LatinEach bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Буйний вітер - 10
Total number of words is 4637
Total number of unique words is 2312
24.5 of words are in the 2000 most common words
34.1 of words are in the 5000 most common words
39.5 of words are in the 8000 most common words
Сердитий Харитон кивком голови показав Сазонову, на плакат на стіні під протипожежними балонами — «КУРИТИ ЗАБОРОНЕНО!», але Сазонов явно збирався відходити — курив і застібав ґудзики на гумовому військовому плащі. Ще якусь мить постояв, пустив хмару диму, потім мовчки приклав руку сталінським жестом до дашка кашкета на прощання й пішов собі геть. Людмила Богомазова лишилася сама, віч-на-віч з усіма незнайомими, такими відчуженими, нашорошеними. Вона теж відчужена. Постояла трохи, струнка, гнучка й дуже вродлива, — ніби демонструючи себе з викликом, свою вроду, свою суконку, капелюшок, нафарбовані уста й налаковані нігті, білі рукавички й гарну шкіряну торбиночку на блискучім ланцюжку, — потім обернулася до стільця, подивилася на нього апатично, явно наслідуючи Сазонова, й обережно сіла, ніби зробила стільцеві велику ласку. Сіла. Така горда й байдужа, самозакохана і в той же час з тавром безмежної нудьги на обличчі. Вийняла з торбиночки цигарку, теж постукала мундштуком об налякований ніготь, вийняла таку саму коробочку сірників, як і в Сазонова, запалила...
Перервана праця не клеїлась. Якось всіх вибито з колії, збито з ходу. Лише помалу-малу все розгойдалося знову, але вже йшло не як раніше, а так, ніби тому ходакові загнато в ногу шпичку, — йшло, шкутильгаючи. Сластьон був лютий, всі актори нашорошені, надто дівчата, — якось воно паскудно стало працювати під безвиразним і холодним, і по-чортячому демонстративно гордим та презирливим поглядом цієї зухвалої гості, цієї прославленої «Генеральної лінії», оповитої пікантною славою коханки всіх вельмож, більших і менших.
Ось вона яка!
Усім відомі були чутки й різні «історії» про неї, знали її страшну славу, але ніхто не мав ще нагоди спостерігати це «сьоме чудо світу» отак на своїй сцені, зблизька, при самій рампі. Тепер вона прийшла сама сюди і кожен не міг одвести від неї очей з цікавості.
«Так ось вона яка!»
А Людмила Богомазова прекрасно знала, ЩО саме про неї всі присутні думають, що їм відома вся її історія і всі її «історії», й кути її нафарбованих уст демонстративно опускалися — демонстративно презирливо й байдуже, холодно так, а очі мружились згорда.
Людмила сиділа на однім стільці, а другий стояв тісно поруч, і той стілець, будь він неладний! — псував усім настрій. Так ніби на нім сидів «він», її невидимий супутник, той грізний гість, що так по-сталінськи відсалютував рукою до дашка форменого кашкета; він ніби зовсім і не вийшов, а лише одяг шапку-невидимку (чи «шапку-енкаведимку», як хтось десь колись пожартував у місті Нашому) й сидить тут же, на тім порожнім стільці. Харитон хотів був на того стільця сісти, обійшов кругом нього й кругом Людмили, постояв нерішуче, почухав голову й махнув рукою, мовляв — «а, нехай ти сказишся!» — і примостився в іншім кутку на щаблі драбини. Людмила сиділа сама. Слава й престиж Сазонова стояли перед нею і навколо невидимим щитом непробійним, і ніхто за тим щитом не посміє її потривожити. Це знали всі, це знала й Людмила і, може, тому кутики її уст кривилися презирливо вниз, вниз, згинаючи червоні п'явки повних губів підківками.
Людмила курить цигарку за цигаркою, і ніхто їй не може заборонити того. Харитон кахикнув був і заїкнувся, як завжди, сердито й безцеремонно, що курити б уже й годі, але Січкаренко шикнув на нього, а вголос промовив (щоб і Людмила ж чула!) — «Лишіть людину в спокої!». А Сластьон нетерпляче махнув рукою, мовляв — «Ах, тихо там!! Залиште її, нехай собі сидить! Не перешкоджайте праці!»
Так і лишили Людмилу в спокої. Вона просиділа до самого кінця, не проронивши за увесь час ані слова, ані звука. Чого вона сиділа? А так, сиділа собі, та й усе. З виразу обличчя виходило, що ніщо її абсолютно не цікавить, що до всього їй байдуже, що вона сидить, бо дітися їй ніде, що вона нудить світом і не знаходить собі місця на цій землі. Що вона самотня, всіма презирливо обшіптана й обзлословлена...
Принаймні такі рефлексії зринули в Ати. Ця дивилася пильно, дуже пильно на гостю помежи ділом, роздвоївшись увагою між тим ділом і «Генеральною лінією». Вона бачила її кілька разів мельком і зовсім здалеку, чула про неї всі фантастичні речі і не сподівалася, що вона така, як от зараз виглядить, — така гарна і така... трагічна. Атож. Слава пропащої повії робила, як звичайно, її образ в уяві кожного зовсім потворним. А в дійсності — той образ гарний і дуже трагічний. І чим більше Ата дивилась на цю повію, тим глибшало це її враження, незважаючи на всю браваду Людмили й її злобну машкару, тим більше їй було її шкода. Аті здавалося, що вона бачить її наскрізь за тією злобною машкарою... Це колишня дочка купця чи навіть архієрея; їй приділено долею цвісти б пишно і мріяти ніжно, як і кожній дівчині, а особливо багатій, — мріяти про казкових лицарів, про королевичів, про казкове майбутнє, про святе кохання... про дитячий сміх... про родинне щастя... про блискучий феєрверк радості... Але сталося з світом те, що сталося. І через оте, що сталося, з причине не від неї залежних, вона упала з високих високостей на самісінький низ, на саме дно трагічної дійсності, аж на самісінький спід, в категорію «соціально чужих», «класово ворожих», «бившіх»... І все, що потім вийшло, вся ця кар'єра «Генеральної лінії» — це вислід того соціального падіння вниз, на соціальне дно, жорстокий жарт химерної долі... Вона така юна, як і всі «дівчата нашої країни», їй років 26, не більше, і в той же час — вона така стара... На ній трагічний досвід цілого пропащого покоління, скинутого на соціяльне дно, з якого можна піднятися їм тільки дуже дорогою ціною... отакою ціною...
Аті було жаль цю демонстративно горду й таку демонстративно зарозумілу гостю. Але жаль той щез, коли погляди їхні якось зустрілися.
Людмилин погляд зовсім не просив співчуття. Він був презирливий (ох який презирливий!), і глузливий, і сповнений якоїсь чортячої злобної зухвалості, що от, мовляв, «бачили, з ким я зайшла? Отож! А на ваші думки мені начхати!» Від цього схрещення поглядів серце Атине прохололо, і тепер уже вона не могла вловити на обличчі тієї розмальованої «лінії» жодної риски, яка би викликала співчуття. Просто тупа, горда з того багна, в якому зав'язла по вуха, розпутна й безсоромна особа — вона пишається своїм становищем і своєю дикою славою...
А Людмила Богомазова курила; характерно так, як курять подібні жінки в Одесі або в американських кінофільмах, і кутики уст її... Ба! Кутики уст її чомусь тремтіли. Вони зраджували себе! Замість презирливої гримаси, іноді вони здригалися безпомічно... І знову Аті робиться жаль цю людину. Вона вдивляється — й знову бачить її інакше,
— вона бачить страшну силу характеру, що стримує за міцно стисненими зубами величезну й бездонну трагедію. Аті хочеться отак просто підійти до неї й заговорити, але... ану ж вона люто зиркне, зарегочеться хрипко і брутально й вилає її так, як лаються повії, — триповерховою моряцькою лайкою. Вираз її обличчя нічого ліпшого й не обіцяє... Охота підійти щезає, Ата позирає лише оддалік
— і вже не бачить тремтіння в кутиках уст, то їй лише так здалося!, то її власне серце тремтить, її шляхетне серце...
Богомазова була би класично гарна, якби не була так непоправно спотворена: якби не те специфічне тавро пропащої жінки, якби не печать злоби, якби не печать безнадії, а звідси — підкресленої, демонстративної відплатної зневаги до всього, що дороге людям — до звичаїв, обичаїв, до понять моралі й честі, до душевної чистоти, до всього оточення. І ця її зневага пробивається у всьому. Вона навіть курить стилем зневаги — затягається глибоко, жадібно, напропале, зосереджено, аж шипить, аби тільки тим сказати, що до всього іншого їй байдуже. «Наплювати!» — так каже те куріння, так кажуть її мовчазні скривлені уста, так каже вся її фіґура, хоч вона й нерухома, як мумія...
Так Людмила Богомазова просиділа до самого кінця. Ніхто за увесь час не обізвався до неї. Навіть найзавзятіші й найзальотніші «джиґуни»; не зважилися приступити до цієї «Генеральної лінії», оповитої славою «приступної для всіх»... Ясно, для всіх «великих».
Коли праця закінчилася, коли видовище відтворюваної далекої химерної епохи померкло і розсипалося на окремих буденних людей й на сірі запилені деталі різних театральних умовностей, Людмила зітхнула, встала зі стільця, постояла якусь мить, потім закурила на дорогу цигарку й пішла. Нікому не сказала ні «здраствуй», ні «прощай». Вийшла так само мовчки і в ті самі двері, як і прийшла була.
Коли Людмила відійшла, всі зітхнули з полегкістю і в той же час здивовано. Сластьон знизав високо своїми кістлявими плечима й нічого не сказав, махнув лише неозначено рукою.
А Харитон подивився услід, очі йому взялися смішливими зморшками, він схитнув головою й прорік безапеляційно:
— Шльондра ... — подумав хвилинку й додав, — г енеральськ а...
Всі, хто чув, пирснули зо сміху; Харитон перехрестив Людмилу по-свойому, ще й так оригінально. Він чув, звичайно, титул «Генеральна лінія», але ніяк не міг того перетравити своєю упертою й простою головою, що значить «генеральна» та ще й «лінія»? Смішно й неправильно! Генеральна репетиція — це так. А «Генеральна лінія» — ні. Треба казати «Генеральська» і, очевидно, «шльондра», а не «лінія».
І де він вискіпав таке слово! На древньому діалекті міста Нашого це означає... тяжко вимовити те, що воно означає. В древній Греції це означало би «куртизанка», вибрана коханка для всіх високопоставлених осіб. А в Цій дійсності це така жінка... Словом — «Генеральна лінія», як не крути, як не верти.
* * *
Ця візита Людмили Богомазової була вже в розпалі праці над «МАРУСЕЮ БОГУСЛАВКОЮ». Вона ще приходила не раз і була присутня на репетиціях, — сиділа за кулісами, мовчала, зосереджена в собі, й курила. Вона завжди приходила з кимсь з начальства, так що її ніхто не посмів би не пустити, коли би навіть і хотів, потім начальство відходило й вона лишалася сама, але авторитет неприсутнього начальства охороняв її. Але до неї й так звикли й не зважали вже на її присутність. «Хай сидить!» І навіть Харитон подобрішав і вже не казав на неї «шльондра» позаочі й не забороняв курити увічі, він навіть іноді приносив їй стільця, якщо такого не було поблизу, й ставив у кутку сердито: «Отут!..»
А відходячи, додавав про себе: «Сиди собі й мовчи!»
І Людмила сиділа й мовчала.
Але що ж її сюди гнало? Чого?
А хто ж його знає...
Найбільше скидалося на те, що їй робило величезну затаєну приємність демонструвати тут свою зневагу й презирство до всіх і до всього і що вона якраз заради цього сюди й приходила.
XIII
Культпохід
Багато часу й енергії забирали культпоходи на заводи й у навколишні колгоспи та на цукроварні. Це, правда, множило славу театру, але не і вимучувало людей до решти — бо тяжко пхатися по кепських шляхах, з кепським транспортом, у весняну або осінню негоду, тягти з собою увесь реквізит і навіть декорації (спеціальну гарнітуру оформлення для малих сцен), а потім грати на тих колгоспних манюсіньких, найпримітивніших сценах. Ліпше в заводських клубах та театрах при навколишніх цукроварнях і комбінатах, бо там більші достатки; й культурний поступ пішов наперед порівняно з селом, але все ж і туди відбувати «культпоходи» було тяжкувато. Хоча, сказати по правді, це завдавало надто великого клопоту тільки адміністрації, яка мала з тими транспортними й іншими труднощами ламати голову, молодь же не дуже-то тим і печалилась. А часом їй навіть було й цікаво відбувати такі «циганські» мандри по своїй землі й відкривати на ній «Америки» невідомого й незнайомого досі. Буває так, що людина живе на своїй землі й відкриває на ній «Америки»...
Якось директора викликано на важливу нараду при Облпарткомі чи якомусь там іншому «комі», з нагоди «прориву» по колгоспах області, і там довго й гаряче засідали ті, що латають «прориви», на тему, як же й цей «прорив» залатати, — аж похрипли, якщо судити з директора Ткача, він зовсім утратив голос, так, либонь, сперечався. Бо театр завжди впрягали в латання проривів, як головну латальну матерію. Так здавна заведено — де не беруть циркуляри й обіжники, туди мистецтво як — «засіб організації» душ і тіл на «героїчні», «соціяалістичні подвиги труда». Повернувшись злий і понурий, Ткач звелів театральному «ударникові-стахановцеві» Січкаренкові сформувати швидко штурмову культбригаду від державного їхнього театру й завтра ж відбути в розпорядження культпропу, щоб там примкнути до інших ударних сил запроектованого кудись культпоходу... Власне, не відбути, а бути напоготові й чекати на вантажну машину, що мала по них заїхати... Злий же і захриплий Ткач був тому, що хтось там, якийсь головний ентузіаст латання прориву з центру категорично вимагав від нього, Ткача, щоби він в колгоспі конче поставив нову п'єсу, ту, що тепер готують... Уявити тільки, Що може стрелити в голову від ентузіязму! Ткач всі нерви Стріпав, і охрип, і ламав руки з одчаю, доводячи безглуздість пропозиції. Але високий гість з центру, з самого ЦК, товариш Маслов, був невблагальний, тим більше, що дерзкі заперечення Ткача були зовсім противні його «нраву», — він спокійнісінько й категорично настоював на своєму. І аргументи виставляв непереможні: «Що, п'єса не готова? Нічого, нічого, це не хліб пекти, що мусить бути готовий, без закальку. Та й то й з закальком люди їдять, коли треба. Зараз — треба! Ви працюєте над якоюсь там п'єсою вже три місяці! Аж три місяці!! Товчете в ступі все те саме! І увесь час дістаєте державні гроші! За що дістаєте? Це марнотратство! А щоб не було марнотратства — їдьте в колгосп і ставте! Не готова? Нічого, для колгоспу зійде. Це навіть добре, перевірка в масах, а тоді допрацюєте решту з заувагами трудящих — внесете корективи на підставі досвіду й виставите в місті... Дві користі зразу!.. Я настоюю на цьому! Кампанія підтягування головних колгоспів важить більше за всі ваші театральні амбіції!!»
Ну й що ти зробиш з таким ентузіястом!?
Після гарячих, і довгих, і небезпечних дискусій з гостем з центру упертий Ткач все-таки переміг...
Зійшлися на тому, що Ткач дає театральну бригаду, яка поставить одну дію з «Платона Кречета» (цим, головне, й було заткнуто рота гостеві з центру, попробуй-бо поперти проти такого партійного туза, як автор тієї п'єси, товариш Корнійчук, сталінський протеже! — хоч і було явним безглуздям ставити для колгоспників одну дію, без цілості!). З вдячності Ткач ще гарантував пару концертових номерів — солоспіви і, може, танок.
Так зачинався цей культпохід. Досить анекдотично.
Січкаренко сформував культбригаду з самої молоді (щоб не тривожити кості старших), на другий день уранці їм подано вантажну машину, вже наповнену іншими культпоходівцями, і вони рушили в якийсь там «колгоспний кущ» (кілька об'єднаних колгоспів) під назвою «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА».
Культпохід пхався кількома машинами вантажними, в яких, як виявилося, було ще багато додатків до «культбригади» — від учителів, від піонерів, від комсомолу, від жінок, від профспілок, від т-ва безвірників... А також їхало й головне начальство. І Павло Гук теж їхав з начальством. Це-бо мав бути дуже важливий і вирішальний «культпохід» — в найголовніші-бо колгоспи області, в найголовніший колгоспний «кущ»! І гість високий з центру їхав, і Людмила Богомазова теж з ним, бо ж... бо ж «не могло ж все начальство партійне їхати на таку вирішальну битву без своєї генеральної лінії!» — так зізлоязичив хтось.
Для Ати цей культпохід був дуже цікавий тим, що вона мала побачити найпередовіший колгоспний «кущ» области влітку, в порі найбільшого цвітіння й вагітності всієї природи й всієї землі цієї щастям і всіма благословеннями неба. І вона побачила ...
Начальства напхалося в «кущ» повно, насмерділи машинами, наробили рейваху, ніби сталося щось неймовірне, надзвичайне, ніби це вже мають починати світову революцію, але в «кущі» самім ніякого особливого відруху, тиша, утома й безлюддя... Увесь цей «кущ» — це велике й колись багатюще село К-ва. В ньому було аж п'ять церков колись, з чого можна судити про його величину. Тепер не бовваніє ані один хрест ніде, тільки можна бачити оддалік кілька облуплених і понадщерблюваних бань (бо їх потрохи розбирають). В селі —аж сім колгоспів, і вони ото й становлять собою «кущ», тобто об'єднання тих колгоспів у своєрідний, так би мовити, соціалістичний трест.
В центрі «куща» величезна площа, ніби поорана, так укрита сухим груддям глеюватого ґрунту, розчавленого після дощу тракторами та возами та так і присохлого, і міцного, немов бетон. Поміж тим груддям, помежи глибокими, на всі боки продавленими, борознами колій шаліє бур'ян і колючі будяки. В центрі площі — якась фантастична будівля з ґратчастими вікнами — гамазей чи якийсь окремий колгоспний склеп, а при ньому й контора «куща». Колись, кажуть, то була Троїцька церква, потім з неї зняли хрести й дзвони й звалили геть бані, а решту достосували до нової дійсності — тому в цієї будівлі такий фантастичний, зовсім модерний вигляд. Оградки навколо церкви теж не зняли, і через ту оградку вся будівля скидається на якусь фортецю. Навколо жодного деревця — чи вирубали, чи й не було ніколи. По один бік величезної площі стоять рядочком кільканадцять... ні, кілька десятків!., селянських комор; всі вони вишикувані рівненько і... побілені, одні цілком, інші наполовину. Таке враження, що їх побілено спеціально для того, щоби старі хазяї не впізнали своєї колишньої власності, — це ж їх постягано сюди з одноосібних, а найперше з колишніх «куркульських», садиб і тут усуспільнено, на майдані, посеред села. А усуспільнивши, побілено, щоби так відзначити їхнє вихрещення в нову віру й почати нову еру їхнього існування. Так циган перефарбовує коней...
По другий бік площі — велике подвір'я колгоспу «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА», що видно з великої вивіски над брамою з обаполів, яка нагадує більше «тріумфальну арку» часів громадянської війни. Ім'ям цього колгоспу названо цілий «кущ». На шпилі арки мотається вицвілий прапорець (був червоний, та дощі випрали, а вітри витіпали геть червоний колір). Вивіска написана сільським малярем якимись фантастичними літерами, що ніби перепилися самогонки й тиняються, яка куди втрапить. Праворуч колгоспного двору — школа, старого земського стилю. Ліворуч — якась довга споруда, не то воловня, не то барак. Це, власне, й є колгоспний «кущовий» клюб... Так пояснив хтось. Тимчасово клуб, бо приміщення це спроектоване під воловню, та немає волів, через те його обернули на клюб. Що це клюб — видно й з напису, коли придивитися зблизька, над вхідними дверима-брамою: «КЛУБ-СОЦ. перебудова». Далі праворуч і ліворуч поза майданом, обрамляючи його, як вистрьопана лиштва, садиби, власне, не садиби, а лише стирчали самі покривлені хати, як старці потомлені, та де-не-де кілки помежи ними; ні тинів, ні плотів, ні загат, ні воріт — анічогісінького такого подібного не було; все геть розгороджене — гуляй вітер! Якийсь такий незвичний, космічно-неутульний вигляд...
Гості приїхали, а господарів нема! Лиш вийшов старезний якийсь горбань — сторож колгоспний, та назбігалося кілька голопузих малюків, витріщаючи здивовані й перелякані очі на приїжджих. Сторож пояснив, що голова в полі й велів, якщо приїдуть з города, дзвонити в рейку, бо нікого дома нема — всі на буряках, проривають та полять, та на картоплі — обгортають саме, та й на інших різних роботах... Всі бригади гарують з досвіта до смерку. Зчинився дзвін-тарарам, бо в рейку, що висіла біля брами, взялося калатати кілька душ одразу великими билами... Дзвін підхопили по інших колгоспах, в усьому «кущі», і в селі наче ковалі заклепали... А тим часом приїжджі почали господарити в клубі, лаштуючи сцену — прибираючи та підмітаючи горбатий дощаний поміст, навіть без заслони й без жодних інших театральних устаткувань... Ліпше з залею — там стовпці, а на стовпцях поприбивано неструганих дощок — є де сісти, є де й стати.
Після дзвону-лементу довго не було нікого. Десь хтось упертий і неначе розгніваний гатив у рейку далі щосили — таке враження, що люди поховалися від якоїсь біди, від якоїсь непередбаченої страшної екзекуції, яку приїхали робити невідомі чужаки й от виганяють усіх зі схованок, і наказують, наказують, наказують збиратися... збиратися... збиратися... примусово... примусово... обов'язково, під страхом ще тяжчої кари... Нарешті примчав голова, розхристаний, на замиленому коні, мовби на пожежу, сам теж: «замилений» — сорочка прилипла до ребер. За головою примчали різні його помічники, хто охляп на коні, а хто просто так... Потім почали помалу збиратися люди... Повільно, тиняючись, ніби їх хтось на налигачі тіг...
Уповноважений ЦК супився, гнівався, як же це так їх зустрічають! Га?! А голова понуро кусав вуса, гриз їх і слухав нагінку великого начальника, слухав тупо й зітхав не до нього; сам він був ще зовсім молодий, але якийсь наче закам'янілий, вимотаний-бо дорешти. Потім голова спокійно й тихо втомлено поясняв, що у них прорив на всіх ділянках — на буряках (і досі не проривано й не полото!) і на жучках (сила-силенна їх, і люди падають з ніг, борючись з тією поганню), і на довгоносиках (мільярди їх наповзло звідкілясь, з сусідніх радгоспних бур'янищ і пустирищ!), і на ховрахах (хай вони виздихають!), і на совці (хай вона пощезне!), і на коноплях!., і на картоплях!.. І на шляхах (план великий мають!), і на меліорації (теж план!) — і всюди... Прорив!
Гість поясняв, що тому вони й приїхали, що прорив, — з допомогою приїхали. А вони цю допомогу саботують, чи що?!
Ата чула їхню розмову одним вухом, і було їй того голову жаль — мило з чоловіка встає від тих «проривів», а вони от приїхали йому «допомагати» — будуть у конюшні оцій «приставляти», ораторії «відчубучувати», «блазнювати»...
Аті соромно самої себе, ніби вона у всьому винна, і на серці тяжко. А люди збиралися, ледве тягли ноги...
Поки люди отак збиралися, Ата пішла з «клубу» потинятися, щоби час згаяти. Вийшла й пішла навпростець, куди вийде. Йшла понад якимсь окопом, зарослим кропивою. Звернула вбік — поминула кілька хат... її розбирала цікавість і острах — вона ніколи не бачила села зблизька, лише читала про села, але те, що вона читала, й те, що бачила тепер, не сходилось. Це було щось зовсім інше. Оце село?! Оці такі розкидані погорблені хатки, з підсліпуватими малесенькими вікнами, позатиканими ганчір'ям? Оці напіврозібрані хлівці, оці стовпці на місці тинів, і знову хатки з прогнилими, попровалюваними стріхами, зарослими бур'яном і нехворощею? Смішно навіть і страшнувато — на жилій хаті цілий ліс бур'яну! — як на могилі... Помежи хатами, скільки вона йшла, аніякісінької живої істоти: ані корови, ані кози, ані вівці, ані курки. Ані романтичних мальв біля хат, ані таких же романтичних опішнянських глечиків і горщиків на тинах — свідків і супутників все ж якогось добробуту й комфорту, — бо й тинів катма. Лише де-не-де ворушиться життя — півголі худі дитинчата кубляться в пилюці. І якийсь жаль, якась насторожена й нікому не висловлена печаль на всьому. І здавна села не пишались особливим добробутом (згадала «Фата моргана» Коцюбинського), але це й зовсім щось особливе. Це село?! Та це ж пак і не село, це «колгосп»... Біля однієї похиленої на бік хати, з проваленою призьбою й зеленою від моху й лободи покрівлею, що згорбатіла на дві стороні, бавилося на землі двоє малят, зовсім голісіньких, замурзаних, — вони їли жадібно лопуцьки кінського щавлю, аж очі заскалювали від оскоми, й щось будували в пісочку. Ата зупинилася біля них, — такі смішні й такі милі дітки! «А де мама?» — спитала меншенького, присівши біля них, аби щось спитати, бо де ж мама — на роботі, звичайно. Мале подивилося спідлоба, вовкувато так, вороже, а далі бачить, що перед ним така гарна й привітна дівчина, посміхнулося й махнуло рукою в неозначеному напрямку, що треба було розуміти — «там десь», й знову запхало щавель у рот. Ата пошкодувала, що не має при собі ніякого гостинця, бодай якоїсь грудочки цукру чи що. Ну й щоб було захопити щось із собою! У вікні помітила сиву голову бабусі. Підійшла — «добридень». Бабуся закивала привітно головою, так здалося Аті. «Чи можна, зайти?» Так само бабуся закивала. Зайшла до хати... І аж поточилась. Вона не знала, що це, власне, стара, доісторична картина — така-от хата селянська, що її ще Шевченко оспівав, ота, що в ній «неволя каторжна», де й помолитись не дають. Вона таку бачила тільки в театрі, але там вона виглядала симпатично, бо мальована й опоетизована, романтикою оповита, а тут... Стіни цвілі й вогкі, хоч і літо, темно, низька стеля придавлює, гнітить, сволок ось-ось упаде, аж викривився від натуги, держачи старезну стелю й стріху, й лободу ту на собі, долівка горбата й пліснява, якесь ганчір'я у кутку поруч з піччю, — то постіль цілої сім'ї, либонь, колиска на довгих верьовках, смердюче повітря, затхлість, темрява... ледь-ледь її гострий зір юнацький розтинає ту темряву... Біля вікна сидить бабуся, сива-сива й згорблена, і киває головою. Киває безупину. Ба, вона киває зовсім не до Ати! — а взагалі, від старості та голова хитається, як засохла квітка на билині, сама хитається, безперервно, безупинно, як маятник на годиннику, який ось-ось стане нарешті. Тоді голова перестане хитатися. Але поки годинник життя не став, голова хитається автоматично. Очі дивляться на Ату, пильні й чорненькі, як у мишки, але вряд чи вони її бачать. Зовсім не бачать. Бабуся дивиться, а мовчить. Ані словечка. Шийка у неї зморщена й тонюнька-тонюнька, ось-ось уломиться. Як древня чарівниця зі старовинної казки... Аті робиться страшно. Вона змобілізовує всю свою відвагу, щоб не втекти. В хаті більше нікого. Ата постояла трохи, подивилась на бабусю й, бачачи, що та її не помічає, зітхнула й помалу вийшла... От! Тільки малюсенькі гороб'ята оці та столітня бабуся, а решта... Згадала розмову голови з гостем з центру... Решта «на прориві», «гарують»! І діти теж усі старшенькі на прориві — десь довгоносиків збирають та ховрашків ловлять, та буряки полють...
Ата пішла назад, минаючи порожні, засмучені хатки. Тепер вона знала, чому така тиша й пустка кругом — у хатках тих тільки сидять старенькі-старенькі бабусі й хитають головами, вже непритомні, до краю спрацьовані, а біля хаток бавляться ті, що ще не вміють працювати, бо не вміють ще на ноги зіп'ятися як слід. Решта — «гарує» десь за трудодні.
З тяжким серцем Ата прийшла назад через браму-ар-ку з написом «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА».
В клубі вже було повно народу й іще та ще підходили нові групи. Люди йшли, як були на праці, — босі, простоволосі, чорноногі, замурзані потом або й мазутом, з попідкасуваними латаними штаньми, в порозхристуваних зашмарованих сорочках, в латаних спідницях, звісивши тяжко натомлені руки, ступаючи врозвалку натруженими ногами. Ніби дістали тяжкий наряд після й так тяжкого дня й мусять його виконувати, — йшли огинаючись, але йшли — мовчки, покірно... Покірно, ось що впадає в око насамперед! Ата ще ніколи не бачила, щоб отак люди йшли до театру чи до клубу, — мов на каторгу. Так, як ото часом заганяють коня в стайню, де його щось раз налякало, а він все хоче обминути двері, норовить пройти мимо, якось прослизнути... Але як ти прослизнеш, коли наказано йти — значить треба йти.
Всі примітивні ослони «партеру» були вже зайняті. «Гальорку» мали творити ті, що стояли попід стінами, підпираючи їх плечима, або сиділи просто на сирій землі, по-турецьки підібгавши ноги. На ослонах люди збилися щільно, посхилявши натружені голови, поклавши мозолясті руки на коліна, шукаючи, об що би спертися спиною й не знаходячи опертя. Тут були ріжного профілю бригади, від доярок та полільниць починаючи й трактористами та ковалями кінчаючи. «Клуб» наповнився смородом бензину й автолу, гною, махорки, а головне — терпким нестерпним духом людського поту, бо люди принесли на собі вогке й пріле від поту своє лахміття, що мало би називатися одежею. Це їхня робоча й парадна одіж — і до буряків, і до театру. Коли би їм навіть було звелено перемінити робоче на парадне, вони би не змогли того зробити, хіба вивернути. Тяжко змінити декорацію босих ніг на взуті, коли їх узути ні в що. Та їм і часу не дано. І те сказати — пусти їх умитися й чепуритися, а вони тоді розбредуться й не поприходять.
Старі люди сиділи похнюпившись, тупі, збайдужілі. Молодь пасла блискучими очима спідлоба за приїжджими, вовкувато поглядала на «городян», що метушились, проходячи на сцену й зі сцени. «Городяни приїхали!» Молодь перешіптувалась, кой-де пирскала смішком, побачивши Людмилу з підмальованими губами чи когось із хлопців, вбраного по-городському, цебто в самих трусах, по-спортовому. «Городяни приїхали!» Дівчата й хлопці таки почувалися поганувато, бо вроджений інстинкт чепуритися перед собі подібними, щоби привернути увагу, заявляв себе, але зразу й пасував — дівчата бгали під себе (під лавки) свої репані босі ноги, побиті на груддях та колючками поколоті, ховали свої подряпані литки; а хлопці не знали, де подіти їм свої зашмаровані й латані штани, часом продерті на колінах, і такі ж нефасонні сорочки... Добре, що хоч в «залі» півтемно, а ще краще, що так тісно.
Але й ці іскри живої реакції на дійсність пригасали, — бо навіть молодеча невтомність має межу, особливо коли вона прийшла сюди просто від буряків, від майстерень, від тракторів, з полів і плянтацій, від будованих доріг і канальських робіт меліоративних, — з усіх місць, де вони латали вічний «прорив», як ту діряву стару свиту, що її латаєш, а вона услід розповзається. Усіх їх утома пригинає до землі, приковує до ослонів, до сусідського плеча.
Перервана праця не клеїлась. Якось всіх вибито з колії, збито з ходу. Лише помалу-малу все розгойдалося знову, але вже йшло не як раніше, а так, ніби тому ходакові загнато в ногу шпичку, — йшло, шкутильгаючи. Сластьон був лютий, всі актори нашорошені, надто дівчата, — якось воно паскудно стало працювати під безвиразним і холодним, і по-чортячому демонстративно гордим та презирливим поглядом цієї зухвалої гості, цієї прославленої «Генеральної лінії», оповитої пікантною славою коханки всіх вельмож, більших і менших.
Ось вона яка!
Усім відомі були чутки й різні «історії» про неї, знали її страшну славу, але ніхто не мав ще нагоди спостерігати це «сьоме чудо світу» отак на своїй сцені, зблизька, при самій рампі. Тепер вона прийшла сама сюди і кожен не міг одвести від неї очей з цікавості.
«Так ось вона яка!»
А Людмила Богомазова прекрасно знала, ЩО саме про неї всі присутні думають, що їм відома вся її історія і всі її «історії», й кути її нафарбованих уст демонстративно опускалися — демонстративно презирливо й байдуже, холодно так, а очі мружились згорда.
Людмила сиділа на однім стільці, а другий стояв тісно поруч, і той стілець, будь він неладний! — псував усім настрій. Так ніби на нім сидів «він», її невидимий супутник, той грізний гість, що так по-сталінськи відсалютував рукою до дашка форменого кашкета; він ніби зовсім і не вийшов, а лише одяг шапку-невидимку (чи «шапку-енкаведимку», як хтось десь колись пожартував у місті Нашому) й сидить тут же, на тім порожнім стільці. Харитон хотів був на того стільця сісти, обійшов кругом нього й кругом Людмили, постояв нерішуче, почухав голову й махнув рукою, мовляв — «а, нехай ти сказишся!» — і примостився в іншім кутку на щаблі драбини. Людмила сиділа сама. Слава й престиж Сазонова стояли перед нею і навколо невидимим щитом непробійним, і ніхто за тим щитом не посміє її потривожити. Це знали всі, це знала й Людмила і, може, тому кутики її уст кривилися презирливо вниз, вниз, згинаючи червоні п'явки повних губів підківками.
Людмила курить цигарку за цигаркою, і ніхто їй не може заборонити того. Харитон кахикнув був і заїкнувся, як завжди, сердито й безцеремонно, що курити б уже й годі, але Січкаренко шикнув на нього, а вголос промовив (щоб і Людмила ж чула!) — «Лишіть людину в спокої!». А Сластьон нетерпляче махнув рукою, мовляв — «Ах, тихо там!! Залиште її, нехай собі сидить! Не перешкоджайте праці!»
Так і лишили Людмилу в спокої. Вона просиділа до самого кінця, не проронивши за увесь час ані слова, ані звука. Чого вона сиділа? А так, сиділа собі, та й усе. З виразу обличчя виходило, що ніщо її абсолютно не цікавить, що до всього їй байдуже, що вона сидить, бо дітися їй ніде, що вона нудить світом і не знаходить собі місця на цій землі. Що вона самотня, всіма презирливо обшіптана й обзлословлена...
Принаймні такі рефлексії зринули в Ати. Ця дивилася пильно, дуже пильно на гостю помежи ділом, роздвоївшись увагою між тим ділом і «Генеральною лінією». Вона бачила її кілька разів мельком і зовсім здалеку, чула про неї всі фантастичні речі і не сподівалася, що вона така, як от зараз виглядить, — така гарна і така... трагічна. Атож. Слава пропащої повії робила, як звичайно, її образ в уяві кожного зовсім потворним. А в дійсності — той образ гарний і дуже трагічний. І чим більше Ата дивилась на цю повію, тим глибшало це її враження, незважаючи на всю браваду Людмили й її злобну машкару, тим більше їй було її шкода. Аті здавалося, що вона бачить її наскрізь за тією злобною машкарою... Це колишня дочка купця чи навіть архієрея; їй приділено долею цвісти б пишно і мріяти ніжно, як і кожній дівчині, а особливо багатій, — мріяти про казкових лицарів, про королевичів, про казкове майбутнє, про святе кохання... про дитячий сміх... про родинне щастя... про блискучий феєрверк радості... Але сталося з світом те, що сталося. І через оте, що сталося, з причине не від неї залежних, вона упала з високих високостей на самісінький низ, на саме дно трагічної дійсності, аж на самісінький спід, в категорію «соціально чужих», «класово ворожих», «бившіх»... І все, що потім вийшло, вся ця кар'єра «Генеральної лінії» — це вислід того соціального падіння вниз, на соціальне дно, жорстокий жарт химерної долі... Вона така юна, як і всі «дівчата нашої країни», їй років 26, не більше, і в той же час — вона така стара... На ній трагічний досвід цілого пропащого покоління, скинутого на соціяльне дно, з якого можна піднятися їм тільки дуже дорогою ціною... отакою ціною...
Аті було жаль цю демонстративно горду й таку демонстративно зарозумілу гостю. Але жаль той щез, коли погляди їхні якось зустрілися.
Людмилин погляд зовсім не просив співчуття. Він був презирливий (ох який презирливий!), і глузливий, і сповнений якоїсь чортячої злобної зухвалості, що от, мовляв, «бачили, з ким я зайшла? Отож! А на ваші думки мені начхати!» Від цього схрещення поглядів серце Атине прохололо, і тепер уже вона не могла вловити на обличчі тієї розмальованої «лінії» жодної риски, яка би викликала співчуття. Просто тупа, горда з того багна, в якому зав'язла по вуха, розпутна й безсоромна особа — вона пишається своїм становищем і своєю дикою славою...
А Людмила Богомазова курила; характерно так, як курять подібні жінки в Одесі або в американських кінофільмах, і кутики уст її... Ба! Кутики уст її чомусь тремтіли. Вони зраджували себе! Замість презирливої гримаси, іноді вони здригалися безпомічно... І знову Аті робиться жаль цю людину. Вона вдивляється — й знову бачить її інакше,
— вона бачить страшну силу характеру, що стримує за міцно стисненими зубами величезну й бездонну трагедію. Аті хочеться отак просто підійти до неї й заговорити, але... ану ж вона люто зиркне, зарегочеться хрипко і брутально й вилає її так, як лаються повії, — триповерховою моряцькою лайкою. Вираз її обличчя нічого ліпшого й не обіцяє... Охота підійти щезає, Ата позирає лише оддалік
— і вже не бачить тремтіння в кутиках уст, то їй лише так здалося!, то її власне серце тремтить, її шляхетне серце...
Богомазова була би класично гарна, якби не була так непоправно спотворена: якби не те специфічне тавро пропащої жінки, якби не печать злоби, якби не печать безнадії, а звідси — підкресленої, демонстративної відплатної зневаги до всього, що дороге людям — до звичаїв, обичаїв, до понять моралі й честі, до душевної чистоти, до всього оточення. І ця її зневага пробивається у всьому. Вона навіть курить стилем зневаги — затягається глибоко, жадібно, напропале, зосереджено, аж шипить, аби тільки тим сказати, що до всього іншого їй байдуже. «Наплювати!» — так каже те куріння, так кажуть її мовчазні скривлені уста, так каже вся її фіґура, хоч вона й нерухома, як мумія...
Так Людмила Богомазова просиділа до самого кінця. Ніхто за увесь час не обізвався до неї. Навіть найзавзятіші й найзальотніші «джиґуни»; не зважилися приступити до цієї «Генеральної лінії», оповитої славою «приступної для всіх»... Ясно, для всіх «великих».
Коли праця закінчилася, коли видовище відтворюваної далекої химерної епохи померкло і розсипалося на окремих буденних людей й на сірі запилені деталі різних театральних умовностей, Людмила зітхнула, встала зі стільця, постояла якусь мить, потім закурила на дорогу цигарку й пішла. Нікому не сказала ні «здраствуй», ні «прощай». Вийшла так само мовчки і в ті самі двері, як і прийшла була.
Коли Людмила відійшла, всі зітхнули з полегкістю і в той же час здивовано. Сластьон знизав високо своїми кістлявими плечима й нічого не сказав, махнув лише неозначено рукою.
А Харитон подивився услід, очі йому взялися смішливими зморшками, він схитнув головою й прорік безапеляційно:
— Шльондра ... — подумав хвилинку й додав, — г енеральськ а...
Всі, хто чув, пирснули зо сміху; Харитон перехрестив Людмилу по-свойому, ще й так оригінально. Він чув, звичайно, титул «Генеральна лінія», але ніяк не міг того перетравити своєю упертою й простою головою, що значить «генеральна» та ще й «лінія»? Смішно й неправильно! Генеральна репетиція — це так. А «Генеральна лінія» — ні. Треба казати «Генеральська» і, очевидно, «шльондра», а не «лінія».
І де він вискіпав таке слово! На древньому діалекті міста Нашого це означає... тяжко вимовити те, що воно означає. В древній Греції це означало би «куртизанка», вибрана коханка для всіх високопоставлених осіб. А в Цій дійсності це така жінка... Словом — «Генеральна лінія», як не крути, як не верти.
* * *
Ця візита Людмили Богомазової була вже в розпалі праці над «МАРУСЕЮ БОГУСЛАВКОЮ». Вона ще приходила не раз і була присутня на репетиціях, — сиділа за кулісами, мовчала, зосереджена в собі, й курила. Вона завжди приходила з кимсь з начальства, так що її ніхто не посмів би не пустити, коли би навіть і хотів, потім начальство відходило й вона лишалася сама, але авторитет неприсутнього начальства охороняв її. Але до неї й так звикли й не зважали вже на її присутність. «Хай сидить!» І навіть Харитон подобрішав і вже не казав на неї «шльондра» позаочі й не забороняв курити увічі, він навіть іноді приносив їй стільця, якщо такого не було поблизу, й ставив у кутку сердито: «Отут!..»
А відходячи, додавав про себе: «Сиди собі й мовчи!»
І Людмила сиділа й мовчала.
Але що ж її сюди гнало? Чого?
А хто ж його знає...
Найбільше скидалося на те, що їй робило величезну затаєну приємність демонструвати тут свою зневагу й презирство до всіх і до всього і що вона якраз заради цього сюди й приходила.
XIII
Культпохід
Багато часу й енергії забирали культпоходи на заводи й у навколишні колгоспи та на цукроварні. Це, правда, множило славу театру, але не і вимучувало людей до решти — бо тяжко пхатися по кепських шляхах, з кепським транспортом, у весняну або осінню негоду, тягти з собою увесь реквізит і навіть декорації (спеціальну гарнітуру оформлення для малих сцен), а потім грати на тих колгоспних манюсіньких, найпримітивніших сценах. Ліпше в заводських клубах та театрах при навколишніх цукроварнях і комбінатах, бо там більші достатки; й культурний поступ пішов наперед порівняно з селом, але все ж і туди відбувати «культпоходи» було тяжкувато. Хоча, сказати по правді, це завдавало надто великого клопоту тільки адміністрації, яка мала з тими транспортними й іншими труднощами ламати голову, молодь же не дуже-то тим і печалилась. А часом їй навіть було й цікаво відбувати такі «циганські» мандри по своїй землі й відкривати на ній «Америки» невідомого й незнайомого досі. Буває так, що людина живе на своїй землі й відкриває на ній «Америки»...
Якось директора викликано на важливу нараду при Облпарткомі чи якомусь там іншому «комі», з нагоди «прориву» по колгоспах області, і там довго й гаряче засідали ті, що латають «прориви», на тему, як же й цей «прорив» залатати, — аж похрипли, якщо судити з директора Ткача, він зовсім утратив голос, так, либонь, сперечався. Бо театр завжди впрягали в латання проривів, як головну латальну матерію. Так здавна заведено — де не беруть циркуляри й обіжники, туди мистецтво як — «засіб організації» душ і тіл на «героїчні», «соціяалістичні подвиги труда». Повернувшись злий і понурий, Ткач звелів театральному «ударникові-стахановцеві» Січкаренкові сформувати швидко штурмову культбригаду від державного їхнього театру й завтра ж відбути в розпорядження культпропу, щоб там примкнути до інших ударних сил запроектованого кудись культпоходу... Власне, не відбути, а бути напоготові й чекати на вантажну машину, що мала по них заїхати... Злий же і захриплий Ткач був тому, що хтось там, якийсь головний ентузіаст латання прориву з центру категорично вимагав від нього, Ткача, щоби він в колгоспі конче поставив нову п'єсу, ту, що тепер готують... Уявити тільки, Що може стрелити в голову від ентузіязму! Ткач всі нерви Стріпав, і охрип, і ламав руки з одчаю, доводячи безглуздість пропозиції. Але високий гість з центру, з самого ЦК, товариш Маслов, був невблагальний, тим більше, що дерзкі заперечення Ткача були зовсім противні його «нраву», — він спокійнісінько й категорично настоював на своєму. І аргументи виставляв непереможні: «Що, п'єса не готова? Нічого, нічого, це не хліб пекти, що мусить бути готовий, без закальку. Та й то й з закальком люди їдять, коли треба. Зараз — треба! Ви працюєте над якоюсь там п'єсою вже три місяці! Аж три місяці!! Товчете в ступі все те саме! І увесь час дістаєте державні гроші! За що дістаєте? Це марнотратство! А щоб не було марнотратства — їдьте в колгосп і ставте! Не готова? Нічого, для колгоспу зійде. Це навіть добре, перевірка в масах, а тоді допрацюєте решту з заувагами трудящих — внесете корективи на підставі досвіду й виставите в місті... Дві користі зразу!.. Я настоюю на цьому! Кампанія підтягування головних колгоспів важить більше за всі ваші театральні амбіції!!»
Ну й що ти зробиш з таким ентузіястом!?
Після гарячих, і довгих, і небезпечних дискусій з гостем з центру упертий Ткач все-таки переміг...
Зійшлися на тому, що Ткач дає театральну бригаду, яка поставить одну дію з «Платона Кречета» (цим, головне, й було заткнуто рота гостеві з центру, попробуй-бо поперти проти такого партійного туза, як автор тієї п'єси, товариш Корнійчук, сталінський протеже! — хоч і було явним безглуздям ставити для колгоспників одну дію, без цілості!). З вдячності Ткач ще гарантував пару концертових номерів — солоспіви і, може, танок.
Так зачинався цей культпохід. Досить анекдотично.
Січкаренко сформував культбригаду з самої молоді (щоб не тривожити кості старших), на другий день уранці їм подано вантажну машину, вже наповнену іншими культпоходівцями, і вони рушили в якийсь там «колгоспний кущ» (кілька об'єднаних колгоспів) під назвою «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА».
Культпохід пхався кількома машинами вантажними, в яких, як виявилося, було ще багато додатків до «культбригади» — від учителів, від піонерів, від комсомолу, від жінок, від профспілок, від т-ва безвірників... А також їхало й головне начальство. І Павло Гук теж їхав з начальством. Це-бо мав бути дуже важливий і вирішальний «культпохід» — в найголовніші-бо колгоспи області, в найголовніший колгоспний «кущ»! І гість високий з центру їхав, і Людмила Богомазова теж з ним, бо ж... бо ж «не могло ж все начальство партійне їхати на таку вирішальну битву без своєї генеральної лінії!» — так зізлоязичив хтось.
Для Ати цей культпохід був дуже цікавий тим, що вона мала побачити найпередовіший колгоспний «кущ» области влітку, в порі найбільшого цвітіння й вагітності всієї природи й всієї землі цієї щастям і всіма благословеннями неба. І вона побачила ...
Начальства напхалося в «кущ» повно, насмерділи машинами, наробили рейваху, ніби сталося щось неймовірне, надзвичайне, ніби це вже мають починати світову революцію, але в «кущі» самім ніякого особливого відруху, тиша, утома й безлюддя... Увесь цей «кущ» — це велике й колись багатюще село К-ва. В ньому було аж п'ять церков колись, з чого можна судити про його величину. Тепер не бовваніє ані один хрест ніде, тільки можна бачити оддалік кілька облуплених і понадщерблюваних бань (бо їх потрохи розбирають). В селі —аж сім колгоспів, і вони ото й становлять собою «кущ», тобто об'єднання тих колгоспів у своєрідний, так би мовити, соціалістичний трест.
В центрі «куща» величезна площа, ніби поорана, так укрита сухим груддям глеюватого ґрунту, розчавленого після дощу тракторами та возами та так і присохлого, і міцного, немов бетон. Поміж тим груддям, помежи глибокими, на всі боки продавленими, борознами колій шаліє бур'ян і колючі будяки. В центрі площі — якась фантастична будівля з ґратчастими вікнами — гамазей чи якийсь окремий колгоспний склеп, а при ньому й контора «куща». Колись, кажуть, то була Троїцька церква, потім з неї зняли хрести й дзвони й звалили геть бані, а решту достосували до нової дійсності — тому в цієї будівлі такий фантастичний, зовсім модерний вигляд. Оградки навколо церкви теж не зняли, і через ту оградку вся будівля скидається на якусь фортецю. Навколо жодного деревця — чи вирубали, чи й не було ніколи. По один бік величезної площі стоять рядочком кільканадцять... ні, кілька десятків!., селянських комор; всі вони вишикувані рівненько і... побілені, одні цілком, інші наполовину. Таке враження, що їх побілено спеціально для того, щоби старі хазяї не впізнали своєї колишньої власності, — це ж їх постягано сюди з одноосібних, а найперше з колишніх «куркульських», садиб і тут усуспільнено, на майдані, посеред села. А усуспільнивши, побілено, щоби так відзначити їхнє вихрещення в нову віру й почати нову еру їхнього існування. Так циган перефарбовує коней...
По другий бік площі — велике подвір'я колгоспу «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА», що видно з великої вивіски над брамою з обаполів, яка нагадує більше «тріумфальну арку» часів громадянської війни. Ім'ям цього колгоспу названо цілий «кущ». На шпилі арки мотається вицвілий прапорець (був червоний, та дощі випрали, а вітри витіпали геть червоний колір). Вивіска написана сільським малярем якимись фантастичними літерами, що ніби перепилися самогонки й тиняються, яка куди втрапить. Праворуч колгоспного двору — школа, старого земського стилю. Ліворуч — якась довга споруда, не то воловня, не то барак. Це, власне, й є колгоспний «кущовий» клюб... Так пояснив хтось. Тимчасово клуб, бо приміщення це спроектоване під воловню, та немає волів, через те його обернули на клюб. Що це клюб — видно й з напису, коли придивитися зблизька, над вхідними дверима-брамою: «КЛУБ-СОЦ. перебудова». Далі праворуч і ліворуч поза майданом, обрамляючи його, як вистрьопана лиштва, садиби, власне, не садиби, а лише стирчали самі покривлені хати, як старці потомлені, та де-не-де кілки помежи ними; ні тинів, ні плотів, ні загат, ні воріт — анічогісінького такого подібного не було; все геть розгороджене — гуляй вітер! Якийсь такий незвичний, космічно-неутульний вигляд...
Гості приїхали, а господарів нема! Лиш вийшов старезний якийсь горбань — сторож колгоспний, та назбігалося кілька голопузих малюків, витріщаючи здивовані й перелякані очі на приїжджих. Сторож пояснив, що голова в полі й велів, якщо приїдуть з города, дзвонити в рейку, бо нікого дома нема — всі на буряках, проривають та полять, та на картоплі — обгортають саме, та й на інших різних роботах... Всі бригади гарують з досвіта до смерку. Зчинився дзвін-тарарам, бо в рейку, що висіла біля брами, взялося калатати кілька душ одразу великими билами... Дзвін підхопили по інших колгоспах, в усьому «кущі», і в селі наче ковалі заклепали... А тим часом приїжджі почали господарити в клубі, лаштуючи сцену — прибираючи та підмітаючи горбатий дощаний поміст, навіть без заслони й без жодних інших театральних устаткувань... Ліпше з залею — там стовпці, а на стовпцях поприбивано неструганих дощок — є де сісти, є де й стати.
Після дзвону-лементу довго не було нікого. Десь хтось упертий і неначе розгніваний гатив у рейку далі щосили — таке враження, що люди поховалися від якоїсь біди, від якоїсь непередбаченої страшної екзекуції, яку приїхали робити невідомі чужаки й от виганяють усіх зі схованок, і наказують, наказують, наказують збиратися... збиратися... збиратися... примусово... примусово... обов'язково, під страхом ще тяжчої кари... Нарешті примчав голова, розхристаний, на замиленому коні, мовби на пожежу, сам теж: «замилений» — сорочка прилипла до ребер. За головою примчали різні його помічники, хто охляп на коні, а хто просто так... Потім почали помалу збиратися люди... Повільно, тиняючись, ніби їх хтось на налигачі тіг...
Уповноважений ЦК супився, гнівався, як же це так їх зустрічають! Га?! А голова понуро кусав вуса, гриз їх і слухав нагінку великого начальника, слухав тупо й зітхав не до нього; сам він був ще зовсім молодий, але якийсь наче закам'янілий, вимотаний-бо дорешти. Потім голова спокійно й тихо втомлено поясняв, що у них прорив на всіх ділянках — на буряках (і досі не проривано й не полото!) і на жучках (сила-силенна їх, і люди падають з ніг, борючись з тією поганню), і на довгоносиках (мільярди їх наповзло звідкілясь, з сусідніх радгоспних бур'янищ і пустирищ!), і на ховрахах (хай вони виздихають!), і на совці (хай вона пощезне!), і на коноплях!., і на картоплях!.. І на шляхах (план великий мають!), і на меліорації (теж план!) — і всюди... Прорив!
Гість поясняв, що тому вони й приїхали, що прорив, — з допомогою приїхали. А вони цю допомогу саботують, чи що?!
Ата чула їхню розмову одним вухом, і було їй того голову жаль — мило з чоловіка встає від тих «проривів», а вони от приїхали йому «допомагати» — будуть у конюшні оцій «приставляти», ораторії «відчубучувати», «блазнювати»...
Аті соромно самої себе, ніби вона у всьому винна, і на серці тяжко. А люди збиралися, ледве тягли ноги...
Поки люди отак збиралися, Ата пішла з «клубу» потинятися, щоби час згаяти. Вийшла й пішла навпростець, куди вийде. Йшла понад якимсь окопом, зарослим кропивою. Звернула вбік — поминула кілька хат... її розбирала цікавість і острах — вона ніколи не бачила села зблизька, лише читала про села, але те, що вона читала, й те, що бачила тепер, не сходилось. Це було щось зовсім інше. Оце село?! Оці такі розкидані погорблені хатки, з підсліпуватими малесенькими вікнами, позатиканими ганчір'ям? Оці напіврозібрані хлівці, оці стовпці на місці тинів, і знову хатки з прогнилими, попровалюваними стріхами, зарослими бур'яном і нехворощею? Смішно навіть і страшнувато — на жилій хаті цілий ліс бур'яну! — як на могилі... Помежи хатами, скільки вона йшла, аніякісінької живої істоти: ані корови, ані кози, ані вівці, ані курки. Ані романтичних мальв біля хат, ані таких же романтичних опішнянських глечиків і горщиків на тинах — свідків і супутників все ж якогось добробуту й комфорту, — бо й тинів катма. Лише де-не-де ворушиться життя — півголі худі дитинчата кубляться в пилюці. І якийсь жаль, якась насторожена й нікому не висловлена печаль на всьому. І здавна села не пишались особливим добробутом (згадала «Фата моргана» Коцюбинського), але це й зовсім щось особливе. Це село?! Та це ж пак і не село, це «колгосп»... Біля однієї похиленої на бік хати, з проваленою призьбою й зеленою від моху й лободи покрівлею, що згорбатіла на дві стороні, бавилося на землі двоє малят, зовсім голісіньких, замурзаних, — вони їли жадібно лопуцьки кінського щавлю, аж очі заскалювали від оскоми, й щось будували в пісочку. Ата зупинилася біля них, — такі смішні й такі милі дітки! «А де мама?» — спитала меншенького, присівши біля них, аби щось спитати, бо де ж мама — на роботі, звичайно. Мале подивилося спідлоба, вовкувато так, вороже, а далі бачить, що перед ним така гарна й привітна дівчина, посміхнулося й махнуло рукою в неозначеному напрямку, що треба було розуміти — «там десь», й знову запхало щавель у рот. Ата пошкодувала, що не має при собі ніякого гостинця, бодай якоїсь грудочки цукру чи що. Ну й щоб було захопити щось із собою! У вікні помітила сиву голову бабусі. Підійшла — «добридень». Бабуся закивала привітно головою, так здалося Аті. «Чи можна, зайти?» Так само бабуся закивала. Зайшла до хати... І аж поточилась. Вона не знала, що це, власне, стара, доісторична картина — така-от хата селянська, що її ще Шевченко оспівав, ота, що в ній «неволя каторжна», де й помолитись не дають. Вона таку бачила тільки в театрі, але там вона виглядала симпатично, бо мальована й опоетизована, романтикою оповита, а тут... Стіни цвілі й вогкі, хоч і літо, темно, низька стеля придавлює, гнітить, сволок ось-ось упаде, аж викривився від натуги, держачи старезну стелю й стріху, й лободу ту на собі, долівка горбата й пліснява, якесь ганчір'я у кутку поруч з піччю, — то постіль цілої сім'ї, либонь, колиска на довгих верьовках, смердюче повітря, затхлість, темрява... ледь-ледь її гострий зір юнацький розтинає ту темряву... Біля вікна сидить бабуся, сива-сива й згорблена, і киває головою. Киває безупину. Ба, вона киває зовсім не до Ати! — а взагалі, від старості та голова хитається, як засохла квітка на билині, сама хитається, безперервно, безупинно, як маятник на годиннику, який ось-ось стане нарешті. Тоді голова перестане хитатися. Але поки годинник життя не став, голова хитається автоматично. Очі дивляться на Ату, пильні й чорненькі, як у мишки, але вряд чи вони її бачать. Зовсім не бачать. Бабуся дивиться, а мовчить. Ані словечка. Шийка у неї зморщена й тонюнька-тонюнька, ось-ось уломиться. Як древня чарівниця зі старовинної казки... Аті робиться страшно. Вона змобілізовує всю свою відвагу, щоб не втекти. В хаті більше нікого. Ата постояла трохи, подивилась на бабусю й, бачачи, що та її не помічає, зітхнула й помалу вийшла... От! Тільки малюсенькі гороб'ята оці та столітня бабуся, а решта... Згадала розмову голови з гостем з центру... Решта «на прориві», «гарують»! І діти теж усі старшенькі на прориві — десь довгоносиків збирають та ховрашків ловлять, та буряки полють...
Ата пішла назад, минаючи порожні, засмучені хатки. Тепер вона знала, чому така тиша й пустка кругом — у хатках тих тільки сидять старенькі-старенькі бабусі й хитають головами, вже непритомні, до краю спрацьовані, а біля хаток бавляться ті, що ще не вміють працювати, бо не вміють ще на ноги зіп'ятися як слід. Решта — «гарує» десь за трудодні.
З тяжким серцем Ата прийшла назад через браму-ар-ку з написом «СОЦІАЛІСТИЧНА ПЕРЕБУДОВА».
В клубі вже було повно народу й іще та ще підходили нові групи. Люди йшли, як були на праці, — босі, простоволосі, чорноногі, замурзані потом або й мазутом, з попідкасуваними латаними штаньми, в порозхристуваних зашмарованих сорочках, в латаних спідницях, звісивши тяжко натомлені руки, ступаючи врозвалку натруженими ногами. Ніби дістали тяжкий наряд після й так тяжкого дня й мусять його виконувати, — йшли огинаючись, але йшли — мовчки, покірно... Покірно, ось що впадає в око насамперед! Ата ще ніколи не бачила, щоб отак люди йшли до театру чи до клубу, — мов на каторгу. Так, як ото часом заганяють коня в стайню, де його щось раз налякало, а він все хоче обминути двері, норовить пройти мимо, якось прослизнути... Але як ти прослизнеш, коли наказано йти — значить треба йти.
Всі примітивні ослони «партеру» були вже зайняті. «Гальорку» мали творити ті, що стояли попід стінами, підпираючи їх плечима, або сиділи просто на сирій землі, по-турецьки підібгавши ноги. На ослонах люди збилися щільно, посхилявши натружені голови, поклавши мозолясті руки на коліна, шукаючи, об що би спертися спиною й не знаходячи опертя. Тут були ріжного профілю бригади, від доярок та полільниць починаючи й трактористами та ковалями кінчаючи. «Клуб» наповнився смородом бензину й автолу, гною, махорки, а головне — терпким нестерпним духом людського поту, бо люди принесли на собі вогке й пріле від поту своє лахміття, що мало би називатися одежею. Це їхня робоча й парадна одіж — і до буряків, і до театру. Коли би їм навіть було звелено перемінити робоче на парадне, вони би не змогли того зробити, хіба вивернути. Тяжко змінити декорацію босих ніг на взуті, коли їх узути ні в що. Та їм і часу не дано. І те сказати — пусти їх умитися й чепуритися, а вони тоді розбредуться й не поприходять.
Старі люди сиділи похнюпившись, тупі, збайдужілі. Молодь пасла блискучими очима спідлоба за приїжджими, вовкувато поглядала на «городян», що метушились, проходячи на сцену й зі сцени. «Городяни приїхали!» Молодь перешіптувалась, кой-де пирскала смішком, побачивши Людмилу з підмальованими губами чи когось із хлопців, вбраного по-городському, цебто в самих трусах, по-спортовому. «Городяни приїхали!» Дівчата й хлопці таки почувалися поганувато, бо вроджений інстинкт чепуритися перед собі подібними, щоби привернути увагу, заявляв себе, але зразу й пасував — дівчата бгали під себе (під лавки) свої репані босі ноги, побиті на груддях та колючками поколоті, ховали свої подряпані литки; а хлопці не знали, де подіти їм свої зашмаровані й латані штани, часом продерті на колінах, і такі ж нефасонні сорочки... Добре, що хоч в «залі» півтемно, а ще краще, що так тісно.
Але й ці іскри живої реакції на дійсність пригасали, — бо навіть молодеча невтомність має межу, особливо коли вона прийшла сюди просто від буряків, від майстерень, від тракторів, з полів і плянтацій, від будованих доріг і канальських робіт меліоративних, — з усіх місць, де вони латали вічний «прорив», як ту діряву стару свиту, що її латаєш, а вона услід розповзається. Усіх їх утома пригинає до землі, приковує до ослонів, до сусідського плеча.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Буйний вітер - 11
- Parts
- Буйний вітер - 01Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4638Total number of unique words is 224425.8 of words are in the 2000 most common words35.0 of words are in the 5000 most common words40.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 02Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4622Total number of unique words is 230727.0 of words are in the 2000 most common words36.7 of words are in the 5000 most common words42.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 03Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4718Total number of unique words is 224128.0 of words are in the 2000 most common words38.6 of words are in the 5000 most common words45.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 04Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4688Total number of unique words is 219326.3 of words are in the 2000 most common words36.9 of words are in the 5000 most common words42.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 05Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4631Total number of unique words is 188030.3 of words are in the 2000 most common words41.5 of words are in the 5000 most common words46.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 06Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4273Total number of unique words is 213523.7 of words are in the 2000 most common words32.5 of words are in the 5000 most common words39.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 07Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4663Total number of unique words is 222325.0 of words are in the 2000 most common words34.3 of words are in the 5000 most common words40.3 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 08Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4762Total number of unique words is 193531.3 of words are in the 2000 most common words43.0 of words are in the 5000 most common words48.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 09Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4656Total number of unique words is 216325.6 of words are in the 2000 most common words37.0 of words are in the 5000 most common words42.6 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 10Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4637Total number of unique words is 231224.5 of words are in the 2000 most common words34.1 of words are in the 5000 most common words39.5 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 11Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4619Total number of unique words is 233125.2 of words are in the 2000 most common words35.6 of words are in the 5000 most common words41.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 12Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4568Total number of unique words is 227525.8 of words are in the 2000 most common words35.5 of words are in the 5000 most common words41.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 13Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4751Total number of unique words is 223326.6 of words are in the 2000 most common words38.2 of words are in the 5000 most common words44.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 14Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4667Total number of unique words is 217729.7 of words are in the 2000 most common words40.6 of words are in the 5000 most common words45.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 15Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4603Total number of unique words is 216627.4 of words are in the 2000 most common words38.6 of words are in the 5000 most common words43.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 16Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4464Total number of unique words is 219025.4 of words are in the 2000 most common words35.9 of words are in the 5000 most common words41.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 17Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4716Total number of unique words is 226727.9 of words are in the 2000 most common words38.5 of words are in the 5000 most common words44.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 18Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4643Total number of unique words is 224726.5 of words are in the 2000 most common words37.7 of words are in the 5000 most common words43.2 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 19Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4776Total number of unique words is 222725.9 of words are in the 2000 most common words35.5 of words are in the 5000 most common words40.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 20Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4827Total number of unique words is 214526.6 of words are in the 2000 most common words38.5 of words are in the 5000 most common words44.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 21Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4624Total number of unique words is 241422.9 of words are in the 2000 most common words32.2 of words are in the 5000 most common words37.5 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 22Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4646Total number of unique words is 233924.8 of words are in the 2000 most common words34.4 of words are in the 5000 most common words40.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 23Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4631Total number of unique words is 229626.5 of words are in the 2000 most common words37.2 of words are in the 5000 most common words42.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 24Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4627Total number of unique words is 222925.9 of words are in the 2000 most common words37.3 of words are in the 5000 most common words42.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 25Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4449Total number of unique words is 200229.3 of words are in the 2000 most common words40.1 of words are in the 5000 most common words46.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 26Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4737Total number of unique words is 207029.0 of words are in the 2000 most common words40.8 of words are in the 5000 most common words47.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 27Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4428Total number of unique words is 225623.2 of words are in the 2000 most common words31.6 of words are in the 5000 most common words36.3 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 28Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4696Total number of unique words is 226625.5 of words are in the 2000 most common words36.0 of words are in the 5000 most common words41.6 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 29Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4585Total number of unique words is 230925.0 of words are in the 2000 most common words35.0 of words are in the 5000 most common words41.2 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 30Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4525Total number of unique words is 228425.9 of words are in the 2000 most common words36.3 of words are in the 5000 most common words42.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 31Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 800Total number of unique words is 48736.9 of words are in the 2000 most common words45.6 of words are in the 5000 most common words50.4 of words are in the 8000 most common words