LatinEach bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Буйний вітер - 26
Total number of words is 4737
Total number of unique words is 2070
29.0 of words are in the 2000 most common words
40.8 of words are in the 5000 most common words
47.0 of words are in the 8000 most common words
По якомусь часі Ата вже маширувала до редакції «ЧЕРВОНОГО КОМУНАРА», прибрана в ясно-білу полотняну суконку, акуратно випрасувану і в білі полотняні туфельки, гладенько й скромно причесана, з великою білою трояндою, вткнутою хвостиком у книжку, затиснену під пахвою. Книжку Ата взяла, щоб щось мати в руках та й, може, десь вдасться вхопити з неї «пару листочків». Це цікава книжка — «ТРИ КОЛЬОРИ ЧАСУ» Виноградова. В ній пишеться про французького письменника Стендаля, про його життьові пригоди, про його легендарних друзів — італійських карбонаріїв, про поета-повстанця Уго Фосколо, про боротьбу італійського народу... Аж дивно й неймовірно, що на тлі сірого стандарту сучасної продукції в літературі з'явилася така книга — книга про інший, нормальний світ, про інших, нормальних людей, про героїзм, про свободу... Це просто як бальон чистого свіжого повітря, ця книга. Ата маширувала сонячними тихими вулицями й завулками й думала про книгу та її героїв, про того Уго Фосколо... А скільки таких Уго Фосколо є в них? Є! Є їх немало і в їхніх сірих, трагічних буднях, в їхній дійсності! От хоч би й такий поет Стешенко... Або... глянути тільки навколо... Ата глянула навколо — через паркан переглядають головаті пишні соняшники та височать у городах коноплі-матірка, здоровенні, як гіллясті дерева, й розповсюджують терпкий приємний запах, — і більше нікого. Соняшники теж гіллясті, як дерева, — багатоголові, не соняшники, а цілі родини соняшникові на однім стовбурі; великі й зовсім маленькі відщепи, соняшники-діти, цвітуть буйно й весело, товплячись юрбою на родовім стовбурі. По цих «дітях» нишпорять великі чорні та брунатні джмелі й золоті бджілки. Думка покинула Уго Фосколо й усі «Три кольори часу» й побігла по інших кольорах іншого часу — по кольорах буйного, сонячного, обсипаного перлами роси літа, по кольорах божественної природи її міста, що стоїть отака велична. Який гарний світ!..
В редакції Кольки Трембача не було.
Взагалі в редакції ще нікого не було. Зайшла до контори — тут сидів сам бухгалтер Шийка. На запитання, де вона може бачити Трембача, понурий бухгалтер подивився на Ату довгим поглядом, не то здивовано, не то скептично, не то презирливо (от, мовляв, ті артистки, як за хлопцями устілки стелять!) і буркнув щось невиразне собі в вуса, ніби: «А я знаю?» Який злий чоловік. Мабуть, посварився з жінкою або з невісткою. А втім, це ж зовсім в дусі «кольорів» їхнього часу отака, ще з Біблії знана й для теперішнього часу приготована, відповідь: «Я не сторож братові моєму!» Одначе, подумавши пильніше над Шийчиним «А я знаю?», Ата засміялась: «Ні, це не Каїн! Це просто равлик. Равлик!»
— До побачення, равлик!
Звичайно, вона цього не сказала вголос, а лише в думці, задьористими іскорками очей; вголос же вона сказала з трохи ображеною, а трохи сумною ноткою, тихо:
— Вибачте... — і легенько вклонилася на прощання.
Старий бухгалтер Шийка раптом почервонів. Почервонів буйно, розгублено закліпав віями, губи його затремтіли, й він, як школяр, упійманий на непристойності, усвідомивши ту непристойність (непристойність нечемності), забелькотав:
— Ах, простіть... Дитя... Простіть... Його нема. Там спитайте... Там... — і показав олівцем нагору. — Ах, вибачте... Ну, Боже ж мій!.. — і затнувся зовсім, замовк, лише губи йому все тремтять. Здавалося, що він ось-ось заплаче, цей «равлик». Аті стало його шкода:
— Нічого, нічого, — проговорила вона теж розгублено, — я піду нагору... До побачення... — і, зачинивши двері, швидко побігла нагору, утекла від цього нещасного «равлика».
Нагорі постояла, відсапалася, поторкала ще раз позамикані двері редакційних кімнат і побігла вниз, стрибаючи через одну ступеньку. На сходах зустріла самого Страменка... Він заступив їй дорогу зухвало, окинув поглядом з голови до п'ят — її волосся, її шию мистецьки вирізьблену, її груди, всю її сніжно-білу постать, її ноги в білих туфельках і, заіскрившись очима, хотів покласти фамільярно руку на її плече. Ата спалахнула, стрельнула диким поглядом, сповненим раптовим вибухом дикої зненависті, і, підбивши Страменкову руку вгору, побігла вниз. І троянду загубила. Страменко подивився услід... Потім збив ногою білу троянду геть зі ступеньки вниз і пішов нагору... А Ата зупинилася на вулиці, розгублена й сердита, з сльозами гніву на очах. Побачила, що бракує троянди білої, але не схотіла вертатись. Постояла трохи на зовнішніх сходах, поки не заспокоїлась. А як заспокоїлась, угледіла, як за вікном, у цеху друкарському, до неї вітався Вітер Олекса. Покликала кивком голови, й за хвилину він опинився біля неї.
— Добридень, Вітре!
— Добридень, Сонце!..
— Дотепно, але невірно.
— Хіба ні?
— От, бачите, ви й самі іронізуєте. Якби було вірно, ви б не мали такої нестерпно кислої міни, «сонце» уздрівши. Так, ніби ви лазили сьогодні в чужий сад, накрали там кислиць зелених та й наглиталися їх, і тепер маєте оскому... І ніщо її не може прогнати. При чому ж тут «сонце»?
Вітер навіть не посміхнувся, зітхнув:
— Може, я й маю оскому... Це вічне у мене... — похнюпився, задивився вбік. — Ви ж знаєте.
— Та знаю. Ви справжній поет. Як Байрон. Поети ніби всі кислі. Удають. Але сьогодні ви не удаєте, сьогодні ви по-справжньому й особливо кислі, й слово «сонце» в ваших устах прозвучало просто як тяжка образа. І тепер я навіть не знаю, як до вас прикласти той рядок з пісні — «Та й вітра питає...»
— Вам щось треба? — стрепенувся Вітер, весь готовий до послуг, до відданої служби, навіть до самопожертви. — Питайте! І Вітер скаже... Наказуйте! І Вітер зробить!..
— Ой! Я бачу, що ви готові до самопожертви навіть. Це у вас на виду написано... У вас вигляд самогубці. Але це просто тому, що ви хотіли би вкоротити собі віку через ту вашу оскому.
Вітер посміхнувся:
— Ну, до того ще не дійшло, і тут ви помиляєтесь. Може, в мене, скажемо, просто... живіт болить...
— Не вірно! Ви мусили би сказати: — «мій поетичний живіт болить», бо я прекрасно знаю, що звичайний біль звичайного живота на вас ніколи не діє й не може діяти. Він он у вас так гарненько підтягнений ремінцем. Ой Вітре, Вітре! Який же ви й далекий від того «вітра буйного», в якого можна й поради спитати, і попустувати з ним, і сили черпнути!..
Вітер ураз випростався, аж груди випнув, зломив брови суворо й гордо, ніби хотів промовити: «Ви думаєте, що такий уже й далекий?!» Але замість того запитав тихо, дивлючись десь убік:
— Ви когось шукаєте, Ато?
— Так. Кольку Трембача такого.
Вітер свиснув і подивився Аті пильно в очі. І покрутив головою:
— Нема.
— Стривайте! Що значить «нема»! — аж стрепенулася Ата від тону Вітрового голосу. — Ви це серйозно? І як це розуміти?
Вітер ще пильніше глянув на Ату, потім озирнувся назад і ступнув зі сходів: — Пройдімось трохи...
Збентежена Ата за ним. А коли вони зайшли за ріг, завернули в вузесенький перевалочок поза будинок редакції й зупинилися в затінку рясного клена, Вітер зовсім приголомшив Ату:
— Це треба так і розуміти, що нема. Нема Трембача. Нема тут і, може, взагалі вже нема.
— Дозвольте, дозвольте! — вхопилася Ата за Вітрове плече. — Я щось не розумію нічого. Поясніть, ради Бога. За порядком. Чому «нема тут»?
— Звільнили. Понад тиждень тому.
— За що звільнили? Як?
— Не знаю.
— Хто звільнив?
— Страменко... На наказ згори, ніби...
«А-а-а»... Ата зовсім чітко збагнула враз, чому Кольку звільнили з редакції. І саме через це їй мороз чкурнув поза шкірою. Згадала церковцю на цвинтарі й їхню візиту... Згадала виклик до Сазонова... І тут же згадала свої страшні підозріння... Боже!!.
— Боже! О Вітре буйний! Ви вже кращий, аніж той, що в пісні співається... Скажіть тепер... чому «взагалі немає»? Швидше!
— Гм... Я сказав «може, нема»... Розумієте... — Вітер раптом якось стрепенувся весь і заговорив швидко, уривчасто: — Після того, як його звільнили, він напився п'яний. Та як напився! Напився з горя. Як чіп. Як стєлька. Я-ак звощик. Як останній швець чи босяк... І завалився потім десь біля річки в кущі, в сиру тванюку... Там, на другім кінці міста... біля «Червоної Зорі»... І проспав там ніч,.. А вранці його знайшли вже готового та й одвезли до лікарні...
— Стоп, стоп! — схопила Ата Олексу міцно за лікоть. — Що значить «готового»!
— Вибачте. Я не так сказав. Значить, уже непритомного, в гарячці... Запалення легенів... Крупозне...
— А Боже!.. Але він може ще живий?!
— Не знаю. Ніхто того не знає. Ніхто до нього не ходив. Ви ж розумієте... А рідних у нього нема... От і хто-зна... Бояться, брат, усі... Чутка, що вже нема. Сам Страменко ніби вчора комусь телефоном брякнув: «Був Трембач і нема Трембача!»
Ата зірвалася з місця, але ступивши кілька кроків, швидко повернулася й наставилася пломеніючим поглядом у Вітрове сіре, смутне обличчя.
— Ще одно запитання. Останнє. Чому ж ви мені й досі про це не сказали. Га? Хіба це чесно?
— Гм... Бачите, Аталейо... Я сам не знав... Ще до вчора ніхто з нас про це не знав нічого... взагалі нічого. Щез Трембач — ну, то й що, мало що буває, може, в командировку поїхав. І тільки вчора вияснили... Як? Не питайте... Та й зараз мовчіть, взагалі... — Вітер махнув безнадійно рукою й замовк.
Ата шпарко обернулася й подалася. Вона подалася до лікарні, ген туди десь, на край міста. Вона була збентежена й зворушена до самої глибини душі. Дедалі йшла швидше. Щось їй підступало до горла й лоскотало нестерпно.
«А я думала!.. А я думала!!.»
По дорозі заскочила до власної хати, покинула книгу «ТРИ КОЛЬОРИ ЧАСУ», взяла з кухлика жмут квітів червону півонію, гарячих тюльпанів і багато білих роменів — і подалась.
Уявляла, що того веселого шибайголови, того хлопця «без роду, без племені» давно вже немає, десь закопали й земельку притоптали... — уявляла, як то її притоптали, і бігла спіткаючись.
Потім пішла рівніше, бо лікарня на далекім кінці міста аж за комбінатом «Червона Зоря», й треба розраховувати сили. Думала про Вітра, була сердита на нього. Хоч знала, що він зовсім ні в чому не винен, але була сердита. Уявляла його сіре, скорбне й злякане обличчя, його всю тендітну постать і сердилась чомусь. Теж мені вітер! Не вітер — макуха якась! Горобців навгороді полохати!.. Але всі ці сердиті відрухи тільки для того, щоб заглушити те інше, що лізло в голову. Лізло ж у голову безглузде, вкрай жалісне — як-от закопували того непотрібного нікому шибайголову десь уночі. А якщо не закопували, то будуть закопувати завтра і як при тому не буде нікого, лише одна чужа, майже зовсім чужа, стороння дівчина з жмутом білих лілей... А вона конче добере білі лілеї...
Колька Трембач був живий. І це спершу навіть трохи розсердило Ату, бо виходило зовсім прозаїчно, не співпадало зі зворушливим сценарієм вифантазуваного. Сіра полатана ковдра, стандартне прозаїчне лікарняне ліжко, брудні стіни, задушливе повітря, а головне — таке сіре, до невпізнання змінене обличчя. Й таке старече, зовсім не юнацьке. Й таке чуже. Зовсім чуже. Й зовсім вороже, колюче своїм понурим, злим поглядом.
Ата зайшла до палати й розгубилася. Настрій упав. Чого вона справді прийшла!.. Це зовсім не той юнак, до якого вона летіла. А хоч і той, то для чого він їй взагалі, отакий? І вона для чого йому? Он як він дивиться! Ніби на ворога лютого, ніби вона йому страшну кривду заподіяла, поріг переступивши... А юнак дивився вороже, по-вовчому. Ата зовсім розгубилася, не знала, що їй робити з квітами; озирнулася за кухликом чи чимсь подібним, але не побачила нічого такого ніде, — та й поклала квіти просто на тумбочку жужмом, а сама стояла ні в сих ні в тих. «Може би краще піти геть?» Надто вже цей скелет злий. Ось він скаже їй щось образливо-недоречне або й глузливе.
— Добридень, — витиснула Ата з себе.
Колька не відповів. Щось поворушив безкровними губами, дивлячись на гостю спідлоба — сердито, вороже, затято... Простяг руку, взяв квіти з тумби й підніс їх для того, щоб кинути... А далі сталося щось несподіване. Випустивши раптом квіти, скелет шпарко обернувся ниць і затремтів увесь. Заридав. Спершу тихо, тільки плечі скидалися дрібно, а далі голосно, і закричав крізь плач:
— Ідіть геть!.. Ідіть геть!.. Ге-еть!!.
«Ага-а», — посміхнулася Ата, вірніше, скривилася в посмішку, щоб самій не заплакати. — «Вовченя ти таке! Он воно що! Ну, стривай же!..» — Окинула оком велику й порожню кімнату, де лежав сам Колька і де стояло ще кілька порожніх ліжок, навіть без матраців, побачила в далекому кутку табуретку, пішла навшпиньках і взяла її, поставила біля ліжка хворого, зібрала розсипані квіти на підлозі й не знала, що з ними зробити. «Ага, ось!» — на одному підвіконні стояла порожня шклянка; Ата взяла її, уткнула в неї квіти та й поставила на тумбі в головах хворого. «Води би, але де тут узяти? Нехай, потім». А тоді сіла й сиділа тихенько. Чекала, поки напад плачу мине. Нехай виплачеться. Вона уявила, як цей хлопчина лежить тут сам довгі-довгі дні й ночі, як він гарячкував при смерті, а біля нього за увесь час жодної близької душі, всі відцуралися, а рідні й взагалі нема. І от озлобився хлопець на всіх і вся, як вовк, затявся напропале й вирішив зненавидіти всіх, заплатити їм око за око, та й умирати в самоті. І от — нічого з тієї злоби не вийшло... Нехай виплачеться.
А Колька помалу заспокоївся, затих. Полежав, ніби дослухаючись. А тоді повернувся, підсунув подушку вище й наставився на Ату вже ясними, виплаканими очима. Ата посміхнулася:
— Ну, ще раз добридень, чи що?
— Добридень ... — і добра юнацька усмішка осяяла бліде, виснажене обличчя. Воно знову стало подібне до обличчя колишнього Кольки Трембача, вже не було вовкуватим, старечим, шорстким. Очима він посміхався, а голосом вимовив сердито:
— Чого ви прийшли?
— А хіба що?
— Та ... — і прикусив губу, а на очі знову навернулися буйні сльози.
— Ну, ну, товаришу Миколо! Ви ж мужчина!.. Зітхнув.
— Я не мужчина, А... Ато. Я вже дід. Д і д! І як дід, уже впав у дитинство. Знаєте, скільки мені років?
— Рівно дев'ятнадцять.
— Ні. Мені вже сто років. За ці дні й ночі, що я тут, і за той один день, що був перед тим, мені вже стало сто років. Не смійтеся... Ах, це не зрозуміти!
— Як ви сюди потрапили?
— Якщо ви мене тут знайшли, то ви знаєте.
— Значить, ви пияк?
— Я не пияк. І ви в те не вірите. За все життя я лише раз напився, ну й... зійшов з усіх копилів. Але не через те зійшов, що напився, а...
— Я знаю.
— Хто вам сказав?
Пауза.
— Це не важно...
— Правда, це не важно... — і зітхнув. — Єрунда все, зрештою. Аварія. Катастрофа. Але це — особиста катастрофа. Каюк. І мені все одно вже. Шкода, що оклигав.
— Ви мали запалення легенів.
— І це правда. Так. І тепер от вичухуюсь. І дуже шкодую... Ви пам'ятаєте цвинтар тоді... і церковцю?..
Ата здригнулася.
— Так.
Микола поклав руку на руку Ати і стиснув по-змовницькому, довірливо.
— Я хотів би тепер знову піти туди... Я невіруючий, Ато, але я хотів би піти туди... Сам... Туди ходять тільки ті, хто сам...
Серце Атине стиснулось. «Значить, катастрофа сталася таки на цьому пункті! І його напевно викликав Сазонов, але поводився не так, як зі мною, дівчиною. І, може, він не витримав?.. Цікаво, про що він його ще допитував?» Але не промовила й слова. А Микола, вгадуючи інтуїтивно запитання на Атиних устах, чекав, морщив брови тривожно. Але, не дочекавшись запитання, зітхнув.
— Так... Піти туди... І, може, назавжди... До того смішного янгола, що тужить, пам'ятаєте? У мене все вигоріло внутрі, і я тепер такий, як і ті старенькі бабусі й діди... І вже нічого мені не треба... Лише піти туди... — нагло урвав мову й пильно-пильно глянув Аті в очі. — А те, що ви думаєте, Ато, це неправда.
Ата вся згоріла.
— Не «думаю», а «думала»...
— Ну, от бачите. Але то неправда... Бачите, я маю тепер сто років і бачу все наскрізь. Але нічого, нічого. Я теж думав так... про вас, а тепер бачу, що то неправда. Я тепер бачу все наскрізь...
Заплющив очі, прикусив губу й лежав нерухомо, лише на чолі ворушилися уперті зморшки, блукали.
Ата почувала себе зовсім розстроєною, їй до крику шкода було цього хлопця, і вона не знаходила слів потіхи, щоб йому сказати; не знала, що ж їй сказати, бо всі слова слабі й банальні.
— Може, вам тяжко, може, вам не можна говорити багато? Тоді лежіть спокійно і не хвилюйтесь... А я піду.
— Ні, ні! Сидіть! — схопив за руку. — Мені можна говорити. І я лежу спокійно. А щодо хвилювання... Я ждав когось і хотів говорити, але ніхто не приходив, і мені не було з ким говорити, і я говорив сам з собою. І хвилювався. І геть виговорив усе й перехвилювався. Так що я хвилюватись уже й не буду. Все переговорено, і все передумано.
— Ой? Таки все?
— Справді.
— То ви не маєте чого й мені сказати?
— Ні, маю.
— Що саме?
— Мм... — пауза. — Насправді нічого особливого. А може, це й буде особливе. До речі — вам нічого не страшно?
— Ні... А хіба що?
— Та нічого. Знаєте, це, мабуть, від безкінечних думок, від безкінечного напруження нервів і серця в цій самоті і в цьому одчаї, що був, — нерви мої дзвенять, як натягнуті дроти, тривожно і лячно. І все набирає якогось особливого смислу й значимосте. Всіляка дрібниця. І тому ввижається різна нісенітниця... Але то дурне...
— Вам треба лікуватися.
— Знаю. Але цього вже, мабуть, не можна вилікувати...
— Чого саме?
Замість відповіді Микола махнув апатично рукою й замовк. А по якомусь часі:
— Чи ви знаєте... Чи ви мою біографію знаєте?
— Ні, не знаю.
— Я... теж не знаю. У мене нема біографії. Так, якийсь біль, якийсь чад, туман якийсь, але це не біографія. Біографія має завжди якийсь початок, я так думаю, а це не має початку. Цей біль і туман не мають початку... Це туман досади й пекучої злоби, й невиплаканих сліз, і ще чогось, що йому немає й ім'я. І тільки. І серед того всього лише один сліпучий кадр, як удар блискавки... І от тепер я лежу цілими днями й ночами й думаю... Гляньте в коридор, мені здається, що нас хтось підслухує.
Ата вийшла в коридор. Було в ньому порожньо, пахло мокрим пилом і щурами, що десь шаруділи попід підлогою; лише в далекому протилежному кінці понуро вовтузилась прибиральниця з відром і мокрою рядниною. Сіро, вогко, півтемно. Хтось десь надривно кашляє й стогне... Ата повернулася назад.
— Заспокойтесь. Ніхто нас не підслухує... Але яка ж тут і порожнеча, яка непривітність! Бр-р-р... Про що ж ви думали всі ці дні й ночі?
— Уявіть собі... Ні, ви цього не зможете уявити... Я хочу написати книгу... колись... як живий лишуся... Книгу про той сліпучий удар блискавки, про той кадр, що заступив собою увесь світ, викарбуваний у моєму мізкові, затьмарив усе, як божевілля. Ви слухаєте?
— Так.
Микола знизив голос зовсім, до шепоту:
— Я недавно читав «Хведька Халамидника» Винниченкового. І, уявіть собі, плакав. Але не від цього оповідання плакав, а від іншого. Я бачив іншого Хведька... І то про нього я хотів би написати книгу. Таку... Таку... щоб світ увесь скрикнув!.. І там не було багато подій, лише один маленький шкіц, але його вистарчило би на цілу велику книгу, на багато книг...
Відсапнувся й, бачучи, що Ата слухає дуже пильно, розповів, що ж то мала би бути за книга. Розповідав, заплющивши очі.
— Уявіть собі сонячний-сонячний сліпучий день. Такий сліпучий, як сьогодні там. Лише — осінній, холодний, морозний уже. Уявляєте?
— Уявляю.
— А тепер уявіть собі вбогий робітничий квартал великого індустріального міста на Україні. Уявляєте?
— Уявляю.
— А тепер уявіть собі хлібний ларок і величезну чергу обідраних людей біля нього. Уявляєте?
— Так, зовсім чітко.
— Гаразд. А тепер уявіть собі маленького Хведька Халамидника нової ери — отакого собі замурзаного, лахатого безпритульника, отакого хлопчика років 11-ти, «злочинця неповнолітнього»... отаке вовченя зацьковане й ощирене на всіх, бо ті всі його сахаються, як скаженого, й ненавидять, як злодія, й штурхають ногами, як шматок бруду... Уявіть собі отакого вошивого, коростявого хлопчика, що дивиться на увесь світ спідлоба й пильнує очима голодного зацькованого вовченяти, де б потягти шкуринку хліба... Уявляєте?
—Уявляю... — Ата справді чітко уявила собі отаке зацьковане вовченя, бо це ж і не тяжко, це можна завжди бачити.
— А тепер уявіть собі отаке: хлопчик, улучивши момент, потяг із ларка хлібину. Цілу пухку білу хлібину! Ви уявляєте? Хлібину!!. Й кинувся навтьоки. Зчинився лемент. Ой-йой-йой!.. Все, а насамперед продавець та з ним кілька міліціонерів, кинулося з лайкою й тютюканням навздогін. Уявіть!.. Ні, ви собі уявіть! — попереду хлопчик з хлібиною, а за ним така страшна погоня! А назустріч уже біжать інші міліціонери й інші заюшені «статечні» люди — летять на того хлопчика, як хорти на зайця. Куди тікати? Куди?!. Га? Куди?!. Де дітися з хлібиною? Можна б ту хлібину покинути, але як же ж хлібину покинути?!! Хлопчик стрімголов подався до річки... Тут текла річка, ши-и-рока, хоч і не дуже глибока. Рятуючись від погоні, хлопчик кинувся просто в річку. Побрів. Все далі й далі. Бреде, бреде... Погоня лишилася на березі. Лементують. Але бояться брести, бо вода холодна. А на другім березі теж уже люди... Міліціонери погрожують стріляти. Та хлопчик бреде собі, туди-сюди тиняється, тримаючи обома руками хлібину. А забрівши на середину, став, озирнувся, як вовчик, на крикливу юрбу обабіч і, почуваючись у безпеці, впився в хлібину зубами. Рвав її, й, не встигаючи розжовувати, ковтав! Цілими шматками. Квапивсь. Боявся, що відіймуть. Он там уже хтось роззувається, щоб забрідати... І давився, запихав шматки хліба руками в рот, швидше, швидше!.. Він тинявся по річці сюди, туди, брів уповздовж, назад, уперед, по пояс у холодній, крижаній воді, крутив на всі боки головою, стріляв очима на ворогів спідлоба і рвав, рвав ту хлібину зубами й руками й глитав її, глитав... глитав... Ось такий кадр. Уявляєте?
— Уявляю, — прошепотіла Ата тихо. Вона до болю, до крику чітко уявила, як той голодний хлопчик дер хлібину зубами й кришив її тремтячими руками, запихаючись посеред річки перед несамовитою юрбою. Боже! Який жах! І яка страшна, розторощуюча правда. Цього не можна вигадати. Ні, цього не можна вигадати. Це може тільки бути...
А Микола закінчив тихо:
— Хлібину хлопчик устиг з'їсти. Встиг, поки добралися до нього «закон і порядок», поки добралися ті мисливці. Але ті мисливці вже його не лякали і він тепер навіть не утікав від них. Куди втечеш? А мисливці — якісь працівники міліції й «угрозиску» в цивільному — витягли хлопця з води й разом уже з форменими міліціонерами та завларком збили його тут же перед ларком до непритомносте... За «розтягання соціалістичної власності народу»... Уявляєте? —закінчив Микола зовсім тихо.
— Так... — прошепотіла Ата здушеним голосом, крізь корч у горлі. — Уявляю...
Вона прекрасно розуміла, що той хлопчик — то сам цей Колька Трембач, а кадр цей — це єдиний кадр із його біографії, що його він пам'ятає, й з якого ціла та біографія складається, отой самий кадр, що «заступив собою увесь світ, затьмарив усе, як божевілля». Господи! Тут треба мати мужеське та ще й добре загартоване серце, щоб не розридатись... Ата трималася з усієї сили, кусаючи губи.
А Колька помовчав і зітхнув:
— Ось те, що не дає мені спокою, що невідступно лізе мені в голову і що може затьмарити увесь світ. Правда ж? З цього могла би бути на весь світ приголомшуюча книга, ажи?
Схвильована й украй розгублена, Ата не відповідала. Не відповідала, щоб той не чув, якби тремтів її голос. І, може, тому, що Ата не відповідала, Колька зів'яв і махнув рукою.
— Але я тієї книги й не напишу... Навіщо? Е-е... — і знов махнув рукою. Помовчав. — Я не маю ні до кого жалю. Ні до кого. Так само, як не маю ні до кого й вдячності... Лише... Лише до вас, Аталейо.
— До мене? — здивувалася Ата. — Чому ж до мене?
— А так... Ви будете сміятись, але не смійтесь і не думайте, що я той (язик не повернувся сказати «закоханий», лише легенька червінь залила щоки)... ні, інше. Ви бачите, який я старий, який я дід? Бачите?.. Я все життя хотів хоч одним оком побачити свою Матір. І — не бачив. Я навіть не можу уявити, яка вона могла б бути. І навіть не певен, чи вона в мене була взагалі... А хотів би її мати... Як не матір, то хоч би сестру... Але я не мав ні матері, ні сестри... І от ви — як сестра... моя сестра...
Ата поклала на хлопцеве чоло руку й одвернулася. Якась сила одвернула її голову набік... А в Кольки чоло було холодне, як у мерця, і вогке, в крапелинах поту. Перемагаючись, Ата промовила якнайсерйозніше:
— Ви сантиментальний, товаришу Миколо... Це вам не личить.
— М-можливо...
— Зовсім не личить! Я вас би просила... Ні, якщо я сестра, то я буду вимагати: ви не будете сантиментальничати! Обіцяєте?
— Обіцяю (шепіт).
— І ви будете оптимістом! Будете триматися на ногах, будете їсти, поправлятися... Що ви любите? — і зазирнула в мерехтливі очі. В обох їх очі були повні сліз. — Ну ж! Я вас запитала!
— Я люблю все... — і поправився з гіркою посмішкою: — Я л ю б и в усе.
— Киньте минулий час! Давайте теперішній і майбутній — «Я люблю все», «Я любитиму все!» Добре?
— Так, — поморщив брови, подивився на Ату, й брови розморщилися, щира, ясна посмішка залила лице. — Добре!
— Ви мусите встати! На зло всім. Вас одвідуватимуть... Вам допомагатимуть. Але ви не вередуйте. Обіцяєте?
— Обіцяю. Вам обіцяю...
— Гаразд. Дайте мені вашу руку, — і Ата міцно стиснула худющу, кістляву й гарячу руку. — Хтось іде. Здається, виганяти вже.
Справді, відчинилися двері з рипом і просунулася в них «діжурна», похмура офіціальна службовка, й досить злісно та глузливо прорипіла, кривлячи рота на один кут:
— Прийом скінчився, мої милі!
Ата чомусь почервоніла від того «милі» й від того похабного кривляння.
— Ну, бувайте, Миколо! Пам'ятайте обіцянку.
— Пам'ятатиму. Потисли руки. Й Ата пішла.
— Їжте! Багато їжте!.. — кинула на прощання, не знайшовшись сказати щось сердечніше, краще, в присутності тієї несимпатичної, зовсім несимпатичної «діжурної».
Скільки Ата йшла назад у сонячній повені, стільки їй у тій повені ввижався безпритульний хлопчик по пояс у холодній воді, рве зубами хлібину й глитає її, глитає під тютюкання роз'юшеної юрби... Гляне Ата на леваду — а там в і н! Гляне на блакить далекого озера — він!.. На кущі кукурудзи, на грядку одцвітаючої редьки з опудалом посередині, за чиїмсь тином — він!.. Може, то й справді опудало лякати горобців і щигликів, а може, й він по пояс у холодній воді...
Здуріти можна! Ата тре очі й намагається розігнати те пригнічуюче враження, що тепер іде слідом за нею. їй здається, що, мабуть, за кожним кущем, за кожним рогом вулиці чи перевалка стовбичить отакий хлопчик, отакий вовчик... І ніби на потвердження, з-за одного рогу вивалила мальовнича юрба дітлахів. Всі вони худющі й припечені сонцем, як циганчата, в неуявнім лахмітті, подряпані, голоногі й простоволосі, але страшенно веселі. Вони їдять рогіз, несучи його оберемками (з лугу), забігають один наперед одного й захоплено розповідають про якесь, тільки що відбуте, побоєвище з такими ж, як і вони. Всі розповідають, і ніхто нікого не слухає... Ата аж зупинилася. Подивилась на дітлахів, послухала й розсміялася, — ой! скільки Хведьків-Халамидників зразу! Мільйон!!. Трохи відлягло від серця. Мара з хлопчиком в холодній воді щезла. Тепер їх он таких хлопчиків-вовчиків ціла юрба, вони йдуть з лугу, їдять рогіз, запихаючись, і галасують, сміються, витанцьовують. І — все в порядку.
В порядку?..
XXXI
«Маруся Богуславка» — прем'єра…
Заносилося на повний провал...
Коли Ата підходила до театру, поспішаючи пораньте бути на місці в цей важливий день, серце її охопила досада й тоскне пригнічення: вже перевалило за полудень, а біля театру — ані душі живої! Це небувале! В дні прем'єр цього ще ніколи не бувало. Завжди в такі дні, навіть коли то якась явно нікудишня агітка, навіть коли це випадало й зовсім серед літа, біля театру увесь день панувало оте специфічне пожвавлення, оте піднесення, отой, ніби великодній, настрій, що так характерний при кожнім очікуванні нового, — люди завжди товпляться біля фотореклам, біля каси, поспішають забезпечитись квитками, щоб побачити новинку першими, обмінюються припущеннями, говорять про улюблених акторів та про театральні інтимні «новини», розглядають стенди з зразками окремих сцен, окремих кадрів нової, ще не баченої вистави, гадають про успіх чи неуспіх. І навіть ті, що не збиралися йти на прем'єру за браком грошей, розглядають виставлені отак раптом фота, щоб хоч тим задовольнити свою цікавість. Особливо коли від моменту остаточного проголошення дня прем'єри й до її початку дається всього яких 15 годин часу, як-от сталося тепер. При отаких наглих, раптових проголошеннях, зумовлених збігом різних непередбачених обставин, біля театру завжди кипить. А театраломани, так ті навіть спостерігають за тим, як іде розпродаж квитків, ніби тим самим беруть участь у забезпеченні успіху чи неуспіху вистави... Але зараз — як на диво — нікого. Мертво. Блідий і стурбований касир визирає напружено з віконечка — чекає... чекає... чекає... Нікого. Побачивши Ату, касир зніяковів і одвернувся, ніби від сорому, ніби це він винен, що так погано йдуть справи.
З тяжким серцем Ата пройшла в сутінки й холодну порожнечу настороженого й мовчазного, мовляв Харитон, «храму культури»...
А фасад театру горить від кольорів, від реклами. І цілий будинок театру має надзвичайний, урочистий, святковий вигляд. Вікна помито, навколо прибрано, підметено, площа перед театром і доріжки навколо театру та в скверику театральнім посипані жовтим пісочком. В розчинених вікнах директорського кабінету, на балконах, у вікнах лабораторій, бібліотеки, у вікнах фойє виставлені живі квіти, квіти, квіти...
В редакції Кольки Трембача не було.
Взагалі в редакції ще нікого не було. Зайшла до контори — тут сидів сам бухгалтер Шийка. На запитання, де вона може бачити Трембача, понурий бухгалтер подивився на Ату довгим поглядом, не то здивовано, не то скептично, не то презирливо (от, мовляв, ті артистки, як за хлопцями устілки стелять!) і буркнув щось невиразне собі в вуса, ніби: «А я знаю?» Який злий чоловік. Мабуть, посварився з жінкою або з невісткою. А втім, це ж зовсім в дусі «кольорів» їхнього часу отака, ще з Біблії знана й для теперішнього часу приготована, відповідь: «Я не сторож братові моєму!» Одначе, подумавши пильніше над Шийчиним «А я знаю?», Ата засміялась: «Ні, це не Каїн! Це просто равлик. Равлик!»
— До побачення, равлик!
Звичайно, вона цього не сказала вголос, а лише в думці, задьористими іскорками очей; вголос же вона сказала з трохи ображеною, а трохи сумною ноткою, тихо:
— Вибачте... — і легенько вклонилася на прощання.
Старий бухгалтер Шийка раптом почервонів. Почервонів буйно, розгублено закліпав віями, губи його затремтіли, й він, як школяр, упійманий на непристойності, усвідомивши ту непристойність (непристойність нечемності), забелькотав:
— Ах, простіть... Дитя... Простіть... Його нема. Там спитайте... Там... — і показав олівцем нагору. — Ах, вибачте... Ну, Боже ж мій!.. — і затнувся зовсім, замовк, лише губи йому все тремтять. Здавалося, що він ось-ось заплаче, цей «равлик». Аті стало його шкода:
— Нічого, нічого, — проговорила вона теж розгублено, — я піду нагору... До побачення... — і, зачинивши двері, швидко побігла нагору, утекла від цього нещасного «равлика».
Нагорі постояла, відсапалася, поторкала ще раз позамикані двері редакційних кімнат і побігла вниз, стрибаючи через одну ступеньку. На сходах зустріла самого Страменка... Він заступив їй дорогу зухвало, окинув поглядом з голови до п'ят — її волосся, її шию мистецьки вирізьблену, її груди, всю її сніжно-білу постать, її ноги в білих туфельках і, заіскрившись очима, хотів покласти фамільярно руку на її плече. Ата спалахнула, стрельнула диким поглядом, сповненим раптовим вибухом дикої зненависті, і, підбивши Страменкову руку вгору, побігла вниз. І троянду загубила. Страменко подивився услід... Потім збив ногою білу троянду геть зі ступеньки вниз і пішов нагору... А Ата зупинилася на вулиці, розгублена й сердита, з сльозами гніву на очах. Побачила, що бракує троянди білої, але не схотіла вертатись. Постояла трохи на зовнішніх сходах, поки не заспокоїлась. А як заспокоїлась, угледіла, як за вікном, у цеху друкарському, до неї вітався Вітер Олекса. Покликала кивком голови, й за хвилину він опинився біля неї.
— Добридень, Вітре!
— Добридень, Сонце!..
— Дотепно, але невірно.
— Хіба ні?
— От, бачите, ви й самі іронізуєте. Якби було вірно, ви б не мали такої нестерпно кислої міни, «сонце» уздрівши. Так, ніби ви лазили сьогодні в чужий сад, накрали там кислиць зелених та й наглиталися їх, і тепер маєте оскому... І ніщо її не може прогнати. При чому ж тут «сонце»?
Вітер навіть не посміхнувся, зітхнув:
— Може, я й маю оскому... Це вічне у мене... — похнюпився, задивився вбік. — Ви ж знаєте.
— Та знаю. Ви справжній поет. Як Байрон. Поети ніби всі кислі. Удають. Але сьогодні ви не удаєте, сьогодні ви по-справжньому й особливо кислі, й слово «сонце» в ваших устах прозвучало просто як тяжка образа. І тепер я навіть не знаю, як до вас прикласти той рядок з пісні — «Та й вітра питає...»
— Вам щось треба? — стрепенувся Вітер, весь готовий до послуг, до відданої служби, навіть до самопожертви. — Питайте! І Вітер скаже... Наказуйте! І Вітер зробить!..
— Ой! Я бачу, що ви готові до самопожертви навіть. Це у вас на виду написано... У вас вигляд самогубці. Але це просто тому, що ви хотіли би вкоротити собі віку через ту вашу оскому.
Вітер посміхнувся:
— Ну, до того ще не дійшло, і тут ви помиляєтесь. Може, в мене, скажемо, просто... живіт болить...
— Не вірно! Ви мусили би сказати: — «мій поетичний живіт болить», бо я прекрасно знаю, що звичайний біль звичайного живота на вас ніколи не діє й не може діяти. Він он у вас так гарненько підтягнений ремінцем. Ой Вітре, Вітре! Який же ви й далекий від того «вітра буйного», в якого можна й поради спитати, і попустувати з ним, і сили черпнути!..
Вітер ураз випростався, аж груди випнув, зломив брови суворо й гордо, ніби хотів промовити: «Ви думаєте, що такий уже й далекий?!» Але замість того запитав тихо, дивлючись десь убік:
— Ви когось шукаєте, Ато?
— Так. Кольку Трембача такого.
Вітер свиснув і подивився Аті пильно в очі. І покрутив головою:
— Нема.
— Стривайте! Що значить «нема»! — аж стрепенулася Ата від тону Вітрового голосу. — Ви це серйозно? І як це розуміти?
Вітер ще пильніше глянув на Ату, потім озирнувся назад і ступнув зі сходів: — Пройдімось трохи...
Збентежена Ата за ним. А коли вони зайшли за ріг, завернули в вузесенький перевалочок поза будинок редакції й зупинилися в затінку рясного клена, Вітер зовсім приголомшив Ату:
— Це треба так і розуміти, що нема. Нема Трембача. Нема тут і, може, взагалі вже нема.
— Дозвольте, дозвольте! — вхопилася Ата за Вітрове плече. — Я щось не розумію нічого. Поясніть, ради Бога. За порядком. Чому «нема тут»?
— Звільнили. Понад тиждень тому.
— За що звільнили? Як?
— Не знаю.
— Хто звільнив?
— Страменко... На наказ згори, ніби...
«А-а-а»... Ата зовсім чітко збагнула враз, чому Кольку звільнили з редакції. І саме через це їй мороз чкурнув поза шкірою. Згадала церковцю на цвинтарі й їхню візиту... Згадала виклик до Сазонова... І тут же згадала свої страшні підозріння... Боже!!.
— Боже! О Вітре буйний! Ви вже кращий, аніж той, що в пісні співається... Скажіть тепер... чому «взагалі немає»? Швидше!
— Гм... Я сказав «може, нема»... Розумієте... — Вітер раптом якось стрепенувся весь і заговорив швидко, уривчасто: — Після того, як його звільнили, він напився п'яний. Та як напився! Напився з горя. Як чіп. Як стєлька. Я-ак звощик. Як останній швець чи босяк... І завалився потім десь біля річки в кущі, в сиру тванюку... Там, на другім кінці міста... біля «Червоної Зорі»... І проспав там ніч,.. А вранці його знайшли вже готового та й одвезли до лікарні...
— Стоп, стоп! — схопила Ата Олексу міцно за лікоть. — Що значить «готового»!
— Вибачте. Я не так сказав. Значить, уже непритомного, в гарячці... Запалення легенів... Крупозне...
— А Боже!.. Але він може ще живий?!
— Не знаю. Ніхто того не знає. Ніхто до нього не ходив. Ви ж розумієте... А рідних у нього нема... От і хто-зна... Бояться, брат, усі... Чутка, що вже нема. Сам Страменко ніби вчора комусь телефоном брякнув: «Був Трембач і нема Трембача!»
Ата зірвалася з місця, але ступивши кілька кроків, швидко повернулася й наставилася пломеніючим поглядом у Вітрове сіре, смутне обличчя.
— Ще одно запитання. Останнє. Чому ж ви мені й досі про це не сказали. Га? Хіба це чесно?
— Гм... Бачите, Аталейо... Я сам не знав... Ще до вчора ніхто з нас про це не знав нічого... взагалі нічого. Щез Трембач — ну, то й що, мало що буває, може, в командировку поїхав. І тільки вчора вияснили... Як? Не питайте... Та й зараз мовчіть, взагалі... — Вітер махнув безнадійно рукою й замовк.
Ата шпарко обернулася й подалася. Вона подалася до лікарні, ген туди десь, на край міста. Вона була збентежена й зворушена до самої глибини душі. Дедалі йшла швидше. Щось їй підступало до горла й лоскотало нестерпно.
«А я думала!.. А я думала!!.»
По дорозі заскочила до власної хати, покинула книгу «ТРИ КОЛЬОРИ ЧАСУ», взяла з кухлика жмут квітів червону півонію, гарячих тюльпанів і багато білих роменів — і подалась.
Уявляла, що того веселого шибайголови, того хлопця «без роду, без племені» давно вже немає, десь закопали й земельку притоптали... — уявляла, як то її притоптали, і бігла спіткаючись.
Потім пішла рівніше, бо лікарня на далекім кінці міста аж за комбінатом «Червона Зоря», й треба розраховувати сили. Думала про Вітра, була сердита на нього. Хоч знала, що він зовсім ні в чому не винен, але була сердита. Уявляла його сіре, скорбне й злякане обличчя, його всю тендітну постать і сердилась чомусь. Теж мені вітер! Не вітер — макуха якась! Горобців навгороді полохати!.. Але всі ці сердиті відрухи тільки для того, щоб заглушити те інше, що лізло в голову. Лізло ж у голову безглузде, вкрай жалісне — як-от закопували того непотрібного нікому шибайголову десь уночі. А якщо не закопували, то будуть закопувати завтра і як при тому не буде нікого, лише одна чужа, майже зовсім чужа, стороння дівчина з жмутом білих лілей... А вона конче добере білі лілеї...
Колька Трембач був живий. І це спершу навіть трохи розсердило Ату, бо виходило зовсім прозаїчно, не співпадало зі зворушливим сценарієм вифантазуваного. Сіра полатана ковдра, стандартне прозаїчне лікарняне ліжко, брудні стіни, задушливе повітря, а головне — таке сіре, до невпізнання змінене обличчя. Й таке старече, зовсім не юнацьке. Й таке чуже. Зовсім чуже. Й зовсім вороже, колюче своїм понурим, злим поглядом.
Ата зайшла до палати й розгубилася. Настрій упав. Чого вона справді прийшла!.. Це зовсім не той юнак, до якого вона летіла. А хоч і той, то для чого він їй взагалі, отакий? І вона для чого йому? Он як він дивиться! Ніби на ворога лютого, ніби вона йому страшну кривду заподіяла, поріг переступивши... А юнак дивився вороже, по-вовчому. Ата зовсім розгубилася, не знала, що їй робити з квітами; озирнулася за кухликом чи чимсь подібним, але не побачила нічого такого ніде, — та й поклала квіти просто на тумбочку жужмом, а сама стояла ні в сих ні в тих. «Може би краще піти геть?» Надто вже цей скелет злий. Ось він скаже їй щось образливо-недоречне або й глузливе.
— Добридень, — витиснула Ата з себе.
Колька не відповів. Щось поворушив безкровними губами, дивлячись на гостю спідлоба — сердито, вороже, затято... Простяг руку, взяв квіти з тумби й підніс їх для того, щоб кинути... А далі сталося щось несподіване. Випустивши раптом квіти, скелет шпарко обернувся ниць і затремтів увесь. Заридав. Спершу тихо, тільки плечі скидалися дрібно, а далі голосно, і закричав крізь плач:
— Ідіть геть!.. Ідіть геть!.. Ге-еть!!.
«Ага-а», — посміхнулася Ата, вірніше, скривилася в посмішку, щоб самій не заплакати. — «Вовченя ти таке! Он воно що! Ну, стривай же!..» — Окинула оком велику й порожню кімнату, де лежав сам Колька і де стояло ще кілька порожніх ліжок, навіть без матраців, побачила в далекому кутку табуретку, пішла навшпиньках і взяла її, поставила біля ліжка хворого, зібрала розсипані квіти на підлозі й не знала, що з ними зробити. «Ага, ось!» — на одному підвіконні стояла порожня шклянка; Ата взяла її, уткнула в неї квіти та й поставила на тумбі в головах хворого. «Води би, але де тут узяти? Нехай, потім». А тоді сіла й сиділа тихенько. Чекала, поки напад плачу мине. Нехай виплачеться. Вона уявила, як цей хлопчина лежить тут сам довгі-довгі дні й ночі, як він гарячкував при смерті, а біля нього за увесь час жодної близької душі, всі відцуралися, а рідні й взагалі нема. І от озлобився хлопець на всіх і вся, як вовк, затявся напропале й вирішив зненавидіти всіх, заплатити їм око за око, та й умирати в самоті. І от — нічого з тієї злоби не вийшло... Нехай виплачеться.
А Колька помалу заспокоївся, затих. Полежав, ніби дослухаючись. А тоді повернувся, підсунув подушку вище й наставився на Ату вже ясними, виплаканими очима. Ата посміхнулася:
— Ну, ще раз добридень, чи що?
— Добридень ... — і добра юнацька усмішка осяяла бліде, виснажене обличчя. Воно знову стало подібне до обличчя колишнього Кольки Трембача, вже не було вовкуватим, старечим, шорстким. Очима він посміхався, а голосом вимовив сердито:
— Чого ви прийшли?
— А хіба що?
— Та ... — і прикусив губу, а на очі знову навернулися буйні сльози.
— Ну, ну, товаришу Миколо! Ви ж мужчина!.. Зітхнув.
— Я не мужчина, А... Ато. Я вже дід. Д і д! І як дід, уже впав у дитинство. Знаєте, скільки мені років?
— Рівно дев'ятнадцять.
— Ні. Мені вже сто років. За ці дні й ночі, що я тут, і за той один день, що був перед тим, мені вже стало сто років. Не смійтеся... Ах, це не зрозуміти!
— Як ви сюди потрапили?
— Якщо ви мене тут знайшли, то ви знаєте.
— Значить, ви пияк?
— Я не пияк. І ви в те не вірите. За все життя я лише раз напився, ну й... зійшов з усіх копилів. Але не через те зійшов, що напився, а...
— Я знаю.
— Хто вам сказав?
Пауза.
— Це не важно...
— Правда, це не важно... — і зітхнув. — Єрунда все, зрештою. Аварія. Катастрофа. Але це — особиста катастрофа. Каюк. І мені все одно вже. Шкода, що оклигав.
— Ви мали запалення легенів.
— І це правда. Так. І тепер от вичухуюсь. І дуже шкодую... Ви пам'ятаєте цвинтар тоді... і церковцю?..
Ата здригнулася.
— Так.
Микола поклав руку на руку Ати і стиснув по-змовницькому, довірливо.
— Я хотів би тепер знову піти туди... Я невіруючий, Ато, але я хотів би піти туди... Сам... Туди ходять тільки ті, хто сам...
Серце Атине стиснулось. «Значить, катастрофа сталася таки на цьому пункті! І його напевно викликав Сазонов, але поводився не так, як зі мною, дівчиною. І, може, він не витримав?.. Цікаво, про що він його ще допитував?» Але не промовила й слова. А Микола, вгадуючи інтуїтивно запитання на Атиних устах, чекав, морщив брови тривожно. Але, не дочекавшись запитання, зітхнув.
— Так... Піти туди... І, може, назавжди... До того смішного янгола, що тужить, пам'ятаєте? У мене все вигоріло внутрі, і я тепер такий, як і ті старенькі бабусі й діди... І вже нічого мені не треба... Лише піти туди... — нагло урвав мову й пильно-пильно глянув Аті в очі. — А те, що ви думаєте, Ато, це неправда.
Ата вся згоріла.
— Не «думаю», а «думала»...
— Ну, от бачите. Але то неправда... Бачите, я маю тепер сто років і бачу все наскрізь. Але нічого, нічого. Я теж думав так... про вас, а тепер бачу, що то неправда. Я тепер бачу все наскрізь...
Заплющив очі, прикусив губу й лежав нерухомо, лише на чолі ворушилися уперті зморшки, блукали.
Ата почувала себе зовсім розстроєною, їй до крику шкода було цього хлопця, і вона не знаходила слів потіхи, щоб йому сказати; не знала, що ж їй сказати, бо всі слова слабі й банальні.
— Може, вам тяжко, може, вам не можна говорити багато? Тоді лежіть спокійно і не хвилюйтесь... А я піду.
— Ні, ні! Сидіть! — схопив за руку. — Мені можна говорити. І я лежу спокійно. А щодо хвилювання... Я ждав когось і хотів говорити, але ніхто не приходив, і мені не було з ким говорити, і я говорив сам з собою. І хвилювався. І геть виговорив усе й перехвилювався. Так що я хвилюватись уже й не буду. Все переговорено, і все передумано.
— Ой? Таки все?
— Справді.
— То ви не маєте чого й мені сказати?
— Ні, маю.
— Що саме?
— Мм... — пауза. — Насправді нічого особливого. А може, це й буде особливе. До речі — вам нічого не страшно?
— Ні... А хіба що?
— Та нічого. Знаєте, це, мабуть, від безкінечних думок, від безкінечного напруження нервів і серця в цій самоті і в цьому одчаї, що був, — нерви мої дзвенять, як натягнуті дроти, тривожно і лячно. І все набирає якогось особливого смислу й значимосте. Всіляка дрібниця. І тому ввижається різна нісенітниця... Але то дурне...
— Вам треба лікуватися.
— Знаю. Але цього вже, мабуть, не можна вилікувати...
— Чого саме?
Замість відповіді Микола махнув апатично рукою й замовк. А по якомусь часі:
— Чи ви знаєте... Чи ви мою біографію знаєте?
— Ні, не знаю.
— Я... теж не знаю. У мене нема біографії. Так, якийсь біль, якийсь чад, туман якийсь, але це не біографія. Біографія має завжди якийсь початок, я так думаю, а це не має початку. Цей біль і туман не мають початку... Це туман досади й пекучої злоби, й невиплаканих сліз, і ще чогось, що йому немає й ім'я. І тільки. І серед того всього лише один сліпучий кадр, як удар блискавки... І от тепер я лежу цілими днями й ночами й думаю... Гляньте в коридор, мені здається, що нас хтось підслухує.
Ата вийшла в коридор. Було в ньому порожньо, пахло мокрим пилом і щурами, що десь шаруділи попід підлогою; лише в далекому протилежному кінці понуро вовтузилась прибиральниця з відром і мокрою рядниною. Сіро, вогко, півтемно. Хтось десь надривно кашляє й стогне... Ата повернулася назад.
— Заспокойтесь. Ніхто нас не підслухує... Але яка ж тут і порожнеча, яка непривітність! Бр-р-р... Про що ж ви думали всі ці дні й ночі?
— Уявіть собі... Ні, ви цього не зможете уявити... Я хочу написати книгу... колись... як живий лишуся... Книгу про той сліпучий удар блискавки, про той кадр, що заступив собою увесь світ, викарбуваний у моєму мізкові, затьмарив усе, як божевілля. Ви слухаєте?
— Так.
Микола знизив голос зовсім, до шепоту:
— Я недавно читав «Хведька Халамидника» Винниченкового. І, уявіть собі, плакав. Але не від цього оповідання плакав, а від іншого. Я бачив іншого Хведька... І то про нього я хотів би написати книгу. Таку... Таку... щоб світ увесь скрикнув!.. І там не було багато подій, лише один маленький шкіц, але його вистарчило би на цілу велику книгу, на багато книг...
Відсапнувся й, бачучи, що Ата слухає дуже пильно, розповів, що ж то мала би бути за книга. Розповідав, заплющивши очі.
— Уявіть собі сонячний-сонячний сліпучий день. Такий сліпучий, як сьогодні там. Лише — осінній, холодний, морозний уже. Уявляєте?
— Уявляю.
— А тепер уявіть собі вбогий робітничий квартал великого індустріального міста на Україні. Уявляєте?
— Уявляю.
— А тепер уявіть собі хлібний ларок і величезну чергу обідраних людей біля нього. Уявляєте?
— Так, зовсім чітко.
— Гаразд. А тепер уявіть собі маленького Хведька Халамидника нової ери — отакого собі замурзаного, лахатого безпритульника, отакого хлопчика років 11-ти, «злочинця неповнолітнього»... отаке вовченя зацьковане й ощирене на всіх, бо ті всі його сахаються, як скаженого, й ненавидять, як злодія, й штурхають ногами, як шматок бруду... Уявіть собі отакого вошивого, коростявого хлопчика, що дивиться на увесь світ спідлоба й пильнує очима голодного зацькованого вовченяти, де б потягти шкуринку хліба... Уявляєте?
—Уявляю... — Ата справді чітко уявила собі отаке зацьковане вовченя, бо це ж і не тяжко, це можна завжди бачити.
— А тепер уявіть собі отаке: хлопчик, улучивши момент, потяг із ларка хлібину. Цілу пухку білу хлібину! Ви уявляєте? Хлібину!!. Й кинувся навтьоки. Зчинився лемент. Ой-йой-йой!.. Все, а насамперед продавець та з ним кілька міліціонерів, кинулося з лайкою й тютюканням навздогін. Уявіть!.. Ні, ви собі уявіть! — попереду хлопчик з хлібиною, а за ним така страшна погоня! А назустріч уже біжать інші міліціонери й інші заюшені «статечні» люди — летять на того хлопчика, як хорти на зайця. Куди тікати? Куди?!. Га? Куди?!. Де дітися з хлібиною? Можна б ту хлібину покинути, але як же ж хлібину покинути?!! Хлопчик стрімголов подався до річки... Тут текла річка, ши-и-рока, хоч і не дуже глибока. Рятуючись від погоні, хлопчик кинувся просто в річку. Побрів. Все далі й далі. Бреде, бреде... Погоня лишилася на березі. Лементують. Але бояться брести, бо вода холодна. А на другім березі теж уже люди... Міліціонери погрожують стріляти. Та хлопчик бреде собі, туди-сюди тиняється, тримаючи обома руками хлібину. А забрівши на середину, став, озирнувся, як вовчик, на крикливу юрбу обабіч і, почуваючись у безпеці, впився в хлібину зубами. Рвав її, й, не встигаючи розжовувати, ковтав! Цілими шматками. Квапивсь. Боявся, що відіймуть. Он там уже хтось роззувається, щоб забрідати... І давився, запихав шматки хліба руками в рот, швидше, швидше!.. Він тинявся по річці сюди, туди, брів уповздовж, назад, уперед, по пояс у холодній, крижаній воді, крутив на всі боки головою, стріляв очима на ворогів спідлоба і рвав, рвав ту хлібину зубами й руками й глитав її, глитав... глитав... Ось такий кадр. Уявляєте?
— Уявляю, — прошепотіла Ата тихо. Вона до болю, до крику чітко уявила, як той голодний хлопчик дер хлібину зубами й кришив її тремтячими руками, запихаючись посеред річки перед несамовитою юрбою. Боже! Який жах! І яка страшна, розторощуюча правда. Цього не можна вигадати. Ні, цього не можна вигадати. Це може тільки бути...
А Микола закінчив тихо:
— Хлібину хлопчик устиг з'їсти. Встиг, поки добралися до нього «закон і порядок», поки добралися ті мисливці. Але ті мисливці вже його не лякали і він тепер навіть не утікав від них. Куди втечеш? А мисливці — якісь працівники міліції й «угрозиску» в цивільному — витягли хлопця з води й разом уже з форменими міліціонерами та завларком збили його тут же перед ларком до непритомносте... За «розтягання соціалістичної власності народу»... Уявляєте? —закінчив Микола зовсім тихо.
— Так... — прошепотіла Ата здушеним голосом, крізь корч у горлі. — Уявляю...
Вона прекрасно розуміла, що той хлопчик — то сам цей Колька Трембач, а кадр цей — це єдиний кадр із його біографії, що його він пам'ятає, й з якого ціла та біографія складається, отой самий кадр, що «заступив собою увесь світ, затьмарив усе, як божевілля». Господи! Тут треба мати мужеське та ще й добре загартоване серце, щоб не розридатись... Ата трималася з усієї сили, кусаючи губи.
А Колька помовчав і зітхнув:
— Ось те, що не дає мені спокою, що невідступно лізе мені в голову і що може затьмарити увесь світ. Правда ж? З цього могла би бути на весь світ приголомшуюча книга, ажи?
Схвильована й украй розгублена, Ата не відповідала. Не відповідала, щоб той не чув, якби тремтів її голос. І, може, тому, що Ата не відповідала, Колька зів'яв і махнув рукою.
— Але я тієї книги й не напишу... Навіщо? Е-е... — і знов махнув рукою. Помовчав. — Я не маю ні до кого жалю. Ні до кого. Так само, як не маю ні до кого й вдячності... Лише... Лише до вас, Аталейо.
— До мене? — здивувалася Ата. — Чому ж до мене?
— А так... Ви будете сміятись, але не смійтесь і не думайте, що я той (язик не повернувся сказати «закоханий», лише легенька червінь залила щоки)... ні, інше. Ви бачите, який я старий, який я дід? Бачите?.. Я все життя хотів хоч одним оком побачити свою Матір. І — не бачив. Я навіть не можу уявити, яка вона могла б бути. І навіть не певен, чи вона в мене була взагалі... А хотів би її мати... Як не матір, то хоч би сестру... Але я не мав ні матері, ні сестри... І от ви — як сестра... моя сестра...
Ата поклала на хлопцеве чоло руку й одвернулася. Якась сила одвернула її голову набік... А в Кольки чоло було холодне, як у мерця, і вогке, в крапелинах поту. Перемагаючись, Ата промовила якнайсерйозніше:
— Ви сантиментальний, товаришу Миколо... Це вам не личить.
— М-можливо...
— Зовсім не личить! Я вас би просила... Ні, якщо я сестра, то я буду вимагати: ви не будете сантиментальничати! Обіцяєте?
— Обіцяю (шепіт).
— І ви будете оптимістом! Будете триматися на ногах, будете їсти, поправлятися... Що ви любите? — і зазирнула в мерехтливі очі. В обох їх очі були повні сліз. — Ну ж! Я вас запитала!
— Я люблю все... — і поправився з гіркою посмішкою: — Я л ю б и в усе.
— Киньте минулий час! Давайте теперішній і майбутній — «Я люблю все», «Я любитиму все!» Добре?
— Так, — поморщив брови, подивився на Ату, й брови розморщилися, щира, ясна посмішка залила лице. — Добре!
— Ви мусите встати! На зло всім. Вас одвідуватимуть... Вам допомагатимуть. Але ви не вередуйте. Обіцяєте?
— Обіцяю. Вам обіцяю...
— Гаразд. Дайте мені вашу руку, — і Ата міцно стиснула худющу, кістляву й гарячу руку. — Хтось іде. Здається, виганяти вже.
Справді, відчинилися двері з рипом і просунулася в них «діжурна», похмура офіціальна службовка, й досить злісно та глузливо прорипіла, кривлячи рота на один кут:
— Прийом скінчився, мої милі!
Ата чомусь почервоніла від того «милі» й від того похабного кривляння.
— Ну, бувайте, Миколо! Пам'ятайте обіцянку.
— Пам'ятатиму. Потисли руки. Й Ата пішла.
— Їжте! Багато їжте!.. — кинула на прощання, не знайшовшись сказати щось сердечніше, краще, в присутності тієї несимпатичної, зовсім несимпатичної «діжурної».
Скільки Ата йшла назад у сонячній повені, стільки їй у тій повені ввижався безпритульний хлопчик по пояс у холодній воді, рве зубами хлібину й глитає її, глитає під тютюкання роз'юшеної юрби... Гляне Ата на леваду — а там в і н! Гляне на блакить далекого озера — він!.. На кущі кукурудзи, на грядку одцвітаючої редьки з опудалом посередині, за чиїмсь тином — він!.. Може, то й справді опудало лякати горобців і щигликів, а може, й він по пояс у холодній воді...
Здуріти можна! Ата тре очі й намагається розігнати те пригнічуюче враження, що тепер іде слідом за нею. їй здається, що, мабуть, за кожним кущем, за кожним рогом вулиці чи перевалка стовбичить отакий хлопчик, отакий вовчик... І ніби на потвердження, з-за одного рогу вивалила мальовнича юрба дітлахів. Всі вони худющі й припечені сонцем, як циганчата, в неуявнім лахмітті, подряпані, голоногі й простоволосі, але страшенно веселі. Вони їдять рогіз, несучи його оберемками (з лугу), забігають один наперед одного й захоплено розповідають про якесь, тільки що відбуте, побоєвище з такими ж, як і вони. Всі розповідають, і ніхто нікого не слухає... Ата аж зупинилася. Подивилась на дітлахів, послухала й розсміялася, — ой! скільки Хведьків-Халамидників зразу! Мільйон!!. Трохи відлягло від серця. Мара з хлопчиком в холодній воді щезла. Тепер їх он таких хлопчиків-вовчиків ціла юрба, вони йдуть з лугу, їдять рогіз, запихаючись, і галасують, сміються, витанцьовують. І — все в порядку.
В порядку?..
XXXI
«Маруся Богуславка» — прем'єра…
Заносилося на повний провал...
Коли Ата підходила до театру, поспішаючи пораньте бути на місці в цей важливий день, серце її охопила досада й тоскне пригнічення: вже перевалило за полудень, а біля театру — ані душі живої! Це небувале! В дні прем'єр цього ще ніколи не бувало. Завжди в такі дні, навіть коли то якась явно нікудишня агітка, навіть коли це випадало й зовсім серед літа, біля театру увесь день панувало оте специфічне пожвавлення, оте піднесення, отой, ніби великодній, настрій, що так характерний при кожнім очікуванні нового, — люди завжди товпляться біля фотореклам, біля каси, поспішають забезпечитись квитками, щоб побачити новинку першими, обмінюються припущеннями, говорять про улюблених акторів та про театральні інтимні «новини», розглядають стенди з зразками окремих сцен, окремих кадрів нової, ще не баченої вистави, гадають про успіх чи неуспіх. І навіть ті, що не збиралися йти на прем'єру за браком грошей, розглядають виставлені отак раптом фота, щоб хоч тим задовольнити свою цікавість. Особливо коли від моменту остаточного проголошення дня прем'єри й до її початку дається всього яких 15 годин часу, як-от сталося тепер. При отаких наглих, раптових проголошеннях, зумовлених збігом різних непередбачених обставин, біля театру завжди кипить. А театраломани, так ті навіть спостерігають за тим, як іде розпродаж квитків, ніби тим самим беруть участь у забезпеченні успіху чи неуспіху вистави... Але зараз — як на диво — нікого. Мертво. Блідий і стурбований касир визирає напружено з віконечка — чекає... чекає... чекає... Нікого. Побачивши Ату, касир зніяковів і одвернувся, ніби від сорому, ніби це він винен, що так погано йдуть справи.
З тяжким серцем Ата пройшла в сутінки й холодну порожнечу настороженого й мовчазного, мовляв Харитон, «храму культури»...
А фасад театру горить від кольорів, від реклами. І цілий будинок театру має надзвичайний, урочистий, святковий вигляд. Вікна помито, навколо прибрано, підметено, площа перед театром і доріжки навколо театру та в скверику театральнім посипані жовтим пісочком. В розчинених вікнах директорського кабінету, на балконах, у вікнах лабораторій, бібліотеки, у вікнах фойє виставлені живі квіти, квіти, квіти...
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Буйний вітер - 27
- Parts
- Буйний вітер - 01Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4638Total number of unique words is 224425.8 of words are in the 2000 most common words35.0 of words are in the 5000 most common words40.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 02Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4622Total number of unique words is 230727.0 of words are in the 2000 most common words36.7 of words are in the 5000 most common words42.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 03Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4718Total number of unique words is 224128.0 of words are in the 2000 most common words38.6 of words are in the 5000 most common words45.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 04Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4688Total number of unique words is 219326.3 of words are in the 2000 most common words36.9 of words are in the 5000 most common words42.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 05Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4631Total number of unique words is 188030.3 of words are in the 2000 most common words41.5 of words are in the 5000 most common words46.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 06Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4273Total number of unique words is 213523.7 of words are in the 2000 most common words32.5 of words are in the 5000 most common words39.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 07Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4663Total number of unique words is 222325.0 of words are in the 2000 most common words34.3 of words are in the 5000 most common words40.3 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 08Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4762Total number of unique words is 193531.3 of words are in the 2000 most common words43.0 of words are in the 5000 most common words48.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 09Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4656Total number of unique words is 216325.6 of words are in the 2000 most common words37.0 of words are in the 5000 most common words42.6 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 10Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4637Total number of unique words is 231224.5 of words are in the 2000 most common words34.1 of words are in the 5000 most common words39.5 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 11Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4619Total number of unique words is 233125.2 of words are in the 2000 most common words35.6 of words are in the 5000 most common words41.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 12Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4568Total number of unique words is 227525.8 of words are in the 2000 most common words35.5 of words are in the 5000 most common words41.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 13Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4751Total number of unique words is 223326.6 of words are in the 2000 most common words38.2 of words are in the 5000 most common words44.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 14Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4667Total number of unique words is 217729.7 of words are in the 2000 most common words40.6 of words are in the 5000 most common words45.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 15Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4603Total number of unique words is 216627.4 of words are in the 2000 most common words38.6 of words are in the 5000 most common words43.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 16Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4464Total number of unique words is 219025.4 of words are in the 2000 most common words35.9 of words are in the 5000 most common words41.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 17Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4716Total number of unique words is 226727.9 of words are in the 2000 most common words38.5 of words are in the 5000 most common words44.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 18Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4643Total number of unique words is 224726.5 of words are in the 2000 most common words37.7 of words are in the 5000 most common words43.2 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 19Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4776Total number of unique words is 222725.9 of words are in the 2000 most common words35.5 of words are in the 5000 most common words40.9 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 20Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4827Total number of unique words is 214526.6 of words are in the 2000 most common words38.5 of words are in the 5000 most common words44.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 21Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4624Total number of unique words is 241422.9 of words are in the 2000 most common words32.2 of words are in the 5000 most common words37.5 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 22Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4646Total number of unique words is 233924.8 of words are in the 2000 most common words34.4 of words are in the 5000 most common words40.1 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 23Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4631Total number of unique words is 229626.5 of words are in the 2000 most common words37.2 of words are in the 5000 most common words42.4 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 24Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4627Total number of unique words is 222925.9 of words are in the 2000 most common words37.3 of words are in the 5000 most common words42.8 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 25Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4449Total number of unique words is 200229.3 of words are in the 2000 most common words40.1 of words are in the 5000 most common words46.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 26Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4737Total number of unique words is 207029.0 of words are in the 2000 most common words40.8 of words are in the 5000 most common words47.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 27Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4428Total number of unique words is 225623.2 of words are in the 2000 most common words31.6 of words are in the 5000 most common words36.3 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 28Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4696Total number of unique words is 226625.5 of words are in the 2000 most common words36.0 of words are in the 5000 most common words41.6 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 29Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4585Total number of unique words is 230925.0 of words are in the 2000 most common words35.0 of words are in the 5000 most common words41.2 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 30Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4525Total number of unique words is 228425.9 of words are in the 2000 most common words36.3 of words are in the 5000 most common words42.0 of words are in the 8000 most common words
- Буйний вітер - 31Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 800Total number of unique words is 48736.9 of words are in the 2000 most common words45.6 of words are in the 5000 most common words50.4 of words are in the 8000 most common words