Ніч лагідна - 18

який згас від перегріву почуттів, і тут
ви злякалися, що у вас нічого не
залишиться для того, кого ви покохаєте
по-справжньому.— Він почувався майже
вікторіанцем.— А потім пішли вже
дрібні пригоди, скороминущі історійки,
і так до останнього часу. То як, схоже?
Вона сміялася крізь сльози.
—    Анітрішечки,— сказала вона, і
Дікові трохи відлягло від серця.— Але
колись я таки покохаю кого-небудь
по-справжньому, і вже як покохаю, то
ніколи від себе не відпущу.
Цього разу задзвонив його телефон.
Голос Нікотери попросив покликати
Розмері. Дік затулив трубку долонею.
—    Ви будете з ним розмовляти?
Вона підійшла до телефону й так
заторохтіла по-італійському, що Дік
нічого не зрозумів.
—    Телефон забирає у вас надто
багато часу,— сказав він.— Уже по
четвертій, а на п’яту в мене призначена
ділова зустріч. Ідіть розважайтеся із
синьйором Ніко-терою.
—    Навіщо ви говорите дурниці!
—    В такому разі забудьте про
Нікотеру, поки я тут!
—    Якби ж то все це було так просто!
—Вона раптом заридала.— Дік, я кохаю
вас, тільки вас і нікого більше. Але що
ви можете мені дати?
—    А що може дати Нікотера вам чи
будь-кому?
—    Це зовсім інша справа.
...Бо молодість тягнеться до молодості.
—    Він нікчемний макаронник! —
сказав Дік. Він шаленів од ревнощів, він
не хотів, щоб йому знов завдали болю.
—    Він просто дитина,— сказала вона,
схлипуючи.— Ви самі знаєте, що я
передусім ваша.
У відповідь на ці слова він обійняв її
за стан, але вона втомлено відхилилася
назад, і якусь мить він тримав її так,
ніби в заключній позі адажіо — очі її
були заплющені, а волосся звисало, як в
утоплениці.
—    Відпустіть мене, Діку. У мене все в
голові сплуталося.
Він нагадував хижого птаха, і вона
інстинктивно хотіла затулитися від
нього, налякана цим вибухом
невиправданих ревнощів, який приглушив
звичну чуйність і доброту.
—    Я хочу знати правду,— сказав він.
—    Гаразд, ось вона: ми часто буваємо
разом, він освідчився мені, але я
відмовила. Та що з того? Що я, по-вашому,
маю робити? Ви ніколи мені не
освідчувалися. Може, ви скажете, що я
повинна до старості фліртувати з
такими недоумками, як Колліс Клей?
—    Вчора ввечері ви,були з Нікотерою?
—    Це вас не обходить.— Вона знов
заплакала.— Ні, вибачте, Діку, звичайно,
обходить. Ви і мама — єдині дорогі мені
люди в світі.
—    А Нікотера?
—    Сама не знаю.
Уникаючи відвертих відповідей, вона
зайшла вже так далеко, що навіть
найпростіші слова, здавалось, несли в
собі приховане значення.
—    Я для вас уже не той, ким був у
Парижі?
—    Коли я з вами, мені легко й
радісно. Але в Парижі було інакше. А
може, й ні. Хіба ж пам’ять владна над
почуттям?
Він підійшов до шафи і взяв свій
вечірній костюм: якщо кохати Розмері не
можна було, не ввібравши в серце всю
гіркоту і ненависть цього світу, то він
її не кохатиме.
—    Справа не в Нікотері,— вигукнула
вона,— а в тому, що завтра вранці ми всі
виїздимо до Ліворно! Ну чому, чому все
мало статися саме так?—Сльози знову
бриз-нулй з її очей.— Як це
несправедливо! Краще б ви не приїздили
сюди, краще б усе лишилося просто
чудовим спогадом. Мені так тяжко, наче я
посварилася з мамою.
Він почав одягатися. Вона підвелася й
підійшла до дверей.
—    Я сьогодні не поїду в гості.— Це
була остання спроба.— Я залишуся з
вами. хМені однаково нікуди не хочеться
їхати.
В ньому наростала нова хвиля почуттів,
але він притлумив їх.
—    Я буду у себе в номері,— сказала
вона.— До побачення.
—    До побачення.
—    Ох, як мені прикро, як прикро. Що ж
це все-таки?
—    Я давно вже намагаюся зрозуміти.
—    Нащо ж вам було приходити з цим до
мене?
—    Я немов Чорна Смерть,— повільно
промовив він.— Я приношу тепер людям
тільки нещастя.
XXII
У цей надвечірній час у барі готелю
«Квірінал» було тільки четверо
відвідувачів: елегантна
повія-італійка, що, сидячи за стойкою,
намагалася втягти в розмову бармена,
який відповідав їй тільки знудженим:
«Зі... Зі... Зі...» *, сноб-египтянин, що
видно, хотів би провести вечір з цією
дівчиною, але побоювався її, і Дік з
Коллісом Клеєм.
Дік завжди жваво реагував на те, що
відбувалося довкола; що ж до Клея, то
він жив ніби в тумані, навіть
найяскравіші враження розпливалися в
його рано заскнілому мозку. Тим-то
перший говорив, а другий тільки слухав,
мов людина, яка бездумно тішиться
теплим вітерцем.
Змучений усім, що сталося за день, Дік
зганяв злість на італійцях. Раз у раз
він озирався довкола, немов сподівався,
що який-небудь італієць почує його й
обуриться.
—    ...От і сьогодні, сидимо ми із
своячкою в «Ексель-сіорі», п’ємо чай.
Входять двоє типів, а місць у залі немає
— нас посадили за останній вільний
столик. Тоді один із цих типів
підходить до нас і каже: «По-моєму, цей
стіл був зарезервований для княгині
Орсіні».— «Не знаю,— кажу,— ніякої
картки на ньому не було». А він знову:
«По-моєму, все-таки цей стіл
призначався для княгині Орсіні». Я йому
навіть не відповів.
—    І що ж він?
—    Постояв та й пішов.— Дік
посовався на своєму стільці.— Не люблю
я їх. Учора на хвильку залишив Розмері
саму перед вітриною крамниці, і зразу ж
коло неї з’явився якийсь офіцер.
Походжає сюди-туди й прикладає пальці
до козирка.
1 Так... Так... Так... (Італ.).
—    Не знаю,— подумавши трохи, сказав
Колліс.— Мені особисто більше
подобається тут, ніж у Парижі,— там
тільки загавився, а тобі вже обчистили
кишені.
Колліс розкошував, і йому не хотілося
думати про неприємне.
—    Не знаю,— повторив він.— Мені тут
подобається.
Дік подумки переглянув картину, що
склалась із вражень кількох останніх
днів. Шлях до контори «Амерікен
експресс» крізь кондитерські аромати
Віа-Націонале; брудний тунель, що веде
до сходів на площі Іспанії; а на тій
площі — піднесення, викликане буянням
квітів у кіосках і усвідомленням того,
що ти стоїш перед будинком, де помер
Кітс. Діка завжди цікавили тільки люди;
крім людей, він помічав хіба що погоду;
обличчя міст оживали в його пам’яті
лише в зв’язку з якимись подіями, що
там відбувалися. В Римі розвіялася його
мрія про Розмері.
Підійшов хлопець-розсильний і вручив
йому записку.
«Я нікуди не поїхала,— прочитав Дік,— я
у себе в номері. Рано-вранці ми виїздимо
до Ліворно».
Дік повернув записку хлопцеві й дав
йому на чай.
—    Скажіть міс Хойт, що ви не знайшли
мене.— Він обернувся до Колліса й
запропонував йому податися до
«Бонбонієрі».
Вони оглянули повію за стойкою,
приділивши її принадам стільки уваги,
скільки вимагала її професія, а вона
відповіла їм веселйм і зухвалим
поглядом; пройшли через безлюдний
вестибюль, важке драпірування якого
зберігало в своїх складках куряву
вікторіанської доби; кивнули, виходячи,
нічному портьє, який уклонився з гіркою
догідливістю, властивою всім нічним
службовцям готелів. Потім сіли в таксі
й поїхали безрадісними вулицями,
оповитими сирою імлою листопадового
вечора. Жінок не було видно; тільки
чоловіки із сірими плямами замість
облич, у темних, під шию застебнутих
плащах купками стовбичили під
холодними стінами будинків.
—    От же ж, господи! —зітхнув Дік.
—    Це ви про що?
—    Та згадав отого типа: «Цей стіл,—
каже,— зарезервований для княгині
Орсіні». Ви знаєте, що таке римська
аристократія? Це бандити, це вони
захопили храми й палаци, коли занепала
імперія, і почали грабувати народ.
—    А мені Рим подобається,— стояв на
своєму Колліс.— Чому б вам не
спробувати щастя на перегонах?
—    Я їх не люблю.
—    Побачили б ви, які жінки приїздять
на іподром...
—    Мені тут ніщо не подобається. Я
люблю Францію, де кожен вважає себе
Наполеоном; а тут кожен вважає себе
Христом.
В «Бонбонієрі» вони спустилися в
кабаре, дерев’яні панелі якого
виглядали напрочуд нетривкими на тлі
холодного каменю стін. Оркестр мляво
награвав танго, з десяток пар танцювали
на просторому паркетному майданчику,
дрібочучи й вихиляючись у спосіб,
особливо відразливий для
американського ока. Тут було забагато
офіціантів, а тому бракувало руху,
метушні, яку можуть створити навіть
двоє-троє по-справжньому зайнятих
людей. По-своєму пожвавлювало цю сцену
тільки написане на всіх обличчях
понуре чекання того, що от-от щось
урветься — танець, ніч, ті сили, які
тримали все в стані рівноваги.
Вразливий гість відразу ж
переконувався, що тут він не знайде
того, чого шукає.
Дік це, в усякому разі, зрозумів; Він
озирнувся довкола, сподіваючись
поглядом зачепитися за що-небудь, що
бодай на час дало б поживу якщо не
розумові, то уяві. Не знайшовши нічого,
знов обернувся до Колліса. Він уже
пробував ділитися думками, які
опосідали його, з Коллісом, але той
виявився на диво забутливим і
неуважним співрозмовником.
Пробалакавши півгодини з Коллісом, Дік
відчув, що і сам втрачає здатність
мислити.
Вони випили пляшку італійського
іскристого вина. Дік зблід і говорив
тепер трохи голосніше, ніж звичайно.
Він жестом запросив до столика
диригента оркестру, негра з Багамських
островів, зарозумілого і
несимпатичного, і через кілька хвилин
вони затіяли сварку.
—    Ви запросили мене сісти з вами.
—    Гаразд, і дав вам п’ятдесят лір.
Так чи ні?
—    Ну, дали, дали, дали.
—    Отож, дав вам п’ятдесят лір, так? А
ви вертаєтеся й вимагаєте, щоб я дав ще
більше.
—    Ви мене запросили, так чи ні? Так
чи ні?
—    Запросив, але я дав вам п’ятдесят
лір.
—    Ну, дали, дали.
Розлючений негр підвівся й пішов, а в
Діка ще більше зіпсувався настрій. Але
тут він помітив, що якась дівчина
всміхається до нього з другого кінця
залу, і відразу тіні римлян, що
оточували його кільцем, зблякли і
розступилися. Дівчина була англійка,
білява, із свіжим рум’янцем на
гарненькому суто англійському личку;
вона знов усміхнулася знайомою йому
усмішкою, яка, обіцяючи все, водночас
говорила, що обіцянка ця нездійсненна.
—    В тому прикупі козир, або я не
розуміюся на картах,— сказав Колліс.
Дік підвівся й підійшов до дівчини.
—    Дозвольте вас запросити?
Літній англієць, що сидів з нею, сказав
майже винувато:
—    Я вже збираюся йти.
Протверезившись від збудження, Дік
повів дівчину танцювати. Для нього вона
уособлювала всі принади Англії,
дзвінкий голос її нагадував про
оправлені морем затишні сади.
Відхиляючись, щоб краще бачити її, Дік у
кожне своє ласкаве слово вкладав
стільки щирого почуття, що голос його
аж тремтів. Вона пообіцяла перейти до
їхнього столика, як тільки її супутник
піде. Коли Дік привів її на місце,
англієць знову зустрів його винуватою
усмішкою.
Повернувшись до свого столика, Дік
замовив ще одну пляшку іскристого.
—    Вона нагадує мені якусь
кіноактрису,— сказав він.— От тільки
не пригадаю, кого.— Він нетерпляче
озирнувся через плече.— Чого ж вона не
підходить?
—    Ех, мені б у Голлівуд,— мрійливо
промовив Колліс.— Батько, звичайно,
певен, що я працюватиму в його фірмі, а
мені ой як не хочеться. Двадцять років
просидіти в конторі в Атланті...
У голосі його вчувався протест проти
засилля матеріалістичної цивілізації.
—    Ви створені для більшого?
—    Я зовсім не це мав на увазі.
—    Ні, саме це.
—    Звідки ви знаєте? І взагалі, якщо
вам так подобається працювати, чому ви
не лікуєте хворих?
Вони мало не посварилися, але обидва
були вже п’яні, отож забули про причину
незлагоди. Колліс зібрався йти, і Дік
довго й зворушено тис йому руку.
—    Ви все-таки обміркуйте це,—
напутливо сказав він.
—    Що саме?
—    Самі знаєте що.— Йому здавалося,
що він дав Кол-лісові якусь пораду щодо
праці в батьковій фірмі, дуже слушну й
розумну.
Клей розчинився в просторі. Дік допив
пляшку й знову пішов танцювати з
англійкою, змушуючи своє неслухняне
тіло виконувати сміливі піруети й
тверді, енергійні па. Та раптом сталося
щось цілком несподіване. Він танцював з
дівчиною, потім музика урвалася—і
дівчина зникла.
—    Ви не знаєте, де вона?
—    Хто саме?
—    Дівчина, з якою я танцював. Була —
і немає. Напевно, вона десь тут.
—    Ні, ні! Туди не можна! Це дамський
туалет.
Він підійшов до бару. За стойкою сиділи
двоє чоловіків, і він хотів побалакати
з ними, але не знав, з чого розпочати.
Можна було б розповісти їм про Рим і про
жорстоких насильників, що стали
засновниками родин Колонна і Гаетані,
але це було б, мабуть, надто
навпростець. Статуетки курильників, що
прикрашали скляну шафку із сигарами,
раптом посипалися на підлогу; всі
довкола заметушилися, а в свідомості
Діка промайнув здогад, що винен у цьому
він. Тим-то він повернувся до кабаре й
випив чашку чорної кави. Колліс зник,
англійка теж зникла, і хоч-не-хоч треба
було вертатися до готелю й з тяжким
серцем лягати спати. Він розрахувався,
взяв пальто й капелюх і вийшов.
У канавах і у вибоїнах бруківки стояли
брудні калюжі; з Кампаньї тягло
болотяною затхлістю, в ранковому
повітрі туманом завис піт зниклих
цивілізацій. Четверо таксистів з
підпухлими злодійкуватими очима
оточили Діка. Одного з них, що
настирливо ліз йому просто в обличчя,
він відштовхнув від себе.
—    (Зиапіо аі Ьоіеі «(Зиігіпаї»
—    Сепіо Ііге HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark30" 29 .
Шість доларів. Він похитав головою й
запропонував тридцять лір, удвічі
більше, ніж заплатив би вдень, але всі
четверо, як один, знизали плечима й
відійшли.
—    Тгепіа-сігщие Гіге е тапсіе HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark31" 30 ,— твердо сказав він.
—    Сепіо Ііге.
Дік перейшов на англійську.
—    За півмилі? Вистачить сорок лір,
більше не дам.
—    Діла не буде.
Дік був страшенно втомлений. Він
шарпнув дверцята однієї з машин і сів.
—    Готель «Квірінал»! — звелів він
шоферові, що вперто стояв за вікном.—
Годі шкіритися, везіть мене до
«Квіріналу».
—    Не повезу.
Дік виліз із машини. Перед дверима
«Бонбонієрі» хтось довго сперечався з
таксистами, а потім звернувся до Діка з
поясненнями; тим часом один із водіїв
знову напосівся на Діка, вигукуючи щось
і вимахуючи руками, і той знову
відштовхнув його.
—    Мені треба.до готелю «Квірінал».
—    Він каже — везе за сотню,—
пояснив той, сторонній, що взявся тепер
перекладати.
—    Я розумію. Скажіть, що я даю
п’ятдесят. Та відчепіться ви!—Останнє
призначалося настирному водієві, який
знову виник перед ним. Той зміряв Діка
очима й зневажливо плюнув.
Уся лють, що накипала в Діковій душі
протягом останнього тижня, блискавично
перейшла в бойовий запал і вилилася у
благородний і освячений традиціями
його батьківщини спосіб; він зробив
крок уперед і затопив таксистові в
обличчя.
Зразу ж усі четверо кинулися на нього,
лаючись, вимахуючи руками, марно
намагаючись схопити його; Дік
притиснувся спиною до стіни і, п’яно
заточуючись та посміхаючись, бив
незграбно, навмання; кулаки його
супротивників теж не досягали до нього,
і те, що мало бути бійкою, виглядало як
пародія на неї. Тривало це, поки Дік
посковзнувся і впав. Він відчув біль,
але спромігся підвестись і почав
вириватися з кільця рук, що обхопили
його. Нараз це кільце розімкнулося.
Почувся якийсь новий голос, вибухнула
нова суперечка, але Дік не прислухався,
він стояв, прихилившись до стіни,
захеканий, розлючений принизливістю
становища, в якому опинився. Він бачив,
що йому ніхто не співчуває, але навіть
гадки не мав, що чимось завинив.
Ухвалено було піти до поліцейського
відділку і там усе з’ясувати. Хтось
підняв із землі й подав Дікові його
капелюх, хтось досить чемно взяв його
під руку, і, разом з таксистами
завернувши за ріг, він увійшов до
освітленого тьмяною лампочкою, схожого
на казарму приміщення, де нудилося
кілька карабінерів.
За столом сидів їхній капітан. Чоловік,
що втрутився в бійку, почав довго
розповідати йому щрсь по-італійському,
раз у раз показуючи на Діка, а таксисти
перебивали його гнівною лайкою.
Капітанові де нарешті набридло, він
почав нетерпляче кивати головою, а
потім підніс руку, і хор обвинувачів —
чотириголова гідра — дзявкнув ще раз,
другий і вМовк. Капітан обернувся до
Діка.
—    Ви розмовляєте ііаііапо? HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark32" 31  — спитав він.
—    Ні.
—    А їгап?аізе? HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark33" 32
—    Оиі HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark34" 33 ,— відповів Дік, дивлячись
на нього спідлоба.
—- Аіогз. Есоиіе. Уа аи «(Зиігіпаї».
Есоиіе: уоиз еіез
заойї. Рауег се ^ие 1е сЬаиїїеиг
сіетапсіе. Сотргепег-уоиз? HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark35" 34
Дік похитав головою.
—    N00, іе пе уеих раз.
—    Соте?
—    Ле раіегаі яиагапіе Іігез. С’езі
Ьіеп аззег HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark36" 35 .
Капітан підвівся.
—    Есоиіе! — грізно вигукнув він.—
Уоиз еіез заойї. Уоиз ауег Ьаііи 1е
сЬаиїїеиг. Сошше сі, сошше <;а HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark37" 36 .— Він показав, як б’ють
правою і лівою.— С’езі Ьоп ^ие іе уоиз
сіоппе 1а ІіЬегіе. Рауех се ^и’і1 а сііі
— сепіо Ііге. Уа аи «Риігіпаї» HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark38" 37 .
Діка аж тіпало від обурення. Кинувши на
капітана спопеляючий погляд, він
засичав:
—    Гаразд, я поїду! — Він крутнувся
до виходу, і тут перед ним виникла
вдоволена й хитра фізіономія чоловіка,
що привів його до відділку.— Я поїду,—
загорлав Дік,— але спершу я порахуюсь з
цією гнидою!
І, пройшовши повз остовпілих
карабінерів, він з роз* маху, щосили
загатив лівим кулаком у всміхнену пику.
Чоловік так і гепнувся на підлогу.
Дік завмер над ним у зловтішному
тріумфі, потім у душі його зародився
перший болісний сумнів, а ще за мить
світ потьмарився; важкий удар по голові
збив його з ніг, і кулакй впереміш із
каблуками несамовито замолотили по
ньому. Хруснуло перебите перенісся,
очі, мов на гумці, мало не вискочили з
орбіт і знову запали на місце. Від удару
каблуком тріснуло ребро. Він
знепритомнів і отямився, коли його,
піднявши за комір, посадовили і скували
руки наручниками. Він ще пробував
відбиватися. Лейтенант у цивільному,
якого він збив, стояв, прикладаючи до
підборіддя хусточку, й щоразу дивився,
чи нема на ній крові; потім він підійшов
до Діка, став над ним і, розмахнувшись,
поклав його вивіреним ударом.
На доктора Дайвера, що нерухомо лежав
на підлозі, хлюпнули відро води. Коли
його схопили за руки й кудись потягли,
він розплющив одне око й крізь кривавий
туман розрізнив нажахане обличчя
одного з таксистів.
— їдьте до готелю
«Ексельсіор»,—прохрипів він.— Скажіть
міс Уоррен. Даю двісті лір! Міс Уоррен!
Оие сепіі Ііге! HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark39" 38  Ах ви паскудні...
ггрокля...
Він схлипував і хапав ротом повітря, а
його тягли крізь кривавий туман, по
підлозі й по сходах і, нарешті, затягли
до якоїсь клітки й кинули на бетонну
підлогу. Потім усі вийшли, двері
грюкнули, і він лишився сам.
XXIII
Бебі Уоррен лежала в ліжку до першої
години, читаючи напрочуд безживні
римські оповідання Меріона Кро-форда;
потім вона підвелася, підійшла до вікна
й виглянула на вулицю. Навпроти готелю
прогулювалися двоє карабінерів в
арлекінських капелюхах і пелеринах,
які на поворотах заносило то в один, то
в другий бік, мов вітрила при маневрі
яхти; спостерігаючи їх, вона згадала
гвардійського офіцера, який так
безцеремонно розглядав її сьогодні під
час сніданку. То була зухвалість
рос-лявого представника низькорослої
нації, якому зріст є запорукою всіх
перемог. Якби він підійшов до неї й
сказав: «Ходім зі мною»,— вона
відповіла б: «А чого ж, можна»,—
принаймні так їй здавалося в цю мить, за
цих незвичних обставин, що мовби
звільняли її від себе самої.
Від гвардійця вона поволі повернулася
думкою до тих двох за вікном, а від них
до Діка. Вона лягла й загасила світло.
Близько четвертої її розбудив різкий
стукіт у двері.
—    Хто там?
—    Це портьє, мадам.
Накинувши кімоно, сонно позіхаючи, вона
відчинила двері.
—    Ваш приятель, ім’я Ді-івер, він у
халепі. Напав на поліцейського, його
посадили в тюрму. Він послав таксі, щоб
сказати вам, шофер каже, він обіцяв дати
двісті лір...— Портьє розважливо
почекав, яке враження справлять його
слова.— Шофер каже, що містер Ді-івер у
великій халепі. Він побився з поліцією,
і його дуже покалічили.
—    Зараз я зійду.
Бебі вдяглася під тривожний стукіт
серця й через десять хвилин вийшла з
ліфта в темний вестибюль. Шофер, якого
прислав Дік, уже поїхав; портьє зупинив
для неї інше таксі й сказав, до якого
поліцейського відділка треба їхати.
Нічна темрява потроху рідшала й
розвіювалася за вікном, і ці переливи
світла між ніччю й днем шарпали нерви
Бебі, все ще напнуті після перерваного
сну. їй здавалося, що вона мчить
наввипередки із світанком, і коли таксі
виїздило на широкі проспекти, вона вела
перед, та як тільки світло починало
відставати, нетерплячий вітер підганяв
його різкими поривами, і воно знову
повільно наздоганяло її. Машина
проминула фонтан, що плюскотів над
власною розлогою тінню, завернула в
завулок, такий покручений, що будинкам
доводилося вигинатися й перехилятись,
щоб дотримуватися строю, прогуркотіла
по нерівній бруківці і, підскочивши,
різко зупинилася перед двома будками
вартових, що яскраво вирізнялися на тлі
зеленого від вогкості муру. І зразу ж із
фіалкової темряви підворіття долинули
зойки й крики Діка:
—    Чи є тут англійці? Чи є тут
американці? Чи є тут англійці? Чи є тут
— а-а, щоб вас! У-у, кляті макарон-ники!
Він замовк, і вона почула глухий грюкіт
у двері. Потім голос його залунав знову.
—    Чи є тут американці? Чи є тут
англійці?
Бебі побігла на голос — проскочила
підворіття, опинилася на подвір’ї,
покрутилася на місці, утративши на мить
орієнтир, і нарешті зрозуміла, що крики
долинають з маленької вартівні. Двоє
карабінерів схопилися на ноги, коли
вона ввійшла, але Бебі, не звернувши на
них уваги, кинулася до дверей камери.
—    Діку! — крикнула вона.— Що
сталося?
—    Вони вибили мені око! — почулося
з-за дверей.— Вони наділи мені
наручники, а потім покалічили — ці
мерзотники, ці гади...
Бебі круто обернулася й рушила до
карабінерів.
—    Що ви з ним зробили? — просичала
вона так люто, що ті мимоволі
позадкували.
—    N00 СарІ5С0 ІП£ІЄ5Є HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark40" 39 .
Вона почала клясти їх по-французькому;
її несамовитий, невідпорний гнів
заповнював вартівню, огортав обох
карабінерів, а вони тільки нітилися й
щулилися, намагаючись викрутитися з
його майже на дотик відчутного
сповиття.
—    Зробіть що-небудь! Чуєте? Зробіть
що-небудь!
—    Ми не можемо нічого робити без
наказу.
—    Вепе! Ве-епе! Вепе! HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark41" 40
Знову Бебі ошпарила їх потоком люті, а
вони, вже ладні-вибачитися перед нею за
своє безсилля, розгублено
перезиралися—мовляв, може й справді
сталась якась страшна помилка? Бебі тим
часом повернулась до дверей камери,
притулилася до неї майже пестливо,
немов сподіваючись, що тим додає Дікові
впевненості й сили, й гукнула:
—    Я їду до посольства. І скоро
повернуся!
Потім ще раз кинула на карабінерів
спопеляючий погляд і вибігла.    .
Біля американського посольства вона
розрахувалася з водієм таксі, який
відмовився чекати. Було ще темно, коли
вона, збігши сходами, натисла на
дзвоник. Тільки після третього дзвінка
двері відчинилися й на порозі постав
заспаний швейцар-англієць.
—    Покличте кого-небудь. Будь-кого,
але негайно.
—    Всі ще сплять, мадам. Ми працюємо з
дев’ятої.
Вона нетерпляче відмахнулася.
—    Яв невідкладній справі. Одного
чоловіка, американця, жорстоко побили.
Він в італійській в’язниці.
—    Всі ще сплять. О дев’ятій годині...
—    Я не можу чекати так довго. Моєму
швагрові вибили око, а тепер тримають
його у в’язниці й не випускають. Я мушу
з кимось поговорити, розумієте ви чи ні?
Чого ви стоїте й витріщаєтеся на мене,
як недотепа?
—    Нічим не можу зарадити, мадам.
—    Ідіть розбудіть кого-небудь! —
Вона схопила його за плечі й щосили
трусонула.— Це питання життя і смерті.
Якщо ви не розбудите когось негайно, я
вам не заздрю...
—    Будь ласка, без рук, мадам.
Згори, з-поза спини швейцара, хтось
утомлено промовив з виразним
новоаиглійським акцентом:
—    Що там таке?
Швейцар з явним полегшенням озвався:
—    Прийшла якась дама, сер, і почала
мене торсати.
Він відступив на крок, і Бебі зразу ж
прорвалася д©
вестибюля. На горішній площадці,
кутаючись зі сну в білий гаптований
перський халат, стояв незвичайний на
вигляд молодик. Обличчя його,
страхітливо, неприродно рожеве,
здавалося безживним, незважаючи на
яскравий колір, а під носом біліло щось,
схоже на кляп. Побачивши Бебі, він
квапливо позадкував у тінь.
—    Що сталося? — знову спитав він.
Схвильовано розповідаючи, Бебі крок за
кроком підходила до сходів. Вона вже
зрозуміла, що під носом у нього не кляп,
а пов’язка на вусах, а обличчя вкрите
рожевим кольдкремом; зрештою вигляд
його був природним продовженням усього
цього нічного кошмару. Свою розповідь
Бебі завершила палким закликом —
негайно, негайно їдьмо до в’язниці
рятувати Діка!
—    Кепська справа,— сказав молодик.
—    Атож,— покірливо погодилася
вона.— Кепська.
— Де ж це чувано — битися з
поліцейськими! — В голосі його
забриніла нотка особистої образи.— Так
чи так, до дев’ятої години нічим не
можна зарадити.
—    До дев’ятої години!—вжахнулася
вона.— Але ж ви самі можете щось
зробити! Хоч би поїхати зі мною до
в’язниці й зажадати, щоб його більше не
били.
—    Ми не маємо права на таке
втручання. Для цього існує консульство,
воно починає працювати з дев’ятої.
Вимушена незворушність його обличчя ще
більше розлютила Бебі.
—    Я не можу чекати до дев’ятої. Мого
швагра покалічили, вій сказав, що йому
вибили око. Мені треба його побачити.
Треба показати його лікареві.— Не
стримуючись більше, знаючи, що плач
подіє на нього дужче, ніж слова, вона
залилася ревними, гнівними слізьми.—
Ви мусите щось зробити! Ваш обов’язок
захищати американських громадян, які
потрапили в біду.
Але молодик цей походив з Нової Англії,
отож коса найшла на камінь. Скрушно
похитавши головою — як це, мовляв, вона