Latin

Буйний вітер - 13

Total number of words is 4751
Total number of unique words is 2233
26.6 of words are in the 2000 most common words
38.2 of words are in the 5000 most common words
44.1 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
ads place
І ось одні розстріляли 40 синів і дочок цього міста за те, що ті були якимись там «щирими». Ті, що розстріля­ли, були «білими». Вони розстріляли тих сорок синів і дочок цього міста отут, на площі, поклавши лицем до землі й вистріливши кожному в потилицю (а перед тим як стріляти, роздягли їх догола),та й так і покинули... А самі втекли — їх вигнали інші. Ті, що вигнали, зібра­ли розстріляних і поклали їх у велику братську могилу, викопавши її отут посеред площі, грали жалібних маршів духовими оркестрами, говорили запальні про­мови. Потім зігнали мулярів і звеліли вимурувати вели­кий пам'ятник з цементу й заліза. Ті вимурували пам'ят­ник над «щирими», над своїми братами, не пошкодува­ли сил... Але тут прийшли інші й вигнали геть попе­редніх. Ці, що прийшли, були «червоні». Вони розрили могилу, викидали рештки тих сорока, звеліли звезти їх геть десь на скотомогильник, а на їхнє місце під пам'ят­ник поклали своїх стільки ж або й більше, полеглих у бою. Теж грали в оркестри й говорили промови. А на пам'ятнику написали: «ТУТ ЛЕЖАТЬ НАРОДНІ ГЕРОЇ, ЩО ВПАЛИ ЗА НАРОДНЮ СВОБОДУ».
Та скоро прийшли ще інші, «махновці», викидали попе­редніх з музикою, а на їх місце поклали своїх. Знову грали жалібні оркестри, знову гриміли жалібні промови. А на пам'ятнику дописали: «...ЗА СВОБОДУ ПРОТИ ВСІХ НАПАСНИКІВ. СЛАВА ГЕРОЯМ НАРОДУ!»
Але скоро повернулися ті, чиїх перших лежало тут со­рок. Вони вже нікого не викидали, лише знесли назад зі скотомогильника кості тих сорока й поклали їх знову під пам'ятник, у спільну братську могилу, додавши ще й трохи нових, полеглих у бою.
Після цих зайняв місто командир відділу місцевого червоного козацтва, Янгол, і теж нікого не викидав уже з могили, а повернув туди кості викинених «мах­новцями» червоних партизан. А на пам'ятнику нічого не додавав і не відіймав, лише над усіма велів прибити металеву червону зорю. Отак і утряслося все. Одначе, як устабілізувалася влада рад і коли самого Янгола бу­ло розстріляно в ЧК, як «непевного», пам'ятник було зачеплено ланцюгами й звалено п'ятьма парами волів, і розламано ломами та кайлами на кілька шматків. Хотіли тут, над цією братською могилою, поставити інший, правильний радянський пам'ятник. Одначе на­трапили на величезну трудність — як же тепер розібра­ти, де кості радянські, а де кості контрреволюційні, всіляких «бандитів»! Думали, гадали, та так і покину­ли... А може, й досі десь думають ще та гадають. Роз­ламаний же пам'ятник так і залишили, забули, зане­дбали... І от минають десятиліття, а розламаний цемен­товий велетень лежить собі, вростаючи в землю, туди, де лежать теж розламані й розсварені, а потім в одну яму складені сини й дочки однієї матері, що всі однако­во хотіли їй щастя. І він, оцей пам'ятник, отакий, як він є тепер, цілком і цілком на місці, цілком доречний. Кращого пам'ятника не можна й придумати над цією братською могилою...
Переказавши своїми словами цю легенду-бувальщину, Колька закінчив:
— От, брат, яка юринда!.. І взяв би я та й зробив так: узяв би ці уламища, оправив би їх у бронзу, а тоді на­крив би їх шкляним ковпаком, щоб отак ніхто не сідав на них і не свинячив тут, і нехай так лежать. Це такий пам'ятник! Нехай лежать. І нехай інші нащадки наші знають та й нехай пам'ятають, які наші батьки були дурні... Еге ж... по цих словах Колька Трембач постукав ногою в землю й гукнув у ту землю, явно юродствуючи, зумисне викаблучуючись:
— Вибачайте, брат, старики! Може, й мій дід або який дядько тут лежить. Але де ж ти правду дінеш!? Знаю, що в моєму роді були різні: і червоні, й білі, й сірі, і зелені... Трохи багатувато їх було. Тому й пам'ятник цей поламаний. {Помовчав). А батько так і взагалі невідомо якого кольору був, і невідомо, де й дівся, та чи й був... Ну, а я теж уже невідомо якого роду... і все з тієї ж причини... От, брат, товариші, яке діло!
Останні фрази були сказані спеціально тим спе­цифічним блатняцьким стилем, під героїв «Путьовки в жізнь», що до нього не так-то легко й причепитися в разі чого, хоч глум і іронія в них занадто яскраві... Проте, сказати правду, перебільшено клишонога й юродива йо­го мова могла бути стлумачена по-різному. Дівчата обережно посміялися з свого чичероне, Ата ж висловила вголос своє щире здивування, що з їхнього джури такий гарний оповідач.
Історія пам'ятника була цікава, цікаво й розказана, а Ще цікавіше закінчена тим шибайголовою, але це ще не була головна пригода. Пригода чи принаймні дві справжніх пригоди були попереду.
«Сильних вражінь» було вже досить і тому всі виріши­ли податися на річку, отак через бори, через ліси, а там лу­гом до перевозу, а там на човни — і гайда по широких протоках у Доброславівську діброву, до Шаманівських млинів, що їх так гарно оспівав колись славний поет.
Одначе замість річки вони опинилися на Соборному цвинтарі. Ішли, йшли — й опинилися на Соборному цвинтарі.
Це їх завела сюди Ата, йдучи на дзвін.
І тут вони зробили відкриття: той дзвін печальний і далекий, що бамкав був десь загадково й таємниче, — бамкав ось звідси! Ось з цієї дзвіниці...
* * *
Соборний цвинтар, занедбаний і древній, лежить край великого бору, далеко за містом, за сосновою по­садкою, як іти з півночі. Власне, це лежать вони тут, їхні предки, тепер обернені в горбки зелені, заквітчані або й захряслі бур'янищами. їх лежить ціла армія, роз­ташована під бором, по крутому березі над широким-широким лугом. Помежи горбками, на всіх вільних місцях стоять височенні, задумані сосни, ялини вистрілені в небо, стрункі березки, кущі черемхи й бузку, буяють трави й квіти; часом дерева, товплячись, насту­пають на могилки, їх відпихають великі й маленькі хрес­ти, почорнілі й знесилено похилені на всі боки, — тяжко їм охороняти могилки від тих слонів столітніх сосон, що топчуться по всьому цвинтарю. Помежи деревами блу­кають зажурені білі мармурові янголи й янголики, деякі з поперебиваними ногами й крилами, й так статуї.
Біля одного такого янгола, що припав на коліна й за­ломив руки в тузі в поламаній оградці, під велетенськи­ми древніми соснами, й розташувалася на хвильку юна компанія — «дівчата нашої країни» зі своїм чичероне. Вони розташувалися в синіх сутінках холодочку на по­чорнілих від часу лавах, насупроти сліпуче осяяної сон­цем церковці з високою білою дзвіницею. Дзвіниця й церковця стоять на самім шпилі пагорба...
Церковця наповнена якимсь шумом, ніби вулик, а дзвіниця прип'ята довжелезною верьовкою до стовпа (від дзвона до стовпа) й тим нагадує разом з церковцею білого одногорбого верблюда в сонячній пустелі. За церковцею видно синю далину — криві блискучі прото­ки розкидані, як поламані мечі, круглі свічада саг, хащі очеретів, копички сіна, гайки, потім золоті пасма нив, а вже за ними ген правий берег, сіро-лиловий, а місцями кольору індиго з ясно-білими мазками хаток, з сильветками млинів-вітряків, що стоять по самому вершку, піднявши вгору руки-крила.
В церковці тихе гудіння. Біля церковці в сонячнім сяйві сидить старчиха, мовчки простягши вперед по­калічену руку з мисочкою й хитаючи весь час головою; поуз неї іноді входять старенькі бабусі, виринаючи несподівано з-за рогу церковці. Ось прийшов якийсь згорблений дідусь, підпираючись паличкою. Ось прийшла, похиливши голову, якась мати, ведучи мале дитинча за руку... Всі вони зникають у церковці, шви­денько й крадькома хрестячись перед дверима на двох янголів з вогненними мечами, що бережуть вхід, на­мальовані обабіч дверей.
Це в церковці служиться.
Бач, та це ж єдине місце на все місто й на всю округу, де людям ще дозволено молитися. І це сюди скликав дзвін. І це сюди йдуть ті відважні, що не бояться кари за вияв своєї совісти... І відважні ті — це ось такі старенькі-старенькі бабусі, дідусі й маленькі дітки...
Ата дивиться, не відводячи очей, на церковцю, на лю­дей, що крадькома входять, зігнуті якимсь надмірним го­рем і журбою, слухає таємниче гудіння в тій церковці, нібито приглушений плач десь під землею всіх тих ста­реньких жінок, і дідів, і тих немовляток, яких вони прино­сять і за ручку приводять, — і їй хочеться піти туди. От встати й піти... А чому б і ні? Чому б же їй не піти в цю церковцю, на місці вічного спочинку предків, над цим за­недбаним і печальним їхнім гробовищем.
От встати й піти. Ану ж!..
Ата стріпує головою й пломеніючим поглядом ди­виться в обличчя своїх подруг, і читає в очах деяких те саме бажання... Потім дивиться на інших — і бачить на їхніх обличчях переляк, — вони відчувають інстинк­том те, що відбувається в Атиній душі, бо перед тим дивилися разом з нею на церковцю, й швиденько відводять очі, й удають, що страшенно зацікавлені мармуровим янголом. А Колька Трембач сидить бай­дужий і курить, і теж дивиться на янгола... Янгол кру­гом пообписуваний олівцями різного кольору, дівчата читають ті написи й посміхаються, — то все написи закоханих, що отут протягом десятиліть бували, цілу­валися біля цього янгола й лишили свої пам'ятки в ієрогліфах різнокольорових олівців. Тут були й віршики, тут були й прозові сентенції, тут були просто імена, а біля них понамальовувані серця, проколоті стрілками. Були тут й блюзнірські, цинічні написи... їх було так багато, всіх тих написів, що на янголові не бу­ло живого місця. А хтось колись навіть намазав янго­лові губи червоною помадою, й вони й досі ро­жевіють. І от янгол у великій скорбі, в глибокій тузі за­ломив руки, вклякнувши на коліно над печальним гро­бовищем предків, а губи в нього вимащені помадою... Ата теж дивиться на янгола, і їй до болю ясно вчу­вається, що янгол плаче, і плаче він, мабуть, саме то­му, що його так вибруджено...
Ата зітхає. Встає. И рішуче йде просто до церковці. За нею звелись і пішли слідом Ольга Шведова й Оксана Чоботар... Решта лишилися, прикипілі до лавки, зніяковілі, з перебільшеним інтересом розглядаючи ян­гола, з кутиками очей, скошеними на тих, що пішли.
А як уже троє наближалися до осяяного сонцем стов­па, до якого мотузкою прип'ято білого верблюда, враз схопився й рішучим кроком наздогнав їх Колька Трем­бач. Він курив схвильовано й дивився Аті в очі, що зупи­нилася сама й зупинила його здивована й насуплена, й розгнівана:
— Ну?! — запитала Ата з ноткою погрози, бувши певна, що це він кинувся їх завертати.
Але замість завертати, цей, такий часом химерний і незрозумілий, імпульсивний юнак кинув геть цигарку й, витерши рукою спітніле раптом чоло, буркнув рішуче:
— Пішли! — і ступнув наперед. А біля дверей пропус­тив наперед дівчат...
А як увіходив у двері, Колька скоса, не то боязько, не то вороже глянув на архангелів з вогненними мечами, ніби це вони стерегли вхід іменно від нього...
Вони увійшли. Увійшли і стали біля дверей всередині церкви... І не знали, що робити. Розгубилися. Зніяко­віли. Але стояли тихо, струнко.
Дівчата були бліді, схвильовані. В Ати брови зве­дені вгору, очі широко розплющені, вкриті вологою, — вона наставилася ними просто себе над людськими по­хиленими головами й зігнутими спинами, туди, де ку­рився сизий димок і де блимали маленькі вогненні списи свічечок, тонких, саморобних. Церковця була повна. Це все були старенькі бабусі, це все були жінки, і лише де-не-де видно мужеські, теж старечі, обличчя і дитячі... Од усього віє скорботою: і від зігнутих спин, всіма забутих і висміяних десь там, і від тонюньких свічечок, і від тихого, смутного голосу низенького, ху­денького священика, що виконує подвиг печально і мужньо, і від тих пучечків чебрецю, що понакладаний над образами замість дорогих оздоб, і від убогої одежі... Віє скорботою й неміччю...
На цьому тлі троє юних, струнких дівчат і такий же юний і стрункий хлопець виглядають дивно, коли б на них хтось дивився. Але ніхто на них не дивився, ніхто не помітив, як вони ввійшли. А вони стояли й усе біль­ше розгублювалися. Ніхто з них не перехрестився, увійшовши, бо не знав, що так треба. Вони вже хотіли вийти, коли раптом по церкві пройшовся шепіт з уст до уст, як вітер, і було виразно чути говорені схвильо­вані слова:
— Розступіться!... Розступіться... Молодь підхо­дить! Молодь підходить!
І всі розступилися. Стали двома лавами на боки, дав­ши широкий і рівний прохід для тієї молоді. Немов для королевичів.
І так ніби їх потягло невидимою силою — замість вийти, всі четверо пішли туди, де перед ними розступи­лися старенькі люди. Попереду Ата з високо піднесе­ною головою й з вогкими блискучими очима, за нею її подруги, а поруч здивований і схвильований Колька. Старенькі люди розступилися перед ними й дивилися, як на велике диво, на велике чудо.
«Молодь підходить!»
Чудо:
«Молодь підходить!»
Три дівчини, немов три прекрасних янголи, і такий же гарний хлопець тихою рівною ходою пройшли напе­ред і стали. Стали й зніяковіли зовсім... Що, що ж вони мають робити? Тут дійшла до свідомости кожному хи­мерність їхньої ситуації: вони стояли на виду, перед ли­цем усіх стареньких людей і не знали, що ж їм робити... Перед морем скорбно усміхнених очей стояли і не зна­ли, що ж їм робити... Немов поспішаючи на виручку, священик щось зажебонів радісним голосом і заспівав, а за ним заспівали всі присутні: «Господи, помилуй... Гос­поди, помилуй... Господи, помилуй!»
В церкві не було спеціяльного хору, його заступали всі. Всі співали. І це був дивний хор. Амелодійний і хао­тичний, але зворушливий до самих глибин душі. Хор милих стареньких матусь, хор тих голосів, що, надщерб­лені часом і горем, так зворушливо співають колиско­вих пісень удома... Це ж вони співають для них!..
Ата озирнулася на грона наставлених на неї очей, замор­гала розгублено й безпомічно, й з її очей бризнули сльози. Вона швиденько вихопила хустинку, вихопила всі свої мідя­ки з кишені, а з ними й пару грошин паперових, поклала ті всі гроші на мисочку, що стояла тут побіч, на маленькому столику, і, закривши лице хустинкою, обернулася й швидко пішла до дверей. За нею її подруги й Колька Трембач.
Люди, що були потрохи зімкнулися вже, знову розсту­пилися перед ними, здивовані, скорбні, даючи дорогу...
Біля дверей у сутінках Ата довго стояла, приникши скронею до малесенького янгола, що летів у хмарах, тримаючи стопу Божої Матері... Поки вгамувала сльо­зи, такі буйні й такі непрохані... Потім витерла старан­но очі — вона не любила, щоб її сльози хтось бачив вза­галі, — а тоді вже вийшла з товариством у двері, на ося­яний сонцем цвинтар, занедбане місце спочинку їхніх осміяних предків... За дверима зразу її й чекала незро­зуміла пригода...
Поки четвірка була в церкві, решта сиділа на старо­му місці, біля мармурового янгола, й чекала. До них підсів ще якийсь мужчина, знайомий Люсі Жабки, і на­магався всіх смішити анекдотами та різними історійками. Але без особливого успіху. Дівчата диви­лися на церкву й нетерпляче чекали чогось. Стривоже­но перешіптувались з тієї причини, що був сторонній чоловік, а вони не хотіли би, щоб він бачив, як то ті бу­дуть виходити з церкви. Люся Жабка навіть намагала­ся якось цього свого знайомого виманити з компанії й завести десь геть. Але гість не йшов, щось його більше цікавило, аніж Люся, може, котрась інша з дівчат. Тоді дівчата вирішили всі йти геть та й завести цього гостя. Але не встигли. Гість покерував ними, а не вони ним, — він показав їм на старезного ченця в чорній одежі і в скуфейці, що з'явився звідкілясь, ніби вийшов з му­зею, і став біля стовпа з верьовкою, й узявся за ту верьовку... І гість почав розповідати їм, що це дзвонар цієї церковці, а раніше це був знаменитий дзвонар знаме­нитого колись місцевого монастиря; а наймення йому Паїсій, а дзвонив він колись так, що під його дзвони можна було танцювати... І от через те, що їх гість заба­вив такими байками, вони всі стали свідками досить цікавої й незрозумілої події.
Старий дзвонар, чернець Паїсій стояв біля стовпа й однією рукою спирався на костур, а другою тримався за верьовку, щоб смикнути її й таким чином бамкнути в того маленького дзвона, до якого верьовка ген на дзвіниці прив'язана... аж тут з дверей церкви вийшла Ата й слідом за нею її товариство. Дзвонар у дзвона бамкнув раз, але потім пустив верьовку, надзвичайно здивований тим, що з церкви вийшла група молоді. Цього він не бачив уже давно. Він ступнув крок на­зустріч і так наче остовпів. Стояв і дивився на Ату.
Ата теж зупинилася й здивовано наставилася очима на ченця. Дивно. Такий чернець! Таке в нього обличчя якесь.
А обличчя в ченця все більше й більше промінилося. Він пильно вдивлявся Аті в очі й ворушив губами. На­решті запитав тремтливим голосом:
— А чи не звати тебе, дівчино, Аталеєю?
— Так... — відповіла розгублена Ата.
Тоді старезний чернець, почувши це «так», зняв ста­речою тремтливою рукою скуфейку і... вклонився Аті до самої сирої землі. Випростався, надів скуфейку й, даючи дорогу, одступився набік.
Це було приголомшуюче.
Ата зовсім розгубилася. Хотіла підійти й запитати, хто він і звідки її знає, але замість того закрила лице руками й швидко зійшла зі сходів, пішла до мармуро­вих фігур, що блукали в гущавині помежи старезними соснами. Сценка стрясла її до глибини душі після всьо­го, що вона пережила в церкві. Вона цей поклін теж віднесла на карб своїх одвідин церкви й навіть і в го­лову не клала, щоб за цим стояло щось інше ще, щоб старий чернець вклонився їй до сирої землі з якоїсь іншої причини. А щодо її ім'я — то хто ж не знає її ім'я!
Компанія дівчат разом з гостем рушила слідом за Атою. Їм було страшенно цікаво знати, що ж то сталося і в чому річ. Чому той чернець химерний уклонився їй, як принцесі? І чого це він і досі стоїть ще там і проводжає дівчину таким зволоженим, таким чудним погля­дом? Чи не закоханий? (Шепіт, смішки).
Коли компанія знайшла Ату, вона вже була спо­кійною, опанованою. Стояла й роздивлялася однокри­лого янгола на чорнім надгробку з золотими літерами:
«КУПЕЦ ПЕРВОЙ ГИЛЬДІИ ОСТАП КУРЫЛО. Род. 1831 - ум. 1913»
Коли гість знайомився з Атою, він тонко посміхався, як людина, яка має щось на думці а чи знає якусь таємницю, що стосується цієї дівчини і, може, навіть цього епізоду. Але Ата не звернула на це жодної уваги. Як не звернула уваги й на атестацію, що її дала Люся Жабка гостеві: «Директор музею історичного, знамени­тий історик і археолог, товариш Барат, Михайло Барат!» І додала: «Закадичний друг Людки Богомазової» — з чого всі дівчата зареготалися, і тільки тоді проки­нувся в Ати інтерес, та ще коли хтось з дівчат пошепки поінформував, що це колишній петлюрівський офіцер та що це та людина «смілива й гостроязика», яка дала Людмилі Богомазовій кличку «ГЕНЕРАЛЬНА ЛІНІЯ», та що за це її навіть ніхто не покарав, бо, «це було так до­тепно й убійче правильно». Після цього Ата глянула пильніше на нового знайомого й навіть згодилася ра­зом з усіма йти на його запрошення оглядати його му­зей. А він заодно приобіцяв ще й розповісти анекдот про оцього Курила, лише розповість він її на тім самім місці, де той історичний анекдот виник.
Звичайно ж, ніхто не зважився розпитувати Ату про історію з ченцем, та й все одно те було би марно, вона сама нічого не знає.
Так відбулася одна надзвичайна Атина пригода цьо­го дня. А тепер вона пішла по другу пригоду.
* * *
Епізод з ченцем розшифрував хто інший, але для се­бе. В той час, коли чернець уклонився Аті до землі, як принцесі, хтось зовсім несподіваний спостерігав цю сце­ну, — стояв на дзвіниці непомітний і дивився з-за пере­хрестя товстих бантин. Це був Петро Сміян. Він мимо­волі став свідком цієї химерної сцени, бо був у цей час саме «вдома», тобто в цім своїм «нелегальнім меш­канні», однім з кількох подібних пунктів відпочинку в його безпритульнім житті...
Коли компанія пішла, Петро ліг горілиць на соло­му, настелену на помості, де він перед тим лежав, як той Квазімодо, і де він був звичний відпочивати під час своїх мандрів на дозвіллі, і, заклавши руки за голо­ву, замислився, «що б це могло означати?». Та ось за­рипіли сходи внизу, й на дзвіницю здерся старий чер­нець, і між ними, як між добрими приятелями, відбу­лася така розмова:
— Слухайте, отче! Звідкіля Ви знаєте цю дівчину? Чернець скинув скуфейку, витер пітне чоло й сів поруч на соломі, якийсь час сидів мовчки розгублений, вагаю­чись і в той же час по-дитячому посміхаючись. Вітерець грався ріденьким білим пасемком його останнього волос­ся, що ще трималося на маківці, як чубок у древнього-древнього запорожця. Петро мусив знову повторити своє запитання, але старий щось не мав охоти відповідати. Ніби змагався сам з собою, зважував, чи говорити йому, чи ні. Нарешті проговорив тихо, ніби сам до себе:
— Як же ж мені не знати цієї дівчини?.. Як я її ма­леньку на руках бавив...
— Та-ак?! Чия ж вона? Хто вона?
— Вона дочка одного великого чоловіка... Еге ж, ве­ликого чоловіка...
Петрові раптом здалося, що він здогадався, про кого мова. Був страшенно вражений, одначе не вірив і чекав, що буде далі. А чернець вже не міг зупинитися в своїй довірливій одвертості. Він посміхався крізь вологу очей і говорив з самого серця:
— Еге ж, великого чоловіка... Правда, він улашту­вав «дитячу державу» в монастирі, але не він той монастир закривав, це зробили ще до нього, інші... Та це й справа Божа, Бог спитає, Бог тут судія... А він робив усе по Божому ж заповіту — він любив людей. Він лю­бив дітей. Він організував дитяче царство для всіх сиріт і вбогих, для всіх покинутих, для всіх отих без­домних і безпритульних маленьких «розбійників»... Він ними піклувався... Він їх визбирував по смітни­ках... Він їх учив... Він їх уму-розуму навчав, у люди ви­водив, вчив їх чесно працювати і вчив їх грамоті та всіх наук... І вчив любити свій край, найперше любити свій край... Він був їм батьком і матір'ю... і було їх у нього зо дві тисячі, зовсім манюсіньких і старшень­ких... І мене він пригрів і не штурхнув ногою, і багато нас таких, теж безпритульних... Я там працював і я все бачив. Бачив, як то по-справжньому треба любити лю­дей і скільки терпіння для того треба, й як треба лю­бити свій край і свій нарід... (Сивий чернець зітхнув)... І за це він умер... Так (знизив голос до шепоту) роз­стріляли (і боязко озирнувся по цих словах)... Замучи­ли... Ще за його життя я бавив малесеньку його дочку, оцю... дівчинку Аталею. Потім всіх розігнали, а дівчинка ця потрапила в безпритульні, в такі самі, яких її батько визбирував був по всій землі. А з без­притульних потрапило дитя десь в «дєтдом». І тиня­лося по тих «дєтдомах». Та й загубилося зовсім. І, ма­буть, загубило й прізвище своє, й навіть ім'я...
Чернець витер шорсткою, зморщеною рукою очі. І по­сміхнувся, згадавши сцену, й покрутив головою втіше­но:
— Е, ні, вона не забула своє ім'я!.. Не забула... В ба­тька пішла. Горда і все ж така проста... Яка дівчина! Не­наче янгол прийшов із неба порадувати мене старого перед смертю...
В Петра калатало серце.
— Так вона дочка Діденка?! Діденка?!. Так вона не Дахно... Боже! Вона дочка людини... такої незабутньої... Найкращої з усіх людей, яких він досі знав... Людини, виключної шляхетності, виключної мужньості й ви­ключної чесності!.. Он воно що.
І тепер багато чого з поведінки й вдачі цієї дівчини бу­ло для нього зрозумілим. Це успадковане... Але тут же в душу закрався страх; Петро схопив старика за плече:
— Отче! Ви комусь про це вже говорили?
— Ні! — аж відсахнувся злякано сивий чернець. — Ні, що ти, Бог з тобою, сину!..
— А Аталея... ця дівчина... про вас знає, хто ви?
— Ні... — зітхнув глибоко, — авжеж, ні... Та навіщо їй і знати...
— Для чого ж ви зробили те, з тим поклоном?
— Грішний, сину! Твоя правда... Та не міг, брате, ви­тримати... Як я ж її на руках вибавив!..
Петро похмурився. Сидів довго задуманий. А тоді встав, збираючись іти, й поклав ченцеві руку на плече.
— Отче! Того нічого не було. Ніколи не було! Ви бе­регли цю таємницю досі, ви й заберете її з собою до Бо­га. Людям вона не потрібна. Вони зроблять з неї вели­ке горе.
— Так, так, сину. Я про це все життя пам'ятав, всі ро­ки пам'ятав. Я про це пам'ятатиму й рештку днів моїх... З Богом, сину!
— Амінь! — Петро зробив дідові римський жест ру­кою, посміхнувся про себе й, перекинувши сорочку навскіс через плече, пішов собі, гологрудий, засмалений сонцем, в моргулях біцепсів, як гладіатор.
……………………………………………………………………….
Ми дзвіночки — лісові цвіточки,
Славим день... Славим день... —
ллється звідкись у Петрову душу тріумфальна сонячна пісня, як шал сонячного проміння. Увіччю стоїть образ — ніжний, трохи запечалений дівочий профіль і як той дзво­нар уклонився перед ним, мов перед царівною, а у вухах дзвенить дивна пісня. Це її пробудив якимось чаром той дзвонар. Сотні дитячих голосочків зринають з темних глибин і дзвенять над усім, над тяжким намулом пам'яти, ніби проліски пробиваються з-під купи прілого брудного листу й перетлілого бур'яну:
...Славим день.
Славим день!..
Ми співаєм —
сонце зустрічаєм, —
Дзень...
Дзень...
Дзень!..
Славим день!
Фіалки і конвалії, проліски й дзвіночки, білі лілеї й ро­жеві тюльпани і нагідки... Багато їх. Вони лепечуть ніжни­ми голосочками й водять танок Горюдуба. А помежи ни­ми метелики й золоті бджілки... Це все маленькі діти так виряджені крутять кольорову веремію весни й співають під акомпанемент рояля. Це дитячий весняний балет. І це все в дитячій республіці... Не в тій, що «Педагогічна пое­ма» Макаренка, а в іншій, кращій, і ось тут близько, — там он, де височіють шпилі й вежі на молочно-фіалковій горі за зеленими луками, за борами сизими. Там, де народи­лась ця дівчина, хоч вона, напевно, про те й не знає. Тепер там руїна чи якийсь музей, тепер там запустіння. Чиясь зла воля все зруйнувала, далебі, щоб ті дзвіночки, лісові цвіточки не славили день на прекрасній співучій мові дідів і прадідів. А вони славили! А чиясь відважна і дерзка воля, горда і полум'яна, одягла їх і причепурила, вдихнула в них любов до цієї землі й до всього живого на ній, і свою гордість, і свою полум'яність... В Петровій душі розгор­тається незабутня картина спогадів: в колосальній залі (великій, мов полігон) повно дітлахів — зовсім малих дошкільнят і старшеньких школярів, недавніх сиріт і без­притульних, — море їх, білявих, русявих і чорнявих голівок. Те море мерехтить у Петрових очах і гойдається...
Ми дзвіночки — лісові цвіточки,
Славим день, славим день...
Це з естради лунає пісня квітів. Малесенькі виконавці — білі конвалії й блакитні проліски — такі зворушливо серйозні, з незрівнянним натхненням і грацією демон­струють самі себе — квіти весни. З ніжними пелюстка­ми й крильцями вони пурхають в ритмі танку й завми­рають в апофеозі радості й дзвенять під акомпанемент рояля та під невидимі іншим зали помахи руки старень­кої Марії Степанівни... Зворушлива Марія Степанівна, а ще зворушливіший цей її весняний балет, де зовсім крихітні актори часом збиваються з ритму рухів, але це так і треба збиватися з ритму рухів, це їм усі вибачають, бо так і треба — це квіти весни, а не актори, це стихія руху, сонця й радости. Це так і треба... Одначе з ритму пісні вони не збиваються...
А на простінках перед естрадою з обох боків виписа­но великими літерами, як молитву, що її треба завчити напам'ять і завжди пам'ятати, виписано не для цього свята, а взагалі: з одного боку, як слова гніву і сліз:
О слово рідне, орле скутий,
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам'ятно забутий.
А з другого боку, як девіз, як постріл:
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним!
Пісня переливається через край естради — «Ми співаєм, сонце зустрічаєм...» — й її підхоплюють сотні дзвінких голосів у залі:
Славим день!..
Славим день!..
Дзвенять і хвилюються, як морський прибій... З ест­ради збігає група конвалій і пролісків, і так закосиче­них діток, у намисті, в червоних чобітках, в вишива­них сорочках, — вони несуть великі китиці живих квітів у руках — білих лілей і тюльпанів.... Вони не­суть їх туди, де в першім ряду сидить їхній «батько», кремезний, «патлатий», «сердитий», але такий доб­рий завжди Марко Григорович. Він підводиться — величезний, як мамут перед цими малятами, він су­тулиться, щоб бути хоч трохи меншим, лице його розпливається в добрій широкій посмішці, — він бе­ре квіти, підіймає по черзі тих, що принесли дарунки, високо й цілує кожного в щічки... А заля сміється й гримить:
Славим день!..
Славим д е нь!..
Чи знає ця дівчина, хто був її батько? Хто був він, і за що його знищено?
Він був той сівач, що сіяв зерно, яке може приглухну­ти, але ніколи не може пропасти, — зерно великої любові до людей і вітчизни й полум'яної спраги свободи. Ні, воно ніколи не може пропасти.
Тепла хвиля підіймається до горла з самої глибини серця. Чи то від думки про дівчину цю надзвичайну, чи від спогадів про ті дні далекі, незабутні, що формували й його Душу.
XVI
Ще одна церковна пригода
Директор музею — чоловік саженного зросту, з орли­ним носом, з начисто виголеним черепом, підкреслено неохайний, що сприймається як претензія не то на репу­тацію великого філософа, не то представника дорево­люційної богеми, як про неї пишеться в книгах. Хоч ця зумисна бравада неохайністю — це, власне, стиль інший, стиль сучасності, — підігравання «під пролетаріат». А як сказати правду, то вона й зайва, ця брава­да, бо не дуже-то й дисгармонує з навколишньою дійсністю, де вважається нормальним ходити розхрис­таним по центру міста, а вже з закасаними рукавами то завжди і всюди, і навіть до театру. Така ж неохайна й директорова мова, — демонстративно пересилувана ряс­ними москализмами, каліченими французькими, німецькими й латинськими словечками.
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Буйний вітер - 14
  • Parts
  • Буйний вітер - 01
    Total number of words is 4638
    Total number of unique words is 2244
    25.8 of words are in the 2000 most common words
    35.0 of words are in the 5000 most common words
    40.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 02
    Total number of words is 4622
    Total number of unique words is 2307
    27.0 of words are in the 2000 most common words
    36.7 of words are in the 5000 most common words
    42.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 03
    Total number of words is 4718
    Total number of unique words is 2241
    28.0 of words are in the 2000 most common words
    38.6 of words are in the 5000 most common words
    45.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 04
    Total number of words is 4688
    Total number of unique words is 2193
    26.3 of words are in the 2000 most common words
    36.9 of words are in the 5000 most common words
    42.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 05
    Total number of words is 4631
    Total number of unique words is 1880
    30.3 of words are in the 2000 most common words
    41.5 of words are in the 5000 most common words
    46.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 06
    Total number of words is 4273
    Total number of unique words is 2135
    23.7 of words are in the 2000 most common words
    32.5 of words are in the 5000 most common words
    39.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 07
    Total number of words is 4663
    Total number of unique words is 2223
    25.0 of words are in the 2000 most common words
    34.3 of words are in the 5000 most common words
    40.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 08
    Total number of words is 4762
    Total number of unique words is 1935
    31.3 of words are in the 2000 most common words
    43.0 of words are in the 5000 most common words
    48.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 09
    Total number of words is 4656
    Total number of unique words is 2163
    25.6 of words are in the 2000 most common words
    37.0 of words are in the 5000 most common words
    42.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 10
    Total number of words is 4637
    Total number of unique words is 2312
    24.5 of words are in the 2000 most common words
    34.1 of words are in the 5000 most common words
    39.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 11
    Total number of words is 4619
    Total number of unique words is 2331
    25.2 of words are in the 2000 most common words
    35.6 of words are in the 5000 most common words
    41.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 12
    Total number of words is 4568
    Total number of unique words is 2275
    25.8 of words are in the 2000 most common words
    35.5 of words are in the 5000 most common words
    41.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 13
    Total number of words is 4751
    Total number of unique words is 2233
    26.6 of words are in the 2000 most common words
    38.2 of words are in the 5000 most common words
    44.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 14
    Total number of words is 4667
    Total number of unique words is 2177
    29.7 of words are in the 2000 most common words
    40.6 of words are in the 5000 most common words
    45.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 15
    Total number of words is 4603
    Total number of unique words is 2166
    27.4 of words are in the 2000 most common words
    38.6 of words are in the 5000 most common words
    43.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 16
    Total number of words is 4464
    Total number of unique words is 2190
    25.4 of words are in the 2000 most common words
    35.9 of words are in the 5000 most common words
    41.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 17
    Total number of words is 4716
    Total number of unique words is 2267
    27.9 of words are in the 2000 most common words
    38.5 of words are in the 5000 most common words
    44.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 18
    Total number of words is 4643
    Total number of unique words is 2247
    26.5 of words are in the 2000 most common words
    37.7 of words are in the 5000 most common words
    43.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 19
    Total number of words is 4776
    Total number of unique words is 2227
    25.9 of words are in the 2000 most common words
    35.5 of words are in the 5000 most common words
    40.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 20
    Total number of words is 4827
    Total number of unique words is 2145
    26.6 of words are in the 2000 most common words
    38.5 of words are in the 5000 most common words
    44.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 21
    Total number of words is 4624
    Total number of unique words is 2414
    22.9 of words are in the 2000 most common words
    32.2 of words are in the 5000 most common words
    37.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 22
    Total number of words is 4646
    Total number of unique words is 2339
    24.8 of words are in the 2000 most common words
    34.4 of words are in the 5000 most common words
    40.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 23
    Total number of words is 4631
    Total number of unique words is 2296
    26.5 of words are in the 2000 most common words
    37.2 of words are in the 5000 most common words
    42.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 24
    Total number of words is 4627
    Total number of unique words is 2229
    25.9 of words are in the 2000 most common words
    37.3 of words are in the 5000 most common words
    42.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 25
    Total number of words is 4449
    Total number of unique words is 2002
    29.3 of words are in the 2000 most common words
    40.1 of words are in the 5000 most common words
    46.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 26
    Total number of words is 4737
    Total number of unique words is 2070
    29.0 of words are in the 2000 most common words
    40.8 of words are in the 5000 most common words
    47.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 27
    Total number of words is 4428
    Total number of unique words is 2256
    23.2 of words are in the 2000 most common words
    31.6 of words are in the 5000 most common words
    36.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 28
    Total number of words is 4696
    Total number of unique words is 2266
    25.5 of words are in the 2000 most common words
    36.0 of words are in the 5000 most common words
    41.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 29
    Total number of words is 4585
    Total number of unique words is 2309
    25.0 of words are in the 2000 most common words
    35.0 of words are in the 5000 most common words
    41.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 30
    Total number of words is 4525
    Total number of unique words is 2284
    25.9 of words are in the 2000 most common words
    36.3 of words are in the 5000 most common words
    42.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 31
    Total number of words is 800
    Total number of unique words is 487
    36.9 of words are in the 2000 most common words
    45.6 of words are in the 5000 most common words
    50.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.