Буйний вітер - 26

По якомусь часі Ата вже маширувала до редакції «ЧЕРВОНОГО КОМУНАРА», прибрана в ясно-білу по­лотняну суконку, акуратно випрасувану і в білі полот­няні туфельки, гладенько й скромно причесана, з вели­кою білою трояндою, вткнутою хвостиком у книжку, затиснену під пахвою. Книжку Ата взяла, щоб щось мати в руках та й, може, десь вдасться вхопити з неї «пару листочків». Це цікава книжка — «ТРИ КОЛЬОРИ ЧАСУ» Виноградова. В ній пишеться про французького письменника Стендаля, про його життьові пригоди, про його легендарних друзів — італійських карбонаріїв, про поета-повстанця Уго Фосколо, про боротьбу італійсько­го народу... Аж дивно й неймовірно, що на тлі сірого стандарту сучасної продукції в літературі з'явилася така книга — книга про інший, нормальний світ, про інших, нормальних людей, про героїзм, про свободу... Це прос­то як бальон чистого свіжого повітря, ця книга. Ата ма­ширувала сонячними тихими вулицями й завулками й думала про книгу та її героїв, про того Уго Фосколо... А скільки таких Уго Фосколо є в них? Є! Є їх немало і в їхніх сірих, трагічних буднях, в їхній дійсності! От хоч би й такий поет Стешенко... Або... глянути тільки навко­ло... Ата глянула навколо — через паркан переглядають головаті пишні соняшники та височать у городах коноплі-матірка, здоровенні, як гіллясті дерева, й розпов­сюджують терпкий приємний запах, — і більше нікого. Соняшники теж гіллясті, як дерева, — багатоголові, не соняшники, а цілі родини соняшникові на однім стов­бурі; великі й зовсім маленькі відщепи, соняшники-діти, цвітуть буйно й весело, товплячись юрбою на родовім стовбурі. По цих «дітях» нишпорять великі чорні та бру­натні джмелі й золоті бджілки. Думка покинула Уго Фосколо й усі «Три кольори часу» й побігла по інших кольорах іншого часу — по кольорах буйного, сонячного, обсипаного перлами роси літа, по кольорах божест­венної природи її міста, що стоїть отака велична. Який гарний світ!..
В редакції Кольки Трембача не було.
Взагалі в редакції ще нікого не було. Зайшла до контори — тут сидів сам бухгалтер Шийка. На запи­тання, де вона може бачити Трембача, понурий бух­галтер подивився на Ату довгим поглядом, не то зди­вовано, не то скептично, не то презирливо (от, мов­ляв, ті артистки, як за хлопцями устілки стелять!) і бурк­нув щось невиразне собі в вуса, ніби: «А я знаю?» Який злий чоловік. Мабуть, посварився з жінкою або з невісткою. А втім, це ж зовсім в дусі «кольорів» їхньо­го часу отака, ще з Біблії знана й для теперішнього ча­су приготована, відповідь: «Я не сторож братові моєму!» Одначе, подумавши пильніше над Шийчиним «А я знаю?», Ата засміялась: «Ні, це не Каїн! Це прос­то равлик. Равлик!»
— До побачення, равлик!
Звичайно, вона цього не сказала вголос, а лише в думці, задьористими іскорками очей; вголос же вона ска­зала з трохи ображеною, а трохи сумною ноткою, тихо:
— Вибачте... — і легенько вклонилася на прощання.
Старий бухгалтер Шийка раптом почервонів. Почер­вонів буйно, розгублено закліпав віями, губи його за­тремтіли, й він, як школяр, упійманий на непристойнос­ті, усвідомивши ту непристойність (непристойність нечемності), забелькотав:
— Ах, простіть... Дитя... Простіть... Його нема. Там спитайте... Там... — і показав олівцем нагору. — Ах, ви­бачте... Ну, Боже ж мій!.. — і затнувся зовсім, замовк, лише губи йому все тремтять. Здавалося, що він ось-ось заплаче, цей «равлик». Аті стало його шкода:
— Нічого, нічого, — проговорила вона теж розгубле­но, — я піду нагору... До побачення... — і, зачинивши двері, швидко побігла нагору, утекла від цього нещасно­го «равлика».
Нагорі постояла, відсапалася, поторкала ще раз по­замикані двері редакційних кімнат і побігла вниз, стри­баючи через одну ступеньку. На сходах зустріла самого Страменка... Він заступив їй дорогу зухвало, окинув по­глядом з голови до п'ят — її волосся, її шию мистецьки вирізьблену, її груди, всю її сніжно-білу постать, її ноги в білих туфельках і, заіскрившись очима, хотів покласти фамільярно руку на її плече. Ата спалахнула, стрельну­ла диким поглядом, сповненим раптовим вибухом ди­кої зненависті, і, підбивши Страменкову руку вгору, побігла вниз. І троянду загубила. Страменко подивився услід... Потім збив ногою білу троянду геть зі ступеньки вниз і пішов нагору... А Ата зупинилася на вулиці, роз­гублена й сердита, з сльозами гніву на очах. Побачила, що бракує троянди білої, але не схотіла вертатись. По­стояла трохи на зовнішніх сходах, поки не заспокоїлась. А як заспокоїлась, угледіла, як за вікном, у цеху дру­карському, до неї вітався Вітер Олекса. Покликала кив­ком голови, й за хвилину він опинився біля неї.
— Добридень, Вітре!
— Добридень, Сонце!..
— Дотепно, але невірно.
— Хіба ні?
— От, бачите, ви й самі іронізуєте. Якби було вірно, ви б не мали такої нестерпно кислої міни, «сонце» уздрівши. Так, ніби ви лазили сьогодні в чужий сад, накрали там кислиць зелених та й наглиталися їх, і тепер маєте оско­му... І ніщо її не може прогнати. При чому ж тут «сонце»?
Вітер навіть не посміхнувся, зітхнув:
— Може, я й маю оскому... Це вічне у мене... — по­хнюпився, задивився вбік. — Ви ж знаєте.
— Та знаю. Ви справжній поет. Як Байрон. Поети ніби всі кислі. Удають. Але сьогодні ви не удаєте, сьо­годні ви по-справжньому й особливо кислі, й слово «сонце» в ваших устах прозвучало просто як тяжка обра­за. І тепер я навіть не знаю, як до вас прикласти той ря­док з пісні — «Та й вітра питає...»
— Вам щось треба? — стрепенувся Вітер, весь готовий до послуг, до відданої служби, навіть до самопожертви. — Питайте! І Вітер скаже... Наказуйте! І Вітер зробить!..
— Ой! Я бачу, що ви готові до самопожертви навіть. Це у вас на виду написано... У вас вигляд самогубці. Але це просто тому, що ви хотіли би вкоротити собі віку че­рез ту вашу оскому.
Вітер посміхнувся:
— Ну, до того ще не дійшло, і тут ви помиляєтесь. Може, в мене, скажемо, просто... живіт болить...
— Не вірно! Ви мусили би сказати: — «мій поетич­ний живіт болить», бо я прекрасно знаю, що звичайний біль звичайного живота на вас ніколи не діє й не може діяти. Він он у вас так гарненько підтягнений ремінцем. Ой Вітре, Вітре! Який же ви й далекий від того «вітра буйного», в якого можна й поради спитати, і попустува­ти з ним, і сили черпнути!..
Вітер ураз випростався, аж груди випнув, зломив брови суворо й гордо, ніби хотів промовити: «Ви ду­маєте, що такий уже й далекий?!» Але замість того за­питав тихо, дивлючись десь убік:
— Ви когось шукаєте, Ато?
— Так. Кольку Трембача такого.
Вітер свиснув і подивився Аті пильно в очі. І покру­тив головою:
— Нема.
— Стривайте! Що значить «нема»! — аж стрепенула­ся Ата від тону Вітрового голосу. — Ви це серйозно? І як це розуміти?
Вітер ще пильніше глянув на Ату, потім озирнувся назад і ступнув зі сходів: — Пройдімось трохи...
Збентежена Ата за ним. А коли вони зайшли за ріг, завернули в вузесенький перевалочок поза будинок ре­дакції й зупинилися в затінку рясного клена, Вітер зовсім приголомшив Ату:
— Це треба так і розуміти, що нема. Нема Трем­бача. Нема тут і, може, взагалі вже нема.
— Дозвольте, дозвольте! — вхопилася Ата за Вітро­ве плече. — Я щось не розумію нічого. Поясніть, ради Бога. За порядком. Чому «нема тут»?
— Звільнили. Понад тиждень тому.
— За що звільнили? Як?
— Не знаю.
— Хто звільнив?
— Страменко... На наказ згори, ніби...
«А-а-а»... Ата зовсім чітко збагнула враз, чому Коль­ку звільнили з редакції. І саме через це їй мороз чкурнув поза шкірою. Згадала церковцю на цвинтарі й їхню візи­ту... Згадала виклик до Сазонова... І тут же згадала свої страшні підозріння... Боже!!.
— Боже! О Вітре буйний! Ви вже кращий, аніж той, що в пісні співається... Скажіть тепер... чому «взагалі не­має»? Швидше!
— Гм... Я сказав «може, нема»... Розумієте... — Вітер раптом якось стрепенувся весь і заговорив швидко, урив­часто: — Після того, як його звільнили, він напився п'яний. Та як напився! Напився з горя. Як чіп. Як стєлька. Я-ак звощик. Як останній швець чи босяк... І завалився потім десь біля річки в кущі, в сиру тванюку... Там, на другім кінці міста... біля «Червоної Зорі»... І проспав там ніч,.. А вранці його знайшли вже готового та й одвезли до лікарні...
— Стоп, стоп! — схопила Ата Олексу міцно за лікоть. — Що значить «готового»!
— Вибачте. Я не так сказав. Значить, уже непритом­ного, в гарячці... Запалення легенів... Крупозне...
— А Боже!.. Але він може ще живий?!
— Не знаю. Ніхто того не знає. Ніхто до нього не хо­див. Ви ж розумієте... А рідних у нього нема... От і хто-зна... Бояться, брат, усі... Чутка, що вже нема. Сам Стра­менко ніби вчора комусь телефоном брякнув: «Був Трембач і нема Трембача!»
Ата зірвалася з місця, але ступивши кілька кроків, швидко повернулася й наставилася пломеніючим по­глядом у Вітрове сіре, смутне обличчя.
— Ще одно запитання. Останнє. Чому ж ви мені й досі про це не сказали. Га? Хіба це чесно?
— Гм... Бачите, Аталейо... Я сам не знав... Ще до вчо­ра ніхто з нас про це не знав нічого... взагалі нічого. Щез Трембач — ну, то й що, мало що буває, може, в коман­дировку поїхав. І тільки вчора вияснили... Як? Не питай­те... Та й зараз мовчіть, взагалі... — Вітер махнув без­надійно рукою й замовк.
Ата шпарко обернулася й подалася. Вона подалася до лікарні, ген туди десь, на край міста. Вона була збен­тежена й зворушена до самої глибини душі. Дедалі йшла швидше. Щось їй підступало до горла й лоскотало нестерпно.
«А я думала!.. А я думала!!.»
По дорозі заскочила до власної хати, покинула книгу «ТРИ КОЛЬОРИ ЧАСУ», взяла з кухлика жмут квітів червону півонію, гарячих тюльпанів і багато білих роменів — і подалась.
Уявляла, що того веселого шибайголови, того хлоп­ця «без роду, без племені» давно вже немає, десь зако­пали й земельку притоптали... — уявляла, як то її при­топтали, і бігла спіткаючись.
Потім пішла рівніше, бо лікарня на далекім кінці міс­та аж за комбінатом «Червона Зоря», й треба розрахову­вати сили. Думала про Вітра, була сердита на нього. Хоч знала, що він зовсім ні в чому не винен, але була серди­та. Уявляла його сіре, скорбне й злякане обличчя, його всю тендітну постать і сердилась чомусь. Теж мені вітер! Не вітер — макуха якась! Горобців навгороді по­лохати!.. Але всі ці сердиті відрухи тільки для того, щоб заглушити те інше, що лізло в голову. Лізло ж у голову безглузде, вкрай жалісне — як-от закопували того не­потрібного нікому шибайголову десь уночі. А якщо не закопували, то будуть закопувати завтра і як при тому не буде нікого, лише одна чужа, майже зовсім чужа, сторон­ня дівчина з жмутом білих лілей... А вона конче добере білі лілеї...
Колька Трембач був живий. І це спершу навіть трохи розсердило Ату, бо виходило зовсім прозаїчно, не співпадало зі зворушливим сценарієм вифантазуваного. Сіра полатана ковдра, стандартне прозаїчне лікарняне ліжко, брудні стіни, задушливе повітря, а головне — та­ке сіре, до невпізнання змінене обличчя. Й таке старече, зовсім не юнацьке. Й таке чуже. Зовсім чуже. Й зовсім вороже, колюче своїм понурим, злим поглядом.
Ата зайшла до палати й розгубилася. Настрій упав. Чого вона справді прийшла!.. Це зовсім не той юнак, до якого вона летіла. А хоч і той, то для чого він їй взагалі, отакий? І вона для чого йому? Он як він дивиться! Ніби на ворога лютого, ніби вона йому страшну кривду за­подіяла, поріг переступивши... А юнак дивився вороже, по-вовчому. Ата зовсім розгубилася, не знала, що їй ро­бити з квітами; озирнулася за кухликом чи чимсь подібним, але не побачила нічого такого ніде, — та й поклала квіти просто на тумбочку жужмом, а сама стоя­ла ні в сих ні в тих. «Може би краще піти геть?» Надто вже цей скелет злий. Ось він скаже їй щось образливо-недоречне або й глузливе.
— Добридень, — витиснула Ата з себе.
Колька не відповів. Щось поворушив безкровними губами, дивлячись на гостю спідлоба — сердито, воро­же, затято... Простяг руку, взяв квіти з тумби й підніс їх для того, щоб кинути... А далі сталося щось не­сподіване. Випустивши раптом квіти, скелет шпарко обернувся ниць і затремтів увесь. Заридав. Спершу ти­хо, тільки плечі скидалися дрібно, а далі голосно, і за­кричав крізь плач:
— Ідіть геть!.. Ідіть геть!.. Ге-еть!!.
«Ага-а», — посміхнулася Ата, вірніше, скривилася в посмішку, щоб самій не заплакати. — «Вовченя ти та­ке! Он воно що! Ну, стривай же!..» — Окинула оком велику й порожню кімнату, де лежав сам Колька і де стояло ще кілька порожніх ліжок, навіть без матраців, побачила в далекому кутку табуретку, пішла навшпиньках і взяла її, поставила біля ліжка хворого, зібра­ла розсипані квіти на підлозі й не знала, що з ними зробити. «Ага, ось!» — на одному підвіконні стояла порожня шклянка; Ата взяла її, уткнула в неї квіти та й поставила на тумбі в головах хворого. «Води би, але де тут узяти? Нехай, потім». А тоді сіла й сиділа ти­хенько. Чекала, поки напад плачу мине. Нехай випла­четься. Вона уявила, як цей хлопчина лежить тут сам довгі-довгі дні й ночі, як він гарячкував при смерті, а біля нього за увесь час жодної близької душі, всі відцу­ралися, а рідні й взагалі нема. І от озлобився хлопець на всіх і вся, як вовк, затявся напропале й вирішив зне­навидіти всіх, заплатити їм око за око, та й умирати в самоті. І от — нічого з тієї злоби не вийшло... Нехай виплачеться.
А Колька помалу заспокоївся, затих. Полежав, ніби дослухаючись. А тоді повернувся, підсунув подушку ви­ще й наставився на Ату вже ясними, виплаканими очи­ма. Ата посміхнулася:
— Ну, ще раз добридень, чи що?
— Добридень ... — і добра юнацька усмішка осяяла бліде, виснажене обличчя. Воно знову стало подібне до обличчя колишнього Кольки Трембача, вже не було вовкуватим, старечим, шорстким. Очима він посміхався, а голосом вимовив сердито:
— Чого ви прийшли?
— А хіба що?
— Та ... — і прикусив губу, а на очі знову навернулися буйні сльози.
— Ну, ну, товаришу Миколо! Ви ж мужчина!.. Зітхнув.
— Я не мужчина, А... Ато. Я вже дід. Д і д! І як дід, уже впав у дитинство. Знаєте, скільки мені років?
— Рівно дев'ятнадцять.
— Ні. Мені вже сто років. За ці дні й ночі, що я тут, і за той один день, що був перед тим, мені вже стало сто років. Не смійтеся... Ах, це не зрозуміти!
— Як ви сюди потрапили?
— Якщо ви мене тут знайшли, то ви знаєте.
— Значить, ви пияк?
— Я не пияк. І ви в те не вірите. За все життя я лише раз напився, ну й... зійшов з усіх копилів. Але не через те зійшов, що напився, а...
— Я знаю.
— Хто вам сказав?
Пауза.
— Це не важно...
— Правда, це не важно... — і зітхнув. — Єрунда все, зрештою. Аварія. Катастрофа. Але це — особиста ката­строфа. Каюк. І мені все одно вже. Шкода, що оклигав.
— Ви мали запалення легенів.
— І це правда. Так. І тепер от вичухуюсь. І дуже шко­дую... Ви пам'ятаєте цвинтар тоді... і церковцю?..
Ата здригнулася.
— Так.
Микола поклав руку на руку Ати і стиснув по-змов­ницькому, довірливо.
— Я хотів би тепер знову піти туди... Я невіруючий, Ато, але я хотів би піти туди... Сам... Туди ходять тіль­ки ті, хто сам...
Серце Атине стиснулось. «Значить, катастрофа стала­ся таки на цьому пункті! І його напевно викликав Сазонов, але поводився не так, як зі мною, дівчиною. І, може, він не витримав?.. Цікаво, про що він його ще допиту­вав?» Але не промовила й слова. А Микола, вгадуючи інтуїтивно запитання на Атиних устах, чекав, морщив брови тривожно. Але, не дочекавшись запитання, зітхнув.
— Так... Піти туди... І, може, назавжди... До того смішного янгола, що тужить, пам'ятаєте? У мене все вигоріло внутрі, і я тепер такий, як і ті старенькі бабусі й діди... І вже нічого мені не треба... Лише піти туди... — нагло урвав мову й пильно-пильно глянув Аті в очі. — А те, що ви думаєте, Ато, це неправда.
Ата вся згоріла.
— Не «думаю», а «думала»...
— Ну, от бачите. Але то неправда... Бачите, я маю тепер сто років і бачу все наскрізь. Але нічого, нічого. Я теж думав так... про вас, а тепер бачу, що то неправ­да. Я тепер бачу все наскрізь...
Заплющив очі, прикусив губу й лежав нерухомо, лише на чолі ворушилися уперті зморшки, блукали.
Ата почувала себе зовсім розстроєною, їй до крику шкода було цього хлопця, і вона не знаходила слів потіхи, щоб йому сказати; не знала, що ж їй сказати, бо всі слова слабі й банальні.
— Може, вам тяжко, може, вам не можна говорити багато? Тоді лежіть спокійно і не хвилюйтесь... А я піду.
— Ні, ні! Сидіть! — схопив за руку. — Мені можна гово­рити. І я лежу спокійно. А щодо хвилювання... Я ждав ко­гось і хотів говорити, але ніхто не приходив, і мені не було з ким говорити, і я говорив сам з собою. І хвилювався. І геть виговорив усе й перехвилювався. Так що я хвилюва­тись уже й не буду. Все переговорено, і все передумано.
— Ой? Таки все?
— Справді.
— То ви не маєте чого й мені сказати?
— Ні, маю.
— Що саме?
— Мм... — пауза. — Насправді нічого особливого. А може, це й буде особливе. До речі — вам нічого не страшно?
— Ні... А хіба що?
— Та нічого. Знаєте, це, мабуть, від безкінечних думок, від безкінечного напруження нервів і серця в цій самоті і в цьому одчаї, що був, — нерви мої дзвенять, як натягнуті дроти, тривожно і лячно. І все набирає якогось особливо­го смислу й значимосте. Всіляка дрібниця. І тому вви­жається різна нісенітниця... Але то дурне...
— Вам треба лікуватися.
— Знаю. Але цього вже, мабуть, не можна вилікувати...
— Чого саме?
Замість відповіді Микола махнув апатично рукою й замовк. А по якомусь часі:
— Чи ви знаєте... Чи ви мою біографію знаєте?
— Ні, не знаю.
— Я... теж не знаю. У мене нема біографії. Так, якийсь біль, якийсь чад, туман якийсь, але це не біографія. Біо­графія має завжди якийсь початок, я так думаю, а це не має початку. Цей біль і туман не мають початку... Це ту­ман досади й пекучої злоби, й невиплаканих сліз, і ще чо­гось, що йому немає й ім'я. І тільки. І серед того всього лише один сліпучий кадр, як удар блискавки... І от тепер я лежу цілими днями й ночами й думаю... Гляньте в ко­ридор, мені здається, що нас хтось підслухує.
Ата вийшла в коридор. Було в ньому порожньо, пах­ло мокрим пилом і щурами, що десь шаруділи попід підлогою; лише в далекому протилежному кінці понуро вовтузилась прибиральниця з відром і мокрою рядни­ною. Сіро, вогко, півтемно. Хтось десь надривно каш­ляє й стогне... Ата повернулася назад.
— Заспокойтесь. Ніхто нас не підслухує... Але яка ж тут і порожнеча, яка непривітність! Бр-р-р... Про що ж ви думали всі ці дні й ночі?
— Уявіть собі... Ні, ви цього не зможете уявити... Я хо­чу написати книгу... колись... як живий лишуся... Книгу про той сліпучий удар блискавки, про той кадр, що за­ступив собою увесь світ, викарбуваний у моєму мізкові, затьмарив усе, як божевілля. Ви слухаєте?
— Так.
Микола знизив голос зовсім, до шепоту:
— Я недавно читав «Хведька Халамидника» Винниченкового. І, уявіть собі, плакав. Але не від цього оповідання плакав, а від іншого. Я бачив іншого Хведь­ка... І то про нього я хотів би написати книгу. Таку... Та­ку... щоб світ увесь скрикнув!.. І там не було багато подій, лише один маленький шкіц, але його вистарчило би на цілу велику книгу, на багато книг...
Відсапнувся й, бачучи, що Ата слухає дуже пильно, розповів, що ж то мала би бути за книга. Розповідав, заплющивши очі.
— Уявіть собі сонячний-сонячний сліпучий день. Та­кий сліпучий, як сьогодні там. Лише — осінній, холод­ний, морозний уже. Уявляєте?
— Уявляю.
— А тепер уявіть собі вбогий робітничий квартал ве­ликого індустріального міста на Україні. Уявляєте?
— Уявляю.
— А тепер уявіть собі хлібний ларок і величезну чер­гу обідраних людей біля нього. Уявляєте?
— Так, зовсім чітко.
— Гаразд. А тепер уявіть собі маленького Хведька Халамидника нової ери — отакого собі замурзаного, лахатого безпритульника, отакого хлопчика років 11-ти, «злочинця неповнолітнього»... отаке вовченя заць­коване й ощирене на всіх, бо ті всі його сахаються, як скаженого, й ненавидять, як злодія, й штурхають нога­ми, як шматок бруду... Уявіть собі отакого вошивого, коростявого хлопчика, що дивиться на увесь світ спідло­ба й пильнує очима голодного зацькованого вовченяти, де б потягти шкуринку хліба... Уявляєте?
—Уявляю... — Ата справді чітко уявила собі отаке зацьковане вовченя, бо це ж і не тяжко, це можна завж­ди бачити.
— А тепер уявіть собі отаке: хлопчик, улучивши мо­мент, потяг із ларка хлібину. Цілу пухку білу хлібину! Ви уявляєте? Хлібину!!. Й кинувся навтьоки. Зчинився ле­мент. Ой-йой-йой!.. Все, а насамперед продавець та з ним кілька міліціонерів, кинулося з лайкою й тютюканням навздогін. Уявіть!.. Ні, ви собі уявіть! — попереду хлопчик з хлібиною, а за ним така страшна погоня! А назустріч уже біжать інші міліціонери й інші заюшені «статечні» люди — летять на того хлопчика, як хорти на зайця. Куди тікати? Куди?!. Га? Куди?!. Де дітися з хлібиною? Можна б ту хлібину покинути, але як же ж хлібину покинути?!! Хлопчик стрімголов подався до річки... Тут текла річка, ши-и-рока, хоч і не дуже глибока. Рятуючись від погоні, хлопчик кинувся просто в річку. Побрів. Все далі й далі. Бреде, бре­де... Погоня лишилася на березі. Лементують. Але боять­ся брести, бо вода холодна. А на другім березі теж уже лю­ди... Міліціонери погрожують стріляти. Та хлопчик бреде собі, туди-сюди тиняється, тримаючи обома руками хліби­ну. А забрівши на середину, став, озирнувся, як вовчик, на крикливу юрбу обабіч і, почуваючись у безпеці, впився в хлібину зубами. Рвав її, й, не встигаючи розжовувати, ков­тав! Цілими шматками. Квапивсь. Боявся, що відіймуть. Он там уже хтось роззувається, щоб забрідати... І давився, запихав шматки хліба руками в рот, швидше, швидше!.. Він тинявся по річці сюди, туди, брів уповздовж, назад, уперед, по пояс у холодній, крижаній воді, крутив на всі бо­ки головою, стріляв очима на ворогів спідлоба і рвав, рвав ту хлібину зубами й руками й глитав її, глитав... глитав... Ось такий кадр. Уявляєте?
— Уявляю, — прошепотіла Ата тихо. Вона до болю, до крику чітко уявила, як той голодний хлопчик дер хлібину зубами й кришив її тремтячими руками, запихаючись посеред річки перед несамовитою юрбою. Боже! Який жах! І яка страшна, розторощуюча правда. Цього не можна вигадати. Ні, цього не можна вигадати. Це може тільки бути...
А Микола закінчив тихо:
— Хлібину хлопчик устиг з'їсти. Встиг, поки добралися до нього «закон і порядок», поки добралися ті мисливці. Але ті мисливці вже його не лякали і він тепер навіть не утікав від них. Куди втечеш? А мисливці — якісь працівники міліції й «угрозиску» в цивільному — витягли хлопця з води й разом уже з форменими міліціонерами та завларком збили його тут же перед ларком до непритом­носте... За «розтягання соціалістичної власності наро­ду»... Уявляєте? —закінчив Микола зовсім тихо.
— Так... — прошепотіла Ата здушеним голосом, крізь корч у горлі. — Уявляю...
Вона прекрасно розуміла, що той хлопчик — то сам цей Колька Трембач, а кадр цей — це єдиний кадр із його біографії, що його він пам'ятає, й з якого ціла та біографія складається, отой самий кадр, що «заступив собою увесь світ, затьмарив усе, як божевілля». Господи! Тут треба мати мужеське та ще й добре загартоване серце, щоб не розридатись... Ата трималася з усієї сили, кусаючи губи.
А Колька помовчав і зітхнув:
— Ось те, що не дає мені спокою, що невідступно лізе мені в голову і що може затьмарити увесь світ. Правда ж? З цього могла би бути на весь світ приголом­шуюча книга, ажи?
Схвильована й украй розгублена, Ата не відповідала. Не відповідала, щоб той не чув, якби тремтів її голос. І, може, тому, що Ата не відповідала, Колька зів'яв і махнув рукою.
— Але я тієї книги й не напишу... Навіщо? Е-е... — і знов махнув рукою. Помовчав. — Я не маю ні до кого жалю. Ні до кого. Так само, як не маю ні до кого й вдячності... Лише... Лише до вас, Аталейо.
— До мене? — здивувалася Ата. — Чому ж до мене?
— А так... Ви будете сміятись, але не смійтесь і не ду­майте, що я той (язик не повернувся сказати «закоханий», лише легенька червінь залила щоки)... ні, інше. Ви бачите, який я старий, який я дід? Бачите?.. Я все життя хотів хоч одним оком побачити свою Матір. І — не бачив. Я навіть не можу уявити, яка вона могла б бути. І навіть не певен, чи вона в мене була взагалі... А хотів би її мати... Як не матір, то хоч би сестру... Але я не мав ні матері, ні сест­ри... І от ви — як сестра... моя сестра...
Ата поклала на хлопцеве чоло руку й одвернулася. Якась сила одвернула її голову набік... А в Кольки чоло було холодне, як у мерця, і вогке, в крапелинах поту. Пе­ремагаючись, Ата промовила якнайсерйозніше:
— Ви сантиментальний, товаришу Миколо... Це вам не личить.
— М-можливо...
— Зовсім не личить! Я вас би просила... Ні, якщо я сестра, то я буду вимагати: ви не будете сантиментальничати! Обіцяєте?
— Обіцяю (шепіт).
— І ви будете оптимістом! Будете триматися на но­гах, будете їсти, поправлятися... Що ви любите? — і за­зирнула в мерехтливі очі. В обох їх очі були повні сліз. — Ну ж! Я вас запитала!
— Я люблю все... — і поправився з гіркою посміш­кою: — Я л ю б и в усе.
— Киньте минулий час! Давайте теперішній і май­бутній — «Я люблю все», «Я любитиму все!» Добре?
— Так, — поморщив брови, подивився на Ату, й бро­ви розморщилися, щира, ясна посмішка залила лице. — Добре!
— Ви мусите встати! На зло всім. Вас одвідуватимуть... Вам допомагатимуть. Але ви не вередуйте. Обіцяєте?
— Обіцяю. Вам обіцяю...
— Гаразд. Дайте мені вашу руку, — і Ата міцно стис­нула худющу, кістляву й гарячу руку. — Хтось іде. Здається, виганяти вже.
Справді, відчинилися двері з рипом і просунулася в них «діжурна», похмура офіціальна службовка, й досить злісно та глузливо прорипіла, кривлячи рота на один кут:
— Прийом скінчився, мої милі!
Ата чомусь почервоніла від того «милі» й від того похабного кривляння.
— Ну, бувайте, Миколо! Пам'ятайте обіцянку.
— Пам'ятатиму. Потисли руки. Й Ата пішла.
— Їжте! Багато їжте!.. — кинула на прощання, не знай­шовшись сказати щось сердечніше, краще, в присутності тієї несимпатичної, зовсім несимпатичної «діжурної».
Скільки Ата йшла назад у сонячній повені, стільки їй у тій повені ввижався безпритульний хлопчик по пояс у холодній воді, рве зубами хлібину й глитає її, глитає під тютюкання роз'юшеної юрби... Гляне Ата на леваду — а там в і н! Гляне на блакить далекого озера — він!.. На кущі кукурудзи, на грядку одцвітаючої редьки з опу­далом посередині, за чиїмсь тином — він!.. Може, то й справді опудало лякати горобців і щигликів, а може, й він по пояс у холодній воді...
Здуріти можна! Ата тре очі й намагається розігнати те пригнічуюче враження, що тепер іде слідом за нею. їй здається, що, мабуть, за кожним кущем, за кожним рогом вулиці чи перевалка стовбичить отакий хлопчик, отакий вовчик... І ніби на потвердження, з-за одного рогу вивали­ла мальовнича юрба дітлахів. Всі вони худющі й припе­чені сонцем, як циганчата, в неуявнім лахмітті, подряпані, голоногі й простоволосі, але страшенно веселі. Вони їдять рогіз, несучи його оберемками (з лугу), забігають один наперед одного й захоплено розповідають про якесь, тільки що відбуте, побоєвище з такими ж, як і вони. Всі розповідають, і ніхто нікого не слухає... Ата аж зупини­лася. Подивилась на дітлахів, послухала й розсміялася, — ой! скільки Хведьків-Халамидників зразу! Мільйон!!. Трохи відлягло від серця. Мара з хлопчиком в холодній воді щезла. Тепер їх он таких хлопчиків-вовчиків ціла юр­ба, вони йдуть з лугу, їдять рогіз, запихаючись, і галасу­ють, сміються, витанцьовують. І — все в порядку.
В порядку?..
XXXI
«Маруся Богуславка» — прем'єра…
Заносилося на повний провал...
Коли Ата підходила до театру, поспішаючи пораньте бути на місці в цей важливий день, серце її охопила доса­да й тоскне пригнічення: вже перевалило за полудень, а біля театру — ані душі живої! Це небувале! В дні прем'єр цього ще ніколи не бувало. Завжди в такі дні, навіть коли то якась явно нікудишня агітка, навіть коли це випадало й зовсім серед літа, біля театру увесь день панувало оте специфічне пожвавлення, оте піднесення, отой, ніби ве­ликодній, настрій, що так характерний при кожнім очіку­ванні нового, — люди завжди товпляться біля фотореклам, біля каси, поспішають забезпечитись квитками, щоб побачити новинку першими, обмінюються припущення­ми, говорять про улюблених акторів та про театральні інтимні «новини», розглядають стенди з зразками окре­мих сцен, окремих кадрів нової, ще не баченої вистави, га­дають про успіх чи неуспіх. І навіть ті, що не збиралися йти на прем'єру за браком грошей, розглядають вистав­лені отак раптом фота, щоб хоч тим задовольнити свою цікавість. Особливо коли від моменту остаточного прого­лошення дня прем'єри й до її початку дається всього яких 15 годин часу, як-от сталося тепер. При отаких наглих, раптових проголошеннях, зумовлених збігом різних непе­редбачених обставин, біля театру завжди кипить. А театраломани, так ті навіть спостерігають за тим, як іде роз­продаж квитків, ніби тим самим беруть участь у забезпе­ченні успіху чи неуспіху вистави... Але зараз — як на диво — нікого. Мертво. Блідий і стурбований касир визирає напружено з віконечка — чекає... чекає... чекає... Нікого. Побачивши Ату, касир зніяковів і одвернувся, ніби від со­рому, ніби це він винен, що так погано йдуть справи.
З тяжким серцем Ата пройшла в сутінки й холодну порожнечу настороженого й мовчазного, мовляв Харитон, «храму культури»...
А фасад театру горить від кольорів, від реклами. І ці­лий будинок театру має надзвичайний, урочистий, свят­ковий вигляд. Вікна помито, навколо прибрано, підме­тено, площа перед театром і доріжки навколо театру та в скверику театральнім посипані жовтим пісочком. В роз­чинених вікнах директорського кабінету, на балконах, у вікнах лабораторій, бібліотеки, у вікнах фойє виставлені живі квіти, квіти, квіти...