Ніч лагідна - 13

завзяття і збудження, ще чуючи посвист
вітру у вухах і відчуваючи, як намоклий
одяг обліплює тебе! В танцювальній залі
оркестр зворушливо, запаморочливо грав
вальс Штрауса.
...Щоб доктор Дайвер одружився з
пацієнткою психіатричної клініки? Та
як це сталося? З чого почалося?
—    Ви ще прийдете до нас, коли
перевдягнетесь? — спитала Бебі Уоррен,
пильно оглянувши Діка.
—    А мені нема в що перевдягтися,
хіба в шорти.
Хляпаючи вгору до свого готелю в
позиченому дощовику, він насмішкувато
пирхав:
—    Яка нагода, яка чудова нагода, га?
Ти ба, вони вирішили купити лікаря!
Просто геніально — тільки нехай
пошукають його у себе в Чікаго.— І
зразу ж, засоромлений власною
нечулістю, він подумки вибачився перед
Ніколь, згадавши ні з чим не порівнянну
свіжість її юних уст, згадавши, як
краплі дощу поблискували на її
тепло-рожевих гладеньких щоках, мов
сльози, пролиті за ним...
О третій ночі тиша, що запала після
бурі, розбудила його, і він підійшов до
вікна. Краса Ніколь линула до нього
крутим схилом гори, вливалася до
кімнати, таємниче шелестіла
занавісками...
...Наступного ранку він видерся крутим
двокілометровим схилом до Роше-де-Ней;
його розважила зустріч з учорашнім
кондуктором фунікулера — маючи
вільний день, він ішов тим самим
маршрутом.
Потім Дік спустився аж до Монтре,
скупався в озері і ще встиг на обід до
готелю. Там його чекали дві записки.
«Я анітрохи не соромлюся того, що було
вчора, це були найщасливіші хвилини в
моєму житті. Навіть якщо я ніколи не
побачу вас, топ сарііаіпе, я все одно
рада, що так сталося».
Ці рядки обеззброювали — похмура тінь
доктора Дом-лера розтанула, і Дік
розкрив другий конверт.
«Дорогий докторе Дайвер, я дзвонила до
вас, але не застала. У мене до вас
величезне прохання. Непередбачені
обставини вимагають, щоб я негайно
повернулася до Парижа, і буде швидше,
якщо я поїду через Лозанну. Оскільки ви
в понеділок повертаєтеся до Цюріха, то
чи не взяли б ви з собою Ніколь, а там
уже й підвезли до санаторію?
Сподіваюсь, що це вас не дуже обтяжить.
З повагою Бет Івен Уоррен»
Дік розлютився — адже вона знає, що в
нього з собою велосипед, але написала
так, що відмовити неможливо. Ця Бебі
надумала звести його з Ніколь! Родинна
турбота, помножена на уорренівський
капітал!
Але він помилявся, Бебі Уоррен зовсім
такого не думала. Вона вже оглянула
Діка очима бувалої світської дами,
зміряла з усіх боків кривою
англофільською лінійкою й забракувала
— хоч і визнала, що загалом він
привабливий чоловік. Як на неї, він був
надто вже очевидний «інтелігент»,
місце якого — на одній полиці з отими
нужденними снобами, до яких вона певний
час вчащала в Лондоні. Дік надто
вирізнявся з-поміж інших, а це вже було
само собою не коректно. Словом, він не
відповідав її ідеалові справжнього
аристократа.
До того ж він був іще й з характером —
розмовляючи з ним, вона кілька разів
помічала, що він раптом переставав її
слухати й погляд його робився
відсутнім, як ото буває в людей упертих.
Ніколь сама змалку дратувала її своєю
примхливою, свавільною вдачею, а
останнім часом Бебі, з цілком
зрозумілих причин, стала вважати її
«пропащою душею»; ні, з якого боку не
глянеш, доктор Дайвер не той лікар, з
яким вона хотіла б породичатися.
Отож прохання її було цілком невинне:
просто вона хотіла скористатися з його
послуг.
Але вийшло саме так, як воно мало б
вийти, якби підозра Діка була
виправдана. Подорож залізницею може
бути нестерпною, просто нудною чи
веселою; іноді це випробувальний політ;
іноді — репетиція перед іншою,
майбутньою подорожжю. Як і будь-який
день, проведений удвох, вона може
видатися довгою. Після метушливого
ранку обоє згадують, що ще не їли, й
починають снідати разом; пополудні
плин часу вповільнюється, майже
завмирає, але під кінець знову
прискорюється. Дік з болем спостерігав
смиренну радість Ніколь; для неї це
все-таки було повернення додому, бо
іншого дому вона' не знала. Того дня
вони не зближалися так, як учора, але
коли він попрощався з нею коло дверей
сумного будинку на Цюріхському озері і
вона, перше ніж увійти, ще раз
оглянулася на нього, він зрозумів, що її
доля стала і його долею вже назавжди.
X
Якось у вересні доктор Дайвер пив чай з
Бебі Уоррен на терасі цюріхського
готелю.
—    Тут щось не те,— сказала вона.— Я
не зовсім розумію ваші мотиви.
—    Не варто провадити розмову в
такому тоні.
—    Зрештою, Ніколь— моя сестра.
—    Однаково це не дає вам права так
розмовляти зі мною.—Діка дратувало, що
він, знаючи все, мусить мовчати.—
Ніколь багата, але це не значить, що я
пройдисвіт.
—    Ото ж воно й є, що Ніколь багата,—
правила своєї Бебі.
—    А скільки в неї грошей? — спитав
Дік.
Бебі аж підскочила, а він, стримуючи
сміх, повів далі:
—    От бачите, як це безглуздо? Я волів
би поговорити з ким-небудь з її
родичів-чоловіків...
—    За все, що стосується Ніколь,
відповідаю я,— відрізала Бебі.— І ми
зовсім не вважаємо вас за пройдисвіта.
Ми просто не знаємо, хто ви.
—    Я доктор медицини,— сказав він.—
Мій батько — священик, тепер уже
пенсіонер. Жили ми в Буффало, і все це
легко перевірити. Навчався я в
Нью-Хейвені, потім одержав родсівську
стипендію. Мій прадід був губернатором
Північної Кароліни, і я — прямий
нащадок Навіженого Ентоні Уейна
—    А хто це такий? — підозріливо
спитала Бебі.
—    Навіжений Ентоні Уейн?
—    В усій цій історій навіженства й
так забагато.
Він безнадійно похитав головою і в цю
мить побачив
Ніколь — вона вийшла на терасу й
оглядалася, шукаючи їх.
—    Якби він не був навіжений, то
залишив би, мабуть, нащадкам не менше
грошей, ніж Маршал Філд HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark21" 20 .
— Усе це дуже добре, але...
Бебі мала рацію й не сумнівалася в
цьому. Не багато знайшлося б
священиків, яких можна було б поставити
поряд з її батьком. За становищем у
суспільстві Уоррени були герцоги,
тільки американські, без титулу.
Прізвище Уоррен, записане в готельній
книзі гостей, поставлене під
рекомендаційним листом, згадане за
скрутних обставин, умить змінювало
людей — це було психологічне явище,
яке, у свою, чергу, впливало на Бебі,
привчаючи її усвідомлювати своє високе
становище. Навчилася вона цього в
англійців, чий досвід у таких питаннях
налічував уже не одне століття. Але
вона не знала, що двічі під час цієї
розмови Дік ладен був послати під три
чорти і її, і свій намір. Справу
врятувала Ніколь, яка нарешті побачила
їх і підійшла, сяючи свіжістю й
чистотою, наче народжена цим прозорим
вересневим надвечір’ям.
Як ся маєте, адвокате? Завтра ми їдемо
на тиждень на Комо, а звідти
повернемося до Цюріха. Тому я й прошу,
щоб ви з моєю сестрою нарешті все
владнали, а скільки я одержу, то нам
байдуже. Ми два роки житимемо в Цюріху,
тихо й скромно, і Дікових грошей нам
вистачить. Ні, Бебі, я зовсім не така
непрактична, як ти гадаєш. Гроші будуть
мені потрібні тільки на одяг і різні
дрібнички... Що?! Та це ж більше, ніж...
Невже ми такі багаті? Я таких грошей
довіку не витрачу. І в тебе теж стільки?
А чому в тебе більше — тому що мене
вважають безвідповідальною? Що ж,
гаразд, нехай моя частина лежить собі й
збільшується... Ні, Дік взагалі не хоче
мати до цього ніякого відношення.
Доведеться мені величатися цим
багатством за нас двох... Бебі, ти зовсім
не знаєш Діка, ти просто не уявляєш
собі, який він... Де мені підписуватися?
Ой, пробачте...
...Дивно, що ми тепер завжди разом і
завжди самі, правда, Дік? Хоч куди б ми
ішли, завжди приходимо одне до одного.
І, крім кохання, нам нічого більше не
треба. Тільки я кохаю дужче*і зразу
відчуваю, коли ти віддаляєшся від мене,
хоча б на трошечки. По-моєму, нема
кращого, ніж, бути як усі люди,—
простягнеш руку, а ти лежиш поряд, такий
теплий-теплий.
...Будь ласка, подзвоніть моєму
чоловікові в лікарню. Так, ця книжка
розходиться добре, її мають видати
шістьма мовами. Я сама хотіла
перекласти її на французьку, але
останнім часом трохи нездужаю і боюся
впасти, такою я стала важкою й
незграбною. Наче поламаний'
Іванець-киванець, що не може встати
рівно. Холодний стетоскоп,
приставлений до серця, і найвиразніше
оте почуття — ]е гп’еп їісНе сіє іоиі1...
Ох, як плакала та бідолашна жінка, в
якої дитина народилася зовсім синя,
краще б уже мертва. Як чудово, що нас
тепер троє, правда?
...Але ж це нерозумно, Діку, адже нам і
справді потрібна більша квартира.
Невже нам поневірятися, відмовляти
собі в найнеобхіднішому тільки тому, що
уор-ренівських грошей більше, ніж
дайверівських? Ах, дякую, люба, але ми
передумали. Той англійський священик
сказав нам, що тут у вас в Орвіето
чудове вино. Он як, його не можна
перевозити? Тоді все ясно: ми ж так
любимо вино, а про таке ніколи й не чули.
Озера наче позападали в коричневій
глині, а схили поборознені зморшками й
нагадують величезні черева. Фотограф
зняв мене, коли ми пливли на Капрі я
сиджу коло борту, волосся спадає за
поруччя. «До побачення, Блакитний
гроте,— співав човняр,— я скоро
повернуся!» А потім — подорож по
страшній розпеченій халяві
італійського чобота, де лиховісно
шелестів вітер, обдимаючи мури
старовинних замків, і здавалось, ніби
на вершинах горбів причаїлися й
дивляться вниз мерці.
...Мені подобається цей пароплав,
особливо коли наші підбори разом
стукотять по палубі. За рогом салону
налітає вітер, і щоразу, коли ми
підходимо туди, я виставляю плече проти
вітру й щільніше загортаюся у свій
плащ, але від Діка не відстаю. Ми
співаємо якусь безглузду пісеньку:
Ох-ох-ох,
Фламінго ходять вдвох,
Ох-ох-ох,
Шкода мені обох!
З Діком не знудишся — тільки пасажири в
шезлонгах озираються на нас, якась
жінка дослухається, що ми співаємо.
Дікові набридло співати, що ж, Діку, іди
далі сам. Тільки далі ти йтимеш уже не
так, любий, дихати тобі буде важче,
доведеться торувати собі стежку через
тіні шезлонгів, крізь мокрий дим із
димаря. Ти побачиш, як твоє
відображення рухається в очах тих, хто
дивиться на тебе. Закінчиться твоя
окремішність; що ж, треба, мабуть,
доторкнутися до життя, щоб від нього
відштовхнутися.
А я сиджу на підпорі рятувального човна
й дивлюся на море, і моє розпущене
волосся блищить і має на вітрі. Я сиджу,
нерухома на тлі неба, а корабель несе
мене вперед, у блакитну імлу
прийдешності, як свою окрасу, як Афіну
Палладу, побожно вирізьблену на носі
галери. Вода хлюпоче у корабельних
вбиральнях, а за кормою шумують і
скаржаться хвилі, і бризки, зриваючись
з них, міняться, мов агатово-зелене
листя.
...Того ранку ми багато подорожували —
від затоки Вуллумулу до Біскри. На краю
Сахари нас накрила хмара сарани, а наш
шофер, сміючись, запевняв нас, що це
джмелі. Вночі небо було зовсім низьке, і
відчувалася присутність чужого,
всевидющого бога. Ох, бідний, голий,
малий Улед Наїл! Та ніч була повна
звуків: флейти й сенегальські барабани,
зітхання верблюдів і дріботіння ніг —
тубільці в сандалях, зроблених із
старих автомобільних покришок.
Але на той час я знову була мов не своя
— поїзди і пляжі, все зливалося в одне.
Через те він і повіз мене подорожувати,
але після народження другої дитини,
моєї маленької Топсі, світло знову
померкло для мене.
...Викличте сюди мого чоловіка, як він
міг кинути мене тут на цих неуків, цих
невігласів! Ви кажете, що в мене
народилася чорна дитина,— але ж це
нісенітниця, брудна і дешева вигадка!
Ми приїхали в Африку тільки для того,
щоб побачити Тімгад, бо над усе в світі
мене цікавить археологія. Мені
набридло, що я нічого не знаю і що всі
весь час нагадують мені про це.
...Коли я одужаю, я хочу стати такою ж
освіченою людиною, як ти, Діку,— я б
почала вивчати медицину, але, мабуть,
уже пізно. Давай купимо на мої гроші
будинок, бо набридли мені ці квартири і
тебе чекати набридло. Адже тобі нудно в
Цюріху, і в тебе не лишається часу, щоб
писати, а ти ж сам казав, що вчений, який
не пише, не справжній вчений. А я теж
виберу собі яку-небудь науку й вивчу її
як слід, щоб була для мене опорою, якщо я
знову розклеюся. Ти допоможеш мені,
Діку,— я тоді не почуватиму себе такою
винною. І ми оселимося десь коло
теплого моря, де можна засмагати й не
старітися,
...У цьому флігелі Дік працюватиме.
Уявляєте собі, ця ідея виникла в нас
обох одночасно. Стільки разів обминали
Тарм, а тут вирішили заїхати,
подивитися, і виявилося, що ці будинки
стоять порожні, за винятком двох
стаєнь. Купівлю ми оформили через
одного француза, та як тільки в
морському відомстві почули, що якісь
американці купили частину села в горах
над морем, сюди наїхали шпиги. Вони
нишпорили серед будівельних
матеріалів, шукали, мабуть, чи не
сховано там гармат,— врешті-решт Бебі
довелося двічі телефонувати в АИаі-гез
Еігап§егез HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark22" 21  у Париж.
Ніхто не приїздить на Рів’єру влітку,
отож знайомих буде небагато і можна
буде працювати. Щоправда, з’являється
дехто з французів; минулого тижня
завітала Містенгет і дуже здивувалася,
що готель відкритий; потім — Пікассо і
ще той, хто написав «Раз зиг Іа ЬоисЬе»
2.
...Дік, чому ти записався в готелі
«Містер і місіс Дайвер», а не «Доктор
Дайвер і місіс Дайвер»? Та ні, я просто
так — просто мені спало на думку,— ти
сам мене завжди вчив, що праця для
людини — найголовніше, і я звикла так
думати. Ти казав, людина повинна
знатися на чомусь, а коли вона свої
знання розгубила, то, виходить, вона вже
нічим не краща за інших, і що головне —
встигнути утвердитися в житті, перше
ніж розгубиш те, що знав. Якщо ти хочеш
перевернути світ догори ногами — будь
ласка, любий, але чи повинна твоя Ніколь
ходити на руках, щоб не відставати від
тебе?
...Ейб Норт вважає, що я дуже мовчазна.
Відколи я вперше одужала, ми з Діком
частенько розмовляли до пізньої ночі —
сиділи в ліжку й смалили сигарети, і
тільки коли починало зоріти, пірнали в
подушки, щоб сховатися від світла.
Інколи я співаю чи бавлюся із
тваринами, і в мене є кілька друзів —
от, наприклад, Мері. Коли ми з Мері
розмовляємо, то не слухаємо одна одну.
По-справжньому розмовляти вміють
тільки чоловіки. Коли я розмовляю, то
кажу собі: напевно, тепер я — Дік. А
інколи я — мій син, він такий розумний і
розважливий. Я навіть бувала часом
доктором Домлером, а колись, можливо,
приберу і вашу подобу, Томмі Барбан.
Томмі, здається, закоханий у мене, але
тихо, не настирливо. Цього, однак,
вистачає, щоб вони з Діком почали
дратувати один одного. А загалОхМ, так
добре мені ще не жилося. Мене оточують
друзі, які мене люблять. Я сиджу на
тихому пляжі на березі Середземного
моря, неподалік від свого дому, зі мною
мій чоловік, мої діти і наші друзі. Все
чудово, чудово — от тільки аби мені ще
перекласти на французьку цей клятий
рецепт — курча по-мерілендському. Так
приємно ворушити пальцями ніг у
теплому піску.
Хвилинку, зараз гляну. Ще якісь нові
люди? Ах, ота дівчина, тепер бачу. На
кого, кажете, вона схожа?.. Ні, не
дивилася, сюди рідко привозять нові
американські фільми. Розмері, а далі? Ми
й справді стаємо фешенебельним
курортом — такий наплив у липні! Атож,
вона гарненька, та тільки тут скоро
ніде буде голки встромити.
XI
Доктор Річард Дайвер і місіс Елсі Спірс
сиділи в «Кафе союзників» у затінку
запорошених дерев. З берега,
пробравшись через Естерель, поривами
налітав містраль,
і рибальські човни погойдувалися в
затоці, тицяючи щоглами в безбарвне
серпневе небо.
—    Я одержала листа від Розмері
сьогодні вранці,— сказала місіс
Спірс.— Яка жахлива історія з тими
неграми! Уявляю собі, що вам довелося
пережити. Але Розмері пише, що ви були
її добрим ангелом.
—    Я б нагородив Розмері медаллю за
хоробрість. Історія й справді була
вкрай неприємна. Єдиний, здається, кого
вона зовсім не зачепила,— це Ейб Норт.
Він вилетів до Гавра і, напевно, й досі
нічого не знає.
—    Шкода, що це так схвилювало місіс
Дайвер,— обережно зауважила місіс
Спірс.
Розмері написала їй з Парижа:
«Ніколь неначе збожеволіла. Я вирішила
не їхати з ними на південь, бо Дікові й
без мене вистачає клопоту».
—    Вона вже заспокоїлася.— В голосі
Діка прозвучало щось дуже схоже на
роздратування.— Отже, завтра ви їдете
звідси. А коли відпливає ваш пароплав?
—    Завтра ж.
—    Шкода, що доводиться розлучатись.
—    Нам тут дуже сподобалося. Завдяки
вам, ми чудово провели час. І ви перший
чоловік, якому Розмері віддала своє
серце.
Свіжий повів вітру огорнув порфірові
гори Ла-Напуль. Щось у повітрі вже
віщувало переміну погоди: буяння літа,
в якому завмирає навіть плин часу,
завершувалося, відходило в минуле.    #
—    У Розмері бували захоплення, але
рано чи пізно вона віддавала свого
обранця в мої руки...— Місіс Спірс
засміялася,—...Для вівісекції.
—    А мене, виходить, пощадили.
—    Тут я однаково нічим не могла б
зарадити. Вона закохалася у вас ще до
того, як я вас побачила. І я схвалила її
вибір.
Дік зрозумів, що ні він сам, ані Ніколь
не відігравали в планах місіс Спірс
якоїсь самостійної ролі; і зрозумів
також, що її аморальність випливала з
її самозречення. Вона мала на це право
— то була її пенсія, відшкодування за
відмову від особистого життя. В
боротьбі за існування жінці часто
доводиться йти на все, але навряд чи їй
можна дорікати за такий вигаданий
чоловіками злочин, як умисна
жорстокість. Поки радощі і прикрощі
кохання не виходили за певні рамки,
місіс Спірс ладна була спостерігати їх
з незлобивою відчуженістю євнуха, їй
навіть на думку не спадало, що все це
може погано скінчитися для Розмері,—
можливо, тому, що вона цілком
покладалася на доччин здоровий глузд.
—    Якщо це справді було, як ви кажете,
кохання, особливих страждань воно їй,
здається, не завдало.— Він усе ще
вдавав, ніби може думати про Розмері
безсторонньо.— І так чи так, воно вже
минуло. Хоча, між ін-, шим, у житті людини
важливі події часто починаються з
дрібниці.
—    Це не дрібниця,—відказала місіс
Спірс.— Ви її перше кохання, ви стали
для неї ідеалом. Вона пише про це в
кожному своєму листі.
—    Просто вона дуже чемна дівчина.
—    Ви й Розмері — найчемніші люди в
світі, але в даному разі вона не
перебільшує.
—    Моя чемність — це парадокс моєї
вдачі.
В певному розумінні він мав рацію. Від
батька Дік перейняв дещо нарочиту
чемність тих молодих південців, які
після громадянської війни
переселилися на Північ. Часто він
послуговувався нею, але так само часто
й зневажав себе за це, бо розумів, що
йдеться не стільки про намагання
подолати свій егоїзм, скільки про
намагання приховати його.
—    Я закоханий у Розмері,— сказав
він раптом.— Я знаю, що виявляю
слабкість, кажучи це вам, але мені
схотілося дозволити собі невеличку
слабкість.
Слова прозвучали якось дивно, офіційно,
так, наче сказані вони були для того,
щоб столики й стільці в «Кафе
союзників» запам’ятали їх назавжди.
Скрізь і в усьому він відчував уже
відсутність Розмері; лежачи на пляжі,
бачив її обпалене сонцем, облуплене
плече; гуляючи по саду в Тармі,
затоптував сліди її ніг; а тепер-от
оркестр заграв «Карнавал у Ніцці»,
відгомін веселощів минулого сезону, і
все довкола немовби затанцювало, і
душею цього танцю була вона. Протягом
якихось ста годин вона опанувала всі
премудрості чорної магії; вона була як
беладонна, що туманить зір, як кофеїн,
що перетворює фізичну енергію в
нервову, як мандрагора, що дарує спокій.
Він зробив ще одну безнадійну спробу
довести собі, що може говорити про
Розмері так само безсторонньо, як і
місіс Спірс.
—    Знаєте, ви з Розмері зовсім
несхожі,— сказав він.— У неї весь
успадкований від вас розум йде на
створення личини, яку вона показує
світові. Вона не звикла мислити: в неї
вдача ірландки, романтична й
позбавлена логіки.
Місіс Спірс і сама знала, що під
тендітною зовнішністю Розмері
криється молодий мустанг, справжня
дочка доктора Хойта, капітана медичної
служби армії США. Розтин Розмері виявив
би надмірне серце, печінку й душу,
втиснуті в чарівну оболонку.

À
¾
À

Ô

-

Ò
Ô
-

H*
®
Ê

¬
®
È
Ê
Ž
H*
H*
Ü
Þ
Þ
H*
f
h
h
Ú
Ü
`
b
Ô%
Ö%
¸*
º*
Þ,
à,
V/
X/
”0
–0
”6
–6
X;
Z;
pA
zA
NB
PB
„C
†C
>D
4F
6F
zF
|F
¤F
¦F
ðF
òF
žG
 G
8H
:H
xH
zH
èH
êH
ÜI
ÞI
„J
†J
K
K
K
’K
ÎK
ÐK
L
"L
[озмері пішла зі сцени зі скіпетром, у
мантії та короні, якими він обдарував
її сам, то тим приємніше йому було
віддати належне чарам її матері,
знаючи, що вони не є витвором його уяви.
Місіс Спірс належала до жінок, які
вміють терпеливо чекати, поки чоловік
зайнятий справа-, ми куди важливішими
за сімейні — коли він воює чи оперує
хворого і не можна ні квапити його, ні
відривати. А скінчить — і знайде її,
вона чекатиме, спокійна й лагідна, десь
у затишку, на похідному стільці, за
газетою.
— До побачення, і знайте, що ми вас дуже
полюбили — і я, і Ніколь.
Повернувшись на віллу «Діана», він
пішов до себе й розчинив віконниці, що
захищали кабінет від полудневої спеки.
На двох довгих столах у безладді, в
якому тільки він міг розібратися,
лежали матеріали його книжки. Том
перший, що містив класифікацію хвороб,
уже виходив коштом автора невеликим
тиражем і мав певний успіх. Тепер Дік
вів переговори про його перевидання.
Для другого тому він планував
переробити і значно розширити свою
першу книжку, «Психологію для
психіатрів». Як багатьом іншим, йому
довелось переконатися, що він має
тільки одну-дві оригінальні ідеї і що
його невеличка збірка статей, недавно в
п’ятдесятий раз видана в Німеччині,
містить, власне, суть усього, що він
знає й думає.
Тепер усе це гнітило його. Йому шкода
було змарнованих років у Нью-Хейвені,
він гостро відчував розбіжність між
своїм дедалі розкішнішим способом
життя і браком творчих здобутків, які б
його виправдували. Він згадував
розповідь свого румунського приятеля
про вченого, що багато років вивчав
будову мозку панцерника, і в уяві своїй
бачив доскіпливих, педантичних німців,
які, маючи поблизу бібліотеки Берліна
та Відня, методично розробляють його
тему. В нього не раз уже виникало
бажання закруглити працю в її
теперішньому обсязі й видати
невеличким томом без супровідних даних
як вступ до майбутньої, грунтовнішої
монографії.
Так він і вирішив зробити, походжаючи
по кабінету в скісному промінні
надвечірнього сонця. Цей новий план він
зможе виконати до весни. Мабуть, думав
він, якщо людину з його енергією цілий
рік долають сумніви, то це означає, що в
попередні розрахунки закралась якась
помилка.
Він розклав по. стосах паперів штабки
позолоченого металу, що правили йому за
прес-пап’є. Потім прибрав кімнату
(покоївкам вхід сюди був заборонений),
почистив пастою свою ванну, полагодив
жалюзі й написав замовлення
цюріхському книжковому видавництву.
Потім випив трохи джину, доливши
склянку на дві третини водою.
За вікном у саду він побачив Ніколь,
подумав, що зараз доведеться
зустрітися з нею, і свинцевий тягар ліг
йому на душу. При ній він мусив
поводитися так, ніби
нічого не сталося, і сьогодні, і завтра,
і через тиждень, і через рік. Тоді в
Парижі він дав їй люмінал, і вона цілу
ніч продрімала в його обіймах. Над
ранок вона прокинулася злякана,
оглушена, але він зумів заспокоїти, її
лагідним словом, і вона знову заснула,
торкаючись його обличчя теплим,
запашним волоссям. Перше ніж вона
прокинулася вдруге, він про все
домовився по телефону із сусідньої
кімнати. Розмері переїде до іншого
готелю. Переїде, навіть не попрощавшись
з ними,— «татова донька» має лишитися
«татовою донькою». Власник готелю
містер Макбет мав уподібнитися трьом
китайським статуеткам-мавпочкам —
«нічого не бачу, нічого не чую, нічого
не кажу». Нашвидкуруч спакувавши
незліченні коробки й згортки з
покупками, Дік і Ніколь опівдні виїхали
на Рів’єру.
Тоді тільки настала реакція.
Влаштовуючись у купе спального вагона,
Дік бачив, що Ніколь чекає цього;
реакція прийшла ще до того, як поїзд
устиг виїхати з міста,— нестерпне,
відчайдушне бажання зіскочити, поки
поїзд не набрав швидкості, кинутися
назад, знайти Розмері, побачити, що вона
робить. Він розгорнув книжку, надів
пенсне і втупився в сторінку,
відчуваючи на собі примружений погляд
Ніколь, що лежала навпроти. Читати він
не міг; удаючи, ніби втомився, він
приплющив очі, але вона невідривно
дивилася на нього, ще сонна після
наркотику, але заспокоєна й майже
щаслива з того, що він знову належить
їй.
Із заплющеними очима було ще гірше, бо в
стукоті коліс він виразно чув: «зустрів
— утратив, зустрів — утратив»; але, щоб
не виказати себе, Дік пролежав так аж до
ленчу. Ленч трохи розважив його — він
завжди любив цю маленьку учту опівдні;
скільки їх було в його подружньому
житті — в готелях та харчевнях, у
ваго-нах-ресторанах, буфетах та
літаках! Знайома біганина поїзних
офіціантів, маленькі пляшки вина й
мінеральної, води, чудова кухня на
лінії Париж — Ліон —
Середземномор’я,— усе це створювало
видимість, ніби нічого не змінилося в
їхньому житті, але це була, мабуть,
перша його подорож з Ніколь, коли він
віддалявся від своєї мети, а не
наближався до неї. Він випив цілу
пляшку вина, якщо не рахувати одного
келишка Ніколь; вони розмовляли про дім
і про дітей. Та тільки вони повернулися
до купе, розмова урвалася, запала
мовчанка, як тоді в ресторані навпроти
Люксембурзького саду.
Прагнучи позбутися болю, ми чомусь
вважаємо за потрібне знову пережити те,
що цей біль спричинило. Діка опанувало
дивне нетерпіння; раптом Ніколь
сказала:
—    Негаразд усе-таки, що ми покинули
Розмері саму. Як ти гадаєш, чи дасть
вона собі раду?
—    Дасть. Вона собі дасть раду за
будь-яких обставин.— Спохопившись, що
ці слова можуть рикошетом образити
Ніколь, він квапливо додав: — Зрештою,
Розмері актриса, і хоч мати тримає її
під своїм крильцем, сама вона теж
повинна вміти постояти за себе.
—    Вона таки приваблива дівчина.
—    Вона ще дитина.
—    І все одно, напрочуд приваблива.
Вони перемовлялися, й самі незнаючи для
чого, і кожне з них казало те, що думав
інший.
—    На жаль, вона не така розумна, як
мені спочатку здалося,— зауважив Дік.
А по-моєму, вона дуже кмітлива.
—    Не сказав би. В її поведінці й досі
є щось малече.
—    Вона дуже, дуже гарненька,—
сказала Ніколь підкреслено рівним
голосом.— І, по-моєму, вона чудово грає
в тому фільмі.
—    Вона мала гарного режисера. А її
грі, якщо вдуматися, бракує
індивідуальності.