Буйний вітер - 15

— Чудесно. Так скажіть мені, будь ласка, чи ви дуже певні в тих, що були разом з вами, або, точніше, в тих, кого ви бачили протягом того дня?
— ?!. Я вас не розумію.
— Ну що ж тут незрозумілого? Чи ви ручаєтесь за всіх тих людей, які були й які зустрічалися вчора з вами, як за людей порядних, як за людей чистих перед... е-е... перед вами й перед нами всіма?
Ата затрепетала душею. Але трималася назовні спокійно.
— Я вас не розумію, товаришу начальник НКВД.
— Гм... Тоді скажемо прямо — ви вчора зустрічались з таким Баратом. Ви зустрічалися з ним?
— Так...
— Отож... Ну, Ольга Шведова й Матильда — це по­рядні дівчата, чесні совєтські патріотки, але Барат!.. Чи знаєте, хто він, тобто чи не могли би ви мені сказати, хто він?
— Кажуть, директор музею.
— Ні, це не тільки кажуть, а це так і в дійсності є. Але от він сам всюди (та ще й голосно) каже, що він петлюрівський офіцер, так як ви на це? Чи, може, те, що він сам каже, — це, мабуть, найменше ймовірне? Тим більше, що в Петлюри не було офіцерів, а були «старшини», — як ви думаєте? Ви ж з ним розмовля­ли...
Ата відчуває, як її охоплює відчай і земля під нею хи­тається. Вона почувається так, ніби її хотять примусити прилюдно роздягнутися догола й облити себе брудом, облити брудом власну душу, змушуючи отак на когось щось говорити. Опановуючи хвилювання, Ата говорить сухо, а в той же час майже благально:
— Товаришу начальник НКВД! Я думаю, що в цих ре­чах я зовсім не тямлю нічого...
— Гм... — посміхається Сазонов ледь помітно, іронічно: — А в церкві ви теж не тямите нічого?
— В церкві?.. В церкві я теж не тямлю нічого, але я там була і... може... знову буду... і за церкву ви мене мо­жете карати, будь ласка. Що ж до того чоловіка, то що я про нього можу знати?
— Гм... Я думав, що ви нам допоможете... — про­мовив начальник роздумливо, з жалем. — Еге ж. І то­му вирішив був, що про церкву ми забудем о... М-м-да...
Ата заніміла, її огорнув справжній жах. Жах і відчай, — вона зрозуміла, про що йдеться, її заплутують в тенета! Ідеться про те, щоб вона, рятуючись від кари за церкву, зробилася «стукачем», як то кажуть, донощиком. З розпачу, замалим не заломила рук. Стрималась. Насупи­лась. Промовила рішуче, навіть трохи грубо:
— Слухайте, хто той чоловік, я не знаю й знати не хо­чу; це мене зовсім, зовсім не торкається.
Сазонов посміхнувся:
— Ви думаєте, що не торкається?
— Так. Певна цього... — пауза й несподіване запи­тання усторч: — А ви як думаєте?
— Я!? — Довга павза. — Я думаю... Я думаю... — і ве­село засміявся. — Я думаю теж, що це вас не торкаєть­ся!! Ну, пожартували й досить. Я дуже й дуже прошу вас заспокоїтись і не хвилюватись. На цім наша розмова може й закінчитись. Будьте спокійні й не турбуйтесь... Все це так, знічев'я... Ну, там на дозвіллі трохи над цим подумаєте, так собі, трішки лише, й розум прийде сам. Тоді ми й побачимось. Так?
Ата мовчала. Вона звелась і стояла схвильована й розгублена вкрай.
— Ну-ну, ви вже й розгнівались. Я бажаю вам добра, ви це запам'ятайте. А ще запам'ятайте таку річ, на всяк випадок: цієї вашої візити не було. І цієї нашої розмови, як і розмови з тим «хлопчиком», теж не було. Гаразд? І про того негідника Барата забудьте. Взагалі забудьте. Оце і все. А тепер бувайте здорові. Як бачите, з вами нічого не сталося й зовсім ми не такі страшні люди, як дехто думає... (Посмішка).
Попрощавшись, Ата швидко вийшла. Вибігла. Голо­ву їй розсаджує вир думок, одна другої дикіших, одна другої химерніших. Бачила, що їй на шию накидають ар­кан, вже накинули... Бачила, що вона заплуталась десь в хитро розставленому павутинні, що розмова про того Барата зовсім не того призначення, як то видається на перший погляд... Бачила... Нагло їй спала на думку одна дрібниця, а саме: той начальник ані звуком не обмовив­ся ще про одну особу, яка ходила разом до церкви, — про Кольку Трембача. Ата аж стала і все на ній потерпло. «Так от хто провокатор!! От хто доніс!»
Заточуючись, мов п'яна, Ата дотеліпалась до сквери­ка, що насупроти будинку НКВД, й там сіла на лаву. Взя­лася за груди — серце билося, як скажене. «Боже! Коль­ка доніс! Безперечно, це він доніс! Та як же це?! Такий милий, гарний і закоханий у всіх хлопець і... доніс на всіх?! Га? Що ж це таке?!»
Тут помітила, що на другім кінці довгої лави сиділа в затінку ще якась людина.
— А-а... — озвалась людина фамільярно страшною октавою. —Товаришка Дахно! Привіт, привіт! Так це ви «там» працюєте? — кивнула людина на будинок НКВД.
Ата згоріла, а людина додала ще жару:
— Я бачив вас там у вікні з Сазоновим... З того боку вікно...
Ата аж схопила людину за руку... і впізнала: вона цю людину знає, — це Чубенко, старий партизан Чубенко, голова партизанської комісії! А бачила вона його не раз в столярній майстерні, в гостях у Гилимея. Навіть пригадала розмову їхню втрьох — смішну розмову про Страшний Суд. Ата змолилась, аж крізь сльози:
— Товаришу Чубенко!.. Не говоріть... Ах, не говоріть такого!..
— Ну, ну, не буду, дочко! То я пожартував... А нащот «товариша», то ти той... Я батько тобі, дитино! Дід!.. — смішок, добрий, таки батьківський.
— Простіть... це правда... Батьку! Батечку!..
— От-от-от... О!.. — щось Чубенкові запорошило око. — Ох... Яке ж і солодке дитя з тебе!.. Ну, ну... — Дід закректав, розправив вусяра й витер долонею «за­порошене» око. — Так чого він хотів від тебе, той барбос?
Ата озирнулася навколо, взялася за голову й звелась, похитуючись:
— Якщо ви батько, то цитьте, мовчіть, прошу я вас, проведіть мене трохи, я зовсім хвора...
Чубенко посмикав запорозькі вусяра, загрібши їх жи­лавою рукою, і звівся, радий її проводжати, — й вони пішли геть зі скверу, з-перед цього проклятого будинку. Чубенко й сьогодні був напідпитку, але цього не було дуже помітно, та й Ата знала, що такий Чубенко вічно й що він підпитий найкращий, нікому не шкідливий. А Чу­бенко був зовсім зворушений Атиним розгубленим і погнобленим виглядом і ніяк не міг мовчати, потішав:
— А ти, дочко, не журись. Плюнь на того мерзавця... Плюнь і хай він, барбос, сказиться. Він на те, мерзавець, і існує, щоб псувати людям життя...
Ата не слухала підпитої мови. В голові їй крутиться шалений вир думок. І все навколо того самого. Виріши­ла негайно піти до Кольки Трембача. Знайти його й усторч запитати, — що він скаже, як він дивитиметься в очі. Пр-р-ро-вокатор!
І поспішала все дужче й дужче.
Коли переходили базарну площу, Ата раптом зупи­нилась і схопила Чубенка за лікоть:
— Хто то такий?!
Ген-ген з базарної площі сходив на проспект Барат. Чубенко ствердив, що то Барат, але Ата й без нього зна­ла, що то Барат, одначе настоювала на своєму запи­танні:
— Хто то такий? Хто він?
— Ага... Та хто ж його знає, дочко. Колись був офіце­ром лейб-гвардії «його імператорської величості»; під час революції був полковником в армії Денікіна, душив нашого брата... Потім був у Врангеля — теж душив... А як уцілів — невідомо. Загадка, брат... Та й нехай іде до чорта...
— А в Петлюри він був? — запитала раптом Ата, не втерпівши. — І кажіть мені щиро!
Чубенко подивився на Ату пильно-пильно й відповів запитанням на запитання тихо:
— Це для кого, для Сазонова?
Ата вдруге згоріла від сорому, але промовила твер­до:
— Ні, це для мене... Сазонов знає й без нас...
— А, так, це правда... Ну, так він каже, що вроді був. Хоч я його не зустрічав тоді... а то б повісив. Каже, що був він і в Петлюри, то єсть в Симона Васильовича...
«Ясно!» Ата рушила вперед ще швидше. «До Кольки! До того негідника, до того малого злодія! Спитати йо­го! Спитати!»
Чубенко ледве встигав. Вкінці площі Ата зглянулась на старого.
— Спасибі вам, батьку! Тепер я вже піду сама. А ви йдіть... так, так, ви підіть до Гилимея й до Харитона, там поговорите про страшний суд... Прощавайте...
Чубенко засміявся й насварився пальцем: — Ич ти!.. Чула, значить... Ну, з Богом, дитино!.. Ну, а на того барбо­са ти плюнь... І на Страшний Суд теж... то для Сазонова!
Ата навіть недослухала кінця фрази, подалась.
* * *
Кольки Трембача Ата так і не побачила. Не знайшла ніде. А тим часом, поки вона бігала отак всюди, шукаю­чи, буря гніву в серці помалу вляглась. А потім і взагалі погасла. На місце неї прийшла й загніздилася в серці ту­га, жаль. Туга й жаль на людську нікчемність, на людсь­ку ницість. Ата покинула шукати Кольку й, зажурена, й безмежно стомлена, не так фізично, як душею, перему­чена всім, пішла до театру.
А вже як отака зажурена прийшла до театру, не­сподівано її осінила найтривожніша й найболючіша, і, без сумніву, найвірніша думка за увесь час: думка про те, що Сазонов мав зовсім інше на думці й зовсім про іншу лю­дину хотів би її розпитувати — він хотів би її питати про Петра Сміяна. Так, так! Безперечно, в цьому вся суть. В цьому зерно трагедії, що десь назріває. В цьому центр вузла, що в'яжеться. І саме тому він запитував про Барата, перевіряв, чи орієнтується вона, що той є «стукачем» у Сазонова. Це ж так ясно! Боже! Як це їй одразу не мог­ло прийти до голови! Як можна отак здуріти!
Від цієї думки все інше відійшло геть, і навіть жаль на Кольку. І від цієї ж думки журба й лірична печаль «всепрощенська» обернулися на тривожний біль, нерви на­пружилися знову, аж наче задзвеніли...
Ждала чогось непоправного...
Одначе минали дні, й нічого не ставалося. Й Сазонов більше її не тривожив.
Може, й справді все те було так, «знічев'я».
XVIII
В годину пізню
Уночі над театром горить Волосожар, як мерехтли­ва загадкова емблема тих, ззовні закутих рабів, а в душі — непогамованих мрійників і фантастів, що десь там, ніби мотилі, пробиваються до світла; що десь там «товчуться» в час пізній, в час, коли «чорти навкулачки б'ються»; тих мрійників, що не знають утоми, утікаю­чи від дійсности в світ вифантазуваний... Волосожар, як гроно пломеніючих діамантів в короні невидимої царівни, як сузір'я перлин в волоссі легендарної поло­нянки, коханки й трагічної дружини паші турецького, Марусі Богуславки...
Він — Волосожар — стоїть над далеким затумане­ним обрієм і тихо миготить дрібнюсіньким миготінням купки зоряного пилу і здалеку видається, що то на те­атрі, на самім шпилі центральної вежки припнято гроно ілюмінаційних лампок — вони тремтять в безодні ночі й горнуться щільно докупки, як сироти в безмежній тишині космічної пустелі, в синій порожнечі. Але то здале­ку. А зблизька — театр стоїть темний, понурий, загад­ковий, полискуючи мертвим холодним полиском вікон, і ніяких лампок на ньому нема; Волосожар стоїть за ним — громадка манюсіньких зірочок, що туляться одна до од­ної, щоб не розгубитися в вічності.
Темна постать виходить ген угорі на найвищий балкончик, маленький, як ластів'яче гніздо, припняте під самим дахом, — і стоїть в темряві, зіпершись на ажурні, невидимі знизу ґратки. Стоїть і дивиться на Во­лосожар... То той, «божевільний». Він виходить крадь­кома зі своєї майстерні, як з келії самотнього ув'язнен­ня, і стоїть над містом, і дихає жадібно, — вдихає на повні груди п'янке повітря ночі. І десь там посміхається.
Він вдихає млость терпку життя і цвітіння невидимої землі і вдихає зоряний пил, що сіється згори; він зором своїм печальним хоче охопити все з високості, хоче обійняти всесвіт. Але він бачить тільки Волосожар, — загадкове сузір'я, супутника всього його життя, сяйво недосяжне, але для нього животворяще, як чарівний талісман. Це чарівна точка рідного неба над рідним містом, до якої він все життя припнутий серцем.
Коли він народився на світ — тієї ночі цей Волосожар десь отак стояв на небі...
Коли світ в його очах вже перестав гойдатися перекидя, а став прямо і очі вже почали вірно реагувати на світло, а вуха на звуки, — він уперше побачив його, цей Волосожар загадковий... І це він і почув його тоді, ко­ли він зазирав до його колиски крізь вікно й мерехтів під звуки материнських пісень колискових... Це було перше-найперше, що він почав у світі бачити і чути, — оце гроно мерехтливих цяток, — далеких-далеких, ма­теринськими піснями озвучених, і таких таємничих, що й невідомо, чи то вони мерехтіли десь поза ним, а чи в самій глибині його народженої душі. Оце сяйво і звук навколо нього — це була перша його свідомість, перший проблиск тієї душі новоприбулої в світ...
Коли він був хлоп'ям, це гроно щось ворожило йому: він цілі вечори просиджував на порозі хати, здивовано задивлений у це далеке мерехтіння казкових діамантів. Ма­ти казала на них — «квочка». Дійсно, це була купка манюніх зоряних курчаток, що дзьоботіли на небі... Але во­ни кудись манили його й кликали, обіцяли щось невідоме й чудесне, — неопізнані дивоглядні світи, небачені квіти і музику, хвилюючі радості, — величезний захоплюючий світ, щоб летіти в нім летом орлиним, летом голубиним, ще й летом щебетливим-ластів'ячим...
Коли він став юнаком і в душі його прокинулись якісь хвилюючі неясні пориви й жадання, шукання найближчо­го й найдорожчого друга в людському морі, Волосожар цей мерехтів до нього мерехтінням дівочих очей, іскрами сліз надії, любови й радости, й тремтливого поклику в них... й могутнього крику з невідомого, неопізнаного...
Волосожар...
Він був свідком його перших запаморочень, і перших розчарувань, і катастроф, свідком великих знахідок, іще більших болючих втрат...
Він ділив з ним ночі самоти і відчаю...
Він зазирав до нього крізь тюремні ґрати й живив серце надією...
Він зазирав до нього в камеру смертників і потішав ду­шу тихою радістю обіцяного забуття й вічного спокою...
Він мерехкотів до нього на «Сабуровій дачі» крізь туман божевілля і утримував його на грані остаточно­го занику, — на грані між ще таки не згаслою свідомістю і вічним проваллям, тьмою, з якої вже не­ма повороту... Це було ну, зовсім так, як і на самім по­чатку, в дитинстві: він мерехтів так, як і тоді, коли вперше виводив його щойно народжену душу з темря­ви, з вічності, з небуття, з чорного провалля до ніжних пісень материнських...
Волосожар...
Провідне сузір'я його життя. Нерозгадане, тремтли­ве, мінливе, химерне.
Що ти пророкуєш тепер? Що ти готуєш тепер? Свідком яких ще радостей і катастроф і яких несподіва­нок ти маєш ще бути?
Волосожар мерехтить і міниться. Хисткий, перламутровий, звабливий для ока і невловимий для серця, таємний і незбагненний, як людська доля.
І стоїть людина, задивлена в те хистке мерехтіння свідка всього її життя й, мабуть, провидця й її майбут­нього.
Як би те майбутнє вгадати!
І людина посміхається — зовсім не тяжко те майбутнє вгадати, ту долю вичитати з того мерехтіння. Доля та — порожнеча. Нірвана мільйоно-льйоно-літньої космічної пустелі. Пил. Той пил, що в нього обернулися мільйони-мільйонів істот людських і нелюдських, і найщасливіші з них, може, ті, що пил їхній занесло десь в космічні простори і він тепер сіється, як пилок зоряний, з небес — це значить, вони існують десь в якихось манюньких атомах. І туди кличе й його цей Волосожар. Ні, не кли­че, а просто чекає й дивиться з незміримого далека. Бо все має статися без жодного поклику...
Людина посміхається. Потім поводить плечима — по ній пробігає хвилька не то іронії, не то болю. На ньо­го дивиться вічність, а... Ну й які ж ті люди смішні там, унизу, зі своєю метушнею, злобою, нетерпимістю й вічним хапанням за горло, з таким гоном до увічнення себе отак нібито.
Він стоїть і посміхається. Ніхто не бачить його посмішки, такої змученої й такої вибачливої, болючої гримаси душі, задивленої в мільйони людських страж­дань без глузду і без потреби і в безліч людських, йому видимих, тіней, що пройшли, як та пара межи цією зем­лею й тим гроном да-а-алеких світів, і канули в забуття... Ніхто не бачить цієї посмішки. А якби хтось побачив, то до всіх легенд про цього маньяка добавилась би ще одна легенда про те, як цей маньяк дивиться уночі на Волосо­жар. Як він стоїть межи небом і землею й дивиться на Волосожар нерухомо, непритомний у своїй самотності.
На Волосожар набігає хмарка. Від цього маніяк рап­том згадує ті, недавно бачені, дівочі очі, закриті рукою... І його серце починає щеміти. Так солодко, й так боляче. Ніби хтось у нім починає плакати. Ах!.. Людина зітхає. Він — пісок мільйоноліть, пил вічної космічної пустелі, відчужений вже від усього мандрівник міжзоряних хо­лодних пустель, — але як же ж його серце починає щеміти!!. Бо його серце приковане до землі!
Дівочий образ вдирається в душу й баламутить все: і міжзоряні пустелі, й холодний блиск вічності, і філо­софську посмішку, і гамлетівську зрезигнованість, все, — променясті очі дивляться в душу, й вона починає налива­тися теплом, вогнем, зацвітає казковим цвітом великої людської радості й великої людської земної туги...
Людина притискає руки до грудей напроти схвильова­ного серця. Дивиться очима на Волосожар мерехтливий, а серце виривається з грудей і тягнеться вниз, вниз, вниз, геть туди, в темряву, в темряву і щемить, щемить...
Голова йде обертом...
Бо його серце приковане до землі.
XIX
Герой унікальний
Галерея портретів в Атиній свідомості все поповню­валася унікумами міста Нашого. Правда, в тій мерехт­ливій безмежній галереї (галереї юнацької всереєструючої пам'яті) здебільша були не унікуми, а сила-силенна різних «равликів» — знеосіблений типаж знеосібленої епохи з усім її знеосібленим реквізитом, — так, «хтось у сірому» розмножений на циклостилі.
Ці знеосіблені «равлики» становили, так би мовити, загальний відділ.
Потім ішов відділ не взагалі «равликів», а екстра-равликів — людей, без сумніву, цікавих, часом яскра­вих до надзвичайності і кількапланових — не то що двосторонніх, як дволикий Янус, а кількапланових, модерних.
Потім ішов відділ просто людей, прозорих і зовсім безхитрісних. Але там був тільки один портрет Харитона.
А потім ішов відділ і не людей і, мабуть, не-«равликів». А втім, хіба ж так просто розбереш. В кожнім разі, це відділ «героїв нашого часу», істот хоч і не прозорих, але, мабуть, не загадкових, а простолінійних, як палка. Цей відділ був малий, але ж і показний. Там були все ве­ликі «риби», офіційні світила офіційного неба, творці і повелителі равликової епохи, спрощено односторонні, як риба камбала. Цей відділ блищав такими перлами, як Сазонов, гість з центру, Добриня-Романов, Шубін, Страменко і їхня «Генеральна лінія» Людмила Богомазова, і все поновлювався й поновлювався. Старі експонати до­повнювались новими рисами, схопленими в процесі пізнання дійсності, вони, так би мовити, дозрівали (чи домальовувались) в епохальні документи. А до старих експонатів прибували нові, часом ще унікальніші, такі ж «герої», спрощені й прямолінійні, як тая-таки палка. І та їхня прямолінійність часом була неймовірна, а для Атиного розуму й ніжного, ясного серця зовсім несприйнятна, як прямолінійність не доброго, а бридкого, виключно злого начала. Та немає ради, треба їм давати місце. Бо це ж — е п о х а!
Раз Ата була в клубі металістів... Власне, була на сталеливарному заводі «Комінтерн», а тоді повертала­ся поуз клуб металістів. Натуркана несамовитим скре­готом і грохотом, запаморочена чадом і засліплена вогненними гейзерами модерного пекла, вона йшла трохи очманіла та й потрапила раптом під приємний душ — під зливу дитячих голосів, що співали. Як весня­на веремія перлин, пронизаних сонцем, вони бурхали з небес (з якихось великих вікон) і все заливали. Це ніби лилася сонячна янгольська музика... Либонь, такою ян­гольська музика мусила би бути, якщо вірити старим книгам. Але й без жодних книг Ата сприймала їх як щось небесне, райдужне, блакитно-сонячне. Це співало дитинство. І яка ж сила! Який же чар того оглушливого цвірінькання, що в ньому й слів не ловить вухо, як у тих весняних горобців.
Ата не витримала й завернула до великих шкляних дверей. Це був клуб металістів. Цікаво, що вони там роблять, про що вони розливаються так весело, так радісно, немов срібні дзвіночки?!. Вони славлять день, сонце, весну, самі себе...
Але вони співали що інше. Та поки це дійшло до Атиної свідомості, вона мусила зайти до самісінької зали, звідки виривалась та звукова баталія, — до величезної залі клубу, оздобленої незмінними портретами вождів, прапорами, діаграмами, а ще оздобленої плакатиком на дверях, зміст якого дійшов до свідомості аж потім.
Тихенько зайшла й сіла в куточку.
Ти скажи! І що ж вони так гарно співають!..
Велика маса дітей стоїть півколом біля сцени, перед маленьким диригентом, і заливається натхненно... Ні, вони стоять так вишикувано не перед диригентом, а пе­ред групою дорослих людей, що сидять попереду важно на кріслах, як якийсь штаб генералів, сприймаючи цю дитячу ораторію на свою честь. Це були якісь високі гості. В центрі групи сидів хтось найважніший, хтось в окулярах і з великим шкіряним портфелем на колінах, — якийсь чоловік з виглядом професора. По тому, як ша­нобливо увивалась решта біля нього, можна зрозуміти, що це якась висока шишка. І це на неї були звернені й очі всіх дітей. І це для неї гриміла й натхненна пісня з дитя­чих грудей. Пісня як гімн...
Далой, далой манахов,
Лові-даві папов!.. —
ось що вони співають! Та як же ж співають!
Знадвору — це був радісний хорал, хорал сонцеві й весні. Та такий він і тут, чомусь слова пропадають, як недоречність. Між змістом і виконанням існує рішуче колосальна диспропорція. Прірва. «Лові-даві!» — і — весняні дзвіночки. Співали цю пісню дзвіночки — зовсім малесенькі діти, заплющуючи оченята, як птахи.
Ага! (Тут Ата згадала й усвідомила зміст автоматич­но прочитаного плакатика на дверях). Це, значить, «ог­ляд самодіяльності гуртка молодих безвірників». Так стояло на тім плакатику («Сьогодні огляд самодіяльності гуртка молодих безвірників»). А це значить, такі безвірники — «безбожники». А ото, значить, комісія.
Хор малих ентузіастів гримить так радісно, так весе­ло, так дзвінко, що ніяк не можна відчути ані припусти­ти, що ці малята вже в щось не вірять і когось можуть «ловити» й «давити». Навпаки, з радісного, натхненно­го співу проривається безмежна й полум'яна універсаль­на віра тих, що починають жити, — віра в усе, — віра в чудесні пригоди, в те, що вони от зараз кудись «полізуть», вирушать у якусь чарівну подорож, в веселу екскурсію якимось казковим поїздом чи літаком на самісіньке небо й щось там будуть «розганяти» — яки­хось, може, комах, а чи нечемних звірят казкових. І не зі злоби розганяти, а для забави дитячої, веселої.
«Весняні квіти»...
Це, значить, такий «гурток безвірників».
Один тільки дириґгент серйозний і трохи зляканий. Такий же малий, як і решта, він почувається дорослим і відповідальним — диригує, як справжній диригент, та все позирає полохливо на великого «дядю» в окулярах: чи так? Щось ніби йому з нутра підказувало, що зовсім не так, зовсім-зовсім не так!
А «великий гість» дивився крізь окуляри на дітей за­хоплено, в очах його світилась гордість — гордість яко­гось великого борця проти якогось великого «опіуму» й «манахов і папов», і світилась грізна рішучість полко­водця, що ось має цю всю гвардію зараз послати в дале­ку й страшну карну експедицію.
Коли діти переспівали, полководець витер окуляри, запотілі від зворушення, й похвалив на повен голос:
— Добрє, дєткі, добре!
Він явно наслідував славний вираз гоголівського Та­раса Бульби, підробляючись з апломбом, так би мовити, під традицію й під народ, але це кепсько виходило: він говорив не мовою Тараса Бульби, а якимось суржи­ком, з суздальським колоритом:
«Добре, дєткі, добре!»
Ата засміялась — хто ж це? Хто це?!
І, ніби у відповідь, хтось голосно звернувся до оку­лярів і назвав «товаришом Подліпкіним».
«Ах!.. Так це товариш професор Подліпкін!.. Так ось він який! Ти диви!..» Вона часто, дуже часто, див­лячись, як мотається червоний прапор на дзвіниці «розкуркуленого» собору, оглядаючи руїни прекрасної колись, старовинної козацької церкви на Миколаївському цвинтарі, бачивши павутину й мерзость за­пустіння в зруйнованих вівтарях Успенської й Юр'ївської церков, бачивши потоптані й занедбані могили якихось невідомих предків у ограді Спаса, порослі кро­пивою й реп'яхами, дивувалася, чому це треба конче так поглумитися над могилами, хоч і не сучасних і не совєтських, але ні в чому неповинних людей! Чому це треба конче все руйнувати й оплюгавлювати, здирати гарні й нікому не шкідливі фрески зі стін церков, де понамальовувано таких милих янголят? Дивувалася й все питала себе — хто ж це все робить? Знала, що це все робить оте «товариство безвірників», що випускає такі плакати й гасла про «опіум» та про «даві папов», але хто іменно? Її цікавило, хто іменно те все ро­бить, який він. Чула, що очолює те товариство якийсь дуже розумний професор на ймення Подліпкін, навіть чула, що він походить з колишніх панів чи священиків, учений, але який він? Чомусь він їй увижався упирем, вузьколобим вандалом, порослим щетиною, вічно не­голеним нехлюєм, який нехтує зовнішністю, бо не має часу, бач — бореться проти «великого зла», давить «манахов і папов», руйнує все, здирає тих янголят, зрівнює могили предків, якихось невідомих покійників, обертає прекрасні будівлі храмів на мерзкі Руїни, де кавчать сичі ночами... бо руїни брудні йому кращі за строгі й величні архітектурні споруди, коли вони цілі, де відбився величній і гордий дух творців-майстрів-архітектів! Таким увижався той професор Подліпкін. І як же вона тепер здивувалася, коли поба­чила його перед цими дітками й перед собою — зовсім ніби й на упира не подібний, ще й який милий, як гарно й вознесенно посміхається.
«Добрє, дєткі, добрє!»
Правда, це на суздальський манір виходить у нього, але все ж таки це не упир. Окуляри блищать зовсім як у професора. Повен рот золотих зубів. Правда, злі язики кажуть, власних зубів позбувся він ніби при таких обста­винах: як здіймали великого дзвона з Успенської дзвіниці, «розкуркулюючи» церкви у місті Нашому, то той дзвін обірвався й «гепнув» об землю з великої високості, й репнув. І от як він «гепнув», то присутній при цій операції спостерігач, «головний безвірник» проф. Подліпкін, він же й головний організатор розкуркулювання церков, поточився з переляку й впав (а інші ка­жуть, що шматок цегли, вибитої тим дзвоном, ударив професора в зуби) — зуби йому повилітали... Відтоді в нього золоті зуби. І це для нього вийшло на краще — це додає йому солідності й ученості, та й антирелігійного газарду. Кажуть, золото для зубів йому подаровано з хреста чи з Євангелії Мазепи...
Після того, як діти переспівали «далой, далой манахов», їм стали роздавати якісь чепурні брошури, та й всім присутнім. Спочатку сам професор вийняв тих брошур звідкись цілий оберемок і віддав «диригентові», а той уже почав розподіляти, взявши собі за помічницю мале­сеньку дівчинку. Та малесенька дівчинка оббігла всіх, наділяючи малих (щоб читали своїм темним батькам і матерям!) і старих, хто був (щоб читали своїм нерозум­ним дітям), професоровою премудрістю. І навіть те ди­тинча прибігло в куток і тицьнуло одну брошурку в руки Аті. Таке смішне маля, як ті пухкенькі янголята з фресок Собору, так безжалісно поздираних товаришом професором. Ата не могла втриматися, щоб не погладити дівчинку рукою по голівці, по русявих кучерях, та не спи­тати:
— Як же ж тебе звати?
— Ліля!
Сказавши «Ліля», дівчинка зніяковіла й утекла, вико­навши одначе професорове доручення — розповсюдив­ши на одну брошурку більше. Професор теж погладив дівчинку по голівці, там, далеко, біля гурту, — аж Аті серце ворухнулося з ревнощів і протесту.
«Ліля»... «Лілея...» — відмінялося Аті в голові дитя­че ім'я, і вона чисто відрухово хотіла крикнути тому, хоч і симпатичному з вигляду, але негарному через оте «добре, дєткі!», професорові, щоб він не чіпав тієї неза­брудненої ще дитини. Але промовчала.
У неї в руках була червоненька брошура. Це популярно написана агітка антирелігійно-просвітнього змісту, напи­сана «для народу». Вгорі, там, де звичайно пишеться на всіх інших книжках «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», — написано гасло: «Релігія — опіум для народу». А нижче — прізвище й ім'я «професора Подліпкіна, тоді назва бро­шури: «Як повстала брехня про т. зв. Христа» — «наукова розвідка»? А внизу — «Видання Товариства Безвірників».
Ата машинально відгорнула обкладинку тієї «наукової розвідки» — брошура починалася з короткої нотатки про самого проф. Подліпкіна... Ата так само машинально поклала книжечку в кишеню. Шукала очима Лілю, стежи­ла за нею, дивилась, як вона пурхала по залі, неначе ме­телик, і чекала, що метелик той знову підпурхне до неї. Вона би її навчила інших пісень, ясних, як квітка-лілея, і ніжних та легких, як хмаринка в небі... Але Ліля не підхо­дила. Вона, бач, вже була при ділі! Вона, бач, вже належа­ла до професорського «гуртка»! Їїї душею, бач, вже во­лоділи інші, деспотично! Метелик мерехтів райдужними крильцями, сам над ними не владний...
Ата посиділа ще трохи. Зітхнула й вийшла. Тим ча­сом діти знову шикувалися до співу. «Крильця, мабуть, для того й дані, щоби їх боляче обсмалювати», — ні, це банально. «Крильця, мабуть, для того й дані, щоби їх брутально оддирали різні фахівці, як вони оддирають фрески. О!» З цим Ата швидко пішла від клубу.
Чогось їй було безмежно жаль. Чого? Ну, чого тобі, зрештою? Ні, мабуть, це просто атавізм прадідівського, стихійного духу протиріччя. Все наперекір. «Рассудку вопрєкі, напєрєкор стіхії», чи як там сказав поет.
У заводському сквері, що був подібний до парку, вона присіла на лавку. Згадала про брошуру. Вийняла її з ки­шені й розгорнула на першій сторінці.