Буйний вітер - 08

— Та хоч би й того, що в ній той увесь світ, який у ва­ших душах стоїть твердо на ногах, у моїй душі стоїть до­гори ногами... Не вкладається інакше туди, лише як до­гори ногами...
— Гм... Оригінально, але... Рисуєтесь ви, от що. Мов­ляв, от яка я, дивіться — в моїй душі все стоїть догори ногами.
Ата закусила губу й зітхнула, трохи зніяковіла.
— Що ж тут приємного, як усе шкереберть?.. — Очі її посмутніли, примеркли, ховаючи дерзкі, злі вогники. — Нема чим оригінальничати. Я б хотіла, щоб в моїй душі був мир і спокій і щоб у ній не було того страшного, бо­лючого, дикого кипіння, того хаосу почуттів, сумнівів, зневіри, розпачу, мук... Я б хотіла, щоб у моїй душі було все так, як у вашій, — жодної «опозиції» й жодного «ухилу», все розставлене на полички, все суворо визначено статутом комсомолу чи партії, ніяких вагань і сумні­вів, — є приписи й визначену згори на все, є рубрики, скриньки, полички — у них вміщене все життя і навіть увесь світ, все просто, ясно, зрозуміло, нормально: отак — «капіталісти», так — «імперіалісти», так — «пролетаріат», так — «партія»... Все чітко й ясно. Душу вашу не гризе ніякий черв невіри й сумнівів, ніякі болі душевні не баламутять вашого спокою...
— Ви думаєте?
— Що?!. Гм... Я певна. Але я не можу бути такою. Те, що у вас стоїть на ногах у душі, у мене стоїть геть шкереберть.
— Дурниці. Рисуєтесь. Ви така, як і всі, як і я.
— Тепер я скажу — ви думаєте?
— Авжеж. Зітхнула.
— Ну, так, звичайно, я така, як і всі... Але все-таки в душі в мене (за приписами діамату, ніякої душі не­має, знаю, але..: про приписи діамату ми поговоримо колись іншим разом) — в душі в мене щось зовсім не те, що потрібне за статутом для нововступаючого до комсомолу.
— А ви статут читали? (Скептичне запитання).
— Звичайно, читала...
— Та що ви?! — аж скинувся Павло щиро. — Ну й як?
— Та от так, як і кажу... Замість проясніння — кипін­ня й зудари протиріч в моїй душі лише посилилися. Реш­тки того, що ще сяк-так трималося в моїй душі нор­мально, стали цапки...
— Киньте, Ато! До чого ці всі тайномовки, загадкові словечка. Не вдавайте з себе оригінальну дівчину, бо ви й так оригінальна, дійсно оригінальна, але не якимсь там «кипінням і муками», а своєю красою, своїм розумом, енергією, нарешті, виключним талантом сценічним...
Ата єхидно, з убивчим сарказмом:
— І, значить, я цілком придатна до комсомолу?
— Іменно! Цілком. Ви на голову вище багатьох інших дівчат... Ви будете красою й гордістю цілої області, де! — цілої республіки!
— Дякую.
Ата помовчала кілька хвилин, сердито й зосередже­но розправляючи пальцями заломи на книзі.
— Гаразд... Тоді давайте поговоримо щиро, товари­шу Павле!
— Он як! То хіба ми досі говорили не щиро?
— Ні, ми говорили... щиро, але як равлики, як... як без'язикі. А тепер поговорім по-справжньому щиро. Чо­му б нам не поговорити щиро?
— Справді. Ну, давайте... Але я з вами все говорю щиро.
— Я також. Ви знаєте. А тепер давайте ще щиріше. Ще!.. І от, скажу я вам зараз щиро-найщиріше, мене не беруть завидки, що у вас у душі все так спокійно, ясно, просто, як у солдатській казармі, а бере мене жаль.
— Як, як?
— Жаль.
— Дякую.;.
— Не кепкуйте. Почекайте... Жаль! За вас жаль! І зди­вування. Страшенне здивування. Як це так, коли існу­ють такі колосальні й безглузді суперечності, або, як то було модно говорити, «ножиці» між життям і вами, тоб­то між практикою й теорією, а ще точніше, між життям і пропагандою, — як це так у вас у душі мир і спокій?!. Таж ви жива людина! Ви жива людина, друже мій! Та невже ж у вас немає розуму, душі і серця? Та невже у вас, нарешті, немає відваги, мужності?!.
Павло насупився, почервонів, але настроївся слухати терпляче, міцно стиснув уста, не перебивав. Нехай гово­рить. Проте видно було, що те, що говорила Ата, не бу­ло для нього несподіванкою, десь, у якомусь куточку душі його, лежали саме такі думки, зваляні на купу й присипані порохом живосильного забуття, заборонені думки, а тому саме й обернені на попіл, убиті при самім народженні. Власне, не думки, а лише паростки думок, живосилом припорошені... І тому він почервонів, як спійманий зненацька. А Ата говорила:
— Як же може бути мир і спокій у вашій душі, коли по­рядній людині тут треба криком кричати, соромитись са­мого себе, якось дати з тим раду — тобто узгіднити дійсність з теорією, зовнішній світ та свої діла з своєю совістю або... Або збунтуватися й відпекатися від усього, піти геть, піти в монастир, як то, кажуть, колись було, піти геть в скит, а як немає, то самому зробити такий скит («Та чого ж, скитів не бракує», — промовив Павло тихо й досить уїдливо, про себе, але Ата не чула, вона взагалі нічого не чула від хвилювання, вела далі) — зро­бити таку нору й заритися від всієї тієї брехні, а головне — від того всього нещастя й ганьби, що вродили на місці великих поривів людських, від того чортополоху, що виріс на святій крові батьків і дідів наших... Говорю фігурально про батьків і дідів наших...
— Гм... Ви говорите про забріханість, в чому ви бачи­те забріханість?
— Ой, Боже! Як, ви не розумієте чи присинебожуєтесь!? Таж усе ясно й без слів.
— А все ж таки?
— Та візьмем хоч би й вашу програму, ваше комсо­мольське «вірую», воно ж «вірую» й партії. Що там напи­сано? Там написано про комунізм, там написано ніби про вселюдське щастя, справедливість, рівність, свободу, соціялізм. Може, я дурна, але я розумію так, що ви про­пагуєте віддати себе в жертву за це ваше «вірую», ви ви­магаєте від усіх, а насамперед від молоді, жертв, жертв, жертв... Це добре ніби. Перші християни теж ішли на жертви. Тільки ж... Тільки я не бачу послідовносте. Я ба­чу велику брехню. Десятки років ви вимагаєте жертв (не ви персонально, а хтось там, а ви самі жертва!). А тим ча­сом навіть не помічаєте (а чи помічаєте, лише мовчите), Що мету пропагандивно-шляхетну давно перемінено на мету ганебну. Еге ж, милий мій друже... Я говорю, мабуть, дурниці, але ви терпіть, коли прийшли втягати ме­не до комсомолу. Через ці дурниці ми мусимо перелізти.
— Ну, ну. Далі. Ліземо... — промимрив Павло ніби апатично, а насправді не в силі заховати здивування — чи то зі змісту говореного, а чи з зухвальства, з яким ця божевільна дівчина викладала йому, секретареві комсо­молу, такі дикі, єретичні речі.
— Мету шляхетну перемінено на мету ганебну. Я го­ворила про батьків і дідів наших... Ви пригадуєте?
— Авжеж. Це було тільки що.
— Ні, це було не тільки що. Це було чверть віку тому, коли нас іще на світі не було, ані мене, ані навіть вас. І от вони боролися і вмирали за вселюдські ідеали, а по­тім виявилося... О, Боже! Виявилося, що на тім святім вогні, на тій наївній вірі й на тій крові заробили... спеку­лянти, так скажемо... Заробили, і добре заробили!.. Про це все сказано було добре, здається, в Хвильового ніби... Чого ви морщитесь і озираєтесь? Зрештою, не важно, в кого сказано, аби правда... Там було говорено про... е-е-е... про нового Івана Калиту, збирача нової імперії... Ви пригадуєте?
Павло насуплено:
— Ні.
— Та що ви?! Неправда. Як же ви прийшли втягати мене до комсомолу, а не знаєте про ці речі? Ні, ви знаєте. Ви пригадуєте. Ви краще мене ці речі знаєте, вже хоч би тому, що ви там усі боретесь з всілякою такою єрессю. Ану ж, дивіться мені в очі! Сміливо! В мої очі! Так велить вам ваш Ата-тюрк! Добре... Ви пригадуєте. По очах бачу.
Павло не витримує погляду мерехтливих дівочих очей і сміється.
— Ну от, бачите. Ви пригадуєте.
— Киньте, Ато.
— Що ви! То це ви вже й злякалися? Е, як же це! Ми ж перелазимо бар'єр до комсомолу. Трішки відваги лишень!..
Павло посірів.
— Гаразд. Далі що?
— А далі той же Калита... Про Калиту це я таки, зда­ється, здерла з Хвильового, але то не важно з кого, аби правильно... Та й ні з кого більше ж... У нас немає більш єретиків, у нас нема пророків!.. Ну, так от Калита той святі жертви, кров і сльози забрав у свою брудну торбу. І то в інтересах тієї торби підношено й зараз підносять­ся кличі про ідеали, бач — поставлено знак рівности: вселюдські ідеали — це те саме, що ідеали тієї брудної торби... Інших вселюдських ідеалів немає, спробуйте це заперечити, й ви переконаєтесь, що ви «помиляєтесь» і що ви «ворог людства» ... Хіба ні, товаришу Павле?
Павло озирнувся навколо. Ата це помітила.
— Не бійтесь! В крайньому разі той, що підслухує, ствердить, що це не ви, а я говорила. Але тут нас ніхто не чує, ніхто, можете бути спокійні. Та й місія ж ваша цілком похвальна — ви ж втягаєте мене до комсомолу, тож дискусія при тім річ нормальна.
— «Божевільна», — видихнув Павло ледве чутно, а вголос: — Я не тому озираюсь, а, скажу вам по-щирості (посміхнувся) — чомусь моїй голові стає ніби мулько на плечах біля вас.
— Чого б то?
— Так, — ухилився Павло й наставився на Ату очи­ма запитливо й так само запитливо підвів брови, че­кав. Ата помовчала, дивилась кудись невидющим зо­ром, розхвильована. А тоді вела далі тихим, але терп­ким голосом:
— Вам це не болить, а мені все це страшенно болить... Страшенно болить... І ще одна кричуща нісенітниця! Всі її бачать, але всі удають, що не бачать і аж із шкіри лізуть, щоб довести, що цієї нісенітниці немає, що все в порядку. Безглуздя це таке: від нас вимагають щоденно й щоночно жертв в ім'я «вселюдських ідеалів», а тим часом виявило­ся вже давно, що світ, що всі народи світу, тих жертв на­ших дітей, тієї нашої крови за «вселюдські ідеали» і не потребував і не потребує. А ми ту кров і піт ллємо, ллємо, ллємо!.. Для чого? І чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), що то жахливий злочин, ошуканство, брех­ня, колосальна, ще не бачена в світі підлота. Чому ніхто не закричить (от хоч би й ви, Павлику!), мовляв, що ж це за математика?! — для того, щоб ощасливити десь і ко­лись якесь там «майбутнє людство», треба принести в жертву інтереси кількох сучасних поколінь нашого народу і взагалі всіх народів наших, — інтереси маленьких безне­винних дітей, інтереси великих мільйонів і наші з вами! Для того щоб колись щасливо жили пара мільйонів дітей, скажемо, якихось там американських пролетарів, у дуж­ках (які, до речі, пролетарі американські, їздять сьогодні авто власними і не знають навіть, що за їхнє майбутнє, за майбутнє їхніх дітей так дбають десь у заморській країні, в країні старців, і ми з вами недосипаємо й не­доїдаємо!) — отже, щоб пара мільйонів майбутніх дітей американських пролетарів жили колись щасливо, треба щоб сьогодні десятки мільйонів дітей нашого народу, і ми з вами, мучились в злиднях, терпіли голод і холод і ходи­ли босі й голі, наживали туберкульоз й передчасно вмира­ли. Де тут логіка? Боже мій! ї хто тут ошуканець, милий мій товаришу!?
Павло мовчить нахмурений, а божевільна дівчина ве­де далі:
— А не бійсь, той Калита, що веде таку пропаганду і що так настирливо вимагає від нас все нових і нових жертв, живе сам в розкошах, не чекає майбутнього «раю» земно­го... будованого на такій народній біді, що «ридати хочеть­ся»... — Ата спіткнулась, нахмурилась. — Ви іронізуєте... Ви скажете, що це все ніби газетна передовиця. Ну, що ж, така епоха — епоха газетних передовиць. Але все ж таки в цій епосі таких газетних передовиць не буває. Чи бува­ють? Павло мовчить. Ата, почекавши, зітхає й веде далі: — Ридати хочеться... Ви гляньте на наших дітей голопу­зих, золотушних, брудних, животатих, а особливо отих безпритульних! Вони веселі й не помічають свого лиха, вони думають, що так і мусить бути; бач, їх навіть переконали, що іменно їхнє життя є найщасливіше, бо в усьому іншому «капіталістичному» й «реакційному» світі діти «жахливо бідують»... Уявляєте, як ще можна бідувати!? А діти виходять від порівняння — якщо вони живуть най­щасливіше, гарно, то як же буде виглядати «бідують»! Ви­ходить жах. І тому вони вважають себе щасливими... до пори до часу... вони сміються й ростуть оптимістами. Як і ми виростали. А тим часом... Господи! Чи ж мені про це говорити й чи до вас! Я чула, та й навіть у офіційних на­ших журналах читала, там, де цензор проґавив (а всього не вбережеш, шило вилазить!), як живуть діти в світі. От, скажемо, в Японії. Або в Німеччині! Або в Фінляндії, де побували наші хлопці недавно, та й в Польщі навіть, де теж побували наші люди недавно. А вже про ту Америку й говорити нема чого ... І ридати хочеться ... І хто ж тут барбос, скажіть мені, друже мій, друже мій... Е-е-е...
Ата махнула рукою й замовкла. Досить. Як для іспи­ту на придатність до комсомолу, то цілком досить. Схвильована, тамувала себе, тамувала серце й дивилася просто в обличчя Павлові. Чекала. Вона виговорила принаймні головне, що її мучило. І то виговорила не кому-небудь, а йому, «самому» Гукові. Знаменитому Гу­кові. От. Нехай знає. Їй чомусь на тому залежало. І те­пер зімкнула уста й чекала... Згодом ще прошепотіла, щоб якось округлити, якось завершити свою довжелез­ну й гарячу, й тому досить хаотичну тираду:
— Ось такі думки рояться в моїй голові, і ось такі му­ки роздирають моє міщанське, некомсомольське, дурне серце. Що?
Павло мовчить. Стоїть насуплений, міниться на об­личчі червоніє, блідне, знову червоніє... Мовчить. Ата почекала відповіді й, не дочекавшись, почала собі гой­датися в гамакові. Дивилася на Павла спідлоба й тоненька-тоненька усмішка кривила їй кутки уст. Але далі усмішка та почала бліднути, почала сповзати... Душу вже проймав холодок остраху, підіймаючись десь з гли­бин опритомлюваної свідомості.
По довгій-довгій мовчанці Ата перестала гойдатися, зупинилася, подивилась надзвичайно пильно Павлові в лице та:
— Ну, що... Тяжко мене втягати до комсомолу? — тихо так, вже зовсім без задерикуватості.
— Тяжко, Ато... Але мене дивує, хто ж це вам такі думки втовкмачує в голову, от що.
— Ніхто мені не втовкмачує! — спалахнула Ата. — Я не дитина, якій «втовкмачують». Сама думаю... От дивлюся на все й думаю... Вишукую, читаю й думаю... Голова розсідається, а я думаю!.. І не можна, не дума­ти... А ви не думаєте?
— Гм... Д-думаю...
— Ну й що?
— Ну й {Павло замислено повів рукою по сонячній плямі на лавці, ніби хотів її зітерти, а потім по чолі), ну і... голова розсідається...
— Та що ви?!
— Серйозно.
— Е, киньте! Не вийде. От ви дійсно тепер рисуєтесь. Щоб мені подобатись... Але я кривляк не люблю, фе!
— Чому ж кривляк? В кожного свої причини, щоб го­лова розсідалася...
— А-а-а...
Зайшла незручна мовчанка. Ата почувалась трохи ніяко­во, відчувши враз, що перед нею людина не тільки щільно замкнена, але й сильної вдачі, та ще й така, що, мабуть, має що замикати. І що справді має над чим розсаджуватись го­ловою. Ну, що вона, зрештою, про нього знає?! Що вона знає про його душу, про його думи, про його болі? Нічого. Равлик. Ще й герметично закритий. І навіть не равлик, а ціла черепаха... Роздумуючи над цим, Ата протягла мляво:
— Якщо пам'ять мені не зраджує, хтось обіцяв бути щирим і одвертим зі мною. Це правда?
— Правда.
— То доведіть. От скажіть мені щиро, що ви думаєте з приводу моєї... моєї сповіді, так скажемо? А? Але щиро!
Павло мовчить. Ледь посміхнувся. Подивився пильно Аті в очі, але нічого не каже. Чомусь перед внутрішнім йо­го зором зринув товариш Сазонов... Товариш Сазонов з товаришем Зайдешнером... Розмова колишня... Обіжник з Центру... Посміхнувся і нічого не відповів на Атине запи­тання. Він волів більше слухати. Ата дивилась все з тим же запитанням, і під її тим поглядом Павло покрутнув голо­вою в плечах, так ніби їй було там справді мулько й незруч­но. А потім, щоб перевести розмову на інше, запитав: — Ви згадували про «діамат»... Ви вчили його?
— Так.
— Де (іронія)!
— Не іронізуйте. Уявіть собі, я вчила «діамат». Та ще й на «відмінно».
— Так?! І де б то?
— Уявіть собі, що я закінчила театральний технікум.
— А-а... Я й забув.
— Не забувайте ж.
— Т-та-ак...
Незручна мовчанка. Око впало на грубу книгу в Ати на колінах, і Павло простягнув руку. — Можна?
— Будь ласка.
Взяв книгу до рук. Одгорнув зашмаровану палітурку — «Бєси» Достоєвського.
— О-о! Що це?
— Книга.
— Я бачу, Ато, що це книга. Навіть знаю, що це за книга. Більше того, я навіть знаю, що це заборонена книга. Де ви її взяли?
— Купила. Позавчора. На базарі. В барахольника. В тім ряду. Де продається. Різний мотлох. Я часто там купую різні цікаві речі. Навіть... уявіть собі... комплект «Вапліте» купила!.. Ах, як добре, що наша цензура випустила з ока ба­рахолку й не накладає на різне сміття своєї лапи! Ажи?
— Слухайте, Ато! Божевільна Ато! — відкарбував раптом Павло тихо, але з якоюсь лютою ноткою. — Чи ви, нарешті, знаєте, де є межа?!.
— Чого? — наївне запитання.
Мовчанка. Павло опановує себе. Прикушує губу і зітхає. Дивиться пильно на Ату, занадто пильно, та, карбу­ючи тихо кожне слово:
— Ви — ніколи — не вимагайте — прямої — відповіді на ваші — зрадливі — й єхидні — запитання! От. Я знаю — одного — чоловіка, який — теж — ста­вить зрадливі запитання. І хоч між вами і ним колосаль­на різниця, проте це іменно його мені нагадує.
Аті йде холодок по серцю, і в той же час їй робиться весело — вона здогадується, які саме думки і які підозріння перебігли в його голові, і вже їй здається, що замість відважної й щирої розмови насправді відбу­вається фарса — ніби одне одного ловить. Смішно. Яка іронія! Це можливе тільки в цю епоху — епоху равликів і зради. Вона це думає, а каже інше, на тему «зрадливих запитань» та «нагадування когось»:
— І вам це неприємно?
— М-м... Майже.
— Гм... Я знаю, кого ви маєте на увазі.
— Ой?
— Сазонова. Павло аж скинувся:
— Що?! Як це ви вгадали?
— Не велика мудрість. Хто може викликати не­приємність і острах навіть... навіть у вас? За людськими душами тут полює лише одна особа (якщо не рахувати мене! — іронія), та особа, якій на людських душах зале­жить. І це — товариш Сазонов.
Павло пильно вдивляється Аті в обличчя. Ата весело розсміялася:
— Від того, що ви зараз подумали, можна б зависну­ти. Еге ж... Але киньмо про дурниці. Ви тримаєте «Бєси». Ви читали їх ?
— Колись.
— І?
— І читав.
— І?
— Господи! Чого ви від мене хочете? Щоб я оцінив цю книгу ?
— Так. Цікаво.
— Контрреволюційна книга.
— Чому?
— От причепа... Тому... (Зовсім роздратовано). Та тому, що це апофеоз російського ідіотизму!
— О-о-о?!. А ще що?
— А ще? (Пауза, а потім суворо). — А ще — я не ра­див би вам таких книжок читати й вишукувати по бара­холках.
— Гм... Що ж зробиш, коли розумні речі сьогодні мож­на знайти тільки на барахолках, на смітниках. Таке в ме­не враження. Не читати ж мені оті, як пак про них сказав той бзікуватий поет, той Єсенін: «Ні прі какой паґодє я етіх кніг, канєчно, нє чітал!» Милий і бідолашний поет, як я йому співчуваю! І — повісився... — Ата взяла з рук Павлових книгу, поважила на руці, гарненько її закрила та: — Але він повісився, мабуть, прочитавши ось цю книгу, а потім озирнувшись навколо... Єй-бо!
— Все-таки я не раджу вам читати... Це небезпечно.
— Ви думаєте, що й я повішусь?
— Ні, — нахмурився Павло. — Навпаки, я думаю... що не ви, а... навпаки... Кгм! Ви зб'єтеся з дороги самі й зб'єте інших (крива посмішка).
— Браво, товаришу Гук! Дякую. Але от саме тому я й читаю, що небезпечно. А щодо збивання з дороги, то не турбуйтесь. Не страшно. Більше того, коли б я мала та­лант, я б сама хотіла би збитися з дороги та й написати таку книгу. Неодмінно. Ух!..
— І про що?
— Про все... І про вас... Про вас особливо! Про людсь­ку трагедію... Про брехню. Про равликів... Коротше — про той самий «апофеоз», що ви про нього оце говорили. Про подібний. Чи не здається вам, що ми теж всі бабраємося в такій самій баюрі універсального ідіотизму? А?
— Ні, не здається.
— Ви хочете сказати «не полагається, щоб здавалось»?
— Гм... Ні, не так...
— Ох, так ... — зітхнула, замислилась. — Шкода... Як же ж шкода... що ми такі різні люди.
— Так. Шкода... Дуже шкода.
І, посміхаючись кожен по-свойому, вони дивилися одне на одного. Подібне було на те, що вони бавляться в кота-мишки. Але хто в кінечнім висліді буде кіт, а хто бідолашна мишка? От питання.
Аті вже було досадно. Вона вже бачила, що дала ма­ху. Вона бачила, вона переконалася, що вони все-таки далекі й чужі. Вони зовсім-зовсім різні душі. Запал її минув, і вона вже шкодувала, що так необачно, так одверто говорила. Вони таки, здається, зіграли в кота-мишки... Раптом Аті пробігли лоскітливі комашки по­за спиною — вона уяснила собі чітко, що «мишка» та­ки вона, — зрозуміла, що тепер, якби він хотів зловжи­ти, то її життя в його руках. Вона вся тепер в його ру­ках, як пташка. Того, що він від неї чув, вистарчить, щоб розпоряджатись її головою, як він схоче, щоб шан­тажувати її й щоб, нарешті, знівечити все її життя. Ба навіть знівечити життя геть всіх її друзів і знайомих!.. А в душі вже підіймалася хвиля ворожості, хвиля злос­ті й підступала, як клубок сліз, до горла. Хотілось щось раптом пальнути, щось зле, дерзке, образливе. Хотілось, щоб на ньому репнула від злости його муш­ля, й побачити, що там у ній. Що він думає, цей чортів равлик!? Равлик-Павлик! Що в нього в душі і в серці?
Це, здається, відчув Павло й мружив очі. Дивився в обличчя Аті все пильніше. Все пильніше. Мружив очі й, як здалося Аті, в тих очах бігали й ховалися за повіки злорадні й тріумфальні іскорки... Такі злі чортики... Він, здається, хотів щось спитати чи щось сказати, і те «щось» крутилося в нього на самісінькім кінчику язика. Щось несподіване й, може, неприємне. Але не питав. Лише тонка усмішка грала на його устах.
— Ви щось хочете спитати? — підігнала його Ата, щоб якось звільнитися від нестерпної напруги.
— Так.
— Будь ласка.
— Кгм... Скажіть, Ато, хто був ваш батько ?
— А-а-а... — Ата насупилась. Мовчала. А потім про­мовила сумно, з гіркотою в голосі. — Не знаю... Одно я знаю напевно — що він у мене був.
— «Був»?
— Так. І нема... Я втратила батька ще маленькою.
— І хто він був все ж таки?
— Хто був мій Батько? — Ата блиснула очима й ви­мовила з натиском. — Це я теж знаю напевно, товари­шу Гук. Він був мужчина!
— Та-ак? Гм ... Ви так промовили слово «мужчина», ніби хотіли цим сказати щось інше, не сказане прямо.
— Можливо... В кожнім разі ви своєю реплікою ствердили зайвий раз, що бути мужчиною —це в наш равликовий час велике диво.
— Я цього не сказав... (Павло втопив свій погляд в очі дівчини). Але ваші натяки зраджують, що під словом «мужчина» треба розуміти «контрреволюціонер».
Ата витримала довгий погляд і промовила дерзко:
— Можливо. І, мабуть, саме тут і лежить найглибша лінія наших розходжень... Ми однакові слова розуміємо зовсім по-різному. Я про це говорила з самого початку, давно...
По цих словах Ата встала з гамака, даючи тим зро­зуміти, що розмову закінчено і що пора розходитись. Тим більше, що вже й завечоріло. Павло теж звівся... На лиці була досада й розгубленість. «Ах, не про це! Зовсім, зовсім про інші ж речі він хотів сьогодні говорити!» Зітхнувши здавлено, взяв свою течку з трави... І вони пішли геть з саду. Півонія лишилася лежати на гамаку... Перейшли разом сад і дійшли до ґанку. Біля ґанку зупи­нилися.
— Т-та-ак... — протяг Павло тихо, роздумливо.
Ата стріпнула головою з викликом і промовила в тон, глузливо:
— Т-та-ак... Надіюсь, що ви більше не будете втяга­ти мене до комсомолу?
І зробила великі насмішкуваті очі. І простягла руку на прощання.
Павлове обличчя запромінилось. Він узяв руку, поди­вився в Атині насмішкуваті очі одвертим, довгим погля­дом, якось загадково посміхнувся й промовив уперто:
— Ні, буду.
Диспут
В столярній працював столяр Гилимей, зігнутий літами й тяжкою працею та засмоктаний злиднями, по­нурий, мовчазний чоловік, з довжелезними руками, як у орангутанга. Мало хто чув, щоб він щось говорив, щоб він колись «пустив пару з уст».
До столярні часто заходив Чубенко — окреме чудо міста Нашого, — бровастий (брови стріхою), сивоусий, здоровенний чолов'яга, — колишній повстанець, а потім «червоний партизан», орденоносець і голова Партизанської комісії. Вуса мав, як Тарас Бульба (якщо вірити Гоголеві або всім тим малярам, що пробували того легендарного гоголівського Тараса Бульбу змалю­вати), — то були не вуса, а вусяра, і тими вусярами він славився. А ще славився він тим, що теж був дуже мов­чазний і розмовляв охоче тільки з чаркою. Він приходив до Гилимея, сідав, закурював товстелезну цигарку з тютюну-самосаду й газетного паперу й так сидів мовчки. Нічого не говорив і нічого не питав. І нічого не вимагав. Дивився, як його приятель працює. Вони були ще друзя­ми дитинства, а потім разом робили революцію, потім пішли різними шляхами, кому як повезло, — один мав орден, а другий мав рубанок. Один був «великий на­чальник», а другий — «пшик». Але в суті різниці ніякої, однаковий «пшик», і тому вони лишилися по-старому вірними приятелями і розуміли один одного без слів.
Отак сходилися і проводили приємно час, — один працював, а другий дивився; один стругав, а другий ми­лувався, як завивалася пахуча тонюнька стружка. І обид­ва димили махорку «в затяжку».
Чубенко, як і Гилимей, взагалі говорив дуже рідко, але вже як і говорив, то не як Гилимей (боязко, блідо й нечленоподільно), а неодмінно щось таке голосне й не­сподіване, й до карколомності оригінальне, що потім воно облітало все місто і оберталося в байку. І не тому, що Чубенко цього неодмінно хотів, а так виходило. Прадідівський перчений гумор і наївна простота були його натурою. Для прикладу, це з його уст злетіла, як са­мохарактеристика, перелицьована приповідка, що потім обернулася в ходячий анекдот і живе понині в гу­мористичному репертуарі міста Нашого:
Дід був козак — Чуб, як дуб!
Батько — дубок, козачий синок!
А внук — Чубенко п'яниця, гнилий пеньок!
Ця самохарактеристика, безперечно, злетіла з п'яних уст, але народом була сприйнята, як верх «самокрити­ки», і Чубенків престиж від того не тільки не впав, а нав­паки, підріс в очах народу за цей його щирий і нещадний сміх.
Або ще таке, що злетіло з п'яних Чубенкових уст:
Бережися, НеКаВеДе! —
ЧУБЕНКО йде!
Це йшов якось Чубенко напідпитку, а назустріч по вузькому пішоходу товариш Сазонов — нач. НКВД. Чубенкові ніде пройти. Роздивився — аж то перед ним така велика риба! Взявся Чубенко за свої запорозькі вуса, набусурменив брови, ошкірився, похитуючись, та й пальнув раптом на всю горлянку:
Бережися, НеКаВеДе!
ЧУБЕНКО йде!!
Здоров, Сазон!
Пальнув це він по-приятельському, тому що на язик йому набіг такий веселий каламбур.
Начальство знало, що це каламбур, що це жарт з гли­бини «простого партизанського серця», і не мало нічого проти, сміялося разом з усіма.
Взагалі, попри всі Чубенкові химери та понуре пияцт­во, авторитет його в верхах суспільства стояв досить ви­соко, всі його шанували, й він був одним з найавтори­тетніших людей в тих верхах суспільства міста Нашого. Бо «найзаслуженіший», а заслуженим, та ще таким солідним віком, багато прощається. Колись цей вусатий дідуган був головою Контрольної Комісії (грізної «КК») як «найстарший» член партії. Але за пияцтво «полетів» з такої «високої драбини», так що він там побув кілька хви­лин, як той «Мітька на царстві». Одначе ця хвилинна «Мітьчина» кар'єра не пропала безслідно, — цей ко­лишній маєстат і слава давали йому право тепер поводи­тись досить вільно, і, може, тому його перчені словечка й вибрики минали йому безкарно. Тим більше, що, зреш­тою, й невідомо ж, для чого він ті вибрики робить і терпкі слова говорить. Хоча й те сказати — чоловік це право за­воював у громах і бурях революції і, якщо він після тих «громів і бур» так понуро глушить горілку, а з «високої драбини» полетів сторч головою, — ну, то буває...
Чубенко дуже любив театр. А так як він був все-таки не останній пішак, а колишній партизан, цебто, значить, колись «завойовував усе для народу», то й вважав себе власником усього й цього театру теж. І тому завжди до нього заходив чи треба, чи не треба. Заходив, як хазяїн! — от іде кудись по ділу і заверне неодмінно до театру. Якось так виходило, що всі його стежки вели сюди. А так як він властиво в самому театрі, тобто на сцені межи акторами, не мав чого робити («І кому я там потрібен?! Заважати?!»), то він заходив до столярні, до най­головнішої, як йому здавалося, особи в цілому театрі — до свого старого друга, столяра Гилимея. Тим більше, що з цим ветераном революції й другом дитинства не треба було говорити нічого й тому було найлегше й найприємніше. А головне — тут, іменно тут, кожен з них наочно бачив, за що боровся і що боровся не марно, і вважав себе тут (у столярні, при якій був театр!) найго­ловнішою персоною.
Під час таких відвідин Чубенка іноді до столярні забігав Харитон — він теж одноліток, але цей як зав­госп почував себе і зовсім як господар, і був, здається, найближче до істини. Тоді неодмінно відбувалася якась цікава і оригінальна розмова.
Раз таку розмову «ветеранів революції» мала щастя почути Ата. Випадково.
Чубенко курить, Гилимей струже, Харитон хоче по­говорити, але не знає з чого почати. Чухає потилицю, зітхає. Нарешті вхопив тропи:
— Ех-хе-хе-хе... — зітхає Харитон. — Літа, літа наші!..
Мовчанка.
— Літа, кажу, наші!..
— Та літа — безвиразно, по довгій мовчанці згод­жується Чубенко. А Харитон позіхає знову:
— Ех-хе-хе-хе... І обратно ж — діла, брат, діла наші... Ой, діла!!.
Мовчанка.
— Діла, кажу, наші!..
— Та діла... — згоджується нарешті так само безви­разно й апатично Чубенко.
— А все, брат, від Бога — карбує категорично Харитон.
Чубенко мовчить. Пихтить димом. А Харитон на­стоює:
— Від Бога, кажу, брат!.. Об'язатільно від Бога!.. Чубенко мовчить. Пихтить димом.
— Від Бога, кажу, дане!!.
— Та дане... — нарешті згоджується Чубенко.