Ніч лагідна - 12

знайшов, що відповісти. Відвернувшись,
дивлячись на зелене поле, він спробував
затиснути серце в кулак.
—    Все буде гаразд — аби ви знали, як
тут усі вірять у вас. Доктор Грегорі так
пишається вами, що...
—    Я ненавиджу доктора Грегорі.
—    Оце вже даремно.
Світ Ніколь розпався, але це був
примарний, не усталений світ, і під його
уламками ще жило все, що її хвилювало.
Невже лише годину тому вона чекала його
біля входу і надія прикрашала її, мов
квітка на сукні?    ^
...Для нього вбрання моє шовкове і
гудзики золоті, для нього розквітають
нарциси і духмяніє повітря...
—    Звичайно, приємно буде знову
втішатися життям,— безпорадно
пробелькотіла вона.
У неї виникла відчайдушна думка:
сказати йому, яка вона багата, в яких
розкішних будинках зростала, пояснити,
що вона — капітал, і то чималий; на мить
у неї втілився дух її діда, ліверанта
Сіда Уоррена. Та вона подолала спокусу
змішати всі цінності докупи й знову
розмістила їх по їхніх вікторіанських
альковах, хоч їй самій не залишалося
тепер нічого, крім болю та порожнечі.
—    Мені час вертатися. Дощу вже нема.
Дік ішов поряд, гостро відчуваючи її
тугу, і йому хотілося спити дощові
краплі з її щік.
—    Я одержала нові платівки,—
сказала вона.—* Так кортить послухати
їх. Ви коли-небудь чули...
«Сьогодні ж після вечері покладу цьому
край»,— вирішив Дік. Він кляв на чім
світ стоїть Франца за те, що той втяг
його в цю ганебну історію.
Поки Дік чекав у холі, увагу його
привернула постать у береті, схожому на
берет Ніколь, але не покрапленому
дощем, бо, власне, він і не повинен був
захищати від негоди, а прикривав
недавно оперований череп. З-під берета
заблимали очі, побачили Діка,
наблизилися до нього.
—    Вогуоиг, Оосіеиг.
-— Вопіоиг, Мопзіеиг,
—    II Іаіі Ьеаи іетрз.
—    Оиі, шегуеіііеих.
—    Уоиз еіез ісі таіпіепапі?
—    N011, роиг 1а ритее зеиіетепі.
—    АЬ, Ьоп. Аіогз — аи геуоіг,
Мопзіеиг
Радіючи з того, що спромігся впоратися
з розмовою, бідолаха в береті
поплентався далі. Дік чекав. Через
якийсь час сходами спустилася і
підійшла до нього одна з доглядальниць.
—    Міс Уоррен просила переказати
вам, що, на жаль, не зможе зійти. їй
хочеться сьогодні лягти раніше, і вона
повечеряє в себе, нагорі.
Доглядальниця запитливо дивилася на
Діка, немов сподіваючись почути, що міс
Уоррен знову поводиться дивно.
—    Он як. Ну що ж...— Дік проковтнув
слину, намагаючись вгамувати гучне
биття серця.— Нехай відпочиває. Дякую.
Він був здивований і трохи
розчарований. Але так чи інакше, це
розв’язувало йому руки.
Попередивши Франца запискою, що не
залишиться вечеряти, Дік пішов до
трамвайної зупинки. Коли він зійшов на
платформу і останні промені сонця
визолотили рейки й скельця квиткових
автоматів, йому раптом здалося, що все
— і клініка, і платформа — розрослося
до величезних розмірів, а потім
зробилося зовсім маленьким. Це
повторилося кілька разів, і йому стало
страшно. Він зрадів, відчувши під
ногами твердий брук Цюріха.
Він сподівався, що Ніколь озветься
наступного дня, але вона мовчала.
Стривожений, він подзвонив Францо-ві в
клініку й запитав, чи здорова вона.
—    Вона виходила снідати і вчора, і
сьогодні,— відповів Франц.— Була ніби
трохи неуважна, задумана. А чим у вас
тоді скінчилося?
Дік спробував перестрибнути
альпійське провалля, що розділяло
чоловічу й жіночу статі.
—    Та, власне, нічим — в усякому разі,
на мій погляд. Я тримався досить
холодно, але, здається, не настільки,
щоб змінити її ставлення до мене — якщо
воно справді таке, як ви вважаєте.
Можливо, його самолюбство було вражене
тим, що не довелося завдати соир сіє
£гасе.
—    її розмова з доглядальницею
наводить на думку, що вона все ж таки
зрозуміла.
—    От і чудово.
—    Отже, вийшло краще, ніж можна було
сподіватись. Я не помітив якихось ознак
нервової реакції — за винятком хіба
отієї неуважливості...
—    Що ж, тим краще.
—    Чекаю на вас найближчим часом,
Діку.
VIII
Кілька тижнів Дік ходив сам не свій.
Патологічний початок і холоднокровно
розрахований кінець усієї цієї історії
лишили неприємний присмак бездушності.
Ніколь обманули, зігравши на її
почуттях. А що, як такі ж почуття живуть
і в ньому? Йому самому треба тепер
позбуватися солодких мрій — щоночі
снилось, як вона йде стежкою від
клініки, вимахуючи великим солом’яним
брилем.
Якось Дік побачив її не вві сні: він
саме проходив повз готель «Палас», коли
розкішний «ролс-ройс» зупинився біля
вигнутого півмісяцем під’їзду.
Всередині, зовсім маленька порівняно з
величезною машиною і ніби невагома,
підтримувана в повітрі надмірною
потужністю сотні кінських сіл, сиділа
Ніколь з якоюсь молодою жінкою,
очевидно, своєю сестрою. Ніколь
помітила його, і в неї злякано
розтулились уста. Дік торкнувся
пальцями капелюха й пройшов, не
зупиняючись, але на мить усі химери
Гросс-Мюнстера з вереском закружляли
навколо нього в шаленому танку. Кілька
разів він пробував умовляти себе,
докладно аналізував перебіг її хвороби
й доводив, що рецидиви неминучі, як
неминучі життєві конфлікти, що
призводитимуть до них,— виходила
солідна стаття, яка могла б переконати
будь-кого, крім її автора.
Все це тільки зайвий раз переконало
Діка, як глибоко зачеплені його власні
почуття; переконавшись, він почав
гарячково шукати протиотрутних
засобів. Один з них нагодився в особі
телефоністки з Бар-сюр-Оба, яка
подорожувала тепер по Європі від Ніцци
до Кобленца, полюючи чоловіків, що
впадали коло неї в армії, в золоту пору
її життя; другим стала клопітна справа
з оформленням квитка на військове
транспортне судно, що в серпні вирушало
спеціальним рейсом До Сполучених
Штатів; і, нарешті, третім — напружена
робота над коректурою книжки, що восени
мала бути віддана на суд усіх
психіатрів, які знали німецьку мову.
А втім, для Діка ця книжка була вже
вчорашнім днем; йому хотілося
заглибитись у практичні дослідження —
а для цього треба було домогтися нової
стипендії й призначення за обміном до
якої-небудь порядної клініки.
Тим часом від задумав написати нову
монографію: «Спроба послідовної
класифікації неврозів та психозів на
основі обстеження тисячі п’ятисот
випадків із психіатричної практики як
до, так і після Крепеліна,
діагностованих згідно з термінологією
різних сучасних шкіл», з не менш гучним
підзаголовком: «З хронологічним
оглядом полеміки з даного питання».
Ця назва звучатиме по німецькому
просто колосально HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark20" 19 .
Дік неквапно натискав на педалі
велосипеда, раз у раз поглядаючи на
Дан-дю-Міді і примружуючись, коли між
прибережними готелями Монтре
зблискувала дзеркальна гладінь озера.
Серед перехожих він помічав англійців,
які вперше після чотирирічної
переправи з’явилися тут і тепер ходили
групами, роздивляючись довкола пильно
й сторожко, мов герої детективних
романів; напевно, їм здавалося, що за
кожним рогом у цій сумнівній країні на
них чатують добре вишколені німецькі
банди. На руйновищі, що його залишив
після себе сель, кипіла робота,
зводилися нові будинки. В Берні й
Лозанні незнайомі люди не раз питали в
Діка, чи можна цього року чекати
приїзду американців: «Якщо не в червні,
то хоч у серпні?»
На ньому були короткі шкіряні штани,
військова сорочка, спортивні черевики.
В рюкзаку — переміна білизни й
бавовняний літній костюм. На станції
гліонського фунікулера він здав
велосипед у багаж і вмостився з кухлем
пива на терасі станційного буфету, з
якої видно було, як схилом під кутом
вісімдесят градусів повзе вниз
жучок-вагончик. Одне вухо в Діка було
повне закипілої крові ще з
Ла-Тур-де-Пельц, де він раптом почав
чимдуж натискати на педалі, аби довести
собі, що ще не втратив спортивної форми.
Він попросив спирту й промив вухо;
вагон фунікулера тим часом підповз до
перону. Пересвідчившись, що велосипед
на багажній платформі, він закинув свій
рюкзак у нижнє відділення вагона й
увійшов сам.
Вагони гірських колій мають скісну
форму, кут скосу в них приблизно такий,
як у крис капелюха, власник якого воліє
залишатись невпізнаним. Слухаючи, як
булькотить вода, витікаючи з камери під
вагоном, Дік захоплено думав про
дотепність конструкції: камера другого
вагона, що нагорі, наповнюється в цей
час водою, і як тільки гальма будуть
відпущені, той другий, важчий, почне
спускатися, тягнучи вгору свого
двійника. Справді геніально!
Двоє англійців, що сиділи навпроти
Діка, обговорювали надійність троса.
—    Трос англійського виробництва
витримує, як правило, п’ять-шість
років. Позаторік німці перехопили в нас
замовлення, і хочете знати, на скільки
вистачило їхнього троса?
—    Ну, цікаво,
—    На рік і десять місяців. А потім
швейцарці продали його італійцям. Ті не
дуже прискіпуються до якості тросів.
—    Уявляю собі, як підірвала б
престиж Швейцарії аварія фунікулера.
Кондуктор замкнув двері, дав по
телефону сигнал своєму колезі, і вагон,
шарпнувшись, рушив угору, до
малесенької цяточки ген на смарагдовій
вершині. Незабаром низькі дахи
лишилися внизу, і перед пасажирами
почала розгортатися кругова панорама
Во, Вале, Швейцарської Савойї та Женеви.
Центр озера, охолоджуваний
швидкоплинною Роною, був одночасно й
центром усього західного світу. По
озеру плавали лебеді, схожі на човни, й
човни, схожі на лебедів, ніби
несправжні на тлі цієї бездушної краси.
День був погожий, на берегах яскраво
зеленіла трава, тенісні корти курзалу
сліпучо біліли під сонцем. Людські
постаті на кортах не відкидали тіней.
Коли з-за обрію виплив Шільйон і острів
із Салань-йонським замком, Дік поглянув
униз. Фунікулер уже піднявся понад
найвищі будинки узбережжя. Обабіч
колії серед густих кущів виникали нові
яскраві плями квітників. Уся ця буйна
краса була власністю управління
фунікулера, і у вагоні висіла табличка
з написом: «Е)е-їепсе <іе> Иеигз» 1.
Але квіти, що їх заборонялося зривати,
самі лізли досередини вагона і,
відпустивши його нарешті й уклонившись
на прощання, змикалися знову в рожевому
суцвітті. А тим часом у вагон уже
зазирали інші квіти.
В сусідньому відділенні кілька
англійців, стоячи, голосно
захоплювалися панорамою; раптом вони
замовкли й розступилися, шоб
пропустити якусь молоду пару, що,
вибачаючись, пробиралася вниз, до
найнижчого відділення, де сидів Дік.
Юнак був італієць чи француз — очі як в
опудала оленя; дівчина була Ніколь.
Засапані, вони з веселим сміхом
гепнулися на сидіння навпроти Діка,
відтіснивши в куток англійців, і Ніколь
сказала:
—    Привіт!
Вона стала ще вродливішою, і Дік не
зразу збагнув, що в ній перемінилося, аж
потім побачив: у неї нова зачіска, її
шовковисте волосся підстрижене й
завите кучерями. В сиво-блакитному
светрі, в білій тенісній спідниці вона
була ніби перший травневий ранок,
клініка не лишила на ній жодного сліду.
—    У-ух!—видихнула вона.— Ну і
прискіпливий цей контролер! Напевно, на
зупинці нас заарештують. Доктор Дайвер
— граф де Мармора. Господи! — все ще
відсапуючись, вона провела долонею по
новій зачісці.— Розумієте, сестра
купила нам квитки першого класу, інакше
вона не може.— Вони з Марморою
перезирнулися, й Ніколь вигукнула: — А
виявилося, що перший клас зразу за
кабіною водія, справжнісінький
катафалк, на вікнах занавіски на
випадок дощу, і нічого не видно. Але для
сестри головне — показати себе...— Обоє
знову вибухли сміхом, дружнім сміхом
молодості.
—    Куди ви їдете? — спитав Дік.
—    До Ко. Ви теж? — Ніколь оглянула
його одяг.— Це ваш велосипед там,
попереду?
—    Так. У понеділок своїм ходом
з’їду вниз.
—    А мене візьмете на раму, добре? Ні,
справді, візьмете? Мабуть, це так
цікаво...
—    Навіщо, краще я знесу тебе вниз на
руках,— жваво втрутився Мармора.—Або
звезу на роликах... або підкину в
повітря, і ти полинеш униз повільно, як
пір’їнка.
Щастя в очах Ніколь: бути знову
пір’їнкою, а не гирею на нозі, линути в
повітрі, а не борсатися на землі! Вона
поводилася, як на карнавалі: то
маніжилася й прикидалася скромною, то
пускала бісики; та хвилинами на її
обличчя набігала тінь, і в нервово
стиснутих пальцях угадувався
скорботний спогад про недавні
страждання. Дік шкодував, що вони
зустрілися: він занепокоєно думав про
те, що ця зустріч воскресила в її уяві
той світ, з якого їй пощастило втекти.
Він одразу ж вирішив, що зупиниться в
іншому готелі.
Фунікулер несподівано став, і пасажири,
що піднімалися ним уперше, принишкли,
занепокоєні цією зупинкою в небесах.
Виявилося, однак, що затримка потрібна
тільки для того, щоб кондуктор вагона,
що підіймався вгору, і кондуктор
вагона, що. спускався вниз, обмінялися
якимись загадковими повідомленнями. А
потім — знову вгору і вгору, над
лісовою стежкою, над ущелиною і далі
схилом, укритим суцільним килимом
нарцисів — від колії і аж до крайнеба.
Люди, що грали в теніс на прибережних
кортах у Монтре, були тепер дрібні як
макові зернятка. В повітрі було щось
нове. Свіжість? Так, свіжість і музика,
що полинула їм назустріч з готельного
саду, коли вагон підповз до гліонської
станції.
Коли вони пересідали на поїзд, музику
заглушив шум води, пущеної з
гідравлічної камери. Ко лежав майже
просто над ними: тисяча готельних вікон
пломеніли в призахідному сонці.
Але тепер усе було інакше: захеканий
паровозик потяг їх нагору колією, яка
виток за витком угвинчувалася в небо;
відсапуючись, він пробився крізь
низькі хмари, і в клубах паровозної
пари, змішаної з туманом, Дік на хвилину
випустив з очей обличчя Ніколь. Готель
виростав, розростався після кожного
виїка спіралі, а потім вони несподівано
опинилися біля нього, над самісіньким
сонцем.
Дік закинув рюкзак на плече й
попрямував пероном до багажного
відділення по велосипед; Ніколь не
відставала від нього у вокзальній
метушні.
—    Ви хіба не в цей готель? — спитала
вона.
—    Ні, в мене зараз режим
ощадливості.
—    Тоді приходьте до нас обідати.—
Тут виникли якісь клопоти з багажем, а
потім Дік почув: — Познайомтеся, моя
сестра. А це доктор Дайвер із Цюріха.
Дік уклонився жінці років двадцяти
п’яти, високій і ставній.
«Самовпевнена, але вразлива, слабка»,—
вирішив він. Йому вже був відомий цей
тип жінок. З устами, як квітка, а при
тому ніби створеними для вудил.
—    Я навідаюсь після обіду,—
пообіцяв Дік.— Треба ж спер.шу
призвичаїтися до оточення.
Він пішов зі своїм велосипедом,
відчуваючи на собі погляд Ніколь,
відчуваючи всю безпорадність її
першого кохання, відчуваючи, як це
кохання проникає в його самісіньке
серце.
Пройшовши кроків триста вгору, він
завернув до іншого готелю, найняв номер
і хвилин через десять уже мився у
ванній. Ці десять хвилин лишили тільки
невиразний, як з похмілля, шум у голові,
у який часом вривалися чиїсь голоси,
зайві голоси людей, не свідомих того, як
його кохає одна дівчина.
IX
Його чекали, товариству бракувало його.
Він усе ще був для них невідомою
величиною; міс Уоррен та молодому
італійцеві явно нетерпілося
зустрітися з ним, як і Ніколь. З
готельного салону, приміщення,
знаменитого своєю дивовижною
акустикою, винесли меблі, і вийшов
танцювальний зал, але в ньому лишився
невеликий амфітеатр, який заповнили
англійки певного віку, з шарфиками на
шиї, з пофарбованим волоссям і
рожево-сірими від пудри обличчями, а
також певного віку американки в чорних
сукнях та білосніжних перуках, з устами
вишневого кольору.
Міс Уоррен і Мармора сиділи за столиком
у кутку, Ніколь — ярдів за сорок від них
навскоси. Ввійшовши, Дік відразу почув
її голос:
—    Ви мене чуєте? Я говорю нормально,
не кричу.
—    Чую дуже добре.
—    Вітаю, докторе Дайвер.
—    Що це таке?
—    Зверніть увагу: ми вільно
перемовляємося, а люди посеред зали нас
не чують
—    Нас напоумив офіціант,— пояснила
міс Уоррен.— Тут можна розмовляти з
одного кутка в другий, як по радіо.
Тут, на вершині гори, все було
навдивовижу, як на кораблі у відкритому
морі. Незабаром до них приєдналися
батьки Мармори. До сестер Уоррен вони
виявляли повагу — Дік зрозумів із
розмови, що їхні фінансові інтереси
пов’язані з банком у Мілані, який
входить у сферу фінансових інтересів
Уорренів. Але Бебі Уоррен хотіла
говорити з Діком, спонукувана тією
сліпою силою, яка штовхала її до
кожного нового чоловіка, змушуючи до
краю напинати невидиму прив’язь, з
якої вона давно вже готова була
зірватися. Вона сиділа, заклавши ногу
за ногу, часто рознімаючи й схрещуючи
їх знову за характерною звичкою
високих перезрілих дівчат.
—    ...Ніколь мені розповідала, що ви
теж опікувалися нею і в певному
розумінні саме ви допомогли їй одужати.
Але я й досі не збагну, що нам робити з
нею далі,— в санаторії нам нічого
певного не сказали, порадили тільки
якнайменше обмежувати й якнайбільше
розважати її. Я знала, що родина
Марморів відпочиває тут, у Ко, і
попросила Тіно, щоб він зустрів нас
унизу, на станції фунікулера. І ось
маєте — не встигли ми влаштуватись, як
вона потягла його за собою через весь
вагон, мало не по головах пасажирів,—
ну чи не божевільна, га?
—    Нічого божевільного в цьому
нема,— засміявся Дік.— Навпаки,
я^навіть сказав би, що це добра ознака,
вони просто хизуються одне перед одним.
—    Але звідки ж мені знати? В Цюріху,
не встигла я оглянутись, як вона взяла і
обстриглася, бо побачила якесь фото в
журналі мод.
—    Ну й що? В неї шизоїдний тип, а
цьому типові властива ексцентричність.
Вона буде такою завжди.
—    Якою — такою?
—    Кажу ж вам — ексцентричною.
—    Гаразд, як же ж тоді визначити, де
кінчається ексцентричність і
починається божевілля?
—    Про божевілля вже не може бути
мови, запевняю вас. Ніколь здорова і
щаслива.
Бебі знову розняла й схрестила ноги —
вона втілювала всіх отих невдоволених
жінок, які сто років тому кохали
Байрона; і все-таки, незважаючи на
трагічний роман з гвардійським
офіцером, у ній було щось дерев’яне, ба
навіть гниле.
—    Відповідальнісь не лякає мене,—
заявила вона.— Але я просто не знаю, як
мені бути з Ніколь. У нашій сім’ї
ніколи нічого подібного не було.
Очевидно, сестра зазнала сильного
нервового струсу, і я особисто вважаю,
що тут замішаний якийсь хлопець, хоч це,
звісно, тільки здогад. Батько каже, що
застрелив би негідника, якби той
потрапив йому до рук.
Оркестр виконував «Бідного метелика»;
молодий Мармора танцював із своєю
матір’ю. Мелодія була нова і ще не
встигла набриднути. Дік слухав і
дивився на плечі Ніколь; вона жваво
розповідала щось старшому Мар-морі, в
чубі якого чорні пасма чергувались із
сивими, як чорні й білі клавіші рояля.
Плечі Ніколь нагадали Дікові скрипку,—
а потім він подумав про її таємницю,
ганебну і страшну. Ах, метелику... Мить
за миттю спливає, вже недовго лишилось
тобі...
—    Власне кажучи, в мене є один
задум,— вела далі Бебі, чи то
боронячись, чи то наступаючи.— Вам він
може видатися фантастичним, але я
виходжу з того, що мені сказали в
клініці: Ніколь буцімто ще кілька років
повинна перебувати під постійним
наглядом. Не знаю, чи бували ви в
Чікаго...
—    Ні, не бував.
—    Чікаго складається з двох частин
— Північної та Південної, які дуже
відрізняються одна від одної. Північна
частина — район фешенебельний,
аристократичний, ми завжди чи майже
завжди жили саме в цьому районі. Але є
ще багато родин, давніх чікагських
родин — ви розумієте? — які й досі
мешкають у Південній частині. Там є
університет. Декому цей район здасться,
може, надто галасливим, перенаселеним,
одне слово, це не Північна частина. Ви
мене розумієте?
Дік кивнув головою. За ходом її думки
нелегко було встежити, але поки що він
її розумів.
—    Ясна річ, у нас там багато
зв’язків — батько фінансує деякі
дослідження в університеті, заснував
фонд стипендій і таке інше. От я й
міркую: а чом би, повернувшись додому,
не ввести Ніколь у те товариство?
Знання музики й мов допоможе їй
освоїтися, а там, дасть бог, вона
закохається в якого-небудь гарного
лікаря...
Дік мало не зареготав — Уоррени хочуть
купити для Ніколь лікаря! «Чи немає у
вас на прикметі пристойного фахівця? За
грошима діло не стане!» Справді, навіщо
ці клопоти й турботи, коли можна просто
придбати для Ніколь гарненького й
молодого новоспеченого медика?
—    А якщо він не закохається? —
вихопилося в нього,
—    Ет, охочих не бракуватиме.
Танець скінчився, і всі поверталися на
свої місця. Але Бебі встигла пошепки
додати:
—    У цьому, власне, й полягає мій
задум. Але де ж Ніколь, я її не бачу.
Пішла до себе нагору, чи що? Знову її
витівки. Ну що мені робити? Я ніколи не
певна —■ чи це примха, чи треба бігти
її шукати.
—    Може, вона просто захотіла побути
на самоті. Після тривалої самотності
людині важко звикнути до натовпу.—
Побачивши, що міс Уоррен не слухає його,
він урвав пояснення.— Я піду пошукаю
її.
Простір навколо готелю оточувало
кільце туману — враження було таке,
наче весною в кімнаті з опущеними
занавісками. Здавалося, за тим кільцем
уже немає нічого живого. Дік пройшов
повз вікна підвалу, в якому
хлопці-розсильні, сидячи на ліжках,
грали в карти за пляшкою іспанського
вина. Коли він дійшов до проме-наду, над
білими хребтами Високих Альп вироїлися
перші зірки. На вигнутій підковою алеї,
з якої відкривався вид на озеро, між
двома ліхтарями нерухомо, як статуя,
стояла Ніколь. Дік підійшов, тихо
ступаючи по траві. Вона озирнулася, в
очах її Дік прочитав: «Нарешті ти
прийшов!» — і на мить пошкодував, що
прийшов.
—    Ваша сестра непокоїться.
—    Авжеж.— Ніколь уже звикла, що за
нею стежать. Вона спробувала пояснити:
— Часом я трохи... трохи стомлююся. Адже
досі я жила так тихо. А сьогодні ця
музика... Мені раптом схотілося плакати.
—    Розумію.
—    І взагалі — стільки вражень за
один день...
—    Авжеж.
—    Я не хочу нікого сердити — і так
уже завдала всім чимало клопоту. Але
сьогодні я відчула, що більше не можу...
Дік раптом усвідомив (як умираючий
усвідомлює, що не сказав, де лежить
духівниця): Домлер, а заразом і всі
попередні покоління Домлерів, створили
Ніколь наново; і тепер її треба наново
знайомити з правдою життя. Але,
засвоївши цю істину, він уголос сказав
те, що належить казати в таких випадках:
—    Ви мила, чарівна дівчина.
Поводьтеся так, як вам хочеться, і не
звертайте уваги на те, що кажуть інші.
—    Я вам подобаюся?
—    Звичайно.
—    А ви б...— Вони вже наближалися до
кінця підкови,— до неї лишалося ще
кроків двісті.— Якби я не хворіла, чи ви
могли б... цебто я хочу сказати, чи могла
б така дівчина, як я... ет, ви самі знаєте,
що я хочу сказати.
Він відчув, що відступу немає, що
величезна хвиля нерозважності заливає
його. Від близькості Ніколь йому
перехопило дух; але і цього разу
виручила професійна навичка —
підказала банальну репліку,
легковажний тон.
—    У вас щедра уява, моя люба. Ви
нагадали мені історію про те, як один
чоловік закохався в медсестру, що його
доглядала.— І в тиші, яку порушували
тільки їхні кроки, він почав
розповідати їй анекдот. Раптом Ніколь
перебила його, кинувши гостро:
■— Бридня!
—    Це вульгарне слово.
—    І нехай! — спалахнула вона.— Ви
маєте мене за дурненьку, я й справді
була дурненька до хвороби, але не тепер.
Тепер я нормальна, бо тільки
ненормальна могла б дивитися на вас і
не думати, який ви гарний, привабливий,
незвичайний! Та ви самі все чудово
розумієте, і нічого прикидатися. Я все
знаю про вас! Про вас і про себе. Тільки
мені від цього не легше...
Загнаний на слизьке, Дік згадав
міркуваня старшої міс Уоррен про
молодих лікарів, яких можна придбати в
інтелектуальній філії чікагських
скотарень, і це на мить додало йому
сили.
—    Ви чарівне створіння, але я просто
не вмГю закохуватися.
—    Хочете, я навчу вас?
—    Що-о?
її зухвалість, її впевненість у своєму
праві на перемогу приголомшила його.
Ніколь пропонувала йому відкинути всі
умовності, але його згода дорівнювала б
капітуляції.
—    Будь ласка, дозвольте. Отут. Зараз.
Вона пригорнулася до нього, і здушений
голос її урвався, а грудям стало тісно
під сукнею від невимовлених слів. Він
відчув свіжість її юних уст, відчув, як
радісно піддається вона його дедалі
міцнішим обіймам. От і кінець усім
планам, і годі тут чимось зарадити:
немовби після хімічної реакції
утворилась нерозкладна сполука, де
атоми з’єдналися раз і назавжди —
можна вилити все геть, але відокремити
складники вже неможливо, Тепер,
коли Дік тримав її в обіймах, вдихав її,
а вона горнулася й горнулася до нього,
пізнаючи устами його уста, знеможена
коханням, безтямна в коханні, але
водночас і заспокоєна, і повна
торжества,— він був щасливий вже тим,
що існує, бодай як відбиток у її вологих
очах.
—    Хай йому біс! — видихнув він.— А
вас приємно цілувати.
Це була спроба сховатися за словами,
але Ніколь уже відчула свою владу й
тішилася нею; з несподіваною
грайливістю вона вивільнилася з його
обіймів, відступила назад, і він ніби
завис у порожнечі, як недавно у
фунікулері. «Це йому за все, за все,—
співала її душа.— За те, що був такий
жорстокий, що мучив мене; але як тепер
чудово, як чудово! Я перемогла, він мій!»
За правилами гри їй би треба було тепер
утекти, але для неї все це було таке
нове, таке прекрасне, що вона зволікала,
щоб натішитися сповна.
Раптом її пройняло дрожем. Далеко внизу
мерехтіли намисто й браслет із вогнів
— Монтре і Веве, а за ними тьмяніший
підвісок — Лозанна. Звідкись ізнизу
вітер доніс уривок танцювальної
мелодії. Ніколь охолола, думки її
прояснилися, і вона спробувала
поновити в пам’яті почуття дитячих
років з цілеспрямованістю солдата, що
поспішає упитися після бою. Але вона
все ще торопіла перед Діком, який став
майже поряд у властивій йому позі,
прихилившись спиною до чавунної
балюстради. І, може, саме тому вона
сказала:
—    Пам’ятаєте, як я чекала вас тоді в
парку? Стояла й тримала саму себе в
руках, як кошик квітів, ладна піднести
цей кошик вам. Принаймні так мені тоді
здавалося.
Він виріс над нею й владно обернув її до
себе; вона поцілувала його раз, вдруге,
втретє; її обличчя наближалось і
затуляло собою весь світ, а руки
тримали його за плечі.
—    Дощ пішов!
У виноградниках за озером раптом
гримнула канонада: гармати стріляли по
хмарах, що загрожували градом. Ліхтарі
н& променаді на мить згасли, потім
засвітилися знову. І зразу ж налетіла
буря; злива ринула з хмар, а потім,
потоками, з крутосхилів і заклекотіла,
затанцювала по тротуарах та рівчаках;
чорне, страхітливе небо впало на землю,
вибухнувши лютими звивами блискавиць,
гори задвигтіли від гуркоту грому, а
брили хмар,
здавалось, от-от зірвуть дах з готелю. І
вершини, і озеро зникли, залишився
тільки готель, принишклий посеред
гуркотнечі, хаосу і темряви.
Але Дік і Ніколь встигли вбігти до
вестибюля, де Бебі Уоррен і троє
Марморів уже непокоїлись. Яке де
неповторне почуття — зненацька
виринути з мокрої імли, грюкнути за
собою дверима й стати, сміючись від