Ніч лагідна - 07

Британію.
показуючи його десяткам очей. Якусь
хвильку вони зовсім не танцювали,
тільки стояли, пригорнувшись одне до
одного. А над ранок вони лишилися на
мить самі, і її молоде вологе тіло,
прагнучи вирватися з набридлої одежі,
припало до нього серед вішалок з
капелюхами й накидками...
А найсмішніше було потім, коли вони
вшістьох, вершки товариства, найкраще,
що від нього лишилося, стояли в
напівтемному вестибюлі «Рітца» й
переконували нічного швейцара, що
супроводять генерала Першінга і що
генералові, який стоїть за дверима,
хочеться ікри й шампанського. «А з
генералом жарти кепські, у нього знаєте
яка армія?!» Ошалілі офіціанти
повигулькували немов з-під землі,
накрили стіл тут-таки, у вестибюлі, і на
порозі постав генерал Першінг — Ейб, а
всі виструнчилися й забурмотіли на
знак вітання якісь уривки воєнних
пісень. Розчаровані й ображені
офіціанти покинули їх напризволяще, і
тоді компанія збудувала для них пастку
— величезну, химерну споруду з меблів,
які були під рукою, що нагадувала
ідіотські машини на малюнках
Гольдберга. На Ейба вона; однак, не
справила належного враження.
—    Краще було б украсти в музикантів
пилку і...
—    Ну, все, годі,— перебила Мері.—
Якщо Ейб заговорив про пилку, значить —
час додому.— І стурбовано пояснила
Розмері:
—    Мені треба забрати його додому.
Якщо він завтра об одинадцятій не сяде
на поїзд, то спізниться на пароплав. А
від цієї поїздки залежить його
майбутнє. Та якщо я почну зараз
сперечатися з ним, він зробить усе
навпаки.
—    Може, я спробую його переконати? —
запропонувала Розмері.
—    Гадаєте, у вас вийде? — із
сумнівом сказала Мері.— А втім —
спробуйте, може, й вдасться.
До Розмері підійшов Дік.
—    Ми з Ніколь збираємось додому і,
може, й ви поїдете з нами?
У сірій передсвітанковій імлі її
обличчя було блідим і втохмленим. На
щоках, вдень рум’яних, виступили темні
плями.
—    Не можу,— сказала вона.— Я
пообіцяла Мері залишитися, бо інакше
Ейб взагалі не піде спати. Ви б не могли
допомогти?
—    Вам уже пора знати, що в таких
справах нічим не зарадиш,— повчально
зауважив він.— Якби де було за
студентських часів і якби ми з Ейбом
мешкали в одному гуртожитку, а він
напився вперше в житті,— можна було б
спробувати. А тепер справа марна.
—    Все одно, я мушу залишитися,—
майже визивно відповіла Розмері.— Він
обіцяв, що піде спати, якщо ми заїдемо з
ним спершу на Головний ринок.
Дік квапливо поцілував їй руку в згині
ліктя.
—    Ви ж дивіться, не відпускайте
Розмері саму,— сказала Ніколь,
прощаючись з Мері.— Ми відповідаємо за
неї перед її мамою.
Потім Розмері, Норти, а з ними і якийсь
ньюаркський фабрикант пискавок до
ляльок, всюдисущий Колліс і власник
нафтової свердловини, огрядний,
чепуристий індіанець на ім’я Джордж Т.
Коніцілі, їхали у фургоні з морквою.
Морква, щойно з городу, напоювала
темряву солодкими пахощами землі. Коли
фургон опинявся в сутіні між рідкими
вуличними ліхтарями, Розмері, яка
сиділа на самому вершечку, насилу
розрізняла своїх супутників. їхні
голоси долинали здалеку, наче вони
їхали не з нею, а окремо, і їм не дано
було відчувати того, що відчуває вона,
бо ж вона серцем і душею була з Діком,
жалкувала, що лишилася з Нортами, а не
лежить у своєму ліжку, відділена від
Діка лише стінами коридора, а ще більше
жалкувала, що його немає поруч, у хмарі
теплих земляних випарів.
—    Не лізьте сюди! — крикнула вона
Коллісові.— Морква посиплеться.— І
запустила морквою в Ейба, який,
по-старечому зігнувшись, сидів поряд з
візником.
А потім нарешті її везли додому. В
залитому сонцем небі над Сен-Сюльпіс
ширяли голуби. Нараз уся компанія
вибухнула сміхом — справді-бо,
перехожі вважають, що вже настав ясний
теплий ранок, а насправді ще триває
вчорашня ніч!
«От і я прогуляла цілу ніч,— подумала
Розмері.— Але без Діка це зовсім
нецікаво».
їй стало трошки прикро й сумно, але тут
увагу її привернула якась зелена маса,
що рухалася попереду. То на Єлисейські
Поля перевозили величезний розквітлий
каштан; він лежав, приторочений до
довгої вантажної платформи, і аж
трусився від сміху, немов напрочуд
красива людина, яка потрапила в
незручне становище, але знає, що й тут
лишається красивою.
Зачарована видовищем, Розмері раптом
подумала, що вона й каштан чимось схожі;
ця думка потішила її, вона засміялася, і
все знову стало на своє місце.
XIX
Поїзд відходив об одинадцятій з
Сен-Лазарського вокзалу. Ейб сам-один
стояв під скляним, закіптюже-ним
склепінням, цією пам’яткою сімдесятих
років, епохи Кришталевого Палацу; руки,
землисто-сірі після безсонної п’яної
ночі, він тримав у кишенях, щоб не видно
було, як вони тремтять. Він був без
капелюха, недбало зачесане волосся
куйовдилось. Важко було впізнати в
ньому людину, яка ще два тижні тому
засмагала на пляжі Госса.
Було ще рано. Він дивився на вокзальну
метушню, поводячи тільки очима,
неспроможний навіть ворухнути бровами
— нерви не витримали б найменшого
фізичного зусилля. Повз нього
пропливли новенькі валізи; маленькі
волохаті чоловічки, його майбутні
супутники, перегукувалися волохатими,
сиплими голосами.
Коли він подумав, чи встигне в буфеті
похмелитися, і пальці вже намацали в
кишені пачку липких тисячо-франкових
банкнот, його блукаючий погляд
натрапив на Ніколь, що саме піднялася
сходами на перон. Ейб уже не зводив з
неї очей, читаючи її думки з виразу
обличчя: коли бачиш людину, на яку довго
чекав і яка сама ще тебе не помітила, то
здається, що обличчя її виказує щось
потаємне, доти тобі невідоме. Ніколь
трошки супилася, вона думала про своїх
дітей, линула до них не розумом, не
серцем, а отим інстинктом самиці, який
спонукає кішку лапою перевіряти, чи всі
кошенята при ній.
Цей вираз зник, коли вона побачила Ейба;
в тьмяному світлі, що сіялося крізь
брудне склепіння, він мав жалюгідний
вигляд, і страшно було дивитися на
синці, що проступали крізь засмагу під
його очима. Вони сіли на лаву.
— Я прийшла, бо ви просили прийти,—
сказала Ніколь, ніби виправдуючись.
Ейб, видно, забув, коли й навіщо він її
про це просив, але Ніколь це не
збентежило — вона ладна була просто
посидіти тут, роздивляючись на
пасажирів.
—    О, я вже бачу, хто буде першою
красунею на вашому кораблі. Ота дама,
яку проводжає стільки чоловіків... Вам
ясно, чому вона купила собі таку сукню?
— Ніколь дедалі збуджувалась.— Тільки
перша красуня трансокеанського рейсу
могла вподобати таке вбрання. Ви
розумієте чому? Ні? Та прокиньтеся ж! Це
сукня з підтекстом, уже сама тканина, з
якої її пошито, має якусь романтичну
історію, а у відкритому морі неодмінно
знайдеться самотній чоловік, який
захоче ту історію вислухати!
Останні слова Ніколь випалила
скоромовкою й замовкла. Як на неї, ця
тирада і так була задовга, і Ейб,
дивлячись на її серйозне, напружене
обличчя, вже сумнівався, чи говорила
вона взагалі. Він примусив себе
випростатися і, сидячи, прибрав позу
людини, що стоїть иа повен зріст.
—    Пам’ятаєте оту вечірку, на яку ви
мене потягли? Здається, то було на святу
Женев’єву...— почав він.
*— Пам’ятаю. Там було весело, адже так?
—    Тільки не мені. Цього року мені з
в5ми взагалі не було весело. Я втомився
від вас обох, і якщо це не помітно, то
тільки тому, що ви ще більше втомилися
від мене,— самі знаєте, як це буває.
Якби в мене ще лишалися якісь
поривання, я завів би собі нових
знайомих.
Ніколь відповіла ударом на удар, і
виявилося, що й її оксамитові рукавички
можуть здерти шкіру.
—    Даремно ви заїдаєтеся, Ейбе, це ж
безглуздо. До того ж ви так не думаєте.
Поясніть краще, чому ви раптом махнули
на все рукою?
Ейб відповів не зразу, йому дуже
хотілося відкашлятись і висякатись.
—    Певно, мені все остогидло. Та й
надто далеко треба повертатися, щоб
розпочинати свій шлях знову.
Чоловік любить розігрувати перед
жінкою безпорадну дитину, але це рідко
йому вдається, коли він справді
безпорадний, як дитина.
—    Це не пояснення,— відрізала
Ніколь.
Ейбові ставало гірше, в голову лізли
тільки прикрі, колючі слова. Ніколь,
певно, вирішила, що краще вже сидіти і
дивитися просто себе, поклавши руки на
коліна. На якийсь час вони
відособилися, розлетілися в різні боки,
кожне в свій простір, під своє, тільки
йому
видне синє небо. Вони не були коханцями
й тому не мали минулого, не були
подружжям і тому не мали майбутнього; а
проте аж до сьогоднішнього ранку
Ніколь тільки Діка любила більше, ніж
Ейба, а Ейб не один рік носив глибоко в
серці кохання до Ніколь, у якому і сам
собі боявся признатися.
—    Я втомився жити в жіночому
світі,— кинув він. раптом.
—    То чом би вам не створити свій
власний світ?
—    Я втомився від друзів. Людині
потрібні не друзі, а підлабузники.
Ніколь спробувала примусити велику
стрілку вокзального годинника оббігти
циферблат, але Ейб не вгавав:
—    Ви хіба не згодні?
—    Я жінка, моє діло з’єднувати й
скріплювати.
—    А моє — ламати й руйнувати.
—    Напиваючись, ви руйнуєте тільки
самого себе,— холодно мовила вона і,
вже починаючи боятися його, безпорадно
озирнулася.
На вокзалі полюднішало, але нікого із
знайомих начебто не було. Та ось вона
полегшено зітхнула, бо помітила високу
дівчину із солом’яно-жовтим волоссям,
що прилягало до голови, як шолом.
Дівчина вкидала листи в поштову
скриньку.
—    Мені треба побалакати з тією
дівчиною, Ейбе. Ейбе, та прокиньтеся!
Дурник, ви дурник.
Він байдуже простежив за нею очима.
Коли Ніколь підійшла до дівчини, та
якось злякано відсахнулася, і Ейбові
здалося, що він десь уже бачив її.
Скориставшись з відсутності Ніколь,
він хапливо відкашлявся у хусточку,
потім гучно висякався. Ставало тепліше,
і білизна на ньому вже просякла потом.
Його руки так трусилися, що він поламав
три сірники, перше ніж запалив
сигарету. Він відчув, що вже несила
терпіти, що йому конче треба випити. Та
тільки-но він це вирішив — як
повернулася Ніколь.
—    Невеличке непорозуміння,—
скривилася вона.— Скільки разів вона
запрошувала мене в гості, а тут, на тобі,
і розмовляти не схотіла. Дивилася на
мене так, ніби я зачумлена.— її
короткий нервовий сміх прозвучав на
двох високих нотах — наче хтось
натиснув пальцями на клавіші
фортеп’яно.— Ось вам і людська
щирість.
—    Все лихо в тому, що коли ти
тверезий, тобі ні з ким не хочеться
знатись, а коли ти п’яний — ніхто не
хоче знатися-з тобою.
—    Це ви про мене? — Ніколь знову
засміялася. Випадок з дівчиною чомусь
повернув їй гарний настрій.
—    Ні, про себе.
—    Отож-бо. А я люблю людей, люблю
бути серед людей. Люблю...
Вона раптом помітила Розмері й Мері
Норт, які повільно йшли пероном,
виглядаючи Ейба. Голосно гукаючи їм:
«Сюди! Сюди!», вона радісно замахала їм
згортком, у якому були куплені для Ейба
носовики.
Потім вони втрьох ніяково стояли перед
Ейбом, приголомшені його могутньою
особистістю, що височіла перед ними,
немов руїна корабля,— бо, незважаючи на
свою слабість і потурання їй,
спустошений і озлоблений, він усе-таки
лишався особистістю, і вони не могли не
схилятися перед його величною гідністю
і творчими здобутками, хай навіть
безладними, нерівноцінними, а тепер уже
й перевершеними. Але їх лякала ще не
вичерпана сила його волі, бо раніше то
була воля до життя, а тепер — до
самознищення.
Нарешті з’явився в усьому своєму
блиску Дік Дайвер, і три жінки з
радісними вигуками кинулися до нього,
ладні, мов мавпочки, стрибнути йому на
плечі, вмоститися на його прекрасному
капелюсі чи повиснути на головці його
трості. Тепер хоч на хвилину можна було
забути про те, як страшенно занепав Ейб.
Дік миттю збагнув становище. Щоб
розрадити їх, він звернув їхню увагу на
вокзальну метушню, на дива й таємниці
вокзального життя. Неподалік прощався
гурт американців, їхня розмова
нагадувала булькіт води, що ллється у
велику старомодну ванну. Тут, на
вокзалі, за стінами якого лишився
Париж, здавалося, що море зовсім поряд,
і воно вже впливало на людей,
оновлювало їх, перебудовувало на новий
лад молекули в їхніх клітинах.
У американців, коли вони виходили на
перон, обличчя були якісь нові,
просвітлені, зосереджені — обличчя
людей, що не обтяжують себе зайвими
думками або звикли до того, що хтось
думає за них. Якщо серед них траплявся
англієць, то він одразу вирізнявся
гострим, пильним поглядом. Коли ж
американців на пероні зібралося
багато, ореол доброчинності й
багатства над ними побляк, залишився
тільки сірий наліт національної
однаковості, що заважав і їм, і
стороннім спостерігачам розрізняти
окремі обличчя.
—    Діку, поглянь! — скрикнула раптом
Ніколь і схопила його за руку.
Дік обернувся і встиг побачити сцену,
що розігралася під дверима пульмана за
два вагони від них, різко порушивши
звичний ритуал прощання. Молода жінка
із зачіскою, схожою на шолом, та, до якої
недавно підходила Ніколь, відсахнулася
раптом від чоловіка, з яким розмовляла,
якось дивно пригнувшись, відскочила
вбік, хапливо намацала щось у своїй
сумочці, і два револьверних постріли
розкололи вузький простір перону.
Майже водночас розлігся пронизливий
свист локомотива, і' поїзд рушив, умить
заглушивши відлуння пострілів. Ейб ще
раз помахав з вікна —-■ він взагалі не
помітив нічого. Перше ніж натовп
зімкнувся, вони ще побачили, що кулі
влучили: чоловік, у якого стріляли,
важко осів на перон.
Поки поїзд зупинявся, минула, здається,
вічність. Ніколь, Мері й Розмері чекали
в кінці перону, а Дік протовпився
наперед. Повернувся він хвилин через
п’ять, а натовп тим часом розділився:
хто пішов за ношами з пораненим, а хто —
за дівчиною, що йшла, бліда, але рішуча,
між двома досить-таки розгубленими
жандармами.
—    Це Марія Уолліс,— збуджено
повідомив Дік.— А він — англієць, важко
було з’ясувати, хто саме, бо куля
пробила паспорт.— Вони швидко
простували до виходу, підхоплені
людською юрмою.— Я дізнався, до якого
поліцейського відділка її ведуть, і
зараз піду туди.
—    У неї в Парижі сестра,— відказала
Ніколь.— Треба найперше подзвонити їй.
Як це ми відразу не здогадалися!
Чоловік її сестри — француз, він може
зробити куди більше, ніж ми.
Дік повагався хвильку, а тоді хитнув
головою і наддав ходи.
—    Стривлй! — гукнула йому Ніколь.—
Це ж безглуздо. Чим ти можеш зарадити,
та ще й з твоєю французькою мовою?
—    Подбаю принаймні, щоб з нею
по-людськи поводилися.
—    її однаково не відпустять, це
зрозуміло,— впевнено сказала Ніколь.—
Вона ж таки стріляла в того чоловіка.
Найкраще — зразу ж подзвонити Лорі,
вона владнає все краще за нас.
Діка це не переконало, крім того, він
трошки хизувався перед Розмері.
—    Почекайте,— рішуче кинула Ніколь
і попрямувала до телефонної будки.
—    Ну, коли вже Ніколь береться, нам
можна не втручатися,— з лагідною
іронією зауважив Дік.
Вперше того ранку він і Розмері швидко
перезирну-лися, шукаючи підтвердження
вчорашнім почуттям. На мить обом
здалося, що все їм тільки наснилось, але
відразу ж кохання знову знялося теплою
хвилею й запульсувало, застугоніло...
—    Ви любите допомагати людям,
правда? — сказала Розмері.
—    Та ні, тільки вдаю.
—    Моя мама теж любить усім
допомагати, але, звичайно, в неї менше
можливостей.— Вона зітхнула.— Мені
іноді здається, що я найбільша егоїстка
в світі.
Згадка про матір уперше роздратувала
Діка. Йому захотілось позбутися цієї
незримої опіки, раз і назавжди
позбавити їхні стосунки того присмаку
дитячої наївності, що його навмисне чи
ненавмисне рносила в них Розмері. Він
усвідомив, однак, що ця досада лише вияв
слабості,— а чим обернеться потяг
Розмері до нього, якщо він бодай на мить
утратить владу над собою? Не без страху
він відчув, що все вповільнюється; а тим
часом такі стосунки не можуть застигти
на місці, вони мусять рухатись — як не
вперед, то назад. Йому раптом спало на
думку, що Розмері тримає кермо
впевненіше, ніж він.
Перше ніж він дійшов якогось рішення,
повернулася Ніколь.
—    Я поговорила з Лорею, вона ще
нічого не знала. Боже, ви б чули її голос
— він то завмирав, то знов озивався,
наче вона от-от знепритомніє. Вона каже,
що ще звечора її щось гнітило.
—    Цій Марії виступати б у
Дягілєва,— лагідно всміхнувся Дік,
намагаючись заспокоїти жінок.— Це була
справді балетна сцена — така
хореографія, такий ритм... Чи зможе
тепер хтось із нас дивитись, як
відходить поїзд, і ле чути пострілів?
—    А мені шкода цього бідолаху,—
сказала Ніколь.— Тепер зрозуміло, чому
Марія так дивно розмовляла зі мною —
подумки вона вже стріляла.
Вона засміялася, а за нею й Розмері, хоч
обидві були налякані й хотіли, щоб Дік
прокоментував цю пригоду, звільнивши
їх від необхідності давати їй власні
оцінки. Це бажання було, щоправда, не
зовсім свідомим, надто у Розмері, яка
змалку звикла чути відлуння таких
пострілів у буденних розмовах. Проте і
її приголомшила безповоротність того,
що сталося. Але Дік, вибитий з колії
новим почуттям, утратив здатність
перетлумачувати події мовою карнавалу,
тож його супутниці, відчуваючи, що їм
чогось бракує, перейнялись якоюсь
невиразною тривогою.
А потім, наче нічого й не сталося, життя
Дайверів та їхніх друзів влилося у
вуличний вир.
Сталося, однак, багато,— від’їзд Ейба,
а потім і Мері, яка того ж дня вирушила
до Зальцбурга, поклав край безжурному
паризькому життю. А може, край йому
поклав виляск пострілів, фінал
казна-якої трагедії. Ці постріли вони
вже не могли забути; на вулиці, чекаючи
таксі, вони почули їхнє відлуння в
похоронному дуеті носіїв, що стояли
неподалік:
—    Ти аз уи 1е гєуоіуєг? II еіаіі ігез
реііі, угаіе регіе, и п ]оиеі.
—    Маіз азвег риіззапі,— розважливо
відказав другий носій.— Ти аз уи за
сЬешізе? Аззег сіє зап§ роиг зе сгоіге а
1а £иегге
XX
Над площею густа хмара вихлопних газів
повільно розжарювалася в промінні
липневого сонця. Від цього страшенного
марева годі було втекти за місто:
навіть думка про втечу була безглузда,
вона тільки малювала в уяві дороги,
паралізовані такою самою смердючою
задухою. За сніданням у відкритому кафе
навпроти Люксембурзького саду в
Розмері почалося місячне; вона
нервувала, почувалася втомленою й
кволою — видно, передчуття цього й
спонукало її звинуватити себе в
егоїзмі під час розмови на вокзалі.
Дік навіть не помітив зміни її настрою;
глибоко засмучений, він був більше ніж
звичайно зайнятий собою, і це робило
його сліпим до всього довкола, гасило
звичні спалахи уяви, які живили його
думки чи рішення.
За кавою до них приєднався італієць,
учитель співу, який мав провести Мері
Норт на поїзд; коли вони попрощалися й
пішли, Розмері теж підвелася — їй треба
було па студію, на ділову зустріч.
—    Будь ласка,— згадала вона,— якщо
вас застане тут Колліс Клей, отой
хлопець з Півдня, перекажіть йому, що я
не могла чекати. Хай подзвонить мені
завтра.
її дитяча легковажність — реакція на
недавні переживання — нагадала
Дайверам про їхніх дітей, про почуття,
до яких сторонні не допускалися, і
Розмері була покарана.
—    Краще попросіть офіціанта,—
суворо й сухо промовила Ніколь.— Ми не
маємо наміру лишатися тут.
Розмері зрозуміла, але не образилася.
—    Ет, вже як буде. До побачення, любі.
Дік попросив рахунок; кілька хвилин
Дайвери відпочивали, розслабившись,
покусуючи зубочистки. Потім обоє
вимовили водночас:
—    Ну що ж...
Ніколь ледь скривилася у гіркій
гримасі,— ніхто, крім Діка, не помітив
би того, і він міг удати, що нічого не
бачив. Про що думала Ніколь? Розмері
тільки подовжила собою той список осіб,
якими Дік «опікувався» останні кілька
років; серед них був клоун-француз, Ейб
і Мері Норти, пара танцівників,
письменник, художник, комедійна
акторка театру «Гран-Гіньйоль»,
напівбожевільний педераст з
Російського балету, обдарований тенор,
якого Дайвери на рік посилали
навчатися в Мілан. Ніколь добре знала,
як багато важила для всіх цих людей
його щира приязнь; але вона знала також,
що, відколи вони одружилися, Дік жодної
ночі не провів без неї — за винятком
хіба того часу, коли вона родила. З
іншого боку, він був наділений
притягальною силою, яка шукала собі
застосування,— людина, обдарована
такою чарівливістю, випромінює її
часом несамохіть, приваблюючи до себе
тих, хто їй зовсім не потрібен.
Завжди, залишаючись з Ніколь, Дїк
немовби заново відкривав для себе той
щасливий факт, що він і вона — єдине
ціле; але цього разу, замкнутий у собі,
він ні словом, ні жестом не виказував
таких почуттів.
Колліс Клей, «отой хлопець з Півдня»,
з’явився в тісному проході між
столиками й ще здалеку панібратськи
помахав Дайверам рукою. Такі манери
шокували Діка; він не любив, коли
знайомі вітали його вигуком «Привіт!»,
коли при ньому зверталися тільки до
Ніколь чи при Ніколь — тільки до нього.
Він надавав такого значення стосункам
з людьми, що в кепському настрої волів
не зустрічатися з ними; найменшу
нетактовність він сприймав як виклик
своїй життєвій філософії.
Колліс, не тямлячи, що з’явився на бал
без краватки, сповістив про свою появу
словами:
—    Я, здається, запізнився — пташка
випурхнула!
Дік ледве стримався, обурений тим, що
Колліс не сказав спершу кількох
приємних слів Ніколь.
Вона майже відразу пішла, а Дік ще
посидів з Кол-лісом, допиваючи своє
вино. Взагалі йому подобався цей
хлопець із повоєнної парості — він
усе-таки приємно відрізнявся від
більшості південців, з якими Дікові
доводилося спілкуватись у Нью-Хейвені
десять років тому, його розважали
теревені Колліса і те, як повільно й
старанно він набивав свою люльку. Було
вже пополудні, і няньки з дітьми
сходилися до Люксембурзького саду;
вперше за багато місяців Дік отак
безвільно віддався плинові часу.
Раптом він похолов, збагнувши, про що
так довірчо говорить Колліс:
—    ...вона зовсім не така свята, як
вам, певно, здається. Я й сам спочатку
так думав, поки вона не вскочила в
халепу з одним моїм приятелем, коли ми
їхали з Нью-Йорка в Чікаго, на
Великдень... Цей хлопець, Хілліс, видно,
закохався в неї на балу в Нью-Хейвеиі по
вуха, а з нею в купе була моя сестра. Ну
от, сестра бачить, що вони з Хіллісом аж
умлівають — так хочуть лишитися вдвох,
і по обіді перейшла до нашого купе
пограти в карти. Години за дві виходимо
ми в коридор і що ж: Розмері з Біллом
Хіллісом стоять і сперечаються з
кондуктором, а Розмері біла, як полотно.
Виявляється, вони замкнулися в купе,
опустили штори, і, видно, часу не гаяли,
а тут нагодився кондуктор перевіряти
квитки. Він постукав у двері, а вони
вирішили, що це ми їх дражнимо, й не
хотіли відчиняти, а коли відчинили,
кондуктор уже знавіснів. Прискіпався
до Хілліса, чи тут його місце і чи
Розмері його дружина, а якщо ні, то чому
воьш замкнулися. Хілліс теж не стерпів,
кричить, що вони нічого поганого не
робили, що кондуктор образив Розмері, а
за таке можна і в пику дати. Я бачу,
справа кепська, пахне смаленим.
Втрутився, насилу їх угамував — і досі
дивуюся, як це мені вдалося.
Щось надламувалося в Діковій душі, поки
він слухав, поки уявляв собі все до
найменших подробиць, майже заздрячи
спільному сорому, що його ті двоє
зазнали в коридорі. Вже самої згадки
про когось третього, хай навіть
забутого, але третього, хто ввірвався
раптом у його стосунки з Розмері,
вистачило, щоб він остаточно втратив
рівновагу і захлинувся в хвилях болю,
туги, розпачу й жаги. Чиясь рука на
обличчі Розмері, швидке дихання... Сліпа
лють перед замкнутими дверима і
трепетна, гаряча таємниця — за ними.
«Дозвольте, я опущу штору?»
«Будь ласка. Світло й справді ріже очі».
Тим часом Колліс Клей вже розводився
про діяльність студентських товариств
— тим же голосом, з тими ж інтонаціями.
Дік розумів, що хлопець кохає Розмері,
але якимсь дивним, незрозумілир Дікові
коханням. Випадок з Хіллісом, певно, не
справив на нього особливого враження,
хіба що відкрив очі на приємну істину,
що і Розмері «людина».
— В «Кістках» HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark6" 6  зібралися чудові хлопці,—
розповідав він.— Та й не тільки там. Але
Нью-Хейвен тепер так розрісся, що
багатьом доводиться, на жаль,
відмовляти.
«Дозвольте, я опущу штору?»
«Будь ласка. Світло й справді ріже очі».
...Дік поїхав через весь Париж до свого
банку. Перше ніж виписати чек, він
окинув поглядом довгий ряд конторських
столів, зважуючи, кому із клерків дати
його на підпис. Потім його захопив сам
процес писання, і, схилившись над
конторкою, він заходився старанно, раз
у раз оглядаючи перо, виводити літеру
за літерою. На хвильку звів очі —
неуважно глянув на віконце пошти,— а
тоді знову забув про навколишній світ,
зосередивши увагу на каліграфії.
Він усе ще не вирішив, до кого
звернутися,— хто найменше здатний
помітити його бентежний настрій,
найменше схильний до балачок. До
Перріна, влесливого ньюйоркця, який не
раз запрошував його пообідати в
Американському клубі? До іспанця
Касасуса, з яким він щоразу балакав про
одного спільного знайомого, якого вже
років десять не бачив? Чи до Мухгаузе,
який завжди запитував, з чийого рахунку
він хоче зняти гроші — свого чи
дружини?
Проставивши на корінці суму й двічі її
підкресливши, він нарешті вибрав Пірса
— Пірс молодий, перед ним можна трохи й
поблазнювати, бо іноді буває легше
самому розіграти комедію, ніж
дивитись,-як її розігрують на твою
честь.
Спочатку він, однак, підійшов до
поштового віконця. Передаючи Дікові
кореспонденцію, жінка, що сиділа там,
притисла грудьми до столу підхоплений
протягом папірець, і Дік подумав, що
жінки послуговуються своїм тілом
зовсім не так, як чоловіки. Відійшовши
вбік, він почав розривати листи.
Рахунок від німецької фірми за
сімнадцять книжок з психіатрії;
рахунок від Брен-тано; лист із Буффало
від батька, що з роками писав дедалі
нерозбірливіше; листівка жартівливого
змісту від Томмі Барбана, послана з
Ф^еса;-листи від двох лікарів з Цюріха,
обидва написані по-німецькому; спірний
рахунок від тинькаря з Канна; рахунок
від мебляра; лист з Балтімора від
видавця медичного журналу; рекламні
проспекти й запрошення на виставку
поки що невідомого художника; крім
того, три листи на ім’я Ніколь і один
для Розмері, адресований на його
поштовий абонемент.
«Дозвольте, я опущу штору?»
Він підійшов по Пірса, але той саме
прийняв папери від якоїсь дами, і Дік
відчув, що доведеться звернутись до
Касасуса, який сидів за сусіднім столом
і був вільний.
—    Як поживаєте, Дайвере? — радісно
привітав його Касасус. Він підвівся,
вуса його роз’їхалися в усмішці.— У
нас тут нещодавно зайшла мова про
Федерстона, і я згадав про вас. Знаєте —
він тепер у Каліфорнії.
Дік витріщив очі й трохи подався
вперед.
—    У Каліфорнії?!
—    Атож, уявіть собі.
Дік тримав чек у простягнутій руді; щоб
Касасус перейшов до діла, він обернувся
до Пірса і, впіймавши його погляд,
по-змовницькому підморгнув йому — то
була жартівлива гра, розпочата три роки
тому, коли Пірс закрутив роман з однією
литовською графинею. Пірс сяйнув
усмішкою, а Касасус тим часом підписав
чек; він радо затримав би Діка, який
йому подобався, але не знайшов приводу