Буйний вітер - 30

Петро Сміян, Ата, Сластьон, директор, Ольга і всі інші, увесь колектив чекали на ранок великих подій. То­го, чим скінчилася їхня прем'єра, ніхто з них не передба­чав і ніяк не зміг би передбачити. Лявина впала на них... Власне, ця впала не на них, на інших, але наступна, цією спричинена, впаде на них. Чекали арештів, обшуків, слідства, допитів — усього, що в цій країні належиться в таких випадках.
І великі події прийшли... О Провидіння! Мають же люди іноді й щастя! Великі події прийшли, лише зовсім неждані й негадані...
На другий день у неділю раптом з усіх гучномовців грянуло:
— Війна!
Немов грім з ясного неба:
— Війна!
Іхенхаузен — Ст.-Блазієн
1952—1956 рр.


«ДЕРЖІТЬ ПОЇЗД!»
(уривок з другого тому роману «МАРУСЯ БОГУСЛАВКА»)
Уламки розбитих армій, корпусів, дивізій і полків панічно котилися через місто на схід. Це була лише част­ка того, що котилося на схід на величезнім просторі від Чорного моря до Балтики, всіма шляхами, дорогами й стежками, і так навпростець. Але й ця частка не потовплювалася на широченному тракті - вона творила суціль­ну лавину, що стугоніла й ревла цілий день і цілу ніч че­рез місто, десь на Харків, за Дін, на Урал, не зупиняю­чись. Спочатку то були лише біженці, жидівські родини, родини відповідальних радянських і партійних праців­ників, а також родини військових командирів, з усіма їхніми пожитками — столами, стільцями, шахвами, кур­ми, кроликами. Навантажені на великі авто, родини військових командирів часом мчали в супроводі самого господаря, що при повному озброєнні теж возсідав на по­житках, супроводив родину на схід, невідомо від кого охо­роняючи її в дорозі. Потік машин і підвід з евакуйовани­ми пересновувався величезними чередами худоби: корів, овець, свиней і коней... Вимучена, хора, з побитими копи­тами й ратицями худоба ледве повзла; її обганяли маши­ни, спихаючи геть у канави, на пішоходи, притискаючи до парканів. Потім у цьому потоці біженців і худоби почали гасати машини військових частин. Вони теж котилися на схід, а так як вони військові, а не цивільні, то правом військового часу вони летіли з ревом чимдуж, розштовху­ючи цивільних, розполохуючи череди худоби. Над тим усім захеканим потоком кружляла паніка.
А місто тим часом жило досить «нормально», без жодної паніки, навпаки — у веселому чеканні, у веселій лихоманці. Правда, державний апарат спаралізувався остаточно, але військомат з усіма його мобілізаційними пунктами працював досить справно. Та ще справно пра­цювали кіоски броварні біля мобілізаційних пунктів і взагалі по місту, де продавалося пиво в необмеженій кількості. Завдяки шаленій гонитві лавини втікачів, а також завдяки пивові настрій у мешканців міста був піднесений, всі були як наелектризовані. Стан небува­лий, незвичний, — стан істот, що відчувають на собі хід колосальних перемін.
Лавина військових розбитих частин та зевакуйованих цивільних, разом з потоками худоби, котилася че­рез місто на схід, а тим часом у місті спокійно йшла мобілізація, — забирали рештки чоловічого населення на фронт, щоб «спинити напасника». Це була остання й загальна мобілізація, загальний набір до спеціального війська, що офіційно мало вже горду назву «народноє ополченіє». Це «народноє ополченіє», мовляв, як за часів Мініна й Пожарського, мало доконати історичну рятівничу функцію — заступити грудима «Вітчизну» і врятувати її. Забирано до цього «ополченія» рештки «людського матеріалу» — всіх калік, всіх білобілетників, всіх тих, кого з будь-яких причин не взято до армії раніше, в тім числі й «класово ненадійних», всіх позбавлених колись права носити зброю через соціальну (класову) й політичну неблагонадійність, а також всіх чоловіків, здібних ворушити ногами, віком до 55 ро­ків. Всім наказано зразу з'являтися на мобілізаційні пункти з торбами, бо після мобілізаційної процедури відбудеться «формування» й «відправка». Нікого не відпускалося додому.
Петро теж з'явився на свій мобілізаційний пункт. Він знав, що за ним старанно пошукують (принаймні ще два дні тому) агенти таємної служби, а тому загуби­тися в армії, у хаосі фронту, — це був би для нього рятунок. Це його цілком влаштовувало. Так само, як влаш­товував його швидкий темп всієї процедури. Спершу він дуже вагався, — ану ж його там схоплять та й по всьому. Хотів піти десь на далекий мобілізаційний пункт, або навіть податися до іншого району. Мудру­вав, мудрував та й махнув рукою — з'явився на мобілізаційний пункт іменно своєї військової дільниці. Що буде. Взнав, що у воєнкоматі працюють люди зовсім чужі, нові, прибулі з заходу, та що темп там та­кий скажений, що про якесь там пильнування тепер уже дурних приписів не може бути й мови.
Навколо мобілізаційного пункту товпилися величезні маси «народного ополченія». Люди стояли гуртами, сиділи на канавах, лежали попід парканами, поклавши го­лови на полотняні торби. Одні вже пройшли процедуру й чекали «формування», інші Іце тільки проходили. Багато людей було знайомих Петрові — сусіди, уличани, а також люди з тієї частини міста, де він родився й виріс; здебільша все люди старші, лише де-не-де траплявся парубок або зелений юнак. Вся маса «народного ополченія» складала­ся переважно з людей літніх, зі стариків, що вже відбули дві війни — першу «єрманську» й громадянську, а оце кли­чуть їх на третю. Бо без них, либонь, не буде діла.
Знайомі віталися з Петром радісно і в той же час зди­вовано, стурбовано, очі їхні так і гукали:
— Агов! Та ти що, здурів, чоловіче? Чого тебе сюди принесло?!
Петро вже думав, чи не вернутися йому справді. Але куди? Та ж прийшла така смуга в його житті, коли для нього вже немає виходу. Смуга така, коли він може лег­ко втратити голову ні за що, ні про що. Знайдуть, схоп­лять і вже його ніхто ніколи не бачитиме й сам він теж нічого не бачитиме, — зразу десь вчинять розправу «без суда й слідства». Військовий час — це час спрощення, час особливої анархії й особливого беззаконня... До речі, це може статися саме ось тут.
Відчував, що йому трохи бракує повітря, але тим ча­сом став у чергу й та черга потягла його, мов конвеєр, до середини.
Затягло його до середини й тут він радісно зітхнув. Атмосфера цілковитого спантеличення й цілковитої новизни. Напевно, всі сексоти давно вже повтікали геть, як повтікали й усі колишні великі й навіть дрібні началь­ники. Серед персоналу мобілізаційного пункту воєнкомату жодної, бодай приблизно знайомої фізіономії: все якісь чужі, захекані, замотеличені люди, опановані га­рячковим поспіхом. Навіть більше того — серед того персоналу жодної військової людини, або людини у військовій формі. Самі цивільні чи вдягнені в цивільну одежу. Вся процедура мобілізації «народного ополченія» відбувалася досить комічно: біля одного столу цивільний питав про військовий білет, — якщо його не було, то він навіть не перепитував, де білет дівся, а просто записував прізвище на-слово й скеровував до лікаря. Лікар питав, чи ополченець скаржиться на якусь недугу. Якщо ополченець скаржився, то лікар (до речі, без жодних лікарських реліквій і навіть без халата) сту­кав його по голих грудях пальцем або щиколоткою, слу­хав на-вухо, що в тих грудях робиться, потім оглядав ру­ки й ноги й гукав: «Здоров!» Бо ж руки й ноги вцілості, що видно навіть неозброєним оком. Після того ополче­нець проходив ще біля двох столів, де його питали про рід зброї, якою він колись орудував в армії, вік, стать, адресу родини... Після того відбирали всі документи й видавали квитанцію... Все. Чекайте відправки. Обмун­дирування й зброю — «видадуть там».
Петрові сподобалася ця спрощеність процедури, ця недбала імітація закону й порядку. Він уперше в житті бачив на власні очі цілковиту поразку проклятої спеціально совєтської гіпертрофованої бюрократії, тієї бюрократії, що печінки переїла своїми безконечними анкетами, призначеними пильнувати т. зв. «бдітєльность», своїми безглуздими та образливими запитання­ми. Все вдарив параліч. Наочний доказ, що новий вік, нова ера гряде десь, гряде невблаганно. На серці було легко, навіть радісно.
Мобілізаційну процедуру Петро перейшов швидко й легко. Його зачислили до якоїсь там «першої сотні, першого батальйону». А далі більше нічого не сказали — ані назви полку, ані іншої військової частини, ані ро­ду зброї. Чи то військова таємниця, а чи то мало би просто називатися «Перша сотня, першого батальйону Народнього Ополченія з міста Нашого». Веліли чекати на вулиці.
Петро опинився на вулиці. Вибрав затінок межи ку­щами акації й попростував туди. Там його зустріли знайомі обличчя уличан. Це були старі, спрацьовані люди: похмурий і мовчазний, як осіння ніч, довготеле­сий Ставицький, коваль з професії, але дуже подібний до столяра Гилимея з театру — такий же кістлявий і довгорукий, немов орангутанг; другий — Арсентій Чичай, бондар; третій — Семен Очерет, кожум'яка; і ще кілька осіб. Кожум'яка Очерет підморгував Петрові, показав очима поруч і прошепотів: «Сідайте, Григоро­вичу, з нами». Вони сиділи або напівлежали й випивали по чарці. Посередині на ганчірочці стояла пляшка кала­мутного самогону, лежала часничина й кілька помідорів. Усі тягли з пляшки по черзі, приціляючись до сонця та намічуючи межу порції великим пальцем. Пили пильно, понуро, не кваплячись. І всі були напідпитку вже. Але не від цієї пляшки. Вони впилися ще вчора, а може, й позавчора та так і не висихають, підливають потрохи. Почастували й Петра, і він не відмовився, випив ковток за здоров'я старших. Петро знав усіх присутніх ще з часів свого дитинства, бачив їх тоді в усій їхній красі й величі. Ось цей Ставицький ко­лись пишався й цвів на всю околицю, приїжджав було до батька в драгунській уніформі і зводив з розуму дівчат та молодиць. Він тоді служив у драгунах, був гар­ний, високий і міцний. Хоробрий був вояка. Пройшов крізь вогонь першої війни й уцілів. Потім служив у «червоних гусарах» по мобілізації й так само, як і раніше, гордо носив свою уніформу завзятого кіннотника. Потім минули роки... Зараз він худий і згорбле­ний, виснажений злиднями й тяжкою працею. Та й літа вже. Уже йому за півсотні перевалило. Тяжка праця й літа згорбили спину й унесли диспропорції в його, ко­лись прекрасне, велетенське тіло. Тепер хребет його зігнувся, а руки витягнулися від праці й були довгі, як у орангутанга, ноги ж від ревматизму підкорчилися. Очі його безупину сльозяться, — вже він, напевно, не доба­чає, але ані не подбав сам, ані не подбав для нього хто інший за окуляри. Рід його давно розкуркулено й слід щез, а він уцілів, бо коваль та й колишній червоногвардієць-гусар. Такий от він. Одначе його не забраку­вали. Та й, мабуть, тим би його образили, — військовий дух ще жеврів у ньому. Особливо коли він вип'є келих горілки. Зараз він сидів під кущем, спершись ліктем на торбу, а буйною головою на лікоть, і дивився тупо на руді ніски своїх опорків (він був у опорках замість чобіт). Другим Петровим сусідом, знаним з дитинства, був Арсеній Чичай. Колись силань на всю вулицю — коня підіймав на плечах, солдат лейб-гвардії його імпера­торської величності. У війну — тричі кавалер Георгієвського хреста й носій багатьох медалей. Вислу­жився на поручника, а потім, в революцію, був змобілізований до червоної гвардії, пізніше був у полку «червоного козацтва». Кілька разів ранений. Але після революції цього йому ніхто не зарахував, забули. Одна­че «поручника» не забули, як не могли забути й лейб-гвардії, — кололи очі скрізь і всюди. Після революції він — бондар, «кустар-одиночка», систематично обкладуваний фінінспектором, як «дрібний буржуй», а пізніше й зовсім стероризований тим фінінспектором з метою загнати його до артілі. Але Чичай не здавався, до артілі не йшов, боронив свою свободу — волів тягти злидні, з горя пиячив немилосердно, що заробляв, те й пропивав. А колись рід його увесь був статечний, всіма шанований і поважаний. Зараз Чичай сивий, як голуб, з сухим об­личчям, на якому вражав орлиний горбатий ніс, — як той козарлюга з гоголівської «Страшної помсти». Теж похмурий і мовчазний, і сумний — придавлений якимсь болем надмірним.
Семен Очерет — завжди був кожум'якою. І завжди любив читати Біблію, хоч був малописьменний. Читав її, шукав Бога. Побував і в штундах, шукаючи Бога. А по­тім покинув і Біблію, і навіть Бога й узявся до горілки. З одчаю. Це, кажуть, після того, як рід його увесь, ближній і дальній, з усіма корінцями помандрував до Сибіру, а надто після того, як він побачив, як той рід викорінювано до тла, викидаючи й немовлят на сніг, і ніякі молитви не допомогли. І старий кожум'яка — Очерет повстав... Зараз у нього кудлата борода й налиті кров'ю й горілкою очі, як у «солов'я-розбійника», такі зухвалі й по-розбишацькому «зальотні». Ще кажуть, що він знову любить трактувати Біблію, але вже зовсім на інший лад, невигідний «ані для Біблії, ані для Бога, вба­чаючи в них підпору власти, бо ж «кожна власть дана від Бога» — так стоїть у Біблії. А звідси одчайдушне ставання на прю з Богом:
«Якщо Ти дав, то чого ж Ти не хочеш прибрати?!»
Це ніби стало улюбленим коником Очеретовим і він на ньому й зараз їде. Ось він розмовляє з своїм сусідом справа, теж бородачем, підпитим і меланхолійним, щось удовбує йому в голову хитромудрим, кучерявим «учоним» стилем, якого й сам не розуміє, занадто вже все закручене. Одначе найголовнішого він не вміє в той «учоний» стиль закрутити та так і бахкає, навпростець: — «Еге ж! Якщо Він дав, то чого ж Він не хоче прибра­ти?!» Після цього Очерет зітхає й додає:
«Хіба, може, оце вже прибирає...»
Бач, здається під тиском нової ситуації в Очерета пішло на примирення з Богом.
Інших, що сиділи й лежали колом, Петро теж знав добре. Все це були колишні вояки різних періодів російської імперії. Тепер це все напівінваліди, «народноє ополченіє», покликане зробити дублікат часів Мініна й Пожарського, не зважаючи на невідповідність ані ситуації, ані психології мас, ані території.
Навколо мобілізаційного пункту (що, до речі, містив­ся в колишній полковій школі, а за царя тут було «комісаровскоє учіліще», біля Зеленого озера) товпили­ся великими масами не тільки «ополченці», а й їхні жінки, матері, діти, онуки, родичі. Заплакані й стомлені жінки тримали немовлят на грудях і стовбичили, або сиділи попід парканами, на траві біля озера, у шкільно­му садочку. Одначе ніхто не брав усерйоз можливостей відправки всього цього війська на фронт! Де! От вида­дуть лопати та й звелять копати протитанкові рови тут-таки, або протиповітряні сховища-щілини, хоч ними й так перекопане все місто і, навіть, кажуть, всі степи й ліси, шляхи й дороги. «Всю Україну переколупано!» Ця фраза стала вже як формула доби, як рефрен всіх роз­мов, вияв загальної іронії.
XII
— По чотири ставай!
«От тобі й не відправлять на фронт!» Серед жіноц­тва прокотився шелест. Жінки, бабусі й діти почали збігатися до місця дії, де їхні чоловіки, батьки й діди ставали «по чотири».
В першій четвірці стали — колишній драгун Ставицький з величезною торбою за плечима, Арсентій Чичай, якийсь добре підпитий чолов'яга, замурзаний, як вугле­коп, здається кочегар з ливарні, і Петро. Це була перша четвірка Першої сотні Першого батальйону «народного ополчення». За нею стали інші четвірки. Так склалася перша сотня... Потім батальйон... Потім став другий ба­тальйон... Потім третій... Кінець сірої колони губився грець його зна й де.
Колона стояла й чекала понуро посередині вулиці. А жінки тислися обабіч на пішоходах, беззвучно плакали або без сліз заламували руки. Діти стояли, пороззяв­лявши роти, дивуючись, чого це їхні батьки та діди зду­мали бавитися в «салдатики», чого це їх нагло забрали до війська і отак без зброї та без військової одежі виши­кували посеред вулиці. На ґанок вийшов якийсь началь­ник у цивільному, з ним кілька новозмобілізованих «ополченців», що їх він призначив на командирів ба­тальйонів і сотень. Начальник щось поговорив з ними й вони мляво розійшлися по місцях. Потім начальник махнув рукою й біля першого батальйону розітнулася голосиста команда:
— Батальйон!.. Кро-ком... Руш!!
Тяжко, але твердо вдарили опорки, чоботи, черевики й взагалі взуття всіх систем, і так босі п'яти, й затюпали по глибокім піску вулиці... Це була та сама Соборна вулиця, по якій ще так недавно й так парадно, й так грізно марширувала інша колона, сіро-сталева, оправлена в блискавки тригранних багнетів. Зараз її місили шереги «народного ополченія». Вони рушили гойдливим, але вірним кроком, як ті, що колись добре машерували та трохи забули. Перші відділи йшли, а решта, вичікуючи інтервал, тупала на місці, збиваючи пилюку, потім теж рушала відділ за відділом... Скоро урухомилася вся колона, і пил піднявся хмарою й поплив над нею, затуманюючи небо.
І так само попливли сльози в жінок, затуманюючи світ. Жінки бігли, спотикаючись, слідом. І так само бігли діти...
Раптом якась жінка скрикнула слізно й заголосила:
«Ой, на кого ж ти нас покидає-е-ш...» — Піднявся плач по всій юрбі. І тоді в першій четвірці, у голові ко­лони, колишній драгун, коваль Ставицький, гойдаючись під тягарем своїх літ, враз замотав своєю хмільною го­ловою й несподівано затяг одчайдушним голосом на всю силу своїх легенів:
Ви не вєйтєся, русиє кудрі,
Над моєю больной ґоловой...
Діти шугнули наперед і засміялися весело, й побігли в голові колони, намагаючись потрапляти в крок пер­шої шереги, а головне в крок тому співучому дядькові з великою торбою. Вони, діти, сміялися й показували пальцями на того, хто це так чудно заспівав. А Ставицький, заточуючись, машерував по пилюзі, обома ру­ками тримав за плечима торбу і, нічого не бачучи, співав високим фальцетом. Він був червоний від нату­ги, але не здавався, бо був певен, що за ним співає вся колона, як же ж він може облишити! Але, крім нього, ніхто не співав. Усі йшли мовчки, понуро, дивлячись під ноги або в спину переднього. Скоро голос у Ставицького зірвався і він облишив пісню, на закінчення вигукнув хрипко:
— Дор-рогу!.. Народна армія йде!.. Тр-руси ви і п-падлєци!!
Сіра колона обірваних і здебільша босоногих «опол­ченців», супроводжувана жінками й дітьми, марширувала упоперек через усе місто. Вона перетинала шлях лавині біженців і армійських частин, змусивши ту лавину на якийсь час зупинитися. Кадровики, що сиділи на маши­нах, навантажених шафами, перинами, столами, стіль­цями й іншим «народнім добром», котре треба було конче й насамперед рятувати від німців, дивлячись на колону, презирливо копилили губи й сміялися з неї:
— Ці дадуть жару!
Колона машерувала до станції ладуватися на фронт, звільнивши шлях лявині втікачів і дезертирів.
XIII
Петро не любив армії. Колись служив у ній і знена­видів на все життя за її властивості принижувати люди­ну, уніфікувати її, обертати її в автомата без права мис­лити, критикувати, розпоряджатись собою. Але тут він почувався досить добре. Бо це не була армія, це було щось середнє між регулярним військом, приватним екс­курсійним товариством і арештантською колоною.
Очікуване нагле відрядження на фронт не відбулося, їх не відправлено на захід ані поїздом, ані погнато пішки. їх — величезну колону разом з жінками й дітьми — виведе­но просто на край міста, навіть не до залізничної станції, а просто на край міста, майже в степ, і тут зупинено. Це був величезний вигін над Н-ським трактом. Посеред вигону стояла школа, обставлена високими тополями, за школою стояли рядочком кузні, за ними глинища, зарої, ями, де ви­бирано пісок міщанами для хатніх потреб. Упоздовж вигін перекопано глибоко й широко меліоративною канавою, сухою тепер, поросло ключками й лопухом.
Колона розташувалася в темних клясах і коридорах школи, поза школою, під тополями, в зароях і ровах, геть по всій околиці. «Аванпости» її, тобто групи, яким так кортіло геть розбігтися, або принаймні побігти по­далі від міста, висунулися далеко в степ і розташували­ся на сухій, грудкуватій чорноземлі або на стерні. А ті частки, яким навпаки страшно було відриватися від рідного міста, розташувалися подалі від околиці, по-ближче до центру, в головній вулиці та перевалочках, теж у канавах та попід парканами.
Разом з «ополченцями» розташувалися й їхні жінки та діти, та родичі. Ніхто тих жінок і дітей не гонив, нікому до них не було ніякого діла. Відчувалося, що взагалі ніякого справжнього начальства немає й колона здана на саму себе. Можна би було всім розбігтися й розійтися в усі боки й ніхто нікого не затримував би. Але люди не розходились. І навіть жінки не тягли чоловіків додому. Бо де сховаєшся й як урятуєшся, і куди дінешся?! «То тільки,комісари й генерали можуть тікати з фронту без­карно, навіть барахло своє рятувати, а ти, рядова махор­ко, та ще й отака беззбройна, будеш негайно суджена й розстріляна». Ця сентенція, висловлена невідомо ким, облетіла всі гурти й гуртки, всю «народну армію». Але й без цієї сентенції люди не тікали б.
Петро тинявся в імлі по вигоні, межи тополями, попід тинами й парками. Сідав до гурту, закурював і частував інших. Знову вставав і йшов далі. Йому було смертельно нудно, сон його не брав, —його давила та безодня людського горя, яку він відчував у кожному слові, у кожнім зітханні, у кожному квилінні дитини, у кожнім схлипові немовляти, у кожній ядерній, припер­ченій лайкою або рипом зубів фразі дорослих, згорьованих і спрацьованих людей, а тепер от поставлених перед чимсь жаским, непоправним, неминучим... Во­ни коротали останню ніч на голій землі зі своїми рідними, щоб більше, може, не побачитися ніколи, розметаним фугасними бомбами, вогненними ураганами... І це мало статися, незалежно від того, куди їх поженуть — на захід чи на схід.
Під школою в бур'яні люди курили й гомоніли півголосом. Хтось, якийсь приблудний дезертир, а може, ра­нений, що гостює в когось тут на околиці, розповідав нервовим голосом про те, як «б'ють міномети, січуть і косять» як «сиплються грядом бомби» і кожна «в сто пу-дов», як клекотять автомати і «кожен німець має його і строче, уперши в пузо приклад»... Як розриває людей на шматки й перевертає будинки догори ногами... Як ідуть лавами страхітні, непробійні танки. Як здаються тисяча­ми вояки в полон... Де! Не тисячами! Сотнями тисяч!!. Люди слухали й мовчали, і не йняли віри, бо думали, що то якийсь «типок» «ума вивідує».
А в другому місці шугнула в темряві репліка:
— Продали народ мерзавці! І техніку продали! Все продали! Аби лиш самим врятуватися... Двадцять п'ять років ти, чоловіче, ішачив, позику платив, ударничав — непобідиму армію озброював, першу в світі фльоту по копійці збирав, а все для того, шоб в одну годину здати її собаці під хвіст!
А йому у відповідь:
— Та не жалько й тії фльоти й тії техніки-механіки, як жалько, що всі герої повтікали, а нас покинули...
А ще інший:
— Та нехай тікають, бодай і не вертали ніколи, щоб і слід пирієм поріс.
Ще інший, зітхнувши:
— Гірше не буде!
— Е-е-е... Що то буде, якби знаття!
— Та воно так... Та тільки ж не було від своїх добра, то ж як його ждати від чужих?
— Ото ж бо й є... Ех-хе-хе-хе...
Сміх. Чийсь молодечий, зухвалий. А потім їдкі, як гірчиця, слова:
— Еге ж, папаша! Виходить, що нам, яку тій приказці — хоч круть, хоч верть... Все не для нас. (Плюнув). Доки за розум не візьмемось...
Останні слова проціджені крізь зуби, а голос той са­мий, що просторікував про фронтові страхіття. Після цих слів розмова нагло урвалася, запанувала тиша. Так і здавалося, що кожен озирнувся навколо й утяг голову в плечі, за довголітньою звичкою втягати її навіть при меншій «єресі», а тут такі слова.
Петро напружив очі, хотів бачити того, хто це сказав, як він виглядає, той одчаюга. Але в темряві нічого не можна було вглядіти. Голос більше не зринав, мабуть, той, що говорив, передбачливо «змився», пішов до дру­гого гурту.
Мало хто з людей спав. Лежали люди, нудились, жу­рились, мерзли й від того цокотіли зубами, нагрітись не можна було. Не велено класти багаття і навіть не веле­но курити на просторому. Хто не велів, невідомо, але хтось не велів. Так само як «хтось» невидимий утриму­вав усю колону вкупі й вона не розбігалася.
Міста не було видно, лише відчувалася його близькість, як відчувається тепла піч в темряві; його бу­ло чути з крику півнів, з нявчання котів і повискування собак, але не видно було ані хат, ані жодного вогника. В цілому місті заборонено світити світло при «незадраєних» вікнах і навіть топити печі вночі. Хоч фронт ніби й далеко, але... Але тепера, мовляв, усюди фронт. І всюди шпиги...
Над ранок вигін виглядав, як велетенське побоєвище з казки про богатирів, — побиті вороги лежали ку­пами, один на одному, а богатирі обернулися в тополі. Перемучені люди не витримали й над ранок поснули, як де хто сидів, звалившись набік, і тепер лежали мо­рем трупів. Лише де-не-де, хто лишився живий і, пока­хикуючи з перестуди, крутив цигарку. В числі таких був і Петро, сон не міг зломити його. Він сидів під топо­лею, курив цигарку з махорки, завернутої в газету, й ди­вився на людське звалище, як воно сходило туманом і як з-за обрію до нього йшов ранок. Темрява на обрії ніби репнула і в щілині показалося небо. Воно спершу було булане, а потім взялося прикро червоним кольо­ром, як розіллята кров. Щілина між землею й темря­вою все більшала, нарешті з неї повіяв холодний віте­рець — це ранок.
Легенький туман закурів, неначе пара від людських тіл, від людського дихання. Десь голосно й тонюсінько заплакала грудна дитина й від того плачу весь простір заворушився, ніби, це хтось протрубив зорю.
Все складалося на те, що колону поженуть не на захід, а на схід. Логіка була за те: щоб це «народне опол­чення» воювало, треба було спершу його обмундирува­ти, взути, озброїти, вишколити, нарешті постачити ма­хоркою й сухарями, а тоді вже «марш-марш!» Так твер­дила елементарна логіка.
Така перспектива Петрові не подобалася. І всім во­на не подобалася, бо всім хотілося на фронт, на захід, і то якнайшвидше, бо рятунок здавалося був лише там. Єдина надія на те, що в цій безглуздій країні взагалі немає жодної логіки. Отже, часом і безглуздя буває до серця.
І сталося всупереч людській логіці.
XIV
Перон і весь простір навколо станції, за станцією й по той бік залізничних колій захряс народом. Біля перо­ну стояв довжелезний ешелон товарових, так званих «телячих» вагонів і в ті вагони щойно повантажено напівголу й напівбосу колону «народнього ополчення». Поки її вантажено, прибула ще одна колона, з іншого мобілізаційного пункту, так само супроводжувана ма­сою жінок і дітей... Цю колону теж стали запихати в той самий ешелон. Вагони були пристосовані до перевозу війська, — в них були настелені лави внизу, а потім ши­рокі «нари» посередині і нарешті широкі полиці вгорі. Так що в кожен вагон влазило багато душ. За царя сю­ди влазило «сорок человєк ілі восєм лошадєй», а тепер напаковувалося чоловік по вісімдесят, натоптувано «до отказу», тобто так, що й повернутися не можна було. Всією процедурою такого несамовитого натоптування на пероні ніхто не керував, самі люди вантажились і на­топтувались, а той, що керував, сидів десь у станції й усе його керівництво вичерпувалось наказом «Ванта­житись!», і ніхто його не бачив, лише бачили ті кілька чоловіків, яких було ще вчора призначено на коман­дирів — вони ходили в станцію, виходили звідти, чуха­ли потилиці й дивилися, як люди виконують і переви­конують наказ. І ніхто не бунтувався ані сперечався, — кректали люди, тислися, один одного підсаджували та підтягували за руки... Люди тислися у вагони, як прире­чені, що їм уже не було ані вибору, ані рації опиратися, що єдину потіху бачили вже лише в тому, щоб «усі ра­зом», щоб «усім однакова доля». Вони один одного підбадьорювали й навіть жартували.
Жінок і дітей з приходом другої колони збільшилося й тепер їх стояло справжнє море. Те море чекало пону­ро й напружено, подекуди гомоніло або схлипувало, затопило все навколо. Матері тримали малих дітей на ру­ках, а старшенькі дерлися на палісадник, на дерева, на дах станції.
Петро стояв у середньому вагоні в дверях, притис­нений до дебелої лати, якою було загороджено вихід, і дивився на грона очей, на сіре море провожатих. І пригадував щось аналогічне, вже колись бачене, а са­ме — проводи новобранців на фронт під час Першої світової війни на ось цій самій станції. Але тоді було не так: на рейках стояв ешелон, навантажений вже об­мундированими скороспеченими солдатами, а його проводжали родичі; тільки ті всі родичі тоді були по той бік станційної огорожі й могли лише махати рука­ми, прощаючись. Біля лати отак у вагоні стояв тоді його батько, а він — Петро — був серед родичів. Уся площа перед станцією і всі навколишні вулиці були тоді заставлені підводами, запряженими баскими кіньми, на яких родичі приїхали проводжати своїх синів, батьків, чоловіків, коханих. Ті сини, чоловіки, батьки й кохані, всі геть розпалені горілкою, ревли у вагонах душуроздираючих пісень: — «Зібралися всі бурлаки» та «Послєдній нонішній деньочок», гронами нависали в дверях і махали руками з вагонів, а по цей бік, постававши на возах, на стовпцях, на огорожі й так просто спинаючись на пальці, плакали матері й діти, жінки й сестри, махали хустками, хрестили, хрес­тили... Це було колись.