Буйний вітер - 07

Якщо поминути славних «зірок» та мистецького керівника з директором, то найоригінальнішою з усіх постатей театру був, безперечно, старий Харитон — вічний завгосп, сторож, розпорядчик матеріальної части­ни сцени й найкращий її знавець, і взагалі — «за старшо­го куди пошлють». В цілому ж — він «батько театру». Не взагалі театру (ця роль ніби належить Кропивницькому), а оцього театру, «хазяїн» його, як його величали, бо він найстарший тут стажем театральним, він був при побу­дові цієї споруди 30 років тому, вступив в обов'язки його завгоспа, на цім посту пережив усі бурі війни й революції, й анархію, зберігши в тих бурях театр від розграбування й поругання, і на цім посту лишився й тепер. Він любить цей театр, як своє власне дитя. Він пережив усіх знамени­тих режисерів і знаменитих акторів, і незчисленних ант­репренерів, різних «Гаркунів-Задунайських», пережив різні влади, пережив різні напрямки й різні епохи в теат­ральній історії, все... Все те щезло, зійшло в непам'ять, а він — ні. Він собі існує й гордо походжає, як переможець, по всіх поверхах і підземеллях театру, погукує й покрикує, яко господар, чекає нових зірок і нових періодів та на­прямків в розвитку театру, присутній на всіх нарадах та при всіх починаннях, подає свої зауваги й мудрі поради; допомагає декораторам, робітникам сцени, електрикам і директорам, усім, — тягає «ставки» й лаштунки, забиває цвяхи де треба (й де не треба) і — вічно посміхається своєю доброю, батьківською посмішкою. Вона, та посмішка, у нього якась сонячна — добрячі його очі проміняться внутрішньою невгасимою радістю, що назовні розбігається безліччю малесеньких зморщок навко­ло очей, які розходяться (сяють!) радіусами в усі бо­ки. Він ту посмішку носить всюди, погукує та покрикує. І ніхто без його згоди нічого не може й не посміє тут зро­бити. Не тому, що його, скажімо, директори бояться, а тому, що така вже тут жартівлива традиція, така ознака доброго тону, такий порядок — питатись про все в «найс­таршого», в Харитона. Жартома, але питатися. Він тут, як англійський король, — царствує... ну, а управляє вже директор та мистецький керівник.
Ще на свій кшталт оригінальна постать — замдиректора, товариш Сметана, прозваний «комісаром». Він же й цікава постать взагалі в місті. Тому він потребує окре­мого портрета.
Комсомольців у театральному колективі досить значний процент (навіть Мороз комсомолець), але з партійним т. зв. «прошарком» було зовсім зле. «Проша­рок» той увесь складався тільки з двох осіб — з директо­ра та його заступника, тов. Сметани.
Ну, директор Ткач — такий собі партієць, що нікому не ліз з тим у вічі, хоч і належав нібито до верхівки партії; спокійний, стриманий, малоговіркий, вічно заклопота­ний своїм театром, який він дуже любив і через те (на думку партійних зверхників) був досить пасивний як член партії. А як на думку редактора місцевої (вірніше, обласної) газети «Червоний Комунар», то й «досить за­гадковий». Але це була людина з досить сильним і са­мостійним характером, і йому в дуже великій мірі завдя­чує театр своїм існуванням. В справи мистецького керівництва Ткач зовсім не втручався, хоч і був при­сутній (бо запрошуваний) завжди на нарадах, одначе речі апробував до вистави завжди після думки Сластьона, бе­ручи на себе повну відповідальність за все на підставі тієї думки. Ткача всі шанували й виказували йому це належ­но, — він був як батько, що тримав усе вкупі.
Натомість друга половина «партійного прошарку» театру, заступник Ткача товариш Сметана — це щось зовсім інше, що не користалося жодною пошаною в усьо­го колективу й було більмом на оці, а зрештою, не мало аніякісінького значення. Це був би дуже цікавий персо­наж для доброї комедії. Та зрештою, він зіграв і ще тро­хи дограє химерну свою роль в комедії життьовій. Зсу­тулений, заїкуватий, пристаркуватий і малопомітний чоловік, але по-своєму знаменитий, своєрідна історична постать міста Нашого.
Характерний цей Сметана тим, що мав Божий дар спритно достосовуватись до ситуації та був одержимий вічним бажанням усім догодити (не усім взагалі, а всім власть імущим). За думкою аборигенів міста Нашого, він міг би правити за ілюстрацію до чеховського хамелеона. Яко заступник директора, Сметана особливого нічого не робив, тільки сидів у директорськім кабінеті або «стовби­чив» там («стовбичив» — це за виразом Харитона), коли не було місця сісти, та тягся всюди за ним хвостиком, як його тінь або як нитка за голкою. В цьому й полягала йо­го функція заступника. Коротше кажучи, він виконував ролю своєрідного політкомісара при Ткачеві, «на всяк ви­падок» приставлений на цю роль не ким іншим, як Сазоновим. Негласно він ніби ще виконував обов'язки зав. секретної частини, чи пак «спецвідділу», тобто — «відділу кадрів». Але це неофіційно. Хоча доба явних політкомісарів на всіх ділянках ніби й давно минула, але практика неявних комісарів тривала, тобто приставле­них «соглядатаїв». Таким був Сметана.
З основного фаху Сметана вчитель. Колись, ще за ца­рату, цей Сметана учителював у церковноприходській школі (найбільшого приходу таки в місті Нашому, со­борного) і прославився серед стовпів суспільства своєю ревністю в службі «царю й отєчеству», а серед населен­ня (а надто учнів) навіки прославився тим, що бив не­щадно бідолашних малих аборигенів темної імперської провінції лінійкою по голові й навіть по губах за сакра­ментальне «мазепинство» — за невміння, і нездібність по-людськи, сиріч «благородно», говорити, за навертання «варнякати», тобто говорити по-своєму, як Бог по­велів. Цією лінійкою вірнопідданий Сметана викрив і потаврував яко «мазепинців» усе молоде покоління імператорських тубільців: «Мазепинець ти нещасний!»
Коли вибухнула революція, Сметана швидко пере­орієнтувався й став не чим іншим, як автокефалістом і... «мазепинцем». Та події розвивалися непередбачено швидко, він переорієнтовувався кілька разів, — при чер­воних «почервонів» і «розстригся» з автокефалії й став продкомісаром; при денікінцях якось викрутився й «побілів» і став завшколою; за Махна двічі «чорнів»; а як уже власть устабілізувалася совєтська, устабілізувався й Сметана й став посуватися успішно по урядовій драбині, як вірний і сумлінний, і «незамінимий» служака на різних ділянках. Вступив до державної партії. Згодом набув спеціального амплуа політкомісара. Вже не продкомісара, а ПОЛІТкомісара спеціального призначення. Та особ­ливо такий ужиток зробив з нього тепер Сазонов, зовсім спростивши цю функцію до звичайного «соглядатайства», використавши той факт, що Сметана колись був автокефальним діячем і чимсь там ще в Денікіна; знаю­чи це, Сазонов накинув на Сметану уздечку страху та й зробив з нього найвірнішого собі, безсловесного попиха­ча. В такій ролі, в ролі спрощеного «комісара» Сметана був при покійному Ляшенкові в дитреспубліці, як його ніби заступник; той боротьбист чи анархо-синдикаліст конче-бо потребував такої сметанівської «помочі». А те­пер в такій ролі він при Ткачеві, та, далебі, й при всьому персоналі театру. Тихенький, потайний, сумирний і на­шорошений, як щур. Він не дивиться на боки й ні на кого, але бачить все. Такий сумирний і скрадливий, чисто тобі єзуїт. Сама смиренність. Ходить дрібненьким шажком, нечутно посувається. Говорить тихо, безвиразно. За та­кою вдачею й за віком йому би бути архіваріусом десь в якомусь монастирі чи що, якби вони були.
Скрашувала цю мізерну й несимпатичну фігуру тільки пікантна його слава, вірніше, слава однієї анекдотичної події з ним, що колись нашуміла на всі околиці й насмішила людей майже на пару десятиліть і тепер товаришить Сметані та й, мабуть, товаришитиме до гроба.
Прізвище його С м е т а н а, і він заїкуватий. Отже, років з 18 тому, коли Сметана працював яко директор найбільшої в місті «Ленінської» школи, приїхав до міста гість зі столиці — інспектор шкільництва при Наркомосі на прізвище Вареник і теж з а ї к у в а т и й. З наго­ди приїзду такого високого гостя спілка РОБОС (проф­спілка робітників освіти) й вищі кола міста влаштували великий і пишний банкет. А на тім банкеті комусь (а дех­то каже, що цей «хтось» і банкет для того влаштував спеціально) спало на думку звести докупи тих двох заїк, які досі не були знайомі, — цей «хтось» вирішив познайо­мити їх і тим сподівався трохи розважити суспільство міста Нашого. І ця мета була досягнута блискуче. На пишному банкеті в залі клубу РОБОСу їх і було зведено привсенародно: знайомтесь!.. Все завмерло з остраху й хвилювання, збагнувши, що це за диявольський жарт хтось придумав; деякі навіть подерлись на стільці, щоб краще бачити сцену знайомства Вареника з Сметаною, — в залі стало тихо. І в тій тиші відбулося таке:
— В... в... в... ва! В... в... в... вареник! — простиг руку інспектор.
— С... с... см! С... с... сметана! — випалив Сметана в тон і простяг руку назустріч з великою важністю, набун­дючений з такої честі.
Інспектор збуряковів, затрясся увесь від образи, бо вирішив, що з нього глузують, копіюючи його нещастя, і — трах Сметану по вуху! Заля вибухнула з реготу. А Сме­тана інспектора й собі в ухо! І в друге!.. «Ага! Ти зне­важати!..» І зчепилися Вареник з Сметаною. Билися во­ни смертним боєм. І могло скінчитися трагічно, якби не розняли їх. Але й так вийшло досить-таки трагічно — Сметана як сильніший і, виявившись раптом надзвичай­но агресивним (і хто б подумав), добре потовк Варени­ка. Він виказав дивну силу, гонор і хоробрість у цім бою.
Це було вперше і востаннє в його житті, отака боє­здатність, такий гонор і такий темперамент. Після того Сметана, опам'ятавшись, хотів з переляку повіситись — «що ж він наробив! Та ще з начальством!». Але не повісився, бо аж так далеко сягнути його сила характеру не могла. Тоді почав бігати з ідеєю перемінити своє сак­раментальне прізвище, маючи нишком на думці убити двох зайців — змінити своє нефортунне, та ще й таке «мужицьке» прізвище (а він про це мріяв усе своє життя і тепер така прекрасна нагода!), а по-друге — сховатися від можливої помсти, від відплати того могутнього Ва­реника, яка, на його думку, таки колись мала впасти на його голову, — змінити прізвище — й шукай, Варенику, Сметани, як вітра в полі. Був Сметана й нема Сметани, а став з нього, скажем, якийсь Жемчужин, або Златогоров, або Орлов-Львов-Горкін... Попробуй тоді знайти Сметану! Він проводив цілі дні й ночі над добиранням прізвища і навіть втягнув у цю роботу таємно кількох своїх приятелів, а ті «по секрету» поінформували кожен приятелів своїх (звичайно, «найближчих і найвірніших»), і таким чином було таємно втягнуто в цю тяжку працю ціле місто. І яких тільки прізвищ не вигадувано й не по­давано, — до Олександра Македонського включно... Скінчилося все нічим, бо знайшлися щиросердечні люди й одрадили Сметану від такого кроку, виставивши непе­реможні аргументи. По-перше — прізвище змінити не штука, а от, міняючи прізвище, треба ж змінити й заїку­ватість, бо що то буде, коли, скажем, Олександер Маке­донський — і заїкуватий! Хто повірить! Треба змінити заїкуватість, а як ти її зміниш! Це раз. А вдруге — без заїкуватости само по собі прізвище його не таке вже й погане. Де! Навпаки! Чудесне прізвище! Був же ж десь композитор, славний на увесь світ, і теж називався «Сметана», і увесь світ йому з таким прізвищем б'є бра­во. Отже — прізвище гарне.
Так Сметана й лишився Сметаною. Але згаданий турнір з Вареником, отой його чин героїчний прославив його й навіки увів в історію міста Нашого, й відтоді він там возсідає, оповитий легендою, осяяний авреолею сла­ви переможця великого наркомосівського Вареника. Хоч, сказати правду, неспокій, і тривога, і трепетне чекання не­минучої відплати жили вічно в його полохливій, здисциплінованій і вірнопідданчій душі: ану ж Вареник того не забув і колись згадає про свою кривду на своєму урядово­му Олімпі, а може, ще стане наркомом та тоді: «А пода­ти сюди Тяпкіна-Ляпкіна! А подати лишень мені, столич­ному Вареникові, ту провінційну Сметану!» І що тоді?
Ще й тепер рецидиви цього страху мучать іноді Сметанину душу. Ану ж згадають про ту ганебну бійку при якійсь черговій «чистці» партії чи «радапарату»!.. Що ж, що він комісар!?.
Директор з своїм «комісаром» зовсім не числився. Не числилися й інші. Ніхто не визнавав у Сметані помічника директора, ніхто не визнавав у ньому заступника Ткача, бо ж він таким і не був. Він — «комісар», хоч офіційної та­кої посади він не мав й такого офіційного титулу він не мав права носити. Це начепила такий титул йому молодь, добираючи його до його делікатної функції й приставив­ши через це лапки. І пристав цей титул міцно, а звучав як прозвище, на зразок тих драстичних прозвищ, що їх дають пустотливі школярі найнелюбішим представникам казен­ного шкільного персоналу — «Комісар».
Молодь дозволяла собі різні вибрики, коли Сметана заходив за сцену під час інтенсивної праці колективу, — хтось невідомий чіпляв йому за хлястик піджака паперо­вого хвостика, абощо, а серйозні люди серйозно вітали­ся з Сметаною руками, вимащеними в грим... Цей жарт був оснований на тому, що Сметана мав вічну свербляч­ку в носі й завжди тер його долонями... Таким чином Сметана часто дефілював через усю сцену, через усі фойє й навіть іноді по вулиці з червоним або синім но­сом, поки йому хтось не звертав на те увагу. Раз такого його, розмальованого, зустрів у фойє якийсь язикатий знайомий з парткому, що за чимсь прийшов сюди:
— А, товаришу Сметано! А яку ж це ви ролю маєте грати? Чи не в «Марусі Богуславці?»
Сметана, уколотий нелюбим приятелем і мацнувши за носа, розсердився страшенно й перевершив сам себе, здобувшись на надзвичайний старечий дотеп:
— Турецького євнуха! — визвірився Сметана на того, хто питав, хотівши його в такий спосіб вилаяти. — Ту­рецького євнуха!!
Про це взнав увесь театр, і всім було весело.
Найзнаменнішим було, що Сметана навіть не при­пускав, що з ним хтось так жартує (бо хто посміє жарту­вати з комісаром!?), а вважав це за вислід власної необережності й неохайности під час візити за сцену, де, звісно, «все вимащено в грим та різні фарби». Тому раз навіть видав наказа з власної ініціативи на форменому директорському бланку й розліпив його по всіх робочих місцях поза сценою, в червоному кутку, в лабораторіях і в ательє декораторів та бутафорів; наказ про те, що су­воро забороняється неохайне поводження з фарбами, гримом і всіма «красяшими веществами» (не зміг подо­лати труднощів своєї власної мови, щоб перекласти з «общепонятного»), — забороняється акторам і маля­рам під час праці братися за різні «публічні речі» — за публічні ручки дверей, за клямки, за крісла (йшов дов­гий перелік «публічних» речей, за які акторам забороня­лося братись) ... По тому всьому йшов пишний підпис: «Замдиректора Сметана».
«Як у П'ятакова на червінцях!» — жартували ті, кому те все заборонялося. А деякі, особливо весело настроєні, дописували на «директорському» наказі ще й свої додат­ки до переліку «публічних» речей, за які заборонялося бідолашним акторам братися: «За публічні місця... За публічні ліхтарі... За публічних женщин і мущин...»
Так Сметана здійснював керівництво партії в ділянці театрального мистецтва.
Найкраще поводився із Сметаною Харитон, що якось особливо, стихійно не любив Сметани. Коли Сметана з'являвся на сцені під час праці, Харитонові конче в цю хвилину треба було щось волокти через сцену — то якусь там «ставку» (величезну декораційну раму для кімнат і павільйонів), то грубий кабель електричний, то наставне «дерево», то «спинку» до «задника» або й просто драбину, — він пер таку ставку чи драбину, ар­тистично обертаючи нею, просто на Сметану й гукав заклопотано, ділово, сердито, безцеремонно, так, як це вмів тільки старий Харитон:
— Гей! Гей! Гей! А відступімся, товаришу комісаре!! Соб! Соб!. Соб!!! — і пер на комісара щосили, наступав з тією жахливою своєю морокою, обертаючи нею. І ку­ди би не повернувся комісар, у Харитона все виходило «соб!» Бо Сметана не знав, куди ж саме треба було по­вертати, як «соб!». Так Харитон заганяв комісара «соб» десь в пильний закапелок, на потіху молоді, і ще й бур­чав сердито, й оком не змигнувши:
— Ах, ти Боже! І чого воно лазе!.. Не ходіть тут, товаришу комісаре, бо тут люди працюють!..
Це було зовсім неприємно Сметані, але не міг ні до чо­го причепитися, бачив-бо себе винним, бо не знав, куди саме треба повертати, коли Харитон каже: «Соб!» Через те Сметана став дуже рідко появлятися за сценою. Хай він сказиться, той Харитон! І що ти з ним зробиш!
І виходило так, що для Сметани на старості літ було тільки двоє найстрашніших і наймогутніших людей у всьому світі — Сазонов і Харитон.
Та цей замдиректора — це весела анекдотистика; хоч і життьова, але анекдотистика. Для скрашування буднів. Життя улаштоване мудро: щоб було в ньому над чим поплакати, та й над чим посміятися.
Воно (життя) постаралося й ще трохи, далебі, щоб зрівноважити з тим Сметаною, — до особливо ко­медійного додало й особливо трагедійного, а до різних снованих небилиць навколо театру й «Марусі Богуславки», до гострої інтриги додало ще трохи свого перцю, загострило її: воно вкинуло до театру ще й Сміяна.
VIII
Примха випадку
Сміянова течка, що він її було забув у читальні й що була потрапила на міліцейський смітник, не загинула. На неї якось натрапив начальник міліції і, хоч він і не ро­зумівся зовсім на малярстві, проте з професійного обов'язку змикитив, що тут щось може бути важне, і пе­редав течку з помальованим папером начальникові НКВД. А начальник НКВД переглянув усе пильно й доглупався, що то не якісь там звичайні помальовані шмат­ки паперу, а театральні рисунки і проекти декорацій до п'єси «Маруся Богуславка», назву якої й на деяких рисун­ках понаписувано. А так як він знав, що цю п'єсу ставить їхній театр, то взяв і подзвонив до театру, і між ним та директором відбулася приблизно така розмова:
— Слухай, директар! Ти ничіво не патєрал?
— Ні.
— Врош!
— Таж ні!
— Гаварі мнє!.. Ви там ставітє ету «Маруську» ілі как єйо... Стало бить, гета принадлежит вам... Прийдіте за­беріте!
Яке ж було здивування директора, режисера та помрежів, коли вони дістали до рук течку, передану начальни­ком НКВД! У ній, поміж недбалими різними шкіцами деталів машин, фрагментами орнаментів тощо, були теат­ральні ескізи, і якраз... до «Марусі Богуславки»! Проекти оформлення сцен, проекти костюмів, рисунки типів. Та які ескізи! Такій роботі міг би позаздрити не тільки їхній театр, а навіть найліпший московський, хоч там, як відо­мо, добираються найкращі мистецькі сили з усього СССР.
Почали дошукуватися, хто ж ті ескізи зробив. І на чиє замовлення? Шукали довго, і марно. Давали оголошення в газеті. Перепитали всіх місцевих художників і навіть усіх хоч трохи подібних до художників, чи це ча­сом не він утнув. Марно. Ніхто таких ескізів не втинав. Ще якби йшлося просто про продаж, то, може, хтось і знайшовся б охочий одержати гроші, але тут ішлося про те, щоб здійснити ті шкіци на театральній сцені, і то як­найскоріше, можна сказати — негайно. Ні, на це смілив­ця не знайшлося. Так би, може, й не дошукалися, коли б не випадок; власне, коли б не жарт одного з помрежів, який з досади порадив запитати ще в Давида, знамени­того дурника, що шукав п'яте колесо, чи не він це малю­вав або в того другого божевільного. Ідея всіх насміши­ла, як вдалий жарт. Одначе Сластьон якраз і вхопився за цю думку, — а чому б дійсно й ні? Як мистець сам, тоб­то до певної міри фантаст і «ненормальний», за його власним висловом, він мав свою оригінальну теорію (напівсерйозну-напівжартівливу) про те, що великі, не­ймовірно хороші речі неодмінно межують з божевіллям, а звідси — вони часом криються там, де ми ніколи й не запідозрюємо. Варіант з Давидом, звичайно, був забракований зразу, бо то вже явна була би нісенітниця, тут і Сластьонова теорія пасувала. Натомість щодо Сміяна, особливо на тлі всіх тих фантастичних легенд і байок, наснованих навколо цього імені, — то все можливе. І навіть по відношенню до цього імені: фантастика з ескізами видається зовсім не фантастично на тлі фан­тастики іншої... І сам Сластьон взявся до розшуків. І роз­шукав. І, на своє здивування та здивування інших, вияви­лося, що шкіци до «Марусі Богуславки» зробив таки Сміян. А для чого зробив — він і сам не знає. Так. Знічев'я. З божевілл я... Зі звичайної реакції на нас­тирливу, часто бачену рекламу цієї майбутньої вистави. Ще що вразило Сластьона, це те, що Сміян ані збенте­жився, ані здивувався, а просто сприйняв факт його роз­шуків та заінтересованости його ескізами як явище аб­солютно закономірне й саме таке, яке й мусило би ста­тися неминуче... Нічого ані розпитував, ані нічого особливого сам не говорив. Відповіді його на запитання Сластьона видалися цьому останньому не тільки занад­то скупими, а й досить-таки безглуздими. Ледве Слас­тьон виловив зі скупих, понурих і здебільшого зовсім алогічних фраз, що Сміян колись навчився декоративної штуки в якійсь «колонії Дзержинського», а потім «ко­лись» працював не то в столичному театрі, не то на «Біломорканалі»... Тут Сластьон злякався і більше не розпитував. Треба сказати, що він взагалі не надто ліз в душу, а коли ж почув про «Біломорканал», то власна його душа отерпла і він зовсім перестав питатись... Зрештою, яке йому до всього діло, що та як. Його ціка­вило мати цю людину для свого театру, решта — це не його діло.
Мати би цього чоловіка до своїх послуг! І це видава­лося найтяжчим. Як до цього приступити, як до діла взятись, щоб цю людину не наполохати, не турнути? Як йому пояснити?..
Але все розв'язалося на диво просто. Прослухавши всі схвильовані й плутані (від остраху й ніяковості) ти­ради Сластьона, Сміян ані не сполохався, ані рівно ж не виявив особливого інтересу, а чи, може, й належного розуміння, про що ідеться. Сприйняв усе якось без краю байдуже, без краю спокійно, навіть ніби з неприявною при розмові душею. А замість відповіді, якої чекав Сластьон, без жодних слів прийшов з ним до театру й так само без жодних зайвих дискусій отаборився в деко­ративній майстерні...
Правду сказати, Сластьон набрався страху, — ану ж цей маньяк все перепартачить, все перепсує, переламає, перепакостить... Та коли по якомусь часі Сміян (мовчки й майже не виходячи з своєї, приділеної йому, робочої кімнати, поринувши в працю з головою) зробив макети оформлення всіх сцен «Марусі Богуславки», Сластьон аж у поли вдарився від зворушення та захоплення... Роз­хвильований внутрішньо і нахмарений ззовні, він оббігав разом з директором Ткачем ряд «професійних та громадських» установ до НКВД включно, гаряче й рішуче вимагаючи віддати їм в їхнє розпорядження Петра Сміяна, чи то шукаючи в когось санкції. Але виявилося, що жодна установа Сміяном не цікавиться, що він ні до кого не належить і всім до нього байдуже; він — нічий. Покидьок такий собі... І «санкціонувати» ніхто нічого не збирається. Ніхто не сперечається. Не опирається. Лише кепкують собі: «Та беріть, беріть його!.. Заберіть з уздром! Будь ласка!.. Лише той... Будьте «бдітельні!»
Відтоді пішла поголоска, що божевільний оформляє «Марусю Богуславку». «Уявіть собі!..»
Хоч в анонсах і пресових різних повідомленнях ди­рекція театру не насмілилася поставити прізвища того божевільного, більше того, фігурував у тих повідомлен­нях і анонсах яко художник цієї вистави і рекламувався поруч з автором, режисером та «зірками», штатний де­коратор театру Костров, — одначе містом і околицями шастала уперта й інтригуюча поголоска, що божевіль­ний маньяк, божевільний Сміян оформляє «Марусю Бо­гуславку», то пак — малює Марусю!..»
Це було зовсім цікаво.
IX
Один іспит
Ата лежала в гамаку під старезними яблунями й чи­тала «БЄСИ» Достоєвського. Вона так заглибилася в чи­тання, що не помічала нічого, ані того, що сонечко вже хилиться на захід, ані того, що хтось підійшов тихенько й став оддалік за дуплястою яблунею й визирає на неї з-за китиці сивого яблуневого листу. Підперла ліктями розкуйовджену голову, звела круто брови й гнала через океан тієї пожовклої премудрості, чи пак «глитала» цю книгу сторінка за сторінкою. Це вже були останні сторінки. Вона добігала до краю, як той розпалений і задиханий змагун з бігу марафонського до фінішу. Вона так завжди читала книги — навально, в марафонський спосіб. Сонце пробивало зелене шатро, падало на неї золотими, сліпучими зайчиками й робило її плямистою, як пантера. Пантера лежала спружинена, ніби націлена до хижого скоку, — ось-ось стрибне. Зайчики ворушили­ся на ній, і було враження, що пантера вже вхопила біло­го птаха й тепер бавиться з ним...
Ата зупинилась втомленим зором на однім місці, ли­бонь, на останній крапці, і так завмерла. Дивилась неру­хомо. Потім відірвала зір від сліпучого паперу, зітхнула й наставилася очима в сизу глибінь занедбаного саду — туди, де буйно перлись до неба кропива й малина, пе­ресновані срібним павутинням. Дивилась туди, не морга­ючи й, напевно, нічого не бачачи, так була заглиблена в думи. Химерна усмішка блукала по її обличчю. Потім Ата згорнула книгу, перевернулась горілиць і, підклавши під голову руки, а під руки «БЄСИ», наставилась очима в синє небо крізь гілки. В небі там пливли бліді пір'ясті хмарин­ки високо-високо, Ата дивилася на них і все посміхалася. Ворушила губами. За гіллям збоку десь в Сонячному сяйві стояла височезна й буйна осика, сягала вершиною ніби аж до самих тих блідих хмаринок і трепетала.
Постать з-за дуплястої яблуні вийшла й стала ти­хенько наближатися. Це був Павло Гук. Він тримав у одній руці пишну червону півонію, а в другій свого шкіряного портфеля. Рука з півонією була простягнута наперед, і він так ішов, ніби ніс викуп за своє зухваль­ство (з'явитися непроханим і збаламутити дівчині спокій — це ж зухвальство!). Ата зачула шерех, здригну­ла, але не обернулася, лише повела оком. Побачила гос­тя — розсердилась, бо не любила гостей непроханих і невчасних. Але вгляділа розкішну півонію в руці й роз­гублену міну на закохано-розпроміненому Павловому обличчі й засміялася:
— А-а-а.., Це ви, мій Ромео!?
— Уявіть собі, Ата-тюрк, що це дійсно я.
— Боже, і з портфелем! А-а-а... Та це ж ви, пак, прийшли втягати мене до комсомолу?!
— Т-так...
— О! Як це мило з вашого боку! Будь ласка... — Ата звелась і простягла гостеві руку, — привіталась і водно­час забрала півонію. — Сідайте, — показала на ослін збоку. — А де ж ваша гітара?
— Яка гітара?
— Або принаймні балабайка. Серенади співати. І плащ?..
Павло почервонів, скривився, але відповів ніби спокійно, підкреслено серйозно:
— Ні, я справді прийшов втягати вас до комсомолу.
— Та-ак? Та ні! О, Павлику! Який же ви й послідов­ний! Ну, що ж, добре, хочу бачити, як би це мало вигля­дати... Та сідайте, сідайте! Так. А тепер берімось до ро­боти... Налигач маєте?
— Не дотепно, Ато! — образився Павло, все не мо­жучи дати ради з юнацьким замішанням. — Не дотеп­но... — Сів на ослін і поклав за ним геть у траву порт­феля. — Не дотепно ... — І наставився на Ату розгуб­леним і ніби «сердитим» поглядом. — Хіба аж так по­гано стоїть справа, що треба налигача? Ви це серйоз­но?
— Цілком. — Ата спустила ноги на землю, зручно вмостилася на краєчку рухливого гамака, поклала книгу на коліна, взяла півонію до обличчя й приготувалася до, здається, серйозної розмови, ушнипилася в Павла ціка­вими, мерехтливими очима. В тих очах бігав лукавий, злий і дерзкий бісик, бігав виклик, ховаючись за мрійли­вими, меланхолійними хмаринками, віддзеркаленими з синього неба.
Павло сопів і не знав, з чого почати. Боже, він хотів би не про те з цією дівчиною говорити! З цією одчай­душною, з цією божевільною, з цією неможливою дівчи­ною, що притьмарила йому розум і тримає в руці його серце! Павло хвилюється і не знає, з чого почати.
Чекаючи, що буде далі, Ата перевела очі на височен­ну осику, що стояла осторонь в сонячнім сяйві й, здава­лося, сягала вершиною до самісіньких білих пірястих хмаринок. Осика трепетала безліччю листочків, а Ата, піднявши лице, дивилася на них і ворушила губами, ніби хотіла повторити їхній лепет.
— Ви що, молитесь Богу? — зіронізував Павло на­решті.
— Ні, я складаю вірші, — не розгубилась Ата.
— Ого! І що ж, виходить?
— Авжеж, виходить.
— Гм... Цікаво... — Та ж іронія. — І що ж саме виходить?
— А ось, будь ласка... — Ата заплющила очі, як то, вона бачила, робить один знаменитий поет, подумала й продекламувала:
Гей, на нашій осиці
Три мільйони листочків!
Аж три мільйони! Аж три мільйони!
Вони організовують мітинги
І сваряться за промінчик сонячний.
О!
І розплющила очі. Це була явна пародія на вірші су­часних поетів. А може, й не пародія. На всяк випадок Павло, як не спеціаліст у віршах, зробив глибокодумну міну й похитав головою заперечливо.
Ата:
— Що? Погано?
— Ні. По-мойому... вірш кращий, аніж у Тичини, а Маяковському взагалі далеко до такого вірша. Тільки я не вірю, щоб на цій осиці було три мільйони листочків. От що.
— А-а ... Дійсно ... Так не вірите?
— Ні.
— Провірте. Злічіть.
— Справді! Мені це навіть і на думку не спало, — засміявся. — Якби я був літературний критик, то
справді скористався б з вашої поради, щоб не бути «го­лослівним».
— А вам личило би бути отаким яким-небудь Добринею-Романовим. Ха-ха! Але до діла! Так де ж ваш налигач?
— Ви це серйозно про налигач?
— Цілком.
— Е-е... Налигача то я й не взяв. Але чого так, що аж налигача треба?
— Бо, мабуть, буде занадто багато перепон.
— Ви будете собі ставити перепони?
— Не я, а дійсність їх понаставляла, й мені буде тяж­ко без вашої допомоги їх поперелазити. Боюсь, що й на­лигач не допоможе.
— Щось ви мудруєте, туманно говорите... Як той піп притчами. Ну, добре, що ж то за перепони?
— Ви так хочете все зразу! Не можна, ж так. Треба за порядком... Я й сама не знаю, як їх отак одразу назвати, яким словом. Ну, от, скажімо, що всі ті перепони в мене в душі. Ну, от душа моя, мабуть, не підходить до того стандарту, який існує при прийнятті до комсомолу... Ах, лихо з вами, ну як це вам пояснити?
— І чого ж та душа не підходить?