Буйний вітер - 13

І ось одні розстріляли 40 синів і дочок цього міста за те, що ті були якимись там «щирими». Ті, що розстріля­ли, були «білими». Вони розстріляли тих сорок синів і дочок цього міста отут, на площі, поклавши лицем до землі й вистріливши кожному в потилицю (а перед тим як стріляти, роздягли їх догола),та й так і покинули... А самі втекли — їх вигнали інші. Ті, що вигнали, зібра­ли розстріляних і поклали їх у велику братську могилу, викопавши її отут посеред площі, грали жалібних маршів духовими оркестрами, говорили запальні про­мови. Потім зігнали мулярів і звеліли вимурувати вели­кий пам'ятник з цементу й заліза. Ті вимурували пам'ят­ник над «щирими», над своїми братами, не пошкодува­ли сил... Але тут прийшли інші й вигнали геть попе­редніх. Ці, що прийшли, були «червоні». Вони розрили могилу, викидали рештки тих сорока, звеліли звезти їх геть десь на скотомогильник, а на їхнє місце під пам'ят­ник поклали своїх стільки ж або й більше, полеглих у бою. Теж грали в оркестри й говорили промови. А на пам'ятнику написали: «ТУТ ЛЕЖАТЬ НАРОДНІ ГЕРОЇ, ЩО ВПАЛИ ЗА НАРОДНЮ СВОБОДУ».
Та скоро прийшли ще інші, «махновці», викидали попе­редніх з музикою, а на їх місце поклали своїх. Знову грали жалібні оркестри, знову гриміли жалібні промови. А на пам'ятнику дописали: «...ЗА СВОБОДУ ПРОТИ ВСІХ НАПАСНИКІВ. СЛАВА ГЕРОЯМ НАРОДУ!»
Але скоро повернулися ті, чиїх перших лежало тут со­рок. Вони вже нікого не викидали, лише знесли назад зі скотомогильника кості тих сорока й поклали їх знову під пам'ятник, у спільну братську могилу, додавши ще й трохи нових, полеглих у бою.
Після цих зайняв місто командир відділу місцевого червоного козацтва, Янгол, і теж нікого не викидав уже з могили, а повернув туди кості викинених «мах­новцями» червоних партизан. А на пам'ятнику нічого не додавав і не відіймав, лише над усіма велів прибити металеву червону зорю. Отак і утряслося все. Одначе, як устабілізувалася влада рад і коли самого Янгола бу­ло розстріляно в ЧК, як «непевного», пам'ятник було зачеплено ланцюгами й звалено п'ятьма парами волів, і розламано ломами та кайлами на кілька шматків. Хотіли тут, над цією братською могилою, поставити інший, правильний радянський пам'ятник. Одначе на­трапили на величезну трудність — як же тепер розібра­ти, де кості радянські, а де кості контрреволюційні, всіляких «бандитів»! Думали, гадали, та так і покину­ли... А може, й досі десь думають ще та гадають. Роз­ламаний же пам'ятник так і залишили, забули, зане­дбали... І от минають десятиліття, а розламаний цемен­товий велетень лежить собі, вростаючи в землю, туди, де лежать теж розламані й розсварені, а потім в одну яму складені сини й дочки однієї матері, що всі однако­во хотіли їй щастя. І він, оцей пам'ятник, отакий, як він є тепер, цілком і цілком на місці, цілком доречний. Кращого пам'ятника не можна й придумати над цією братською могилою...
Переказавши своїми словами цю легенду-бувальщину, Колька закінчив:
— От, брат, яка юринда!.. І взяв би я та й зробив так: узяв би ці уламища, оправив би їх у бронзу, а тоді на­крив би їх шкляним ковпаком, щоб отак ніхто не сідав на них і не свинячив тут, і нехай так лежать. Це такий пам'ятник! Нехай лежать. І нехай інші нащадки наші знають та й нехай пам'ятають, які наші батьки були дурні... Еге ж... по цих словах Колька Трембач постукав ногою в землю й гукнув у ту землю, явно юродствуючи, зумисне викаблучуючись:
— Вибачайте, брат, старики! Може, й мій дід або який дядько тут лежить. Але де ж ти правду дінеш!? Знаю, що в моєму роді були різні: і червоні, й білі, й сірі, і зелені... Трохи багатувато їх було. Тому й пам'ятник цей поламаний. {Помовчав). А батько так і взагалі невідомо якого кольору був, і невідомо, де й дівся, та чи й був... Ну, а я теж уже невідомо якого роду... і все з тієї ж причини... От, брат, товариші, яке діло!
Останні фрази були сказані спеціально тим спе­цифічним блатняцьким стилем, під героїв «Путьовки в жізнь», що до нього не так-то легко й причепитися в разі чого, хоч глум і іронія в них занадто яскраві... Проте, сказати правду, перебільшено клишонога й юродива йо­го мова могла бути стлумачена по-різному. Дівчата обережно посміялися з свого чичероне, Ата ж висловила вголос своє щире здивування, що з їхнього джури такий гарний оповідач.
Історія пам'ятника була цікава, цікаво й розказана, а Ще цікавіше закінчена тим шибайголовою, але це ще не була головна пригода. Пригода чи принаймні дві справжніх пригоди були попереду.
«Сильних вражінь» було вже досить і тому всі виріши­ли податися на річку, отак через бори, через ліси, а там лу­гом до перевозу, а там на човни — і гайда по широких протоках у Доброславівську діброву, до Шаманівських млинів, що їх так гарно оспівав колись славний поет.
Одначе замість річки вони опинилися на Соборному цвинтарі. Ішли, йшли — й опинилися на Соборному цвинтарі.
Це їх завела сюди Ата, йдучи на дзвін.
І тут вони зробили відкриття: той дзвін печальний і далекий, що бамкав був десь загадково й таємниче, — бамкав ось звідси! Ось з цієї дзвіниці...
* * *
Соборний цвинтар, занедбаний і древній, лежить край великого бору, далеко за містом, за сосновою по­садкою, як іти з півночі. Власне, це лежать вони тут, їхні предки, тепер обернені в горбки зелені, заквітчані або й захряслі бур'янищами. їх лежить ціла армія, роз­ташована під бором, по крутому березі над широким-широким лугом. Помежи горбками, на всіх вільних місцях стоять височенні, задумані сосни, ялини вистрілені в небо, стрункі березки, кущі черемхи й бузку, буяють трави й квіти; часом дерева, товплячись, насту­пають на могилки, їх відпихають великі й маленькі хрес­ти, почорнілі й знесилено похилені на всі боки, — тяжко їм охороняти могилки від тих слонів столітніх сосон, що топчуться по всьому цвинтарю. Помежи деревами блу­кають зажурені білі мармурові янголи й янголики, деякі з поперебиваними ногами й крилами, й так статуї.
Біля одного такого янгола, що припав на коліна й за­ломив руки в тузі в поламаній оградці, під велетенськи­ми древніми соснами, й розташувалася на хвильку юна компанія — «дівчата нашої країни» зі своїм чичероне. Вони розташувалися в синіх сутінках холодочку на по­чорнілих від часу лавах, насупроти сліпуче осяяної сон­цем церковці з високою білою дзвіницею. Дзвіниця й церковця стоять на самім шпилі пагорба...
Церковця наповнена якимсь шумом, ніби вулик, а дзвіниця прип'ята довжелезною верьовкою до стовпа (від дзвона до стовпа) й тим нагадує разом з церковцею білого одногорбого верблюда в сонячній пустелі. За церковцею видно синю далину — криві блискучі прото­ки розкидані, як поламані мечі, круглі свічада саг, хащі очеретів, копички сіна, гайки, потім золоті пасма нив, а вже за ними ген правий берег, сіро-лиловий, а місцями кольору індиго з ясно-білими мазками хаток, з сильветками млинів-вітряків, що стоять по самому вершку, піднявши вгору руки-крила.
В церковці тихе гудіння. Біля церковці в сонячнім сяйві сидить старчиха, мовчки простягши вперед по­калічену руку з мисочкою й хитаючи весь час головою; поуз неї іноді входять старенькі бабусі, виринаючи несподівано з-за рогу церковці. Ось прийшов якийсь згорблений дідусь, підпираючись паличкою. Ось прийшла, похиливши голову, якась мати, ведучи мале дитинча за руку... Всі вони зникають у церковці, шви­денько й крадькома хрестячись перед дверима на двох янголів з вогненними мечами, що бережуть вхід, на­мальовані обабіч дверей.
Це в церковці служиться.
Бач, та це ж єдине місце на все місто й на всю округу, де людям ще дозволено молитися. І це сюди скликав дзвін. І це сюди йдуть ті відважні, що не бояться кари за вияв своєї совісти... І відважні ті — це ось такі старенькі-старенькі бабусі, дідусі й маленькі дітки...
Ата дивиться, не відводячи очей, на церковцю, на лю­дей, що крадькома входять, зігнуті якимсь надмірним го­рем і журбою, слухає таємниче гудіння в тій церковці, нібито приглушений плач десь під землею всіх тих ста­реньких жінок, і дідів, і тих немовляток, яких вони прино­сять і за ручку приводять, — і їй хочеться піти туди. От встати й піти... А чому б і ні? Чому б же їй не піти в цю церковцю, на місці вічного спочинку предків, над цим за­недбаним і печальним їхнім гробовищем.
От встати й піти. Ану ж!..
Ата стріпує головою й пломеніючим поглядом ди­виться в обличчя своїх подруг, і читає в очах деяких те саме бажання... Потім дивиться на інших — і бачить на їхніх обличчях переляк, — вони відчувають інстинк­том те, що відбувається в Атиній душі, бо перед тим дивилися разом з нею на церковцю, й швиденько відводять очі, й удають, що страшенно зацікавлені мармуровим янголом. А Колька Трембач сидить бай­дужий і курить, і теж дивиться на янгола... Янгол кру­гом пообписуваний олівцями різного кольору, дівчата читають ті написи й посміхаються, — то все написи закоханих, що отут протягом десятиліть бували, цілу­валися біля цього янгола й лишили свої пам'ятки в ієрогліфах різнокольорових олівців. Тут були й віршики, тут були й прозові сентенції, тут були просто імена, а біля них понамальовувані серця, проколоті стрілками. Були тут й блюзнірські, цинічні написи... їх було так багато, всіх тих написів, що на янголові не бу­ло живого місця. А хтось колись навіть намазав янго­лові губи червоною помадою, й вони й досі ро­жевіють. І от янгол у великій скорбі, в глибокій тузі за­ломив руки, вклякнувши на коліно над печальним гро­бовищем предків, а губи в нього вимащені помадою... Ата теж дивиться на янгола, і їй до болю ясно вчу­вається, що янгол плаче, і плаче він, мабуть, саме то­му, що його так вибруджено...
Ата зітхає. Встає. И рішуче йде просто до церковці. За нею звелись і пішли слідом Ольга Шведова й Оксана Чоботар... Решта лишилися, прикипілі до лавки, зніяковілі, з перебільшеним інтересом розглядаючи ян­гола, з кутиками очей, скошеними на тих, що пішли.
А як уже троє наближалися до осяяного сонцем стов­па, до якого мотузкою прип'ято білого верблюда, враз схопився й рішучим кроком наздогнав їх Колька Трем­бач. Він курив схвильовано й дивився Аті в очі, що зупи­нилася сама й зупинила його здивована й насуплена, й розгнівана:
— Ну?! — запитала Ата з ноткою погрози, бувши певна, що це він кинувся їх завертати.
Але замість завертати, цей, такий часом химерний і незрозумілий, імпульсивний юнак кинув геть цигарку й, витерши рукою спітніле раптом чоло, буркнув рішуче:
— Пішли! — і ступнув наперед. А біля дверей пропус­тив наперед дівчат...
А як увіходив у двері, Колька скоса, не то боязько, не то вороже глянув на архангелів з вогненними мечами, ніби це вони стерегли вхід іменно від нього...
Вони увійшли. Увійшли і стали біля дверей всередині церкви... І не знали, що робити. Розгубилися. Зніяко­віли. Але стояли тихо, струнко.
Дівчата були бліді, схвильовані. В Ати брови зве­дені вгору, очі широко розплющені, вкриті вологою, — вона наставилася ними просто себе над людськими по­хиленими головами й зігнутими спинами, туди, де ку­рився сизий димок і де блимали маленькі вогненні списи свічечок, тонких, саморобних. Церковця була повна. Це все були старенькі бабусі, це все були жінки, і лише де-не-де видно мужеські, теж старечі, обличчя і дитячі... Од усього віє скорботою: і від зігнутих спин, всіма забутих і висміяних десь там, і від тонюньких свічечок, і від тихого, смутного голосу низенького, ху­денького священика, що виконує подвиг печально і мужньо, і від тих пучечків чебрецю, що понакладаний над образами замість дорогих оздоб, і від убогої одежі... Віє скорботою й неміччю...
На цьому тлі троє юних, струнких дівчат і такий же юний і стрункий хлопець виглядають дивно, коли б на них хтось дивився. Але ніхто на них не дивився, ніхто не помітив, як вони ввійшли. А вони стояли й усе біль­ше розгублювалися. Ніхто з них не перехрестився, увійшовши, бо не знав, що так треба. Вони вже хотіли вийти, коли раптом по церкві пройшовся шепіт з уст до уст, як вітер, і було виразно чути говорені схвильо­вані слова:
— Розступіться!... Розступіться... Молодь підхо­дить! Молодь підходить!
І всі розступилися. Стали двома лавами на боки, дав­ши широкий і рівний прохід для тієї молоді. Немов для королевичів.
І так ніби їх потягло невидимою силою — замість вийти, всі четверо пішли туди, де перед ними розступи­лися старенькі люди. Попереду Ата з високо піднесе­ною головою й з вогкими блискучими очима, за нею її подруги, а поруч здивований і схвильований Колька. Старенькі люди розступилися перед ними й дивилися, як на велике диво, на велике чудо.
«Молодь підходить!»
Чудо:
«Молодь підходить!»
Три дівчини, немов три прекрасних янголи, і такий же гарний хлопець тихою рівною ходою пройшли напе­ред і стали. Стали й зніяковіли зовсім... Що, що ж вони мають робити? Тут дійшла до свідомости кожному хи­мерність їхньої ситуації: вони стояли на виду, перед ли­цем усіх стареньких людей і не знали, що ж їм робити... Перед морем скорбно усміхнених очей стояли і не зна­ли, що ж їм робити... Немов поспішаючи на виручку, священик щось зажебонів радісним голосом і заспівав, а за ним заспівали всі присутні: «Господи, помилуй... Гос­поди, помилуй... Господи, помилуй!»
В церкві не було спеціяльного хору, його заступали всі. Всі співали. І це був дивний хор. Амелодійний і хао­тичний, але зворушливий до самих глибин душі. Хор милих стареньких матусь, хор тих голосів, що, надщерб­лені часом і горем, так зворушливо співають колиско­вих пісень удома... Це ж вони співають для них!..
Ата озирнулася на грона наставлених на неї очей, замор­гала розгублено й безпомічно, й з її очей бризнули сльози. Вона швиденько вихопила хустинку, вихопила всі свої мідя­ки з кишені, а з ними й пару грошин паперових, поклала ті всі гроші на мисочку, що стояла тут побіч, на маленькому столику, і, закривши лице хустинкою, обернулася й швидко пішла до дверей. За нею її подруги й Колька Трембач.
Люди, що були потрохи зімкнулися вже, знову розсту­пилися перед ними, здивовані, скорбні, даючи дорогу...
Біля дверей у сутінках Ата довго стояла, приникши скронею до малесенького янгола, що летів у хмарах, тримаючи стопу Божої Матері... Поки вгамувала сльо­зи, такі буйні й такі непрохані... Потім витерла старан­но очі — вона не любила, щоб її сльози хтось бачив вза­галі, — а тоді вже вийшла з товариством у двері, на ося­яний сонцем цвинтар, занедбане місце спочинку їхніх осміяних предків... За дверима зразу її й чекала незро­зуміла пригода...
Поки четвірка була в церкві, решта сиділа на старо­му місці, біля мармурового янгола, й чекала. До них підсів ще якийсь мужчина, знайомий Люсі Жабки, і на­магався всіх смішити анекдотами та різними історійками. Але без особливого успіху. Дівчата диви­лися на церкву й нетерпляче чекали чогось. Стривоже­но перешіптувались з тієї причини, що був сторонній чоловік, а вони не хотіли би, щоб він бачив, як то ті бу­дуть виходити з церкви. Люся Жабка навіть намагала­ся якось цього свого знайомого виманити з компанії й завести десь геть. Але гість не йшов, щось його більше цікавило, аніж Люся, може, котрась інша з дівчат. Тоді дівчата вирішили всі йти геть та й завести цього гостя. Але не встигли. Гість покерував ними, а не вони ним, — він показав їм на старезного ченця в чорній одежі і в скуфейці, що з'явився звідкілясь, ніби вийшов з му­зею, і став біля стовпа з верьовкою, й узявся за ту верьовку... І гість почав розповідати їм, що це дзвонар цієї церковці, а раніше це був знаменитий дзвонар знаме­нитого колись місцевого монастиря; а наймення йому Паїсій, а дзвонив він колись так, що під його дзвони можна було танцювати... І от через те, що їх гість заба­вив такими байками, вони всі стали свідками досить цікавої й незрозумілої події.
Старий дзвонар, чернець Паїсій стояв біля стовпа й однією рукою спирався на костур, а другою тримався за верьовку, щоб смикнути її й таким чином бамкнути в того маленького дзвона, до якого верьовка ген на дзвіниці прив'язана... аж тут з дверей церкви вийшла Ата й слідом за нею її товариство. Дзвонар у дзвона бамкнув раз, але потім пустив верьовку, надзвичайно здивований тим, що з церкви вийшла група молоді. Цього він не бачив уже давно. Він ступнув крок на­зустріч і так наче остовпів. Стояв і дивився на Ату.
Ата теж зупинилася й здивовано наставилася очима на ченця. Дивно. Такий чернець! Таке в нього обличчя якесь.
А обличчя в ченця все більше й більше промінилося. Він пильно вдивлявся Аті в очі й ворушив губами. На­решті запитав тремтливим голосом:
— А чи не звати тебе, дівчино, Аталеєю?
— Так... — відповіла розгублена Ата.
Тоді старезний чернець, почувши це «так», зняв ста­речою тремтливою рукою скуфейку і... вклонився Аті до самої сирої землі. Випростався, надів скуфейку й, даючи дорогу, одступився набік.
Це було приголомшуюче.
Ата зовсім розгубилася. Хотіла підійти й запитати, хто він і звідки її знає, але замість того закрила лице руками й швидко зійшла зі сходів, пішла до мармуро­вих фігур, що блукали в гущавині помежи старезними соснами. Сценка стрясла її до глибини душі після всьо­го, що вона пережила в церкві. Вона цей поклін теж віднесла на карб своїх одвідин церкви й навіть і в го­лову не клала, щоб за цим стояло щось інше ще, щоб старий чернець вклонився їй до сирої землі з якоїсь іншої причини. А щодо її ім'я — то хто ж не знає її ім'я!
Компанія дівчат разом з гостем рушила слідом за Атою. Їм було страшенно цікаво знати, що ж то сталося і в чому річ. Чому той чернець химерний уклонився їй, як принцесі? І чого це він і досі стоїть ще там і проводжає дівчину таким зволоженим, таким чудним погля­дом? Чи не закоханий? (Шепіт, смішки).
Коли компанія знайшла Ату, вона вже була спо­кійною, опанованою. Стояла й роздивлялася однокри­лого янгола на чорнім надгробку з золотими літерами:
«КУПЕЦ ПЕРВОЙ ГИЛЬДІИ ОСТАП КУРЫЛО. Род. 1831 - ум. 1913»
Коли гість знайомився з Атою, він тонко посміхався, як людина, яка має щось на думці а чи знає якусь таємницю, що стосується цієї дівчини і, може, навіть цього епізоду. Але Ата не звернула на це жодної уваги. Як не звернула уваги й на атестацію, що її дала Люся Жабка гостеві: «Директор музею історичного, знамени­тий історик і археолог, товариш Барат, Михайло Барат!» І додала: «Закадичний друг Людки Богомазової» — з чого всі дівчата зареготалися, і тільки тоді проки­нувся в Ати інтерес, та ще коли хтось з дівчат пошепки поінформував, що це колишній петлюрівський офіцер та що це та людина «смілива й гостроязика», яка дала Людмилі Богомазовій кличку «ГЕНЕРАЛЬНА ЛІНІЯ», та що за це її навіть ніхто не покарав, бо, «це було так до­тепно й убійче правильно». Після цього Ата глянула пильніше на нового знайомого й навіть згодилася ра­зом з усіма йти на його запрошення оглядати його му­зей. А він заодно приобіцяв ще й розповісти анекдот про оцього Курила, лише розповість він її на тім самім місці, де той історичний анекдот виник.
Звичайно ж, ніхто не зважився розпитувати Ату про історію з ченцем, та й все одно те було би марно, вона сама нічого не знає.
Так відбулася одна надзвичайна Атина пригода цьо­го дня. А тепер вона пішла по другу пригоду.
* * *
Епізод з ченцем розшифрував хто інший, але для се­бе. В той час, коли чернець уклонився Аті до землі, як принцесі, хтось зовсім несподіваний спостерігав цю сце­ну, — стояв на дзвіниці непомітний і дивився з-за пере­хрестя товстих бантин. Це був Петро Сміян. Він мимо­волі став свідком цієї химерної сцени, бо був у цей час саме «вдома», тобто в цім своїм «нелегальнім меш­канні», однім з кількох подібних пунктів відпочинку в його безпритульнім житті...
Коли компанія пішла, Петро ліг горілиць на соло­му, настелену на помості, де він перед тим лежав, як той Квазімодо, і де він був звичний відпочивати під час своїх мандрів на дозвіллі, і, заклавши руки за голо­ву, замислився, «що б це могло означати?». Та ось за­рипіли сходи внизу, й на дзвіницю здерся старий чер­нець, і між ними, як між добрими приятелями, відбу­лася така розмова:
— Слухайте, отче! Звідкіля Ви знаєте цю дівчину? Чернець скинув скуфейку, витер пітне чоло й сів поруч на соломі, якийсь час сидів мовчки розгублений, вагаю­чись і в той же час по-дитячому посміхаючись. Вітерець грався ріденьким білим пасемком його останнього волос­ся, що ще трималося на маківці, як чубок у древнього-древнього запорожця. Петро мусив знову повторити своє запитання, але старий щось не мав охоти відповідати. Ніби змагався сам з собою, зважував, чи говорити йому, чи ні. Нарешті проговорив тихо, ніби сам до себе:
— Як же ж мені не знати цієї дівчини?.. Як я її ма­леньку на руках бавив...
— Та-ак?! Чия ж вона? Хто вона?
— Вона дочка одного великого чоловіка... Еге ж, ве­ликого чоловіка...
Петрові раптом здалося, що він здогадався, про кого мова. Був страшенно вражений, одначе не вірив і чекав, що буде далі. А чернець вже не міг зупинитися в своїй довірливій одвертості. Він посміхався крізь вологу очей і говорив з самого серця:
— Еге ж, великого чоловіка... Правда, він улашту­вав «дитячу державу» в монастирі, але не він той монастир закривав, це зробили ще до нього, інші... Та це й справа Божа, Бог спитає, Бог тут судія... А він робив усе по Божому ж заповіту — він любив людей. Він лю­бив дітей. Він організував дитяче царство для всіх сиріт і вбогих, для всіх покинутих, для всіх отих без­домних і безпритульних маленьких «розбійників»... Він ними піклувався... Він їх визбирував по смітни­ках... Він їх учив... Він їх уму-розуму навчав, у люди ви­водив, вчив їх чесно працювати і вчив їх грамоті та всіх наук... І вчив любити свій край, найперше любити свій край... Він був їм батьком і матір'ю... і було їх у нього зо дві тисячі, зовсім манюсіньких і старшень­ких... І мене він пригрів і не штурхнув ногою, і багато нас таких, теж безпритульних... Я там працював і я все бачив. Бачив, як то по-справжньому треба любити лю­дей і скільки терпіння для того треба, й як треба лю­бити свій край і свій нарід... (Сивий чернець зітхнув)... І за це він умер... Так (знизив голос до шепоту) роз­стріляли (і боязко озирнувся по цих словах)... Замучи­ли... Ще за його життя я бавив малесеньку його дочку, оцю... дівчинку Аталею. Потім всіх розігнали, а дівчинка ця потрапила в безпритульні, в такі самі, яких її батько визбирував був по всій землі. А з без­притульних потрапило дитя десь в «дєтдом». І тиня­лося по тих «дєтдомах». Та й загубилося зовсім. І, ма­буть, загубило й прізвище своє, й навіть ім'я...
Чернець витер шорсткою, зморщеною рукою очі. І по­сміхнувся, згадавши сцену, й покрутив головою втіше­но:
— Е, ні, вона не забула своє ім'я!.. Не забула... В ба­тька пішла. Горда і все ж така проста... Яка дівчина! Не­наче янгол прийшов із неба порадувати мене старого перед смертю...
В Петра калатало серце.
— Так вона дочка Діденка?! Діденка?!. Так вона не Дахно... Боже! Вона дочка людини... такої незабутньої... Найкращої з усіх людей, яких він досі знав... Людини, виключної шляхетності, виключної мужньості й ви­ключної чесності!.. Он воно що.
І тепер багато чого з поведінки й вдачі цієї дівчини бу­ло для нього зрозумілим. Це успадковане... Але тут же в душу закрався страх; Петро схопив старика за плече:
— Отче! Ви комусь про це вже говорили?
— Ні! — аж відсахнувся злякано сивий чернець. — Ні, що ти, Бог з тобою, сину!..
— А Аталея... ця дівчина... про вас знає, хто ви?
— Ні... — зітхнув глибоко, — авжеж, ні... Та навіщо їй і знати...
— Для чого ж ви зробили те, з тим поклоном?
— Грішний, сину! Твоя правда... Та не міг, брате, ви­тримати... Як я ж її на руках вибавив!..
Петро похмурився. Сидів довго задуманий. А тоді встав, збираючись іти, й поклав ченцеві руку на плече.
— Отче! Того нічого не було. Ніколи не було! Ви бе­регли цю таємницю досі, ви й заберете її з собою до Бо­га. Людям вона не потрібна. Вони зроблять з неї вели­ке горе.
— Так, так, сину. Я про це все життя пам'ятав, всі ро­ки пам'ятав. Я про це пам'ятатиму й рештку днів моїх... З Богом, сину!
— Амінь! — Петро зробив дідові римський жест ру­кою, посміхнувся про себе й, перекинувши сорочку навскіс через плече, пішов собі, гологрудий, засмалений сонцем, в моргулях біцепсів, як гладіатор.
……………………………………………………………………….
Ми дзвіночки — лісові цвіточки,
Славим день... Славим день... —
ллється звідкись у Петрову душу тріумфальна сонячна пісня, як шал сонячного проміння. Увіччю стоїть образ — ніжний, трохи запечалений дівочий профіль і як той дзво­нар уклонився перед ним, мов перед царівною, а у вухах дзвенить дивна пісня. Це її пробудив якимось чаром той дзвонар. Сотні дитячих голосочків зринають з темних глибин і дзвенять над усім, над тяжким намулом пам'яти, ніби проліски пробиваються з-під купи прілого брудного листу й перетлілого бур'яну:
...Славим день.
Славим день!..
Ми співаєм —
сонце зустрічаєм, —
Дзень...
Дзень...
Дзень!..
Славим день!
Фіалки і конвалії, проліски й дзвіночки, білі лілеї й ро­жеві тюльпани і нагідки... Багато їх. Вони лепечуть ніжни­ми голосочками й водять танок Горюдуба. А помежи ни­ми метелики й золоті бджілки... Це все маленькі діти так виряджені крутять кольорову веремію весни й співають під акомпанемент рояля. Це дитячий весняний балет. І це все в дитячій республіці... Не в тій, що «Педагогічна пое­ма» Макаренка, а в іншій, кращій, і ось тут близько, — там он, де височіють шпилі й вежі на молочно-фіалковій горі за зеленими луками, за борами сизими. Там, де народи­лась ця дівчина, хоч вона, напевно, про те й не знає. Тепер там руїна чи якийсь музей, тепер там запустіння. Чиясь зла воля все зруйнувала, далебі, щоб ті дзвіночки, лісові цвіточки не славили день на прекрасній співучій мові дідів і прадідів. А вони славили! А чиясь відважна і дерзка воля, горда і полум'яна, одягла їх і причепурила, вдихнула в них любов до цієї землі й до всього живого на ній, і свою гордість, і свою полум'яність... В Петровій душі розгор­тається незабутня картина спогадів: в колосальній залі (великій, мов полігон) повно дітлахів — зовсім малих дошкільнят і старшеньких школярів, недавніх сиріт і без­притульних, — море їх, білявих, русявих і чорнявих голівок. Те море мерехтить у Петрових очах і гойдається...
Ми дзвіночки — лісові цвіточки,
Славим день, славим день...
Це з естради лунає пісня квітів. Малесенькі виконавці — білі конвалії й блакитні проліски — такі зворушливо серйозні, з незрівнянним натхненням і грацією демон­струють самі себе — квіти весни. З ніжними пелюстка­ми й крильцями вони пурхають в ритмі танку й завми­рають в апофеозі радості й дзвенять під акомпанемент рояля та під невидимі іншим зали помахи руки старень­кої Марії Степанівни... Зворушлива Марія Степанівна, а ще зворушливіший цей її весняний балет, де зовсім крихітні актори часом збиваються з ритму рухів, але це так і треба збиватися з ритму рухів, це їм усі вибачають, бо так і треба — це квіти весни, а не актори, це стихія руху, сонця й радости. Це так і треба... Одначе з ритму пісні вони не збиваються...
А на простінках перед естрадою з обох боків виписа­но великими літерами, як молитву, що її треба завчити напам'ять і завжди пам'ятати, виписано не для цього свята, а взагалі: з одного боку, як слова гніву і сліз:
О слово рідне, орле скутий,
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам'ятно забутий.
А з другого боку, як девіз, як постріл:
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним!
Пісня переливається через край естради — «Ми співаєм, сонце зустрічаєм...» — й її підхоплюють сотні дзвінких голосів у залі:
Славим день!..
Славим день!..
Дзвенять і хвилюються, як морський прибій... З ест­ради збігає група конвалій і пролісків, і так закосиче­них діток, у намисті, в червоних чобітках, в вишива­них сорочках, — вони несуть великі китиці живих квітів у руках — білих лілей і тюльпанів.... Вони не­суть їх туди, де в першім ряду сидить їхній «батько», кремезний, «патлатий», «сердитий», але такий доб­рий завжди Марко Григорович. Він підводиться — величезний, як мамут перед цими малятами, він су­тулиться, щоб бути хоч трохи меншим, лице його розпливається в добрій широкій посмішці, — він бе­ре квіти, підіймає по черзі тих, що принесли дарунки, високо й цілує кожного в щічки... А заля сміється й гримить:
Славим день!..
Славим д е нь!..
Чи знає ця дівчина, хто був її батько? Хто був він, і за що його знищено?
Він був той сівач, що сіяв зерно, яке може приглухну­ти, але ніколи не може пропасти, — зерно великої любові до людей і вітчизни й полум'яної спраги свободи. Ні, воно ніколи не може пропасти.
Тепла хвиля підіймається до горла з самої глибини серця. Чи то від думки про дівчину цю надзвичайну, чи від спогадів про ті дні далекі, незабутні, що формували й його Душу.
XVI
Ще одна церковна пригода
Директор музею — чоловік саженного зросту, з орли­ним носом, з начисто виголеним черепом, підкреслено неохайний, що сприймається як претензія не то на репу­тацію великого філософа, не то представника дорево­люційної богеми, як про неї пишеться в книгах. Хоч ця зумисна бравада неохайністю — це, власне, стиль інший, стиль сучасності, — підігравання «під пролетаріат». А як сказати правду, то вона й зайва, ця брава­да, бо не дуже-то й дисгармонує з навколишньою дійсністю, де вважається нормальним ходити розхрис­таним по центру міста, а вже з закасаними рукавами то завжди і всюди, і навіть до театру. Така ж неохайна й директорова мова, — демонстративно пересилувана ряс­ними москализмами, каліченими французькими, німецькими й латинськими словечками.