LatinEach bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Буйний вітер - 28
Total number of words is 4696
Total number of unique words is 2266
25.5 of words are in the 2000 most common words
36.0 of words are in the 5000 most common words
41.6 of words are in the 8000 most common words
Перед самим впуском до залі було виголошено через мегафони в усіх фойє, що всі ті, хто купив квитки на перший, і другий, і третій ряд партеру, мусять зректися своїх місць, як помилково їм проданих, і зайняти або приставні місця в партері, або приставні місця на балконах... Це стосувалося тих «стахановців» і «ударників соціалістичної індустрії» й «соціалістичних ланів», що мали щастя купити «бронь» найвищого начальства. Зчинився рейвах. Бідолашний директор утік. Його заступив представник культпропу товариш Лівшиць і, приймаючи покривджених у кабінеті директора, тихо але строго роз'ясняв їм, у чому справа. Маєстатичний, як втілення власті, як власть сама. Від того його тихого спокійного голосу, що особливо натискав у своїх аргументах на авторитет облвіддшу НКВД, який теж має зарезервовані «законні місця» спереду, буря моментально уляглася. Так, ніби нічого й не було. Навіть найворохобніші зразу поприкусювали язики й понуро поспускали голови, — і нічичирк... Інцидент вичерпано...
Найвище начальство прийшло вже аж тоді, коли публіка заповнила всі місця залі — виповнила вщерть партері балкони, й проходи, й вже хвилин з десять тупотіла, вимагаючи початку а чи то вимагаючи, щоб хтось нарешті заповнив ті три ряди порожніх стільців спереду, бо то через них не може ніяк піднятися завіса. Всі дивилися на ті порожні місця й тупотіли. Особливо гриміли балкони, бо звідти та щербина в партері була найвидніша і досада там була найпекучіша. Вони гримотіли, ніби викликали найголовніших персонажів сьогоднішньої вистави, що мають прийти й оті всі місця зайняти. Під грім тієї тупотняви й викличних аплодисментів і зайшло нарешті начальство кількома групами, й зайняло всі ті порожні місця. Тупотнява й аплодисменти гримнули голосніш, а тоді одразу й вщухли.
Ось так нарешті всілися всі, вгорі й унизу. Театр переповнений. Ніхто не пам'ятає, щоб ще колись тут було стільки людей... Директор викликав посилену команду пожежної охорони та наряд міліції для охорони порядку.
* * *
В дірочку, проколупану в театральній завісі пальчиками й пальцями, зі сцени видно море людських облич, що заповнили увесь простір від підлоги й до стелі, від землі до неба — море пломеніючих очей... Не зала, а щось таке безмежне, як зоряне небо!.. І це зоряне небо десь продовжене там, за стінами, там, де інші чекають і не розходяться, щоб хоч почути від інших, як там воно...
У передніх рядах сидять всі великі «риби» з своїми жонами... Ось Сазонов з Зайдешнером праворуч і жінкою ліворуч... Калашников... Каган... Равіч, Страменко, Рогач, Добриня-Романов, Говоров... І комісар Шубін... І багато інших «риб»... І тов. Маслов тут теж... І Людмила Богомазова біля нього... І Павло Гук тут... І Чубенко теж тут... Всі тут. Власне, там. По той бік. Там увесь реальний світ. І він увесь наче дивиться в цю дірочку сюди. Жде... А т у т, по цей бік, — юрба інших людей, якихось химерних, нереальних, розмальованих і розписаних, що збираються «блазнювати» перед першими й потішати їх, і для того не пошкодували ані фарб, ані ганчір'я, ані всіляких брязкалець. Вони дивляться назустріч тій безлічі очей крізь дірочку, самі невидимі, дивляться по черзі... Й одходять, безмежно схвильовані. Подивився й Сластьон. Подивилась і Ата. Подивилась і Ольга своїми ще заплаканими очима... І не одного з колег поведінка Ольги дуже здивувала — тоді як у всіх цих химерно розмальованих персонажів погляд у дірочку викликав радісне, піднесене хвилювання, у Ольги він викликав знову буйні сльози, що так нагло порснули з очей... Правда, їй за ролею належиться сьогодні багато плакати, але навіщо так зарані й навіщо так щиро!?. А Ольга в ту дірочку напевно нічого не побачила, лише побачила маленького здичавілого хлопчика по пояс у сліпучій і холодній воді, що дер хижо зубами хлібину й глитав її... глитав...
Сластьон витер хустинкою спітнілі долоні й прорік урочисто, кивнувши туди, за завісу, на тих, що сидять там, по той бік: «Ну, братця!.. Ушкваримо ж їм «Марусю Богуславку»! Ушквармо ж їм «М аруську»!.. По місцях!»
Ударив утретє гонг. Померкло поволі й погасло світло.
Попливла в обидва боки й щезла завіса, що розділяла той світ, реальний, сучасний і цей світ — древній, нереальний... але теж сучасний, лише загримований... щоб «дурня клеїти».
XXXII
... містерія
Це не була звичайна вистава, це вийшла якась особлива містерія, де діяли всі: і ті, що на сцені, одягнені в химерні, нереальні шати, з поналіплюваними вусами, бровами й чубами, і ті, що сиділи насупроти них в темряві, виповнивши увесь світ, геть всі обрії мерехкотнявою очей. Від самого початку перебіг якийсь такий струм, такий повів душевний, що зімкнув тих і тих, залю й сцену, тих, що дивилися, й тих, що зібралися їх потішати, «блазнювати» перед ними... Така іскра пройшла й установила контакт між більшістю людських сердець, що в своїх глибинах таять багато несказаного, але справжнього, усім спільного, надаючи всьому окремого, бажаного їм смислу... Як сказав потім горбань Данко Шигимага, справжнє, велике мистецтво — це сума психічної взаємодії, взаємовпливу мистця й оточення, творця й споживача, — мистецький твір, вийшовши з лабораторії мистця, перестає бути його власністю, навіть в своїй дії перестає бути тим, на що його мистець прирік, а стає
власністю мас: вони його наповнюють своїм змістом. Вийшовши в люди, мистецький твір набирає часом зовсім не тієї функції, що її призначив автор, а вже в кожному разі ефект сприймання залежить насамперед від тих, хто сприймає, і це спричинює часто зовсім непередбачені наслідки. На той чи той ефект складається багато-багато причин... Ось так сказав горбань Данко Шигимага, мистець і «теоретик мистецтва», коли взявся розібратися у всьому, що сталося цього вечора, коли взявся проаналізувати й установити якусь закономірність того непередбаченого ефекту, який прийшов. Але це він зробив згодом. Цього ж вечора він сидів на гальорці й затаївши подих, разом з усіма чекав якогось чуда від тієї «Маруськи», власне, хотів того чуда.
Сам сюжет вистави дуже простенький і нічого особливого собою не обіцяв і не являв, і сам театральний колектив не зміг би з того сюжету видобути жадного чуда. Зрештою, це було стверджено на генеральній пробі напередодні, після якої Страменко охарактеризував цю п'єсу «антимистецькою», всіх її турків і яничарів «придуркуватими», а запорожців «матнистою романтикою» (це теж вже стало ходячим по місту, таке Страменкове визначення).
Але глядачі прийшли до цієї «Маруськи» зі своєю гадкою, зі своїми серцями й думами, зі своїми інтимними мріями й недомовками і принесли з собою ту іскру, яка давно зродилася в людських душах під впливом легенд, що кружляли навколо цієї «Маруськи», і взагалі під впливом інших, різних «легенд», до цієї «Маруськи» зовсім і не причетних, — іскру чекання чогось особливого, бажання того особливого... І от вона, ця іскра, увімкнута й на той бік, почала розгорятися... Хоча...
Хоча ніби яка ж пожежа могла розгорітися з такого малогорючого матеріалу, а може, й взагалі не горючого...
Попливла в обидва боки завіса, що розділяла світ реальний і світ нереальний, і виявилося, що по той бік теж темрява. Суцільна темрява. А потім з тієї темряви почали помалу виступати, як з небуття, риси, й кольорові плями, й вогники люльок, і блискітки убрань, носи... очі... вуса... обличчя... руки, келихи, дукати, шаблюки, шаровари, «оселедці», жупани... більше, більше... І от нарешті виступила вся, ціла, рельєфна, статично-величава й химерна картина сивої давнини. Власне, це мала би бути картина сивої давнини, бо ніхто тієї давнини не бачив на власні очі ніколи, і лишалося кожному на вибір — вірити або не вірити.
Але в те треба вірити. Коли химерна картина зринула з темряви остаточно, під впливом виносних кольорових прожекторів, чітка й мерехтливо епічна, по залі прошелестіло немов зітхання, — так всі були вражені красою й величавістю баченого (красою зовнішнього оформлення). Якщо колись була у цих Кривоносів і Перебийносів сива давнина, то вона була іменно такою! І тільки такою!.. Настільки привабливим і переконливим (своєю привабливістю) було все те, що на сцені... Могутні козаки запорожці (цебто їхні предки!) в червоних і синіх шароварах, широких, «як море», з довгими оселедцями, з кривими шаблюками турецькими, з пістолями, сидять задумано над келихами, біля столів, на старовинних лавах... Насупроти них польські шляхтичі в пишних жупанах з кунтушами... Зальотні панянки... Жид в камізельці з білою бородою й пейсами... Турецький мурза осторонь, пишний і величавий, втілення маєстату цілої Османської імперії... Шандали зі свічами на столах, каганець біля шинквасу... В глибині великі-великі (з яких мають пити велетні оці вусаті) діжки з пивом і медом, барила з горілкою й винами... Козак Мамай на стіні під дубочком з бандурою й довжелезним «оселедцем», намотаним навколо вуха... Другий козак на стіні (мальований) верхи на діжці... Ця епічна велич — це льох гуляк сивої давнини; льох великої древньої корчми на якійсь невідомій точці древньої України... Все так оформлено стильно, так величаво й так переконливо, що саме споглядання вабить глядачів красою й спокоєм, переносить їх в чарівну казку — казку минулого, в світ стародавнього козацького епосу, як старовинна дума... От дума про того козака Мамая!.. Вабить і заспокоює, заколисує... Гарно! І це почуття тієї епічної гарноти викликало вітерець зітхання.
Величава сцена. Але ось німа пантоміма заворушилась, люди на ній — козаки, шляхтичі, жид, мурза, панянки, дівчата — загомоніли, почали рухатися, кожен згідно призначеної йому ролі, й перше, що вони гуртом зробили, — це зруйнували почуття величнього й гарного. Сцена ще величава, але суть її вже зовсім не величава... Шляхтичі грали в кості на гроші. Козаки теж грали в кості з шляхтичами на гроші. Жид-шинкар розсипався перед усіма дрібним маком з тієї самої причини. Мурза маєстатично сидів по-турецьки й мовчав таємничо — єдина істота, що зберігала велич. Панянки залицялися до всіх «гостей», звабно пишалися красою, теж за гроші... Кінчилося тим, що козак Степан програвся і, не маючи чим заплатити шляхтичам програш, продав свою сестру рідну, Марусю з Богуслава... Продав сестру турецькому мурзі, отому маєстатично спокійному речникові Османської могутньої імперії. Продав брат сестру, отой гультяй і нероба в широких матнистих шароварах, туркові, теж неробі в таких самих матнистих шароварах... Гм... Оце початок.
Кінчилася ця перша картина театральним, і тому особливо досадним, вигуком мурзи: «О раю мій! Ля-ілляга Алейкум!»
Коли закрилася завіса і в залі засяяло світло, в передніх рядах мружилося начальство і посміхалося вибачливо-іронічно. Мовляв, от маєте, як починається ця «дрібнобуржуазна» малоросійська «Маруська»! Яка єрунда. А ви думали, що то що?!.
Всі інші теж мружилися від світла, але не посміхалися, а якщо хто посміхався, то розгублено. Гм... Зовсім нічого особливого. Серед публіки легеньке розчарування. Якщо так, то чи варто було так чекати й так бігти! Але оскільки це ще тільки перша дія, власне, пролог, то на всіх обличчях написане чекання, уперта надія, що далі щось-таки буде.
Почалося погано. Препогано. Але все це могло бути. Авжеж, могло бути. І навіть такий мурза міг бути з його «О раю мій! Ля-ілляга Алейкум!». Зовсім кепсько, прекепсько те, що при такій непохвальній справі, як продажа сестри, всі — і той Степан, і його побратим Софрон, і всі шляхтичі, й повії, й жид, і мурза турецький — говорили віршами. І ті вірші такі ж уже тяжкі, такі кострубаті, ходульні! Зовсім тяжкі для вуха.
Огірчений Чубенко, торсаючи сердито свої вуса (не згірші, як у тих козарлюг запорозьких у корчмі), сердитий на того вусатого дурного Степана, що продав рідну сестру, й на ті вірші, що так тяжко лізуть у голову, пішов під час антракту до буфету й випив келих пива, чорного, «мюнхенського».
А випивши, обтер вуса й зітхнув:
— О-о... Ля-ілляга Алейкум!.. — і пояснив буфетниці. — Цікаво, яка вона та Маруся з себе? Може, й не жалко. Той барбос, бач, продав, а ніхто її ще й не бачив, сам мурза ніби бачив колись, і то тільки раз, і то здалеку. Тепер все залежатиме від того, яка вона...
— Що «все»? — перепитала, кокетуючи, насмішкувата зальотна буфетниця.
Чубенко помовчав. А тоді буркнув сердито:
— Це значить, чи питиме в тебе Чубенко пиво далі, чи ні... — і пішов до залі, бо вже був третій гонг. Буфетниця теж кинулася до залі, щоб, приліпившись біля дверей за портьєрою, побачити теж, яка ж та Маруся, продана туркові, — може, й не жаль. Зрештою, те все «назнарошне» так, «театр»...
Всім було Марусю жаль.
Коли відкрилася завіса й коли дивна Маруся з того нереального, розігруваного на дерев'яному помості світу предстала перед морем мерехтливих очей світу реального, — всім її стало дуже жаль. Яка ж вона гарна! Вона була така гарна, така ніжна, як лілея, така чарівна своєю молодістю, така реальна, сповнена віри в прекрасний світ і любови до свого нареченого, вона була таким реальним втіленням дівочої краси й незайманості, що всім її стало безмежно жаль. І це не жодна вигадка! Це ж справжня дівчина, це Ата!.. Всі знали, що її продав брат чужинцеві й поганцеві, турецькому мурзі, продав за дукати, як худобину, а вона про те не знала й, може, ніколи й не взнає, хто та як її продав. Над нею, над її красою, її коханням, її щастям, над її тихим світом навис страшний меч, який ось-ось упаде, а вона не знає...
Батьківський дім в Богуславі. Тихий світ. Малесенький рай. Батька немає, але є в неї Мати, є в неї вірна подруга Леся і є в неї коханий — лицар Софрон — друг її брата. Вони з коханим мріють про щастя, про вірність, про дружбу й любов вічну... Це те вічне в людях, що завжди в усіх часах і у всіх серцях зроджується знову й знову, як фенікс, нове і неудаване, живуче й животворяще, і зворушливе... А за ними — осяяний сонцем рідний Богуслав. А над ними тяжкий вирок злої долі... І ціле гроно легенд з міста Нашого...
Всім було Марусю шкода, і звідси, власне, починається наростання справжньої дії, — справжньої дії, цебто того, чого не поясниш словами, — співдії отого світу, що на сцені, й того великого, що насупроти...
Роль легендарної Марусі була так виконувана живою й теж прекрасною дівчиною, що вже й бутафорія, блискітлива й фантастична, і бутафорний «оселедець» на її коханому, його бутафорні шаровари — перестали бути бутафорією. А вірші вже не були мертвими, ходульними, ні, вони були живими й прекрасними, западали в саму душу. А найглибше западав у душу той дівочий голос, чистий і ніжний, вимовляючи ті слова віршовані, наповнюючи їх життям і серцем:
...Росла я тут у скритій гущині,
Під ласкавим дозором батька й неньки,
В захованім кубельці й розцвіла,
Не знаючи ні чарівних розкошів.
Ні бенкетів, ні ласощів чадних,
Ні жадної сп 'янілої принади.
Про чудеса на світі чула я
Хіба в казках...
І вірить у те глядач. І хвилюється, бо це віддавалося в самісінькій глибині його серця, як і його власна невисловлена мрія. І тремтить, бо знає, яка ж і біда була та й знов чигає на цю просту й таку гарну дівчину. Тепер продану чужинцеві...
Почуття нереальності й древності неухильно й радикально руйнувалося, бо серця в залі билися тепер, а не колись.
За кожним словом напруження й хвилювання в залі наростає. Це відчували всі на сцені й теж все дужче хвилювалися тим творчим хвилюванням, що рухає людину до вершин творчого пафосу, розкриває глибини людського серця й утілює їх у рухові й слові, передає це іншим і змушує безліч сердець битися в одно. Кудись, до чогось же це все йде, за якоюсь химерною, сильнішою за їх усіх логікою...
Заручені закохані милувалися й мріяли про щастя, а вірна подруга дівчини з матусею готували придане, готували весільні окраси, низали намисто з перлів і коралів, добирали дукачі... Готували все до шлюбу...
Але не дукачами було переповнене Марусине серце вщерть. Воно було сповнене коханням і вірою в свого обранця, і любов'ю до своєї Батьківщини, вірним сином якої був її коханий. Воно було сповнене радісним звучанням від слів вогненних її милого:
...Край ніг твоїх кістками ляжу я,
І навіть їх не переступить ворог!
Це було так гарно... І горда та ніжна дівчина слухала цю сповідь і обітниці милого, такого мужнього й теж гордого, й вся пломеніла від щастя, від того голосу щирого і від хвилювання в нім глибокого, її серце вторило йому з самісіньких глибин:
...Ти лицарем, орлом
Мені запав найперше в серце.Дужих
Побідників, звитяжців запальних
Воно любить, кохати тільки п може...
І мариться, що по Вкраїні ти
Скрізь досягнеш і слави, і почоту,
І схилиться до ніг твоїх чолом
Уся пиха, мізерією вкрита...
І сяяло її лице, як сяяли ген золоті бані замріяного, залитого сонцем Богуслава.
Тихий рай. Нескаламучене море людського щастя. Мерехтіння людської радості, що розпросторюється навколо, розходиться, як луни від великоднього дзвону, й наповнює серця всіх... Заіія нишкне заворожена, зворушена. Нехитрі люди, що більшість з них може вперше прийшли оце до театру, сприймали все відкритою душею й безпосередньо, не втаємничені в «проблеми» й «механіку» мистецтва лицедійства, не розкладені пересиченістю дешевого всезнайства. Але й ті навіть, що були театрал оманами й багато чого вже бачили на сценах багатьох театрів, були теж заворожені й безмежно зворушені, така гарна, така чарівна була Маруся з Богуслава. Мерехтіння її душевних відрухів приворожувало. Яка вона неповторно мила! І яка вона нещасна, та Маруся з Богуслава!.. На гальорці не одна з жінок і не одна з молодюсіньких, працею замучених, дівчат вже тихесенько сплакували, може, від власних нездійснених мрій, а може, знаючи, яку ж і біду приготовила доля, що ось-ось має грянути над головою тієї дівчини...
І лихо впало.
Саме тоді, коли люди в тому раю тихому були, здавалося на вершині щастя й ніщо того щастя у них не могло б відібрати й затьмарити, саме тоді, коли з'явилися подруги-дівчата, заквітчані, закосичені, й разом з нареченою, побравшись нею за руки, почали співати веснянки:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле... —
десь узявся брат-Юда, терзаємий душевними муками зрадника. Він хотів би повороту, але вже повороту нема. Започатковане ним лихо тепер котилося само, й не можна було його зупинити, не можна, відвернути... Приведені Юдою татари раптом увірвалися на чолі з своїм мурзою, вони схопили наречену й ще декого з дівчат... Все геть сплюндрували... І щезли.
Продана сестра дісталася її «господареві», що прокричав тріумфально:
«Аллах керім! Моя! Моя! Моя ханум!»
……………………………………………………………………………
Якась велика, ще до кінця не схоплена правда видерлася крізь мішуру, переступила через умовності театральної бутафорії, через всі блискітки дешеві, й примусила душі всіх стрепенутися... Навіть в перших рядах, де недавно панував неподільно скепсис, коли загорілися лампки в залі під час паузи, ніхто іронічно не посміхався. Упереджене начальство стримувалось. Якщо не від зворушення стримувалось, то принаймні тому, що кожен відчував, як вся маса людей — простих і нехитрих, щирих серцем, схвильована до найглибших глибин душевних, а при такому явищі як ти будеш посміхатися! Навіть Страменко опустив носа, бо його теорія про «трудящих» терпіла поразку, — він опустив носа й, думаючи, що всі на нього конче дивляться, на теоретика «нового соціалістичного суспільства», щось говорив до «Генеральної лінії» — Людочки Богомазової з перебільшеною серйозністю й заклопотаністю, навіть не помічаючи, що об'єкт його раптової уваги зовсім не підходящий ані до часу, ані до місця, — він «обмірковував, мовляв, якусь дуже важливу, сторонню справу». Добриня-Романов обернувся до залі й водив шкельцями окулярів по балконах зосереджено й дуже пильно, ніби когось шукав, або рахував там своїх студентів. Павло Гук сидів у першім ряду, простягнувши наперед ноги й зосереджено дивився на носки черевиків, хмурився, зрідка Скоса позирав на Сазонова... Решта начальства теж позирала на Сазонова, тримаючи «ніс за вітром». А Сазонов був ніби запечалений чи чимсь огірчений. Може, справді огірчений долею тієї «Маруськи». А чи заклопотаний чимсь. Сидів нахмурений, червоний. Так ніби його спіткало якесь жорстоке, непередбачене розчарування... А тоді підняв брови й потис плечима сам до себе... І звівся.
Він навіть не знав, що вся публіка з балконів і з задніх рядів партеру дивилася на нього. Хто прямо, а хто крадькома. Позирали з якоюсь безвідчитною цікавістю відтоді, як закрилася завіса й всі сиділи якусь мить нерухомо під враженням баченого, а більше дивитися ні на що. І вони дивилися на передній ряд... І те сказати — сам начальник НКВД! З своїм Зайдешнером!.. Як тут не дивитися. Там козаки з нареченим Софроном і з розкаяним Юдою-Степаном кинулися навздогін за татарами, за злодіями й душогубами та грабіжниками, а тут ось сам начальник НКВД... Доженуть чи не доженуть?..
Коли Сазонов звівся, публіка теж звелася вся шумно й повалила до фойє, до буфетів і пальм, наповнюючи все грохотом ніг і гомоном... Все йде знаменито! Всім «Маруся» заторкнула серця. Події там, за сценою, десь розгортаються, десь ті розбишаки подалися, а за ними... а за ними... Цікаво, що буде далі. Доженуть вони чи не доженуть того мурзу?
З усього начальства найліпше почувався Чубенко. Він на цей раз сяяв увесь, протиснувся до буфету й випив келих пива схвильований, піднесений, якийсь зухвалий... Як тоді, коли казав: «А ти оці блискавиці бачиш?»
Випивши пива, Чубенко тиснувся помежи молоддю, тинявся по всіх фойє і заглядав усім у блискучі очі. Власне, він не тинявся, а його носило, як тріску в морі, від одного берега до другого, від однієї стіни до іншої. Але то нічого, саме це Чубенкові й приємно. Скільки молоді! Скільки буйної й героїчної сили, скільки молодечої енергії! І як у всіх пломеніють очі! І як у них там б'ються серця! Варто тільки в ті очі глянути...
Сталін теж дивиться на молодь й теж посміхається. Але посміхається не так, як Чубенко, а так, як його намалював Данко Шигимага, — якось дурнувато-здивовано, так ніби хтось його вдарив по тім'ї, і він витріщив очі й удає, що йому не болить... Зустрівшись з тим Сталіновим поглядом, Чубенко підморгнув йому насмішкувато, мовляв, «е-е, нічого ти, брат, не знаєш! Куди тобі!..»
На балконі над вулицю грала духова оркестра, розважаючи тих, що обложили театр, не мавши щастя в нього потрапити, їм тепер грали, щоб компенсувати хоч в якійсь мірі їхні втрати. Під ритм тієї музики ходило людське море там і ходило людське море тут, по блискучому паркету, — нерозгадано таємниче, сповнене великої наснаги й найхимерніших несподіванок у своїх скритих глибинах... Чубенко це якнайкраще відчував, і це його дуже тішило, це його веселило. Його теорія стоїть вище теорії Страменка щодо «трудящих»!.. Бо він, Чубенко, дуже любив оті мовчазні блискавиці, в яких Сазонов нічого не розумів й які можуть, напевно можуть, вибухати громом.
* * *
Друга дія йшла, поглиблюючи борозну, проорану в людських душах. Йшла упевнено, сліпуче, феєрично-пишна формою й глибоко трагічна суттю.
Ось золота клітка для бідолашної невільниці... Мармуровий двірець і мармурова ротонда східньої архітектури зі сходами десь до моря і в сад. Пишний сад, сліпучі квіти навколо, водограї з веселками проти сонця, мармурові фігури тварин і риб... За садом ясно-білі шпилі мінаретів... За ними, десь унизу, почалося й заповнило простір за мінаретами сліпучо-синє море, на нім білі вітрила кораблів... На сходах палацу розкішні килими й квітник одалісок... і чорні муринчата... рабині... Скільки екзотики, скільки східної розкоші!
Золота клітка для бідної невільниці. І вся ця золота клітка, з усіма рабинями й муринчатами, належить їй — Марусі з Богуслава... Але вона вже не невільниця. Вона цариця. Вона господиня. Вона улюблена жінка Гірея-паші, колишнього мурзи. Вона сама знає, що вона тут цариця, хоч не знає, як за нею пильнують багато пар очей Гіреєвих слуг. Вона шанує пашу і певна, що паша її любить. Шість років — великий час, щоби багато чого перемінити, щоби скоритися долі й покохати ворога, діток з ним прижити, звикнути ніби до чужого краю й духу його... Але — Маруся сумна, зажурена. Шість років минуло, а вона все обернена очима десь назад, до іншого краю, до свого роду, до Богуслава свого замріяного. Душа її розчахнена... Одаліски розважають її, співають їй пісень, танцюють їй східніх танків, розповідають казки... Але Маруся не слухає й не дивиться. Спроваджує чемно рабинь від себе, і одалісок теж, і вони, вклонившись своїй господині, найщасливішій з них усіх обраниці великого паші, та побажавши, щоб Аллах охороняв її своєю бородою, йдуть геть. Лише одна істота не відходить — євнух, що наглядає величаво за одалісками, а як вони відійшли, не рушився з місця, лишився так стояти й далі. Але то вже не людина, то мумія.
Лишившись сама, володарка золотої клітки, бідолашна полонянка, дає волю своїй душі, заламує в тузі руки:
Обридла ж як ця золота тюрма!
Ні щирості, ні чесної людини,
Ні вільній дум, нічого... Забавки
Обридливі, одноманітні, мляві,
І дня від дня не відрізниш нічим...
Але це одна половина її тужить. А другою вона міцно прив'язана до цієї «золотої тюрми» — не силою, не страхом, а дітками, що з кохання в цих розкошах тут народилися...
Коли б свого Гірея не кохала,
Коли б мене не мав за жінку він
Улюблену, єдину, повновладну,
Коли б іще не діточки мої,
Найкращая в яситті моїм утіха —
Години б яв неволі не жила
І власною б рукою її збулась...
Та вона, покохала Гірея й через те жила в неволі.
Шість літ, як день, минуло, упливло
В якомусь сні химернім, в п'янім наді.
У пестощах, у любощах палких,
Які мене зненацька огорнули
Й заціпили крик болісний душі.
Вже сталося минуле моє млою:
Мов марево далеке, вирина,
Хвилюється, прозоре та хороше... .
І мечеться так бідолашна Богуславка. І несила їй відірватися від теперішнього заради минулого. Та й несила забути. Минуле до неї бринить-бринить словом, піснею, згадкою, снами, і вона від нього відбивається та не має снаги відбитися.
...Згадаєш — і нудьга
Знов обів'є вужем живучим серце, —
Нема снаги забути незабутнє!
Але вона хоче забути. Жене геть спогади:
Не треба їх! Я прагну супокою...
Вони ж печуть... дратують... Далі все!
Одірвана, потурчена навіки!!.
І мечеться душею бідолашна Богуславка, «одірвана, потурчена навіки». І потішає її подруга, товаришка дівочих років, теж полонянка, колишня кохана її брата Степана. Вона її потішає. Вона її умовляє. Але, потішаючи й умовляючи, вона її н а м о в л я є, на своє навертає — на думки про край, про дім, про Матір, про рідний Бо-гуслав, про першого коханого, з яким так любилася. Ця не має коріння в чужій і осоружній землі й поривається до рідного краю всією душею, і тягне подругу за собою... Ятрить її рани, множить її муки... Але Маруся упирається скільки має сили, вона хоче зберегти душевну рівновагу й відбивається від спокуси, від мрійних і таких страшних, болючих слів товаришки своєї... Леся співає їй рідних пісень, і ті пісні хвилюють душу, воскрешають минуле, ваблять, кличуть... і душі тяжко тому протистояти, — вона теж співає з подругою. Закінчуючи пісню про ліщиноньку, не витримує й вибухає риданням... І тут бачить, що не тільки вона ридає, — євнух Ахмет, що стеріг осторонь і чув ту пісню про ліщиноньку, теж заходиться сльозами.
Ой, хто ж той Ахмет! Звідкіля він знає мову, як він зрозумів ту пісню?!.
А знає він тому, що він земляк своєї господині... Він це пояснив, а разом з тим підніс краєчок заслони над тяжкими ділами її пана, над тим жахом, що криється за цими розкошами... Він колись не був євнухом, він був людиною... Він з України... І навіть знає Богуслав... Але потім його захопили в полон яничари й зробили з нього каліку... На наказ паші-Гірея отак з ним зробили...
Вражена Маруся не йме віри... Але як же тут не поймеш віри, коли він от стоїть, її земляк, що став «Ахметом»...
Маруся борюкається з усієї сили. Ні, ні, вона не вірить!..
Вона кличе діток своїх на допомогу — вона хоче вхопитися й триматися за них, за своїх діток, за своє щастя, за доказ палкого кохання Гірея-паші, за доказ своєї наївної й щирої віри в нього... Та не знаходить в тім забуття й колишнього спокою...
З'являється паша Гірей і на самоті розвіває всі болі й сумніви. Він говорить їй палкі слова про кохання й про вірність. Він лестить її божественній красі. Він клянеться їй у вірності до смерті й дає наказ євнухові Ахметові оповістити всюди й у гаремі, що ханум є найвищою володаркою над усіма. Він заколисує бідолашну свою полонянку, свою вірну дружину, повертає їй спокій і певність, повертає їй втрачену було рівновагу, повертає їй віру в самого себе, в пашу Гірея, як «милосердного» й чулого, великодушного володаря, як того, що любить її, «її мову», «її рід», «її землю» й «її людей», «як самого себе»... І Маруся, змучена й стерзана тугою за рідним краєм, заспокоюється, приколисана. В ній оживає пошана, скріплюється довіра...
А паша Гірей кличе одалісок, щоб співали й танцювали, і вони танцюють плавкий танок сходу й співають тягучих пісень... Потім кличе арабчат і муринчат, щоб потішали володарку танками жагучими... Потім показує їй черкесів з їхньою жагучою лезгінкою... Потім велить привести циган. І все для неї, для своєї коханої «ханум»...
Заколисана Маруся підкоряється своїй долі. Що ж, він добрий. І їй треба все забути і рід, і край, усе. Цього всього, що тут, їй несила вже зректися. Та й для чого. Те, що було колись —
...Нехай то буде сном
В моїй душі, розкішним сном, яскравим,
І мрією моїх дівочих літ!
Так, так! Розвійсь ти, марево минуле...
Час і пора туркенею ставати!
Прощай, прощай...
Найвище начальство прийшло вже аж тоді, коли публіка заповнила всі місця залі — виповнила вщерть партері балкони, й проходи, й вже хвилин з десять тупотіла, вимагаючи початку а чи то вимагаючи, щоб хтось нарешті заповнив ті три ряди порожніх стільців спереду, бо то через них не може ніяк піднятися завіса. Всі дивилися на ті порожні місця й тупотіли. Особливо гриміли балкони, бо звідти та щербина в партері була найвидніша і досада там була найпекучіша. Вони гримотіли, ніби викликали найголовніших персонажів сьогоднішньої вистави, що мають прийти й оті всі місця зайняти. Під грім тієї тупотняви й викличних аплодисментів і зайшло нарешті начальство кількома групами, й зайняло всі ті порожні місця. Тупотнява й аплодисменти гримнули голосніш, а тоді одразу й вщухли.
Ось так нарешті всілися всі, вгорі й унизу. Театр переповнений. Ніхто не пам'ятає, щоб ще колись тут було стільки людей... Директор викликав посилену команду пожежної охорони та наряд міліції для охорони порядку.
* * *
В дірочку, проколупану в театральній завісі пальчиками й пальцями, зі сцени видно море людських облич, що заповнили увесь простір від підлоги й до стелі, від землі до неба — море пломеніючих очей... Не зала, а щось таке безмежне, як зоряне небо!.. І це зоряне небо десь продовжене там, за стінами, там, де інші чекають і не розходяться, щоб хоч почути від інших, як там воно...
У передніх рядах сидять всі великі «риби» з своїми жонами... Ось Сазонов з Зайдешнером праворуч і жінкою ліворуч... Калашников... Каган... Равіч, Страменко, Рогач, Добриня-Романов, Говоров... І комісар Шубін... І багато інших «риб»... І тов. Маслов тут теж... І Людмила Богомазова біля нього... І Павло Гук тут... І Чубенко теж тут... Всі тут. Власне, там. По той бік. Там увесь реальний світ. І він увесь наче дивиться в цю дірочку сюди. Жде... А т у т, по цей бік, — юрба інших людей, якихось химерних, нереальних, розмальованих і розписаних, що збираються «блазнювати» перед першими й потішати їх, і для того не пошкодували ані фарб, ані ганчір'я, ані всіляких брязкалець. Вони дивляться назустріч тій безлічі очей крізь дірочку, самі невидимі, дивляться по черзі... Й одходять, безмежно схвильовані. Подивився й Сластьон. Подивилась і Ата. Подивилась і Ольга своїми ще заплаканими очима... І не одного з колег поведінка Ольги дуже здивувала — тоді як у всіх цих химерно розмальованих персонажів погляд у дірочку викликав радісне, піднесене хвилювання, у Ольги він викликав знову буйні сльози, що так нагло порснули з очей... Правда, їй за ролею належиться сьогодні багато плакати, але навіщо так зарані й навіщо так щиро!?. А Ольга в ту дірочку напевно нічого не побачила, лише побачила маленького здичавілого хлопчика по пояс у сліпучій і холодній воді, що дер хижо зубами хлібину й глитав її... глитав...
Сластьон витер хустинкою спітнілі долоні й прорік урочисто, кивнувши туди, за завісу, на тих, що сидять там, по той бік: «Ну, братця!.. Ушкваримо ж їм «Марусю Богуславку»! Ушквармо ж їм «М аруську»!.. По місцях!»
Ударив утретє гонг. Померкло поволі й погасло світло.
Попливла в обидва боки й щезла завіса, що розділяла той світ, реальний, сучасний і цей світ — древній, нереальний... але теж сучасний, лише загримований... щоб «дурня клеїти».
XXXII
... містерія
Це не була звичайна вистава, це вийшла якась особлива містерія, де діяли всі: і ті, що на сцені, одягнені в химерні, нереальні шати, з поналіплюваними вусами, бровами й чубами, і ті, що сиділи насупроти них в темряві, виповнивши увесь світ, геть всі обрії мерехкотнявою очей. Від самого початку перебіг якийсь такий струм, такий повів душевний, що зімкнув тих і тих, залю й сцену, тих, що дивилися, й тих, що зібралися їх потішати, «блазнювати» перед ними... Така іскра пройшла й установила контакт між більшістю людських сердець, що в своїх глибинах таять багато несказаного, але справжнього, усім спільного, надаючи всьому окремого, бажаного їм смислу... Як сказав потім горбань Данко Шигимага, справжнє, велике мистецтво — це сума психічної взаємодії, взаємовпливу мистця й оточення, творця й споживача, — мистецький твір, вийшовши з лабораторії мистця, перестає бути його власністю, навіть в своїй дії перестає бути тим, на що його мистець прирік, а стає
власністю мас: вони його наповнюють своїм змістом. Вийшовши в люди, мистецький твір набирає часом зовсім не тієї функції, що її призначив автор, а вже в кожному разі ефект сприймання залежить насамперед від тих, хто сприймає, і це спричинює часто зовсім непередбачені наслідки. На той чи той ефект складається багато-багато причин... Ось так сказав горбань Данко Шигимага, мистець і «теоретик мистецтва», коли взявся розібратися у всьому, що сталося цього вечора, коли взявся проаналізувати й установити якусь закономірність того непередбаченого ефекту, який прийшов. Але це він зробив згодом. Цього ж вечора він сидів на гальорці й затаївши подих, разом з усіма чекав якогось чуда від тієї «Маруськи», власне, хотів того чуда.
Сам сюжет вистави дуже простенький і нічого особливого собою не обіцяв і не являв, і сам театральний колектив не зміг би з того сюжету видобути жадного чуда. Зрештою, це було стверджено на генеральній пробі напередодні, після якої Страменко охарактеризував цю п'єсу «антимистецькою», всіх її турків і яничарів «придуркуватими», а запорожців «матнистою романтикою» (це теж вже стало ходячим по місту, таке Страменкове визначення).
Але глядачі прийшли до цієї «Маруськи» зі своєю гадкою, зі своїми серцями й думами, зі своїми інтимними мріями й недомовками і принесли з собою ту іскру, яка давно зродилася в людських душах під впливом легенд, що кружляли навколо цієї «Маруськи», і взагалі під впливом інших, різних «легенд», до цієї «Маруськи» зовсім і не причетних, — іскру чекання чогось особливого, бажання того особливого... І от вона, ця іскра, увімкнута й на той бік, почала розгорятися... Хоча...
Хоча ніби яка ж пожежа могла розгорітися з такого малогорючого матеріалу, а може, й взагалі не горючого...
Попливла в обидва боки завіса, що розділяла світ реальний і світ нереальний, і виявилося, що по той бік теж темрява. Суцільна темрява. А потім з тієї темряви почали помалу виступати, як з небуття, риси, й кольорові плями, й вогники люльок, і блискітки убрань, носи... очі... вуса... обличчя... руки, келихи, дукати, шаблюки, шаровари, «оселедці», жупани... більше, більше... І от нарешті виступила вся, ціла, рельєфна, статично-величава й химерна картина сивої давнини. Власне, це мала би бути картина сивої давнини, бо ніхто тієї давнини не бачив на власні очі ніколи, і лишалося кожному на вибір — вірити або не вірити.
Але в те треба вірити. Коли химерна картина зринула з темряви остаточно, під впливом виносних кольорових прожекторів, чітка й мерехтливо епічна, по залі прошелестіло немов зітхання, — так всі були вражені красою й величавістю баченого (красою зовнішнього оформлення). Якщо колись була у цих Кривоносів і Перебийносів сива давнина, то вона була іменно такою! І тільки такою!.. Настільки привабливим і переконливим (своєю привабливістю) було все те, що на сцені... Могутні козаки запорожці (цебто їхні предки!) в червоних і синіх шароварах, широких, «як море», з довгими оселедцями, з кривими шаблюками турецькими, з пістолями, сидять задумано над келихами, біля столів, на старовинних лавах... Насупроти них польські шляхтичі в пишних жупанах з кунтушами... Зальотні панянки... Жид в камізельці з білою бородою й пейсами... Турецький мурза осторонь, пишний і величавий, втілення маєстату цілої Османської імперії... Шандали зі свічами на столах, каганець біля шинквасу... В глибині великі-великі (з яких мають пити велетні оці вусаті) діжки з пивом і медом, барила з горілкою й винами... Козак Мамай на стіні під дубочком з бандурою й довжелезним «оселедцем», намотаним навколо вуха... Другий козак на стіні (мальований) верхи на діжці... Ця епічна велич — це льох гуляк сивої давнини; льох великої древньої корчми на якійсь невідомій точці древньої України... Все так оформлено стильно, так величаво й так переконливо, що саме споглядання вабить глядачів красою й спокоєм, переносить їх в чарівну казку — казку минулого, в світ стародавнього козацького епосу, як старовинна дума... От дума про того козака Мамая!.. Вабить і заспокоює, заколисує... Гарно! І це почуття тієї епічної гарноти викликало вітерець зітхання.
Величава сцена. Але ось німа пантоміма заворушилась, люди на ній — козаки, шляхтичі, жид, мурза, панянки, дівчата — загомоніли, почали рухатися, кожен згідно призначеної йому ролі, й перше, що вони гуртом зробили, — це зруйнували почуття величнього й гарного. Сцена ще величава, але суть її вже зовсім не величава... Шляхтичі грали в кості на гроші. Козаки теж грали в кості з шляхтичами на гроші. Жид-шинкар розсипався перед усіма дрібним маком з тієї самої причини. Мурза маєстатично сидів по-турецьки й мовчав таємничо — єдина істота, що зберігала велич. Панянки залицялися до всіх «гостей», звабно пишалися красою, теж за гроші... Кінчилося тим, що козак Степан програвся і, не маючи чим заплатити шляхтичам програш, продав свою сестру рідну, Марусю з Богуслава... Продав сестру турецькому мурзі, отому маєстатично спокійному речникові Османської могутньої імперії. Продав брат сестру, отой гультяй і нероба в широких матнистих шароварах, туркові, теж неробі в таких самих матнистих шароварах... Гм... Оце початок.
Кінчилася ця перша картина театральним, і тому особливо досадним, вигуком мурзи: «О раю мій! Ля-ілляга Алейкум!»
Коли закрилася завіса і в залі засяяло світло, в передніх рядах мружилося начальство і посміхалося вибачливо-іронічно. Мовляв, от маєте, як починається ця «дрібнобуржуазна» малоросійська «Маруська»! Яка єрунда. А ви думали, що то що?!.
Всі інші теж мружилися від світла, але не посміхалися, а якщо хто посміхався, то розгублено. Гм... Зовсім нічого особливого. Серед публіки легеньке розчарування. Якщо так, то чи варто було так чекати й так бігти! Але оскільки це ще тільки перша дія, власне, пролог, то на всіх обличчях написане чекання, уперта надія, що далі щось-таки буде.
Почалося погано. Препогано. Але все це могло бути. Авжеж, могло бути. І навіть такий мурза міг бути з його «О раю мій! Ля-ілляга Алейкум!». Зовсім кепсько, прекепсько те, що при такій непохвальній справі, як продажа сестри, всі — і той Степан, і його побратим Софрон, і всі шляхтичі, й повії, й жид, і мурза турецький — говорили віршами. І ті вірші такі ж уже тяжкі, такі кострубаті, ходульні! Зовсім тяжкі для вуха.
Огірчений Чубенко, торсаючи сердито свої вуса (не згірші, як у тих козарлюг запорозьких у корчмі), сердитий на того вусатого дурного Степана, що продав рідну сестру, й на ті вірші, що так тяжко лізуть у голову, пішов під час антракту до буфету й випив келих пива, чорного, «мюнхенського».
А випивши, обтер вуса й зітхнув:
— О-о... Ля-ілляга Алейкум!.. — і пояснив буфетниці. — Цікаво, яка вона та Маруся з себе? Може, й не жалко. Той барбос, бач, продав, а ніхто її ще й не бачив, сам мурза ніби бачив колись, і то тільки раз, і то здалеку. Тепер все залежатиме від того, яка вона...
— Що «все»? — перепитала, кокетуючи, насмішкувата зальотна буфетниця.
Чубенко помовчав. А тоді буркнув сердито:
— Це значить, чи питиме в тебе Чубенко пиво далі, чи ні... — і пішов до залі, бо вже був третій гонг. Буфетниця теж кинулася до залі, щоб, приліпившись біля дверей за портьєрою, побачити теж, яка ж та Маруся, продана туркові, — може, й не жаль. Зрештою, те все «назнарошне» так, «театр»...
Всім було Марусю жаль.
Коли відкрилася завіса й коли дивна Маруся з того нереального, розігруваного на дерев'яному помості світу предстала перед морем мерехтливих очей світу реального, — всім її стало дуже жаль. Яка ж вона гарна! Вона була така гарна, така ніжна, як лілея, така чарівна своєю молодістю, така реальна, сповнена віри в прекрасний світ і любови до свого нареченого, вона була таким реальним втіленням дівочої краси й незайманості, що всім її стало безмежно жаль. І це не жодна вигадка! Це ж справжня дівчина, це Ата!.. Всі знали, що її продав брат чужинцеві й поганцеві, турецькому мурзі, продав за дукати, як худобину, а вона про те не знала й, може, ніколи й не взнає, хто та як її продав. Над нею, над її красою, її коханням, її щастям, над її тихим світом навис страшний меч, який ось-ось упаде, а вона не знає...
Батьківський дім в Богуславі. Тихий світ. Малесенький рай. Батька немає, але є в неї Мати, є в неї вірна подруга Леся і є в неї коханий — лицар Софрон — друг її брата. Вони з коханим мріють про щастя, про вірність, про дружбу й любов вічну... Це те вічне в людях, що завжди в усіх часах і у всіх серцях зроджується знову й знову, як фенікс, нове і неудаване, живуче й животворяще, і зворушливе... А за ними — осяяний сонцем рідний Богуслав. А над ними тяжкий вирок злої долі... І ціле гроно легенд з міста Нашого...
Всім було Марусю шкода, і звідси, власне, починається наростання справжньої дії, — справжньої дії, цебто того, чого не поясниш словами, — співдії отого світу, що на сцені, й того великого, що насупроти...
Роль легендарної Марусі була так виконувана живою й теж прекрасною дівчиною, що вже й бутафорія, блискітлива й фантастична, і бутафорний «оселедець» на її коханому, його бутафорні шаровари — перестали бути бутафорією. А вірші вже не були мертвими, ходульними, ні, вони були живими й прекрасними, западали в саму душу. А найглибше западав у душу той дівочий голос, чистий і ніжний, вимовляючи ті слова віршовані, наповнюючи їх життям і серцем:
...Росла я тут у скритій гущині,
Під ласкавим дозором батька й неньки,
В захованім кубельці й розцвіла,
Не знаючи ні чарівних розкошів.
Ні бенкетів, ні ласощів чадних,
Ні жадної сп 'янілої принади.
Про чудеса на світі чула я
Хіба в казках...
І вірить у те глядач. І хвилюється, бо це віддавалося в самісінькій глибині його серця, як і його власна невисловлена мрія. І тремтить, бо знає, яка ж і біда була та й знов чигає на цю просту й таку гарну дівчину. Тепер продану чужинцеві...
Почуття нереальності й древності неухильно й радикально руйнувалося, бо серця в залі билися тепер, а не колись.
За кожним словом напруження й хвилювання в залі наростає. Це відчували всі на сцені й теж все дужче хвилювалися тим творчим хвилюванням, що рухає людину до вершин творчого пафосу, розкриває глибини людського серця й утілює їх у рухові й слові, передає це іншим і змушує безліч сердець битися в одно. Кудись, до чогось же це все йде, за якоюсь химерною, сильнішою за їх усіх логікою...
Заручені закохані милувалися й мріяли про щастя, а вірна подруга дівчини з матусею готували придане, готували весільні окраси, низали намисто з перлів і коралів, добирали дукачі... Готували все до шлюбу...
Але не дукачами було переповнене Марусине серце вщерть. Воно було сповнене коханням і вірою в свого обранця, і любов'ю до своєї Батьківщини, вірним сином якої був її коханий. Воно було сповнене радісним звучанням від слів вогненних її милого:
...Край ніг твоїх кістками ляжу я,
І навіть їх не переступить ворог!
Це було так гарно... І горда та ніжна дівчина слухала цю сповідь і обітниці милого, такого мужнього й теж гордого, й вся пломеніла від щастя, від того голосу щирого і від хвилювання в нім глибокого, її серце вторило йому з самісіньких глибин:
...Ти лицарем, орлом
Мені запав найперше в серце.Дужих
Побідників, звитяжців запальних
Воно любить, кохати тільки п може...
І мариться, що по Вкраїні ти
Скрізь досягнеш і слави, і почоту,
І схилиться до ніг твоїх чолом
Уся пиха, мізерією вкрита...
І сяяло її лице, як сяяли ген золоті бані замріяного, залитого сонцем Богуслава.
Тихий рай. Нескаламучене море людського щастя. Мерехтіння людської радості, що розпросторюється навколо, розходиться, як луни від великоднього дзвону, й наповнює серця всіх... Заіія нишкне заворожена, зворушена. Нехитрі люди, що більшість з них може вперше прийшли оце до театру, сприймали все відкритою душею й безпосередньо, не втаємничені в «проблеми» й «механіку» мистецтва лицедійства, не розкладені пересиченістю дешевого всезнайства. Але й ті навіть, що були театрал оманами й багато чого вже бачили на сценах багатьох театрів, були теж заворожені й безмежно зворушені, така гарна, така чарівна була Маруся з Богуслава. Мерехтіння її душевних відрухів приворожувало. Яка вона неповторно мила! І яка вона нещасна, та Маруся з Богуслава!.. На гальорці не одна з жінок і не одна з молодюсіньких, працею замучених, дівчат вже тихесенько сплакували, може, від власних нездійснених мрій, а може, знаючи, яку ж і біду приготовила доля, що ось-ось має грянути над головою тієї дівчини...
І лихо впало.
Саме тоді, коли люди в тому раю тихому були, здавалося на вершині щастя й ніщо того щастя у них не могло б відібрати й затьмарити, саме тоді, коли з'явилися подруги-дівчата, заквітчані, закосичені, й разом з нареченою, побравшись нею за руки, почали співати веснянки:
А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле... —
десь узявся брат-Юда, терзаємий душевними муками зрадника. Він хотів би повороту, але вже повороту нема. Започатковане ним лихо тепер котилося само, й не можна було його зупинити, не можна, відвернути... Приведені Юдою татари раптом увірвалися на чолі з своїм мурзою, вони схопили наречену й ще декого з дівчат... Все геть сплюндрували... І щезли.
Продана сестра дісталася її «господареві», що прокричав тріумфально:
«Аллах керім! Моя! Моя! Моя ханум!»
……………………………………………………………………………
Якась велика, ще до кінця не схоплена правда видерлася крізь мішуру, переступила через умовності театральної бутафорії, через всі блискітки дешеві, й примусила душі всіх стрепенутися... Навіть в перших рядах, де недавно панував неподільно скепсис, коли загорілися лампки в залі під час паузи, ніхто іронічно не посміхався. Упереджене начальство стримувалось. Якщо не від зворушення стримувалось, то принаймні тому, що кожен відчував, як вся маса людей — простих і нехитрих, щирих серцем, схвильована до найглибших глибин душевних, а при такому явищі як ти будеш посміхатися! Навіть Страменко опустив носа, бо його теорія про «трудящих» терпіла поразку, — він опустив носа й, думаючи, що всі на нього конче дивляться, на теоретика «нового соціалістичного суспільства», щось говорив до «Генеральної лінії» — Людочки Богомазової з перебільшеною серйозністю й заклопотаністю, навіть не помічаючи, що об'єкт його раптової уваги зовсім не підходящий ані до часу, ані до місця, — він «обмірковував, мовляв, якусь дуже важливу, сторонню справу». Добриня-Романов обернувся до залі й водив шкельцями окулярів по балконах зосереджено й дуже пильно, ніби когось шукав, або рахував там своїх студентів. Павло Гук сидів у першім ряду, простягнувши наперед ноги й зосереджено дивився на носки черевиків, хмурився, зрідка Скоса позирав на Сазонова... Решта начальства теж позирала на Сазонова, тримаючи «ніс за вітром». А Сазонов був ніби запечалений чи чимсь огірчений. Може, справді огірчений долею тієї «Маруськи». А чи заклопотаний чимсь. Сидів нахмурений, червоний. Так ніби його спіткало якесь жорстоке, непередбачене розчарування... А тоді підняв брови й потис плечима сам до себе... І звівся.
Він навіть не знав, що вся публіка з балконів і з задніх рядів партеру дивилася на нього. Хто прямо, а хто крадькома. Позирали з якоюсь безвідчитною цікавістю відтоді, як закрилася завіса й всі сиділи якусь мить нерухомо під враженням баченого, а більше дивитися ні на що. І вони дивилися на передній ряд... І те сказати — сам начальник НКВД! З своїм Зайдешнером!.. Як тут не дивитися. Там козаки з нареченим Софроном і з розкаяним Юдою-Степаном кинулися навздогін за татарами, за злодіями й душогубами та грабіжниками, а тут ось сам начальник НКВД... Доженуть чи не доженуть?..
Коли Сазонов звівся, публіка теж звелася вся шумно й повалила до фойє, до буфетів і пальм, наповнюючи все грохотом ніг і гомоном... Все йде знаменито! Всім «Маруся» заторкнула серця. Події там, за сценою, десь розгортаються, десь ті розбишаки подалися, а за ними... а за ними... Цікаво, що буде далі. Доженуть вони чи не доженуть того мурзу?
З усього начальства найліпше почувався Чубенко. Він на цей раз сяяв увесь, протиснувся до буфету й випив келих пива схвильований, піднесений, якийсь зухвалий... Як тоді, коли казав: «А ти оці блискавиці бачиш?»
Випивши пива, Чубенко тиснувся помежи молоддю, тинявся по всіх фойє і заглядав усім у блискучі очі. Власне, він не тинявся, а його носило, як тріску в морі, від одного берега до другого, від однієї стіни до іншої. Але то нічого, саме це Чубенкові й приємно. Скільки молоді! Скільки буйної й героїчної сили, скільки молодечої енергії! І як у всіх пломеніють очі! І як у них там б'ються серця! Варто тільки в ті очі глянути...
Сталін теж дивиться на молодь й теж посміхається. Але посміхається не так, як Чубенко, а так, як його намалював Данко Шигимага, — якось дурнувато-здивовано, так ніби хтось його вдарив по тім'ї, і він витріщив очі й удає, що йому не болить... Зустрівшись з тим Сталіновим поглядом, Чубенко підморгнув йому насмішкувато, мовляв, «е-е, нічого ти, брат, не знаєш! Куди тобі!..»
На балконі над вулицю грала духова оркестра, розважаючи тих, що обложили театр, не мавши щастя в нього потрапити, їм тепер грали, щоб компенсувати хоч в якійсь мірі їхні втрати. Під ритм тієї музики ходило людське море там і ходило людське море тут, по блискучому паркету, — нерозгадано таємниче, сповнене великої наснаги й найхимерніших несподіванок у своїх скритих глибинах... Чубенко це якнайкраще відчував, і це його дуже тішило, це його веселило. Його теорія стоїть вище теорії Страменка щодо «трудящих»!.. Бо він, Чубенко, дуже любив оті мовчазні блискавиці, в яких Сазонов нічого не розумів й які можуть, напевно можуть, вибухати громом.
* * *
Друга дія йшла, поглиблюючи борозну, проорану в людських душах. Йшла упевнено, сліпуче, феєрично-пишна формою й глибоко трагічна суттю.
Ось золота клітка для бідолашної невільниці... Мармуровий двірець і мармурова ротонда східньої архітектури зі сходами десь до моря і в сад. Пишний сад, сліпучі квіти навколо, водограї з веселками проти сонця, мармурові фігури тварин і риб... За садом ясно-білі шпилі мінаретів... За ними, десь унизу, почалося й заповнило простір за мінаретами сліпучо-синє море, на нім білі вітрила кораблів... На сходах палацу розкішні килими й квітник одалісок... і чорні муринчата... рабині... Скільки екзотики, скільки східної розкоші!
Золота клітка для бідної невільниці. І вся ця золота клітка, з усіма рабинями й муринчатами, належить їй — Марусі з Богуслава... Але вона вже не невільниця. Вона цариця. Вона господиня. Вона улюблена жінка Гірея-паші, колишнього мурзи. Вона сама знає, що вона тут цариця, хоч не знає, як за нею пильнують багато пар очей Гіреєвих слуг. Вона шанує пашу і певна, що паша її любить. Шість років — великий час, щоби багато чого перемінити, щоби скоритися долі й покохати ворога, діток з ним прижити, звикнути ніби до чужого краю й духу його... Але — Маруся сумна, зажурена. Шість років минуло, а вона все обернена очима десь назад, до іншого краю, до свого роду, до Богуслава свого замріяного. Душа її розчахнена... Одаліски розважають її, співають їй пісень, танцюють їй східніх танків, розповідають казки... Але Маруся не слухає й не дивиться. Спроваджує чемно рабинь від себе, і одалісок теж, і вони, вклонившись своїй господині, найщасливішій з них усіх обраниці великого паші, та побажавши, щоб Аллах охороняв її своєю бородою, йдуть геть. Лише одна істота не відходить — євнух, що наглядає величаво за одалісками, а як вони відійшли, не рушився з місця, лишився так стояти й далі. Але то вже не людина, то мумія.
Лишившись сама, володарка золотої клітки, бідолашна полонянка, дає волю своїй душі, заламує в тузі руки:
Обридла ж як ця золота тюрма!
Ні щирості, ні чесної людини,
Ні вільній дум, нічого... Забавки
Обридливі, одноманітні, мляві,
І дня від дня не відрізниш нічим...
Але це одна половина її тужить. А другою вона міцно прив'язана до цієї «золотої тюрми» — не силою, не страхом, а дітками, що з кохання в цих розкошах тут народилися...
Коли б свого Гірея не кохала,
Коли б мене не мав за жінку він
Улюблену, єдину, повновладну,
Коли б іще не діточки мої,
Найкращая в яситті моїм утіха —
Години б яв неволі не жила
І власною б рукою її збулась...
Та вона, покохала Гірея й через те жила в неволі.
Шість літ, як день, минуло, упливло
В якомусь сні химернім, в п'янім наді.
У пестощах, у любощах палких,
Які мене зненацька огорнули
Й заціпили крик болісний душі.
Вже сталося минуле моє млою:
Мов марево далеке, вирина,
Хвилюється, прозоре та хороше... .
І мечеться так бідолашна Богуславка. І несила їй відірватися від теперішнього заради минулого. Та й несила забути. Минуле до неї бринить-бринить словом, піснею, згадкою, снами, і вона від нього відбивається та не має снаги відбитися.
...Згадаєш — і нудьга
Знов обів'є вужем живучим серце, —
Нема снаги забути незабутнє!
Але вона хоче забути. Жене геть спогади:
Не треба їх! Я прагну супокою...
Вони ж печуть... дратують... Далі все!
Одірвана, потурчена навіки!!.
І мечеться душею бідолашна Богуславка, «одірвана, потурчена навіки». І потішає її подруга, товаришка дівочих років, теж полонянка, колишня кохана її брата Степана. Вона її потішає. Вона її умовляє. Але, потішаючи й умовляючи, вона її н а м о в л я є, на своє навертає — на думки про край, про дім, про Матір, про рідний Бо-гуслав, про першого коханого, з яким так любилася. Ця не має коріння в чужій і осоружній землі й поривається до рідного краю всією душею, і тягне подругу за собою... Ятрить її рани, множить її муки... Але Маруся упирається скільки має сили, вона хоче зберегти душевну рівновагу й відбивається від спокуси, від мрійних і таких страшних, болючих слів товаришки своєї... Леся співає їй рідних пісень, і ті пісні хвилюють душу, воскрешають минуле, ваблять, кличуть... і душі тяжко тому протистояти, — вона теж співає з подругою. Закінчуючи пісню про ліщиноньку, не витримує й вибухає риданням... І тут бачить, що не тільки вона ридає, — євнух Ахмет, що стеріг осторонь і чув ту пісню про ліщиноньку, теж заходиться сльозами.
Ой, хто ж той Ахмет! Звідкіля він знає мову, як він зрозумів ту пісню?!.
А знає він тому, що він земляк своєї господині... Він це пояснив, а разом з тим підніс краєчок заслони над тяжкими ділами її пана, над тим жахом, що криється за цими розкошами... Він колись не був євнухом, він був людиною... Він з України... І навіть знає Богуслав... Але потім його захопили в полон яничари й зробили з нього каліку... На наказ паші-Гірея отак з ним зробили...
Вражена Маруся не йме віри... Але як же тут не поймеш віри, коли він от стоїть, її земляк, що став «Ахметом»...
Маруся борюкається з усієї сили. Ні, ні, вона не вірить!..
Вона кличе діток своїх на допомогу — вона хоче вхопитися й триматися за них, за своїх діток, за своє щастя, за доказ палкого кохання Гірея-паші, за доказ своєї наївної й щирої віри в нього... Та не знаходить в тім забуття й колишнього спокою...
З'являється паша Гірей і на самоті розвіває всі болі й сумніви. Він говорить їй палкі слова про кохання й про вірність. Він лестить її божественній красі. Він клянеться їй у вірності до смерті й дає наказ євнухові Ахметові оповістити всюди й у гаремі, що ханум є найвищою володаркою над усіма. Він заколисує бідолашну свою полонянку, свою вірну дружину, повертає їй спокій і певність, повертає їй втрачену було рівновагу, повертає їй віру в самого себе, в пашу Гірея, як «милосердного» й чулого, великодушного володаря, як того, що любить її, «її мову», «її рід», «її землю» й «її людей», «як самого себе»... І Маруся, змучена й стерзана тугою за рідним краєм, заспокоюється, приколисана. В ній оживає пошана, скріплюється довіра...
А паша Гірей кличе одалісок, щоб співали й танцювали, і вони танцюють плавкий танок сходу й співають тягучих пісень... Потім кличе арабчат і муринчат, щоб потішали володарку танками жагучими... Потім показує їй черкесів з їхньою жагучою лезгінкою... Потім велить привести циган. І все для неї, для своєї коханої «ханум»...
Заколисана Маруся підкоряється своїй долі. Що ж, він добрий. І їй треба все забути і рід, і край, усе. Цього всього, що тут, їй несила вже зректися. Та й для чого. Те, що було колись —
...Нехай то буде сном
В моїй душі, розкішним сном, яскравим,
І мрією моїх дівочих літ!
Так, так! Розвійсь ти, марево минуле...
Час і пора туркенею ставати!
Прощай, прощай...
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Буйний вітер - 29
- Parts
- Буйний вітер - 01Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4638Total number of unique words is 224425.8 of words are in the 2000 most common words35.0 of words are in the 5000 most common words40.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 02Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4622Total number of unique words is 230727.0 of words are in the 2000 most common words36.7 of words are in the 5000 most common words42.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 03Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4718Total number of unique words is 224128.0 of words are in the 2000 most common words38.6 of words are in the 5000 most common words45.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 04Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4688Total number of unique words is 219326.3 of words are in the 2000 most common words36.9 of words are in the 5000 most common words42.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 05Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4631Total number of unique words is 188030.3 of words are in the 2000 most common words41.5 of words are in the 5000 most common words46.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 06Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4273Total number of unique words is 213523.7 of words are in the 2000 most common words32.5 of words are in the 5000 most common words39.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 07Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4663Total number of unique words is 222325.0 of words are in the 2000 most common words34.3 of words are in the 5000 most common words40.3 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 08Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4762Total number of unique words is 193531.3 of words are in the 2000 most common words43.0 of words are in the 5000 most common words48.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 09Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4656Total number of unique words is 216325.6 of words are in the 2000 most common words37.0 of words are in the 5000 most common words42.6 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 10Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4637Total number of unique words is 231224.5 of words are in the 2000 most common words34.1 of words are in the 5000 most common words39.5 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 11Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4619Total number of unique words is 233125.2 of words are in the 2000 most common words35.6 of words are in the 5000 most common words41.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 12Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4568Total number of unique words is 227525.8 of words are in the 2000 most common words35.5 of words are in the 5000 most common words41.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 13Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4751Total number of unique words is 223326.6 of words are in the 2000 most common words38.2 of words are in the 5000 most common words44.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 14Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4667Total number of unique words is 217729.7 of words are in the 2000 most common words40.6 of words are in the 5000 most common words45.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 15Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4603Total number of unique words is 216627.4 of words are in the 2000 most common words38.6 of words are in the 5000 most common words43.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 16Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4464Total number of unique words is 219025.4 of words are in the 2000 most common words35.9 of words are in the 5000 most common words41.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 17Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4716Total number of unique words is 226727.9 of words are in the 2000 most common words38.5 of words are in the 5000 most common words44.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 18Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4643Total number of unique words is 224726.5 of words are in the 2000 most common words37.7 of words are in the 5000 most common words43.2 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 19Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4776Total number of unique words is 222725.9 of words are in the 2000 most common words35.5 of words are in the 5000 most common words40.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 20Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4827Total number of unique words is 214526.6 of words are in the 2000 most common words38.5 of words are in the 5000 most common words44.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 21Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4624Total number of unique words is 241422.9 of words are in the 2000 most common words32.2 of words are in the 5000 most common words37.5 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 22Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4646Total number of unique words is 233924.8 of words are in the 2000 most common words34.4 of words are in the 5000 most common words40.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 23Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4631Total number of unique words is 229626.5 of words are in the 2000 most common words37.2 of words are in the 5000 most common words42.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 24Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4627Total number of unique words is 222925.9 of words are in the 2000 most common words37.3 of words are in the 5000 most common words42.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 25Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4449Total number of unique words is 200229.3 of words are in the 2000 most common words40.1 of words are in the 5000 most common words46.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 26Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4737Total number of unique words is 207029.0 of words are in the 2000 most common words40.8 of words are in the 5000 most common words47.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 27Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4428Total number of unique words is 225623.2 of words are in the 2000 most common words31.6 of words are in the 5000 most common words36.3 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 28Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4696Total number of unique words is 226625.5 of words are in the 2000 most common words36.0 of words are in the 5000 most common words41.6 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 29Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4585Total number of unique words is 230925.0 of words are in the 2000 most common words35.0 of words are in the 5000 most common words41.2 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 30Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4525Total number of unique words is 228425.9 of words are in the 2000 most common words36.3 of words are in the 5000 most common words42.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 31Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 800Total number of unique words is 48736.9 of words are in the 2000 most common words45.6 of words are in the 5000 most common words50.4 of words are in the 8000 most common words