Буйний вітер - 04

Крім історії повернення, розповідалося багато іншого. Наприклад, те, як Сміян обходить будинок управління НКВД п'ятою вулицею, — як він перелазить через огорожу міського парку або шукає дірки в тій огорожі, простуючи на обмин, як він часом переходить глибоку дренажну канаву на площі Леніна вбрід, знову ж таки обминаючи ту частину міста, де стоїть той проклятий будинок. А іноді навпаки — Сміян спеціально йде попри будинок, ніби хоче випробувати міць своїх нервів, зупиняється зухвало насупроти, стоїть, розставивши широко ноги, розглядає все докладно, чи­тає вивіску на мурованій брамі (таку дзеркальну вивіску на кам'янім стовпі), дивиться на неї, примру­живши очі, як на не знати який мистецький твір, так, ніби хоче розгадати секрет її виготовлення.
Розповідають, як Сміян часом стоїть остовпілий по­серед базарної площі й щось так заглиблено думає, що нічого геть не помічає. Часом так він зупиняється й перед якою-небудь будівлею й стоїть, мов заворожений, нічого не чуючи й не бачачи.
Іноді ж навпаки — ні з того ні з сього Сміян починає раптом перелякано озиратися, а тоді кидається швидко-швидко йти, ніби від когось невидимого утікаючи, все швидше й швидше, нарешті; кидається панічно бігти, щось мурмотить... А тоді враз зупиняється, витирає спітніле чоло й, спокійно повернувшись, йде назад рівною ходою, задуманий, сумний, спокійний, зовсім як ділова, нормальна людина, лише чимсь тяжко зайнята й тому нахмурена, самозаглиблена. Часто такий рапто­вий і несамовитий порив до втечі спричинює поява міліціонера чи працівника НКВД в уніформі.
А то бувало знову-таки навпаки: побачивши міліціоне­ра, Петро Сміян спокійно підходить до нього, стає перед ним, кремезний і широкогрудий, закладає руки за спину й задумано дивиться, — як Гуллівер на ліліпута, як не зна­ти на яке диво, дивиться, ворушить губами або роздимає ніздрі й посміхається. Міліціонер червоніє, блідне, губить­ся остаточно під незвичним проникливим поглядом й, нарешті, зірвавшись з місця, утікає геть, під посмішки ви­падкових свідків такої чудернацької сцени. Кажуть, що ще не було випадку, щоб у такій ситуації міліціонер чи навіть енкаведист, не втік, як і не було випадку, щоб Сміян доз­волив собі щось сказати такому бідоласі чи зачепити йо­го, або, тим більше, вдарити, чи шарпнутися з наміром вдарити. Просто стояв і дивився з посмішкою, і того по­гляду ніхто з представників поліційної влади не міг ви­тримати. В той день, коли такий випадок траплявся, на базарі всі жінки єхидно посміхалися в обличчя навіть са­мому начальникові міліції, товаришеві Бубиреві, а тим паче його жінці Бубирисі, що плавала по базару, як пані («як колись приставиха!») й купувала то се то те та дава­ла «домробітниці» (не наймичці, що ви, що ви!) тарабани­ти слідом у тяжкому кошику.
Кажуть, що сам великий начальник НКВД, тов. Сазонов, зустрівши Сміяна на вулиці або побачивши здалеку, переходив на другий бік або просто непомітно повертав назад.
Або ще от розповідають: часом цей Сміян сидить у кімнаті сам, щось робить або сидить в чайній, а чи в бібліотеці, біля столу, зосереджений в собі й нікого не помічаючи, — і раптом як не скинеться, як не обернеться шпарко назад і наставиться на двері широко витріщени­ми безтямними очима!.. Що він там бачить — невідомо, але все його єство наче б'є блискавка, а чи пропасниця... Кажуть, що то йому ввижається тюремний вовчок у ка­мері смертників і що хтось у той вовчок підглядає за ним.
А то розповідають ще й таке: часом Сміян, задума­ний і самозаглиблений, підходить до дверей своєї (а чи й чужої) кімнати й стає в кутку за звичайною людською потребою... і лише в останній момент похоплюється, буйно червоніє, озирається, а як хтось є присутній, щось бурмотить і утікає; часом навіть і шапку забуде чи те, що мав у той час при собі. Так він раз забув течку з якимись помальованими шпаргалками в приміщенні міської бібліотеки-читальні. І не повернувся по неї.
Та течка пролежала там пару днів. Нарешті завідувач читальнею, не знаючи, кому течка належить і не припус­каючи, щоб вона могла належати тому непритомному маньякові, передав течку в міліцію. І там вона й мала пропасти без сліду, коли б на сторожі божевільних часом не стояла сама доля...
Або ще розповідають, що цей Петро Сміян іноді ви­йде на край міста, на піски (по-місцевому конче наголос на першому складі — піски) і там з дітлахами бавиться, сам немов дитина, — нагрібає з піску вали, будує козацькі фортеці, вежі, церкви... Діти з ентузіазмом зустрічають цього будівничого... Маленькі діти бавляться з великою дитиною...
І багато інших дивин розповідалося про Сміяна в місті Нашому.
Всіма цими легендами Ата була дуже заінтригована, її химерне дівоче серце, не раз преболюче шарпнуте й до сліз розчулене якою-небудь особливою деталлю з пригод того божевільного, на зразок «зустрічі» з мерт­вою матір'ю, почало не в жарт марити тією дивною й такою бідолашною людиною.
І от одного разу Ата з ним зустрілася. Віч-на-віч.
* * *
Одного буденного дня вони налетіли одне на одного на сходах театру, вірніше, в дверях театру. Ата швидко бігла додому під час обідньої перерви, пролетіла по­рожніми й дзвінкими фойє, перебігла вестибюль й вхо­пилася за ручку останніх дверей, що вели з вестибюля на вулицю... В цей час хтось з вулиці сильно потяг двері до себе, й Ата випала просто в обійми якомусь мужчині. І все на ній потерпло — це був той божевільний, це був Петро Сміян. Він стримав дівчину від падіння сильною рукою, інакше би вона зробила сальто по інерції на схо­ди й покотилася вниз, на осяяну сонцем площу, — підхо­пив, як пір'їну, поставив на ноги й, нічого не кажучи, став осторонь, даючи дорогу...
Це був високий, кремезний і гарний мужчина... ні, не красивий, а гарний, хоч і рябий з виду. Це був би зовсім юнак, коли б не якийсь особливий вираз очей і чола та ко­ли б не яскраво-білі пасма волосся в зачісаній угору темній чуприні. Був він добре виголений, мав вираз об­личчя людини, безмежно спокійної і в той же час чимось безмежно й тихо запечаленої, задивленої в себе, в ту свою невідому печаль, і через те байдужої до всього світу зовнішнього. Так видалося Аті. А може, таке враження надзвичайне тільки тому, що над цим обличчям невиди­мо витала авреоля всіх тих, часом чудернацьких, часом зворушливих легенд, і головною з тих легенд була та, що він божевільний. Це легенда легенд. Проте Аті впа­ло в око, як перше блискавичне й безпосереднє враження (а перше враження, кажуть, буває завжди вірне), що в тім обличчі, як і в усій фігурі, немає зовсім нічого від божевілля, нічого божевільного, анічогісінько: обличчя зовсім нормальне, лише вражає своєю відчуженістю, своєю суворістю, своєю зосередженістю й укрите рябо­тинням, як стальною кольчугою. А щоб сказати точніше, — вражає своєю небуденністю й суворою мужеською кра­сою. Так відгукнулося в Атиному серці. Бідолашна дівчи­на зовсім розгубилася і в той же час впилася в обличчя цієї людини гострим поглядом, намагалася проглянути раптом в її душу і від того, вже згаданого, блискавичного спостереження відчула, як її серце чомусь шалено затре­петало. В сандалях на босу ногу, в літньому білому, аку­ратно випрасуваному костюмі, засмалений сонцем, Сміян стояв і вже, як видалося Аті, тонко посміхався... Зовнішня чистота й акуратність абсолютно суперечили репутації божевільного. Але особливо видалася супереч­ливою посмішка, що йшла, без сумніву, з зовсім притом­ної, чистої, незбаламученої душі. Дівчина зашарілась. В голові майнуло, що ця зустріч, та ще так химерно випала, — не випадкова; що ця зустріч заважить на всьому її житті та що її химерність символічна. Від цієї блискавич­ної думки дівчина розгубилася остаточно й, не пам'ятаю­чи себе, кинулася сходами вниз, перестрибнувши всі шість приступок одним духом, і подалася сонячною пло­щею, їй хотілося озирнутися, але вона не озиралася, ли­ше відзначила кутиком ока, що Сміян стоїть на площадці перед дверима, тримаючи їх одчинені однією рукою, і ди­виться їй услід. І довго їй це ввижалося... Обличчя з сиви­ми пасемками над крутим чолом як стало увіччю чи, вірніше, в серці, так вже його звідти нічим і не можна бу­ло вигнати. Серед виру думок і рефлексій, породжених несподіваною зустріччю, може, найцікавішою була реф­лексія — чітко-чітко викликаний якимось дивом до жит­тя колись чутий каламбур чи афоризм на тему божевілля:
«Божевільний — це один нормальний серед тисяч ненормальних». Або: «Нормою є більшість, а кожне відхилення від норми сприймається як ненормальність. Отже — серед тисячі ідіотів один нормальний буде потрактований тією тисячею завжди як ідіот, тобто як відхилення від норми»... Так колись вправлявся в діалектиці один товариш студент.
І ці думки тепер завирували в Аті, як вислід того блискавичного враження від обличчя Сміяна. Те вра­ження постало, як маленька брунька, і тепер та брунька буйно й радісно розпукувалася в серці дівчини великою чарівною квіткою — брунька хвилюючої надії, бо... Бо те серце так хотіло.
Одначе після тієї несподіваної зустрічі більше Ата не могла Сміяна здибати.
А доля, либонь, вже мала свій присуд. Вона не тільки зіштовхнула їх у дверях, вона мала вже якийсь далекий свій плян, можливо, навіть божевільний плян... І прирекла йо­го здійснити. Й, можливо, почала вже його здійснювати.
V
«Четвертий вождь»
«Павлик» зовсім не «Павлик»... О, ні! Так фамільяр­но зверталася до нього тільки мати колись, а тепер звертається тільки одна дівчина, одна така от диктаторка над його серцем, хоч і безпартійна, хоч і не свідома цієї своєї жорстокої диктатури... Більше Павла Гука ніхто не називав «Павликом». Його місце в суспільно-політичній ієрархії таку назву виключає, бо він стоїть у ряду великих «тузів». Молодь називає його півжартома-півсерйозно «четвертим вождем областs» (перший — начальник НКВД, другий — секретар КП(б)У, вождь партії, третій — голова Облвиконкому, вождь трудя­щих, і четвертий — вождь комсомолу, вождь молоді). Звичайно, це не зовсім так, бо вождів є занадто багато, і Павло Гук, може, від багатьох ранuою нижче, і взагалі згадана нумерація не цілком відповідає дійсності. Бо як­би цю нумерацію продовжити за такою її логікою, то виходило би, що п'ятим вождем треба рахувати провідника піонерів, шостим — жовтенят... А тим ча­сом є такі «аси», як генерали й генерал-полковники в місцевій дивізії і комісари та інші, взагалі екстериторіальні, «риби» в місцевім полку, що вважають себе вищими за всіх місцевих вождів. Є й начальник міліції, є й цілий синедріон «вождів», іменований Бюро Обкому КП(б)У, є й голова Жінвідділу (теж вождь, та ще який!), є й директори радгоспів, як поміщики могутні, є й ди­ректори інститутів, технікумів або директори заводів, безпосередньо підпорядкованих Москві, як-от: авіаційного, труболиварного, тракторного (все-бо це війсь­кові об'єкти). Так що Павло Гук не четвертий вождь області, якщо брати фактично. Але все ж — і він велика «риба». З усіма іншими «рибами» він на одній нозі... Гне виглядає зовсім на Павлика. Почуття великої відпові­дальносте й його суспільно-політична роль наклали на юнака сувору печать, а вічна переобтяженість суспільно-громадською й політичною працею, як також розумо­вий характер тієї праці, що вимагає колосального і постійного напруження інтелекту, напруження всіх ду­шевних сил (а особливо потребує душевного й нервово­го напруження стан вічного балансування на достославній хисткій линві т.зв. «генеральної лінії») — зроби­ли його передчасно суворим, занадто суворим, і занадто дорослим; опанцерованим в офіційний маєстат партії та комсомолу.
Одначе замітним в суспільстві робить Павла Гука не так його офіційне місце, як його особисті властивості. Він інтелігентний. Вродливий. І гордий. Тільки не з чваньковитости гордий, а тому, що походить з найниж­чих соціальних низів, а вибився власними силами вго­ру... І вгору не на якесь там формальне місце вгорі, а та­ки вгору, до людських вершин, якими є освіченість, знання... Хоча трудно сказати, де справжня причина йо­го гордості. Бо й сама гордість та — особлива якась, презирлива; попри всю свою молодість, він має презирливо укладені кутики уст, так ніби душа його все з чо­гось іронізує. Щось має в собі. Але ніхто не шукає тих глибин «чому» та «через що». Всім ясно й так, згідно їхнього світорозуміння, — це хлопець гордий, бо зави­соко стоїть. Справді, Гук мав би підставу гордитися са­ме цим. Серед усіх партійних вождів і найвищих партійних стовпів области він один має закінчену висо­ку загальну освіту, а також закінчену високу спеціальну політичну освіту. І про це не тільки написано в його па­перах, а це пробивається з обличчя й з усієї його по­ведінки, з стилю праці, з розмов, з публічних виступів і, нарешті, з манери триматися в товаристві. І з стилю життя. Він дуже багато читає, вчить чужі мови на дозвіллі, має колекції з рідної зоофауни й орнітофауни (тварин і птахів, яких сам препарує), він добрий промо­вець з ерудицією. А походить Павло Гук з бідної се­лянської родини. На тлі загального анальфабетизму й примітивності місцевих соввельмож такий високо­освічений, хоч і молодий, їхній колега — це явище не­абияке. Висока освіта вкупі з простим соціальним по­ходженням і ряд талантів, від Бога даних, — можливо, це й є джерело гордості юнака. А що є джерелом пре­зирливого заломлення кутиків уст — невідомо...
Ось він сидить за столом свого кабінету, і презирли­вий залом кутиків уст особливо кричущий. Він щось чи­тає, якийсь секретний обіжник надрукований на то­нюсінькому папері, і залом уст стає все презирливіший. Лише трудно сказати, знов-таки, чи те презирство зв'язане з читаним папером, а чи, може, й з тими дума­ми, які блукають незалежно від паперу й ворушать юна­ковими бровами. Він перечитує секретний обіжник зно­ву й знову, обіжник з самої Москви, з ЦК ВЛКСМ, а ду­ми двояться, більшість із них ідуть собі десь зовсім сто­роною — обертаються біля ясного дівочого профілю, за яким він так уперто й так безнадійно упадає, та біля ту­манної постаті того божевільного... Юнакові брови на­хмурюються все дужче й дужче, прямовисні зморшки все глибше перетинають чоло від перенісся вгору. Голова йому робиться все тяжчою, тріщить, розсідається. Відірвавшись від паперу, юнак спирається спиною в спинку фотеля й так сидить, стомлений, задуманий, пе­чальний... Він думає й про те, чого ж це цей обіжник прибув до нього просто з Москви, а не заглянув на хви­лину по дорозі до Києва, адже ж вони мають свій влас­ний ЦК! Що це за оголена зневага; тим більше, що обіжник цей секретний написаний на тему боротьби з націонал-ухильниками і особливо якраз в українському комсомолі! Невже та заповіджена «боротьба» почи­нається з ігнорації Центральних Комітетів національ­них спілок молоді?!. Гм... Зрештою, логічно... Цілком логічно... Гримаса презирлива розтягає кутики уст... Він думає й про те, чого ж це дівчина, прекрасна й свавільна дівчина Ата, так над ним потішається й чим той бо­жевільний так її приворожив, невже ж він справді стоїть йому на заваді...
Він думає й над тим, що Ата безпартійна й тому не визнає (зовсім не визнає!) його авторитету, й як той ав­торитет в її очах здобути? І, нарешті, він думає над тим, чи вдасться йому втягти ту надзвичайну дівчину до ком­сомолу. Чи вдасться? Бо ж він не мас до її душі ключа...
А за вікном сліпучий сонячний день. За вікном в соняч­ному сяйві купається буйно-зелений сад, «сад Баронрадінші» так його називають всі в місті. Цей дім і цей сад були колись власністю барона Радіна, що як генерал у відставці доживав тут колись свого віку. Генерал барон Радін дожив віку ще до революції, лишилася сама бароне­са, яку населення називало одним словом Баронрадінша. В революцію Баронрадінша вмерла чи втекла за кордон, лишився сад і прекрасний дім-вілла власністю міста. Було в нім, в цім домі, й ЧК, були й різні комісаріати, була й школа один час, були й клуби. Все тут перебуло. Все за по­рядком. Було — і зникло десь. Але дім вцілів, і сад вцілів. Тепер в домі-віллі Обком комсомолу, а в саду волей­больні й тенісні майданчики, спеціальний плац для дітей з гойдалками та іншим устаткуванням для забав, і в нім же, в цім саду, ротонда для оркестри й спеціальний поміст для танців. Все це бережуть буйні, столітні дуби й липи, вишикувавшись рядами, утворивши прекрасні ши­рокі алеї навколо й навхрест.
Столітні дуби й липи стоять за вікном, дістаючи вер­шинами вібруюче-синього неба, а в віллі кипить робота — шалено цокотять «ундервуди», бігають діловоди, техсекретарі, заворгінстри, проформоли, піонерватажки, завполіти, кур'єри, делегати з місць, члени бюро, різні босоногі й замурзані «посланці» з заводів, далеких містечок, сіл і колгоспів. Багато відділів і підвідділів розташовано в кімнатах і залях «вілли Баронрадінші». А до всього того прибита табличка на фасаді — на чор­ному тлі дзеркальні літери:
«Н-ський ОБКОМ ЛЕНІНСЬКОЇ КОМУНІСТИЧ­НОЇ СПІЛКИ МОЛОДІ УКРАЇНИ».
Начальник цієї всієї метушні й стукотняви, «четвер­тий вождь» области, зажурений юнак Павло Гук зітхає й цідить крізь зціплені зуби:
— Сволочі!..
Потім встає й ходить по кабінету. Ходить довго по м'якій, хоч і рядняній, доріжці уповздовж. Нарешті зупи­няється біля столика з телефоном і стоїть, дивиться на телефон, думає. Він думає над тим, чи не подзвонити б оце йому... скажемо, до театру... Хоч почути голос... Зрештою, він може й подзвонити... Чого ж?.. Він може подзвонити куди захоче... Атож... Так розважаючи, Пав­ло знімає рурку й слухає, дме в неї, крутить ручку теле­фонного апарата — й знову задумано слухає... А коли в рурці озивається дівочий голос: «Центральна!», Павло раптом міняє намір і каже:
— Комутатор НКВД!
Коли озвався дівочим голоском «Комутатор», Павло каже:
— Кабінет начальника Облвідділу... Дякую... Це ти, Сазонов? Здоров... Ох-х!.. Я хворий... Ти вчора, кажуть,
мене викликав?.. От бач... А я зовсім, зовсім хворий... Та, мабуть, грип... Може би, ти приїхав сюди?.. Ні, я не мо-о-жу... Крім того, є тут одна справа, що потребує твоєї мудрості... Так, жду. Салют!
Почепивши рурку, Павло стоїть і посміхається. Той хитрий лис Сазонов хотів би бути старше всіх, і він фак­тично й є старше всіх. Але він не є розумніший всіх. Він за всім нюшить і все знає, лише не знає одного, що він ду­рень; хвалькуватий, зазнайкуватий дурень, провінційний Пінкертон... А десь глибоко засіла досада від свідомості, що цей зайда все-таки — господар в його місті. Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а цей зайда всіх тримає в кулаці. Та в якому кулаці! Проте він його виманив зараз з барлоги, і це добре. Він хотів бачити й говорити з ним не на його, а на своїй території. А головне — він хотів його бачити для справи, про яку Сазонову навіть і в голову не стрелить. Піймавшись на гачок як вічний інтриган і мис­ливець за новинами Сазонов зараз буде тут відогравати досить дурну ролю.
По якомусь часі приїхав Сазонов. Він приїхав «емочкою», якою сам керував, в супроводі двох цивільних (він так завжди їздив, з охороною). Один цивільний ли­шився в машині, а з другим Сазонов увійшов до Павла в кабінет. Цивільний, що увійшов з Сазоновим, — це знаменитий лотиш Зайдешнер, дебелий, щелепатий мужчина років сорока, з бугаячою шиєю й з тупим, бугаячим обличчям, одягнутий в шикарну «тройку» англійського імпортного сукна, зроблену найкращим кравцем Індпошиву. В такий же шикарний цивільний костюм був одягнений і сам Сазонов. Всі знали, що Зайдешнер, це особистий охоронець Сазонова й «заплічних діл майстер» при облвідділі. Як завжди, Зайдешнер сів оддалік збоку з абсолютно індиферент­ним виразом обличчя, як індійський факір, ніби люди­на непричетна зовсім ні до кого й ні до чого, глуха, німа й сліпа зовсім. Нудьга й апатія, написані на його щелепатому обличчі, були безмежні й ідеальні. Одначе розповідають, що при такому своєму вигляді він над­звичайно пильний і уважний і бачить навіть муху, як вона летить мимо його начальника.
Сазонов, у відміну від свого компаньйона, був досить жвавий, хоч теж кремезний, випасений і в рухах тяжкува­тий. Але та тяжкуватість у рухах скорше від почуття влас­ної «великості» й бажання бути імпозантним. Це людина років 38, присадкувата, широкоплеча, міцно склепана, чорноволоса, з підборіддям, виголеним до синяви, кос­тюм добре допасований; при фотоапараті в жовтому чохлі через одне плече й з шкіряною цигарничкою на ремінці через друге плече. І з хлистиком у руці, як дорево­люційний дворянський синок чи англійський денді. Такий претензійний суб'єкт! Такий совбарин з замашками на аристократа. Хоч з обличчя він дуже (надзвичайно!) подібний до Собакевича, як він намальований на ілюст­раціях в академічному виданні «Мертвих душ» Гоголя.
— Ну-с (він говорив «ну-с», цей елегантний Собакевич), де твоя справа? Ану лиш показуй! І що з тобою?
Він говорить по-російськи, милуючись і розтягуючи слова так, ніби робить це демонстративно, на зло Пав­лові, що говорить по-українськи, теж милуючись і теж розтягуючи слова в розмові з ним, ніби зумисне. А ще Са­зонов часто любить говорити «під Сталіна», розгвинчуючи слова на грузинський штиб, а чи так виходило через йо­го конячу щелепу, коли її зводив гнів, презирство, напади пихи чи сарказму: «Г-гэта», «сваэво», «читто эта такоэ!» Цей сталінський колорит тяжкий для відтворення, й тому не будемо його скрізь наподоблювати.
— Ану лиш показуй, — повторив Сазонов нетерпля­че, поляпуючи хлистиком по нозі. З того поляпування видно, що ця людина не звикла так собі одвідувати хво­рих, хоч і приятелів, — їй діло насамперед. А ще з того поляпування видно, що ця людина звикла все життя хо­дити в галіфе і в чоботях з довгими халявами, по яких так гарно ляскати хлистиком, а до такого шикарного костюма це поляскування і не пасує.
— Сідай, — спокійно запросив Павло. — Як шкода, що ти не лікар, власне, лікар, та не той, — ломить мене всього... Але чорт з ним. Сідай, сідай! Справа моя дов­га, і так, на одній нозі, нічого не вийде. Сядь... Закурюй, товаришу начальнику!
Злегка панібратський, фамільярний тон, це був стиль взаємин між всіма партійцями й комсомольцями, незважа­ючи на вік і на рангу. Цим стилем послуговувався завжди й Павло. Але тут панібратський стиль не був такий уже й кричущий на некористь Павлові, скорше навпаки, бо, коли зрівняти обох, то виходило би, що Павло має більше підстав на зверхницький тон, бо хоч він і молодший, але виглядає куди вигідніше й солідніше, як справжній началь­ник, а Сазонов виглядає проти нього, як примітивний, не­отесаний різник, лише вдягнений в шикарний костюм. І ко­ли би Сазонов був не такий зарозумілий і сліпий від зарозумілості, він міг би й образитися, бо вичув би не без підстав скептичні нотки в отих словах: «сідай, сідай, това­ришу начальнику!» Але Сазонов занадто грубий, щоб мати аж таку інтуїцію, і занадто закоханий у свою могутність, до нестями, щоб припускати, що хтось посміє з нього іронізу­вати. А Павло таки зіронізував. Якийсь чортик підштрику­вав його покепкувати трохи, може, щоби спаралізувати той жаский холодок, яким віє від самого імени цієї людини на кожного смертного в цьому місті і на нього теж.
А коли Сазонов умостився в фотелі насупроти, підтяг­нувши холоші штанів і пильнуючи, щоб їх не пом'яти («скажи, який чепурун!») і, закуривши, наставився на Пав­ла заінтригованим поглядом, Павло оглянув його пиль­но, подумав оте «скажи, який чепурун!» і ні з того ні з сьо­го запитав крізь посмішку, з тією самою панібратською фамільярністю:
— Кажуть, Людочка Богомазова вмирає по тобі... Звів з розуму дівчину... Чи правда?
Сазонов самозадоволено посміхнувся. А тоді вже збуряковів:
— Це ти для того мене покликав!?
— Ні... Але ж звів з розуму... Ти такий!
— Слухай!.. Не мели дурниць! Хіба ти не знаєш, як називається Людочка Богомазова?!
— А як?
— Вона називається «Генеральна лінія». Пойняв?
— Та що ти! Вперше чую... І що ж то значить?
— А те значить, що якщо ти будеш клеїти з себе дур­ня й якщо ти будеш плести ще про те, що Людочка вми­рає по мені, то я тобі заїду в зуби. Таких, як я, в Людочки був цілий батальйон до мене й батальйон після ме­не... Всі розклалися, сволочі, всі там були мерзавці!.. Ну, а якщо вона, може, й справді, сходить з ума по мені, то що ж, може бути...
По тих словах Сазонов зареготався змислово. Потім заскалив око:
— Там всі побували. О, то, брат, баба! Не баба — магніт... хо-хо! Тільки ти один, мабуть, оминув. А може, й не оминув? Ану признайся, оминув чи ні?
Павло зробив невиразну міну. Це спричинило новий вибух сміху Сазонова, тріумфального сміху, нестрим­ного, так, як сміються грубі, примітивні люди.
— Ага! Ага! От бач! Хіба не «Генеральна лінія»? Хіба зле приліплено фірму? Ха-ха-ха! Барбос!
— Хто барбос?
— Та, зрештою, всі барбоси... Але найбільший той, хто приліпив цю «міровую» кличку. Хіба не здорово приліпив?
— Гм... Пошти... Але який же це барбос приліпив?
— А це той прахвост, директор музею, денікінсько-петлюрівська шкура чи навпаки... Барат! Я хотів йому одірвати голову, але передумав, бо дуже гарно втяв, до­тепно. Може, й ще пригодиться. Та й немає прямих до­казів. Та й те сказати, хіба він винен, що лише точно означив суспільно-політичне явище... так, так, суспільно-політичне явище... коли вся верхівка партії розіклалася к чортовій матері, коли всі «вожді революції» зійшли з ума біля Людоччиної спідниці. Га?! Ну, скажи! Га?! Хіба неправда? Скажи!..
Павло подивився Сазонову в очі пильно і апатично спитав:
— Ти що, потребуєш, щоби я таки тобі це підтвер­див? Обов'язково?
— Іди ти к чорту! Зрештою, я би тобі за інше одірвав би оце голову — ти що, ради Людочки оце сюди мене кликав? Чи чого ти мене кликав? Якщо ради Людочки, то чорт би тебе забрав, ти зовсім недотепний, чудак. Хороші мені забавки! Краще би ми пішли зіграти в біль­ярд. А ходім-но! В полковий клуб. Там комісар полка Шубін і Паровічніков чекають. І Пономаренко. Вся бан­да. Всі «герої нашого часу». Ходім. Машина до ваших послуг, містер-Твістер!
— Ні. Я тебе не для розмов про Людочку, як ти ка­жеш, «кликав», хоч я знаю, що тобі приємно про цю дівчину, колишню (а може, й теперішню ще!) королеву серця чути. І не про більярд я хотів би говорити. А ось про оце... Тут справа великої політичної ваги... — при тих словах Павло підсунув Сазонову секретний обіжник з Москви. — Що ти на це скажеш? І як це я маю ро­зуміти? І які заходи вживати? Я в таких справах тупий... Потребую консультації. Твоєї консультації.
— А-а, добре, подивимось... — підлещений Сазонов узяв обіжника і враз стукнув себе по лобі. — Та я ж як­раз для цього і викликав тебе вчора!!.
Павло посміхнувся:
— Ти диви, як збіглося!.. Ну, то й що тут робити?
— Що ж це ти мене питаєш, неначе ти піонер ма­лолітній. По своїй лінії я, брат, знаю, що робити. А ти роби по своїй. І хіба тобі ще я мав би розжовувати, що тут написано? Тут написано ясно, чорним по білому, — треба рішуче повести боротьбу з національними ухила­ми в думках, настроях і в організаціях молоді, в комсо­молі й серед піонерів, в нацреспубліках, ясно? Як серед молоді, так і серед всього населення взагалі. Викоріню­вати всі прояви опозиційних націоналістичних настроїв у масах молоді і взагалі в усьому суспільстві. Бути першим помічником партії й органів безпеки взагалі в оздо­ровленні суспільства від ворожих антисовєтських еле­ментів. Хіба ще не ясно?
— Все ясно... Все... — протяг задумливо Павло, пильно дивлячись Сазонову в очі.
— Лише одно мені не ясно — хто саме, хто конкретно в нашому місті мусив би стати об'єктом такої опіки... отим об'єктом, що проти нього треба боротися, як проти ворога?
— Як!!. Та тут контрреволюції повно! Хіба ти сліпий?!
— Ну, а все ж таки?
— Еге, хлопче, та ти, я бачу, малописьменний політич­но чи такого удаєш з себе. Ти звернув увагу, що в обіжни­кові написано й підкреслено про націонал-ухильників?
— Так. Але це загальник. А я хотів би знати конкрет­но, як цю формулу прикласти до нашого міста, до нашої області, тобто хто конкретно в нашому місті мусив би бути позначений, так би мовити, хрестиком?
— Гм... Всі! — випалив Сазонов подразнено й за­сопів, і по хвилі підтвердив це, рубнувши ребром долоні по столі: — Всі!
— Як це? — перепитав Павло здивований, але про всяк випадок розтягуючи слова апатично й позіхнувши.
— А так. Тут де не повернись, там і контрреволюція. От, скажемо для прикладу... Ну, кого б нам узяти для прикладу?.. Ну, от візьмім для прикладу, скажімо, тебе. Ти чого увесь час говориш на своїм хахлацькім нарєчії? Принципово? Уперто?! А чи ти знаєш, що це нарєчіє — — це мова дрібнобуржуазного класу, мова куркульства, говорім щиро? А чого ж ти не хочеш говорити мовою пролетаріату, мовою Леніна й Сталіна, тобто російсь­кою мовою? Ага! Чого? Отож...
Павло посірів. Не то розгубився й злякався, не то роззлостився, образився тяжко й глибоко. По досить довгій паузі, опановуючи свій голос, проговорив тихо:
— Я говорю так, як говорить мій клас, як гово­рить українське незаможне селянство й український пролетаріат, як говорить увесь мій нарід. І це не супе­речить ані вченню Леніна (тут раптом Павло підніс голос подразнено, твердо, зі сталевою ноткою в зву­чанні, намацавши ґрунт під ногами), ані вченню Маркса, ані ідеалам пролетарської революції в усьому світі! Це не суперечить ленінській національній політиці... А от те, що ти говориш, суперечить... Еге ж, брат, супе-ре-чить!
Сазонов скептично поляпав хлистиком по нозі, але голосом промовив похапливо, ніби й злякано:
— Ну, ну, я жартую, я жартую, друже! Ха-ха-ха! З то­бою, брат, трудно. З тобою приклад, звичайно, невдалий. Зовсім дурний приклад... Хрущов теж говорить по-ук­раїнськи, на мові українських робітників і селян, як ти ка­жеш. Я й забув. Говорить Микита Сергійович, говорить. І я теж вчу ету тваю «мову», треба, брат, вчити... гарна мова... Ні, з тобою приклад невдалий, і ти, брат, того, не лізь в пузир. Тим більше, що прикладів і без тебе досить. Ну, от візьмім для прикладу хочби і театр наш...