Буйний вітер - 25

А тим часом, поки нагорі радилося начальство, внизу тремтіли актори, тліли серцем, злостились невідомо на кого. Вони не дискутували й взагалі не говорили. Вони мовчки змивали грим, здирали злісно вуса, брови, ко­ралі, браслети, кидали люто геть широкі шаровари й іншу дурну бутафорію, переходили з театральщини в бу­денщину й сопли понуро. Й чогось чекали, кудись дослу­хаючись, — всі знали, що увесь «синедріон» вийшов на балкон і директор з ними. Настрій гнітючий, похорон­ний. Генеральна проба вийшла погано. Дуже погано! Вистава не те що пересічна, — нікчемна. Буденна. Бліда. І не тому, що освітлення було неповне (та й те ще іноді гасло) і не з якихось там інших сторонніх причин, ні, не було найголовнішого, — не було того вогню, що ним не керує жоден електрик, — не було творчого патосу. Та й чого б справді йому бути?! Тема, сама тема нікчемна! П'єса наївна, штучна, зайва, несучасна, шароварщина, тарабанщина... Це тепер ясно. Таку репліку ки­нув редактор «Червоного Комунара» ще в залі, зразу як тільки впала завіса, і це всі чули на сцені, і тепер усім яс­но — це дійшло до самої глибини душі, а може, й до са­мих печінок кожному. І це вірно, це правда. От що гірко!
Поки робили репетиції протягом усієї весни й протя­гом червня, — було цікаво, чекали чогось особливого, за­хоплювались. А як от уже все готове — відчувається ніщота всього того, ніби хтось вийняв, украв душу. Госпо­ди, чим захоплювались! Дурні лубкові турки, яких напев­но ніколи не було, пришелепуваті яничари, опереткові одаліски, неправдоподібні шароваристі ґевали, буцімто «запорожці»... на якого чорта ті матнисті опереткові «за­порожці», кому сьогодні потрібні!., безглузді пискляві євнухи, ходульні слова, високопарні й пусті, дубові вірші... Аж тепер відчувається, як болить язик від тих незграбних віршів... Ніщота! Все ніщота! Ніщота мислі, ніщота духу й мистецтва!.. А скільки енергії убито! І скільки надій! Оформлення ніби нічого, але при такій кепській решті, та ще й при поганому освітленні й воно згубилося. Та й що таке оформлення, коли решта — ніщо! Все бліде, анемічне, фальшиве, ходульне — балаган циганський... Куди дивився режисер! Куди дивилися помрежі! Куди ди­вилися всі!!. І було всім гірко й досадно... І так показати­ся перед найвищим начальством! Це ж були всі стовпи! Певно, що заріжуть. І так і треба. Це буде ліпше, аніж висвистить зала завтра. А висвистить.
Так не тільки думали нишком, ба деякі й говорили це вголос. Приміром, Січкаренко. — він ці думки тараторив злобно вголос, бігаючи по всій сцені й по всіх закулісних закутках і змиваючи гліцерином грим. Йому припала до серця атестація редактора Страменка, і тепер він її сар­кастично повторював і «розвивав» «порядком самокри­тики». І відчувався в його голосі затаєний тріумф. якась злобна радість від такої поразки. «Це смерть!,. Думка «Червоного Комунара», думка самого редактора Страменка, — це значить смерть! Кришка! Кришка й покришка!»
Всі дослухалися мимоволі до Січкаренкових слів, ще більше хвилювалися, хнюпилися, нервувались.
Особливо погнобленою відчувала себе Ата. Їй здава­лося, що вона падає з високої-високої гори в прірву, — як то часом буває у сні. Все потерпло. Відчувала ніби якийсь внутрішній параліч, Такий явний провал, конфуз, пшик!.. І було в тому щось загадкове. Отак ніби хтось раптом наврочив хтось раптом відібрав усе. що бутто дане людині ви­щою силою, й все, що вона надбала сама: талант, вогонь, творчий пафос, досвід... Лишилась порожнеча. І от з тією порожнечею людина вийшла перед рампу... Власне, по­рожнеча прийшла тоді, коли вона вийшла й коли глянула в залю — і побачила там страшну темряву, а в ній немов вовчі вогники, блиск кількох пар очей... Очі купки страш­них людей... І вогонь у ній погас моментально.
Дехто не чекав вироку «синедріону» й тихенько ви­слизав геть з задушливих закулісних хащів у таку ж за­душливу темряву горобиної ночі. Ніби утікав.
Вирок «синедріону» був зовсім несподіваний і ніби алогічний: «Дрянь, звичайно. А посєму — може йти».
Це так підбив підсумок Сазонов. Вчинив зовсім як Соломон. І вмотивував:
— Якщо центр дозволяв до вистави «КУМА МІРОШНИКА», то знав, що робить? Якщо дозволив цю «МАРУСЬКУ», то, значить, теж знав, що робить. «Кум мірошник» не шкодить? Ні, навпаки. Значить — це теж ні. Ось це й буде резолюція... Га?
Ніхто не суперечив. Навіть Страменко присів, згубив тропи. «Як же ж!» — заїкнувся був та й прикусив язика, — резолюцію вже зроблено, значить крапка. А Сазонов засміявся про себе, але так, що було чути його горлове кихкання.
«Ото ж... Чим гірше, тим краще!.. Ких-ких-ких!» Гість з центру, тов. Маслов, останнє заперечив, але то така манера ствердження в формі заперечення, ма­нера, винайдена в цю епоху «критики і самокритики»:
— Не скажи! Гм, гм... Річ не така вже й погана, а може, навіть і корисна. От я, скажем, люблю пісню «ЗАКУВАЛА ДА СІВАЯ ЗАЗУЛЯ». Прекрасна пісня. Там теж є й шаровари, і казаченьки і Україна — все; І во­но нікому не шкодить, нікому не вредно... Ажи да? Ето тоже да! Пусть будєт... Та в конці-концов правий товариш Страменко — народ нашої соціалістичної держави політично дозрілий і сознатєльний, так він сам і оцінить належно. А корисна ця річ тим, що там про турків, і так смішно, а турки ж одвічний ворог нашої Росії... І України теж... Тож так їм і треба, гадам, тим туркам... І Дарданелли ж обратно, сказати б, річ актуальна...
Сазонов захоплено ляпнув Маслова по плечі й прорік, ніби підвів риску:
— Оце да! Умниця! Молодчина! От голова!.. Мені навіть і не снилося, таке... така політика... Тепер я ро­зумію, чому цю «МАРУСЬКУ» дозволили в центрі! Хе-хе! Смали, Ткач! Тчи, браток!
І не збагнеш, чи в цього ідола було більше глуму з гостя з центру, чи власної зарозумілості й глупоти.
Але як би там не було, виставу дозволено.
Чути було, як Ткач зітхнув з полегкістю. Всі засміялись, так само з полегкістю. Тяжку проблему було розв'язано.
Ось так було вирішено долю кількамісячних страж­дань і творчих мук режисера, директора і його ентузіастського колективу.
Після цього Сазонов, задоволений з власної мудрості не бажаючи так просто сходити з цього прекрас­ного й такого високого балкона, а відчуваючи наглу по­требу саме тут поглибити враження від тієї своєї мудрості, вдарився в сентенції на театральні теми.
— Взагалі, скажу я вам, братці, хіба це театр! І що з нього спитаєш, так одверто кажучи? Український репер­туар взагалі ні до чого, якщо можна, називати «реперту­аром» отих усіх «Кумів мірошників» та отаких «Марусьок». Це не те, що в Москві. От у нас в Москвє!.. Чи хто бачив «Єгора Буличова» в МХАТі? А «Бєлєєт парус»?.. А «Хлєб»!? А «Большой художествєнний»?.. А опера?!. А!.. А Козловський!?.
І пішов оповідати про Москву.
Збоку в солом'янім кріслі, що так жалібно по-старе­чому рипіло, сидів Чубенко зі своїми запорозькими вусярами, ну точнісінько такими, як на сцені були, тільки реальними; в спалахах блискавиць видно було, як він саркастично посміхався, саркастично і загадково. Його брало зло на того задаваку з його «от у нас в Москвє!» й хотілося сказати щось ущіпливе, щось шорстке, колюче («бережись, НеКаВеДе, Чубенко йде!»).
— Слухай, Сазонов! — промовив Чубенко ні сіло ні впало, перебивши патетичну тираду. — Чи ти той... Е-е... Чи ти оці блискавиці бачиш?
— Га?!. Що?!. Ну, ну.. Ага! Ну, бачу... А хіба що?
— Та от ти кажеш все «в Москвє, в Москвє». А от у Москві ти отакі блискавиці бачив?
— Ні, не бачив.
— Отож...
— Що «отож»?
— Та отож, я теж таких блискавиць у Москві не ба­чив... І більше нічого.
Сміх.
— Дурний ти, Чубенку!
Ще більший сміх. А Сазонов далі резонерськи:
— Гм... Я бачу блискавиці, але не чую грому.
— Почуєш і грім... — відповів Чубенко в тон, задум­ливо й насмішкувато.
— Адже немає диму без вогню, немає ж і блискавиць без грому. Ажи?.. Хе-хе, Козловського він у Москві ба­чив! А що той з Кременчуга, то це йому ноль?! Га?..
— Розбалакався дід... Сміх.
— Дурний ти, Чубенку!..
— Та я вже чув.
— Нічого, ще раз... Ти не про блискавиці б і не про Кременчуг. Ти б краще сказав щось про п'єсу, про театр, якщо ти такий розумний. Як ти нащот театру? — це все Сазонов.
— Та як же... Гм... Признатися, я в театрі тямлю стільки, скільки твоя руда кобила Мурка в цигарках «НАША МАРКА».
Дружний регіт. Потім мовчанка. По тій довгій мов­чанці Чубенко прорік:
— За все життя я бачив тільки одну цікаву п'єсу. В цьо­му театрі-таки.
— Овва? І яку ж саме?
— Та це було давно-давно. Саме як пройшла колек­тивізація і ще й «комнезам» був... Чи розказати?
— Валяй, бреши.
— Ну так от, тут була обласна конференція перших ударників колективізації. Значить, це було в 1930 році. І от після конференції показували їм кінофільм «ЗЛИВА». В цьому театрі. Гарний фільм «Злива». Може, бачили?
— Дозволь, дозволь! Ти ж казав, що бачив п'єсу, а те­пер про фільм. Хіба ж фільм п'єса? Щось ти брешеш невлад. — Це Сазонов, а хтось: — «Злива» не п'єса, це фільм Кавалерідзе.
— А ти не перебивай. Я не про Кавалерідзе. Я про п'єсу. Я казав, що бачив п'єсу, значить бачив п'єсу...
— Ну, бреши далі.
— Так-от, значить, повен-повнісінький театр отборної публіки. Та якої публіки! Сам партієць та ударник, та от-борний комнезамож, та комсомолець з села... ну й з міста которі... Змичка, значить. Всьо народ передовой. Ну й ди­вились картину. Це такий фільм, бачиш, був з часів гайда­маччини, чи, як то кажуть учені, з «Коліївщини»... Ну, «Коліївщина» — це такий, примєрно, бандитизм був, як сказав би наш товариш Сазонов. Це колись було. Фільм, можна сказати, «виключно виховавчо-пропагандивного значіння», як сказав би наш Страменко; не якийсь там «дрібнобуржуйський». Театр тріщить. Партер і «гальорка» ломляться від народу. Жалко, що фільм був ще німий, бо тоді кіно ще не говорило. І от фільм дійшов до такої кар­тинки... Ви ж пам'ятаєте «Зливу»? Ну, так от... Там є така картинка: вбогий селянин оре корівчиною чи теличкою, хіба розбереш, запряженою в соху. У «феодальну соху», як сказав би наш редактор «Червоного нашого комунара», ге-ге. Поганяє вродлива дівчина. Ох і гарна ж дівчина, сто бісів його мамі! Але не в тім діло, а в тім, що це його доч­ка, босоногенька така, таке ж хороше... Аж плакати хочеть­ся, що воно таке гарне, а таке нещасливе, босоноге, бідо­лашне. Всі вони — дочка, теличка і селянин — страшенно вимучені, пнуться з останніх сил, сходять потом, а може, й сльозами... А буває, коли від тяжкої праці й сльози ж ідуть... А тут приходить пан з посшакою, окономом, чи що, й починають домагатися сплати подушного, що його той дядько нібито й досі не сплатив. Дядько той, селянин бідо­лашний, благає ще відстрочити, та пан і слухати не хоче, — він з посшакою забирають теличку, випрягають її й беруть на налигач... А дівчина з плачем, з великого горя, тую те­личку за шию, а селянин за налигач — не давати б то з одчаю, — плачуть та благають... І от як вони вхопилися за те­личку, тоді панський гарапник я-а-ак не опереже, як не стьобоне того дядька та тую дівчину вповздовж спини... Га-а... Заля так і ойкнула... І ось тут, брат, і вийшов тіятр, п'єса вийшла, що я її бачив... А ти кажеш... Ойкнула заля, стало тихо-тихо після того ойку, після того, як пан опере­зав тую бідолашну дівчину... Тихо, мов у могилі. Тільки со­путь слізно, а хтось там ще й сьорбає носом. І враз тут як не прогримить у потьмах на всю залу, немов ієрихонська труба з неба, хтось на всю пельку:
— «Ага-а!!. Продразвьорстки не виконав, гад!!. Так тобі й треба!..»
«Чи не сволота! Ти скажи, га!!— скрикнув Страменко, не витримавши. — «Ць-ць-ць!» — зацмокав він язи­ком скрушно.
— Еге ж, і я так кажу, — Чубенко в тон. — Ну, зала так і вмерла. Тихо, я тобі скажу, як у запічку. Тільки й чути, як цвірчить кіноапарат, як той цвіркун в степу, як ото підеш на дрохви. І враз як не гагакне регіт, ніби репнула бомба. А за реготом як не гагакне грім рукоплескання... Сучі діти! Неначе стеля впала... І знову нагла тиша... А коли засвітили світло, коли тії лампки глипнули в залу, як ті бдітєльні очі, сказати б, нашого товариша Сазонова, — в залі й ознаки не було, що тут хтось оце сміявся чи в долошки ляпотів. Ніби то було помраченіє слуху... Всі див­ляться на екран, і все в порядку... Так і зосталось невідо­мим, хто ж то, який гад агітував так... Який то сволоч... Отака, брат, п'єса! Зосталося навіть невідомим, чи те взагалі було... Я от і тепер зовсім не надійний, чи те було справді, а чи примерещилось колись у сні сп'яну. А ти ка­жеш... Отаку п'єсу я вроді бачив, о!
— Ну, брат, — скипів Страменко, — це ти теє!.. Це, брат, куркульський анекдот! Це агітація! Це з арсеналу Барата. Цього ніколи не було! Ніколи!
— Та не було ж, а я хіба що?
— Для чого ж ти мелеш, чортів сину!? Це куркулеві личить, а ти ж робітник!
Чубенко насмішкувато, закурюючи:
— А в робітників так хіба душа з лопуцька? І їм же сміятись хочеться.
— Чорт! Ти сьогодні випив?
— Та вроді би...
— Так ішов би спати.
— Та оце й я так думаю, спасибі тобі... Нехай лиш переморгає...
Сазонов стояв і сміявся, спершись на парапет. Сміяв­ся голосно й щиро. Решта всі мовчали ніяково. Вони би дали дорого, щоби розгадати той регіт. А Сазонов дав би дорого, щоби побачити їхні обличчя в нормальному світлі, — цікаво, які у всіх дурні рожі, напевно! От ціка­во!.. Мабуть, ту цікавість вгадували всі, й тому раптом усім згадалася купа їхніх, конче важливих, справ, пізній час, втома, і всі почали збиратися розходитись. «Чортів той Чубенко! Варнякає сп'яну катзна-що, а тобі ще дове­деться, може, одмежовуватися!»
Так і розійшлися. Можна сказати, Чубенко розігнав; і сам пішов.
На балконі лишилися тільки Сазонов з Зайдешнером і Страменко. Коли вони лишилися втрійку, редактор Страменко сплюнув з балкона униз, в темряву:
— Тип! Тріпло чортове. Ти, Сазонов, цю розмову за­пам'ятай.
— Добре. А навіщо?
— А так. Потім здасться. Куркульська то шкура. Отак робітник, а отак куркульська шкура, класовий ворог!
— Він просто п'яний і злий сьогодні.
— Е, ні. Кажу ж, що то класовий ворог!
— Та ти що! Тю на тебе. Таж він партизан, червоно-прапорний герой і робітник з діда-прадіда. Це, брат, провірено.
— Що з того! А анекдотку чув?
— Та чув. Тільки ж може ж то й правда. Він і про блискавиці щось там говорив, а блискавиці от і є... — в голосі явна іронія.
— Неправда! Блискавиці — блискавицями, елект­ричні розрядки в атмосфері, а анекдотка — то вже інша розрядка, то явна вилазка клясового ворога. Контрре­волюційна анекдотка. Ніколи того не було. Ніколи. На­ше місто індустріальне, робітниче, пролетарське, а ця анекдотка куркульська.
— А чому не індустріальна?
— Куркульська, кажу! Глитайська. Як я кажу, то вже вір...
— Гм... — і Сазонов раптом на повен голос зарего­тався.
— Чого ти?
— Та так... Ти все говориш про пролетаріат, про робітників, а... А я от стою й думаю: якщо з вас двох (ти й Чубенко) хтось куркуль, то, мабуть, ти, їй-бо! Ти ж з куркульського кодла... Га?
— Ні!
— Як же ж ні! Таж твій батько таки був куркулем, ба не тільки куркулем, а навіть лихварем, глитаєм... Ха-ха-ха!
— Ти забуваєшся, Сазонов! — вигукнув Страменко гнівно і... і в той же час підхлібно; якось воно так вихо­дить, що ці дві суперечності зійшлися в цій людині й тримаються купи. — Ти забуваєшся! Ти ж знаєш, що я зрікся свого батька, засудив його...
— От іменно... Знаю... Але відколи світ світом, відо­мо, що яблуко від яблуні... Ха-ха-ха... Ну, ну, не буду, не буду... Але хватка в тебе, брат, глитайська, куркульська хваточка... мертва... вовча... Як ти того Чубенка! Зразу за горло! Ха-ха-ха... Ну, ну, не буду, не буду... Бідний Чубенко... Так ти кажеш, що його розмова — це вигадка? Страменко без слів підійшов до дверей, відхилив їх і гукнув у порожній театр:
— Харитон!!. — і вернувся до Сазонова. — Ось зараз прийде жива хроніка цього театру й навіть самого цьо­го будинку від дня його сотворення.
По якомусь часі на балкон просунувся Харитон, забілівши при спалаху блискавиць в своїй полотняній сорочці й підштаниках.
— Хто мене кликав? — пробубонів Харитон сердито, незадоволено.
— Я... Сідай... Скажи, Харитоне, ось товаришу Сазонову... Ти ж знаєш, хто такий товариш Сазонов? (Спеціальний натиск). Так от скажи йому, чи було ко­лись тут, в цьому театрі, ось таке (і стисло переповів Чубенкову байку).
Харитон прослухав байку. Помовчав. Чути, як посміхнувся, чмихнувши. Пошкріб п'ятірнею потилицю ніби спросоння, а насправді затягуючи час і маскуючи розгубленість. І нарешті зашкандибав:
— Воно, конєшно... І обратно ж — хтозна... Буває вся­кого. Але такого щоб, так не пам'ятаю. Ні, не пам'ятаю. Не було, значить. Мабуть, не було. Хтось вигадує.
— От бачиш! — Страменко до Сазонова, а тоді зно­ву до сторожа й завгоспа театру:
— А скажи, Харитоне, про що говорять там у вас у театрі?
Харитон знову пошкріб потилицю.
— Та говорять... Ви ж чули сьогодні.
— Ні, так, поза сценою?.. Анекдоти там які чи так, скажемо, які куркульські теревені?..
— Та говорять все, що в голову збреде,— значить і нащот дівчат которі, а которі так нащот і молодиць... І про горілку обратно ж... Про все...
— Е-е-е... Теє... Там у вас дійсно є й дівчата, і нєкоторі є язикаті з них... Вони говорять?..
— Та говорять... Раз є язик, то чого ж. Обратно ж про все: про хлопців, а которі й про любов...
Сазонов знову зареготався. Весело. А тоді поляпав старенького Харитона по плечі:
— Іди, діду, спати. Вибачай.
— Спасибі. Прощавайте.
— Спи собі...
«Дід» пішов, а Сазонов все сміявся. Нарешті:
— І скажи, яка ошибка! Тобі б бути начальником НКВД, а мені редактором твого «Комунара». Ха-ха-ха! Чистий Пінкертон, чистий тобі слідчий!.. І так прямо на балконі! Ха-ха-ха!
Страменко скипів, розгнівався — не в жарт.
— Ти, здається, хопив через край!.. Ти ігноруєш!.. Забузаєшся, товариш начальник!.. Забуваєш обов'язки... Притупив бдітєльность, не туди дивишся... Я тобі про Чубенка, куркульського прихвостня, а ти все на мене... Добре... Тоді ми поговоримо на бюро Обкому...
— Добре. Давай і поговоримо. В бюро.
— Це... це... це нахабство... Це... — Страменко оста­точно рознервувався, шарпнувся, сплюнув і пішов геть.
А як уже Страменко діходив до дверей, Сазонов про­мовив мляво, спокійно:
— А вернись! (Редактор вернувся). Сідай! (Редактор сів). Сазонов тихо, мляво: — А тепер от що — ти питав Харитона про різні там настрої... Це все добре, але стрільба по горобцях. Та ще й на балконі. А я от хочу тебе спитати, і про речі серйозніші. Тільки не тут. Ми зараз підемо он туди через дорогу, до твоєї редакції, до твого кабінету (бо до бюра Обкому далекувато), й ти мені розповіси, як воно там «угорі»... Ну, в Обкомі, і в Рогача теж, і в Педінституті в осередку... І на ливарні — серед наших панів та в осередку, і так... В тебе там бага­то «кореспондентів» скрізь...
— Так-так. Авжеж, багато... Ну, чудесно. От добре, що ти той... — залебедів Страменко, — ну, ясно ж!.. Будь ласка... Знаєш, той Рогач ще й досі плутає УКП з
КП(б)У. Я йому не довіряю... А Кайдан — так це ж зінов'євська шкура. Знаєш, він...
— Добре, добре, — перебив Сазонов з явним глу­мом. — От бачиш, як гарно. Але стривай, стривай! Не тут, не тут! Виключ пока свій гучномовець, і пішли до тебе. Зайдешнер!..
Зайдешнер з темряви кахикнув у кулак, реєструючи свою присутність. Потім почвалав до дверей і відкрив їх, освітивши їх зеленим електричним ліхтариком.
В ті двері вони й вийшли.
Ліхтарик погас.
* * *
Погноблена й розбита морально Ата вийшла з теат­ру в темряву, розпанахувану мовчазним блискотінням. На вулиці стала нерішуче, — яка темрява! їй було страшно. Страшно йти самій в таку чорну ніч, в те грізне й загадкове миготіння.
Хтось зупинився біля неї. При спалахові упізнала — Петро Сміян. Інстинктово схопилася за рукав:
— Мені страшно. Проведіть мене... Пауза.
— Давайте руку... — промовив спокійний, ледь-ледь насмішкуватий голос.
Подала руку. Але враз і вихопила її, — його рука була шорстка, тверда й гаряча і ніби тремтлива... Вихопила свою руку й вони пішли так, торкаючись ліктем ліктя, щоб не розгубитися.
Мовчали. Аті було солодко, було страшно, було хвилююче.
— Вам страшно? — запитала вона супутника, аби щось запитати, аби якось розполохати власну розгубленість.
— Аякже, — відповів той самий ледь насмішкуватий голос. Ніби холодної води трохи линув на голову.
Це стільки й розмови було. Йшли мовчки. Думали ко­жен про своє. Ата напружено чекала, — ану ж він щось скаже; чекала кожну мить... Але супутник її мовчав. Тоді зринула стара гіркота й додалася нова. Взагалі дурне все, все! Недавнє почуття страшної порожнечі, гіркого розча­рування, катастрофи зринуло з ще більшою силою. Йшла й думала, все про те ж, все про те ж. Почуття, що зроди­лося на сьогоднішній генеральній пробі, стероризувало їй душу, затопило її, знекровило, обеззброїло. Почуття аварії. Надворі тепло, задушливо, а їй наче холодно, їй хо­лодно від тих поглядів. Ще й досі відчуває їх на собі... Там був і Павло; сидів сам у переднім ряду порожніх стільців; зразу дивився просто, а потім опустив очі в підлогу... Все те було не перегляд п'єси, а якийсь трибунал, що, як ма­ячіння у сні, заморожував кров, мав судити її (і всіх їх!) на страту. Конче на страту...
Немов мороз упав і побив цвіт радости, цвіт надій, погасив вогонь її творчого лету... І, мабуть, у всіх так...
Ну й вийшов пшик. І вийшов пшик. Пшик. А хіба щось інше могло вийти? І як можна було сподіватися чогось іншого?!. Та й, мабуть, правда, що сама п'єса наївна й нікому непотрібна нині... Все на купу...
Цілковитий провал.
Ах, все забути, все геть забути!..
В тяжкому настрої мовчки дійшла Ата до своєї хати з своїм супутником. Він так і не проронив ані слова до неї.
Біля хати вони зупинилися. Стояли й дивилися на захід, як бігли вогняні корчі в чорноті по хмарах... Влас­не, на корчі дивився Петро Сміян, а Ата при тому ми­готінні дивилася в його обличчя, зосереджене в собі, за­гадкове, — особливо загадкове тепер від чаклунського того миготіння. Таке, мов з подзьобаного граніту. Задивлене не на неї! Але, без сумніву, схвильоване від неї! Чи то так лиш видається їй?
Ата думала, що він щось скаже-таки до неї. Але він не сказав нічого. А вже як розставалися, взяв її простяг­нену руку й промовив спокійним, усміхненим голосом одне-однісіньке просте слово:
— Добраніч...
І потис злегка руку. Лиш ледь-ледь затримав її й пустив.
«Добраніч».
І пішов у чорну задушливу темряву.
На руці ще довго трималося тепло його руки, а у вухах бринів спокійний, рівний і трохи насмішкуватий голос.
Ата проплакала на самоті всю ніч. Чого? А так. Проплакала, та й усе. Дивилась у відчинене вікно на да­лекі тривожні спалахи й тихенько плакала. То здавалось їй, що вона одна-однісінька, самотня на увесь цей веле­тенський, чужий, ворожий і чорний, як цяя темная ніч, світ. А то здавалося, що їх двоє... І, може, сльози від то­го голосу насмішкуватого, що помандрував десь, теж один і самотній, але такий упевнений і спокійний у цій чорній задушливій ночі, під тими загадковими вогнями блискавиць.
XXX
Хлопчик-вовчик
Яскраве вранішнє сонце заливає світ повінню радості й проміниться на всьому, і все сходить сяйвом. Зо­лоті німби стоять над квітами, над коронами дерев, над стовпами телеграфними, над ластівками, що сидять на телеграфних дротах, над чорно-синіми банями недоруйнованих церков... Золоті німби ходять навколо лелек, що кружляють в синьо-ультрамариновому небі.
Золотий німб стоїть і в Атиному серці... Вона встала сьогодні трохи смутна, але ніби й опромінена зсереди­ни, — смутна радісним смутком. Буває такий радісний смуток, така легенька замріяна печаль... Ще тільки про­кинувшись під ударом сонячної стрілки і лежачи в ліжку, в тумані тієї печалі, Ата згадала вчорашні мовчазні молоньї, мовчазного свого супутника, мовчазний потиск руки, мовчазний голос (атож, мовчазний голос, до того спокійний, що в ньому нічого не бринить, лише трішеч­ки, трішечки іронії), з його єдиним словом «Добраніч», його спеціальну відчуженість від неї; зумисну отаку відчуженість бранця, прип'ятого міцно до її серця (прип'ятого ж!) — згадала все це і засміялась. І промені з серця видерлися назовні й замерехтіли в очах... Ата піднесла праву руку, подивилася на неї пильно, роз­чепірюючи тонкі пальці, ніби хотіла щось на ній вглядіти, якийсь слід, й притисла її долонею до лиця. Потім враз схопилася, швиденько одягла купальний костюм, хопила халатик і рушник і подалася в сад до річки; на кладці з розгону кинула халатик і рушник і — шубовсть у воду, в гостру, шипучу, кипучу водокруть...
Ата вилазить на кладку й стає, замружившись, напро­ти сонця, розставивши руки в таких самих крапелинах роси, як дерева й квіти. В її серці стоїть золотий німб... Який же ж і гарний, який прекрасний світ! Такі сліпучі пустотливі зайчики на хвилях і на всьому — аж скачуть у очі, лоскочуть тіло! Такі спектральні грайливі веселки від бризок напроти сонця! Така казково-променяста ро­са на пелюстках квітів, як великі сльози радости від незміримого щастя жити, — у тих сльозах, у кожній — сонце... Ата дивиться крізь власний сонячний німб на світ і дослухається, і — враз стрепенувшись «Чи не підглядає хто?!» — шубовсть у воду!.. Аж веселка стає на тім місці від водяного пилу... «Ні, ніхто не підгля­дає». Тут люди так зайняті кожен своїми турботами, що, мабуть ніхто й на сонце й на небо не дивиться. А вже на річку так рано з цих садиб ніхто купатися не хо­дить. «Ні, ніхто не підглядає». І відчуття цілковитої сво­боди наповнює душу такою радістю, що хочеться дико й пронизливо закричати, отак, як то кричать на дзеркаль­ному озері лебеді. Але вона стримує крик у собі. Плаває горілиць, набирає води в уста й шпур проти сонця — ве­селка загоряється бенгальськими вогнями й осідає на лице, на розплющені очі, на радісну посмішку. На хвиль­ку зринула десь з глибин душі якась незрозуміла, раптова досада, але одразу й щезла, відійшла десь далеко... Ата зашпувала її веселками, все більше й більше. І от її взагалі нема. На серці так чисто, як на небі, лише плавають-мріють лелеки з золотою сонячною лиштвою; так чисто, як он в тій крапелинці роси, лише сонце мерех­тить з неї... В одній маленькій крапелинці ціле велике сонце!.. Але... Що це?.. Десь знову вилазить хмаринка досади й насувається на те сонце!.. Уперто насувається, й її ніяк не можна загітувати. Що це?.. Може, це турбо­та за успіх, бо сьогодні ж прем'єра!? Може, це острах...
Ата стає на дно при березі й замислюється. Дивиться у воду на своє лице, й вони думають удвох — вона й її двійня у воді, отака смішна модернізована русалка в купалевому костюмі, десь там у глибині. І раптом її штри­кає ніби тоненькою голкою в саме серце — згадала! Зга­дала один біль і один невиконаний намір, як гріх. Згада­ла колишній виклик до Сазонова й її постанову конче по­бачити отого шибайголову, того Кольку Трембача, та й глянути йому в вічі. Глянути гнівно, допитливо, гостро, проглянути йому всю душу й побачити там, чи її тривога, чи її підозріння — оте болюче й пригнічуюче підозріння — обґрунтовані. Якщо обґрунтовані — то це жах. А як необґрунтовані — то це ще більший жах. Таке ганебне підозріння!! І в цьому страшний гріх. Але вона тоді тієї постанови так і не виконала. Не виконала й досі. І най­більший гріх саме в тому, що вона не виконала власної постанови. Так закрутилася, так одуріла від усього!
Шукаючи виправдання сама в собі, раптом згадала, що вона ж Кольки давно й не бачила. Дивно! Але вона таки його давно не бачила!
Негайно йти й побачити! Розшукати його. І вирівня­ти це надщерблення у власній душі... На душі й на серці не мусить бути чорних плям, не мусить бути тяжкого відчуття гріха супроти інших, відчуття заподіяної крив­ди, так само як не мусить бути й почуття власного боя­гузтва, нездібности заглянути правді в очі. На душі му­сить бути чисто й ясно, як у погожий весняний день...
Ата швидко вистрибує на кладку, розпускає й викру­чує волосся; схопила свої речі й подалася до хати. «Не­гайно прибратися й іти!»