Ніч лагідна - 04

поцілунок був безплотний, як у кіно.
Потім, повернувшись на другий бік,— то
було її перше знайомство з безсонням,—
вона спробувала подивитися на все це
так, як подивилася б ЇЇ мати. Тут їй
допомагали уривки давніх розмов,
напівусвідомлені й напівзабуті, вони
спливали тепер у пам’яті, надолужуючи
брак життєвого досвіду.
Розмері змалку була привчена до праці.
Місіс Спірс витратила скромні
заощадження, що лишилися від двох
померлих чоловіків, на виховання дочки,
і коли на шістнадцятому році життя та
розквітла в усій своїй пишно-косій
красі, повезла її до Екс-ле-Бен, де, без
попередньої домовленості, впровадила
дівчину до одного американського
кінопродюсера, який лікувався на тому
курорті.
Коли продюсер виїхав до Нью-Йорка, вони
подалися слідом. Так Розмері склала
свій вступний іспит. А що наслідком
цього був успіх і перспектива
більш-менш забезпеченого життя, то цієї
ночі місіс Спірс мала всі підстави
сказати їй без слів приблизно таке:
«Тебе готували, власне, не до вінця, а до
праці. Тепер тобі трапився перший
міцний горішок, що його варто
розколоти; тож розколюй його, а про
наслідки не думай, вважай, що збагачуєш
свій життєвий досвід. Навіть якщо
обпечешся сама чи обпечеш його — не
страшно, це тебе не зіпсує, бо ти хоч і
дівчина, але матеріально не залежиш ні
від кого, і в цьому розумінні ти все
одно що хлопець».
Розмері не мала схильності до тривалих
роздумів — окрім хіба тих випадків,
коли подумки славословила свою матір,—
але цієї ночі нарешті обірвалася
пуповина, що зв’язувала її з матір’ю,
тому їй і не спалося. Коли досвіток,
напливаючи, присунув небо впритул до
шибок балконних дверей, вона підвелася
й вийшла на веранду, теплу під її босими
ногами. Повітря повнилося таємничими
звуками, якийсь настирливий птах раз у
раз зловтішно кричав серед дерев над
тенісним кортом. Хтось пройшов
задвірком готелю; чути було, що людина
йде стежкою, потім переходить посилану
жорствою алею й піднімається бетонними
сходами; за кілька хвилин звуки
повторилися в зворотному порядку. Над
чорнильного кольору морем темніли
обриси високої гори — десь там мешкали
Дайвери. Вона уявила їх обох, вони ніби
наспівували тиху пісню, що линула до
неба, як дим, як прадавній гімн,
складений у далекому-далекому краю.
їхні діти сплять, їхня брама замкнута
на ніч.
Розмері повернулася до кімнати,
накинула на себе халатик, взула
сандалі, вийшла знову й попрямувала до
парадного входу—майже бігцем, бо аж
тепер помітила, що на веранду виходять
двері інших номерів і ті двері дихають
сном. На широких і білих парадних
сходах хтось сидів. Вона злякано
зупинилася, але ту ж мить упізнала
Луїса Кампіона й побачила, що він плаче.
Він плакав беззвучно й невтішно,
по-жіночому здригаючись від ридань.
Згадавши сцену з фільму, в якому вона
знімалась, і мимоволі повторюючи свою
роль, Розмері підійшла і доторкнулася
до його плеча. Він зойкнув від
несподіванки, не зразу впізнавши її.
—    Що сталося? — Вона дивилася йому
просто в очі, і в погляді її була
зичливість, а не холодна цікавість.— Чи
можу я вам чимось допомогти?
—    Ніхто вже мені не допоможе. Я знав,
що так буде. Я сам у всьому винен. І так
щоразу, щоразу!
—    Ви все ж таки скажіть,— щр
сталося?
Він глянув на неї, немов зважуючи, чи
варто казати. І похитав головою:
—    Ні. Ви ще надто молоді, ви не
знаєте, що таке муки кохання. Які це
страждання, який біль. Краще нечула
молодість, ніж оце. Зі мною це не вперше,
але такого ще не було — щоб отак
несподівано, мов грім з ясного неба...
Швидко розвиднювалося, і Розмері
побачила раптом, яке в нього бридке
обличчя. Ні поглядом, ні порухом вона не
виказала своєї раптової відрази, але
Кампіон, видно, щось відчув і поспішив
перемінити розмову:
—    Десь тут поблизу Ейб Норт.
—    Як, адже він мешкає в Дайверів!
—    Але він приїхав. Невже ви не
знаєте, що сталося?
На третьому поверсі з грюкотом
розчинилися віконниці і типово
англійський голос гримнув, карбуючи
кожне слово:
—    Дуже прошу припинити балачки!
Розмері й Кампіон слухняно зійшли вниз
і сіли на лаві при доріжці на пляж.
—    То ви й справді нічого не знаєте?
Любонько, сталося неймовірне...— Він аж
повеселішав, наперед смакуючи
враження, яке справить його новина.— І
то так несподівано, так нагло! Ах,
недаремно я уникаю неврів-новажених
людей — мої нерви їх просто не
витримують...
Він переможно дивився на неї. Ох і
здивується ж вона!
—    Любонько,— урочисто виголосив
він, поклавши руку їй на стегно й весь
нахиляючись до неї, показуючи, що це не
випадковий жест — він почувався тепер
цілком упевнено.— Має відбутися дуель.
—    Що-о?
—    Дуель на... Ми поки що не знаємо, на
чому.
—    Але між ким?
—    Зараз я вам усе розповім.— Він
голосно зітхнув Лловів далі таким
тоном, наче все це сталося з її вини* але
він — бог із нею — не збирається її
звинувачувати.— Ви ж їхали в іншій
машині. Вважайте, що вам пощастило,—
мені це коштувало щонайменше двох
років життя. І, головне, все сталося так
швидко, так несподівано!
—    Що ж усе-таки сталося?
—    Не знаю навіть, як це почалося.
Вона раптом заговорила...
—    Хто — вона?
—    Вайолет Маккіско,— він притишив
голос, наче хтось їх
підслуховував.—Але про Дайверів —
нічичирк, бо він погрожував голову
відірвати кожному, хто бодай словом
прохопиться про них.
—    Хто погрожував?
—    Томмі Барбан. Тож я вам нічого не
казав, домовились? І ми так і не
дізналися, що хотіла розповісти
Вайолет, бо він весь час перебивав її, а
потім втрутився Маккіско, і от тепер
маємо дуель. Сьогодні вранці —
о п’ятій. Через годину.— Він скрушно
зітхнув, згадавши про власне лихо.— Ах,
краще б це випало мені. Краще б мене
вбили на дуелі, бо мені все одно життя
не миле.— Він замовк і розпачливо
захитався з боку в бік.
Вгорі знову грюкнули залізні
віконниці, і той самий англійський
голос проказав:
—    Послухайте, ви скінчите, нарешті?
З готелю саме вийшов Ейб Норт, якось
розгублено огледівся довкола й побачив
Кампіона та Розмері на білому тлі неба
над морем. Розмері застережливо
хитнула головою, перше ніж він встиг
заговорити, і вони перейшли до лави
трохи далі. Розмері помітила, що Ейб не
зовсім тверезий.
—    А ви чого не спите? — спитав він.
—    Вже виспалася.— Вона ледве не
засміялася, згадавши про голос із
третього поверху.
—    Соловейко спати не дає? — спитав
Ейб і сам же відповів: — Атож, соловейко
не дає. Цей член гуртка умільців уже,
мабуть, розповів вам, що сталося?
Кампіон з гідністю відповів:
—    Я знаю тільки те, щалув на власні
вуха.
Він підвівся й швидко пішов геть. Ейб
присів поряд з Розмері.
—    Навіщо ви його образили?
—    Хіба? — здивувався Ейб.—Він тут
цілу ніч рюмсає, набрид.
—    Може, його спіткало якесь лихо.
—    Може.
—    А що це за історія з дуеллю? Хто з
ким буде битися? Коли ми обганяли їхню
машину, мені здалося, що у них там
діється щось дивне. Але невже це правда?
—    Це, звісно, казна-що, і все-таки —
правда.
X
—    Все почалося, власне, саме тоді,
коли машина Ьрла Брейді минула
«ізотту» Дайверів, що зупинилася край
дороги.— Густа досвітня тиша всотувала
в себе спокійний Ейбів голос.— Вайолет
Маккіско хотіла розповісти місіс
Абрамс щось про Дайверів — вона в них
на другому поверсі побачила щось таке,
що страшенно вразило її. А Томмі,
знаєте, за Дайверів горло перегризе.
Ніколь таки жінка незвичайна, і дехто
її обожнює — на здоров’я,— але
важливіше те, що подружжя Дайверів —
саме подружжя — важить надто багато
для їхніх друзів, дехто навіть не
усвідомлює, як багато. Звісно, при
такому ставленні щось втрачається,
іноді почуваєшся з ними так, наче ти в
театрі спостерігаєш чарівний балетний
дует—саме так, як у театрі; але
насправді тут усе куди складніше,
сторонній людині цього не зрозуміти.
Хоч би як там було, Томмі — один із тих,
хто через Діка зблизився й з Ніколь, і
коли місіс Маккіско почала плескати
язиком, він її присадив, ска-.завши:
—    Місіс Маккіско, прошу вас
припинити цю розмову.
—    Я розмовляю не з вами,— відказала
вона.
—    А я все-таки прошу вас Дайверів не
чіпати.
—    Вони що ж — святі?
—    Облиште Дайверів. Знайдіть собі
іншу тему.
Томмі сидів на відкидному сидінні
поряд з Кампіо-
ном. Від Кампіона я й дізнався про все
це.
—    А ви тут не командуйте! — заявила
Вайолет.
Знаєте, як воно буває, коли люди пізно
вночі їдуть
у машині,— хто стиха перемовляється,
кому до всього байдуже, бо його нудить
після випитого, хто замислився чи
просто спить. Отак і тут. Ніхто спочатку
не второпав, що сталося, поки машина не
зупинилася й Барбан не загорлав, як
генерал на кавалерійському параді:
—    Геть з машини! Далі йдіть пішки, а
не підете, я вас за комір витягну! Я не
хочу більше чути ні вас, ні вашої
дружини!
—    Не бешкетуйте! — закричав містер
Маккіско.— Ви користуєтеся тим, що я
фізично слабший від вас. Але ви не
залякаєте мене! Шкода, що в нас не
заведено викликати на дуель.
Отут він, власне, і припустився помилки,
бо забув, що Томмі — француз. Томмі
відважив йому ляпаса, і шофер натиснув
на газ. Саме в цю мить ваша машина
об’їжджала їхню. Жінки, звісно, зняли
вереск. І вся ця веремія тривала аж до
готелю.
Томмі подзвонив якомусь знайомому в
Канн і попросив бути його секундантом.
Маккіско не схотів брати за секунданта
Кампіона,— той, до речі, не дуже й
набивався,— а подзвонив мені і
попрохав, щоб я негайно приїхав сюди.
Вайолет Маккіско була в істериці, місіс
Абрамс забрала її до себе, дала їй
брому, і та любесенько заснула на її
ліжку. Приїхавши, я спробував укоськати
Томмі, але він вимагав, щоб Маккіско
вибачився перед ним. А Маккіско вперся
— хоч ти йому що,
Коли Ейб скінчив, Розмері стурбовано
запитала:
—    А Дайвери знають, що це через них?
—    Ні, і ніколи не дізнаються. Цей
йолоп Кампіон не мав права і вам
розповідати, але тут уже не зарадиш. А
шоферові я сказав: якщо він хоч писне,
тя видобуду свою музичну пилку... Це бій
між чоловіками,— а в Томмі давно вже
руки сверблять, йому б на справжню вій*
ну...
—    Коли б хоч Дайвери про це не
дізналися,— сказала Розмері.
Ейб подивився на свій годинник.
—    Піду гляну, що поробляє Маккіско.
Хочете зі мною? Він такий нещасний!
Певно, цілу ніч очей не склепив.
Розмері уявила собі, як ця засмикана,
незлагідна людина борсається без сну,
чекаючи світанку. З хвилину в ній
боролися жалість і відраза, та потім
вона кивнула і, сповнена вранішньої
енергії, подалася до готелю слідом за
Ейбом.
Маккіско сидів на ліжку з келихом
шампанського в руці, але від його
хмільної войовничості не лишилося й
сліду. Хирлявий, блідий, жалюгідний,
він, видно, зовсім сквасився. Певно,
цілу ніч пив і писав.
Розгублено подивившись на Ейба та
Розмері, Маккіско запитав:
—    Вже час?
—    Ні, ще маєте з півгодини.
Стіл був усіяний списаними аркушами —
мабуть, сторінками одного довгого
листа; на останніх сторінках рядки були
розгонисті й нерозбірливі. Він зібрав
їх, плутаючись у нумерації, присунув
настільну лампу, світло якої вже тануло
на тлі вікон, надряпав унизу свій
підпис, запхав аркуші в конверт і
простяг Ейбові:
—    Це моїй дружині.
—    Ідіть-но підставте голову під
холодну воду,— порадив йому Ейб.
—    Гадаєте, треба? — невпевнено
спитав Маккіско.— Я не хотів би зовсім
протверезитися.
—    Та на вас дивитися моторошно.
Маккіско слухняно поплентався до
ванної.
—    Я полишаю все в страшному безладі!
—гукнув він звідти.— Не знаю, як
Вайолет повернеться в Америку. Я навіть
не застрахований — збирався, та все
якось рук не ставало.
—    Не меліть дурниць, через годину ви
будете спокійнісінько снідати тут, у
готелі.
—    Авжеж, авжеж.
Він повернувся з мокрим волоссям 1
здивовано подивився на Розмері, неначе
вперше її побачив. Раптом на очах його
заблищали сльози.
—    А роман свій я вже не допишу. От що
для мене найтяжче. Ви до мене погано
ставитеся,— звернувся він до Розмері,—
але цьому вже не зарадиш. Я передусім —
письменник.— Він придушено схлипнув і
безпорадно похитав головою.— Я часто
помилявся в житті, надто часто. Але я
був одним із найвидатніших — у певному
розумінні...
Він не договорив і посмоктав погаслу
сигарету.
—    Я ставлюся до вас добре,— мовила
Розмері,— але мені не подобається ця
витівка з дуеллю.
—    Так, треба було відлупцювати його
як слід, але тепер уже пізно. Я дав
спровокувати себе, а цього я не мав
права робити. Клята вдача...
Він пильно глянув на Ейба, немов
чекаючи, що той заперечить. Потім, криво
осміхнувшись, знову підніс до губ
холодний недокурок і хапливо посмоктав
його.
—    І надала ж мені нечиста сила
бовкнути про дуель. А тут іще Вайолет
устряла. Якби вона промовчала, я б усе
владнав. Звісно, і зараз не пізно —
можна б виїхати звідси чи обернути все
на жарт... Можна б, тільки боюся, що
Вайолет перестане поважати мене.
—    Навпаки,— запевнила Розмері,—
вона поважала б вас іще більше.
—    Ви не знаете Вайолет. Вона не
дасть мені спокою, коли матиме привід.
Ми одружені дванадцять років, мали
дочку, вона померла у сім років, а потім
— знаете, як воно буває в таких
випадках, загуляли — і я, і вона. Не те,
щоб насправжки, та все-таки тріщина
пробігла... А вчора вона мене там
назвала боягузом.
Розмері ніяково промовчала.
—    Ет, постараємося, щоб. усе
обійшлося,— сказав Ейб і відкрив
шкіряний футляр.— Це дуельні пістолети
Бар-бана — я хочу, щоб ви з ними
освоїлися. Він їх скрізь возить із
собою.— Ейб узяв один із пістолетів і
зважив на руці. Розмері злякано
скрикнула, а Маккіско з явним страхом
втупився в архаїчну зброю.
—    Невже так неодмінно дірявити один
одного сорок п’ятим калібром?
—    Не знаю,— безжально відповів
Ейб.— Видно, вся штука в тому, що довгий
ствол забезпечує кращу влучність.
—    А яка буде відстань? — спитав
Маккіско.
—    Я й це з’ясував. Якщо мається на
меті вбити супротивника, призначають
вісім кроків, якщо добряче провчити —
двадцять, а коли треба тільки захистити
честь — сорок. Ми з секундантом Томмі
зійшлися на сорока.
—    Добре.
—    Чудовий двобій описаний у Пушкіна
*,— пригадав Ейб.— Обидва дуелянти
стали на краю прірви, отож навіть легке
поранення означало смерть.
У Маккіско ці літературні
ремінісценції, видно, не викликали
захоплення, він тільки покліпав очима й
запитав:
—    Що?
—    Може, ви б скупалися в морі — це б
вас підбадьорило.
“ Ні, ні, мені не до купання.— Він
зітхнув, потім додав: — Не збагну,
навіщо я це роблю?
Вперше в житті Маккіско мав зробити
щось справжнє. А що він належав до
людей, для яких світу почуттів не існує,
то, зіткнувшись тепер з ними, вкрай
розгубився.
—- Власне, ми вже можемо йти,— сказав
Ейб, побачивши, що Маккіско зовсім
занепадає духом.
—    Гаразд.— Він відпив із фляжки
добрячий ковток бренді, сунув її до
кишені й майже люто запитав: — А як я
вб’ю його, мене судитимуть?
—    Я перекину вас через італійський
кордон.
Маккіско озирнувся на Розмері, потім,
ніби вибачаючись, промовив до Ейба:
—    Перше ніж іти, я хотів би сказати
вам дещо віч-на-віч.
—    Сподіваюся, що обійдеться без
крові,— зітхнула Розмері.— Ця історія
безглузда від початку й до кінця,
і треба зробити все, щоб до стрілянини
не дійшло.
XI
Внизу, в безлюдному вестибюлі, Розмері
зустріла Кампіона.
—    Я бачив, як ви пішли нагору,—
заговорив він збуджено.— То як він себе
почуває? Коли відбудеться дуель?
—    Не знаю.— їй не сподобався його
тон — неначе йшлося про циркову
виставу з Маккіско в амплуа трагічного
клоуна.
—    їдьмо зі мною. Я замовив машину в
готелі,— сказав він так, як кажуть: «Маю
зайвий квиток».
—    Я не поїду. Не хочу.
—    Чому? Я б нізащо не пропустив
такої події, хоч певен, що це мені
коштуватиме кількох років життя. Ми
можемо, зрештою, все побачити й
віддалік.
—    Запросіть краще містера Дамфрі.
Монокль випав з його ока й цього разу
повис на стрічці, не маючи де сховатися.
Кампіон гордовито випростався.
—    З цією людиною я більше не маю
нічого спільного.
—    На жаль, я поїхати не зможу. Мама
сердитиметься.
Повернувшись до номера, Розмері почула,
як у дру* гій кімнаті рипнуло ліжко, і
місіс Спірс сонно запитала її:
—    Де ти була?
—    Не брав сон, і я виходила. Ти поспи
ще, мамусю.
—    Зайди-но сюди.
Ліжко знову рипнуло. Розмері
здогадалася, що мати сіла. Ввійшовши до
її кімнати, вона розповіла про все, що
сталося.
—    А чом би тобі не поїхати? —
сказала місіс Спірс.— Близько
підходити й справді не слід, але потім,
при потребі, ти могла б і допомогти
чимось.
Розмері вагалась: їй зовсім не
хотілося, щоб хтось побачив, як вона
підглядає, але у сонної місіс Спірс
думки ще плуталися, а в пам’яті жили
спогади з часів, коли вона була
лікаревою дружиною — спогади про нічні
виклики до жертв нещасливого випадку
чи смертельної недуги.
—    Я хочу, щоб ти сама, без мене,
вирішувала, куди тобі йти і що робити.
Зрештою, для рекламних трюків Рейні ти
робила куди важчі речі.
Розмері все ще вважала, що їхати їй ні
до чого, але вона підкорилася чіткому,
твердому голосові матері — як
підкорилася в дванадцять років, коли
цей голос звелів їй увійти до театру
«Одеон» зі службового входу й по? тім
привітав її з успіхом.
Вийшовши на сходи, Розмері побачила, як
від’їхали в автомобілі Маккіско з
Ейбом, і полегшено зітхнула, але в цю
мить з-за рогу з’явилася готельна
машина. Радісно вискнувши, Луїс Кампіон
затяг Розмері досередини.
—    Я навмисне там сховався, а то б
вони не дозволили нам їхати. Я ось і
кінокамеру прихопив.
Вона всміхнулася, не знаючи, що казати.
Він був такий огидний, що вже й огиди не
викликав,— вона просто не сприймала
його як людину.
—    Чому все-таки місіс Маккіско не
сподобалися Дайвери? — спитала вона.—
Адже вони були з нею такі привітні.
—    Тут річ не в тім, сподобалися чи
ні. Вона там побачила щось. А що саме, ми
так і не дізналися через того Барбана.
—    То вас засмутило не це?
—    Ой, та не це, не це,— голос його
затремтів.— Коли ми повернулися до
готелю, сталося ще щось... Але тепер мені
вже однаково — я вмиваю руки!
Слідом за першою машиною вони виїхали
на прибережне шосе, проминули
Жуан-ле-Пен, де у риштуванні стояв новий
будинок казино, і помчали далі на схід.
Минула вже четверта година ранку, і під
сіро-блакитним небом перші рибальські
човни, порипуючи, виходили в
сіро-зелене море. Невдовзі обидві
машини завернули з шосе і берег
залишився позаду.
—    Поле для гольфа! — вигукнув
Кампіон.— От побачите, це буде десь тут!
Він не помилився. Коли Ейбова машина
зупинилася попереду, небо на сході
взялося жовтими й червоними смугами, що
провіщали спеку. Розмері й Кампіон
наказали шоферові поставити машину в
сосновому ліску, а самі рушили попід
деревами, краєм поля, де по вигорілій,
жухлій траві походжали Ейб та Маккіско,
який раз у раз задирав голову, мов
кролик, що принюхується. Невдовзі на
протилежному кінці поля з’явились
якісь постаті — попереду можна було
впізнати Барба-на, за ним
секундант-француз ніс під пахвою
футляр з пістолетами.
Жахнувшись, Маккіско сховався за
Ейбову спину й добряче хильнув із
фляжки бренді. Потім, відсапуючись,
рушив уперед і, певно, налетів би з
розгону на супротивника, що прямував
назустріч, коли б не Ейб, який притримав
його, а сам пішов радитися з французом.
Сонце вже зійшло.
Кампіон схопив Розмері за плечі.
—    Я не витримаю,— застогнав він.—
Це вже занадто. Це вкоротить мені життя
на...
—    Пустіть! — урвала його Розмері і,
відвернувшись, палко зашепотіла
по-французькому молитву.
Дуелянти стали один проти одного. У
Барбана рукав був засуканий по лікоть.
Очі його гарячково поблискували, але
він витер долоню об штани спокійно й
незворушно. Маккіско, якому бренді
додало сміливості, відкопилив губу і з
удаваною байдужістю поводив своїм
довгим носом, доки Ейб не ступив крок
уперед, тримаючи в руці носовичок.
Секундант-француз одвернувся. Розмері,
якій аж дух перехопило від гострого
жалю, скреготала зубами з ненависті до
Барбана.
—    Раз, два, три! — напруженим
голосом відлічив Ейб. Два постріли
пролунали одночасно. Маккіско
похитнувся, але відразу ж випростався.
Обидва дуелянти схи* били.
—    Все, годі! — вигукнув Ейб.
Всі запитливо глянули на Барбана.
—    Я не дістав сатисфакції.
—    Дурниці! Ви дістали її сповна,—
сердито сказав Ейб.— Просто ви самі ще
цього не збагнули.
—    Ваш довіритель відмовляється від
повторного по* стрілу?
—    Облиште, Томмі. Ви затіяли це, і
мій довіритель зробив усе, що від нього
вимагалося.
Томмі зневажливо засміявся.
—    Відстань була просто
сміховинна,— сказав він.-— Я не звик до
таких комедій. Нагадайте своєму прияте*
леві, що він не в Америці.    ’
—    А ви Америку не чіпайте,— досить
різко урвав його Ейб і вже спокійніше
додав: — їй-право, Томмі, все це зайшло
надто далеко.— Вони ще з хвилину тихо
сперечалися, потім Барбан кивнув і
холодно вклонився зда* леку своєму
недавньому супротивникові.
—    А потиснути руки? — спитав
лікар-француз.
—    Вони вже знайомі,— відповів Ейб.
Він обернувся до Маккіско.
—    Ходім, тут більше нема чого
робити.
Коли вони пішли геть, Маккіско на
радощах схопив Ейба за руку.
—    Стривайте-но,— сказав Ейб.— Треба
ж віддати Томмі його пістолет. Він йому
ще знадобиться.
Маккіско простяг пістолет Ейбові.
—    Під три чорти вашого Томмі,—
хвацько сказав він.— Скажіть йому,
нехай іде під...
—    Може, сказати, що ви хочете
стрілятися ще раз?
—    От я й став дуелянтом! — вигукнув
Маккіско, коли вони попрямували
нарешті до машини.— І довів, чого я
вартий. Я зовсім не боявся!
—    Ви були п’яні,— сказав йому Ейб.
—    Аніскілечки!
—    Гаразд, нехай буде по-вашому.
—    А навіть коли й хильнув трохи, то
що?
Самовпевненість його щохвилини
зростала, і він уже
дивився на Ейба з неприязню.
—    То що? — наполягав він.
—    Коли ви цього не розумієте, то й
пояснювати не варто.
—    Невже ви не знаєте, що на війні всі
завжди п’яні?
—    Гаразд, облишмо де.
Але на цьому не закінчилося. Ззаду
почулися квапливі кроки — їх
наздоганяв лікар.
—    Рагсіоп, теззіеигз,— сказав він,
відсапуючись.— Уоиіег-уоідз ге§1ег тез
Ьопогаігез? Наіигеїіетепі с’езі роиг
зоіпз тесіісаих зеиіетепі;. М. ВагЬап
п’а ^и’ип Ьіііеі сіє тіїїе еї пе реиі
раз Іез ге^іег еі Гаиіге а Іаіззе зоп
рогіе-топпаіе сЬег Іиі *.
—    Француз є француз,— зауважив Ейб,
потім спитав лікаря: — СошЬіеп? HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark3" 3 .
—    Я сам заплачу,— озвався Маккіско.
—    Не треба, в мене є. Ми всі
ризикували однаково.
Поки Ейб розраховувався з лікарем,
Маккіско раптом
кинувся в кущі й почав блювати. Вийшов
він ще блідіший і ніби на чужих ногах
поплентав слідом за Ейбом до машини, що
чорніла на тлі вже зовсім рожевого
ранкового неба.
А в сосняку лежав, судомно хапаючи
ротом повітря, Кампіон — єдина жертва
дуелі, і Розмері, істерично сміючись,
штурхала його під бік носаком сандалі.
Вона заспокоїлася аж тоді, коли він
підвівся й пішов,— для неї тепер важило
тільки одне: за кілька годин вона
побачить на пляжі того, кого подумки
все ще називала Дайвером.
XII
Вшістьох вони сиділи у «Уоізіпз» HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark4" 4 , чекаючи Ніколь,— Розмері,
Норти, Дік Дайвер і двоє молодих
музикантів-французів. Сиділи й
придивлялися до відвідувачів
ресторану. Дік твердив, що жоден
американець, за винятком його самого,
не вміє спокійно поводитися на людях,
і вони шукали прикладу, щоб спростувати
його слова. Та, як на те, за десять
хвилин не знайшлося нікого, хто,
ввійшовши до залу, не підніс би,
скажімо, руки до обличчя.
—    Даремно ми відмовилися від
нафабрених вусів,— зауважив Ейб.— Та
все-таки я не згоден, що в цілому Парижі
тільки Дік уміє поводитися спокійно...
—    Так, тільки я! — наполягав Дік.
—    Хіба що коли тверезий.
Якийсь охайно вдягнений американець і
дві його супутниці, невимушено
розмовляючи, влаштувалися за сусіднім
столиком. Раптом американець відчув, що
на нього дивляться,— і його рука
відразу сіпнулася вгору й почала
поправляти бездоганно зав’язану
краватку. Інший чоловік, що, стоячи
посеред залу, наглядав собі місце, раз у
раз поплескував себе по щоці, а його
супутник крутив між пальцями згаслу
сигарету. Власникам окулярів, вусів та
борідок велося краще, бо мали чим
бавитись, а ті, хто не мав цього,
потирали підборіддя чи посмикували
себе за кінчик вуха.
До зали ввійшов уславлений генерал, і
Ейб, розраховуючи на вест-пойнтську
муштру, якої після року навчання вже не
витравиш нічим, побився з Діком об
заклад на п’ять доларів.
Генерал стояв, звільна опустивши руки,
і чекав, доки йому знайдуть місце. Та
ось він одвів одну руку назад, як
стрибун перед розгоном, і Дік уже
видихнув: «О!», вирішивши, що той
втратив самовладання, але генералова
рука знов опустилася й повисла. Всі
полегшено зітхнули — вони даремно
хвилювалися, офіціант уже підсував для
нього стілець... І тут переможець, немов
у раптовій люті, різким рухом почухав
свою сиву чуприну.
—    От бачите? — самовдоволено сказав
Дік.— Я — єдиний!
Розмері щодо цього анітрохи не
сумнівалась, а Дік, знаючи свою вдячну
аудиторію, з’єднав усіх у таку дружню й
веселу компанію, що Розмері просто не
помь чала нікого й нічого довкола. Вони
вже два дні були в Парижі, але, власне,
все ще ніби сиділи під пляжним
парасолем. Іноді Розмері, яка ще не
бувала на пишних прийомах у Голлівуді,
ніяковіла в незвичному оточенні —
як-от учора на балу Пажеського корпусу;
але Дік допомагав їй призвичаюватися,
вітався з двома-трьома обраними
особами — а в Дайверів, здавалося,
скрізь були знайомі, з якимй вони,
проте, довго не бачилися («Де це ви
пропадали?») — і відразу ж замикалися в
колі свого товариства, вбиваючи
настирливих чужинців зброєю іронії —
легким, але рішучим соир сіє £гасе
HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark5" 5 . Незабаром Розмері вже
здавалося, ніби й вона сама колись
знала цих неприємних людей, але потім,
зрозумівши, чого вони варті,
відштовхнула їх, викреслила із свого
життя.
Компанія Діка була типово
американська, та іноді здавалося, що
нічого американського в ній немає. Він
повертав своїм друзям їхнє власне «я»,
затерте компромісами бозна-скількох
років.
У прокуреній, насиченій запахом страв
напівтемряві ресторану заяснів
блакитний костюм Ніколь — наче
знадвору зненацька зазирнуло яскраве
літнє небо. Прочитавши в очах друзів
захоплення її вродою, Ніколь