Latin

Буйний вітер - 02

Total number of words is 4622
Total number of unique words is 2307
27.0 of words are in the 2000 most common words
36.7 of words are in the 5000 most common words
42.9 of words are in the 8000 most common words
Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
ads place
— А я знаю? (Наївно знизала плечима). Я не докопу­юсь, не доскіпуюсь. Я тільки констатую. І часом аж пла­кать хочеться, що це таке з людьми сталося! В книгах читаєш (в старих книгах) про людей — гарно як, люди такі чудесні. А в житті кругом поглянеш — тільки самі ріжки з мушель стирчать, та й ті все більше й більше хо­ваються, ховаються... Бр-р-р-р... От... Чого ви так пиль­но дивитесь?
Гук дійсно звівся на лікоть і дуже пильно дивився на дівчину.
— Майте на увазі, — попередила Ата з комічною серйозністю, — ми говоримо один на один і... ми вза­галі мовчимо, якщо вже на те пішло. Ясно?
Несподівано в хлопця надулися моргулі на щелепах, брови насупились — він не в жарт розгнівався.
— Божевільна ви дівчина, Ато! Що ви говорите!! А Ата ніби й не чула. Пересипала рукою пісочок.
— Так, так. Всі ми не те, чим видаємось... І ви теж. Аллах вас знає, Павлику! У вас навіть ріжок не видно, так вони далеко в мушлі... Ха-ха-ха!.. Або от, скажемо, бухгальтер є у нас. Так, уявіть собі, равлик-равликом. Чинуша. Тихше води, нижче трави. Ходить — не дише. Такий ударник на праці. Суцільна праця. Суцільна жертвенність. А... а додому прийде, виповзе трішечки з мушлі і... грає на бандурі й плаче... Плаче... Гм... Умовимось, що ви цього не чули... Тепер підемо далі. Ах, ну чого далеко ходити! Юнак є один у нас... Офіційно — суцільний марксизм-ленінізм. Де! Суціль­ний святий подвижник, лицар світової революції, заку­тий в панцер діамату проти всіх спокус. Суцільний правовірний жрець її, як турецький мулла, що, крім як про Магомета, ні про що більше й не думає. І от — уявіть собі — цей святий діаматчик вила-а-а-зить, як равлик з мушлі, на гарячий пісочок і босоніж, босоніж шпарить позагеттю, з безпартійною дівчиною бай­дики б'є... Ха-ха!
Ата вимовляє «ха-ха», зовсім не сміючись.
Гук не витримує й заходиться сміхом. Лежить і сміється, й дивиться закохано на зіркасті очі, що такі за­раз особливі якісь. А далі:
— Ну й що ж тут дивного. Все в порядку. А може ж, він тую дівчину, скажемо, до комсомолу хоче втягти.
— А-а... Ну, це інша справа. Логічно. Що ж... пробуй­те, товаришу Гук!
Ата бере бедрика на долоню й легесенько дме на нього — бедрик раптом розкривається, як квітка, сяє проти сонця пелюстками крилець, зривається і летить. Ата посміхається чи то з бедрика, чи якійсь своїй дум­ці, — посміхається загадково.
— Так, це логічно... — по хвилі роздуми. — Тільки я щось не помічала, щоб ви її тягли.
— А ви хочете?! — аж підвівся на лікті юнак.
— Гм... Експромтом на такі речі не відповідається. — І засміялася самим голосом, бо то був не сміх, а іронія. — Ха! Якщо ви оце прийшли зі мною сюди, щоб тут на пісочку втягати мене до комсомолу, і якщо ви для цьо­го й Ромео розігруєте, то тяжка-а-а ж ваша професія, друже мій Павле, тяжка-а. А Людмилу Богомазову ви вже втягли, «Генеральну лінію»?..
Це було несподіване. Хвилева раптова мовчанка, а тоді дружний спільний регіт. Вони сміялися щиро, весе­ло, як люди, що мають справді добрий об'єкт для сміху. А об'єкт для сміху таки неабиякий. Справа в тім, що в місті десь там є одна знаменита дівчина, яку звуть усі «Генеральна лінія»: колишня купецька дочка, що до ре­волюції разом зі своїм родом була на самій суспільній горі, а після революції опинилася на соціальному дні; спершу була коханкою начальника НКВД, потім пе­рейшла до рук секретаря Облпарткому, потім в неї за­кохався голова виконкому, й вона стала його коханкою; потім вона перейшла до голови Споживспілки... Потім до голови кооперації... Потім ще до когось... Потім зно­ву до начальника НКВД... Так і ходить. За це цю дівчи­ну, дуже гарну з себе, прозвано в місті «Генеральною лінією», а наймення її Людмила Богомазова. Людмила Богомазова — «Генеральна лінія»...
Пересміявшись, юнак споважнів. Зітхнув.
— Слухайте, Ато! Ви прекрасно знаєте, що я сюди прийшов не для того, щоб втягати вас до комсомолу.
— А для чого ви сюди прийшли, громадянине... О, громадянине!..
— Я прийшов як ваш вірний джура, як ваш раб, як вірний песик... Отак притягся хвостиком... Щоб тут з ва­ми бути на варті й без кінця чекати й виглядати, як... як ітиме один маньяк з лугу чи з бору... чи чорт його зна звідки...
— О, Павлику! Зворушливо!.. Гм... І ти скажи, яка прозірливість! (А в самої пересмикнулось обличчя). Тіль­ки ви про це вже раз говорили.
— Говорив... Ну й колюча ж ви!
— Нічого, лежіть смирно і не бійтесь... Будемо ви­глядати.
— Лише я не розумію, — промовив юнак роздумли­во. — Що ви в ньому знайшли. Ненормальний, пропа­щий чоловік. Тут вже ви дійсно ламаєте комедію.
— О Боже! Ми ж домовилися, що всі тепер ламають комедію. Лише той «маньяк», здається, єдиний стано­вить виняток.
— Так?
— Еге ж.
— Вас інтригують старці... І ненормальні...
— Якщо вже на те пішло, то мене дійсно інтригують старці... якщо вони мають таку... таку страшну авреолю...
— А-а... Ясно.
— Що вам ясно? Ліпше не «акайте», бо нічого вам не ясно... Не те, що ви думаєте. Ви самі знаєте, що я не на­даюсь на Джульєтту ані для вас, ані для кого іншого.
— Згоден... Справді, ви — Ататюрк! Авантурниця, конспіраторка, фантастка, хлопець у спідниці... Аллах йо­го знає ще що... Словом — А т а т ю р к! Вас перехрести­ли вдало.
— Добре. Згода. На цьому давайте й покінчимо. Хай я буду хлопцем. Навіть хай я буду Ататюрком... Давай­те ліпше милуватися білим світом. О!! Що то таке?!
Високо-високо, в опаловій синяві, креслить великі ко­ла чорний, могутньокрилий птах.
— То, мабуть, орел-білохвост.
— От бачите...
— Що?
— Літає!!.
Як вона вимовила оте «літає»! Лице її, задерте вгору, аж засяяло. Очі запалахкотіли. «Л і т а є!!»
— О, о!? А це?!
Далеко десь там, де ходили хмари маленьких блиска­вок, гримнуло тисячоголосе «ура» й покотилось хвиля­ми, як рокіт грому, покотилося лунами десь за бори, за луки, за лілові пагорби.
Ата послухала якусь мить, і сяйво її лиця померкло. Брови наморщились.
А за спиною, на Старокиївській вулиці дудніли й свистали дітлахи. Брови розморщились.
— Слухайте, мій милий Ромео! Ви б краще принесли мені пищиків.
Юнак схопився й миттю щез за парканом. По хвилі він приніс пищиків (стрючків зелених) повну жменю ра­зом з листям і висипав перед Атою. Сам ліг на старе місце, як слухняний песик.
Дівчина вибирає стрючки, которі погрубілі, розлущує їх, виганяє нігтиком зернятка, тоді надкусює один кінчик і вставляє пищик в уста — не пищить. Геть його. Другий... Третій... А її супутник, поглядаючи скоса, збирає викинені пищики й розкладає їх на долоні... Нарешті пищик у Ати запищав. Голосно. Басом. Ата зробила з долонів горщик і накрила ним пищик, а тоді то розкривала долоні, то за­кривала — виходило знаменито, як величезний перепел-«хавкун» десь у житі або як голосисте немовля-Гулівер.
— Нате вам, — доручила Ата пищик юнакові, — а я маю другий. Тепер давайте будемо дудіти, давайте будемо пищати. Вроді ми комсомольці або піонери. Адже й у вас такий настрій, як у мене, — пищати! З горя, з до­сади, з чорт його зна чого — пищати! Ну, — раз, два!.. І вони запищали — одне тоненько, друге басом.
— О! Гляньте!.. — махнула дівчина раптом рукою вліво: — Що це вам нагадує?
Зліва, з піскових пустель і з темних борів далеких на площу вповзала, немов жива ріка, величезна сіра коло­на, а над нею мерехтять блискавки багнетів. Колона зігнулася дугою, й хвіст її миготів грець його зна й де. Вся колона поділена на рівні квадрати.
— Що це вам нагадує?
Юнак попищав задумливо якусь хвильку, а тоді, не виймаючи пищика з рота:
— Мені це нагадує?.. Це мені нагадує школу, в якій я колись учився, й нашого геніального «Козла» — вчителя російської мови:
От Урала до Дуная, до бальшой рекі,
Колихаясь і свєркая, двіжутся полки…
— і коли «Козел» це декламував, він завжди заплю­щував очі, як тетерук, від млості й замилування, звичай­но. Я думаю, що він уявляв саме таку картину.
— Точно...
Обоє засміялись і знову заходились пищати. Але ско­ро мусили припинити — голова колони наближалася до них. Незручно ж пищати назустріч пролетарському воїнству. Перший припинив він — похопився, викинув з досадою пищика і, мабуть, хотів би втекти... та замість того лише притис обличчя до портфеля, тільки забув пе­ревернути його холодною стороною. Ата ще пискнула кілька разів, а тоді замовкла, тримаючи пищика в зубах.
Колона йшла на них.
Пролетарське воїнство... Лише зовсім не таке, як Ата звикла досі його бачити! Якесь інакше. Якесь грозово на­хмарене, похмуре, парадно імпозантне, чи рішене на загин
та й марширує кудись, звідки немає повороту. Аж страш­но... Ніби це зовсім не полк їхнього міста. І це дійсно не полк їхнього міста, вірніше, тут більше, аніж полк їхнього міста. Але сама піхота, без моторизованих частин і без інших додатків. Вишикувана в довжелезну колону, поділе­на на рівні квадрати, вона марширує по прямій, ніби церемоніальним маршем, не визнаючи ані спеки, ані піску, анічого в світі. Перетинає площу по діагоналі.
Найперші — командири всієї колони. Втрьох. Ма­буть, командир, комісар і покомполку. В довгих шине­лях, що сягають до п'ят, вони йдуть вряд, мерехтять портупеями, бляхами, орденами, лакованими козирка­ми формених кашкетів, револьверними кобурами, планшетами. Похмурі, вони зовсім-зовсім подібні до тих плакатних «пролетарських воїнів-богатирів», що так вражають монументальністю та суворістю й що їхні довжелезні шинелі своїми прямими лініями нага­дують одежу, вирізьблену з каменя на статуях. Коман­дири йдуть повільним широким кроком, ритмічно по­гойдуючись, і в такт їм ритмічно погойдується вся ко­лона, всі її сіро-сталеві чотирикутники. Так, ніби це од­на жива істота.
За командирами, після широкого інтервалу, йдуть прапороносці. Теж втрьох і теж похмурі. Прапор, підне­сений навскоси вгору, обвис на безвітрі.
Потім великий інтервал, і йде один, стрункий і блис­кучий. За ним йде батальйон, поділений на квадрати­ки... Знову інтервал — в ньому командир — і знову ба­тальйон... Знову... Знову...
Це батальйони повертаються з муштри.
Особливо вражає екіпіровка. Всі солдати, як і ко­мандири, одягнені в нові довжелезні шинелі, в сталеві зелені шоломи з ременями під підборіддям, взуті в де­белі чоботи, обчепляні протигазами, флягами, набійницями, лопатками саперними... Сонце пече неми­лосердно, а колона ніби демонструє проти нього. Сіро-сталеві чотирикутники, складені ще з менших, сунуться ритмічно й глухо, ніби машина. Тригранні баг­нети рушниць, взятих «на ремень», миготять блискав­ками, вистрілюючи без звуку то вліво, то вправо ряда­ми. Нове сукно шинелів дає лише прямі і ламані лінії, й від того солдати видаються механічними. Ці ме­ханічні солдати крокують тяжко, втомлено і, може то­му, грізною ходою. Бронзові лиця понурі, знеособлені, — полаковані потом, припорошені пилом, — приведені до одного знаменника. Вони такі суворі, ніби йдуть на якесь справді велике діло чи на неминучу колективну смерть... Проходять чота за чотою по випаленій сон­цем площі і вливаються в горло такої ж випаленої сон­цем вулиці, засипаної присохлим цвітом, лушпайками пищиків та живосилом обдертим листом акацій.
В повітрі вичувається щось незвичне, як близькість грози чи бурі... Від цього відчуття в Ати загоряються очі якимось зухвалим блиском.
А відділи йдуть і йдуть... Далеко викидають тяжкий, кований чобіт наперед під приглушене й апатичне «три-чотири» старшини... І дивним було, що вони не співають.
А вже як останні шереги пройшли, коли колона втя­гала свій «хвіст» у розпечену сонцем вулицю, коли ос­танній солдат чи командир несподівано повернувся й помахав до Ати рукою, — хтось впереді задзвенів висо­ким і меланхолійним тенором на всю свою досаду й невисловлений жаль:
Копав же ж я й криниченьку
Неділеньки й дві.
Любив-кохав дівчиноньку
Людям, не собі...
Ой, жаль, жаль!..
Пісня вдарила раптом так, підхоплена безліччю го­лосів, насталених досадою й журбою, що здавалося, з акацій посипався останній цвіт, а дітлахи позстрибували з парканів і повибігали з дворів, і побігли табунця­ми поруч солдатських чот і роїв, збиваючи босими репаними ноженятами додатково пилюку з запороше­них пішоходів; вони повикидали свої пищики й обли­шили забави — ця забава видалася їм куди цікавішою і кращою.
Пісня ще довго гриміла десь в сонних вулицях міста, й ще довго було чути старшину останньої чоти, що те­пер особливо налягав на горло: «Ать!.. Тва!.. Ать!!.»
Потім все затихло, лише ген над золотими банями Собору навально кричали й шугали несамовито в синьо­му небі наполохані стрижі.
Ата й її супутник якийсь час дивилися в спорожнілу вулицю.
— І що ви на це скажете? — нарешті запитав юнак досить стурбовано.
— Вам краще знати, — промимрила Ата й раптом весело засміялася без видимої причини.
— Тобто? — здивувався юнак. — Що це значить?
— А це значить, — примружила очі Ата, — що мені сьогодні найбільше сподобалося з усього баченого — це як кружляв отой орел!.. Решта — юринда. Пішли! — раптом звелась вона на ноги.
Взуваючи сандалі, вона ще якийсь час дивилася пиль­но в бік цвинтаря, взувала сандалі повільно, ніби нехо­тя, довго обтрушувалась; потім взяла в руку брилика й рвучко обернулася до міста. Юнак теж взувся, взяв портфеля, обтрусився — і вони пішли.
Пройшли Старокиївську вулицю й вийшли до Зеле­ного озера. Тут Павло раптом схопив Ату за лікоть.
— Гля!..
Понад озером крутим берегом йшла дивна людина — боса, простоволоса, сорочка на грудях розхристана й рука­ви закасані. Вона йшла з якимсь маленьким хлопчиком. Обоє вони несли в руках жмути білих водяних лілей з дов­гими батогами... Перехожі озиралися на простоволосого мужчину. А він собі йшов помалу й нікого не бачив, ні на кого не зважав, ніби цілий світ для нього не існував. Лише існували лілеї й хлопчик, — і це й був увесь світ.
— Ба-ач, куди він ходить, — прошепотів Атин супут­ник злорадно і насмішкувато. — А ми його... півдня... звідти виглядали... Гм...
Ата не чула. Вона дивилася пильно на чудну людину й аж наче поривалася побігти за ним, а щоб не побігти, вхопилася за Павлову руку. Минувши озеро, людина щезла в перевалкові, а Ата все дивилася їй услід.
Потім повела рукою по чолі, зітхнула з полегкістю (так ніби з радості, що утрималась і не побігла, а чи так, ніби мета її сьогоднішніх цілоденних шукань здійснила­ся) і весело зашагала до міста. Вона мурмотіла (вор­котіла) якусь мелодію. Й крізь мелодію:
— Ви помітили, товаришу Павлику?
— Що?
— Який він здоровенний... — ?
— І як він милувався хлопчиком і лілеями?!
Примітка між двома розділами:
В цій повісті спочатку одпищать пищики, а потім відбудеться стільки подій, що вони, здається, ніяк не можуть вміститися в періоді між цвітінням жовтих акацій і легендарним цвітінням папороті одної з горо­биних ночей. Але то лише так здається.
По-перше — акації ж цвітуть кожного року.
По-друге — чим виміряти час між цвітінням акацій і казковою квіткою папороті?!
І по-третє — у людській душі події в часі зсуваються так само, як стільці в просторіні.
Нарешті ж, дорогий Читачу, — розказавши про пи­щики, ми вертаємось трохи назад, коли цвітуть проліски і квіти — мрійні конвалії, перші кульбаби, а з ними і ди­кий терен.
II
«Геллади карта, Коцюбинський...»
Геллади карта. Коцюбинський.
На етажерці лебідь.
Оце й уся моя кімната.
Заходьте коли-небудь!..
— Не можна!!. Не можна!!.
Хтось у сінях, ніби зумисне поспішаючи на таке діво­че запрошення, зашамротів, а тоді застукав у двері. І зі стуку вичулося, що в сінях мужчина. Ата злякалася. Во­на зовсім не збиралася нікого запрошувати, а декламувала про себе цей вірш, цю улюблену строфу з вірша, так собі, знічев'я, задумано порядкуючи біля свого пи­семного бюрка, щось добираючи із стеклярусу й сухозлотиці. Була вона вдягнена не для гостей, як удома, — в своєму хатньому строї — в стоптаних капцях набосоніж, у скромненькому латаному халатику, скромно за­чесана, як отака собі бідненька Попелюшка з казочки. Вірш відповідав її душевному настроєві, й вона його деклямувала, відповідаючи ним на якесь своє глибоке затаєне бажання, може, навіть когось справді серцем че­каючи; але це її дівоча таємниця.
На етажерці не було ніякого лебедя, не було й карти Геллади в хаті, була просто мрія, задума, невловимий смуток, глибоко захована невловима іскра чекання... а кого — це інша справа. Одначе коли б навіть з'явився той, кого вона, може, й мала на увазі, вона так само зак­ричала б відрухово:
— Не можна!!. Не можна!!!
Двері були закриті на защіпку, як завжди, передбачли­во, одначе дівчина підбігла навшпиньках і вхопилася ще за клямку, щоб була гарантія, що двері не відчиняться.
Поріг її кімнати не переступав жоден мужчина, кімна­та її була неприступна навіть для найближчих товаришів праці — хлопців, лише для дівчат. Це всі знали. І ніхто з хлопців не наважувався приходити до неї з візитами. Ко­го ж це принесло? Її кімната — це її святе-святих, це част­ка її інтимного світу, і ніхто в неї не сміє заглядати, особ­ливо ніхто непрошений. Хто ж це добувається?
В сінях знову зашамротіло, потім кашлянуло мужським густим басом і знову постукало. Уперто так, нас­тирливо, владно. Не йначе, як міліція або фінінспектор, або, чого доброго, може, й НКВД. Удати, що немає вдо­ма — пізно. Спитати «хто?» — теж не випадає, бо ще якась там холера подумає, що вона боягузка або конспірується. Та й хто вдень перепитує крізь двері «хто там?». Поморщившись з досади, Ата щільніше звела поли халатика й відкинула защіпку... і услід за цим про­тягла надзвичайно здивована і в той же час надзвичай­но нелюб'язно, з тією дівочою нелюб'язністю, з якою гарні й горді дівчата часом трактують пристаркуватих, докучливих і небажаних своїх залицяльників:
— А-а-а... Це ви, професоре!?. А я думала, хто це тут товчеться... Боже ж мій! І чого це ви так утруждаєте себе, тиняючись у таку хлягозу?! Старенькі люди спочивають...
Все це Ата проговорила в сіни в обличчя лисому, але зовсім не старому ще, кремезному мужчині в рогових окулярах, перегородивши йому дорогу й тримаючись за клямку дверей. Вихований чоловік, з глибоко розвине­ним почуттям власної гідності й з крихтою елементар­ної мужської гордості від такої зустрічі, від таких діво­чих кпинів мусив би негайно повернути голоблі й щезну­ти, яко дим. Але названий «професором» був не з таких. З олімпійським спокоєм на виду (професор удав, що не почув Атиних слів узагалі), дивлячись на дівчину своїми захованими за окуляри оченятами, обходячи ними став­ну дівочу постать в убогому халатику, професор рішуче заносив ногу через поріг до кімнати:
— Можна?!
Це не було запитання, вияв чемності й вихованості, це був своєрідний ультиматум — досить-таки недво­значна й рішуча вимога пошани до старшої й «великої» людини, що має чин «професора» й носить той чин, як олень роги.
Ата з досадою поморщилась, але вже не могла про­фесорові перешкодити. Не гримнути ж їй справді две­рима або не хапати ж їй цього невихованого мудреця за поли та виштовхувати геть. А мудрець (він таки з ви­гляду мудрець, пиховитий, самовпевнений, з кутиками уст донизу) уже переступив поріг, повторивши з ноткою явної іронії:
— Можна?! (мовляв, я все бачу й усе розумію — ти удаєш дівчино! Ти ж млієш від щастя, що до тебе при­йшов такий великий чоловік, що до тебе прихильно ста­виться така персона-ґрата!).
Ата блиснула очима, але стрималася від дерзості, а, вже навпаки, промовила занадто люб'язним і чемним тоном:
— Ах, будь ласка! Ви так гримаєте вже півгодини й так машеруєте, що ваше запитання щонайменше — не­доречне. Чи не так, професоре? Заходьте, будь ласка... Сідайте, будь ласка... Чим зобов'язана, будь ласка, тако­му щастю, будь ласка, вітати Вас... у своїй келії... в чер­нечій келії?..
Професор мовчить і посміхається. Мружить очі. Він сідає на стілець — єдиний стілець у «дівочій келії», — але стілець дуже ветхий і так панічно зарипів під дебелим гостем, що той облишив його й пересів на ліжко, не спи­тавшись дозволу. Ата почервоніла, але змовчала. «Отак сів на ліжко, на її дівоче ліжко! Аж воно, бідне, запищало й угнулося! Навіть не перепросився! І це професор! Ес­тет! Поклонник вишуканого й прекрасного, аматор Д'Ередія й Бодлера й узагалі класичної літератури!..»
Професор сидить на ліжку, а Ата стоїть посеред кімнати й не знає, що їй робити з таким гостем. Чого він зайшов? Цей старий лис, професор літератури в місцевому Педагогічному інституті, знаний на всю рес­публіку літературознавець і літературний критик, бач, здумав волочитися за нею ще відтоді, як уперше побачив її в аудиторії серед вільних слухачів, що спеціально при­ходили на його лекції (знаменитість же!). Правда, він цього занадто не виявляв, але й не пропускав нагоди то ручку затримати, ніби ненароком, вітаючись, то квіти передати їй за сцену після вистав, як «тато донечці», то при зустрічі на вулиці чи в саду особливо чемно вклони­тися, то під різними претекстами намагався пройтися з нею трохи й декламував їй «клясичні» й «неоклясичні» вірші... Зовсім як професор, що піклується денно і нощно про освіту молоді... Він говорив їй про Катулла й про Петрарку, й про... Боккаччо... Давав їй читати різні вишу­кані книжки, атож, вишукані книжки! А серед них деякі з явним наміром розгойдати її інстинкт... Атож! Петрарка і... Боккаччо! Ата не була такою вже наївною, щоб не розуміти, для чого це їй дають Боккаччо. Старий лис цей спеціально притяг собі на допомогу Боккаччо, щоб по­малу звоювати її. Але все те робилося ніби ненароком, натурально, «без підступу», зі штандтпункту великого естета, що нібито стоїть понад добром і злом. Мудрець цей наступав на неї методично, але не прямо, а обхідни­ми шляхами та стежками. Ткав свою павутину помалу, обережно, витончено. А раз дав їй «САНІНА» Арцибашівського... А тепер от приперся просто до її кімнати. Ну й ну!..
Професор сидів на ліжку й ніби байдуже оглядав Ату примруженими очима, крізь рогові окуляри. А Ата сто­яла, схиливши голову трохи набік, і швидко-швидко ду­мала над тим, як їй цього непроханого гостя виставити, щоб було й чемно і в той же час радикально. Не можна ж ображати старших, цього навіть в піонерах не вчать. Зиркнувши на професора, вона помітила, що професор помалу починає напускати на себе вигляду закоханого. Далі більше. Смертельно закоханий! Очі його беруться мрійним туманом, губа нижня, по-юнацькому рожева й пухка, не по-юнацькому одвисла, він плямкнув нею, на­магаючись підібрати, але губа знову одвисла — якась си­ла брала над нею гору й він не міг опанувати... Зрештою, він не такий вже й старий! Всього яких років з п'ятдесят і такий міцний, що хоч у плуга запрягай, і якщо його гу­ба одвисає, то тільки тому, що зсередини на ту губу на­пирає надмір сили. Те, що вражало її й раніше не­приємно, особливо вразило тепер, а саме — контраст між його біологічним оформленням (зовсім м'ясарською зовнішністю) і тими речами, які він проповідує (зви­чайно, неофіційно, не на службі, а в приватних стосунках із людьми, головне з дівчатами) — любов'ю до естети­ки, закоханістю в чистому, рафінованому мистецтві, в класичній літературі, особливо закоханістю в «чистій» поезії... Ну, на службі він проповідує що інше, — він вірний прапороносець державної, марксо-ленінської ідео­логії, він — великий педагог-учитель, лицар ленінізму та сталінізму, геніальний бард так званого «соцреалізму» та «соцзамовлення», а відповідно до цього — су­часний Бєлінскій, гроза і пострах усіх «попутників» та «опозиціонерів» на літературному й мистецькому фронті. Кажуть, що навіть «пролетарські» письменники, мистці й критики його боялися й бояться, не згадуючи вже про т. зв. «дрібнобуржуазних», — ці просто трем­тять перед таким ось несамовитим суддею. Але, крім цієї грізної репутації і зовнішності, ще щось інше робить цього професора монументальним. Мабуть, прізвище. Від його прізвища віє імперією, якоюсь всеросійською хрестоматійною легендою, імперіальною величчю, на­тяком на якесь непроминальне, усесоюзне покликання, — він зветься Доб р и н я-Р о м а н о в. Хіба не грізно звучить? Ата зітхнула й сіла на краєчок стільця.
— Пауза затягується, професоре! Якщо взяти до ува­ги ваш нахил до естетичного, то ви мусили б відчути вже порушення норми...
— Е-е-е-м-м... — протяг професор нарешті, прому­кав якось з натугою. — Маєте рацію. Е-ем... той... Я, дитя моє, хочу забрати книжечку... Чи можу я забрати мою книжечку. — ?
— Як? Ви забули? Ви ж брали... Я ж вам давав книгу сонетів Хозе Марія Д'Ередія!
— А-а... То ви по неї прийшли?
— Так. Надіюсь, ви вже прочитали. Ата стріпнула головою уперто:
— Ні.
— Як то ні? Чому ні? Не подобається вам?
— Ні!
— Ну, знаєте... Не може бути... Такі прекрасні сонети! Чи вам, може, подобається більше який-небудь Дубовик? (Іронія).
Ата подивилася на професора пильно:
—Я вас не розумію, професоре. Здається, я читала у ваших же статтях, як ви хвалили того самого Дубовика за його поеми, присвячені вождям нашим, Сталінові, Ворошилову, Будьонному, за «прекрасні поеми», а про Ередія ви навіть і рядка не написали в своїх статтях. Хіба не так? А якби написали, то напевно лаяли б його за дрібнобуржуазну ідеологію, за гнилизну тощо. Хіба ні? Як же зрозуміти таку вашу двоїстість? Ви мені нага­дуєте... Знаєте, кого ви мені нагадуєте?
— Ні, не знаю! — примружився професор вибачливо, іронічно.
— Ви мені нагадуєте першого-ліпшого актора з теат­ру... еге ж. Вдома він ходить у нормальних штанях і з нормальним обличчям, а на службі він починає одягати на себе інші штани, гримується, ліпить вуса й бороду, чіпляє до стегна шпагу або нацуплює на голову корону — відповідно до ролі, ним обраної. Словом, грає... А як ви­ходить на вулицю, знову змиває грим...
Ата не докінчила й засміялася, а професор втратив рівновагу і не в жарт розгнівався:
— Ви катзна-що мелете! Тут зовсім нема аналогії... зовсім...
— А правда. Аналогії дійсно немає. Бо... Божевільна дівчина хотіла сказати: «Бо двуликий Янус — це зовсім не актор, а природній, з Божої ласки, дворушник», — але похопилася й прикусила губу. Вона цього не сказала. Одначе професор мав тонку інтуїцію й приблизно вгадав думку дівчини. Він почервонів і, щоб затушкувати своє замішання, зняв окуляри, протер їх, покліпав очима й надів окуляри знову. Аті це зробило велику втіху бачити, як їй пощастило цього страшного професора, пострах усіх великих діячів літератури, мис­тецтва й театральної штуки, змусити розгубитися. А ще ж вона й не приступала до нього всерйоз. Почекай-но! Ти вдерся до моєї хати, як турок, старий, порохнявий Дон Жуан, розраховуючи на свій високий чин та вічно гадаючи, що всі дівчата й уся наша молодь мусять тобі потурати без дискусій, — так я ж тобі відіб'ю охоту! Во­на знала, що цього професора бояться всі його колеги, бояться студенти й студентки, бояться керівники дер­жавного театру, ба навіть бояться партійні главковерхи місцеві, але саме це її й під'юджувало. Вона зробила страшенно наївне, дитяче обличчя й сказала:
— Ви мене погано зрозуміли, професоре. Я лише хотіла підкреслити вашу геніальну здібність — здібність перевтілення. А на актора ви зовсім і не подібні, бо у вас усе щиро, — і коли ви захоплюєтесь Ередія, то щиро, й коли славословите Дубовикові чи Голованівському, то теж щиро. Словом, коли ви виказуєтесь як естет і арис­тократ духу, то щиро, й коли пишете нищівні статті про­ти різних там дрібнобуржуазних шкідників, різних там Хвильових і інших, то теж щиро. Я Вас завжди слухала з охотою, бо ваші розмови й ваша поведінка завжди по­роджували й породжують у мені безліч думок.
Професор надуто й досить розгублено і в той же час вибачливо посміхається, мовляв, які там ще думки мо­жуть народжуватися в такій наївній і пустій дівочій го­лові, і так само розгублено й вибачливо мимрить:
— Наприклад?
— Гм... Наприклад? Ні, мабуть, не варто наводити приклади. Облишім.
— Ні, чого ж. Я слухаю. Мені приємно з вами говорити...
— Дякую. Мені теж. Слово честі! Чи, як кажуть піонери, чесне піонерське!
— От і добре. Так які ж думки народжуються в вашій прекрасній голові під моїм впливом?
— О, професоре! Коли б ви знали, то, може б, ви ліпше не задавали цих запитань і не вигонили мене на рівнину одвертості...
— Ні, будь ласка, чого ж. Говоріть.
— Гаразд... — Ата примружилась, подивилась хвиль­ку пильно професорові в окуляри смішливим, одвертим поглядом і рішуче стріпнула головою. — Гаразд. Ви ко­лись багато говорили в тісному колі молоді, цебто се­ред кількох наївних і щиросердних дівчат, про поезію, про красу мистецтва, про шляхетне ваше походження, про те, що ви жрець краси, жрець Божеського начала в людині... Це правда?
— Можливо...
— Ні, ви це говорили?
— Ну, говорив.
— Добре. Тоді скажіть мені, чи правда, що ви написа­ли таку вдалу статтю проти одного лірика, проти поета Стешенка, що його знищено, як здемаскованого вами контрреволюціонера, шовініста, а його мати збоже­воліла... Це правда?
Професор шарпнувся, зразу затремтів, розгубився, а потім оговтався, і в його очах блиснули зловісні вогники; він якось не проговорив, а скорше прохрипів, ніби прогар­чав, зухвало, злісно, з підкресленим глумом і зневагою:
— Ну... припустім... проти ворога все...
— А-а-а-а! — своєю чергою розгубилася Ата від не­сподіваного цинізму зухвалого зізнання. Розгубилася. Не знала, що й сказати. Нарешті видихула з самої гли­бини серця:
— Поздоровляю вас, професоре!.. Ви геніальні!..
Професор скорчив презирливу гримасу, прикусив губу, мовчав. Так мовчки сидів якийсь час. А тоді процідив спокійно — зовсім спокійно! — і насмішкува­то:
— Дитино! Ви ніколи не лізьте не в своє діло...
— Дякую. Маєте рацію. Адже мовиться не про мою матір і не про мене, чи так я мушу вас розуміти?
— Може, й так... У кожному разі ви ще занадто зеле­на. Ви немовля. Раджу вам бути обачною — за такі речі, як ви недавно говорили, в наш час по голівці не гладять.
— Ви мене лякаєте, професоре?
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Буйний вітер - 03
  • Parts
  • Буйний вітер - 01
    Total number of words is 4638
    Total number of unique words is 2244
    25.8 of words are in the 2000 most common words
    35.0 of words are in the 5000 most common words
    40.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 02
    Total number of words is 4622
    Total number of unique words is 2307
    27.0 of words are in the 2000 most common words
    36.7 of words are in the 5000 most common words
    42.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 03
    Total number of words is 4718
    Total number of unique words is 2241
    28.0 of words are in the 2000 most common words
    38.6 of words are in the 5000 most common words
    45.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 04
    Total number of words is 4688
    Total number of unique words is 2193
    26.3 of words are in the 2000 most common words
    36.9 of words are in the 5000 most common words
    42.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 05
    Total number of words is 4631
    Total number of unique words is 1880
    30.3 of words are in the 2000 most common words
    41.5 of words are in the 5000 most common words
    46.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 06
    Total number of words is 4273
    Total number of unique words is 2135
    23.7 of words are in the 2000 most common words
    32.5 of words are in the 5000 most common words
    39.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 07
    Total number of words is 4663
    Total number of unique words is 2223
    25.0 of words are in the 2000 most common words
    34.3 of words are in the 5000 most common words
    40.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 08
    Total number of words is 4762
    Total number of unique words is 1935
    31.3 of words are in the 2000 most common words
    43.0 of words are in the 5000 most common words
    48.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 09
    Total number of words is 4656
    Total number of unique words is 2163
    25.6 of words are in the 2000 most common words
    37.0 of words are in the 5000 most common words
    42.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 10
    Total number of words is 4637
    Total number of unique words is 2312
    24.5 of words are in the 2000 most common words
    34.1 of words are in the 5000 most common words
    39.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 11
    Total number of words is 4619
    Total number of unique words is 2331
    25.2 of words are in the 2000 most common words
    35.6 of words are in the 5000 most common words
    41.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 12
    Total number of words is 4568
    Total number of unique words is 2275
    25.8 of words are in the 2000 most common words
    35.5 of words are in the 5000 most common words
    41.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 13
    Total number of words is 4751
    Total number of unique words is 2233
    26.6 of words are in the 2000 most common words
    38.2 of words are in the 5000 most common words
    44.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 14
    Total number of words is 4667
    Total number of unique words is 2177
    29.7 of words are in the 2000 most common words
    40.6 of words are in the 5000 most common words
    45.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 15
    Total number of words is 4603
    Total number of unique words is 2166
    27.4 of words are in the 2000 most common words
    38.6 of words are in the 5000 most common words
    43.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 16
    Total number of words is 4464
    Total number of unique words is 2190
    25.4 of words are in the 2000 most common words
    35.9 of words are in the 5000 most common words
    41.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 17
    Total number of words is 4716
    Total number of unique words is 2267
    27.9 of words are in the 2000 most common words
    38.5 of words are in the 5000 most common words
    44.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 18
    Total number of words is 4643
    Total number of unique words is 2247
    26.5 of words are in the 2000 most common words
    37.7 of words are in the 5000 most common words
    43.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 19
    Total number of words is 4776
    Total number of unique words is 2227
    25.9 of words are in the 2000 most common words
    35.5 of words are in the 5000 most common words
    40.9 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 20
    Total number of words is 4827
    Total number of unique words is 2145
    26.6 of words are in the 2000 most common words
    38.5 of words are in the 5000 most common words
    44.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 21
    Total number of words is 4624
    Total number of unique words is 2414
    22.9 of words are in the 2000 most common words
    32.2 of words are in the 5000 most common words
    37.5 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 22
    Total number of words is 4646
    Total number of unique words is 2339
    24.8 of words are in the 2000 most common words
    34.4 of words are in the 5000 most common words
    40.1 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 23
    Total number of words is 4631
    Total number of unique words is 2296
    26.5 of words are in the 2000 most common words
    37.2 of words are in the 5000 most common words
    42.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 24
    Total number of words is 4627
    Total number of unique words is 2229
    25.9 of words are in the 2000 most common words
    37.3 of words are in the 5000 most common words
    42.8 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 25
    Total number of words is 4449
    Total number of unique words is 2002
    29.3 of words are in the 2000 most common words
    40.1 of words are in the 5000 most common words
    46.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 26
    Total number of words is 4737
    Total number of unique words is 2070
    29.0 of words are in the 2000 most common words
    40.8 of words are in the 5000 most common words
    47.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 27
    Total number of words is 4428
    Total number of unique words is 2256
    23.2 of words are in the 2000 most common words
    31.6 of words are in the 5000 most common words
    36.3 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 28
    Total number of words is 4696
    Total number of unique words is 2266
    25.5 of words are in the 2000 most common words
    36.0 of words are in the 5000 most common words
    41.6 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 29
    Total number of words is 4585
    Total number of unique words is 2309
    25.0 of words are in the 2000 most common words
    35.0 of words are in the 5000 most common words
    41.2 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 30
    Total number of words is 4525
    Total number of unique words is 2284
    25.9 of words are in the 2000 most common words
    36.3 of words are in the 5000 most common words
    42.0 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
  • Буйний вітер - 31
    Total number of words is 800
    Total number of unique words is 487
    36.9 of words are in the 2000 most common words
    45.6 of words are in the 5000 most common words
    50.4 of words are in the 8000 most common words
    Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.