Буйний вітер - 06

Щоб збагнути значення цієї фортеці як слід, до гли­бин, а, зокрема, щоби збагнути, чому люди так нетерп­ляче поглядають на зачинені двері й заплющені очі цієї сіро-сталевої й блідо-зеленої цитаделі, треба заглиби­тися дужче в сказане натяком, а то саме — що після ліквідації урядом і партією церков їхні функції перенесе­но на театр. А це означає, що з нього зроблено основ­ний, центральний, нерв духового життя мас, основне знаряддя формування людських душ й глибокого щеп­лення їм нової ідеології, нової релігії,.. Справедливість вимагає об'єктивного ствердження, що не йому відразу цю функцію призначувано. Основними знаряддями формування людських душ (по ліквідації церкви) мала би бути преса, радіо, література, творців якої навіть зго­ри найменовано «інженерами людських душ», але ці знаряддя не витримали іспиту, стали чомусь до того ма­лопридатними, малоуспішними, через зубожіння своє, через втрату ними найкоротшого шляху до людської душі, через спростачення, через трагічне каліцтво, що їх спіткало. Могутні в принципі (як засоби формування людської «масової психології»), преса, радіо й літерату­ра втратили секрет своєї сили, і сила та висякла... Як той біблійний Самсон мав секрет своєї фантастичної сили в довгому, ніколи й ніким не стриженому волоссі, що не бачило ножиць, яко чужого засобу підганяння волосся до чужого смаку, потреб і уподобань; коли ж волосся Самсонові було підрізано, сила його щезла... Таке щось сталося й з пресою та літературою — десь утято секрет їхньої сили, десь в примітивній лабораторії державної пропагандивної штуки підрізано той секрет, і преса, радіо та література стали кволими, безсилими, дезорганізуючими, а не організуючими чинниками у відно­шенні до людських душ... Тоді (й через те), скажімо, у місті Нашому наперед вийшов і основним знаряддям впливу на маси став театр. Такі функції на нього покла­дено. Й тому держава так ним опікується. Й через те державі театр підпорядкований, а репертуар перепус­кається через дуже густе решето контролі спеціальним органом при державній пропагандивній машині — т. зв. «Реперткомом» при НАРКОМОСІ, найвищому керів­ному штабі в справах людського духовного життя. Новітні пуритани проголосили війну старому, «дрібно­буржуазному» значенню театру, воюючи проти «мисте­цтва ради мистецтва», «розваги ради розваги», й зроби­ли з храму Мельпомени могутній засіб активної бороть­би за «торжество комунізму», за зміцнення й закріплен­ня в найширших масах престижу й маєстату уряду та партії почуття пошани й послуху їм. Велике мистецтво театраль­не, чародійну силу лицедійства поставлено на службу хоч і громохкій і в цій країні найголовнішій, але все ж буденній, надто практичній і в тій буденщині мізерній меті.
Ось таку функцію приділено цьому театрові. Але оскільки все в світі має в собі дві сторони, «орла» й «решітку» (досадний для декого закон природи), й іноді криє в собі власне кричуще заперечення, то, мабуть, цьо­му досадному законові природи підданий і цей театр.
Зі звороту, з «решітки» (хоч цьому належалося б бути з «орла», але ж у нашій благословенній країні все нави­воріт!) — це таки справді душа міста Нашого, справ­жній храм людської культури. Так його й називають всі. Так його називає навіть простий і нехитрий Харитон, завгосп і сторож цього театру, — «Храм культури!». Бо він живить людські душі ще чимсь, що сягає трохи далі пласких замірів пуритан, він живить їх великим мисте­цтвом, що все ж є завжди мистецтво. Він живить їх тим, чим живить людей, здібних мислити й відчувати, книга помежи рядками. Бо театр володіє секретом хвилювати людські душі в такій мірі, як ніщо інше, хіба ще пісня й музика, але пісня й музика — це ж теж складники теат­ру. І тому люди, на яких вже не діє ні преса, ні радіо, те­атр виповнюють завжди по вінця. Пресу ж і радіо люди в місті Нашому якщо й читають та слухають, то тільки з примусу (особливо те «радіо», що по дротику, а іншо­го тут і немає), — вони споживають цей «духовний харч» з огидою й досадою, так, як людина глитає брид­ку мікстуру. І лише театр розкриває їхні серця чарівним ключем... Особливо цей театр, краса і гордість міста Нашого. «Особливо» тому, що в нім дібралися гарні мистецькі сили, талановита молодь, що оволоділа мис­тецтвом полонити людські душі... А ще тому, що ту та­лановиту молодь направляє організуюча воля мистець­кого керівника, колишнього учня й соратника незрів­нянного Леся Курбаса.
На сповид — ця душа зараз спить. Але за закритими дверима йде напружена праця, й ціле місто заінтриговане.
Вже три місяці не було вистав. Та скоро все місто має бути здивоване чимсь оригінальним. Чимсь таким, чого ще не було, — про це всі говорять. Говорять так тому... що так хочуть. Ану ж справді! Чи, може, дарма колектив театру так посилено працює! Навіть від тарифних відпусток відмовилися в середині весни, в найкращій порі року, а перенесли їх на кінець літа, а може й на осінь. І працюють, працюють, працюють. Заздалегодя вивішений анонс голосить про якусь «Марусю Богуславку». Що за така «Маруся Богуславка»?! Це інтригує. Чо­му стільки шуму заздалегодя?!.
А тим часом все дуже просто. І шум заздалегодя по­яснюється досить прозаїчно. Три місяці вистав не було в театрі тому, що репертуар вичерпався, видихався, всі п'єси «збиті», як черевики в старця від довгого вжитку, і інтерес до театру послаб. Тоді поступило завдання від начальства не .робити дефіцитних і вже безвпливових вистав, а натомість зробити «творчу» перерву й приготувати щось особливе, щось нове, щось таке, що найпер­ше наповнило би касу, а потім — щоби воно нагриміло й нашуміло, й піднесло театр знову на «належну ви­сочінь». І те «гриміння» та «шуміння» почати вже заздалегодя, мобілізуючи уваїу всіх!.. Такий ось клопіт був у вищого начальства, у тих, що розпоряджають цим зна­ряддям формування людських душ.
Окремий же і ще більший клопіт був у мистецького керівника цього «знаряддя», в Сластьона. Клопіт Сластьона був у тім, що не було чого ставити. Це вічна біда, а якщо вже на те пішло, вічна трагедія сучасного режисера, справжнього режисера, а не якогось «Гаркуна-Задунайського»; останні таки мали до вибору чимало запропонова­ного і дозволеного згори — «Сатану в бочці», «Кума мірошника» і ін. «шедеври», рекомендовані реперткомом Наркомосу без жодного сорому. Але Сластьон волів би повіситись, аніж поставити «Сатану в бочці». Та й колек­тив його не став би над таким працювати, — не так він вихований ним. І тому мав проблему — «що ж ставити?!» Куліш? Заборонений... От він би всю душу віддав, щоби здійснити свою давню мрію, поставити «Патетичну сона­ту», але — цю мрію треба тепер поховати навіки. Крапка. Винниченко? Заборонений. Корнійчуків «Платон Кре­чет»? Скільки ж можна!!. Всі вже його бачили й перебачили, його колектив і він сам витисли з себе всі творчі соки й здібності, щоб зробити з цієї речі добру виставу. Вони її зробили. Був успіх. Але скільки ж можна!?. Разів зі сто йшла п'єса за ці роки, але останній раз було продано тіль­ки... три квитки! Всі інші п'єси, які тільки дозволені до ви­став, або до краю затягані, або — соромно було би тако­му колективові їх ставити, плямити свою репутацію, як-от, скажімо, поставити того самого «Сатану в бочці». Можна би було ризикнути поставити дещо з найновіших п'єс, правда, банальних, правда, простацьких славослов­лень ріжним вождям партії й уряду, але все ж — ново­творів, одначе в такі часи, в атмосфері боротьби з різними «ухилами» й «ухильниками», в часи, коли «вожді» злітають геть, як голівки будяків під палицею, й щезають невідомо де, а все про них написане підпадає осудові й ліквідації (здебшьша разом з авторами), а також в час, коли тяжко угнатися за викрутасами й змінами т.зв. «генеральної лінії», ставити нові речі — дуже великий ризик. Хіба не бу­ло вже зняття приготованих речей і ламання всього геть перед самісінькою прем'єрою! Що ж ставити!?
Ось над цим бився давно режисер і мистецький керівник Сластьон. Шукаючи чогось підходящого, вигідного й безпечного під кожним оглядом, він радив­ся зі своїми помрежами, скликав наради цілого колек­тиву для обговорення ситуації та накреслення творчих планів. Раз з одчаю зробив пропозицію (в жарт, звичай­но) піти по лінії найменшого опору й взяти справді до робочого плану, як чергову річ, «Сатану в бочці» (і навіть показав усім примірник цієї сміхотворної п'єси, надісланий з самого центру) — зчинилася ціла буря, регіт, обурення, тюкання на адресу того Наркомосу, що таку біду прислав, і навіть заяви декого, що якщо таку п'єсу ухвалять ставити, то «прощайте! йдемо в колгоспи буряки полоти, або на Донбас вугілля довбати!»
Та «без реперткому — ні кроку нікому»; все ж таки довелося вибирати з матеріялу рекомендованого тією всесильною інституцією, шукати щось, що відповідало би бодай приблизно всім вимогам, таким суперечливим і незмістимим: і щоб було гарно, не халтурно, і щоб бу­ло модерно, і щоб було неполітично, і щоб було сценічно, і щоб було витримано ідеологічно, і щоб було естетично, і щоб було виховавчо-практично, і щоб було гарне елементарно, і щоб було утилітарно... і т. д. В цих чудернацьких пошуках і прийшов щасливий помисл дівчатам — запропонувати «Марусю Богуславку». Мірило всіх вартостей п'єси, на їхню дівочу думку, в тім, що вона починається з прекрасного слова «Маруся». Інших аргументів не було (бо не знайшлося), та й не треба. Пропозицію цю всі інші підняли на кпини. Сластьон її категорично відхилив. Мотиви (ті, що й в усіх): хоч п'єсу і рекомендував Наркомос — п'єса сама маловартісна. Трохи-трохи ліпша за «Сатану в бочці». Щось виключно незграбне. Стара-престара тематика, неактуальна, несучасна, неспівзвучна; занадто велика відірваність від епохи, забагато шароварщини. Та ще й віршем написане — хто з публіки той вірш (та ще такий «дубовий», неоковирний) слухатиме! Це загрожувало би провалом театру. Підемо краще буряки сапати чи вугілля довбати! «Хто на буряки?!.»
Але на другий день Сластьон скликав знов нараду помрежів і найліпших акторів й на ній, торсаючи за звичкою свого вічно скуйовдженого чуба, заявив:
«Устами младенців глаголеть істина!..» І довів, що конче треба ставити «дівочу п'єсу» — «МАРУСЮ БОГУ СЛАВКУ». Він простудіював її старанно за ніч від «дошки до дошки» і навіть уклав уже робочий план. Всі були здивовані, але Сластьон, з властивою йому здіб­ністю захоплюватись («вже готовий!»— муркнув хтось, знавши добре властивості цього їхнього «фанатика» потрапляти в полон якійсь ідеї і тоді вже хоч кілля теши на його голові!), довів усім, чому цей помисл «мла­денців» дуже щасливий. По-перше — це ж абсолютно аполітична п'єса! І вже в ній навіть найбільший «ловець політичних бліх» не знайде жодного політичного, ані «правого», ані «лівого», ані «перпендикулярного» ухилу. Гарантія! П'єса ця не має нині жодного політичного на­чала й політичного значення — як і всі п'єси такого ти­пу на побічну або занадто старовинну тематику. Прига­дати «Лісову пісню» або «Ніч під Івана Купала»... По-друге — п'єса надзвичайно сценічна, дуже вигідна до постави, має багато суто театральних ефектних можли­востей, а це, зрештою, головне, бо якраз це може забез­печити їй успіх у простого глядача. По-третє — п'єса ек­зотична, і ця екзотичність — річ неоцінима, в ній найбільша запорука, що глядач буде захоплений, маса любить такі треньки-бреньки, лірику і красу невідомості. По-четверте — п'єса дуже барвиста щодо зовнішнього оформлення, дає можливості мистцям розгорну­тися вповні, на всю широчінь і глибінь («якби тільки ті майстри були!» — на цім місці режисер завжди тяжко зітхає, бо це його вічна біда і клопіт — брак художника; не взагалі художника, а доброго театрального майстра, творця). Так само вона дає можливості розгорнути кос­тюмерам і бутафорам. А це дуже важне. Маса любить блискітки-брязкітки, оту всю мішуру казкову...
І, нарешті, — п'єса затруднить собою увесь колектив, бо всі в ній знайдуть своє місце, свою точку прикладен­ня сил, — багата на масові сцени, вона дає можливості для використання всіх...
Словом, п'єса відповідає на всі сто процентів їхнім по­требам. Найбільше сценічних можливостей, і жодної політики! Сама «археологія», а значить жодного ризику для театрального колективу й його керівника. Для ди­рекції також. І найбільше шансів на успіх у мас. Пригада­ти тільки, який успіх мала отака аполітична «Лісова пісня»!.. Захоплений і екзальтований Сластьон, як завжди, при кінці всіх переконав і загітував, і наелектризував.
Так і було вирішено — вони ставлять «Марусю Богуславку».
Ось така передісторія того анонсу, що висить тепер (давно висить!) на театрі й упоперек площі, в центрі, й виконує завдання начальства — «робить шум і грім, і движеніє в народі».
* * *
Аті Дахно Сластьонові аргументи не дуже сподоба­лися. Більше того, — зовсім не сподобалися. Як і ще декому з її друзів. Дерзка її душа хотіла чогось іншого, екстранадзвичайного, небуденного, шукала сміливого лету, ризикованого, але хвилюючого, ради якого тіль­ки й варто жити, творити й мучитись. Вона шукала можливості пограти з вогнем, спробувати силу мисте­цтва на масах не для розваги тільки, не для усолоджування й колисання, не для присипляння різними треньками-бреньками, блисками-лисками, а для того, щоб сказати правду, часом страшну, може, гірку, але прав­ду, так, як вона її розуміє, для формування таки їхніх душ. Всі хочуть (ті, що командують нарадою) формува­ти ті душі. Вона теж хоче! Так, як велить її власна ду­ша, як велить власне її сміливе й жадібне, дерзке своєю волелюбністю серце. Вона відчуває своє покликання до того, вона відчуває в собі сили для того — вони бурха­ють у ній і потребують виявлення у великому мис­тецтві, як, зрештою, й у кожного з юних її колег. Ради цього і тільки ради цього вона стала на цей шлях, пішла «блазнювати» на сцену. Вона шукала якоїсь ве­ликої нагоди завжди, ждала її. Але як того всього до­сягти! Коли завжди все диктується згори, коли завжди все хилиться не в той бік. От і з цією п'єсою — для чо­го їй та вся екзотика!..
* * *
Під час праці молодь захопилася п'єсою. В процесі заглиблення в неї, в процесі «вростання», «вживання» в ту «археологію», в древню ту епоху й її персонажів всі почали відчувати якесь особливе значення цієї п'єси, якийсь особливий чар її й якийсь позапляновий, позача­совий смисл її. Це п'єса про їхніх далеких предків. Про предків їхніх і про предків усіх тих Перебийносів, Криво­носів, Пономаренків, Курил, Дзюбанів і інших, і інших козачих нащадків, що там, поза стінами театру, випов­нюють собою місто Наше й його околиці й завжди чека­ють там від театру якогось чуда, чогось надзвичайного. Від театру, що став їхньою душею. Це п'єса про далеких-далеких романтичних предків, що потрапили в турецьку чи там татарську, неволю.
Захопилася п'єсою молодь, захопилися нею й всі, ко­жен по-своєму. В процесі праці виявилося, що ця п'єса влаштовувала всіх і всіх задовольняла, від режисера починаючи, через увесь колектив і дирекцію й аж до старо­го Харитона, завгоспа й сторожа театрального включ­но, що працював з усіма цілі дні й вечори, свята й будні, як «допоміжна сила».
Молоді, імпульсивній та експансивній, п'єса імпо­нувала чимсь невловимим і дерзким, якимись натяка­ми, як здавалося, чимсь, що, далебі, перегукувалося з сучасністю, якщо би його зуміти увімкнути в цю су­часність, але про це всі мовчали, не змовляючись, бо­ячись те «щось» сполохати, боячись, щоб його раптом не вихаластали офіційні наглядачі там, угорі. А воно, те «щось», під'юджувало й поривало до праці, обіцяло велике їм задоволення ... якщо би хтось зумів увімкну­ти його в цю сучасність, якщо би хтось зумів увімкну­ти в нього іскру нового вогню, якщо би хтось вставив нову душу в ту всю «археологію». Тільки от — як? Як?!. Відомо, що саме тут лежить джерело багатьох трагедій і поразок, коли людина дуже чогось хоче, а не знає «як», бо те, чого вона хоче, — здебільше звичай­на наївна фантастика й для здійснення її не існує ніякого «як».
Для інших — навпаки, п'єса була надзвичайна саме своєю «археологією», своєю невинною романтикою й екзотикою, блискітками-брязкітками й цілковитою аполітичністю, віддаленістю від ворохобної сучасности з її «генеральною лінією», від її досадних «кампаній» і «планів».
Для режисера і помрежів п'єса була цікава, як вдяч­ний матеріал для мистецького виявлення всього ко­лективу й як ефективний засіб піднесення престижу й слави театру в очах великих людських мас ще на один щабель.
Для дирекції п'єса обіцяла великі грошові прибутки, тривалий фінансовий успіх, бо при її сценічності вона ще й давала гарантію цілковитої безпеки щодо політичних ухилів, а значить — запоруку тривалості її на сцені. Жод­ної в ній політики. Отака собі наївна колисанка. Отакі собі екзотичні, турки й татари (яких вже давно не існує!), отакі собі безобидні запорожці (яких теж давно-давно не існує!), отакі собі одаліски й євнухи турецького паші, яких теж давно не існує, довгі століття вже минули, як вони зійшли з життьового кону... Кохання турецького паші до дівчини з Богуслава... Мінарети... Мечеті... Гарем... Во­дограї... Синє море... Яничари... Спаги... Все це древня-древня, наївна мішура. Блискітки-скалки, пилок історії. Сильветки сивої древности. «Археологія», — мовляв Сластьон. Для мас же, як для дітей, — давай казкову не­билицю — отаку грайливу колисанку, щоби утекти од життя. А тут ще й сама назва, як казкова колисанка — «Маруся Богуславка». Ось на це все й розраховувала ди­рекція театру, сама нишком утікаючи від понурої дійсності і від лютої в ній відповідальності за найменші задирки на «генеральній лінії».
* * *
Колектив так втягся в працю й так захопився п'єсою, відкриваючи в ній все більші й більші хвилюючі можли­вості, що було ухвалено не робити весною перерви для відпусток, а спершу закінчити працю над «Богуславкою», приготувати її, зробити прем'єру — наробити нею шуму тріумфального, заінтригувати всіх, а тоді вже зробити перерву, мовби спочити на лаврах, — тоб­то піти всьому колективові у відпустки до початку осінньо-зимового сезону. А потім експлуатувати цю ви­ставу цілий наступний сезон, додавши до неї трохи «си­лосу», «заповнювачів», тобто старого репертуару, різ­них там «Кречетів» та «Весіль в Малинівці», зробивши таким чином велику програму.
В розпалі такої праці театрального колективу раптом з «реперткому» наркомосівського (що, звичайно, пригля­дався й прислухався до душі міста Нашого й що в ній ро­биться) поступила «вказівка», зробити з аполітичної «Богуславки» таки політику — зробити річ політично загострену й актуальну — антитурецьку! Так вимагає момент. Зробити з «Марусі» річ пропагандивну проти Туреччини, «одвічного російського ворога», й взагалі проти всього «капіталістичного світу», ворога комунізму.
Виходить, що вищі володарі цієї «душі» не дрімають.
Сластьон довго міркував над цією «вказівкою», посміхаючись іронічно й з досадою. Бач! Ті, що вершать долю їхню, не хотять речей аполітичних! Вони з усього хотять зробити ужиток, зробити політику. Хоч би і ціною обернення на халтуру!.. Ну, що ж... Політика так політика... — І зітхав, бідолаха.
* * *
Ось що вирує і ось що відбувається за сіро-сталевими та блідо-зеленими мурами мовчазної на сповид душі міста Нашого; ось що відбувається за закритими двери­ма й присліплими вікнами цієї сіро-сталевої цитаделі.
VII
Ентузіасти
День крізь день і вечір крізь вечір, і часто до глибокої півночі, коли вже в усьому світі, як то каже народна при­повідка, «чорти навкулачки б'ються», коли вже все місто спить, в замкненому театрі в самім його свята-святих, сховано від стороннього ока, відбуваються містерії: вібрує журлива орієнтальна музика й під її тя­гучі, ворожбитські звуки хтось чаклує — викликає духів середньовіччя... І їх находить повно: уявних старовинних турків і татар з їхнім величавим пашою, уявних древніх жидів і польських шляхтичів, спагів і яничар, дивних, пе­чальних і сліпучо-гарних красунь — одалісок і рабинь, з усього світу нібито навизбируваних... Гойдаються тан­ки... Вібрують піснії Хтось уперто, наполегливо, деталь по деталі, камінчик по камінчикові відтворює давню-давню епоху, далеку країну й її химерну давно щезлу дійсність. Відтворює, повторює, будує... руйнує й почи­нає знову... деталь по деталі... Ах, яка то тяжка праця! Але той «хтось» не здається й починає знову й знову, і знову. І вже це стає подібне до дресування змучених істот у великім порожнім цирку, де немає нікого з свідків, а лише мучаться ті бідні істоти зо своїм нещад­ним мучителем-дресувальником.
Той «хтось» — попелясто-русявий, розпатланий, ох­риплий чаклун, такий ще молодий, але такий уже ста­рий, такий гарний і такий безпощадний. Мучитель! Та­кий ліричний і такий жорстокий. Мучитель! А ті «заму­чені істоти» — його люблена молодь, молоді ентузіасти (серед них лише кілька старших, заслужених), яку, мо­лодь, він так мучить і яка його за це так любить і так ча­сом ненавидить. «Ух! Роздерла б!» — каже люта Ольга Шведова, дико обертаючи більмами своїх великих очей, коли нещадний чаклун примушує її, «зацьковану», знову й знову проробляти прокляту деталь мізансцени в со­тий раз, бідолашна дівчина вже мліє від задухи і шалено палахкотить лютими очима на свого мучителя, — «роз-дерррла б!» Товаришки її теж такої думки.
А мучитель не зважає, хоч прекрасно й знає, який са­ме замір зроджується в тій бідолашній дівочій душі, розтерзаній ним. Він мечеться по сцені й по залі, відбу­довуючи ту прокляту далеку й невідому епоху, коман­дує своїми будівничими, геть захриплий і схвильова­ний, і нетерпеливий, і категоричний — все мусить відповідати саме тому планові, який зродився в його душі! Він перевіряє цілі збудовані частини тієї епохи, відбігає від неї, віддаляється в темряву невідомого да­лекого (цебто в темну порожню залю), щоб подивити­ся з перспективи, сідає там верхи на крісло або й на ба­люстраду бельетажу й променіючими очима пристально дивиться й «не дає всім жити»... Потім геть руйнує все, і мука починається знову.
Так по краплині, по деталі, по частині епоха та дале­ка такії зроджується з нічого, зринає з небуття, стає дійсністю, відбудована подвійними невільниками, — так нещадно мученими рабами в епосі древній, а ще більше мученими тепер своїм головним майстром, як тії «раби єгипетські» (це хтось з мучених так охрестив себе й усіх своїх колег). Хоч ціла праця з несамовитим Сластьоном давно охрещена вже «канальськими робо­тами», терміном епохально дещо ближчим.
Коли вже всі вибиваються з сил, тоді мучитель зби­рає своїх «рабів єгипетських» і рабинь в коло на сцені, сідає посеред них, відпружений, і розповідає їм веселі анекдоти, добуваючи вибухи сміху, перед тим як почати їм викладання театральної премудрости та різних пов­чань, званих усіма «нагорними проповідями», часом терпких, як полин.
* * *
Атине життя праця виповнювала по самі вінця.
На неї покладено найбільшу відповідальність і найбільші надії, вона, відчуваючи ту відповідальність і ті надії, поринула в свою ролю з головою. О, щоб бути «зіркою», мало мати хист і мало мати красу, хоч би й таку, як вона має, треба ще й багато, дуже багато пра­цювати, їй доручено головну ролю, й вона тепер му­сить забути, що вона Ата, що вона сучасна дівчина, во­на — Маруся Богуславка, дівчина з древнього Богуслава, а потім горда невільниця-рабиня, а потім горда східна княгиня, майже цариця... Вона мусить воскреси­ти ту древню-древню дивну істоту, давно зітлілу на по­рох, вжитися в неї, стати нею. І найтяжче — що треба бути тією прапрадавньою Марусею Богуславкою, жити в цім перевтіленні вдень і вночі, і в той же час не мож­на перестати бути сучасною дівчиною, бо серце її живе і б'ється сьогодні, і від того «сьогодні» вона все-таки утекти не може.
Колектив «мучеників», очолений «мучителем», скла­дається з великого числа людей — акторів, допоміжних керівників, технічних робітників та службовців (обслу­говуючого персоналу), а якщо би ще приплюсувати сю­ди юних студійців (учнів), то це би була ціла армія.
Серед акторів — кілька зірок.
Серед дівчат перед вела Ата, душа всього колективу, що ось-ось мала стати заслуженою акторкою рес­публіки... Про це нишком, але уперто поговорюють, хоча сама вона вважала, що вона ніщо, що їй треба багато, ба­гато й багато працювати й тоді, аж тоді, аж тоді, може, вийде з неї хоч пів-Заньковецької... Та природа наділила її не тільки скромністю й хистом в галузі обраного фаху, а ще й феноменальною упертістю та працездатністю.
За нею йшли її найліпші подруги — Ольга Шведова, Оксана Чоботар, Люся Жабка, Христя Карабан, прозвана «Аніка Воїн» за те, що раз грала хлоп'ячу ролю джури при якомусь там генералі, Ната Бондаренко, Матильда Боб­рова зі славного роду Бобрових, Варвара Курило, Ліда Ісаєва — «жидівка вихрестка», як її дражнили хлопці, бо вона жидівка, і Марія Безбородько. Перераховуємо їх всіх поіменно тому, що роль їхня буде непроминальна в цій повісті, як і в житті. Ось це, так би мовити, основна дівоча бригада, не рахуючи студійок, здебільшого піонерського віку стригунців з прославленими у віках прізвищами Кри­воносів, Кисілів. Паліїв, Перебийносів, Сірків... Дівоча бригада — це було блискуче сузір'я не тільки красунь, а й талантів, окраса не лише театру, а й взагалі міста Нашого. Товариші (хлопці, звичайно) прозвали, цю веселу чарівну дівочу бригаду «ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ», за назвою однієї п'єси (Івана Микитенка), яку вони грали колись. «ДІВЧАТА НАШОЇ КРАЇНИ»! Краса й гордість Мельпомени й об'єкт зітхань всього хлоп'ячого й мужеського на­селення міста Нашого й його найдальших околиць.
«Дівчата нашої країни» становили дуже міцно злютовану групу, дружну й веселу, хоч були вони різного т. зв. «соціального походження». Були тут дочки селян і дочки індустріальних робітників, були тут і дочки колишніх «буржуйчиків», як-от Люся Жабка, донька колишнього дрібного місцевого крамаря (дореволюційного), власни­ка крамниці дрібної галантереї, про що вона сама тільки чула, але вже не пам'ятала свого батька й матері, загиб­лих в хаосі перших років революції. Були тут і взагалі невідомо чиї доньки (для загалу невідомо), як-от Ата, «Ататюрк», їхній дівочий «отаман», «отаман» усіх «дівчат нашої країни». Бригада була настільки дружна й брава, що, наприклад, у грі в волейбол з командою хлопців наби­вала останнім, в користь «усіх дівчат нашої країни!»
Мужеська половина колективу не була такою злютованою, бо ж хлопці більші егоїсти й індивідуалісти, й їм не властива така міцна дружба, як дівчатам.
Зіркою серед хлопців, до пари Аті, був Григорій Мо­роз, колега знаменитого Донця, заслуженого артиста республіки, й сам кандидат на такого «заслуженого». Йо­го протилежністю був Січкаренко — досить бліда фігура, але з несамовитими амбіціями й претензіями, єдина, ма­буть, на увесь колектив особа, так шалено й так явно одержима комплексом злоби до всіх, виплеканої на буй­ному ґрунті заздрості, — заздрості до ліпших і до кож­ного, хто вище нього в ієрархії вартостей театру й вза­галі. Решта — були добрі, працьовиті й талановиті акто­ри з великими перспективами й можливостями, що рос­ли кожноденно в напруженій праці й шуканнях.
Як не дивно, але серед «дівчат нашої країни» таких осіб, як Січкаренко, з такими рисами заздрості й інтри­ганства зовсім не було. Тому що це не театральна боге­ма старовинного зразка, а все молодь сучасна, з однако­вими об'єктивними передумовами, перед якою стелився шлях однакових творчих можливостей, де кожен міг осягнути максимум, аби лиш хотів. Через це, як нещас­ливий виняток, призначений стверджувати правило, Січкаренко був об'єктом іронії й тихого глуму. Він це знав і платив у стократ. Особливо він божевільно... не влюбився, ні!.. божевільно ненавидів Ату. Бо розум йому зовсім завертало від заздрощів. Дехто думав (і жарту­вав), що це від безнадійного кохання, бо дівчина ані руш не звертала на нього уваги, та це неправда. Він не був настільки наївним, щоб без шансів закохуватися в таку.
Крім акторської частини, театральний колектив ви­повнювали ще люди різного фахового профілю, як-от — декоратори, бутафори, костюмери, механіки, електро­техніки, білетери й інші допоміжні робітники й службовці.