Буйний вітер - 14

Та попри все те — він дуже дотепний оповідач. Вид­но, що це людина начитана й бувала в бувальцях. Єдина дрібниця, що справді псує враження, викликавши в Ати зразу почуття огиди, це його вічно мокрий ніс, власне, одна ніздря, що постійно воложилась. Ознака, що ця людина або кокаїніст, або морфініст. Перевірила своє враження, — Ольга й Оксана теж такої самої думки. Але він так весело гомонить і скалозубить, що можна, вибачити й прококаїнений ніс, як річ несуттєву. І мав він гостру інтуїцію, а разом з тим був він до грубості, до цинізму простолінійний, ця деталь вразила теж одразу; посередині якоїсь своєї тиради, схопивши насмішкува­тий і трохи збриджений погляд Ати, він, не змигнувши й оком, проговорив:
— Це все спадщина минулого. Не приховую — я був колись кокаїністом, товаришко... е-е... Аталея, здається?
Ата нашорошилась. Хоч в цім місті всі знали її ім'я, одначе тут було сказано таким тоном, в якому за­бриніла одна спеціальна нотка, спеціально підкреслена — нотка, фамільярна ніби, з натяком на окрему обі­знаність. Чи це їй здалося? Глянула кутиком ока на інших — ніхто не звернув уваги на ту нотку, значить, во­на помилилася, значить, вчулося. А директор музею, тов. Барат, вів далі з грайливим цинізмом:
— Був, був кокаїністом... Така, знаєте, була праця... знаєте... Смерть, жах, кров — поневолі станеш, е-е-е... — і махнув картинно рукою, зробивши таємничу недо­мовку, розраховану на створення мученицького орео­лу, який би мав вибачати й цинізм, і кокаїн, і мокрий ніс, і часом алогічне його патякання, підкреслено алогічне (чи, може, Аті так здавалося... О, той недо­речний ніс, що створив уже непереборне упередження! Велика річ естетика, і велика біда, коли її хтось вра­зив)...
Ата дивилась, слухала пильно й, здасться, починала розуміти цю нещасну людину. Та це тільки так їй здало­ся, що вона розуміє. Тут же спростовувала сама себе, слухаючи далі. Це був просто балакун, нестримний, хоробливий балакун. І тільки. Правда, веселий і дотепний. Людина, в якій не вміщаються всі ті веселі історійки, афоризми мудрості, анекдоти, — він, як мішок, напха­ний усім тим веселим крамом через гору. І тому він му­сив неодмінно той крам витрясати з себе, щоб полегши­ти самого себе. Особливо багато він знав речей фольк­лорних, з історії України взагалі й з історії цього міста зокрема, і весело їх розповідав. Хоч вони сумнівної вартості, і все те не від професора, а від анекдотиста. Так, наприклад, він оповів історію виникнення назви цього міста, — за цією «науковою» версією виходило так: приїхала сюди колись цариця Єлисавета, йшла вона по дощаному пішоходу, а це саме після дощу, і ще й дошки прогнилі, поодривані, — наступила цариця ніжкою на одну дошку, а вона як не хляпне, а грязюка з-під неї як не чвіркне — просто цариці в обличчя. Цариця так і об­мерла з переляку:
— Ах!..
А далі оговталася, обтерлася, посміхнулася та:
— Ну, це нічого, це — н а ш е !..
Так і лишилася нібито навіки назва «Наше». Місто Наше.
Або про одну вулицю, що має непристойну назву, — як та назва була дана в сивій давнині. Приїхали колись до цього козачого міста царські драгуни на постій і звеліли козакам годувати їхніх коней та й їх самих. Горді козаки запротестували, відмовились. Тоді їм наказано те саме від вищого начальства. Вони знову відмовились категорично. Особливо завзятою була одна сотня. Тоді ту сотню драгуни оточили, роззброїли, вивели всіх муж­чин на цю вулицю, поздирали з них шаровари силою й, повалявши на землю, всипали всім паліччя... Відтоді ву­лиця й називається... е-е... цього просто не можна й ви­мовити! Хоч на всіх листах так і пишеться, а в щоденній мові так і вживається ця назва повністю. І що особливо знаменно .— за радянської влади, коли поміняли назви всім вулицям, цієї назви не в стані були подолати, змінити, — бо чиїм же ім'ям, якого вождя, замінити цю сакраментальну назву!?
Ну, й інші історичні екскурси в такому ж дусі. На сповид це простісіньке варнякання, скалозубство, живлене вулишним фольклором. Але коли вслухатись пильніше, то тут не тільки скалозубна похабщина, а, далебі, в ній десь заховане гостре жало спеціальної політичної цілеспрямованості. Чи принаймні якоїсь цілеспрямованості...
Прийшли до музею. Містився той «музей» в ограді великого місцевого собору, в прибудованій тут колись «салдатській церковці». Церковця стояла в далекому кутку великої огради, повної старезних лип та столітніх дубів, і скорше нагадувала панський, поміщицький дім з каринтськими колонами при фасаді, ніж церкву. Посередині ж огради, межи дубами, здіймався височенний собор прекрасної архітектури, з трьома ще золотими банями, хоч і без хрестів. Окремо від нього, при західній стороні огради височіла дзвіниця, зроблена за проектом архітекта Растреллі в стилі Андріївського собору в Києві; на тій дзвіниці ще вціліла позолочена постать Во­лодимира Святого з хрестом, над яким кружляють стрижі й ластівки. Чомусь її там архітект поставив, скопіювавши з Володимира Святого над Дніпром, хоч собор і не називався Володимирським, а просто Собор.
Перше ніж завести всіх до свого «музею», Барат ви­бачився, побіг туди сам, виніс великі ключі й повів усіх до собору:
— Я вам розкажу анекдот... Я вам його розкажу на тім самім місці, де він родився... Будь ласка! — і одімкнув тяжкі, ковані залізом двері-браму собору. Над тією брамою ще вцілів напис, зроблений на намальо­ваній стрічці, простягненій на всю широчінь від одного фрескового янгола до другого:
ДІМ МІЙ-ДІМ МОЛИТВИ
Янголи хоч і були пооблуплювані дуже та поздряпу­вані, але ще тримали стрічку міцно.
Всі увійшли до середини собору. Тиша. Запустіння. Бруд. Павутиння.
Посередині навалено купу якогось мотлоху й насипа­но просяної шолухи. На стінах де-не-де ще визирають з-під бруду фрески. Всі наставні образи, які можна було поздіймати, поздіймано. Величезні панікадила висять на могутніх ланцюгах в центрі і в двох притворах, а на них ластів'ячі гнізда — безліч ластів'ячих гнізд. Понад і попід карнизами в головній бані, і в бічних банях, і над головою самого Саваофа, намальованого на стелі го­ловної копули, поприліплювалися гнізда стрижів. Коли гості увійшли й загомоніли, ластівки й стрижі знялися хмарою й з несамовитим вереском та цигиканням ви­летіли в повибивані вікна й закружляли з криком десь надворі, над позбиваними хрестами, в синьому небі.
Барат підвів компанію до піврозібраного вівтаря й показав угору на дві плями на стіні збоку.
— Бачите?
Всі бачили дві плями на стіні. Ата теж бачила. Так, ніби там щось висіло, а потім щезло.
— А пам'ятника отого КУРИЛА — «КУПЦЯ ПЕРШОЇ ГІЛЬДІЇ» на цвинтарі бачили?
Так, всі бачили нагробок «купця першої гільдії — Ос­тапа Курила».
— Так от слухайте. Це для нас, хахлів, дуже повчаль­но... Колись, ще до революції, той Курило, купець пер­шої Гільдії, був старостою цього собору. Хахол Курило. Найгрубший стовп цього міста. І покликав він раз маляра-богомаза та й звелів йому реставрувати всі образи й всі фрески в цьому соборі, бо вони почорніли від часу й бруду. Ну, бідний маляр, як бідний маляр, як кожен бо­гомаз, — взявся з ентузіазмом за працю ради хліба що­денного. І в короткий час відреставрував усі фрески й образи «з легкістю надзвичайною», тобто підмалював їх згідно наказу старости Курила, як умів. Одначе той маляр все-таки не був простий богомаз, а щось він там у малюванні тямив, бо десь у школі вчився. Поки йшло­ся про сякі-такі мальовидла, він їх малював-перемальовував «нічесо же сумняшася», але ось він натрапив на два образки... роздивився... І рука в нього затрусилася. Й не посміла та рука творити блюзнірство, підмальовува­ти ті два образки, тобто чинити над ними смертоубивство. Так він їх і лишив непідмальованими. Приходить староста Курило. Оглянув усе та й помітив два образки не поновлені, не обновлені, старі, темні такі, аж чорні.
— А це чого не помальовано?
Маляр затрясся з переляку, але став з Курилом на двобій:
— Я не можу цих образків малювати, бо... бо...
— Ну що «бо»?
— Бо ці образки малював великий Мурільо!.. Мурільо!!! Це куплені й привезені... М у р і л ь о!..
Як не скипить тут Курило, староста й купець першої Гільдії:
— Що ти мені мелеш «Мурило» та «Мурило»! Я, Ку­рило, і от я тобі наказую, скотина ти богомазна, сяка-така! Малюй! Все малюй! Не потребую я тут ніякого бру­ду й ніякого «Мурила». То ж катзна-що там уже, таке чорне... Малюй!
Переляканий, похололий маляр взявся за пензлі.
Курило пішов, а маляр бідолашний не знав, що йому робити, сидів біля двох картинок Мурільо й плакав, не зважуючись здійснити над ними блюзнірський, вар­варський наказ старости Курила. Так минув день.
З'являється Курило знову. І напався на бідолаху. Але ма­ляр відмовився категорично малювати ті два «миршаві» образки. Він прикинувся уже невмійкою, недорікою, що не знає, що ж на тім чорнім місці намалювати. І нарешті по­ставив старості умову: щоб староста не мали клопоту, він ті образки зніме геть, а на їхнє місце поставить нові. А ці хай будуть йому як заплата за роботу. За всю роботу! І не­хай тільки староста видадуть йому ці картинки писемно, тобто нехай видадуть таку посвідку, що от вони провели такий розрахунок за працю. Розрахунок образками.
Курило ще не бачив у своєму житті такого дурного чоловіка й з реготом згодився на його блаж. На тому й покінчили.
Пізніше Курило всій місцевій купецькій знаті хвалив­ся, який-то трапився дурний маляр, а який він розумний староста, що так дешево заплатив за ремонт усіх об­разів. А ще пізніше бідний маляр продав два «нікчем­них» образки десь за великі гроші та й поїхав до Італії вчитись. А Курило сказився був, подавав у суд, тільки все скінчилося нічим.
Ті два образки, що ними маляр підмінив «Мурила», я зняв спеціально, щоб не затуляти цих двох плямок, цьо­го свідоцтва нашого невігластва.
Ось така анекдотка про хахла першої Гільдії Остапа Курила.
Коли Барат розповідав анекдотку цю, то увесь час ад­ресувався до Ати (як до найвидатнішої персони в групі, звичайно!) і вкінці спитав про її думку — «Нічого, дотеп­ний анекдот».
Курилова історія дійсно смішна. Варто було йти сю­ди розполохувати стрижів і ластівок.
Після цього всі пішли до «музею».
В музеї не було ані ластівок, ні стрижів. Зате в ньому бу­ло досить-таки багато різного мотлоху з претензією на історичність. Тут були старовинні «сохи», доісторичні вулики-дуплянки... Були стенди з різними аплікаціями — рослин, копалин, кустарних виробів, вишивок, тканин місцевих з давніх часів тощо, тощо. Було чимало зібрано картин — оригіналів і копій, роботи місцевих майстрів і навіть таких, на увесь світ знаних, малярів, як Маковський, і трохи менше знаних, а все ж славних, як-от: Левченко, Пимоненко... Багато було всього. Було дещо й цікаве.
Барат вже не відступав від Ати — він її спеціально водив, спеціально все показував, так ніби вона була щонайменше республіканським його зверхником. Стільки уваги! Навіть показував їй деякі речі, що їх він, без сумніву, не показував нікому взагалі. Так, в однім місці він нишком підняв заслону (старовинний килим) і показав заглибину в стіні, де був портрет Петлюри, Скрипника, бюстик Г. Чупринки, книжку Косинки з автографом, спеціально розкриту на ти­тульній сторінці, де той автограф написано... І ще щось. Ата не встигла як слід роздивитися, бо килим швидко опущено, але те, що вона вхопила оком, вхо­пила ясно, і були це речі контрреволюційні, заборо­нені, зняті з обігу. Барат значуще й по-змовницьки підморгнув, мовляв, «не можна! — це заборонене».
Так він показував ще кілька речей, знятих з обігу. По­казав і бібліотеку книжок, взятих на індекс. Це була ве­лика шафа, замкнена тяжкими замками, а в тій шафі був Винниченко, Михайло Грушевський, Антоненко-Давидович, Хвильовий, Олесь тощо, тощо...
«Яка краса, відродження країни!
Ще рік, ще день тут чувся плач рабів...» —
продекламував Барат ніби знічев'я, взявши книжку Оле­ся до рук, на титулі якої стояв напис, як гасло, «З ЖУР­БОЮ РАДІСТЬ ОБНЯЛАСЬ». Продекламував він ті рядки бувши глибоко певен, що ця юна дівчина не знає, звідки вони взяті, а самі по собі вони нічого, «ідео­логічно витримані». Але Ата знала, звідки ці рядки взяті, й навіть хотіла докінчити почату строфу на зло, зі спеціяльним підкресленням відповідности їх до ситуації (церква обернена в музей, в сміттєсховище, собор обер­нений в пустку, жалібний дзвін на цвинтарі):
«Мовчали десь святі під попелом руїни.
І журно дзвін старий по-мертвому гудів...»
Але щось її стримало, й вона не промовила цього вголос, лише про себе. І сама здивувалася: «Боже! Яка геніальна сила вислову й яка надзвичайна відповідність до «нової дійсності»! Вона ніколи ще так про це не ду­мала.
Дівчата ходили по всіх відділах і по всіх закамарках самопас, а Барат невідступно за Атою. Помалу він за­войовував її довіру. Особливо вона пройнялася довірою з того моменту, як він показав їй заборонені речі, за саме показування яких його, без, сумніву, чека­ла тяжка кара, якби хтось доніс. І за портрет Петлюри, а особливо — той Косинка, або Скрипник, або вічно живий і м'ятежний Чупринка!.. Ата навіть почала за це вибачати Баратові його знівечений кокаїною ніс, не помічати його; що ж, буває, може, він і має рацію, що в революцію, бувши по стороні слабших, а значить при­речених, під натиском жаху, крові й смерті заспокою­вав свої нерви кокаїном... Це загадковий, але безпереч­но небуденний чоловік...
Мабуть, щоб остаточно завоювати довіру Ати, Барат показав навіть своє мешкання, демонструючи його як теж своєрідний експонат, деталь цього музею. Це мале­сенька кімнатка з боку лівого притвору. В цій кімнатці колись хрестили дітей, таке її було призначення. Зараз в ній канцелярія й разом мешкання директора Барата. Стіни обтулені старовинними, ще розкішними килима­ми (музейними), таким килимом вкрито й ліжко в кут­ку. Стіл посеред кімнатки накритий блискотливою ри­зою, а на ній людський череп, повний недокурків, і роз­кидане сяке-таке канцелярійне приладдя. У маленькому «вікні спектральне віяло різнокольорових шибок, а від них кольорові бліки на стінах і навіть на повітрі, насиче­ному пилом... І на всьому пил. Ця кімнатка набита пи­лом, зібраним за багато років. Пил її — це теж музей­ний експонат, пил років, десятиліть, а може, й століть, набився сюди з речами. Сама ж кімнатка — експонат, може, найцікавіший, бо не спрепарований спеціально; експонат, що мав би свідчити наочно всім про те, що сталося тепер з кімнатками, де хрестили колись дітей і в яку вернувся той череп (може, хрещений тут), щоб правити за попільничку...
Коло стенда зі зразками місцевого поліграфічного мистецтва стовпились дівчата й розглядали великі кліше на дереві — кілька великих дереворитів для двох порт­ретів у кольори: для «портрета Т. Шевченка з гаслом «РОЗКУЙТЕСЯ! БРАТАЙТЕСЯ!» і для портрета І. Фран­ка. Дошки (в півквадратового метра кожна) зайняли цілий стенд, прикріплені до стіни з усіх боків гачками. Сюди привів Барат і Ату. Тут мало би бути щось «ціка­ве».
— Ну, що, бачите?
Ата бачила, але в тім, що бачила вона, не було чогось такого вже особливого. Кліше як кліше. Правда, як на місцеві, та ще давні, умови, це дуже оригінально й ціка­во, й почесно мати такі реліквії, доказ творчих здібнос­тей громадян міста Нашого. Найважнішим, без сумніву, було те, що хтось колись тут вирізьбив (та ще так енергійно, хоч і не зовсім вправно!) портрети двох найбільших геніїв народу, вчинивши тим наочне запере­чення міфу про нікчемну й ледачу «Хахландію», що не вміє шанувати своїх героїв, і ці портрети навіть друкува­лися в місцевій друкарні великим тиражем, що видно з відбитків, почеплених у масивних рамках тут же. А ви­різьбивши портрети, хтось мав відвагу й смисл вирізь­бити під одним і найударніше гасло великого рево­люціонера, вічно актуальне гасло:
«РОЗКУЙТЕСЯ! БРАТАЙТЕСЯ!»
Гасло, як постріл.
Але поза цим усім більше нічого. Над клішами й над зразками портретів чваньковитий напис:
«ЗРАЗКИ МІСЦЕВОЇ ПОЛІГРАФІЇ ВИКОНАНО В ДРУКАРНІ ІМЕНІ В. ЛЕНІНА, 1925 РІК».
І все. На портретах внизу петитом надруковано на­зву друкарні, тираж «5.000 пр. та рік видання 1925», а те місце, де звичайно розписуються автори, замазано гус­тою чорною фарбою. А може, там воно так і було.
Колька, що бачив це вже «сто разів», нетерпляче че­кав дівчат, підганяючи. Нарешті потяг їх далі. Дівчата, поойкавши для годиться з «дива», пішли за ним. А коли дівчата пішли, тоді Барат таємниче озирнувся на боки, тихенько повернув гачки на однім кліше, зняв його зі стіни й показав Аті зворотний бік...
Там було вирізано — «Петро Сміян, 1925 рік».
— Це ще як «він» був зовсім зеленим хлопцем... був у дитреспубліці... талановита бестія!..», — прошепотів Барат до раптом збентеженої дівчини з якимсь особли­вим співчуттям, швиденько чіпляючи кліше назад на стіну й міцно прикручуючи гачки. Він говорив і дивився в її очі з запитом і співчуттям... — На всіх інших кліше «його» ім'я видовбане долотом геть, щоб і сліду не бу­ло, але тут лишилося, я це кліше заховав, а тепер, бачи­те, як воно прикручується... отак-о — докинув він так са­мо пошепки і пішов швидко від стенду. Розгублена Ата за ним. Вона стиснула уста й не проронила ні слова. «Що це має все означати? В чому річ?!.»
Ата зупинилася біля вікна. Барат повернувся й став поруч. Так вони стояли довго, ніби під враженням ба­ченого. Барат морщив брови, «думав щось тяжко», зітхав співчутливо, далебі, «підтримував» Атині «тяжкі думи»...
Враз Ата здригнула, — вона хотіла щось запитати, щось про «нього» у цієї всезнаючої людини... Він же все знає! Безперечно, все... Запитати!.. Це непереможне ба­жання рвалося з її язика, й вона борюкалася з ним. На­решті перемогла — глянула в очі й уловила там таке ж са­ме бажання розпитувати її. Там стояв суцільний великий запит...
Ата швидко обернулася й пішла. Пішла геть.
А вже на дверях кинула чемно: «Вибачте... Я вже му­шу йти...»
Така була друга пригода, що сталася з Атою під час тих походеньок «дівчат нашої країни».
XVII
У сюзерена
(Великий адоратор)
На другий день Ату викликано в НКВД. Цим було на­полохано весь театр. Хоч ніхто про виклик і не повинен би був знати (власне, не міг би знати), бо Ата про те нікому не докладувала, але чомусь всі про те момен­тально взнали.
Виклик було зроблено дуже делікатно.
Уранці, десь годині о десятій, під час праці, на горіш­ньому балконі раптом з'явився старий Харитон і, немов архангел з неба, гукнув через усю залу згори вниз:
— Дахненя! До телефону!.. — і додав бурчливим то­ном: — На цей раз якась поклонниця!
На сцені всі засміялися, а Ата побігла через усі фойє до директорового кабінету, де був телефон.
В директоровому кабінеті було порожньо. Телефон­на рурка знята з вилки й лежала на столі, чекала.
— Дахно! — сказала Ата, приклавши рурку до вуха, тро­хи сердито: вона не любила, коли її відривали від праці.
— Дуже приємно, — посміхнувся хтось чемним і ду­же ласкавим і, безперечно, закоханим голосом на тім кінці проводу; голос був дівочий, такий юний і такий ми­лий, і вичувалося з нього, що власниці його таки приємно чути співбесідницю. — Чи Ви дуже зайняті, то­варишко Дахно?
— Дуже.
— Дуже? — і трохи ніби смутку в голосі.
— Та дуже ж, кажу.
— Ах, от біда. Ну, нічого. Вибачте, будь ласка.
— А в чому справа?
— Та той... Справа дуже проста. Але негайна. І в ва­ших інтересах. Вам треба зайти до пашпортного столу, це я звідти дзвоню, тут на анкетах вашої давньої про­писки бракує вашого підпису... як воно так сталося! Тре­ба це полагодити. І тільки. Це забере всього хвилину ча­су. Пробачте й не гнівайтесь.
— Добре. Коли мені зайти?
— Попрошу вас, якщо можете, рівно через 20 хвилин.
— Гаразд. Через 20 хвилин.
— До побачення... — прожебоніло трохи сумно в рурці. Ата подалася причепуритись. А як уже зібралася, в двері почали зазирати подруги й товариші й дивилися на неї зляканими очима. Ата не надала цьому значення — «артисти». Не надала значення навіть іронічній репліці Січкаренка, що, зустрівшись у фойє, кинув їй навздогін співомовно:
— Пока... Пока... — і помахав глузливо рукою, ніби навіки прощаючись із своїм лютим ворогом.
«Докучливий злючка, — тільки й подумала про нього Ата. — Теж равлик, але отруйний, о!»
В пашпортному столі, куди Ата прийшла рівно за 20 хвилин, ніякої дівчини не було, можливо, вийшла десь.
— Хто мене кликав? — звернулась Ата до начальни­ка пашпортного столу, людини в уніформі й з таємни­чим зламом брів, що аж звівся, тільки-но вглядів її, й з великою цікавістю обдивлявся всю.
— Зайдіть до кімнати Ч. 10, — промовив нарешті на­чальник по оглядинах і показав рукою нагору.
Кімната Ч. 10 виявилася кімнатою начальника «ОВ НКВД», так стояло на дверях, на шкляній табличці. Але значення цих літер Аті зразу навіть не дійшло до свідомості як слід, бо вона ніяк не могла би подума­ти, що її кличе начальник НКВД; вона навіть і на хвильку не завагалася, постукала й, почувши голос, увійшла.
За столом сидів якийсь зовсім зелений юнак в уніформі, чорнявий такий і окатий.
— А-а... Добридень, громадянко! — протяг юнак назустріч ніби чемно, а насправді іронічно, а сам навіть не підвівся з місця. Видно було, що він спеціально це зробив, як і спеціально чекав на Ату й знав добре, хто прийшов. — Добридень. Сідайте, будь ласка... — а очима так і запряв, оглядаючи Ату зі стіп до голови.
— Добридень, — привіталась Ата, і тільки тут рап­том на ній усе потерпло. «Ну, от і все! Вловили, як пташку! — відкарбувало щось усередині. Але назовні Ата намагалася бути спокійною. — Це ви мене клика­ли? Це ви дзвонили? — запитала енергійно й ділово, як людина, якій дуже ніколи. На запропонований стілець вона не сідала.
— Так, це я дзвонив... Власне, не я. Це вас кликав сам начальник. Він скоро буде. З ким маю честь говорити?
— З тією, кого ви кликали.
— Ах, правда... Я й забув... — засміявся юнак. — Од­наче у вас і язичок! Нівроку. Як у гадючки...
— Дякую... — Ата буйно почервоніла від образи. Юнак це помітив і поспішив поправитись:
— Ах, вибачте, вибачте... Ну-ну, не гнівайтесь...(«Тут не гніваються», — промимрив.) Та сідайте ж, будь ласка, сідайте.
Ата сіла на краєчок стільця, насупроти юнака. Все та­ка ж червона, пломеніюча, сиділа й дивилася в обличчя зухвальця блискучими очима. Чекала, що ж буде далі. А юнак:
— Чого це ви така наїжачена? Ага, це ви перелякала­ся... Признайтеся, вам страшно? Ви перелякалася?
— Гм... Чого б то мені було страшно?
— А от мене.
Ата окинула юнака підкреслено скептичним і пре­зирливим поглядом:
— Щось не дуже-то ви страшний.
— Хіба? А оце? — взявся юнак за блискучі відзнаки на ковнірі, вивертаючи їх до Ати, щоб краще бачила. Ата подивилася на відзнаки, не розуміючись на них, по­мовчала розгублено. А тоді тоном, що й перше:
— Якщо ви покликали мене, щоб лякати, то... то...
— «То» що?
— То — ви ж знаєте прекрасно, що я дуже зайнята, я працюю...
— Нічого. Може, та праця вже й не потрібна вам... Є серйозніша праця. Е-е, скажіть, будь ласка, ви до церк­ви часто ходите?
Серце в Ати тьохнуло, наче обірвалося й упало; але вона замість розгубитися, засміялася голосно.
— Чого ви смієтесь?
Ата сміялася далі. Юнак змішався, потім роззлостився.
— Чого ви смієтесь, я вас питаю!?
— А того я сміюсь, що смішно. Ви так напали на ме­не раптом, як нібито в моїй особі впіймали бандита, або злодія, душогуба... Ви питаєте мене, чи я часто ходжу до церкви?
— Так.
— А вам що до того, хлопчику? {Це вирвалося зовсім несподівано й занадто зухвало, либонь, з переляку).
«Хлопчик» як не скипить, як не стукне-грюкне:
— Як ви смієте таким тоном зі мною розмовляти?!! А Ата й собі з ще більшим обуренням і аж з сльозами в голосі:
— Як ви смієте на мене так кричати?!! Що я вам — з вулиці?! Га?! Цитьте! Не говоріть! Мовчіть! Цитьте!.. Цитьте!!. Я не хочу вас чути!.. Цитьте!!. — Потім, тро­хи схаменувшись, серйозним голосом: — Мене кликав начальник, і я прийшла, щоб з ним розмовляти.
— Я тут начальник!! А ви... ти!., ти!..
Ата знову вибухнула, схопилася, щоб іти геть, щось крикнула гнівне, протестуюче... В цей час відчинилися бічні двері й увішов Сазонов. Одягнутий в гумовий плащ і з хлистиком у руці — либонь, щойно з дороги. Обличчя в Сазонова червоне, люте. Він бликнув очи­ма на юнака, той зблід, встав і пішов до вихідних две­рей, Сазонов його провів, і чути було, як процідив крізь зуби: «Їшак!» Провівши так юнака за двері, Сазо­нов повернувся до Ати, посміхаючись всім своїм об­личчям.
— А-а-а... Кого я бачу! Приємно, приємно бачити та­ку дорогу гостю. Добридень, добридень! — підійшов і подав руку. — Сідайте, сідайте. І почувайтесь, як вдома.
Скинув плащ і разом з хлистиком кинув його на софу, що стояла під правою стіною. Сам сів насупроти Ати на кінчик стола, сидів і гойдав ногою, дивився пильно-пильно на Ату, оглядав її з посмішкою всю, дивився в очі й був чимсь приємно задоволений.
— Ну-с, дитя моє! Радий вас мати за гостю... Я вас знаю. Та хто вас не знає!.. Ну-ну, не будьте така серди­та... Я чув випадково вашу оце розмову з сержантом, тобто ваш спільний крик. Ха-ха-ха... «Хлопчику!» Той хлопчик здумав до вас позалицятися, а замість того на­лякав. Сказано, дурень. І ви дуже злякалися?
Ата слухала начальника тривожно й нашорошено, але тим часом «заспокоювалась», вже посміхалася, хоч і натягнуто.
— Нічого. Він не налякав мене, а лише розсмішив.
— Так? Та чув, чув... І це чув... Чув, що ви й до церкви ходите... Це правда?
— Що?
— Що ви, ну, скажем, учора були в церкві?
— Правда.
— Що?! — Сазонов здивувався. Він думав, дівчина буде вибріхуватися, як то роблять всі, а тут така пряма й тверда відповідь. — Ех, ви! Дитя ви наївне!..
— А хіба то таке зло, товаришу Сазонов? — і гляну­ла в обличчя пильно, намагаючись розгадати наперед, чого цей барчистий, кепсько обтесаний начальник, що розігрує з себе великодушного вельможу, чого він від неї хоче, й чого від нього можна сподіватися. Під блискучим поглядом кришталево-чистих дівочих очей Сазонов зніяковів, його очі побігли по різних предме­тах на столі, а сам він пересів з краєчка стола подалі, на той стілець насупроти, на якому щойно сидів сер­жант.
— Хіба то таке зло? — повторила Ата підбадьорена, тріумфуючи в душі, що це не вона, а він опустив очі, під її поглядом, і відступив, відступив! Це вже її перемога, моральна перевага. — Хіба то таке зло?
— Ну, зло не зло, але й не добро, для вас... — промим­рив Сазонов, закурюючи цигарку. Закурив. Пустив хмару диму, заховавшись за нею. А як хмара розтанула, обличчя Сазонова вже знову було опановане, та сама усмішка, той самий пильний погляд і та сама цікавість в очах.
— То навіть дуже погано для вас... — проговорив серйозно, співчутливо, а очима спостерігав кожну риску, кожен порух на її обличчі. За посмішкою ховалась вели­ка цікавість. Видно було, що таке спостерігання цієї Дівчини зблизька робило йому велику приємність; лише уникав прямого погляду в очі.
— Чому погано? —перепитала Ата, тим часом теж пильно й з великою цікавістю розглядаючи Сазонова та все намагаючись дивитися прямо в очі, усторч. — Чому погано?
— Ну, хіба ви не розумієте?
— Не розумію.
Сазонов пустив знову густу хмару диму й засміявся з-за неї, зареготався. Ата посміхнулась теж. Вона не тільки розуміла, що її брехня зовсім прозора й тому зухвала, вона розуміла, й які з того можуть бути наслідки, але в той же час вона прекрасно зрозуміла (підмітила) одну річ, яка піддавала їй відваги саме так розмовляти, а саме: вона підмітила, що Сазонов хоче порисуватися, хоче показати себе з надзвичайного бо­ку, хоче показати себе великодушним володарем, хоче попишатися своєю силою й могутністю — силою пана, який має право на примху, а тією примхою має бути вияв великодушності й шляхетності. Прояв, так би мовити, людини. І навіть з батьківськими почуттями, І то, напевно, було так підтасовано, що спершу роз­мовляв з нею той задавакуватий, вульгарний і самовпевнений чванько сержант, розмовляв мовою цієї уста­нови й її стилем. Все зроблено для того, щоб ство­рити зумисний контраст між: «слугою» й «паном», між брутальністю й чемною прихильністю. І от «пан» хоче показати свою прекрасну душу. А показування душі в такій установі — це демонстративне показуван­ня сили: от схочу й зроблю так, а схочу — зроблю й інакше!
— Ви прекрасно розумієте, чому погано, — загово­рив Сазонов. — А якщо не розумієте, то зрозумійте: дуже погано!Ія вас хотів попередити... Тільки попе­редити. Бажаючи вам добра.
— То ви мене для цього й покликали?
— Так. Пауза.
— Дякую. І варто було так турбуватися?
Сазонов взяв у руку костяний ножик для розрізуван­ня книг і паперу, покрутив його, подивився на Ату дов­гим поглядом і проговорив мляво, але з притиском:
— Хтозна... Може, й варто.
— Гм... Дякую. — Ата посміхнулася, хоч на душі їй стало зовсім не до сміху. Вона зрозуміла, що вся ця великодушність награна й що, власне, відбувається дуже тонка й хитра гра, й що над нею нависла велика небезпека. Та небезпека однаково велика в обох ви­падках: у випадку зацікавлення нею Сазонова як муж­чини й у випадку заінтересовання його як начальника НКВД.
— Ви стурбовані, — посміхнувся Сазонов. — Але не турбуйтесь. Те, що ви були в церкві, це ще не такий ве­ликий гріх, хоч це моральний розклад і поганий приклад для інших. Є у вас гріхи тяжчі. Але ми про них погово­римо іншим разом, якщо ви матимете охоту. А зараз — я до вас більше нічого не маю... Абсолютно нічого.
— І я можу вже йти?! — зраділа Ата явно, навіть про­пустивши страшну фразу про «гріхи тяжчі» («пускає ту­ману чоловік»), і це не вислизнуло з-під уваги Сазонова. Сазонов посміхнувся:
— Авжеж, можете йти. Хіба що от що... Посидьте ще хвилинку. Лише хвилинку, а тоді вже й підете... Так хіба що от що... Але умовимось: ви відповідаєте щиро.
— Очевидно.