Ніч лагідна - 02

плечі таки обгоріли. Натомість вони з
матір’ю найняли автомобіль— добряче
поторгувавшись, бо тільки тут, у
Франції, Розмері зрозуміла ціну
грошей,— і поїхали на прогулянку по
Рів’єрі, цій дельті багатьох річок.
Шофер-ро-сіянин, що своїм виглядом
нагадував Івана Грозного чи якогось
іншого царя, взявся бути гідом, і
славнозвісні назви — Ніцца, Канн,
Монте-Карло — засяяли крізь сонливе й
курне марево спеки, нагадуючи про
монархів, що приїздили сюди пити-гуляти
або помирати, про раджів, що кидали
англійським балеринам діамантові очі
Будди, про російських князів, що за
колишніх ікряних часів бенкетували
тижнями, змішуючи всі години доби в
суцільні балтійські сутінки. На
узбережжі й досі витав російський дух
— раз у раз вони проїздили пов?
зачинені російські книгарні й
бакалійні крамниці. Десять років тому в
квітні, коли завершився сезон, брами
православної церкви замкнули на ключ і
пляшки із солодким шампанським,
улюбленим напоєм росіян, перенесли в
підвали до повернення гостей.
«Повернемось наступного сезону»,—
сказали вони, але цим обіцянкам не
судилося справдитись, бо вони не
повернулися та й уже не повернуться.
Було приємно їхати назад надвечір,
понад морем, що мінилося примхливо, мов
різноколірні скельця з дитячих
спогадів — робилося то зеленкуватим,
як молочний сік, то блакитним, як вода
після прання, то темно-червоним, як
вино. Було приємно проїздити повз
людей, що обідали в садках перед своїми
будиночками, і чути скреготливі звуки
піанол з оповитих виноградом сільських
таверн. Коли вони звернули з гірського
шосе й почали спускатися до готелю
Госса між густих гаїв — кожен гай і в
сутінках зберігав свій, тільки йому
властивий зелений відтінок,— над
руїнами акведука вже сходив місяць...
Десь у горах за готелем грала музика,
танцювали. Розмері лежала в місячному
сяйві, якомусь примарному під
москітною сіткою, і, дослухаючись до
відлуння чужих розваг, думала про
людей, яких бачила на пляжі,— про тих,
що так їй сподобалися. Може, завтра вони
знову будуть там, думала вона. А втім,
вони, видно, й справді цураються чужих
— розташувавшись із своїми парасолями,
бамбуковими матами, собаками й дітьми в
тому кутку, вони ніби відгороджуються
від стороннього люду. Та одне Розмері
вирішила твердо: вона не змарнує свої
останні два ранки тут з тією другою
компанією.
IV
Все владналося само собою. Маккіско з
компанією на пляжі ще не було, і щойно
Розмері розстелила свій халат і лягла,
як з-під парасолів вигулькнули й
підійшли до неї двоє чоловіків —той, у
жокейській шапочці, й високий блондин,
що полюбляв розпилювати навпіл
офіціантів.
—    Доброго ранку,— чемно почав був
Дік Дайвер, але не витримав: —
Послухайте, хто ж так робить? Ну,
обгоріли, гаразд, але хіба ж можна
зникати на цілий день? А ми тут
хвилюйся!
Розмері сіла й весело всміхнулася,
показуючи, що її тішить цей
несподіваний вияв турботи.
—    Ми до вас ось із чим,— вів далі Дік
Дайвер.— При-єднуйтесь-но сьогодні до
нас! У нас е що випити, є чим закусити,
отож не пошкодуєте. Просимо.
Він був сама доброта, чарівна доброта —
голос його обіцяв дружбу й
заступництво, навіть більше — подорож
у нові, незвідані світи, в нескінченну
плетеницю казкових розваг і принад. Він
зумів відрекомендувати Розмері своїм
друзям, не назвавши ЇЇ імені, а потім
прозоро дав їй зрозуміти, що всі чудово
знають, хто вона, але поважають її право
на приватне життя. Відколи Розмері
стала актрисою, до неї ще ніхто, крім
хіба товаришів по професії, не виявляв
такої чемності.
Сидячи дуже рівно — аж здавалося, що її
засмагла спина підвішена до перлового
намиста,— Ніколь Дайвер гортала
куховарську книгу, хотіла знати, як
готують курчат по-мерілендському.
Розмері подумки визначила її вік —
років двадцять чотири. Перше враження
від Ніколь можна було б сформулювати
по-житейському просто: «вродлива
жінка». Але уважніший погляд на її
обличчя виявляв дивну
особливість—здавалось, воно було
задумане в героїчному ключі, з рисами
вольовими й чіткими; і лінія чола, і
світлотіні, і всі ознаки, що
дов’язуються із сильною й
темпераментною вдачею, були виконані з
роденівським натхненням; проте
наприкінці роботи скульптора мовби
захопила інша мета, і він почав
згладжувати риси, керуючись уже тільки
звичними канонгіми краси — і згладив
їх настільки, що ще один дотик різця
позбавив би його твір будь-якої
виразності й винятковості. Різьбяр
особливо ризикував, викінчуючи уста —
вони були гарненькі, як у красуні з
журнальної обкладинки, але водночас
гармоніювали з невловною своєрідністю
загального малюнка.
—    Ви надовго сюди?—спитала Ніколь.
Голос у неї був низький, майже хрипкий.
Розмері раптом спало на думку, що вони з
матір’ю могли б пробути тут тиждень.
—    Та ні, не те щоб надовго,—
уникливо відповіла вона.-—Ми
подорожуємо давно, аж з березня. Почали
6 Ф. С. Фіцджеральд
161
з Сіцілії і тепер поволі кочуємо на
північ. У січні під час зйомок я схопила
запалення легенів і оце видужувала.
—    Господи! Як же це вийшло?
—    Перекупалася в холодній воді.—
Розмері не хотіла, щоб розмова перейшла
на її власну особу.— В мене був грип,
але я цього не знала, а того дня
знімався епізод, де я кидаюся в канал у
Венеції. На декорації й підготовку вже
витратили силу грошей, відкладати не
можна було, от мені й довелося стрибати
у воду — і то не раз, не два, а цілий
ранок. Мати про всяк випадок подбала,
щоб лікар був напохваті, але він,
звісно, нічим зарадити не міг — усе це
закінчилося запаленням легенів.— Вона
відразу запитала, щоб перемінити тему:
— А вам тут подобається?
—    Хіба ж їм тут може не подобатися,—
спроквола відказав Ейб Норт.— Вони це
місце самі видумали.— Він поволі
повернув свою величну голову і з
ніжністю й любов’ю подивився на
подружжя Дайверів.
—    Видумали?
—    Цей готель працює влітку лише
другий рік,— пояснила Ніколь.— Ми
торік умовили Госса залишити на літо
одного кухаря, одного офіціанта й
одного розсильного. Виявилося, що
справа варта заходу, а цей рік взагалі
перевершив усі сподівання.
—    Але самі ви живете не в готелі?
—    У нас тут є будинок нагорі, в
Тармі.
—    Ми розміркували просто,— сказав
Дік, переставляючи один із парасолів
так, щоб зняти з плеча Розмері
квадратик сонця.— Росіяни й англійці
звиклі до холоду. Тому вони вподобали
північні курорти, такі, як Довіль; що ж
до американців, то половина з них
однаково живе в тропічному кліматі,
отож і сюди вони приїздитимуть охоче.
Молодий чоловік романської
зовнішності гортав номер «Нью-Йорк
геральд».
—    Послухайте, ну якої
національності ці люди? — раптом
промовив він і почав читати з ледь
уловимим французьким акцентом: — «У
готелі «Палас» у Веве зупинилися пан
Пенделі Власко, пані Гарнзад — я не
вигадую! — Корінна Медонка, пані Паше,
Серафім Тульйо, Марія Амалія Рото Але,
Мозес Тойбель, пані Парагоріс, Апостол
Александр, Йоланда Йосфуглу і Женевева
де Момус». Хто вабить мене найбільше —
то це Женевева де Момус. Слово честі, я
ладен податися до Веве, щоб подивитись,
що то за одна — Женевева де Момус.
Він неспокійно підвівся на ноги і
швидко випростався. Він був на кілька
років молодший від Дайвера й Нор-та —
високий, міцний, але худорлявий, тільки
на плечах і на руках надималися налиті
силою м’язи. Обличчя його було б
по-справжньому гарне, якби не вередлива
гримаса, що кривила його уста,
контрастуючи з демонічним блиском
карих очей. А втім, ці очі
запам’ятовувалися, а невдоволений
вигин губ і зморшки нез’ясовної
гризоти на юнацькому чолі швидко
забувалися.
—    У списку прибулих американців
минулого тижня теж були кумедні
прізвища,— докинула Ніколь.— Місіс
Івлін Таз і ще... які ж це ще?
—    Ще був містер С. М’ясоу,— сказав
Дайвер, теж підводячись. Він узяв свої
грабельки й заходився вигортати з
піску дрібні камінці.
—    Атож, С. М’ясоу,— аж вимовляти
страшно, правда ж?
Вони лишилися вдвох, і Розмері
подумала, що від Ніколь віє спокоєм — з
нею навіть спокійніше, ніж з матір’ю.
Ейб Норт і Барбан — чорнявий француз —
обговорювали події в Марокко, а Ніколь,
переписавши нарешті рецепт, узялась до
шитва. Розмері зацікавлено
роздивлялася на їхні пляжні речі:
чотири великі парасолі, що разом
утворювали тінистий намет, складана
кабіна для перевдягання, надувний
гумовий кінь — такого Розмері ще не
бачила, це були перші вироби
відродженої після війни промисловості
предметів розкоші, придбані, очевидно,
першими покупцями. Дівчина розуміла, що
ці люди належать до великосвітського
товариства, але, всупереч пересторогам
матері, вони не видавалися їй трутнями,
яких треба оминати десятою дорогою.
Навіть в їхній цілковитій
бездіяльності, в тій безвладній
нерухомості, що єднала їх із спекотним
ранком, їй ввижалася якась прихована
значущість, глибокий зміст, діяльна й
для неї незбагненна творчість думки. її
незрілий розум не намагався проникнути
в суть їхніх взаємин, її цікавило
тільки те, як вони ставитимуться до неї.
Але вона вже здогадувалася, що ці люди
зв’язані міцним переплетінням
приязних почуттів, і в її уяві це
вилилося у висновок, що живуть вони
весело й щасливо.
Вона по черзі глянула на трьох
чоловіків, подумки оцінюючи їх. Всі
троє були по-своєму привабливі, всім
трьом була властива якась особлива
лагідність манер — очевидно,
природжена, а не набута і зовсім не
схожа на фамільярність акторського
товариства; дивлячись на них, Розмері
вловлювала також витончену
делікатність, таку несхожу на
нетактовне панібратство режисерів, що
досі були для неї взірцем
інтелігентності. З-поміж чоловіків
вона досі зустрічала, власне, тільки
акторів і режисерів, якщо не брати до
уваги позбавлених будь-яких ознак
особистості студентів, з якими вона
познайомилася минулої осені на балу в
Йєльському університеті,— вона
не'запам’ятала тоді жодного обличчя й
винесла єдине враження — що всі вони
закохуються з першого погляду.
Так, ці троє були зовсім інші. Барбан,
найпростіший з-поміж них, скептичніший
і охочіший поглузувати, здавався
трішечки нещирим, навіть зарозумілим. У
вдачі Ейба Норта сором’язливість
поєднувалася з якимсь відчайдушним
гумором, що водночас і приваблював, і
відстрашував Розмері. Інстинкт
підказував їй, що цілісність її власної
вдачі буде перепоною для нього: вони не
знайдуть спільної мови.
Потім вона перевела погляд на Діка
Дайвера і зами-лувалась ним: «Ні, якщо в
світі існує ідеальний чоловік, то — ось
він». Сонце і вітер забарвили в мідний
колір його обличчя, і той же відтінок
мало його коротко підстрижене волосся
й легкий пушок на руках. Очі сяяли
сталевою блакиттю. Ніс був трошки
загострений, а голову він тримав так, що
не лишалося сумніву, до кого він
звертає свої слова чи погляд—втішний
вияв поваги до співрозмовника, бо,
зрештою, чи так уже часто на нас
дивляться? Хіба що вряди-годи скине
хтось на тебе оком, цікавим чи байдужим
— і все. Голос його, ледь співучий, на
ірландський манір, звучав приязно й
щиро, та водночас Розмері відчувала в
ньому твердість, самовладання й
витримку — якості, властиві їй самій.
Так, вона віддала б своє серце йому і
тільки йому, і Ніколь, підвівши голову,
побачила, що він їй сподобався, але й
почула тихе зітхання — він-бо вже
належав іншій!
Опівдні на пляжі з’явилося подружжя
Маккіско в супроводі місіс Абрамс,
містера Дамфрі й сеньйора Кам-піона.
Вони принесли з собою новий великий
парасоль, поставили його, скоса
позираючи на Дайверів, і само-вдоволено
залізли під нього — всі, крім містера
Маккіско, який зневажливо вмостився на
осонні спиною до них.
Працюючи грабельками, Дік пройшов повз
них і, повернувшись, стиха повідомив:
—    Ті двоє молодиків читають
«Правила етикету».
—    Готуються вступити у вищий світ,—
сказав Ейб.
Мері Норт, та засмагла молода жінка, яку
Розмері
першого дня побачила на плоту,
повернулася після купання й сказала із
пустотливою усмішкою:
—    От і маємо тут знову пана й пані
Морепоко-ліно!
—    Обережно, це ж його друзі,-—
нагадала їй Ніколь, показуючи на Ейба.—
Цікаво, чому він не підходить до них?
Невже його більше не тягне туди?
—    Тягне, звісно,— озвався Ейб.—
Тільки в протилежний бік.
—    Так і знала, що цього літа тут не
буде де голки встромити,— зітхнула
Ніколь.— А це ж наш пляж, Дік розчистив
його від цілої гори каміння.—І
притишено, щоб не почуло тріо
нянь-англійок під сусіднім парасолем,
додала:—А втім, краще вже отака
публіка, ніж торішні англійці, які
цілий божий день квоктали на весь пляж:
«Ой, яке синє море! Ой, яке ясне небо! Ой,
як почервонів носик у маленької Неллі!»
Розмері подумала, що не хотіла б мати
Ніколь за ворога.
—    Але ви не бачили головного. Адже
тут була бійка! — вела далі Ніколь.— За
день до вашого приїзду отой чоловік із
прізвищем, схожим на назву якоїсь марки
бензину чи маргарину...
—    Маккіско?
—    Атож, він посварився з дружиною, й
вона сипнула йому в обличчя жменьку
піску. І що б ви думали він зробив? Сів
на неї верхи й почав тицяти носом у
пісок! Ми аж сторопіли. Я навіть гукнула
Дікові, щоб він втрутився.
—    А знаєте,— сказав Дік, замислено
дивлячись на солом’яну мату,— я зараз
піду й запрошу їх усіх до нас на обід.
—    Нізащо! — вигукнула Ніколь.
—    А по-моєму, непогана ідея. Якщо вже
вони тут, то чому б з цим не змиритися?
—    Ми й змирилися,— відказала
Ніколь, сміючись.— Але я зовсім не хочу,
щоб і мене тицяли носом у пісок, Я жінка
лиха і мстива,— сказала вона Розмері і,
обернувшись до дітей, гукнула: —
Малеча, гайда купатися!
У Розмері раптом виникло почуття, що це
купання запам’ятається їй довіку, що
надалі, хоч би коли заходила мова про
купання у морі, в її уяві завжди
поставатиме саме ця картина. Вони пішли
у воду всі разом, радіючи рухові після
тривалої вимушеної бездіяльності,
занурюючись після спеки у воду з
насолодою гурмана, який запиває гостру,
наперчену страву холодним як лід білим
вином. Дайвери, за прикладом давніх
наших предків, розподіляли день так,
щоб заживати якнайбільше з дарів
господніх. Натішившись сповна чимось
одним, вони переходили до нової втіхи;
попереду, хоч Розмері цього не знала,
був ще один такий перехід: від щасливої
самотності серед морських хвиль до
веселої трапези в товаристві під
провансальським небом. Але її не
полишало відчуття, що Дік узяв її під
свою опіку, і вона залюбки робила те, що
й усі, немовби підкоряючись його
наказові.
Ніколь нарешті передала чоловікові
дивний предмет туалету, над яким
трудилася цілий ранок. Дік сховався в
кабіні і невдовзі вийшов звідти в
чорних мереживних штанцях. Всі на пляжі
так і ахнули. А втім, придивившись
уважніше, люди побачили, що мереживо
нашите на цупку основу тілесного
кольору.
— Я б сказав, що це витівка педераста! —
гидливо зауважив містер Маккіско, а
тоді, озирнувшись на містера Дамфрі й
містера Кампіона, додав: — Вибачте.
Розмері була в захваті від мереживних
штанців. її щиро полонила Щедра
простота Дайверів. У своїй наївності
вона на здогадувалася, що все зовсім не
так просто й безневинно, як здається, що
все це вибране на ярмарку життя
покупцями, яких цікавить не кількість,
а якість; і що все інше — природна
поведінка, майже дитяча безтурботність
і доброзичливість, прагнення до вияву
найпростіших людських чеснот — також є
частиною кабальної угоди з богами й
здобуте в боротьбі, якої вона й уявити
собі не могла. За зовнішніми ознаками
Дайвери стояли тоді на вершині
еволюції цілого класу— через, те
більшість людей здавалися поряд з ними
такими незграбними,— але насправді в
їхньому житті вже розпочався процес
якісних змін, якого Розмері
неспроможна була помітити.
Разом з усіма дівчина пила херес і
заїдала хрустким печивом. Дік Дайвер
довго дивився на неї холодними
блакитними очима; нарешті його вольові
й лагідні уста розтулилися,, і він з
притиском сказав:
—    Знаєте, я давно вже не бачив таких
дівчат, як ви,— таких, щоб справді
квітли на очах.
Потім Розмері невтішно ридала,
припавши обличчям до колін матері.
—    Мамо, я кохаю його. Кохаю нестямно
— я ніколи не думала, що зі мною може
статися таке. А він одружений, і дружина
в нього така гарна — ну що мені робити,
га? Ой, якби ж ти знала, як я його кохаю!
—    Цікаво було б його побачити.
—    Його дружина запросила нас на
п’ятницю на вечерю.
—    Якщо ти закохалася, то не плач.
Закохані не плачуть, а сміються.
Розмері звела на неї очі, хитнула
головою, струшуючи сльози, і
всміхнулася. Мати завжди мала на неї
великий вплив.
V
Розмері поїхала до Монте-Карло в
поганому настрої — наскільки це
взагалі було для неї можливо. Стрімкий
і вибоїстий шлях привів її в Ля-Тюрбі,
до старої тамтешньої кіностудії, яку
тепер саме перебудовували. Поки вона
стояла перед гратчастою брамою,
чекаючи відповіді на свою записку, їй
здавалося, що вона знов у Голлівуді. На
подвір’ї валявся химерний мотлох, що
залишився після недавніх зйомок,—
подерті декорації, які зображали
вуличку індійського міста, великий кит
з пап’є-маше, вишня-велетень із плодами
завбільшки як баскетбольні м’ячі, яка,
зрештою, здавалася тут просто
екзотичним деревом, місцевою рослиною
на зразок амаранту, мімози, коркового
дуба чи карликової сосни... Далі стояло
кафе-закусочна, а за ним — два схожі на
великі сараї знімальні павільйони. І
скрізь, куди не глянь, обличчя —
підмальовані, пофарбовані, обличчя
людей, що терпляче ждали і сподівалися
чогось.
Хвилин за десять до воріт підбіг
молодик із чуприною канаркового
кольору.
— Заходьте, міс Хойт. Містер Брейді
саме на зйомках, але він зараз прийме
вас. Вибачте, що вам довелося чекати,
але ці французькі мамзелі такі
пронозисті — життя від них немає.
Адміністратор студії відчинив
маленькі двері в глухій стіні
павільйону, і Розмері, несподівано для
себе зрадівши знайомій обстановці,
ввійшла слідом за ним у півтемряву. Там
і тут у сутінках бовваніли постаті —
обертали до неї попелясто-сірі обличчя,
мов душі в чистилищі, потривожені
появою смертного. Чувся гомін
притишених голосів, здалеку долинало
ніжне тремоло фісгармонії. Обійшовши
фанерну перегородку, вони опинилися
перед залитою білим тріскотливим
світлом площадкою, посеред якої
нерухомо, ніс у ніс, стояли французький
актор — манишка, комір і манжети
яскраво-рожевого кольору — і
американська актриса. Вони дивилися
одне на одного оеклілими очима —
здавалось, вони стоять так уже не одну
годину; час спливав, але вони не міняли
пози, не ворушилися. Батарея юпітерів
раптом з лютим сичанням погасла, потім
спалахнула знову; десь далеко жалібно
застукотів молоток — наче хтось
просився, щоб його впустили в темну
порожнечу, в ніщо; згори, з-поміж
сліпучих ліхтарів, вигулькйуло синє
обличчя й гукнуло щось незрозуміле в
темряву під дахом. Потім просто перед
Розмері залунав, розколовши тишу, чийсь
гучний голос:
—    Золотко, панчохи можеш не знімати,
хай деруться. Не страшно, як
роздереться і десять пар. А ця сукенка
коштує п’ятнадцять фунтів.
Той, хто говорив це, позадкував і
наштовхнувся на Розмері. Тоді
адміністратор студії сказав:
—    Обережно, Ерле, це міс Хойт.
Вони бачилися вперше. Брейді справляв
враження енергійної, запальної людини.
Потискуючи їй руку, він окинув її
швидким поглядом — знайомий початок,
що вже не бентежив дівчину, а лише
викликав невиразне почуття зверхності
до співрозмовника. Якщо її особа являє
собою якусь вартість, то чом не
скористатися з цього?
—    Я вас чекав з дня на день,— сказав
Брейді. Голос його звучав надто владно
як на буденну розмову, та заразом у
ньому вчувався легкий призвук кокні
HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark1" 1 .— Як вам їздилось?
—    Непогано, але вже хочеться додому.
—    Та що ви! — запротестував він.— Не
поспішайте, я хочу поговорити з вами. Я
дивився вашу «Татову доньку» в Парижі
— мушу вам сказати, зроблено чудово.
Після перегляду я одразу ж
зателефонував у Голлівуд, щоб
довідатися, чи ви маєте новий контракт.
—    На жаль, я вже маю іншу пропозицію.
—■ Який фільм, господи, який фільм!
Щоб не всміхнутися на знак згоди, бо це
було б нескромно, Розмері насупилася.
—    Нікому, однак, не хочеться
лишатися все життя героєм однієї
картини.
—    Авжеж, авжеж, цілком слушно. Які ж
у вас наміри?
—    Мати вирішила, що мені слід
відпочити. А повернувшись, ми або
підпишемо контракт з «Ферст нешнл», або
поновимо угоду з «Феймес».
—    Хто це «ми»?
—    Моя мати. Вона веде всі мої справи.
Я без неї — ні кроку.
Він знов окинув її очима з голови до
ніг, і Розмері раптом відчула, що цей
погляд прошив її наскрізь. Ні, він не
примусив серце радісно затрепетати, не
викликав того щасливого піднесення,
яке вона відчула вранці на пляжі під
поглядом Діка Дайвера. Це був ніби
електричний розряд. Очі Брейді зрадили
його хіть, і попри свою дівочу цноту
Розмері подумала, що могла б віддатися
йому. Віддатися, а через півгодини
забути про нього, як забувають про
партнера, якого цілують перед
кінокамерою.
—    Де ви зупинилися? — спитав
Брейді.— Ага, у Гос-са. Ну що ж, і в мене
цей рік розпланований до кінця, але моя
пропозиція лишається в силі. Відколи я
працював з Конні Толмедж, ви — перша
дівчина, яку я за-ангажував би відразу і
не вагаючись.
—    І я б залюбки у вас знялася. Чому
ви не повертаєтесь до Голлівуда?
—    Ненавиджу те бісове кубло. Мені й
тут добре. Почекайте— я дозніму цей
епізод і покажу вам студію.
Він повернувся на площадку і стиха
почав щось пояснювати
акторові-французу.
Минуло п’ять хвилин — Брейді все
говорив, а француз слухав, переступаючи
з ноги на ногу, й кивав головою. Нараз
Брейді обернувся, гукнув щось угору, і в
ту ж мить, засичавши, спалахнули
юпітери. Розмері зцов огорнули знайомі
звуки Лос-Анджелеса. Не боячись ні цих
звуків, ані темного лабіринту
перегородок, охоплена бажанням знов
опинитися вдома, вона рушила до виходу.
Знаючи, в якому настрої буде Брейді
після зйомок, вона не хотіла
продовжувати розмову з ним, але
почуття, навіяні перебуванням на
студії, не залишили її й після того, як
вона вийшла за браму. Середземномор’я
вже не здавалося їй сонним царством:
адже й тут знімали фільми! Всі без
винятку перехожі на вулицях тепер
подобалися їй, і по дорозі на вокзал
вона купила собі пару сандаль.
Мати була задоволена: Розмері
дотрималась усіх її напучень,— але
вона хотіла якнайшвидше благословити
дочку на самостійне життя. Хоч на
вигляд місіс Спірс була жінка бадьора й
діяльна, душа її втомилася. Доглядати
смертельно хворого — тяжке
випробування, а їй випало пройти через
це двічі...
VI
Приємно збуджена рожевим вином, Ніколь
Дайвер вийшла після ленчу в свій
чудовий—жодної зайвої травинки! — сад
і пішла стежкою, так високо схрестивши
руки на грудях, що штучна камелія на
плечі торкнулася її щоки. Сад починався
від будинку — разом вони утворювали
одне ціле — і з двох боків межував із
старим селом, а його нижній край
уступами спускався до моря.
Попід кам’яною огорожею з боку села
все було запорошено: покручені
виноградні лози, евкаліпти й лимонні
дерева, навіть садова тачка — недавно
покинута тут, вона вже вгрузла в землю,
змертвіла й почала трухлявіти. Ніколь
не раз дивувалася, що з другого боку
огорожі, за грядкою півоній, починався
зовсім інший світ — царство зелені й
прохолоди, де, омиті ніжною росою,
кучерявилися пелюстки й листя. .
На шиї Ніколь був пов’язаний бузковий
шарф, і бузковий відсвіт від нього,
якого не могло знебарвити навіть
сліпуче сонячне проміння, лягав на її
обличчя й на землю під її ногами.
Обличчя було зосереджене, майже суворе,
лише у виразі зелених очей прозирала
якась розгубленість, безпорадність. її
золотаве колись волосся потемнішало,
але тепер, у свої двадцять чотири роки,
вона була вродливішою, ніж у
вісімнадцять, коли золоть кучерів
затьмарювало всі інші її принади.
Оповитою ледь чутним запахом квітів
стежкою з бордюром із білих камінців
вона вийшла на майданчик, з якого видно
було море; тут між віттям смоковниць
висіли не засвічені ліхтарики, під
великим базарним парасолем із Сієни
стояли стіл і плетені крісла, а
посередині височіла величезна пінія,
найбільше дерево в саду. Ніколь
зупинилась і, неуважливо дивлячись на
густий поріст ротиків та красолі під
пінією — наче хто навмання сипнув під
дерево жменьку насіння,— прислухалася
до сердитих голосів і плачу, що раптом
долинули з дому; певно, діти щось не
поділили між собою. Коли галас розтанув
у гарячому повітрі, вона рушила далі,
повз калейдоскоп півоній, що стелилися
рожевими хмарами, чорних і коричневих
тюльпанів, тендітних троянд на
фіолетових стеблах, троянд прозорих,
мов цукрові квіти у вітрині
кондитерської,— аж поки це бурхливе
скерцо кольорів, мовби досягши
найвищого напруження, не урвалося
зненацька — далі вологі східці збігали
на п’ять футів униз, на другий виступ.
Тут була криниця, і цямриння над нею
навіть у най-спекотливіші дні лишалося
вогким і слизьким. Обійшовши криницю,
Ніколь піднялася східцями, що вели на
город. Хода в неї була швидка — вона
любила рухатися, хоч іноді здавалася
втіленням спокою—глибокого й
загадкового. Пояснювалося це тим, що в
неї був невеликий запас слів, а ще менше
— віри в їхню силу, отже, на людях
Ніколь здебільшого мовчала, докидаючи
слово лише тоді, коли без цього вже не
можна було обійтися,— і то з
ощадливістю, яка межувала із скупістю.
Але коли така небалакучість починала
бентежити малознайомих
співрозмовників, Ніколь раптово
підхоплювала нитку бесіди й починала
торохтіти без упину, сама собі
дивуючись, а потім так само раптово
замовкала, майже злякано, немов
слухняний мисливський собака, який
виконав усе, що від нього вимагалося, та
ще й навіть трохи перестарався.
Стоячи посеред зеленого ворсистого
килима городу, Ніколь побачила Діка,
який простував стежкою до своєї
майстерні. Вона почекала, поки він зник,
потім через грядки молодої салати
пройшла до невеличкого звірин-ця, де
відразу зашаруділи кролі, різноголосо
й зухвало загомоніли голуби й папуга.
Спустившись звідти на інший прискалок,
вона підійшла до невисокого, вигнутого
підковою парапету й глянула вниз. Із
сімсотфутової висоти перед нею
відкрилося Середземне море.
Місце, де вона стояла, було колись
центром „гірського селища Тарм. На цій
скелі донедавна тулилася купка
селянських хатин; п’ять із них
об’єднали в одну споруду — віллу, а
чотири знесли й на їхньому місці
посадили сад. Огорожу, однак, лишили
стару, і тому знизу, з шосе, садиба не
вирізнялася з-поміж фіолетово-сірого
скупчення тармських будинків.
Ніколь постояла хвильку, дивлячись на
море, але там роботи не було навіть для
її невтомних рук. Тим часом Дік вийшов
із свого флігеля з підзорною трубою
й'почав наводити її на схід — на Канн.
За мить у поле його зору потрапила
Ніколь; він одразу ж зник у своїй
майстерні й вигулькнув звідти — вже з
мегафоном. Він мав силу-силенну
всіляких технічних іграшок.
—    Ніколь! — прогримів він.— Я забув
попередити тебе про своє останнє
апостольське діяння: я запросив також
місіс Абрамс, оту сиву даму.
—    Я так і знала. Це неподобство!
її слова чітко пролунали в тиші, і, щоб