Буйний вітер - 22

Ще рік, ще день тут чувся плач рабів!..
Так. І ніяка пляма не в силі того замазати, не в силі заступити цього тріумфу, скропленого людською кров'ю сміливих і дерзких навіть вже після того, як бу­ло накладено цю брудну мертву пляму... І прийде час — він ударить блискавицями, розсиплеться громами, спаде дощами буйними й стане райдугою через усю землю...
Петро сидить з приплющеними очима й посміхаєть­ся... Скільки, скільки їх є по світах, що в їх серцях ще тліє та іскра, ще дзвенить той тріумфальний крик рабів, які раз спробували не бути рабами! І скільки сердець ще го­рить, запалених від цього смолоскипа... Блукає посмішка по обличчі, йде слідом за мандрівними думками...
Це було зворушливо й смішно з тим магічним підпи­сом, що ствердив лет людської душі, — «О. Олесь». Хто він? І який він? Всі були залюблені в це невідоме ім'я. Всі дівчатка й хлопці, що називалися Сашками, Олекса­ндрами і навіть Олексіями — стали називатися Олеся­ми... І навіть Люся якось умудрилася перейменуватися на Олесю... Ціла епідемія Олесів!!.
А думка лине до всіх розпорошених десь, у яких сер­це вірить, вірить...
Багато пропало, багато заблудило, як ластівок у не­году страшну, і вже не вернуться, але багато їх і летить десь гордим, сміливим летом... безперечно, летять, ле­тять десь!..
В залі холодно, вогко і печально.
В горішні вибиті шиби добивається звук ззовні, десь здалеку-далеку, заблуканий і ледве чутний. Так, ніби бджола заблудила і деренчить у розпачі об шибу... То десь там за мурами, далеко, під сонячним сліпучим синім небом, на шовкових травах і в дібровах шумить... Але чому так тужливо?!. — Петро прислухається до журливого одинокого голосу баритона, що загнався найдалі, перегнавши всі інші звуки, й бархатною ниткою веде мрійну прошву на їхньому далекому тлі, — прошву мужеської пристрасті і смутку...
Я бачив, як вітер березку зломив,
Коріння порушив, гілля покрутив...
Але чому так тужливо?!
І чому він так бере за серце й тягне за собою?
* * *
Гулянка в повному розпалі. В могутньому старезно­му лісі на крутих берегах ріки, ген по всій довжині і да­леко вглиб лісу розташувалася маса народу, ятки з кра­мом, буфети з горілкою й пивом, і так пивні діжки з кра­нами на зеленій траві, оточені юрбами пияків, що однією рукою підносили гроші, а другою підставляли кухлі. В кількох місцях на грубих дощаних лавах розта­шовані оркестри. Помежи віковічними дубами, ясенями та кленами висять довжелезні червоні транспаранти з ударними, «животрепетними», повчальними й мо­ралізуючими гаслами та цитатами, вроді: «СОЛНЦЕ, ВОЗДУХ І ВОДА - НАШІ ЛУЧІПІЄ ДРУЗЬЯ!» «СОЦІАЛІЗМ - ЕТО СОВЄТСКАЯ ВЛАСТЬ ПЛЮС ЕЛЄКТРИФІКАЦІЯ!» «ВПЄРЬОД К КОММУНІЗМУ!» «БДІТЄЛЬНОСТЬ, БДІТЄЛЬНОСТЬ І ЄЩЬО РАЗ БДІТЄЛЬНОСТЬ!» тощо. Транспаранти висять і упопе­рек ріки, від дуба до дуба на протилежних берегах, — особливий шик! — на довгому-предовгому кабелі. В од­ному місці, в центрі всієї території маївки через усю ши­рочінь ріки висить транспарант: «ЖІТЬ СТАЛО ЛУЧІПЕ, ЖІТЬ СТАЛО ВЄСЄЛЄЄ, ЧОРТ ВОЗЬМІ! Сталін». Хтось додав «чорт возьмі» від надмірного «усердія», допомагаючи вождеві. Вийшло мудро і ди­намічно.
Так як їх редагував, мабуть, культпроп обкому, він же й редактор «Червоного Комунара», Страменко, — транспаранти всі написано по-російськи. Інакше й бути не могло. Тут сказався увесь геній «хахла вірнопіддано­го». І навіть в тім услужливім додатку.
Окремі якісь споруди були на пишному острові, — там ротонда для найкращої оркестри, кольорові великі парасолі, гарний буфет і навіть гарні (привезені) крісла та стільці під напнятим тентом. Там розташувалась еліта суспільства. Острів — це її резиденція маївчана. По острову так само майорять червоні транспаранти, а для відзначення, що це центр довколишнього світу, йо­го часова столиця, — на високій щоглі було пристосова­но блискучу дзеркальну кулю (здається, позичену з місь­кого парку). Берег острова заставлений густо гарними човнами, навіть моторовими.
Компанія з Атою й з Павлом хотіла минути острів і проїхати далі, під Доброславівку, але їх угляділи з ост­рова й змусили причалити. Особливо старався заверта­ти човни Страменко; він виглядав іменинником і був уже досить підпилий та надзвичайно веселий. Також на березі стояв Сазонов і Калашников, і всі-всі вельможі, деякі з своїми жінками чи коханками, — і всі завертали човни. Була тут і Людочка Богомазова в екстравагант­ному купалевому строї. Був і Добриня-Романов з яки­мись кумпаньйонами, озброєні біноклями (для чого з біноклями?! Ага, щоб бачити краще той берег, до якого можна, докинути палкою!). Страменко теж був з бінок­лем, цейсівським, військовим, т. зв. «семикратним», в який можна, побачити навіть те, що робиться за тією он далекою горою.
Всі вже були трохи підгулялі (і коли вони встигли!), а чи то так діє вільна природа й позаслужбова ситуація, — панувала досить вільна, панібратська атмосфера...
Кажуть, що перед цим був мітинг, ген там, на тім боці, де рябіє висока трибуна (вже був!) — відкривали свято й виступало головне начальство, а найкраще ніби пописався Страменко, — він говорив про новий побут, про етику й мораль соціалістичну, здорову, а не буржу­азну гнилу, про соціалістичну родину й про солідарність світового пролетаріату... А після мітингу начальство переїхало сюди, на острів, зі скромності, щоб не заважати трудящим — і навпаки. Повна свобода всім! Тим більше, що цей острів кілька днів спеціально для скром­ного начальства обладнувалося. І тепер він — так би мовити, урядова, екстратериторія, фортеця начальства й соціалістичної моралі, едем новітніх пуритан, відме­жований від усіх п'яниць по тім боці глибокою водою й страхом, то пак молитовною пошаною.
Аті було чомусь страшенно смішно й страшенно ве­село, якийсь наглий шибеничний гумор опанував її. Цікаво! Найголовніші равлики! Царі всіх равликів бу­дуть ось тут виступати,— будуть вилазити з мушель і вона буде все бачити, зблизька! Зовсім зблизька! А як­що треба буде, може навіть позичити бінокля! — сьо­годні можна — маївка!
Ату привітали всі з такою радістю і щирістю, ніби свою найближчу родичку чи товаришку, й разом з Пав­лом затягли до гурту найвідповідальніших персон, до найбільших риб. Інших дівчат похапали інші знайомі й незнайомі стовпи місцевого суспільства, розсипаючись в милих репліках на адресу «нашого театру».
Ата сміялася від душі, хоч часом і без видимої причи­ни. А втім, якої ж ще кращої причини для веселого сміху, як ясне сліпуче сонце, милий вітерець, чудесний ранок в міріадах діамантів рос і така знаменита весела компанія равликів!.. Ха-ха-ха!
«Найбільші риби» розташувались «по-пролетарському», зумисне «по-пролетарському», тобто не як удома, а як на маївці, — на величезному брезенті, заставленому наїдками й напитками, і зовсім невимушено... Рогач, наприклад, сидів без піджака, в самій сорочці, з підтяж­ками наверх, але побачивши Ату, все-таки піджак мусив одягти, — ще, значить не підгуляв. Калашниіков рису­вався в самих трусах, пишаючись волосатими ногами. В трусах був і Добриня-Романов, випинаючи своє круг­леньке пузце та поблискуючи окулярами. Він погладжу­вав пузце руками й блаженно посміхався. Страменко ще до трусів не розібрався, але був у самій майці, без піджака. Деякі суб'єкти були в шикарних випрасуваних убран­нях, в повній формі, але краватки вже в них поз'їжджали набік... Було шумно. Було весело.
Павло упадав біля Ати, намовляючи бути хороброю й не боятися всіх цих «акул», а бути як вдома, — вони не з'їдять, а знайомство пригодиться. Але Ата не потребу­вала умовляння, — почувалася досить хоробро і зовсім весело, щиро весело. І не мала жодної корисної мети, лише цікавість і шибеничний настрій. А чому б їй справді не загуляти в такому ансамблі?! Хтось наливав для всіх, хтось виголошував тости... Спочатку за Сталіна й за партію... Треба було витягати лице в сувору серйоз­ну, урочисту міну... Потім за речі простіші... Потім «за гарних жінок і ще кращих дівчат»... Ні, робилося справді весело! Ата бавилася. Бувши з природи дотепною й то­вариською, смішила сусід і сміялась з вдалих їхніх до­тепів сама, жваво розмовляла з Павлом і з білявою че­пурною сусідкою, досить цікавою особою, недавньою студенткою ІНО, а тепер дружиною чи подругою ко­мандира полку... Словом — замаювала.
А Страменко ходив навколо Ати гоголем, із шкіри ліз, щоб чимсь догодити, — так вже упадав і так зали­цявся!.. «Причепився як реп'ях»... Заводив розумні роз­мови... Нагадував про візиту до редакції, щось натякав відносно ордена, п'януватим язиком плів якісь нісенітниці, що мали правити за компліменти, а очима просто жер бідолашну дівчину, живцем жер, геть роздя­гав її тими очима. Аті це не подобалось. Але — що ж зробиш? здурів чоловік...
Ата не зчулася, як і їй в голові зашуміло від випито­го вина. Як вона не відбрикувалась, як не хитрувала, а все ж той добрячий Рогач (така слава про нього, як про «добрячого»), досить-таки милий і симпатичний чо­ловік, присилував, та ще підтримуваний надто енергійно Страменком (що вдався до такої хитрої так­тики, до такого посередництва), мусила кілька чарок пригубити, а пару келихів вина й випити... В голові шуміло, і було вже зовсім смішно. Навколо по всьому простору, на всій землі, у всьому ніби світі стояв гул — шуміло свято. Здавалося, що ціла земля закружляла в каруселі... І тут Аті довелося трохи й здивуватися.
Розгулявшись, набравши найбільшого, так би мови­ти, душевного розгону, начальство почало співати... Спочатку хтось затягнув «По далінам і па взгорьям», — але не вийшло. «Забуксувало», пожартував хтось. Справді, подібне. Ніби кепська машина, почмихала-почмихала й стала. Випили. Ще випили! А тоді затягнули «простіших». І як же ж заспівали! На превелике Атине здивування. Равлики заспівали!! Ніби з одчаю, що та «по далінам» не вийшла, врізали іншої, «простішої»:
Ревуть, стогнуть гори-хвилі
В синесенькім морі... —
найулюбленішої пісні міста Нашого.
Ата не може вийти з дива, як вони ту пісню розгойда­ли. Підпилий Сазонов (ніби підпилий) і собі підтягає смішним своїм московським «нарєчієм», бо мусить три­матися цієї стихії, інакше будеш білою вороною. А всі інші тягнуть хіба ж так, по-козацьки. Як тільки Рогач почав цю пісню, зразу злізлися до гурту всі пияки й співали «за­писні», — Чубенко й Гаврюшка Цигип і ще якісь вусаті й безвусі козарлюги, знеосіблені щодо чинів і ранг, бо в са­мих трусах, і розамунічені командири військові, й так різні обкомівські «бюрократи», звільнені зараз від бюрократиз­му й від страху перед начальством. Гурт зібрався великий, і пісня гримнула на славу. Аж там на протилежному березі слухали й підсміювались «піддані» — «начальство співає!» «Здійснює місцеву культуру», «національну формою, соціалістичну змістом». «Чого сп'яну люди не втнуть!»
Сазонов, звичайно, співав дипломатично, достосовуючись до мас, — він все вірний собі — співає й пильно дослухається, що ж це вони такого співають, мерзавці! «Плачат, тюжат казачонкі!..» — підтягує він, а чого плачуть — невідомо йому, бо таки й випив добре. «Бач, в турецькій неволі плачуть! Ну, в турецькій, — значить, правильно, в буржуазній. Все правильно».
Павло лежить на брезенті, спершись головою на лікоть, посміхається «в вус», і підморгує Аті, мовляв, чуєш? Ата чує. Ось вони, равлики!! Ха-ха! Вилазять з мушлі!.. Вила-а-азять!.. Хміль ударив їм у голову й по­робив їх співучими!
Ось вони гримлять вже іншої:
А вже років з двісті, як козак в неволі!
Понад Дніпром ходить, викликає долю... —
щоби визволила їх, п'яниць, із біди. Смішно, такі здоро­венні, пихаті й пикаті, такі великі вельможі і... просять­ся так слізно. А бідолашна доля їх визволити не може. Вона тонесеньким Цигиповим тенорком озивається, як з того світу, що не може, бо сама в неволі. Тоді всі підхоплюють понуро й грізно, сп'яну громоподібно, гримлять на всі легені і на всю душу:
...Гей, гей, у неволі,
У ярмі!
Під туррррецьким караулом
У тюрмі!!.
Сильно, дуже сильно натискають на «турррецьким», щоб часом хто не подумав, що під московським. Вони хоч і п'яні, але тут не дадуть маху. Воронь Боже! Що ска­же Сазонов!
Чубенко-стариган дивиться на Ату через увесь брезент і посміхається, рикаючи октавою: «під!-ту!-рець!-ким! Кар!-ра!-ву!-лом!..» А посмішка та лукава каже: «знаєм, знаєм, дочко, під яким це ми каррравулом! Під сазоноським, от під яким! Він он, барбос, лежить і удає, що теж співає!»
Пісня виходить прегарно. Бач, вони-бо її знають, так би мовити, на пам'ять, бо співали з дитинства, а навчилися в батьків, а батьки в дідів і тому збитися не мо­жуть. І диригента не потребують. Тільки зараз вони здатні її заспівати хіба лише отак сп'яну, коли всі галь­ма попустяться і супоня розсупониться.
Не співав тільки Страменко. Чи не вмів, чи на всяк випадок «відмежовувався», не хотів ризикувати, пам'ятаючи, попри весь хміль, хто він, де він і хто це там такий лежить он збоку в цивільному і теж «співає», ремиґає, водить щелепами... А може, не співав тому, що не мав сили, бо сила вся пішла в очі, які він дер на Ату, на таку променисто-розсміяну зараз, дівчину Ату, — не міг тих очей одвести. Тільки ж дівчина на нього — жод­ної уваги. Жоднісінької!..
Всі залицяння Страменкові скінчилися тим, що він понуро вихилив ще кілька чарок горілки та кухлів пива й пішов десь геть...
Співаки нарешті похрипли. І те сказати, коли-то во­ни співають, та ще так деруть горло, як сьогодні! Раз на рік, а може, й того менше... Після співу пили. їли. Знову пили... Знову пили... І скоро геть все з'їхало з ко­пилів пристойності й сякої-такої культурності й поко­тилося в розгнуздану, нестримну пиятику. Новітні пу­ритани пустилися берега. Пустилися берега та й поча­ли розгортатися у всій красі і величі... Здалися в полон Бахусові без жодних застережень... На кін вийшла бра­вада, пияцька нестримна бравада... хто більше може! Гриміли якісь безглузді тости... Літали якісь фрази. Якісь заспіви... Грала оркестра. Грали гармошки і пате­фони. Помалу з колективної засади святкування пе­рейшли на одноосібну, або парами чи меншими група­ми. Людмила Богомазова понуро пиячила, оточена групою поклонників (здається, зібралися навколо неї чи не всі попередні шефи) — вони всі півлежали на ки­лимах в позах римських патриціїв і пиячили, і флірту­вали. Десь йшли танці, власне не танці, а гасанина сатирів і німф, з погляду кожної ще не п'яної голови. А пісні перекинулися на той берег, в ліс, і гриміли там.
Власне, вони й спершу гриміли там, лише були тут віддалися луною.
Павло десь зник. Ата лишилась сама. І їй стало страшно серед п'яного хаосу. І бридко. Страшно і брид­ко. Голова їй боліла — від вина, і від сонця, і від не­давнього сміху з цих равликів, який (сміх) так нагло пе­рейшов в почуття страху і безмежної огиди. Хтось на неї пильно дивиться, ніби збираючись прийти на допомогу. Це Сазонов, — він лежить боком на червоному килимі, спершись на лікоть, й дивиться на неї пристально, не моргаючи; він увесь час пив, мабуть, найбільше, глушив горілку пивним кухлем, але зовсім не був п'яний. Зовсім тверезий. Він наче хотів щось сказати, але не рухався. Тільки по хвильці Ата вдивилася й побачила, що погляд його олив'яний, холодний, важкий. П'яний.
Голова Аті розболілася зовсім.
Шукаючи рятунку від того болю, вона пішла до бере­га, а тоді понад берегом вглиб острова, шукаючи по­друг, щоби з ними щезнути звідси геть; піти десь і знай­ти хороше місце, та й шубовснути зі стрімкого берега в холодну глибоку воду — купатися. Захміліла голова паморочилась. Так ідучи, почула дівочу пісню й направи­лася на неї. Співали тихо якісь дівчата. Чути, як плюско-талися й гуртом воркотіли якусь нечувану для Ати досі пісню. З вимови й з манери співати — це прості сільські дівчата. Мабуть, Доброславівські. Купаються на тім боці й воркочуть замріяно:
Як ішли воли
із діброви,
А овечки з по-о-ля...
Та й розмовляла
дівчинонька
З козаченьком сто-о-оя...
Ата зупинилася й завмерла зачудована. Така прегар­на пісня! Крізь очерет, як крізь сито, видно мерехкотняву дівочих тіл і сліпучих зайчиків по воді, що танцюють в такт пісні, гойдаються з нею:
Ой, куди їдеш
та й від'їжджаєш,
Молодий коза-а-аче!?
Та за тобо-о-ю ж,
бурлакою,
Дівчинонька пла-а-че...
А в голосах зовсім не плач, а задумливий смішок дівочий і дівоча мрія.
Ата ступила ближче — і раптом закам'яніла: побачи­ла Страменка! Він лежав на піску в очереті, розпластав­шись, і був зовсім нерухомий, лицем униз. Ата злякала­ся, думала, що він мертвий. Може, від сонячного удару! Та придивилася... І вся згоріла: Страменко лежав на че­реві й пильно видивлявся в бінокль крізь люки в оче­реті... Він так був заглиблений в споглядання, що нічого не чув і не помічав поза тим, що бачив на тім боці. Ата вся тіпнулася від обурення, від сорому, від огиди...
— «Санін!!» — раптом спало їй на думку. — «Гото­вий Санін!!» — Згадала, що це арцибашівський Санін отак підглядав дівчат на купальнях... А ці там, на тім боці — прості селянські дівчата, значить голюсінькі ку­паються, бо купальники існують не для них, де-бо їх знайти!.. Скажи, яка розкіш для декого, виходить, цей недолік епохи!.. Бр-р-р!.. Так само згадала, що арци­башівський Санін після таких сеансів розповідав потім усім своїм знайомим про пікантні спостереження... Чи й цей розповідатиме? Напевно ж!
Яка мерзость!..
Ой, куди їдеш, та й від'їжджаєш,
Молодий козаче?!
Та за тобою ж, бурлакою,
Дівчинонька пла-а-че...
Яка мерзость!.. З огидою поточилася назад. Нав­шпиньках. Хотіла крикнути дівчатам, щоб розбігалися там, але язик отерп від думки, що прозрадить, що вона все бачила. Помалу обійшла це місце, де такий великий стовп суспільства займався ділами державної ваги. Пішла геть.
Вона пройшла ще трохи берегом, як раптом почула тихий басовий смішок і якісь репліки, теж в очереті. Бо­же! Та тут за цими павіанами й ступити ніде! І тут на че­реві, так само як і Страменко, лежало двоє мужчин го­лих, власне, в самих трусах, і теж дивилися в біноклі й тихо вимінювалися вражіннями. Так от для чого потрібні тут, на маївці пролетарській, цейсівські семи­кратні біноклі! Щоб краще бачити пролетаріат!.. Один з них був Добриня-Романов, він лежав, крехтячи, прида­вивши своє тугеньке пузце до колючого очерету, й цмо­кав язиком від захоплення, як циган на ярмарку... Вони подавали один одному такі репліки про спостережене, що Ата кинулась прожогом геть... Боже мій! То був один, а тут ще два! Три! Аж три Саніни! Три павіани! Ату опановує страшна огида й презирство від раптової думки, що прийшла в голову, — їй привиділося, що всі ті стовпи суспільства, що недавно так зворушливо співали, всі, в тому числі й старий милий дідуган Чубенко, розлізлися по очеретах з цейсівськими біноклями й підглядають дівчат і дівчаток, майже дітей ще, й мліють на мокрому піску... Бр-р-р!..
Інстинктивно підібрала якусь грубу сукувату палку й пішла з нею геть далі, далі, на безлюддя. Тинялася позагеттю, а серце билося з нестерпним соромом, з мукою...
Зайшла далеко. Сонце пекло, хміль знову почав роз­бирати... Ані Павла, ні жодної з подруг Ата не знайшла, зате знайшла гарне затишне містечко по довгій блука­нині. І аж тут трохи заспокоїлась. «Зрештою, що ж тут дивного! Це ж такі равлики!»
Місце було дуже гарне — яскрава золота латка піску, висушеного й розпеченого сонцем, межи річкою й мальовничою сагою. Сага починалася зразу при латці піску, повна білих водяних лілей, латаття, ряски й баго­виння і одгороджена високим муром очерету від всього дальшого світу. А ліворуч — річка. За річкою десь на тім боці купальники, але далеко. Тиша, затишок, спокій.
Тут нарешті можна відпочити й прийти до пам'яті!
Ата не була з боязких і тому почувалася на цім без­людді прекрасно. Все, чого треба боятися, лишилось да­леко. А тут така дивна, така чиста, така благословенна природа. Піщана латка така гарна, як розстелений м'який, чистий килимок. Зумисне розстелений для неї... Ата простяглася на нім, приємно мружачись проти сон­ця. «Чарівний килимок, щоб літати в мрію». По якомусь часі розібралася, лишившись в самому купалевому строї, що одягла його ще вдома під суконку, щоб не носитись з зайвими речами, і почувалася як на сьомому небі від рап­тової легкості, від почуття справжнього щастя.
«Чарівний килимок, щоб літати в мрію»...
Лежала й вже сміялася з усього, чим хвилювалася, — яке все безмежно, безмежно дурне. Смішне. І всі смішні. І вже їх просто шкода. Почуття великодушної вибачли­вості огортає душу... «Равлики!»
Сонце поливає приском, як окропом, але вітерець ле­генько студить, голубить ніжно шкіру, торкає за при­плющені вії, дуже приємно! Господи, скільки щастя є в світі для людини, а вони... Обважніла голова вже йде колом, під приплющеними віями крутиться веселка, та­ка спектральна каруселя... Потім веселка стала пригаса­ти, натомість розкрилася якась чудесна казкова панора­ма, дивна, феєрична...
Ата не зчулася, як і заснула.
А Павло ходив і шукав її всюди. Й не міг ніде знайти. Він ходив по острову, поглядав і на той бік у діброву, — нема ніде. Він не міг припустити, щоб ця хоробра й смілива дівчина просто утекла з такої почесної компанії геть, щоб цей, воістину відважний Ататюрк, панічно відступив з поля великих завойовницьких можливостей і забився грець його зна й куди на відлюддя й пливе собі в казку на золотому килимку.
Мабуть, вона розсердилась на нього, що кинув саму серед «дідів», та сіла на човна, та й майнула собі десь геть, може, й додому. Але це було би зовсім досадно і зовсім для нього сумно. Ні, вона не така, щоб при­наймні не поглузувати з нього. Він навіть чітко уявляє, як вона буде з нього кпити... Тільки б знайти. Але де ж вона? Голова болить чи душа болить — не розбереш; але не від хмелю болить голова, він фактично майже нічого не пив, а від досади, що взяв і загубив те, ради чо­го сюди приперся сьогодні.
Хотів напитися пива, випив пляшку, а далі згадав дурнуватого того арцибашівського Саніна (щось він засів йому сьогодні кілком у душу, просто ідіотизм якийсь!), згадав, як той «син сонця» хлистав пиво, мов кінь, і йому перехотілося пити.
Проте від Саніна йому сьогодні не легко відчепитися.
Никаючи по хащах, Павло набрів на Страменка в очереті, при тій його «державній» праці. І наче його довбнею по тім'ї стукнуто: «Ну ось він і є! Санін!! У всій красі і величі!..»
Хотів гукнути Страменка й поглузувати, але стри­мався: «бугаїв не дратують!» Небезпечно! Та й — за­надто велика цяця, партійна акула як не як. Не гукнув. Натомість саркастично і з великим пафосом продекламував у душі перед уявною аудиторією, де він би цього партійного попа (культпропа-агітпропа!) висміяв би і розніс в тартарари, вступ зі свого конспекта, квінте­сенцію цілої тієї сакраментальної санінщини, — яск­раві уривки книги, так добре відкарбовані в пам'яті: «Неизменно голая, неизменно возможная женщина стояла перед ним во все мгновения его жизни, й каждое женское платье, обтянутое на гибком круглом, полном теле самки, возбуждало его до болезненной дрожи в коленках...» Ха-ха! От, брат, ти який! Дивись, дивись, а потім будеш розповідати всім дівочі прикме­ти. Дивись, дивись!»
«Ночью ему снились сладострастные й солнечные картины, молодые и красивые женщины...»
Ще б пак! Після таких вправ! Ха-ха!..
«Невысокие груди, круглые плечи, гибкие бедра мелькали перед его глазами, и голова сладко кружилась в сладострастном восторге...»
От, брат, що «мелькає» в нашій культпропівській душі! Чорти б тебе взяли!
Чи ти ба! Як все пасує...
А Страменко сопів і йорзав, щось з азартом ловлячи в бінокль, й навіть не запідозрював, з яким презирством дивиться на нього пара очей; забувши про все на світі, совав по піску ногою, либонь, від «болезненной дрожи в коленках», тим стверджуючи, що «голова его кружилась в сладострастном восторге».
Так бач, чого в нього лежав «Санін» на столі! Божок! Ідеал! «Буржуазний» приклад для «пролетарського» наслідування. Тьху ти!.. Плюнувши, Павло позадкував геть, — Страменко почав зводитись, щоб десь, либонь, іти шукати інших об'єктів для «сладострастньїх восторгов».
Залишивши Страменка, Павло з досади пішов і ви­пив пива біля буфету, а потім никав всюди, все думаю­чи про те ж:
«Он яке діло, га! Та так і до «соціалістичного», так би мовити, лупанарія вже недалеко! Авжеж! Туди би наш культпроп, порядком ідейного шефства, водив би на ви­ховання наших юнаків, молодих і наївних учнів своїх».
В голові і на серці Павлові препаскудно. Либонь, від пива. З досади він пішов пити його ще. Засів у якійсь ятці, пив пиво в надії освіжити голову. Пив і думав:
«Цікаво, про що справді він там мріяв, той ішак, ле­жачи на піску черевом, га?»
І, немов у відповідь, зринуло знову в пам'яті списане з тієї книги, — мрія одного з її героїв про те, «как эта гордая, умная, чистая девушка»... — буде позбавлена ним честі і він потім ще й відстьобає її хлистом.
Тут Павло раптом схопився, як опечений, — він по­думав про Ату.
Де ж вона, Господи!?
* * *
Аті снилося щось жахливе. Задихаючись, вона скрик­нула й проснулась і — о жах! Сон не щез!! Щось тяжке й ричаще душило її за горло, навалилось на груди й дерло їх пазурями, затискало рота... Боже!! Страменко!! Страшний, волоокий, аж синій, задиханий... Він палив обличчя горілчаним перегаром й намагався смердючи­ми губами впитися їй в уста, а руками хотів здерти купалевий стрій, зірвати його...
Він же вічно думав про цю горду, чисту й прекрасну дівчину, образ її переслідував його всюди, і от тепера він нарешті знайшов її — беззахисну, на відлюдді! В ньому за­ревів справжній звір, і він упав на беззахисну жертву...
Ата шалено скрикнула... Мельком побачила якісь пе­релякані обличчя за кущами, що моментально щезли, — боялися втручатися, напевне... Одчайдушно рвонулася і з усієї сили вдарила Страменка в обличчя й вивернула­ся. Але від ляпаса Страменко ще дужче спалахнув і аж завив, намагаючись вчепитися мертвою хваткою.
«Я ж тобі орден!., орден... орден...» — хрипів він, за­дихаючись. «Орррден»...
Ата шалено відбивалася, але вже мовчки, бо розуміла, яке це позорище, коли би збіглися люди, та що потім в змаганні з таким партійним вельможею вона не візьме гору... Раптом в одчайдушному пориві звинулася, як пру­жина, й з усієї сили штовхнула Страменка ногами в груди — штовхнула з страшною силою. Страменко гикнув і по­летів у воду... Він упав у сагу, в болото, повне ряски й ба­говиння, і геть пірнув там, аж забулькотіло... А Ата схо­пилася миттю, пщібрала потоптану свою одежу, схопила рукою на однім плечі обірваний купальник і швидко пішла геть. Побігла. Біля кущів зупинилась — «Втопить­ся!» — але побачила, як Страменко випірнув, мов беге­мот, з мулу і схопився за кущі... «Не втопиться! Герой... Ну й добре...» Подалася. Але не до людей, а далі, геть. До сліз розгнівана, до безтями ображена, обурена...
Страменко виліз з болота, пирхаючи й люто матюка­ючись крізь зціплені зуби, — брудний, увесь в рясці; і бінокля згубив, — даремно він його шукав на березі. На березі валялись тільки дівочі туфельки, на які він зо зла наступав брудними ногами, заливаючи їх патьоками бо­лота з себе... Таких дівчат в «Саніні» не передбачено.
Не знайшовши бінокля, він поплентався до своїх. Хміль йому геть вивітрився з голови, але він удавав п'яного, тинявся, як людина «ні до чого не придатна».
На острові, серед п'яних сатирів і німф майнув веселий шепіток, що нібито Страменко хотів скривдити одну дівчину... оту Дахно... Мужчини, хто чув, сміялися з без­глуздя. П'яна качка! До чого можна перепитися! Жінки, як більш довірливі, обурювалися, але обурювалися з таємни­чої чутки, бо вона твердила, що лише «хотів», але «не вда­лося», і тому обурювалися. А одна, така партдама Клавдія Орлова, спересердя почала навіть бити пляшки:
«Подумаєш! Недоторкана!»
Здається, чужа чистота й честь дівоча її страшенно кривдила.
Та швидко було сконстатовано, що нічого подібного, — Страменко спить собі в машині в холодочку, «п'яний як чіп».
Ату душив гнів і душили сльози, але вона не плакала, сльози стояли в горлі клубком — сльози безмежної образи.
Дійшовши до краю острова, вона перепливла річку, пройшла до водяних млинів і вже аж тут полагодила свій купальник. Потім випрала свою потоптану суконку й повісила її сушитись... А сама вся дрібно тремтіла в нервовій пропасниці: в очах уперто зринала страшна картина, й вона замружувалась і стріпувала головою, відганяючи кошмар. Серце раз по раз скидалося й калатало від відчуття чіпких рук на собі... Перемагаючи інстинктив­ний, панічний порив тікати далі і далі, вона стрибнула сторч головою з кручі в глибоченний вир, виринула на самій середині, пропливла вздовж і впоперек, змагаючись з шаленою крутією, а тоді, натомлена, вилізла на кручу й лягла над прірвою, щоб тут чекати, доки суконка висохне. Але як і висохне, то як же ж у ній, такій пом'ятій, іти до­дому!? І черевички вона загубила, чи забула там... на тім страшнім місці... Але бери їх дарма. Вона не піде шукати... Яка вона не була відважна й завзята, але зараз серце її бігло геть панічно... Намагалася з усієї сили бути спокійною й розважною, а серце утікало. Так, ніби кош­мар тривав далі й вона ніяк не могла прокинутися... Що за безглуздя!.. Ні, занадто великий іспит для дівочих нервів, занадто! А ще більший для юнацької, романтичної душі...
Тут Ату й знайшов Павло. Він прибув запалений, засапаний і страшенно зрадів, побачивши її здалеку. З собою приніс її черевички, знайшовши їх на березі, на золотій латці... І приніс також бінокль, знайшовши там же в траві... Почувши безглузду поголоску, що прошелестіла в якійсь компанії, він перелякано оббігав усі кущі й усі урвища, — черевички знайшов, а дівчина як у воду впала.
«Я думав, що ти втопилася!» — пальнув неопанований від шаленої радості, що бачив Ату живу. Так і паль­нув просто на «Ти» і аж тоді похопився. Але Ата цього не зауважила. А на репліку тільки мляво посміхнулася... Вона зовсім не збирається топитися, хоч і сидить на ду­же зручному для цього місці.