Буйний вітер - 03

— Ні... Але не треба забуватись...
— Ви для цього прийшли до цієї хати, професоре?
— Ні, я не для цього прийшов. Я прийшов... по книжку...
— Ага. Ви прийшли по книжку — по книжку пре­красних сонетів, де співається про любов, про героїзм, про шляхетність, вірність, дружбу, нарешті, про вели­ких, гарних, прекрасних людей... Боже! Як же це все звести докупи?! Як же звести докупи те, що в улюб­леній вашій книжці, і те, що в житті? І як ви дерзнули, отакий от, розігрувати для мене королевича, жреця краси, чаклуна?..
Професор довго мовчить. Дуже довго. Сидить при­гнічений, схиливши голову. Нарешті зітхає й говорить повільно й досить саркастично, й цілком щиро:
— Ах дитя моє!.. Та суть-то в тім і є, що життя ніко­ли не збігається з літературою, зі справжнім мистецт­вом. Суть-то в тім і є, що справжнє мистецтво далеке, як небо від землі, від буденного брудного життя (а жит­тя все буденне й брудне, все!). Шляхетність, героїзм, ве­лич — це все атрибути мистецтва. В житті цього немає. Життя вимагає від людини підлості, й вона ту підлість мусить робити. Мусить! Бо інакше загине. І нічого тут не вдієш. Ми всі приречені на підлоту. І те, про що ви го­ворили... Ну, що ж, я не винен у тім, а винна дійсність, винна епоха, хижа, люта... І так вона вимагала... При чому ж я?! Ми всі слабкі істоти й не в силі боротися проти зла... Так, так. Я не герой, бо героїв узагалі немає, вони тільки в літературі... Над нами тяжить прокляття, і ми покутуємо... Е, в житті людина слабка, безпомічна. Во­на може тільки страждати і... і любити... Ата аж скинулась:
— І любити?! — перепитала пошепки, дивлячись на професора широким, спантеличеним поглядом.
— Так, і любити... — прошепотів професор досить недвозначно.
«Ах! Який цинізм!»
— Стоп, професоре! — аж заламала Ата руки зі щирим одчаєм. — Після ваших слів я хочу повіси­тись!.. І повісилася б... якби... якби в ваших словах була правда, хоч крихітка правди. Коли вас слухаєш, то жит­тя стає чорне як сажа, людина теж чорна й брудна, пас­кудна, гірша худоби, історія людської цивілізації і куль­тури видається помилкою, це омана, брудне непоро­зуміння, а Ваші розмови про мистецтво, про красу, шля­хетність — видаються безмежним цинізмом, шарлатан­ством. А слова про любов... О, Боже мій! Ха-ха-ха!.. — і раптом замерехтіла очима на професора й зашептала гаряче, з великою внутрішньою експресією: — Але я не повішусь, професоре! З однієї простої причини — ви брехун! Життя вас спростовує, професоре! Ви кажете, героїв немає, а тим часом це неправда! Той юнак Стешенко порівняно з вами таки був Герой! Він був Герой! Хіба ні? І він мав героїчну молодість... І молодість завж­ди героїчна. Наша молодість! А ви... ви «бившій арістократ», уламок мертвого. І тому... і тому ви все перепінили б...
Професор підвів голову, що під час Атиної тиради була опущена, подивився на Ату довгим поглядом і... зімкнув щелепи, аж наче вони клацнули, очі йому блис­нули недобрим вогником. Ата поперхнулася на дерзкім слові й замовкла. По хвилі професор мовчки протягнув руку. Ата зрозуміла, вона підвелася, покопалася серед книжок на етажерці и подала професорові томик со­нетів Д'Ередія. Професор узяв, і видно було, що хотів зразу книгу перелистати, щоб щось перевірити, але стримався. Замість того глянув на Ату й спитав мляво:
— Так ви й не читали?
— Ні.
— Гм... І навіть не листали?
— Ні.
— Гм... А ви ж казали колись, що Ередія вам подо­бається...
— Подобався. А тепер уже ні. Подобається більше «Декамерон» (злісна іронія крізь фарбу сорому, що зали­ла обличчя).
Професор ніби не почув. А може, й справді не почув, листав задумливо книжку. По довгій павзі листаючи книжку, знічев'я запитав:
— Чи не можете ви мені сказати, коли вже буде на­решті ваша прем'єра «МАРУСІ БОГУСЛАВКИ»?
— Не можу. Бо не знаю. А що, хіба, може, через ме­не збираєтесь погромити увесь наш театр у столичних газетах? О, ви можете!
— Ви не тільки нечемна, ви ще й занадто гостра на язик... Сучасна молодь... Але... Подивимось...
— Погрожуєте?
— Що ви!.. Так ви, кажете, й не читали цих... е-е... прекрасних сонетів?
В цей час з книги випала суха торішня волошка. Ата посміхнулася самими кутиками уст:
— Ні, не читала. І навіть не бачила цієї прекрасної во­лошки.
Волошка впала на підлогу. Професор, розгублений, як школяр, тремтячою рукою підняв її й поклав знову в книгу. Потім вийняв і поклав її на стіл... Не знав, що з нею робити. Такий смішний. Ата взяла волошку й, прис­тупивши до професора, вставила волошку в петлицю його піджака. Професор розхвилювався, аж піт йому виступив на чолі. Встав і, тикаючи книгу до кишені й не потрапляючи, попростував до дверей. Ата за ним. А вже біля дверей дівчина заступила дорогу та:
— Професоре! Скажіть же мені на прощання, про­фесоре, як же ж пов'язати цю синю волошку, цю прек­расну синю волошку, символ любові й поезії з розстріляним Стешенком і зі збожеволілою матір'ю? Га? Скажіть, професоре!..
Професор увесь раптом затрясся. Ата думала, що він її вхопить за горло, але натомість професор вхопився за клямку дверей і вилетів у сіни, лише прохрипів глухо: «О, варварка!.. Варварррка!!.» А Ата вже прокричала йому навздогін:
— Ну, як же ж, як же ж пов'язати її зі збожеволілою матір'ю!? Га? І чи й у вас була мати, професоре?!.
Але професор уже нічого не чув. Він біг по вулиці, на бігу стромляючи книгу сонетів Хозе Марія Д'Ередія до кишені й не потрапляючи. Ата провела його очима й закрила двері. Постояла хвильку й раптом струснулася вся, як у лихоманці, піднесла високо плечі й заплющила очі:
— Брр-р-р-р!..
А потім додала журно:
— Але і в нього була мати... Напевно була...
А ще по хвилі зітхнула:
— Тепер він мене з'їсть, напевно з'їсть. Було досадно. Прикро. Брудно.
Остаточний висновок, до якого Ата дійшла, — це той, що вона «божевільна», «неможлива», не вміє три­мати язика за зубами, «дурна». Та помалу Ата заспо­коїлася й узялася знову до праці.
Вона взялася лагодити віночок королеви, зроблений зі стеклярусу, сухозлотиці й іншої театральної мішури. Це, правда, справа бутафора, але він у них якийсь занад­то «модерний», а насправді занадто невправний, незарадний, мов слон. А в серце знову добувався рефрен, так брутально сполоханий гостем, рефрен її душевної самоти:
Геллади карта. Коцюбинський.
На етажерці лебідь.
Оце й уся моя кімната...
Заходьте коли-небудь!..
Одначе той, кого серце потайки ждало, не заходив. І навіть, далебі, й не збирався.
III
Шкіц анфас
Не тільки поважний професор Добриня-Романов і не ті­льки молодий романтик Павло Гук були закохані в Ату — закохане в неї було, можна сказати, ціле місто. Відколи вона з'явилася тут, перед рампою державного театру, — вона зійшла мов зоря над цим містом і сяє над ним, роз­горяючись все яскравіше й яскравіше, чаруючи всіх своєю юною красою й своїм хистом, помножена на чари усіх тих героїнь, що вона їх грала. А особливо чарівна чарами Мавки з «Лісової пісні». І не було в місті, мабуть, нікого, хто б цієї Мавки не знав. І не було, мабуть, ні одного тако­го, хто б її знав справді. А з хлопців не було, мабуть, тако­го, що не був би в неї закоханий по самі вуха. Лише ніхто не мав щастя у цілому місті похвалитися бодай малесень­ким успіхом. Бо — Ата прекрасна, але Ата — й химерна. Дівчина повна суперечностей. З одного боку — вона «стара», досвідчена досвідом, і постарена мудрістю всіх граних нею героїнь, і оповита їхньою славою, а з другого — вона по-дитячому юна, в її природі і душі незаймана і чис­та, як кришталь, і наївна, як весняний пролісок, і строго оберігає цю свою чистоту, цю свою гордість і святість з того самого інстинкту, з якого інші квіти згортають свої пелюстки від чужого дотику. З одного боку, вона смілива і язиката. З другого — ніжна і замкнена, неприступна. Сер­це її заповнене чим іншим по вінця, — серце й розум прив'язані до сцени, до мистецтва, в яке вона залюблена з усім молодечим вогнем і пристрастю, до великої тайни завойовування мистецтвом людських душ і трансформу­вання їх, чародійним виводженням їх з нетрів трагічної дійсності в світ інший, в світ краси й радісних хвилю­вань...
П'єси, в яких грала Ата, йшли по кільканадцять разів підряд з непослабленим успіхом, хоч, здавалося, вже в них нічого дивитися.
Ніхто не знає, звідки вона взялася, лише знає ди­рекція театру, що вона прийшла із столичного теат­рального технікуму. Але для інших і це невідоме. От десь узялася, та і все.
Що вона була родом з цього міста, власне, з його околиць, — це навіть і в голову нікому не спадало. А ще більше не спадало в голову, що вона дочка однієї знаме­нитої (може, найзнаменитішої) людини в історії цього міста, жорстоко змеленої в млинку чужої системи, — за­гублена дитина тієї трагічної загиблої людини. Та це ве­лика Атина таємниця, яку вона й сама не знала до всіх глибин. Як і таємницею для всіх були початки її біо­графії в «сторозтерзаній» столиці України — її передчас­не й трагічне сирітство, безпритульництво, потім життя в дитячім ізоляторі для безпритульних, втрата не тіль­ки свого роду, а й свого прізвища, що десь загубилося на пустирищах та смітниках тієї столиці «сторозтерзаної»... Тепер у Ати ім'я власне, дане ще батьком, але прізвище чуже. Та про це ніхто не знає. Вирісши й «ви­бившись у люди», дівчина прийшла інстинктово до рідного міста, прийшла з якоїсь примхи долі, як інкогніто, щоб ходити й дихати, жити й діяти там, де вперше пролунав її дитячий крик, де жив і діяв її ге­роїчний батько. Про це не знає ніхто й не знатиме. Хіба, може, колись... А тим часом для всіх вона дивна не­сподіванка, дар неба, що злетів неначе метеор, і летить далі, лишаючи по собі сліпучий слід, переконуючи всіх про своє якесь велике, таємниче призначення.
Ата сама вірила в якесь своє особливе призначення й берегла це як теж таємницю. Й була до цієї віри прив'яза­на всім своїм серцем і всією душею, бо віра та наповню­вала її вщерть, лишаючи до всього іншого байдужою.
Її закидали квітами. Її засипали писульками, листа­ми, листівками, похвальними рецензіями, комплімен­тами, а найбільше її засипали пломеніючими погляда­ми юнаки та юнки... та хіба тільки юнаки та юнки! Од­наче квіти в'яли в її кімнаті та в кабінетах директора, режисера й помрежів, листи збаламучених мужчин ли­шалися без уваги, і лише пломеніючі погляди безлічі очей не давали їй часом спати, проте не з тієї причини, як то, здавалося би, мусило бути. Дівоче серце не зачіпав жоден погляд, не палило жодне полум'я навіть найбезтямніше закоханих. Натомість ті погляди зачіпали її душу інакше, — змушували гордо пишатися зі свого тріумфу, відносячи все те шаленство перепов­нених зал на рахунок великого, всемогутнього мисте­цтва, що з її допомогою так підносить і окрилює лю­дей, руйнує брудну буденщину, кличе й веде людей до високостей прекрасного, змушує забувати хоч на хви­лину юдолю людських сліз і горя, ошляхетнює, пере­роджує їх, удосконалює або бодай на хвилину робить щасливими, кращими, повноцінними... Ось тому дівчині часом не дають спати грона мерехтливих, пло­меніючих очей.
По тих очах вона бачить тріумфальне здійснення сво­го покликання, свого призначення.
Серце ж дівоче лишалося недоторканим. Багатьох вводила в оману та двоїстість, що існувала в цій дівчині, власне, вводило в оману враження, що цій дівчині, такій юній і такій чистій, відомі вже всі таємниці, відомий уже смак забороненого яблука з де­рева пізнання добра й зла. А тим часом це лише чужа печать, віддзеркалення досвіду тих героїнь, яких їй до­водилося втілювати, це враження масок, які доводило­ся натягати на себе. Звідси ота ніби аж рафінована дозрілість, ота ніби посвяченість у всі таємниці і ота індиферентність та стареча іронія в трактуванні їх. Це все од театру. Ата знала увесь ритуал поведінки й роз­мов закоханих, знала цілі класичні любовні монологи й діалоги напам'ять, знала всі звороти косноязиччя коханців, знала й вимовляла (та ще з яким успіхом пе­ред тисячами слухачів!) найпалкіші фуги й найніжніші медитації любовного шалу, безтямної закоханості. Але все це на помості театру, язиком. А в житті серце її ще сонне, байдуже, і вся вона інша — не цілована ніким, неприступна. І навіть вся ота театральна розв'язність і гостроязиччя правили якраз за панцир її дівочої недоторканості, були барикадою на підступах до її дівочого власного світу, до її гордості й свободи, ще ніким не завойованої.
Вона посміхалась усім і кепкувала з усіх, навіть не ду­маючи про те, що, може, декому робить і занадто боля­че. Але що їй до того. Не любивши сама нікого, вона й не уявляла по-справжньому, як то може бути з іншими по-справжньому, не по-театральному. Поки що для неї проблема кохання виглядала як суто театральне явище.
Перші часи, коли Ата йшла по вулиці й на неї всі ози­ралися, вона не раз запитувала свою супутницю або су­путника збентежено, думаючи, що, може, в неї щось не в порядку з одежею абощо:
— Чого вони на мене озираються? — і навіть нишком оглядала свою чепурну одіж — чи все в порядку? По­правляла рукою коси на тім'ї чи не вибилося де пасемко. Від того люди озиралися ще більше й посміхалися.
— Чого вони на мене озираються?
Супутник або супутниця заспокоювали:
— Все в порядку, бідолашна ти дівчино! Вони на те­бе давно всі озираються, тільки ти не помічаєш.
Звикла до того і вважала, що так воно й мусить бути; нехай собі озираються.
Одначе від якогось часу індиферентність її порушено: знайшлася людина, яка на неї зовсім не озиралася, ніколи, і навіть не помічала ніби. І цим спокій її серця був збаламучений. Знайшлася людина, що якимось дивом ні з того ні з сього змусила її серце забитися швидше. І чо­го б нібито!? А от серце защеміло і затрепетало...
IV
Коли доля жартує
По місту ходила легенда. Легенда про одного юнака, що передчасно перестав бути юнаком, бо був списаний в окрему старість — в божевілля. Це легенда про бо­жевільного. Але не про звичайного божевільного, а про надзвичайного божевільного. Звичайних божевільних у цьому місті, як і всюди, ніколи не бракувало, й ніхто не звертав на них особливої уваги, на отаких різних не­сповна розуму блаженних, юродивих з уродження чи після уроку. Хоч і серед них бувають цікаві. От, скаже­мо, є тут славний в історії цього міста і його околиць ти­хий дурничок Давид — така собі дивна істота, що стала невід'ємним атрибутом міста Нашого, екзотичною де­таллю, як колишнє чудо. З цього чуда чудуватися давно перестали, але часом ще потішалися над ним за дав­ньою звичкою... Давно колись комусь спало було на думку поскаржитися Давидові (а в ранній молодості Да­вид служив у жандармського вахмістра за писаря чи за денщика і відтоді все життя вважав себе за начальника, це, власне, й був пункт його психічного звихнення) — спало на думку поскаржитися Давидові, що від воза, який стояв біля земської управи, вкрадено п'яте колесо. Давид, яко «начальник» і «блюститель ладу», ударив на сполох і зчинив велику бучу — бігав з вулиці в вулицю, з двору до двору, ловлячи злодія, шукаючи п'яте колесо; переймав усіх перехожих і вимагав повернути вкрадене п'яте колесо; а оскільки п'ятого колеса ніхто не хотів по­вертати, то Давид, виявляючи неабияку енергію й ініціативу, викликав поліцію на місце трагедії з тим проклятим «п'ятим колесом»... Минули десятиліття, а Давид до того колеса вертався дуже часто, шукаючи йо­го всюди, як то шукається казкова квітка папороті в місцевих народних переказах, — і протягом тих деся­тиліть ходить по місту легенда про Давида й про його вкрадене «п'яте колесо».
Але тут легенда інша, бо й божевільний зовсім інший. Незвичайний божевільний. Це — ще молода лю­дина, що мала щастя народитися в цьому місті і бути колись нормальною. Родився тут, виховувався в т. зв. «дитячій республіці», а брат його був ніби знаменитий боротьбист, Микола Сміян. Коли компартія (РКП(б), пізніше ВКП(б)) взяла гору ускрізь і стала всемогут­ньою, а від того всі інші партії опинилися поза законом, а особливо опинилися поза законом ті з боротьбистів, що не хотіли вливатися в КП(б)У, а лишалися неприми­ренні і до ВКП й до КП(б)У, знаменитого боротьбиста Миколу Сміяна було заарештовано і згодом, під час провадження на допит до т. зв. тоді «Політбюро» (ЧК), застрелено серед білого дня, тут же, в цьому місті, на головній вулиці, на бульварі Шевченка, на розі біля дру­карні... І, як твердить поголоска, застрелено так з нака­зу центру. Кажуть, що той міліціонер, який застрелив Миколу Сміяна, живий і досі, і називається він Бова...
Отже, коли старшого Сміяна застрелено, молодший Сміян (Петро Сміян), що дуже любив свого брата, ніби­то утік з «дитячої республіки» й організував у околицях «банду» (як тоді кричалося всюди) та й водив її, наганя­ючи страх на місцеву владу. Потім його впіймано, ра­зом з кількома товаришами, романтиками, суджено до розстрілу, але не розстріляно через неповноліття, а, че­каючи, доки він підросте та буде придатний для продірявлення кулями, віддано в колонію ім. Дзержинського на «перековку». Як хлопець надзвичайно здібний, всебічно обдарований, молодий Сміян «пере­ковувався» дуже успішно, набув кілька фахів і був гордістю цілої колонії, і про нього навіть писалося в пресі як про зразок чарівних вислідів «геніальної перевиховавчої політики ГПУ». Кінчилася ж геніальна «перековка» тим, що з наближенням повноліття, власне як­раз напередодні того повноліття, за яким мав прийти розстріл, Петро Сміян утік. Щез ніби, як камфора. Далі, згідно поголоски, — відважного романтика ловлено по всій есесерії кілька років, — і, нарешті, впіймано. Обви­нувачено в керівництві великою підпільною політич­ною організацією, розпочато слідство на високу скалю... Але Сміян знову утік...
І от ніби бігав він, як у тому американському детек­тивному фільмі, а його «ловлено по всій Росії, і в Сибіру, і в Середній Азії, і на Кавказі, і по всіх великих містах України — одначе він був невловимий...» Так твердить одна романтична поголоска, шептана, але повна пієтету до відваги й невловимості їхнього земляка. Але друга, дещо прозаїчніша, твердить, що Сміян прос­то втік в Донбас, заліз під землю з фальшивими доку­ментами і там працював собі; і замалим не зробився «знатним шахтарем», тільки засвоєне ним правило не засиджуватися довго на однім місці стало на перешкоді. Скориставшись з набутої доброї репутації передового шахтаря, він ніби пішов до армії на артилерійські курси, короткотермінові, скінчив їх і служив в артилерії. Запустив собі бороду і виглядав щонайменше на Гамарника, і — «ліз по драбині повище... Тут його й накрито»... Далі по­голоски сходяться, що він потрапив у «єжові рукавиці». Це були часи апогею єжовщини. Вожено його по тюр­мах всюди, де він за своє «летюче» життя бував і жив, та все ведено слідство. Спробував він тюрем і льохів у всіх найбільших містах СРСР і спробував на своїй спині практики найталановитіших слідчих... Але психологічно й розумово нібито виявився сильніший за тих усіх слідчих. Безкінечний процес слідства петляв ніби, пет­ляв і нарешті дійшов до самозаперечення, до абсурду. Тоді його просто заслали на каторгу — й кінці в воду.
Але згодом хтось у центрі похопився, що Сміянова спра­ва так і не доведена до кінця, й Сміяна знову вернули до «лабораторії». На цей раз узялися до нього краще... Скінчилося ж все тим, що Сміян збожеволів. Довго був у психіатричній лікарні тюремній, потім на Сабуровій дачі і знову в тюремній лікарні, а тим часом вгорі заіснували великі зміни: після «розгрому єжовщини» Москва стала вимагати не «липового», а «законного» оформлення справ арештованих, за всіма правилами, передбаченими Карно-процесуальним кодексом і «в строгій відповідаль­ності до Конституції». Почалася забава в закон... А ос­кільки слідство над Сміяном не було завершене і не могло бути завершене після пройденої школи, а ще й то­му, що він «несповна розуму», значить він не міг бути й суджений до закінчення слідства... У висліді — Сміян опинився в цьому місті. З ним поступили «мудро»: його випустили в рідне місто «під нагляд». Це означає — його звільнили умовно, тобто отак він на волі, а отак — в'язень. Віддано під постійний і строгий нагляд місцевого НКВД, під особисту відповідальність начальника його, — це означає перебування далі під слідством. Страшна до­ля мученика. У рідному місті, під впливом його, Сміян, мовляв, прийде до пам'яти, до психічної рівноваги (бо ж це тут колись ходила «банда» під його проводом! Прав­да, це було п'ятнадцять років тому, але ж хіба такі речі за­буваються! І це ж тут було дитинство й колискові пісні матері, а такі речі хіба забуваються!) — прийде Сміян до пам'яті, і от тоді його буде-таки розімкнено!..
Чи це все дійсно так, як говорять поголоски, а чи всю цю карколомну біографію божевільному створила сла­ва й фантазія малих сірих людей, що хотіли все-таки ба­чити щось небуденне, — хтозна. Може, ця біографія створена заштовханими аборигенами міста Нашого за принципом «бажання — мати думки».
А тим часом Сміян опинився в повній ізоляції. Отак — ніби між людьми, а отак — в'язень, оточений муром жаху. Цілковита й страшна самотність.
О «перестраховко»! Кажуть, що перші дні люди прос­то кидалися врозтіч при появі божевільного. Хоч він і не кидається на людей, але — «ану ж кинеться»! А головне — ану ж запідозрять у співчутті йому!
Лише легенда никає по місту безперешкодна і неуникна — залазить у всі душі, і їй не поставиш ніякої греблі, бо вона незбагненна, як той місячний відблиск чи як хвилі радіо...
Минуле — це тільки частка легенди. Це, так би мови­ти, легенда-міф, легенда про невідоме, зрештою. Друга половина легенди складається з добре відомого, з те­перішнього, з того, що відбувалося й відбувається на очах у всіх, і від чого чутки безпосередньо йдуть хвилями.
Наприклад: розповідалося пошепки про те, як Петро Сміян прийшов додому з в'язниці. Він прийшов до рідної хати босий (а був це місяць березень!), у лахмітті, власне, в самих рубцях, що лишилися від зітлілої в тюрмі одежі, худющий, як мрець, з обличчям, густо за­рослим чорною щетиною, простоволосий... Кажуть, як тихенько відчиняв двері до хати, — плакав перед очіку­ваною зустріччю з матір'ю... Але сльози його швидко висохли — мати не вийшла зустрічати, його одинока старенька мати. Не було її в хаті. Переступивши поріг без стуку, Сміян побачив у хаті не матір і не когось бо­дай з далеких рідних, а якусь чужу червоновиду жінку — вона стояла з закасаними рукавами посеред хати біля оцинкованих ночов і прала; з виду жінка не скидалася ані на селянку, ані на дружину ремісника чи робітника, а на супругу якогось чиновника, а ще більше скидалася на традиційну перекупку, пихата, широкостегна й широ­когруда. Глипнувши на Петра, жінка раптом визвірила­ся й гиркнула непривітно:
— Ану чого!.. І хто ти?!. — явно здогадавшись, хто це.
— Мені треба господиню... — промурмотів Петро, во­дячи гарячковими очима по хаті, по всіх кутках і по стінах.
— Яку таку господиню!
— Господиню цієї хати...
— Я тут господиня! І ніякої іншої господині, крім ме­не тут немає й не було!..
— Ні, мені треба господиню цієї хати, — повторив Сміян тихо, але уперто.
Жінка раптом затіпалась вся, затупотіла, закричала:
— Геть! Я тут господиня! Чув! Ану, геть звідси... Е-е... Геть, кажу! Троцькіст паршивий! Враг чортів!..
Сміян тим часом щось углядів на стіні, мовчки відсто­ронив жінку рукою і попростував туди, куди прикипів його погляд, — на стіні, під материним ще люстром, накри­тим материним ще рушником, висіла якась фотографія в чорній вузенькій рамці, завбільшки з зошит... Петро підійшов до стіни й ушнипився поглядом в фотографію — то була знимка з його матері в домовині... Коло матері стояли сусіди, якісь дітки, якісь незнайомі дівчата — все це заплакане, убого вдягнене, худе, понуре... Сміян довго стояв, ніби отерплий, дивився на фотознимку, приголом­шений, — він не проронив і сльозинки, лише зціпив зуби й понуро дивився на материне лице й на заплакані облич­чя чужих людей на фото... Жінка тим часом приступила до Сміяна й намагалася його виштурхати:
— Геть! Чуєш! Ану геть, кажу! Та геть же, «троцькістська» ти шкуро, Петлюро недорізаний! Геть! — і аж вищала, аж ногами дріботіла, захлинаючись. Сміян не чув, стояв як стовп, не міг одвести очей і душі від знимки. Тоді жінка раптом здерла знимку зі стіни і з криком «Ах, це давно треба було викинути, я ж казала!» — пош­пурила знимку до дверей, штовхаючи й Сміяна слідом у спину. Сміян ураз ніби від сну очнувся, стрепенувся увесь і, полихаючи божевільними очима, ступнув до жінки... Та спершу оніміла під божевільним поглядом, а тоді з кри­ком «рятуйте!» кинулася з хати прожогом. Сміян вхопив ночви і з усім гамузом викинув геть услід за жінкою в двері. А тоді відчинив вікна в двір і на вулицю, зірвавши зимові заклейки, і почав викидати у вікна все, що потрап­ляло під руку, не думаючи над тим, кому воно належало колись або чиє воно тепер. Викидав стільці, перину, подушки, стіл, етажерку, якісь чемодани, скриньки, цебер­ки, миски, кошики — геть все, на що натрапляла рука. Надворі чувся лемент. — то лементувала «господиня», але ніхто з сусід не поспішав їй на допомогу, бо люди чу­ли крик про «троцькіста» й «Петлюру недорізаного» й здогадалися, в чім справа, — висипали рясно з дворів і стояли позакладавши за спину руки. А Сміян не чув нічо­го й не тямив — піряв усе з вікон без пам'яти. Нарешті, погасивши дикий і страшний свій гнів тим, що викидав усе геть, Сміян підняв знимку Матері й довго стояв з нею посеред хати, дивився на неї й навіть не помічав, як за­глядали сусіди оддалік у вікна і в двері. Потім Сміян поче­пив знимку на місце, де вона була раніше, під люстро, що дивом лишилося не викинене (бо пам'ять гостро тямила, що це МАТЕРИНЕ люстро), пішов десь у комірчину, приніс материного кожуха, закрив двері кімнати на гак і позачиняв вікна, а тоді простелив кожуха посеред кімна­ти й ліг на нього лицем униз... За вікнами під хатою ле­ментувала «господиня». Потім затихла, десь подалася. Сміян пролежав нерухомо в «очищеній» ним хаті зо дві години так на підлозі, лицем униз. Потім повернулася «господиня» в супроводі гнівного супруга з течкою й дов­готелесого міліціонера. Про їх прихід сповістив ще зда­леку її крик і несамовиті прокльони та словечка — «Контрреволюціонер!», «Троцькіст!», «Враг прокля­тий!», «Мой муж покажєт!», «Товаріщ міліціонер! На місці... застреліть його на місці, гада! Як собаку!»
Підійшовши до дверей, міліціонер постукав. Дужче. Ще дужче. Ніякого результату. Ніби в хаті не було живої душі.
— Одчини! Тут представник власті! Чуєш? — так меланхолійно, маєстатично.
Ніякого результату. Міліціонер почухав голову. Мо­же, там нікого немає. Господиня здерлася на стовпчик і зазирнула в вікно, і заверещала як різана:
— Там він! Там! Стріляйте! Негайно стріляйте, то­вариш міліціонер! Він скажений! Він, мабуть, сказився.
З нього піна летіла шматками... Еге ж. Наша хата... з на­шої хати він нас викинув... Нам цю хату власть дала.
Все те слухали люди понуро оддалік, нічого не гово­рили, дивилися «нейтрально».
— Мій муж партєйний! А не якийсь Петлюра!.. Міліціонер пригрозив, що він ламатиме двері, що він заарештує, що він хтозна-що зробить. Але то все в порожнечу.
А як уже всі були певні, що Сміян на смерть переляка­ний, що він просто боїться відчинити двері й взагалі не знає, що йому робити або й умер з переляку, — двері відчинилися, й з них вийшов Сміян, такий, як він при­йшов недавно до цієї хати, — босий і простоволосий, з міцно стисненими щелепами та пломеніючими очима. Міліціонер хотів його зупинити, але Сміян відсторонив його злегка рукою й, сказавши байдуже «За мною!», по­простував на вулицю. А на вулиці вийшов посеред дороги, став там і, піднявши вгору руки та потрясаючи ними, звернувся до міліціонера на увесь голос, щоб усі чули й ба­чили, карбуючи кожне слово, напоєне нелюдським сарказ­мом і маніакальною рішучістю, рішучістю божевільного, рішучістю людини, що вже не має чого втрачати, яка втра­тила й те останнє, за що трималася її бідолашна душа:
— Агов! Власть!.. Забери ж мене зараз і відправ ме­не знову туди, звідки я прийшов. Забери й веди. Чуєш? Або пристрель з отієї пукавки, що ото ти маєш. А як ні, то... — тут Сміян враз затупотів і вибухнув прокльонами й безтямним криком: — А як ні, то забирайся звідси геть к чортовому батькові. Забирайся під три чорти і забирай з собою й отих своїх мавп!.. Щоб і духу тут вашого не було! Марш!!. — А потім тихо, зламано: — Йди ж і доложи про все начальству. Все, як оце чув і бачив. А я буду ждати... Ну! Кр-ругом! Шагом марш!
Міліціонер знизав плечима, посміхнувся криво, почухав потилицю. Він був з почуттям гумору, й все це йому стра­шенно сподобалось. Потім махнув рукою й пішов геть, поніс свою невиразну посмішку назад, до начальства.
Сміяна мусили забрати знову, щоб він уже ніколи не повернувся. Залежало все від того, як поінформує «там» про все міліціонер... Через годину прийшла вантажна ма­шина й забрала не Сміяна, а навантажила речі крикливої «господині» й їх обох з супругом і десь повезла на інше мешкання; приїздила ще раз позабирати різні пожитки... Сміянові речі (вірніше, речі його покійної матері) лиши­лися лежати на вулиці. І вони лежали до вечора. І, може, лежали би вічно, бо господар ними зовсім не поцікавив­ся, але увечері, потемну, якісь сусіди нишком позносили ті речі до хати й навіть хтось у хаті натопив...
Так кажуть. І навіть кажуть, що хтось до материної знимки в домовині почепив ще одну материну знимку — дівочу... Десь у когось зберігалася ...
Таку історію Сміянового повернення до материної хати розносить поголоска. Ата повірила в це зразу й всією душею. Саме так, на її думку, й мусило бути в цієї химерної людини, що про неї розповідалося стільки фантастичного взагалі.