистилізувані, йшли без оцінки, без зовнішньої реакції... Навіть тоді, коли Маруся Боїуславка, вкрай розтерзана своєю трагедією, зробила героїчний, всеокупаючий вчинок, — звільнила нарешті всіх невольників і свого милого з кайданів, з неволі, з немилосердної каторги, — тиша залі не розсипалася аплодисментами.
Та тиша тільки ще більше набрякла... Сопла... Кой-де сьорбала носом...
І тільки тоді нарешті, коли нещасна Богуславка не в силі виплутатися з внутрішньої колізії, не в силі пережити своєї власної душевної катастрофи, трагедії «запроданки», кінчає життя самогубством, коли роля Марусі Богуславки, так прекрасно зінтерпретована й осучаснена відважною Атою, була зіграна до кінця, коли над трупом Марусі Богуславки-Ати, розпростертої на кону, мовби розіп'ятої перед очима залі, поволі поповзла завіса, — вся заля глибоко зітхнула...
І хтось десь спазматично заридав...
То Людка Богомазова... Так, то та пропаща дівчина впала на спинку крісла й запихала рот шовковою шаллю...
А тоді почалося щось несамовите. Спочатку то були шалені оплески, й крики «браво!», «слава!», й тупотнява безлічі ніг. Відкрилася завіса й вийшли перед рампу всі виконавці: режисер, асистенти, актори — одаліски, спаги, яничари, турки, запорожці, шляхтичі, Маруся Богуславка, мати Ганна, Степан, Софрон, всі... Розкланялися... А грім оплесків і крики не вщухали, навпаки, все наростали... Більше. Більше. Завіса відкривалася й закривалася кілька разів, і виходили виконавці... Всі!.. а грім ще дужчав. В передніх рядах партеру вважали, що акторів винагороджено досить і почали зводитись, але оплески, тупіт ніг і хаос голосів загрохотав так, що змусив передні ряди сісти, прибив їх, як градом. І раптом в тім грохоті, в тім хаосі, ніби пояснюючи причину такого шалу, в кількох місцях одночасно закричало кілька дзвінких голосів в рупори долонь:
— Художника!! Божевільного!!.
Мов на команду цей крик був покритий ревом і грохотом цілої залі:
— Художника!!!
— Божевільного!!!
— Божевільного!!!!.
В передніх рядах замішання, якийсь рух, а зала ще більше несамовитіє.
А коли нарешті відкрилася завіса й блідий директор театру вивів до рампи за руку Петра Сміяна, що йшов покірно й байдуже за директором, в залі вибухнула така буря оплесків, тупотняви, несамовитого крику «браво!!», що, здавалося, ніби стеля рушиться, розпадаються стіни й все летить геть у прірву. Людські серця зірвалися з усіх причалів, люди забули в нестямі, в нападі масового психозу, про все. Всі щось кричали, тупотіли, лементували, сміялися гомерично і били, били, били в долоні, навально й оглушливо, гатили, мов з кулеметів і гармат скорострільних... Хто-зна, чим би цей шал скінчився, коли б бідолашний художник, висмикнувши свою руку з руки розгубленого директора й повівши нею по чолі, не дав знаку кудись набік, за лаштунки, і коли би услід за цим завіса не з'їхалася докупи, прицокуючи колечками угорі... Завіса з'їхалася докупи перед постаттю Сміяна, що стояв над світлом рампи, байдужий до всього і з виразом ідеальної індиферентності, відрішеності від усього. Поли завіси не зійшлися щільно внизу, й було видно Сміянові ноги в грубих, латаних черевиках, що стояли, мов укопані, осяяні знизу, — до тієї щілини кинувся директор і швиденько звів поли завіси докупи.
Грохіт в залі нагло вщух. Урвався, мов на помах чарівної палички, і люди з шумом повалили до дверей у всі боки, виливаючись з них, як кипляча вода. Було таке враження, що кожен нагло протверезів і в нападі каяття та жаху намагався якнайшвидше видертися й утекти звідси. І в той же час ніби кожен в душі сміявся й тріумфував, — зухвальство заховалося всередину, мов равлик у мушлю, й визирало крізь вузенькі щілинки прижмурених очей, що їх люди ховали один від одного, опускаючи голови, втягаючи їх в плечі й шпарко, весело розбігаючись у всі боки... А грім того, що трапилося з тією «Маруською», викотився на вулицю, на площу й помчав геть у всі кінці з юрбами, що так довго чекали й нарешті дочекалися й тепер розходилися в гомінкій нічній темряві...
В залі лишилася стояти лише маленька купка перед бар'єром оркестру: розгублений і люто насуплений Сазонов з готовим до скоку Зайдешнером, червоний, мов варений рак, Страменко, Калашников, Шубін, Говоров, уповноважений Головліту, тов. Маслов, Добриня-Романов і Чубенко. Не було з начальства Павла Рука, він, стривожений і усміхнений, пішов десь з масою молоді. Не було й Людмили Богомазової, — її, заплакану й пригноблену, десь винесли людські хвилі... Так само, як винесли й усіх «благонадійних» та «правовірних»...
Чубенко був п'яний, — стояв, похитуючись, перед Сазоновим, а лице його сяяло, — він стояв в точно відтвореній мимохіть позі того запорожця з Рєпінової картини, що так загонисто оскирився, взявшись у боки й розвісивши свої піваршинні вусяра. Він був увесь втілення безмежного, хоч і безсловесного, тріумфу. Зухвалий вигляд Чубенків аж наче кричав у лице Сазонову:
— «Ага!!. А ти казав, «нема грому»! Маєш! Чортів ти сину!»
А посеред сцени за завісою стояла приголомшена Ата й тисла руками скроні. Вона була безмежно схвильована й здивована, й розгублена, й сміхом осяяна:
— Ух! — замружила очі дівчина й струсонула плечима: — Всі... Всі равлики вилізли зразу!!. Мільйон!
XXXIII
Розділ кінцевий
Це була демонстрація. Без сумніву. Стихійна, непередбачена і немисленна. Але — доконана. І тепер всі чекали справжнього грому. І той грім ось-ось мав би грянути.
Коли Маруся вже скорилася своїй участі, коли заспокоєна пашою скріпилася вірою в нього й уже вирішила ставати туркенею, — раптом почулася звідкілясь тиха пісня чоловічого гурту, що все наростала, наближаючись... І ось зринули чіткі її слова:
Ой, у полі два явори.
Третій зелененький,
Та занедужав при дорозі
Козак молоденьки...
Зачувши пісню, Маруся потяглася за дорогими звуками, ламаючи руки та ридаючи. А далі кинулася, як ужалена:
Ай, хто ж там, хто?!.
Мій мозок запалав.
Почувсь мені коханий, кревний голос...
Ой Боже ж мій!..
(І до Ахмета, що навернувся).
Який то гурт співа?
«Невольники!» — відкарбував Ахмет голосно й понуро.
Маруся остовпіла. І... що сталося з Агою, невідомо, але трагізм її був такий справжній, такий глибокий і непідробний, що вийшов зовсім за театральні межі, — заточуючись, вона ступнула до рампи, зовсім близько, й, простягаючи руки до залі, до перших рядів, у чорноту, в ніч і до мерехкотняви очей на балконах... ні, не вигукнула, як то належалось по п'єсі, а проговорила тихо й якось так особливо, крізь здушене ридання, що стрясла всіма:
Нево льн ики?!!
У мужа?!!
В моїм садку?!! В кайданах кревний люд?
І, може, та м... Л у кав е о ш у ка н я!!.
Веди мене до них!!.
Пізніше казали, що по тих словах Ати-Марусі з Богуслава Сазонов машинально втяг голову в плечі. Хтозна. Одно було вірно: ошелешена зала мить мовчала, закам'яніла... І враз вибухнула громом аплодисментів, проводжаючи завісу, що возвіщала антракт, відтинаючи від того грохоту Марусю й Ахмета, що покірно приклав руку до серця й вклонився Марусі до самої землі.
Багатьом уже тоді здалося, що аплодисменти ці занадто були експансивні, занадто вже смислові, такі самі смислові, як смислові вийшли Атині слова, останні заключні слова в цій дії. Але в перших рядах панував цілковитий спокій, ніхто там не надав тим словам якогось особливого значення, поза тим, що належалось по п'єсі. Це вже вони бачили й чули на пробі. І так, як і на пробі, так і тепер, нікого з очерствілого начальства ті слова не вразили, хіба котрусь з відповідальних жінок, що то там, то там он витирали хусточками очі.
Коли закрилась завіса, Чубенко, весь червоний і усміхнений «в вуса», протиснувся в нижнє фойє до буфету й випив підряд два кухлі пива, а потім ще й чарку горшки.
Публіка, відхлинувши з залі й виповнюючи всі бічні простори, була надзвичайно задоволена з ходу п'єси. Це вже приблизно те, чого вони сподівалися, включавшись всією душею. Дівчата деякі вже були заплакані. Хлопці дудлили пиво й хмурніли, або й кепкували з дівчат, або ніяковіли, блукаючи очима понад головами, в четвертому десь вимірі, — далебі, їм було прикро за своїх «слабонервних» товаришок. Дачниці й дачники чимсь стурбовані, задумані, зніяковілі, тиснулися окремо купками й поширеними очима дивилися на «масу», — їх, без сумніву, вражала сила впливу сцени на ось цю ось «примітивну», кепсько вдягнену, «простяцьку» провінційну масу тубільців, «півдикунів», що от же виявилися такими надзвичайно чутливими до мистецтва.
«Маса» гойдалася, вирувала в коловороті руху по всіх фойє й по сходах, витирала сльозинки з вій, пила пиво біля буфетів, а часом і горілку, немилосердно диміла папіросами й так самокрутом. І хміліла. Хміліла... Тільки не самим горілчаним хмелем...
На балконі над вулицю якось особливо шаліла оркестра, якимсь таким зухвалим вихилясом, ніби їй було відомо, що там щось сталося, й те все було надзвичайно веселе...
А за сценою, як тільки закрилася завіса, заплакана Ольга, мати Марусина, кинулася Аті на шию й ні з того ні з сього почала її цілувати. Цілувала й плакала і нічого не казала... А потім підійшла до дірочки в завісі й дивилася крізь неї в осяяну залю, в передні ряди — там сиділо начальство й чекало наступної дії. Великі пани не хотіли виходити в фойє й мішатися там з малими людьми, чекали кінця вистави тут, — поважні, маєстатйчні, величаві. А може, вони не хотіли в фойє зустрічатися з тими «стаханівцями» й «ударниками соціалістичних ланів і заводів», з тими всіма «знатними людьми», що їх так лагідно і просто було виселено з передніх рядів десь на гальорку... Ольга дивилася в дірочку на Страменка, на Сазонова, на конячу щелепу Зайдешнера, заплічних діл майстра, на Добриню-Романова, на начальника міліції, на всіх інших і тремтячою рукою жмакала кохтину на грудях, обриваючи старовинні блискітки... І кусала губи...
* * *
Люся Жабка, чарівна одалісочка, теж поцілувала Ату, підстрибнувши, як коза, й обхопивши за шию. Але вона з інших причин, просто їй було весело, вона була в надзвичайному піднесенні, в надзвичайному збудженні, — таке все чудесне, такий прекрасний світ, так гарно йде вистава, такий успіх, так гарно грала Ата, так гарно грали всі, й така гарна вона сама... Це вже ясно, буде колосальний успіх, а там же — в театрі, в залі — скільки знайомих! А скільки гарних хлоп'ячих очей, чорних, блакитних, різних!.. І всі дивляться на неї!..
Збуджена Люся не могла всидіти й не могла втерпіти, щоби не вибігти на хвилинку в фойє й не показатися людям (ніби ненароком, нібито вона за ділом, чимось так заклопотана, когось шукаючи ніби)... Так як була загримована, в убранні туркені, в ролі пишної й чарівної одаліски, Люся Жабка бігала кілька разів через нижнє фойє... Скільки народу!! — І всі перед нею розступаються... Хитра дівчина! Вона любила показатися хлопцям і взагалі людям, мовляв: «А дивіться ж! Ось я яка! Дивіться!! А ви думаєте, хто це там так гарно грає оцю одалісочку?!» — Вона хотіла пожинати славу безпосередньо, відчуваючи її на собі в поглядах, в шиканні — «О! О! О! о! Дивись! Дивись!!.» Бо хто ж може бути кращий за Люсю Жабку, двадцятидворічну дівчину? Авжеж, ніхто... Хоч це було заборонено — показуватися в фойє під час вистави в костюмі й гримі, але тим самим це й було ще цікавіше...
* * *
Буфети (а їх два, нагорі й унизу) торгували повною парою, були увесь час в облозі. А так як у них, крім пива й горшки, більше вже не було нічого такого, ніяких таких ласощів, чим би можна було потішити ніжніші уста, то облогу тримали хлопці, — корки лускотіли, мовби постріли дрібнокаліберних гвинтівок десь у «тірі». Хлопці, барвисті, дебелі, широкогруді городяне й селюки пили пиво понуро, поважно, зосереджено, вмочали червоні розпалені уста в сніжно-білу піну наповнених кухлів і тягли повільно, а коли відривали уста від кухля, над ними лишалися сніжно-білі довгі вуса піни, як у запорожців. Ця подібність веселила дівчат... «Тю, хай ти скиснеш! Точнісінько такий, як той, що продав свою сестру!» або: «От козак, так козак!»
«Ну-ну! — мурмотить «козак» нахмарено й витирає вуса вершком долоні. — Я би його продав!»
Як і належалось відповідно до «духу часу», «народ» був мовчазний, «суцільний равлик», мовляла Ата, — тримав язик за зубами, навіть випивши п'ять кухлів пива. Бач, якраз наймовчазнішим був той «народ», що тримав у облозі буфети, ніби то були товпища не таких собі простих хлопців, а мудреців, які збагнули, що справжня істина лежить на дні келиха... та що «язик мій — ворог мій»...
Винятком був, мабуть, знову Чубенко. Червоний і понуро усміхнений, тримаючи в вузластій руці обидва своїх запорозьких вуса, він стояв з Данком Шигимагою у кутку за буфетом, притиснув його до стіни, мов бранця, і говорив сам та щось змушував говорити й Данка... То була розмова на невідому нікому тему — може, про мистецтво, а може, про полювання на дрохв... Бідолашний горбань, збентежений і блідий, з розкуйовдженою шевелюрою бистро позирав з-за приплющених вій на оточення й далебі хотів якось від Чубенка відпекатися. Допоміг йому другий гонг, що потяг розбурхане людське море в вузькі щілини дверей. Данко Шигимага видерся від Чубенка й швидко пішов нагору по східцях, ніби піднімаючись на небо від такого страшного грішника й п'яниці. Він був сам, бо решта вже пробігла всі східці й розтеклася по дверях. Обернувшись до низу, Данко промовив тихо, але чітко до Чубенка:
— Того не могло бути...
— Е-е, що там ти тямиш в людях! — махнув стариган досадно рукою, випустивши з неї запорозькі вуса, і пішов до дверей партеру, трішки похитуючись і бурмочучи:
— Миготить, брат!.. миготить... У душі миготить...
* * *
Третя дія почалася надзвичайно сильним акордом — сценою з невольниками. Гранично вимовна, пластична картина трагедії каторжників!.. Аж похололо в душах. Каторжники — це категорія вічна, і даремно там ті каторжники якісь «турецькі» — це категорія вічна, трагедія мучеництва і — перманентна трагедія їхнього народу... Безглузда історія складається з безкінечних повторень...
А невольники, їхні прадіди значить, на тлі розкішного східного міста, на тлі пишних палаців, мечетів і мінаретів, заковані в тяжкі кайдани, носять тяжуче каміння — будують якусь будову якоїсь (може, й турецької, п'ятирічки) великої проекції... То, може, мала би бути тюрма, а чи фортеця з тюрмою разом... Циклопічність споруди перегукується й з древніми фараонівськими пірамідами й з циклопічними спорудами сучасності... Невольники обшарпані (пошарпана одежа й пошарпана шкіра), вимучені, в смугах від шмагання нагаями та гарапниками погоничів і варти... Погоничі й варта складаються з немилосердних спаґів, з яничар... Картина каторжної праці ось така... ось така... ну, точнісінько така, як вона оспівана в усіх каторжанських піснях про Сибір!.. Публіка ловить кожне слово, кожен рух, затаївши подих... Каторжники по п'єсі називаються «невольниками», але вони відомі усім як «каторжники»... вони відомі глядачам не з турецької історії, якої вони не знають, а з історії дещо ближчої, яку вони всі знають, з отого знаменитого — «Дзінь-бом! Дзінь-бом! Слишен звон кандальний...» та «За Сибіром сонце сходить!..» Тому картина каторжної праці бідолашних предків просто надзвичайна... Що завирувало в людських душах від такої картини? Які рефлексії від неї бродили в людських головах?!. А каторжники сурганять каміння, дзвенять кайданами «дзінь-бом! дзінь-бом!», і хтось із них, непогамовний і затятий співає... Співає пісню про козака Софрона:
Ой, не знав козак та п не знав Софрон,
А де славоньки зажити...
(і товариші його задумливо підхоплюють)
Гей, зібрав військо, славне запорізьке,
Та й пішов він орду бити...
А Софрон стоїть осторонь, зажурений, знесилений. Це ж уже й пісню про нього товариші склали, але — навіщо! Зломила їх сила ворожа, бо велика сила меншу завжди ломить, і треба їм тепер загибати. І це ж через нього всі загналися в неволю. І марно. Він навіть не взнав, де ж його мила, де його та провідна зоря, що вела крізь всі іспити й бурі і довела аж сюди...
Софрона грає Григорій Мороз, улюбленець публіки. Його тяжко в цій ролі впізнати через ті вуса й того бутафорного «оселедця» на голім черепі, й через ті шаровари. Софрон голий до пояса, потовчений, розтерзаний.
І Степан тут, той самий, що продав туркові сестру рідну, — він от лежить і вже вмирає. Він добре покутував свій гріх у боях з ворогом, але ще не спокутував — над ним, уже півмертвим, ще потішається ворог, що не оцінив його прислуги, і він, отак лежачи в агонії, допиває свій гіркий келих...
Публіка, далебі, найменше сприймає слова, — вона сприймає саму талановито оформлену й подану картину, видющу каторгу.
Явним недоглядом режисера було те, що деякі древні невольники під час перепочинку курили зовсім не древню, а скручену з махорки цигарку одну на гурт, передаючи «бичка» з руки в руку. Нонсенс. А може, це був не недогляд режисера, а вислід «винахідливості» акторів, що, йдучи на сцену, забули люльки... Проте ця деталь не тільки не зіпсувала справи, а, навпаки, зробила всю картину особливо реальною, разючою, гостро сприйманою. Напевне ніхто з глядачів не побачив у тій каторжанській цигарці, у тім преславнім «бичку», недоречності, навпаки, побачив якраз доречність, і якраз саме тому підсвідомо, з глибокою нудьгою відчув увесь справжній трагізм каторжанської долі... Але вже, мабуть, сьогодні на те пішло, щоби й помилки та прикрі випадки грали свою якусь логічну роль, — глядачі їх сприймали як закономірність, або взагалі не сприймали, зовсім не рахуючись з бутафорією. Останнє довів яскраво один несподіваний, на перший погляд дуже прикрий, випадок, що стався в найцікавішому місці сцени з невольниками. В найвищій точці драматичного напруження, коли вибухнув конфлікт між бідними невольниками й жорстокими спагами та наглядачами, у Софрона, що стояв посеред сцени грудима проти своїх мучителів і, потрясаючи кайданами, виголошував гнівний монолог, раптом одпали вуса... В блискавичну мить мітичний запорожець, прапращур усіх присутніх, перетворився в праправнука, в сучасного юнака; тобто «дрібнобуржуазний», фантастичний запорожець перетворився в «пролетарського» свого нащадка, в Григорія Мороза... Зала, перед тим наелектризована надзвичайним драматизмом всього попереднього, охнула... Але ніхто не зареготався, як то могло би бути. Ні, замість сміху несподівано вибухнули аплодисменти — зухвалі аплодисменти підбадьорення, мовляв: «Не губись! Чорт з ними, з тими вусами! Знаємо, що то декорація! Смали так!»
І Мороз не розгубився. Він спокійнісінько вернув вуса на їхнє місце, умовні вуса на умовне місце, і грав собі далі... Це було одне з тих малих нещасть, що іноді підступно застукують актора на сцені, роблячи іспит його талантові, а іноді й ламаючи навіки його кар'єру. Але на те вже сьогодні пішло, ніби якась вища сила зумисне взялася сьогоднішню виставу скорегувати по-своєму.
Знаменним було те, що ніхто, навіть ті московські гості, дачники, під впливом надзвичайного трагізму всієї п'єси і високого мистецтва її виконання, не побачили в тім епізоді з вусами нічого комічного. Було лише співчуття тому талановитому акторові, тому улюбленцеві публіки, Морозові, і радість, що він так просто дав собі раду... А ще було щось таке, що не дається моментальному усвідомленню, як неймовірний парадокс. Можливо, на це трудилася мимоволі вже Люся Жабка своєю біганиною, готуючи уневажнення декоративного плащика... В п'єсі уже неподільно запанувало щось, що їй не властиве, щось, що переступило шароварні умовності, переступило через грим, через «дурні оселедці» й вуса, через підкреслений фальш східньої екзотики, щось таке, що пересягнуло вже через театр, вийшло за його рамці, за рамці сцени й панує над усіма, психологічно зв'язало людей по обидва боки рампи і, напевно, вийшло й на вулицю, туди в масу, що стояла й чекала кінця... Тим «щось» був факт, що психологічне настановлення граного на сцені пересувалося на сучасну площину, фатально з'їжджало на сучасні рейки, поймалося духом сучасності. Легенду давнини зруйновано, міф щез, а на його місце вставала легенда інша, нова, реальна легенда дійсності...
І вже ніхто цього не зміг би повернути на інші тори, а тим більше зупинити, як тую лявину, що фатально котиться згори. Вона мусить докотитися до краю, впасти й придушити когось, хто приречений на жертву.
І лавина котилася...
Коли в жорстокій сцені упокорювання закутих в залізо невільників спаґи убили Степана за те, що він, доведений до нестями знущанням ворога над товаришами, прибив кайданами наглядача й коли в момент Степанової смерті з'явилася на плацу його мати Ганна, перебрана в циганку, напруження в залі дійшло високої точки. Але воно ще наростало. Наростало. Показником цього була мертва, понура, зловісна тиша. Ніхто навіть не зааплодував, коли Степан ударив свого ката тяжкими наручниками по голові, чути було лише сопіння. А коли з'явилася мати Ганна, покотився шелест шикання — вимога ще більшої тиші, хоч більшої тиші вже не могло бути, хіба що глушили власні серця.
Мати зустрілася з сином. Зустрілася для того, щоби прийняти передсмертний шепіт тяжкого каяття...
Але як же ж вона грала, тая заплакана мати! Ніхто не знав, чому вона так особливо грала сьогодні й чого вона так щиро заплакана перед тими всіма невольниками. Ніхто не знав, що в тієї Ольги, яка грає Матір Ганну, стоїть увіччю інший невольник, справжній, отой хлопчик-вовчик, що десь умирає в лікарні. І тому їй не треба нічого удавати. Вона лише виливала свою душу, так збентежену й поранену... Вона грала те й не те, що було по сценарію, формально те, а в суті не те, — вона все бачила в іншому дещо плані, аніж то приказав режисер. Слова були ті самі, що і в книжці, але душа в них інша, звучання їхнє було інше, продиктоване власним серцем. І тому те звучання діяло так вражаюче... Коли дозорці й спаги відірвали брутально Ганну від сина й почали гнати її та таврувати «джаврою», проклинати шайтаном, вона так заполоменіла й такими розсипалася прокльонами, що вони не вкладалися в епічні старовинні рамці, а дихнули гарячим вогнем нового, живого:
Мене... мене... до сина не пустили! —
здивувалась вона, простягши руки до залі і затремтіла тими руками материнськими:
О будьте же ви прокляті до смерті!
Щоб цілий вік ні ви, ні весь ваш рід
Не знали й дня щасливого, години!
Щоб муки всі, які у пеклі є,
Невідступно вам душу мордували!
Щоб серце вам все струпом пройнялось!
Щоб в печінках засіли чорні жаби!
Щоб хробаки точили скрізь нутро!
Щоб очі вам повиїдала тля,
О гаспиди, архангели прокляті!!.
Це був несамовитий монолог. Ольга його виголосила в нестямі в залю, простягаючи туди в шаленім пафосі прокльону свої материнські руки, туди, де в першім ряду сиділо все начальство... Вона сама не здавала справи з того, що робила... власне, вона виголошувала те, що й належалося по п'єсі, виголошувала монолог, завчений твердо, «назубок» за довгі місяці безкінечних репетицій, тільки тоді вона його виголошувала машинально, адресуючись в далеке минуле, чуже й байдуже, а тепера вона адресувалася в сучасне, вона тими словами виливала великий біль, що пік її серце. В кінці вона цілком підсвідомо вліпила одне-однісіньке власне, своє слово, що чомусь підвернулося на язик, слово «архангели». Це — зовсім модерне, крилате слово, народній епітет для означення володарів і наглядачів модерних тюрем.
Начальство нічого собі, сиділо мовчки, лише втягнувши голови в плечі. Становище того начальства досить дурне. З одного боку, це ж його зовсім не стосується, ясно. А з другого... Ні, не могло ж воно запротестувати проти п'єси великої давності! Та й проти чого саме протестувати? Та й час протестувати був учора, на перегляді.. А тепер пізно; щоб не вийшло — «на злодії шапка горить!»
А Ганна-Ольга зробила павзу, запнувшись після свавільно вилетілого слова і згубивши нитку, бо збилася з тексту, й тоді тишу розірвала буря оплесків — і миттю вщухла, знову стала грізна тиша... Так, ніби це був перший розкат грому. Ганна в одчаї простягнула руки й продовжувала монолог надміру тепер високим, далебі, переляканим голосом. Скидалося на те, що вона неабияк перелякалася сама того нефортунного слова, що так нагло вискочило.
...Помста!
І помстою я душу вдовольню!!
Але ідуть... Ховайся в серці, горе,
Не проступай для глуму на виду!
Після цього, задкуючи й захищаючись від темряви залі руками, Ганна відступає мерщій за камінь. І хтозна, чого вона так розгублено відступає, — чи так положено за ходом п'єси, а чи вона відступає з переляку, від очей тих, що сидять в перших лавах партеру... Чи від несамовито розпалених очей «гальорки»...
В залі мертва, понура тиша. Мовчанка. І понурість тієї мовчанки стає все виразніша. Лавина котиться сама. Нагнічення в заданім якоюсь невідомою силою психологічнім напрямку наростає само собою. Якимось дивом старі, заяложені слова повертаються зовсім новим кутом і сяють, як удари блискавки.
Маруся Богуславка шукає невільників, почувши від Ахмета, що ті невільники десь працюють тут. «Де ж, де ж вони?!» — і взнавши від нього, що тих бідолах десь тут в льохах дуже карають і мордують, сплескує руками і до залі:
О злочинство!
Яка страшна омана! Значить, тут
Така ж, як скрізь, дратівля мого люду?!
Невольництво! О зрада!.. Спала я
На подушках шовкових і не знала,
Що вся пиха й розкіш ця ось райська
Купована за кров і сльози бранців...
Боже мій!
Учувсь мені знайомий, рідний голос!
Веди! Веди!..
В залі йорзання в перших рядах, а на гальорці наелектризоване мерехтіння очей.
Маруся зауважила циганку й велить Ахметові покликати її, а почувши, що циганка говорить її мовою, скинулася:
— З України циганка!!.
(До Ахмета). Відступися!
Ті сама я хочу розпитати...
Мати впізнає дочку, дочка впізнає матір, що босими ногами прийшла шукати її й усіх бідних невільників...
Ганна розповідає дочці про дім, про край, про те, як багато невільників працює тут, про смерть її брата Степана, про Софрона... Яка мука, яка пекельна мука для нещасної Богуславки!
Не знала я, не відала... Клянуся...
Яке страшне пробудження від сну!! — (Озирається по залі).
Яка собі роблюся я гидка!
Сп'яніла я, чи одібрав Бог розум...
Ой лелечко!..
Навіщо ж ти пустила на цеп світ
Своє дитя, — на горе, на гризоту,
На поквіл злий...
Маруся пропонує матері свій турецький ятаган і просить, щоби вона вкоротила її муки.
...Тни у серце
Щоб на ножі все кров'ю запеклося.
Геть прічусе! (Зриває геть оздоби). — Запроданки оздоби!
Здобуті ви за рідну братню кров!..
О як тепер ненавиджу себе я!..
Але мати не тнула ножем. Ще келих не допитий до дна. Ще його треба їм допити. Удвох. Ворог мусить зло спокутувати кров'ю. А вони мусять упитися помстою. Ні, мати не ткнула ножем.
— О моя доню люба!
..........................................................................
Третя дія закінчилася без аплодисментів. Завіса поволі закрилася при гробовім мовчанні. Аж дивно. І моторошно усім за сценою...
А Страменко в переднім ряду вже посміхається, розуміючи це мовчання по-своєму, як і належиться, й обертаючись до другого й третього ряду, — мовляв, «а що, хіба я не казав! Наше радянське соціалістичне суспільство не таке, брат, дурне, щоби піддаватися якійсь там дрібнобуржуазній наївній мелодрамі, отакій от шараварщині!» Сазонов позіхає скептично, з виглядом душероздиральної нудьги. Чорт його розбере, цього щелепатого.
А режисер квапився. Перерва була надзвичайно коротка, власне, її не було, — завіса закрилася тільки для того, щоби він — режисер — глянув з одчаєм у дірочку в завісі на душероздиральне позіхання Сазонова в першім ряду. Він те позіхання зрозумів по-свойому; він, як досвідчений режисер, помітив з одчаєм уже давно, що з виставою творилося щось неймовірне, що все з'їжджало набік, вихопилося з-під його керма й котилося чорт його знає куди, усім опанувала якась масова психоза. І вже він не міг нічого вдіяти. Він тільки боявся, що не дадуть дограти п'єсу до кінця. Хай вона дійде до кінця й тоді всі побачать, що все в порядку... Але тільки би дали закінчити. Через те він зарядив не давати антракту, тільки відділити коротким зашморгом завіси дію від дії і зразу знову — вчвал до фінішу! Не давати глядачам, власне, отим вершителям долі, опам'ятатись. Пустити останню дію, як могутній заключний акорд, без жодного інтервалу, і там — хай хоч небо завалиться, там кінець його оцій божевільній напрузі... Крім позіхання Сазонова, режисера надзвичайно збентежила понура мовчанка партеру й «гальорки», — якась тривожна, незрозуміла... Чи не пахне це катастрофою й для вистави, й для театру взагалі, — бо в холодності тій вичувається вже смертний вирок найвищого судді, громадськості... Але хай котиться все до кінця, як було, з усього розгону. Кінець вінчає справу.
Світло в залі блиснуло на мить і стало знову примеркати. Вдарив хапливо гонг — перший... другий... а за тим і третій... Світло погасло.
Чубенко навіть не встиг випити шклянки пива...
Остання дія йшла на граничному регістрі нервового напруження. Сластьон зразу не збагнув, як і інші, що тривожне мовчання залі — то мовчання грозове, то мовчання страшне, яке може розрядитися в зовсім непередбаченому ніким напрямку.
В тій мовчанці дія котилася до фінішу з повного розгону.
Всі блискучі монологи, всі надзвичайної сили кадри, з такою любов'ю виточені й вистилізувані, йшли без оцінки, без зовнішньої реакції... Навіть тоді, коли Маруся Боїуславка, вкрай розтерзана своєю трагедією, зробила героїчний, всеокупаючий вчинок, — звільнила нарешті всіх невольників і свого милого з кайданів, з неволі, з немилосердної каторги, — тиша залі не розсипалася аплодисментами.
Та тиша тільки ще більше набрякла... Сопла... Кой-де сьорбала носом...
І тільки тоді нарешті, коли нещасна Богуславка не в силі виплутатися з внутрішньої колізії, не в силі пережити своєї власної душевної катастрофи, трагедії «запроданки», кінчає життя самогубством, коли роля Марусі Богуславки, так прекрасно зінтерпретована й осучаснена відважною Атою, була зіграна до кінця, коли над трупом Марусі Богуславки-Ати, розпростертої на кону, мовби розіп'ятої перед очима залі, поволі поповзла завіса, — вся заля глибоко зітхнула...
І хтось десь спазматично заридав...
То Людка Богомазова... Так, то та пропаща дівчина впала на спинку крісла й запихала рот шовковою шаллю...
А тоді почалося щось несамовите. Спочатку то були шалені оплески, й крики «браво!», «слава!», й тупотнява безлічі ніг. Відкрилася завіса й вийшли перед рампу всі виконавці: режисер, асистенти, актори — одаліски, спаги, яничари, турки, запорожці, шляхтичі, Маруся Богуславка, мати Ганна, Степан, Софрон, всі... Розкланялися... А грім оплесків і крики не вщухали, навпаки, все наростали... Більше. Більше. Завіса відкривалася й закривалася кілька разів, і виходили виконавці... Всі!.. а грім ще дужчав. В передніх рядах партеру вважали, що акторів винагороджено досить і почали зводитись, але оплески, тупіт ніг і хаос голосів загрохотав так, що змусив передні ряди сісти, прибив їх, як градом. І раптом в тім грохоті, в тім хаосі, ніби пояснюючи причину такого шалу, в кількох місцях одночасно закричало кілька дзвінких голосів в рупори долонь:
— Художника!! Божевільного!!.
Мов на команду цей крик був покритий ревом і грохотом цілої залі:
— Художника!!!
— Божевільного!!!
— Божевільного!!!!.
В передніх рядах замішання, якийсь рух, а зала ще більше несамовитіє.
А коли нарешті відкрилася завіса й блідий директор театру вивів до рампи за руку Петра Сміяна, що йшов покірно й байдуже за директором, в залі вибухнула така буря оплесків, тупотняви, несамовитого крику «браво!!», що, здавалося, ніби стеля рушиться, розпадаються стіни й все летить геть у прірву. Людські серця зірвалися з усіх причалів, люди забули в нестямі, в нападі масового психозу, про все. Всі щось кричали, тупотіли, лементували, сміялися гомерично і били, били, били в долоні, навально й оглушливо, гатили, мов з кулеметів і гармат скорострільних... Хто-зна, чим би цей шал скінчився, коли б бідолашний художник, висмикнувши свою руку з руки розгубленого директора й повівши нею по чолі, не дав знаку кудись набік, за лаштунки, і коли би услід за цим завіса не з'їхалася докупи, прицокуючи колечками угорі... Завіса з'їхалася докупи перед постаттю Сміяна, що стояв над світлом рампи, байдужий до всього і з виразом ідеальної індиферентності, відрішеності від усього. Поли завіси не зійшлися щільно внизу, й було видно Сміянові ноги в грубих, латаних черевиках, що стояли, мов укопані, осяяні знизу, — до тієї щілини кинувся директор і швиденько звів поли завіси докупи.
Грохіт в залі нагло вщух. Урвався, мов на помах чарівної палички, і люди з шумом повалили до дверей у всі боки, виливаючись з них, як кипляча вода. Було таке враження, що кожен нагло протверезів і в нападі каяття та жаху намагався якнайшвидше видертися й утекти звідси. І в той же час ніби кожен в душі сміявся й тріумфував, — зухвальство заховалося всередину, мов равлик у мушлю, й визирало крізь вузенькі щілинки прижмурених очей, що їх люди ховали один від одного, опускаючи голови, втягаючи їх в плечі й шпарко, весело розбігаючись у всі боки... А грім того, що трапилося з тією «Маруською», викотився на вулицю, на площу й помчав геть у всі кінці з юрбами, що так довго чекали й нарешті дочекалися й тепер розходилися в гомінкій нічній темряві...
В залі лишилася стояти лише маленька купка перед бар'єром оркестру: розгублений і люто насуплений Сазонов з готовим до скоку Зайдешнером, червоний, мов варений рак, Страменко, Калашников, Шубін, Говоров, уповноважений Головліту, тов. Маслов, Добриня-Романов і Чубенко. Не було з начальства Павла Рука, він, стривожений і усміхнений, пішов десь з масою молоді. Не було й Людмили Богомазової, — її, заплакану й пригноблену, десь винесли людські хвилі... Так само, як винесли й усіх «благонадійних» та «правовірних»...
Чубенко був п'яний, — стояв, похитуючись, перед Сазоновим, а лице його сяяло, — він стояв в точно відтвореній мимохіть позі того запорожця з Рєпінової картини, що так загонисто оскирився, взявшись у боки й розвісивши свої піваршинні вусяра. Він був увесь втілення безмежного, хоч і безсловесного, тріумфу. Зухвалий вигляд Чубенків аж наче кричав у лице Сазонову:
— «Ага!!. А ти казав, «нема грому»! Маєш! Чортів ти сину!»
А посеред сцени за завісою стояла приголомшена Ата й тисла руками скроні. Вона була безмежно схвильована й здивована, й розгублена, й сміхом осяяна:
— Ух! — замружила очі дівчина й струсонула плечима: — Всі... Всі равлики вилізли зразу!!. Мільйон!
XXXIII
Розділ кінцевий
Це була демонстрація. Без сумніву. Стихійна, непередбачена і немисленна. Але — доконана. І тепер всі чекали справжнього грому. І той грім ось-ось мав би грянути.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Буйний вітер - 30
- Parts
- Буйний вітер - 01Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4638Total number of unique words is 224425.8 of words are in the 2000 most common words35.0 of words are in the 5000 most common words40.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 02Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4622Total number of unique words is 230727.0 of words are in the 2000 most common words36.7 of words are in the 5000 most common words42.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 03Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4718Total number of unique words is 224128.0 of words are in the 2000 most common words38.6 of words are in the 5000 most common words45.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 04Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4688Total number of unique words is 219326.3 of words are in the 2000 most common words36.9 of words are in the 5000 most common words42.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 05Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4631Total number of unique words is 188030.3 of words are in the 2000 most common words41.5 of words are in the 5000 most common words46.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 06Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4273Total number of unique words is 213523.7 of words are in the 2000 most common words32.5 of words are in the 5000 most common words39.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 07Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4663Total number of unique words is 222325.0 of words are in the 2000 most common words34.3 of words are in the 5000 most common words40.3 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 08Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4762Total number of unique words is 193531.3 of words are in the 2000 most common words43.0 of words are in the 5000 most common words48.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 09Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4656Total number of unique words is 216325.6 of words are in the 2000 most common words37.0 of words are in the 5000 most common words42.6 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 10Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4637Total number of unique words is 231224.5 of words are in the 2000 most common words34.1 of words are in the 5000 most common words39.5 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 11Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4619Total number of unique words is 233125.2 of words are in the 2000 most common words35.6 of words are in the 5000 most common words41.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 12Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4568Total number of unique words is 227525.8 of words are in the 2000 most common words35.5 of words are in the 5000 most common words41.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 13Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4751Total number of unique words is 223326.6 of words are in the 2000 most common words38.2 of words are in the 5000 most common words44.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 14Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4667Total number of unique words is 217729.7 of words are in the 2000 most common words40.6 of words are in the 5000 most common words45.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 15Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4603Total number of unique words is 216627.4 of words are in the 2000 most common words38.6 of words are in the 5000 most common words43.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 16Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4464Total number of unique words is 219025.4 of words are in the 2000 most common words35.9 of words are in the 5000 most common words41.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 17Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4716Total number of unique words is 226727.9 of words are in the 2000 most common words38.5 of words are in the 5000 most common words44.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 18Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4643Total number of unique words is 224726.5 of words are in the 2000 most common words37.7 of words are in the 5000 most common words43.2 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 19Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4776Total number of unique words is 222725.9 of words are in the 2000 most common words35.5 of words are in the 5000 most common words40.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 20Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4827Total number of unique words is 214526.6 of words are in the 2000 most common words38.5 of words are in the 5000 most common words44.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 21Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4624Total number of unique words is 241422.9 of words are in the 2000 most common words32.2 of words are in the 5000 most common words37.5 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 22Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4646Total number of unique words is 233924.8 of words are in the 2000 most common words34.4 of words are in the 5000 most common words40.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 23Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4631Total number of unique words is 229626.5 of words are in the 2000 most common words37.2 of words are in the 5000 most common words42.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 24Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4627Total number of unique words is 222925.9 of words are in the 2000 most common words37.3 of words are in the 5000 most common words42.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 25Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4449Total number of unique words is 200229.3 of words are in the 2000 most common words40.1 of words are in the 5000 most common words46.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 26Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4737Total number of unique words is 207029.0 of words are in the 2000 most common words40.8 of words are in the 5000 most common words47.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 27Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4428Total number of unique words is 225623.2 of words are in the 2000 most common words31.6 of words are in the 5000 most common words36.3 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 28Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4696Total number of unique words is 226625.5 of words are in the 2000 most common words36.0 of words are in the 5000 most common words41.6 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 29Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4585Total number of unique words is 230925.0 of words are in the 2000 most common words35.0 of words are in the 5000 most common words41.2 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 30Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4525Total number of unique words is 228425.9 of words are in the 2000 most common words36.3 of words are in the 5000 most common words42.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 31Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 800Total number of unique words is 48736.9 of words are in the 2000 most common words45.6 of words are in the 5000 most common words50.4 of words are in the 8000 most common words