Ніч лагідна - 22

вражало його до глибини душі своєю
значущістю.
Одна юна леді, гріховна персона,
Боялася дуже церковного дзвону.
Гріховна, безбожна, лиха — ха-ха!
Боялася дзвону (БАМ-БАМ)
Та юна персона (БІМ-БОМ),
Як праведні леді бояться гріха!
—    Що це таке, Ніколь? — пошепки
спитав Томмі.
Дівчина, що сиділа з другого боку,
пояснила:
—    Слова Керолайн Сіблі-Бірс. А
музику написав він сам.
—    (Зиеі еп!апШ1а§е! HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark45" 43 — пробурмотів Томмі, коли
співак перейшов до другого куплета, в
якому йшлося про подальші переживання
гріховної героїні.— Оп сіігаіі ^и,-
іі гесііе Касіпе! HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark46" 44
На перший погляд, принаймні, здавалося,
що леді Керолайн навіть не слухає свого
твору. Ніколь, знову глянувши на неї,
подивувалася з уміння цієї жінки
вражати не характером, не розумом, а
самою тільки позою. Але чимось вона
страшна, подумала Ніколь, і незабаром
їй довелось переконатися в цьому. Коли
все товариство підвелося з-за столу,
Дік лишився сидіти з якимсь дивним
виразом на обличчі — а тоді раптом
випалив з незрозумілою й невиправданою
люттю:
—    Терпіти не можу цю англійську
манеру — оглушливим шепотом обмовляти
людей.
Леді Керолайн була вже коло дверей, але
після цих слів повернулася, підійшла до
Діка й відрубала неголосно, але так, щоб
почули всі, хто був у салоні.
—    Ви самі винні — не треба було
глузувати з моїх співвітчизників,
глузувати з моєї подруги Мері Мінгетті.
А я сказала тільки, що вас бачили в
Лозанні у вельми сумнівному
товаристві. І мої слова, здається,
нікого не оглушили. За винятком, хіба,
вас.
—    Для цього вони недосить гучні,—
відказав Дік з деяким, щоправда,
запізненням.— Отже, я, по-вашому,
неприторенний...
Але Голдінг заглушив кінець його фрази,
гукнувши: «Прошу, прошу!» — і,
напосідаючи всією своєю могутньою
тушею, потіснив гостей до виходу. Вже з
порога Ніколь побачила, що Дік усе ще
сидить за столом. Леді Керолайн обурила
її своєю дурною вигадкою, але й Дік не
менше обурив її тим, що надумав їхати
сюди, тим, що дав волю іронії й почав
пускати шпильки, тим, що не зумів
постояти за себе,— а до цього
додавалося ще й невдоволення собою:
Ніколь розуміла, що передусім вона
роздратувала англійку, заволодівши
увагою Томмі Барбана з першої хвилини
своєї появи на яхті.
Трохи згодом вона побачила Діка —
начебто цілком опанувлвши себе, він
спокійно розмовляв з Голдінгом біля
дверей салону. Потім він кудись зник, і
через півгодини, попросивши когось
замінити її у складній малайській грі,
знаряддями якої були мотузочки й
кавові зерна, Ніколь сказала Томмі:
—    Піду пошукаю Діка.
Після обіду яхта взяла курс на захід. За
бортами струменіла тепла ніч, дизельні
двигуни тихо стугоніли під палубою.
Коли Ніколь вийшла на ніс яхти,
весняний вітер скуйовдив її волосся, і
з раптовим відчуттям полегшення вона
впізнала попереду, коло флагштока,
постать Діка. Побачивши її, він лагідно
сказав:
—    Гарна ніч.
—    А я вже хвилювалася.
—    Так-таки й хвилювалася?
—    Не говори так зі мною, Діку. Я б так
хотіла що-небудь для тебе зробити,
бодай дрібничку якусь, але нічого не
можу придумати.
Він одвернувся й задивився туди, де під
зоряним серпанком лежала Африка,
—    Я вірю тобі, Ніколь. Мені навіть
іноді здається, що чим меншою була б та
дрібничка, тим радніше ти б її зробила.
—    Навіщо ти кажеш таке... Не треба...
У сяйві зірок — білі бризки піни
підхоплювали його й кидали знову в небо
— обличчя Діка здавалося блідим, але,
всупереч її побоюванням, злості в ньому
не було. Воно виражало скоріше задуму;
він повільно зосереджував свій погляд
на Ніколь, як шахіст на фігурі, яку хоче
пересунути; потім так само повільно він
узяв її за зап’ясток і притяг до себе.
—    Кажеш, ти мене занапастила? —
спитав він лагідно.— Що ж, тоді,
виходить, ми обоє пропащі. Отже...
Захолола від жаху, вона втисла й другу
свою руку в кільце його чіпких пальців.
Гаразд, вона піде з ним — і знову в цю
мить цілковитого самозречення й згоди
вона гостро відчула красу весняної
ночі,— гаразд, вона готова...
...Але раптом він розтис пальці, і руки
її впали, а Дік, тяжко зітхнувши,
обернувся до неї спиною.
По обличчю Ніколь потекли сльози — і
тут вона почула чиїсь кроки; до них
підійшов Томмі.
—    Ну от і знайшовся! А Ніколь уже
боялася — чи не стрибнули ви, бува, за
борт через те, що вас обкудкуда-кала ота
англійська курка.
—    А що — непогані лаштунки для
стрибка за борт,— стиха промовив Дік.
—    Справді!—квапливо підхопила
Ніколь.— Взяли б рятувальні пояси і — у
воду! Ми так давно не затівали нічого
веселого. Хіба ж це життя!
Томмі перевів погляд з неї на Діка й
потяг носом нічне повітря, немов
сподіваючись винюхати, що тут
відбувається.
—    Спершу треба порадитися з леді
Сіно-Солома — вона повинна знати, що
тепер у моді. І треба вивчити напам’ять
її пісеньку про юну грішницю. Я її
перекладу для казино й зароблю купу
грошей.
—    А ви багаті, Томмі? — запитав Дік,
коли вони поверталися на корму.
—    Ну, як вам сказати. Біржа мені
набридла, і я її покинув. Але маю дещо в
акціях та цінних паперах — про них
дбають мої друзі. Одне слово, нарікати
нема на що.
—    А Дік стає багатієм,— сказала
Ніколь. Голос ЇЇ тремтів — лише тепер у
неї настала реакція.
На кормі, ніби розгойдані помахами
величезних Гол-дінгових ручиськ,
танцювали три пари. Ніколь і Томмі
приєдналися до них; танцюючи, Томмі
зауважив:
—    Я бачу, Дік попиває.
—    В міру,— заступилася Ніколь.
—    Є люди, що вміють пити, і є такі, що
не вміють. Дік явно не вміє. Ви б
заборонили йому.
—    Я?! — здивовано вигукнула
Ніколь.— По-ваціому, я можу щось
забороняти, а щось дозволяти Дікові?
Коли яхта кинула якір на рейді в Канні,
Дік усе ще був незвичайно мовчазний і
ніби заспаний. Голдінг допоміг йому
спуститися в шлюпку; леді Керолайн, яка
спустилася першою, відразу ж
демонстративно пересіла на інше місце.
Вийшовши на причал, Дік
по-блазнівському церемонно вклонився
їй і, видно, хотів на прощання пустити
якусь шпильку, але Томмі боляче
штрикнув* його ліктем у руку й повернув
до машини, що чекала неподалік.
—    Я відвезу вас,— запропонував
Томмі.
—    Нащо вам цей клопіт, ми можемо
взяти таксі.
—    Та я залюбки, якщо залишите мене
переночувати.
Дік мовчки напівлежав на задньому
сидінні, поки машина мчала повз жовтий
моноліт Гольф-Жуана, а потім через
Жуан-ле-Пен, де ніколи не припинялися
карнавальні свята й ніч повнилася
музикою і різномовними співами. Та коли
вони завернули вгору, до Тарма, він
раптом випростався — наче його
підкинуло на крутому повороті — і
виголосив промову.
—    Чарівна представниця...— він на
мить затнувся.— ...представниця фірми...
«Капустяні голови англійського
засолу»...— І після цього вмиротворено
заснув, лише зрідка добродушно
погикуючи в піддатливу темряву ночі.
VI
Рано-вранці Дік ввійшов до кімнати
Ніколь.
—    Я чекав, доки не почув, що ти
підвелася. Сама розумієш, я дуже шкодую,
що вчора так вийшло, може, поховаймо все
те без розтину?
Наблизивши обличчя до дзеркала, вона
холодно відповіла:
—    Гаразд.
—    Нас привіз додому Томмі? Чи це
мені наснилося?
—    Так, Томмі. І ти це чудово знаєш.
—    Цілком можливо,— погодився Дік.—
Бо я щойно впізнав його кашель. Піду-но
зазирну до нього.
Чи не вперше в житті вона зраділа з
того, що він пішов,— чи не вперше
страшне вміння завжди і в усьому мати
рацію зрадило його.
Томмі вже влаштовувався зручніше в
ліжку, чекаючи на саїе аи \аії *.
—    Як спалося? — спитав Дік.
Томмі поскаржився, що в нього болить
горло, і Дік ухопився за можливість
перейти на професійний тон.
—    Треба про всяк випадок
прополоскати.
—    А у вас є чим?
—    Уявіть собі — не знаю. Піду спитаю
в Ніколь.
—    Не треба її турбувати.
—    Вона вже встала.
—    Як вона?
Дік повільно обернувся.
—    Гадаєте, через те, що я напився,
вона при смерті? — Мовлено це було
приязним тоном.— Сьогоднішня Ніколь
вирізьблена з тієї сосни, що росте в
лісах Джорджії, а це найміцніше дерево
в світі після новозеландського
бакаута...
Ніколь, спускаючись сходами, почула
їхні останні слова. Вона знала, що Томмі
кохає її, віддавна кохає; і знала, що в
ньому зростає неприязнь до Діка, який
це зрозумів раніше від нього самого; і
що Дік обов’язково виявить своє
ставлення до неподіленої пристрасті
Томмі. Ця думка сповнила її на мить
почуттям чисто жіночої втіхи.
Схилившись над столом, за яким снідали
діти, вона щось казала гувернантці, а
нагорі тим часом двоє чоловіків
розмовляли хтозна про що, але думали —
про неї.
Гарний настрій не залишав її й пізніше,
в саду. Вона зовсім не хотіла, щоб
сталося щось надзвичайне; тільки б далі
тривав цей мовчазний двобій, тільки б
далі ті двоє чоловіків перекидалися
думками про неї — після такого довгого
небуття так приємно відчувати, що
існуєш знову, хай навіть у вигляді
м’ячика.
— Ну що, кроленятко, все чудово, правда?
Правда ж, чудово, кролику, га? Чи, може,
такі речі тобі не до вподоби?
Кролик, обізнаний, власне, тільки в
таких речах та ще хіба в сортах
капустяного листя, глибокодумно
поворушив носом і погодився, що все й
справді чудово.
Потім Ніколь якийсь час, як завжди,
поралася в квітнику. Зрізані квіти вона
залишала в заздалегідь визначених
місцях: садівник потім занесе їх до
вітальні. Дійшовши до урвища над морем,
вона відчула раптом потребу поділитися
з ким-небудь своїми почуттями; та що
довкола нікого не було, довелося
замість розмови вдовольнитися
роздумами. її трохи бентежило
усвідомлення того, що вона відчуває
потяг до чужого чоловіка; але в інших
жінок бувають коханці — а чим я гірша? В
сяйві погожого весняного ранку
чоловічий світ не здавався
забороненим, і думкам було вільготно,
як квітам під вітром, і вітер той грався
її волоссям, аж голова йшла обертом. В
інших жінок бувають коханці... Та сама
сила, що вчора диктувала їй покору
Дікові аж до готовності прийняти разом
з ним смерть, сьогодні змушувала її
радіти п’янкому вітрові й ставити таке
просте й логічне запитання —«а чим я
гірша?».
Сівши на невисокий парапет, Ніколь
задивилася на море. Але з глибин іншого
моря, безмежного моря фантазії, їй
пощастило виловити цілком реальну і
тим дорожчу здобич — істину. Якщо вона
не повинна завжди почуватися
невід’ємною часткою Діка — такого,
наприклад, яким він був учора ввечері,
то, виходить, вона може існувати сама по
собі, а не тільки як витвір його розуму,
як довічне віддзеркалення його сяйва.
Ніколь обрала це місце на парапеті
тому, що внизу, на спадистому схилі під
скелею, зеленів город, і крізь віття
дерев їй видно було двох селян, що
копали грядки, перемовляючись на
суміші місцевого й провансальського
діалектів. їхні слова й жестикуляція
привернули її увагу, а потім вона
збагнула й зміст їхньої розмови:
—    Отутечки я її й поклав...
—    А я її водив отуди, за виноград.
•— їй це за дурничку — та й йому теж.
Якби ж то не клятий песі Тож, кажу,
поклав я її отутечки...
—    Ти граблі захопив?
—    Ти ж сам їх ніс, голово капустяна!
—    Мене не обходить, де ти її поклав.
Я до тієї ночі дванадцять років дівок
не мацав — відколи одружився. А ти...
—    Та стривай, дай же мені про того
пса доказати...
Ніколь стежила за ними крізь віття; те,
що вони казали, видавалося їй цілком
природним: одному потрібно це, другому
— інше. Але підслухана розмова була
часточкою того, чоловічого, світу і по
дорозі назад її знов огорнули сумніви.
Дік і Томмі сиділи на терасі. Вона, не
зупиняючись, пройшла повз них до
покоїв, винесла свій альбом і почала
малювати голову Томмі.
—    Того руки не болять, що уміють...
Веретено крутиться,— всміхнувся Дік.
Як він може після всього молоти
дурниці? Подивився б на себе — обличчя
ще сіре, очі запалені, щоки — в рудому
зарості...
Вона обернулася до Томмі.
—    Я не люблю сидіти без діла, завжди
чогось собі шукаю. В мене була колись
гарненька полінезійська мавпочка, я її,
бувало, годинами вчила різних штук — аж
усі почали глузувати з мене...
Ніколь навмисне ховала очі від Діка.
Незабаром він вибачився й пішов до
вітальні. Крізь прочинені двері вона
побачила, як він п’є воду — склянку,
потім другу, ї ще більше розсердилася.
—    Ніколь...— почав Томмі, але
затнувся й закашлявся.
—    Хочете, я дам вам камфорну мазь
для натирання,—запропонувала вона.—Це
американський засіб — Дік вірить у
нього. Заждіть хвилинку, я зараз
принесу.
—    Мені, певно, час уже їхати.
Дік повернувся на веранду й сів.
—    У що ж це я вірю? — спитав він.
Коли Ніколь повернулася з маззю, вони
обидва сиділи в тих самих позах, але
вона знала: поки її не було, між ними
точилася жвава розмова ні про що.
Шофер уже чекав коло дверей, тримаючи
валізу з учорашнім вечірнім костюмом
Томмі. Побачивши на Томмі костюм,
позичений у Діка, Ніколь відчула якийсь
фальшивий жаль — неначе Томмі не міг
дозволити собі мати такий дорогий одяг.
—    Коли приїдете до готелю,
розітріть собі цим шию й груди, а потім
ще подихайте нею,— сказала вона.
—    Слухай,— стиха промовив Дік, поки
Томмі спускався сходами,— не віддавай
йому цілий слоїк. Цю мазь ми замовляємо
в Парижі — тут її не дістанеш.
Тепер і вони підійшли до сходів, і всі
троє стояли на осонні,— Томмі просто
перед радіатором машини, голова на
одній лінії з її верхом, так що згори
здавалося: він от-от нахилиться й легко
візьме її на плечі.
Ніколь зійшла на стежку.
—    Ловіть! — гукнула вона.— І не
розбийте, бо тут цього не купиш.
Вона відчула, як Дік немовби
закам’янів коло неї; ступивши крок
уперед, вона помахала вслід машині, що
повезла геть Томмі й слоїк із коштовною
камфорною маззю. А тоді обернулася,
готова прийняти те, що заслужила.
—    Можна було б обійтися без такої
щедрості,— сказав Дік.— Нас тут
четверо, і ти чудово знаєш, що від
застуди...
Вони подивилися одне одному в очі.
—    Ми ж можемо замовити новий слоїк...
її недавня самовпевненість розвіялася
й зникла. Дік увійшов до будинку, і за
хвилину вона покірно пішла слідом за
ним. Він лежав у спальні на своєму ліжку
й мовчав.
—    Ти снідатимеш тут? — спитала вона.
Він тільки кивнув у відповідь і
втупився очима в стелю. Зовсім
розгублена, вона пішла давати
розпорядження покоївці, а коли
повернулася, він лежав так само
нерухомо, і його очі були мов два голубі
прожектори, що обшукують темне небо. З
хвилину вона постояла на порозі,
усвідомлюючи свою провину, боячись
увійти...
Потім простягла руку, немов хотіла
погладити його по голові, але він
відсахнувся, мов зляканий звір. І
Ніколь не витримала; вона збігла
сходами вниз, як куховарка, нажахана
хворобою свого хазяїна,— панічно
думаючи про те, чим живитиметься далі
цей зламаний чоловік, чия майже
вичерпана сила є джерелом її власних
сил.
Через тиждень Ніколь уже забула про
свій раптовий потяг до Томмі — в неї
була коротка пам’ять на людей, і вона
їх легко забувала. Але з першим гарячим
подувом червня до неї дійшла звістка,
що він знову в Ніцці. Томмі надіслав
коротеньку записку, адресовану їм
обом,— вона прочитала її під парасолем,
розбираючи пошту, яку прихопила з собою
на пляж, і кинула Дікові, а той у
відповідь кинув їй на коліна щойно
розпечатану телеграму:
ЛЮБІ МОЇ ЗАВТРА ПРИЇЖДЖАЮ ДО ГОССА НА
ЖАЛЬ БЕЗ МАМИ СПОДІВАЮСЬ ПОБАЧИТИСЯ
РОЗМЕРІ
— Що ж, я рада буду побачитися з нею,—
похмуро сказала Ніколь.
VII
Але другого ранку, коли Дайвери
спускалися до моря, Ніколь знов з
тривогою відчула, що Дік от-от
зважиться на якийсь відчайдушний крок.
Після вечора на яхті Голдінга це
передчуття ставало дедалі виразнішим.
Ще тримаючись звичної опори, давньої
гарантії безпеки, вона вже знала, що має
зробити стрибок, має перейти в якусь
нову якість, але, пойнята страхом, не
наважувалася все до кінця обміркувати
й усвідомити. Постаті Діка та її самої,
хисткі, невиразні, зринали в її уяві,
наче привиди у вирі моторошного танку.
Давно вже за кожним мовленим словом їй
вчувався якийсь багатозначний зміст,
що його розкрити міг тільки Дік, коли
визнає це за потрібне. Довгі роки
бездумного існування відживили у вдачі
Ніколь ті природні її якості, що їх
рання хвороба заглушила була, а Дік не
зміг виявити — не через брак уміння, а
тільки через те, що нікому ще не
вдавалося зазирнути в усі закутки
чужої душі. Та хоча ці зміни в душевному
стані мали, зрештою, здорову природу, на
серці в неї було тривожно. Особливо
прикро вражала її дедалі помітніша
байдужість Діка, яка виявлялася в тому,
що він забагато пив. Ніколь не знала,
буде вона розтоптана чи вціліє,—
нещирі інтонації Діка спантеличували
її. Події розгорталися нестерпно
повільно, мов довжелезна доріжка, і
неможливо було вгадати, як Дік
поведеться, коли сувій розкрутиться до
кінця — до краю безодні, через яку
доведеться стрибати.
її не лякало, що буде потім,— напевно,
то буде полегкість, радість людини, яка
позбулася тягаря, в якої спала з очей
полуда. Ніколь була створена для руху,
для переміни місць — з грішми замість
крил чи плавців. І те, що має статися,
лише відновить природний стан речей,
так, наче шасі спортивного автомобіля,
на якому багато років тому змонтували
кузов родинного лімузина, знову
використають за прямим призначенням.
Ніколь уже відчувала подмух свіжого
вітру — вона боялася тільки болю
прийдешньої розлуки; боялася ще й тому,
що не знала, в який спосіб ця розлука
станеться.
. Дайвери вийшли на пляж, вона в
купальнику, він у плавках білого
кольору, що так гарно відтіняв засмаглу
шкіру. Ніколь бачила, що Дік шукає очима
Ланьє і Топсі серед утвореного
парасолями калейдоскопу яскравих плям
і тіней; отже, його думки були не з нею,
на хвильку вона вийшла з-під його влади,
і, дивлячись на нього збоку, вона
подумала, що діти потрібні йому зараз
не для того, щоб їх захистити, а для
того, щоб самому за них сховатися.
Можливо, йому було страшно на цьому
пляжі, як скинутому правителеві, що
потай відвідує свою колишню
резиденцію. Що ж до неї, то на цей час
вона вже зненавиділа його світ, де над
усе ставилися ввічливість і милі жарти,
зненавиділа, забувши, що протягом
багатьох років тільки цей світ був їй
приступний. Що ж, нехай милується своїм
пляжем, спаскудженим на догоду смакам
позбавлених смаку людей; якби він шукав
тут цілий день — однаково не знайшов би
жодного камінчика від китайського
муру, яким колись цей пляж оточив,
жодного сліду ноги давнього друга.
На мить Ніколь пошкодувала, що так
сталося; вона згадала, як він розгрібав
на пляжі купи сміття, ретельно
вибираючи уламки скла, згадала, як вони
купували собі в крамничці в одному із
завулків Ніцци матроські кльоші й
блузи — убрання, що його потім
оголосили модним і почали шити із шовку
паризькі кравці; згадала тутешніх
наївних дівчат, що, збираючись
зграйками на хвилерізі, цвірінькали
по-пташиному: «Оііез сіопс! Оііез
сіопс»!1 — і ранковий ритуал, спокійне і
радісне злиття із сонцем і морем, і
веселі витівки Діка, поховані під
товщею цього піску за якихось кілька
років...
Тепер пляж перетворився на «клуб», на
космополітичний клуб, до якого
приймають усіх, кому забагнеться до
нього вступити.
Звівшись навколішки на солом’яній
маті, Дік виглядав Розмері, і Ніколь,
зрозумівши це, знову закам’яніла.
Разом з ним вона оглядала берег; чого
тут тільки не понаставляли! —
гімнастичні кільця й турніки над водою,
переносні роздягальні, плавучі вишки,
прожектори, що лишилися після
вчорашнього свята, біла буфетна стойка
з уже набридлим модерністським
орнаментом із велосипедних керм.
Менш за все Дік сподівався побачити
Розмері у воді, бо вже мало людей
плавало в цьому блакитному раю —
тільки дітлахи та чийсь служник, що
кожного ранку хизувався перед
курортниками ефектними стрибками у
воду з п’ятдесятифутової скелі.
Більшість же мешканців готелю Госса
сиділи під парасолями в піжамах і
показували свої кволі тіла тоді, як
збиралися йти з пляжу, десь о першій
годині.
—    Он вона,— раптом сказала Ніколь.
Його погляд упіймав Розмері, яка
перепливала від плоту до плоту, і
Ніколь, стежачи за ним, тяжко зітхнула,
але це зітхання було тільки спізнілою
луною того, що вона притлумила в собі
п’ять років тому.
—    Попливімо їй назустріч,—
запропонував Дік.
—    Пливи сам.
—    Ні, удвох.
Вона хотіла була відмовитися, але за
хвилину вони вже пливли поряд, і шлях їм
показувала зграйка дрібних рибок,
ваблених відблисками тіла Розмері,
яскравими, як блиск форельної блешні.
Ніколь залишилась у воді, а Дік виліз на
пліт і сів коло Розмері; мокрі, вони
сиділи й жваво балакали, ніби ніколи не
кохали, ба навіть не торкалися одне
одного. Розмері сяяла красою — її
молодість на мить приголомшила Ніколь,
але вона зразу ж утішилася тим, що в
дівчини талія трохи ширша, ніж у неї.
Ніколь кружляла біля плоту у воді,
прислухаючись до голосу Розме-рї,— а та
вкладала в нього радість, веселість і
завзяття — вона була певніша себе, ніж
п’ять років тому.
—    Я так скучила за мамою! В
понеділок ми нарешті зустрінемося в
Парижі.
—    Минуло п’ять років, відколи ми
вперше вас тут побачили,— сказав Дік.—
Яким же кумедним дівчиськом ви були в
тому готельному купальному халаті!
—    Невже ви запам’ятали? А втім, ви
завжди все пам’ятаєте — принаймі все
приємне...
«Ну, знову пішла гра в компліменти»,—
подумала Ніколь і пірнула у воду, а
виринувши, почула:
—    Я вдаватиму, ніби цих п’яти років
не було, ніби мені все ще вісімнадцять.
З вами я завжди почувалася такою...
такою щасливою, інакше не скажеш — з
вами й з Ніколь. Дивлюся на берег, і
перед очима вся наша компанія — такі
чудові люди, я таких більше не
зустрічала й навряд чи колись
зустріну...
Відпливаючи, Ніколь помітила, що
похмуре обличчя Діка трохи проясніло,
коли він розпочав свою гру з Розмері й
видобув свою давню чарівливість —
тепер трохи потьмянілу, як тьмяніють
від часу мистецькі твори; йому б оце
чарку-другу, і він почав би крутитися
перед нею на кільцях, незграбно роблячи
те, що колись виходило в нього так
досконало. Ніколь подумала, що цього
літа він уже не наважується стрибати у
воду з вишки.
Потім, коли вона перепливала від плоту
до плоту, її наздогнав Дік.
—    Приятелі Розмері мають
швидкісний катер—он він стоїть. Хочеш
покататися на акваплані? Я б залюбки.
Згадавши, як він колись робив стойку на
стільці, поставленому на кінці дошки,
вона погодилась — як погодилася б
задовольнити примху Ланьє.
Позаминулого літа на Цугському озері
вони часто розважалися цією приємною
грою, і одного разу Дік, стоячи на дошці,
підняв на плечі здорованя, що важив
двісті фунтів. Але жінка, одружуючись,
бере собі чоловіка разом з усіма його
талантами, і потім її вже важко вразити,
хоча вона часом і вдає, що здивована й
захоплена. Що ж до Ніколь, то вона і не
вдавала нічого, а тільки казала: «Атож,
усе було так, як треба».
Тепер, однак, вона знала, що він
утомлений, що тільки поява Розмері, з її
збудливою молодістю, спонукає його до
дії — так само наснажувала його,
бувало, енергія їхніх дітей, коли ті
голяка гасали по пляжу. Але, знаючи це,
вона лише байдуже подумала: «А він ще
зробить із себе посміховисько».
На катері Дайвери виявилися старшими
від усіх; молодь повелася з ними
ввічливо, шанобливо, але Ніколь за
люб’язними фразами вчувалося
запитання: «Звідки ці двоє взялися, і що
їм тут треба?» Отут би Дікові й виявити
своє вміння опановувати будь-яке
становище й задавати тон; але в нього
було інше на думці — він зосередився на
тому, що мав зробити.
За двісті ярдів од берега мотор
приглушили, і один із юнаків пірнув у
воду. Він підплив до дошки, що метлялася
в хвилях за кормою, притримав її й
повільно на неї виліз — спочатку став
навколішки, а потім на весь зріст. Катер
почав набирати швидкість, а хлопець,
відхилившись назад, керував своїм
легким суденцем, описуючи широкі,
плавні дуги й раз у раз перетинаючи
буруни за кормою. Нарешті, ввійшовши в
кільватер, він відпустив линву, якусь
мить іще утримував рівновагу, а потім
зісковзнув назад і пішов під воду,
зникаючи, мов статуя переможця, і знову
вигулькнув уже далекою темною цяткою,
коли катер повертав, щоб підібрати
його.
Після того, як Ніколь відмовилася від
своєї черги, на дошці каталася Розмері
— зграбно, без вивертів, але під
жартівливі оплески своїх
залицяльників. Троє з них так заівзято
змагалися за почесне право втягти її на
борт, що примудрилися набити їй синці
на коліні й стегні.
— Ваша черга, докторе,— сказав
мексіканець-стер-новий.
Дік з іще одним хлопцем — останнім із
компанії, який ще не катався,—
стрибнули за борт і попливли до дошки.
Дік хотів повторити свій трюк —
підняти партнера на плечі, і Ніколь
стежила за ним, зневажливо
посміхаючись. Це його прагнення
похизуватися перед Розмері своєю
фізичною вправністю дратувало її
найбільше.
Вилізши вдвох на дошку, вони почекали,
доки вона врівноважиться, потім Дік
став навколішки, просунув голову між
ногами партнера й почав повільно
підводитися.
З катера видно було, що йому от-от
забракне сили. Він уже стояв на одному
коліні; тепер уся штука полягала в тому,
щоб одним рухом звестися на обидві ноги
й випростатися. Кілька секунд він
відпочивав, а тоді обличчя його
скривилося від напруження і, ціною
страшного зусилля м’язів і нервів, він
устав.
Дошка була вузька, а юнак, хоча й важив
не більш як півтораста фунтів, не вмів
розподіляти свою вагу, та ще й міцно
вхопився за голову Діка. Коли Дік
останнім відчайдушним ривком
випростав спину, дошка похилилася й
обидва полетіли у воду.
Розмері вигукнула:
—    Чудово! В них майже вийшло!
Та коли катер наблизився до плавців,
Ніколь побачила на обличчі Діка те, що й
сподівалася побачити — злість і
досаду; адже ще два роки тому ця штука
давалася йому за іграшку.
За другим разом він діяв обачніше.
Спочатку тільки ледь відірвав коліно
від дошки, перевіряючи рівновагу
партнера на плечах, потім знов укляк і
лише тоді, видихнувши: «Алє-гоп!» —
почав підводитися. Але, перше ніж він
здолав випростатися, ноги під ним
раптом підігнулися і, падаючи, він
ледве встиг відштовхнути дошку, щоб
уникнути удару.
Цього разу, коли катер підійшов, усі
пасажири помітили, що Дік сердиться.
—    Я хотів би спробувати ще раз! —
гукнув він з води.— Ви ж бачили, в нас
уже майже вийшло.
—    Що ж, будь ласка.
Відчуваючи, що він зовсім виснажився,
Ніколь спитала:
—    Може, на сьогодні вже досить?
Дік навіть не відповів. Перший партнер
сказав, що виходить з гри, і його
витягли з води, а його місце зголосився
зайняти мексіканець-стерновий.
Цей був важчий за попереднього. Поки
катер набирав швидкість, Дік відпочив
трохи, лежачи долілиць на дошці. Потім
він підліз під партнера, взявся за