Ніч лагідна - 01

Ніч лагідна
І вже з тобою я! Ніч лагідна така.., ...Та
тут панує темрява хистка — Лиш
промінці зірок на крилах вітру Між
листям линуть до витких стежок.
Джон Кітс. До солов'я
КНИГА ПЕРША
І
На привітному березі французької
Рів’єри, на півдо-розі між Марселем та
італійським кордоном, хизується
рожевими стінами великий готель.
Послужливі пальми охолоджують своїми
тінями його розпашілий фасад, а перед
ним лежить коротка смужка залитого
яскравим сонцем пляжу. Останнім часом
тут оселяються на літо зірки й
знаменитості; але ще років десять тому
життя в готелі майже завмирало в
квітні, коли його тодішні
за-всідники-англійці перебиралися на
північ. Нині багато літніх котеджів
тулиться навколо готелю, але на час,
коли починається наша оповідь, лише
дахи десятка-двох стареньких вілл
потроху догнивали, мов пізні лілеї в
болотяній воді, серед густих піній між
«Готелем для іноземців» Госса і Канном,
до якого звідти п’ять миль.
Готель і жовтогарячий молитовний
килимок пляжу перед ним утворювали
єдине ціле. Рано-вранці далекі обриси
Канна, рожево-кремові мури старих
укріплень і пурпурові Альпи, за якими
починалася Італія, лягали на поверхню
води й тремтіли в брижах, що
розбігалися на прозорій мілині від
верхівок водоростей. Незадовго до
восьмої години на пляж спускався
чоловік у блакитному купальному
халаті. Спочатку він довго обхлюпував
себе прохолодною водою, а тоді, голосно
крекчучи й пирхаючи, хвилину борсався в
глибині. Після того, як він піднімався
нагору, пляж і вся бухта ще з годину
лежали в цілковитій тиші. Торговельні
судна повзли крайнебом на захід,
офіціанти й прибиральниці
перемовлялися на готельному подвір’ї,
на деревах висихала роса. Ще за годину
починали сигналити автомобілі на шосе,
що зміїлося серед невисоких Маврських
гір, які відділяли узбережжя від
Провансу — від справжньої Франції.
За милю від моря, там, де запорошені
тополі наступають на пінії, є самотній
залізничний полустанок, Звідти
одного червневого ранку 1925 року
відкрите таксі повезло до готелю Госса
двох пасажирок, матір з дочкою. Обличчя
матері ще зберігало прив’ялу вроду, що
мала незабаром зовсім зникнути під
мереживом синіх прожилок; вираз його
був лагідний, але водночас жвавий та
уважний. Та не на жінці затримувався
погляд, очі зразу ж перескакували на
дочку, причаровані її рожевими
долонями, її щоками, які пломеніли
прегарним рум’янцем — мов у дитини
після холодного вечірнього купання, її
високе чоло закруглялося ніжною лінією
там, де здіймалися, наче закрутки на
геральдичному щиті, кучері, кільця й
хвильки попелясто-золотавого волосся.
Очі її були великі, ясні, променисті, а
рум’янець — справжній, природний, бо
мала вона здорове молоде серце.
Здавалося, ще крок, і дівчина
переступить останній поріг дитинства
— їй було майже вісімнадцять, і вона
вже, власне, розквітла, хіба що вранішня
роса ще з неї не зійшла.
Коли внизу відкрилися море і небо,
злиті в одну вузьку, розпечену смугу,
мати сказала:
—    Щось підказує мені, що нам тут не
сподобається.
—    Мені вже однаково хочеться
додому,— відповіла дівчина.
їхні голоси звучали безтурботно, хоч,
певно, в подорожі їм бракувало мети і це
їх трохи гнітило, а вигадувати абияку
мету їм не хотілося. Вони прагнули
розваг не для того, щоб дати лад
розхитаним нервам, а з невситимістю
школярів, які сумлінним навчанням
заслужили веселі канікули.
—    Побудемо тут два-три дні й
подамося додому. Я сьогодні ж замовлю
телеграфом каюту.
В готелі дівчина домовлялася про номер
французькою мовою — вона розмовляла
по-французькому вільно, але в самій
бездоганності зворотів було щось
завчене. Коли подорожні влаштувалися в
номері на першому поверсі, дівчина,
відчинивши скляні двері, впустила до
кімнати сліпуче світло, вийшла і зійшла
кількома сходинками вниз, на вимощену
кам’яними плитами веранду, що
оперізувала будинок. У неї була і хода,
і постава балерини — вона несла свій
торс рівно й легко, так що вага його не
лягала на стегна, а врівноважувалася в
талії. На веранді гаряче світло враз
підібгало її тінь до ніг, і вона
мимоволі позадкувала — очам було
боляче дивитися. За сто кроків од неї
Середземне море блякло, потроху
віддаючи невблаганному сонцю свою
голубінь; під балюстрадою, на
під’їзній алеї, плавився в промінні
посірілий б’юїк.
Усе довкола ніби вимерло, тільки пляж
ще не спорожнів. Три няні-англійки
сиділи, плетучи светри й шкарпетки
вікторіанським візерунком, модним у
сорокових, шістдесятих та вісімдесятих
роках, і обмінюючись плітками, що
змістом своїм нагадували ритуальні
заклинання; ближче до води з десяток
дорослих тулилися під смугастими
парасолями, а з десяток їхніх дітей
ганялися на мілині за зграйками
неполохливих рибок або лежали на
осонні голі й лискучі, намащені
кокосовою олією.
Коли Розмері вийшла на пляж, хлопчик
років дванадцяти з радісним гейканням
промчав повз неї і шубовснув у воду.
Відчуваючи на собі пильні погляди
чужих людей, вона скинула купальний
халат і пірнула слідом за хлопцем.
Кілька ярдів пропливла, не піднімаючи
обличчя з води, а тоді, переконавшись,
що тут надто мілко, підвелася й пішла, з
насолодою долаючи стрункими ногами
опір води. Ввійшовши по груди, вона
озирнулася; з берега за нею уважно
стежив лисий чоловік у плавках і з
моноклем — волохаті груди випнуті,
живіт з витрішкуватим пупом утягнутий.
Коли їхні погляди зустрілися, чоловік,
ворухнувши бровою, випустив монокль,
який зразу ж загубився у грайливих
кучерях на його грудях, а тоді налив
собі щось у склянку з пляшки, яку тримав
у руці.
Розмері занурила обличчя у воду й
рвучким кролем попливла до плоту. Вода
підхопила її й лагідно огорнула,
боронячи від спеки, просочуючись у
волосся, проникаючи в усі пори тіла.
Дівчина переверталася то на спину, то
знову на живіт, хапаючи воду в обійми,
розкошуючи в обіймах води. До плоту
вона допливла засагіа-на, але,
побачивши перед собою цікаві очі
засмаглої жінки з напрочуд білими
зубами, раптом засоромилася своєї
неторкнутої сонцем, блідої шкіри,
перевернулася на спину, й хвилі понесли
її до берега. Щойно вона вийшла з води,
як той волохань з пляшкою в руці
заговорив до неї.
— Дивіться, не запливайте за пліт — там
акули.— Національність його важко було
визначити, але по-англійському він
розмовляв з оксфордською вимовою,
злегка розтягуючи слова.— Не далі як
учора вони зжерли двох англійських
моряків з флотилії, що зайшла у
Гольф-Жуан.
—    О господи! — вигукнула Розмері.
—    Де кораблі, там і покидьки, а їм
тільки цього й треба.
Надавши очам відсутнього виразу на
доказ того, що ним керувало тільки
бажання застерегти її, він чемно
відступив на два кроки і знову наповнив
склянку.
Збентежена, але й потішена тим, що під
час цієї розмови привернула до себе
загальну увагу, Розмері озирнулася,
шукаючи місця. Очевидно, кожна родина
вважала своєю власністю клаптик пляжу
навколо парасоля, під яким вона
розташувалася; крім того, власники
парасолів перемовлялися між собою, час
від часу хтось підводився й переходив
до сусідів — тобто тут панувала
атмосфера тісного товариства,
вторгатися в яке було б нечемно. Трохи
далі, там, де пісок переходив у гальку,
всіяну жмуттям засохлих водоростей,
Розмері побачила групку людей, таких
самих білих, незасмаглих, як і вона. Від
сонця вони ховалися не під великими
полотняними грибами, а під звичайними
парасольками — тож люди ці були тут,
очевидно, новачками. Нагледівши собі
місцинку посередині між засмаглими й
білими, Розмері розстелила на піску
свій халат і лягла.
Спочатку до неї долинав лише
невиразний гомін голосів, і ще вона
чула, як рипить пісок, коли хтось, на
мить заступаючи сонце, обминав її
розпростерте тіло. Якийсь допитливий
песик подихав гаряче і квапливо їй у
потилицю; пекуче проміння пощипувало
шкіру, а зовсім поряд тихо й знесилено
зітхали, відповзаючи, хвилі. Але
потроху вона почала розрізняти окремі
голоси і навіть вислухала історію про
те, як «цей телепень Норт» учора викрав
з одного каннського кафе офіціанта, щоб
розпиляти його навпіл. Розповідала цю
історію сива дама у вечірньому вбранні
— видно, вона не встигла перевдягтися
звечора, на голові в неї поблискувала
діадема, а на плечі конала в зажурі
квітка. Перейнявшись невиразною
неприязню до цієї дами та її компанії,
Розмері відвернулася.
З другого боку, найближче до неї, лежала
під парасолем молода жінка, щось
виписуючи з розгорнутої на піску
книжки. Бретельки її купальника були
спущені з плечей, оголена спина блищала
на сонці; низка кремових перлів
відтіняла помаранчево-брунатну
засмагу. II вродливе обличчя було
серйозне і водночас якесь безпорадне.
Хоч їхні очі зустрілися, жінка ніби й не
помітила Розмері. Поряд сидів стрункий
чоловік у жокейській шапочці і плавках
у червону смужку; далі — жінка, яку
Розмері бачила на плоту і яка тепер
дивилася через плече на неї. А ще далі —
чоловік у синіх плавках, довгобразий, з
лев’ячою копицею золотавого волосся,
зосереджено доводив щось юнакові явно
романського походження в чорних
плавках; розмовляючи, вони знічев’я
збирали на піску обривки водоростей.
Розмері бачила, що майже всі вони —
американці, але щось відрізняло їх від
тих американців, з якими їй доводилось
останнім часом зустрічатися.
Придивившись, вона збагнула, що чоловік
у жокейській шапочці розважає це
товариство, розігруючи якусь сцену; він
з поважним виглядом розгортав граблями
пісок, збираючи в купку гравій, і при
цьому говорив щось, певно, страшенно
кумедне — тим більш кумедне, що його
обличчя лишалося зосередженим і
серйозним. Тепер уже все, що він казав,
малр комічний ефект, кожне його слово
зустрічав вибух нестримного сміху.
Навіть ті, хто, як і Розмері, не чув
здалеку, про що, власне, йдеться,
наставляли вуха, дослухаючись, і лиш
єдина на пляжі молода жінка з перлами
на шиї не виявляла цікавості. За кожним
вибухом реготу вона тільки нижче
схилялася над своїм папірцем — чи,
бува, не від скромності господині, чия
власність викликає загальний захват?
Несподівано, просто над собою, Розмері
почула голос чоловіка з моноклем та
пляшкою.
—    А ви чудово плаваєте.
Розмері спробувала заперечити.
—    Ні, справді чудово. Моє прізвище
Кампіон. З нами тут є одна дама, вона
бачила вас минулого тижня в Сор-ренто й
каже, що знає, хто ви, і дуже хотіла б з
вами познайомитися.
Приховуючи досаду, Розмері озирнулася
й побачила, що вся незасмагла компанія
очікувально дивиться на неї. Вона
неохоче підвелася й підійшла до них.
—    Місіс Абрамс... Місіс Маккіско...
Містер Маккіско... Містер Дамфрі...
—    Ми знаємо, хто ви,— мовила дама у
вечірній сукні.— Ви Розмері Хойт, я вас
одразу впізнала ще в Сор-ренто, і портьє
це підтвердив. Ми всі вважаємо, що ви
чудова актриса, й хотіли б знати, чому
ви не в Америці й не знімаєтеся ще в
якомусь іншому чудовому фільмі.
Всі запобігливо засовалися, звільняючи
місце для неї. Дама, що її впізнала, мала
єврейське прізвище, але єврейкою не
була. Вона, мабуть, належала до тих
«моторних бабусь», які, маючи товсту
шкіру й залізний шлунок, зберігаються
так добре, що за ними, буває, не
вженуться й онуки.
—    Ми хотіли вас застерегти: відразу
під таким сонцем можна просто спектися,
а вам же як нікому треба берегти свою
шкіру,— торохтіла місіс Абрамс.— Але
на цьому пляжі порядки, як на
великосвітському балу, і ми боялися, що
ви образитеся.
II
—    До того ж, ми думали, що й ви берете
участь у виставі,— сказала місіс
Маккіско, надміру екзальтована,
гарненька жіночка із злодійкуватими
очима.— Тут не добереш, хто учасник, а
хто — ні. Мій чоловік так стелився
перед одним панком, аж виявляється —
він одна з головних дійових осіб,
власне, права рука центрального
персонажа.
—    У виставі? — здивовано перепитала
Розмері.— У якій виставі?
—    Люба, хіба ж ми знаємо? —
відповіла місіс Абрамс і захихотіла,
сколихнувши великим черевом.— Ми в ній
участі не беремо. Ми — публіка!
Містер Дамфрі, білявий чоловік з
жіночими манерами, зауважив:
—    Наша матінка Абрамс сама — жива
вистава.
А Кампіон посварився на нього моноклем.
—    Годі тобі, Ройяле, не будь таким
уїдливим.
Розмері збентежено обводила їх
поглядом, жалкуючи,
що поряд немає матері. Ці люди були їй
неприємні, надто в порівнянні з цікавим
товариством на другому кінці пляжу.
Мати, з її скромним, але надійним
умінням вести світські розмови, швидко
і впевнено знаходила вихід з незручних
ситуацій. А Розмері потрапляла в такі
ситуації частенько: давалася взнаки
невдала суміш французького лоску й
американської безпорадності — тим
більше, що знаменитістю вона стала
тільки півроку тому.
Містерові Маккіско, кощавому, рудому,
ластатому добродієві років тридцяти,
балачки про «виставу» були, видно, не до
вподоби. Досі він сидів мовчки,
дивлячись на море, а тепер, скоса
зиркнувши на дружину, обернувся до
Розмері й визивно запитав:
—    Ви тут давно?
—    Перший день.
—    Он як.
Вважаючи, очевидно, що йому вдалося
перевести розмову на інше, він обвів
поглядом присутніх — мовляв, ось вам
тема, продовжуйте.
—    Мабуть, на все літо? — з невинним
виглядом запитала місіс Маккіско.—
Пробувши тут усе літо, ви, напевно,
побачите, чим закінчиться вистава.
—    На бога, Вайолет, тобі ще не
набридло? — вибухнув її чоловік.—
Переміни пластинку, прошу тебе.
Місіс Маккіско схилилася до місіс
Абрамс і голосно прошепотіла:
—    Він знервований.
—    Зовсім не знервований,—
заперечив містер Маккіско.— Якраз
тепер я спокійний.
Він аж палахкотів — обличчя
почервоніло, перекривилося, втратило
свідомий вираз. Мабуть, він відчув це,
бо раптом підвівся й пішов у воду.
Дружина подалася слідом, а за нею,
скориставшись з нагоди, і Розмері.
Ще на мілкому містер Маккіско набрав
повні груди повітря, шубовснув у воду й
замолотив випростаними руками по
Середземному морю, вважаючи, очевидно,
що пливе кролем. Коли ж повітря не
стало, він звівся на ноги, озирнувся і
явно здивувався з того, що берег ще не
зник з очей.
—    З диханням у мене ще не все гаразд.
Не збагну, що робити, щоб правильно
дихати.— Він запитливо дивився на
Розмері.
—    Видихати треба під водою,—
пояснила вона.— Чотири рази махнете
руками, тоді піднімайте голову й
набирайте повітря.
—    Мені це ніяк не вдається.
Попливімо до плоту?
На плоту, що погойдувався на хвилях,
лежав чоловік
з лев’ячою гривою. Коли підпливла
місіс Маккіско, пліт раптом хитнуло
сильніше, і його край ударив її по
плечу. Чоловік одразу підхопився й
допоміг їй вибратися.
—    Я злякався — вас могло оглушити.
Говорив він несміливо, трохи
затинаючись; Розмері вразив безмежно
сумний вираз його обличчя,
вилицюватого, як в індіанця, з
видовженою верхньою губою і
величезними, глибоко посадженими очима
кольору темного золота. Слова він
промовляв кутиком рота, наче
сподіваючись, що вони долинуть до місіс
Маккіско не зразу, а якимось кружним
шляхом, на льоту втративши експресію.
За хвилину від стрибнув у воду, й сила
інерції понесла його довге випростане
тіло до берега.
Розмері й місіс Маккіско стежили за
ним. Коли інерція вичерпалася, він
раптом зігнувся навпіл, його худі
стегна майнули на мить над поверхнею, і
він зник з очей, навіть не спінивши
води.
—    Він добрий плавець,— сказала
Розмері.
У відповіді місіс Маккіско чомусь
забриніла лють:
—    Зате поганий музикант.— Вона
обернулася до свого чоловіка, який
після двох невдалих спроб спромігся
нарешті видряпатися на пліт і,
віднайшовши рівновагу, хотів загладити
свою незграбність, ефектно вмощуючись
на ньому, але заточився і знов мало не
впав.— Я оце кажу, що Ейб Норт, може, і
гарний плавець, зате музикант ніякий.
—    Атож,— процідив крізь зуби
Маккіско. Очевидно, світ жінчиних
уявлень та смаків витворив він сам — і
не дозволяв у ньому ніяких вільностей.
—    Кого я поважаю, то це Антейля,—
визивно промовила місіс Маккіско, знов
обернувшись до Розмері.— Антейля і
Джойса. У вашому Голлівуді про них,
певно, й не чули, а мій чоловік, між
іншим, автор першої в Америці
монографії про «Улісса».
—    Якби ж то мені сюди сигарету,—
спроквола сказав містер Маккіско.— Я б
злраз що хоч за сигарету віддав.
—    Джойс вражає передусім своєю
сміливістю — правда ж, Елберте?
Раптом вона затнулася. Жінка з перловим
намистом увійшла у воду слідом за
своїми двома дітьми, і в цю мить Ейб
Норт, підпливши під водою, вихопився
вгору, мов вулканічний острів, з
малюком на плечах. Дитина заверещала з
переляку й захвату, а жінка дивилася на
них спокійно й лагідно, не всміхаючись.
—    Це його дружина? — спитала
Розмері.
—    Ні, це місіс Дайвер. Вони живуть не
в готелі.—Місіс Маккіско вп’ялася
очима в обличчя тієї жінки, немов
фотографуючи його. Потім рвучко
обернулася до Розмері.— Ви вже бували
за кордоном?
—    Так, я навчалася в Парижі.
—    Тоді ви, напевно, знаєте — Францію
не зрозумієш
ї не взнаєш, не маючи знайомих серед
справжніх французів. А які враження
вивезуть звідси ці люди? — Вона стенула
лівим плечем, показавши на берег.— Ні з
ким не знаються, варяться в своєму соку.
Ми от про все подбали наперед:
запаслися рекомендаційними листами до
найвидатніших паризьких митців.
Згадуємо тепер Париж, як казку!
—    Ще б пак.
—    Бачите, мій чоловік завершує свій
перший роман.
—    Справді? — озвалася Розмері.
Єдине, що її цікавило в цю мить — чи
спромоглася мати заснути в таку спеку.
—    Атож, задум приблизно той самий,
що й в «Уліс-сі»,— провадила далі місіс
Маккіско.— Тільки в чоловіка дія
охоплює не добу, а століття. Він бере
зубожілого старого
француза-аристократа й зіштовхує його
з реаліями технічної ери.
—    На бога, Вайолет, навіщо ти всім
роздзвонюєш,— обурився Маккіско.—
Поки роман не готовий, я не хочу, щоб про
нього пащекували всі, кому не лінь.
Розмері повернулася на берег і знову
лягла на осонні, накинувши халат на вже
трохи обпечені плечі. Чоловік у
жокейській шапочці тепер обходив своїх
друзів із пляшкою й чарочками; їхнє
товариство потроху веселішало й
збивалося докупи, аж поки всі не
зібралися під дахом із кількох
парасолів — Розмері здогадалася, що
хтось із них від’їжджає і це —
прощальна учта. Навіть діти
перейнялися веселим збудженням, що
вихлюпувалося з-під парасолів, і
Розмері чомусь подумала, що душею цього
товариства є чоловік у жокейській
шапочці.
Полуденне сонце панувало на небі й на
морі — навіть біла стрічка каннських
будинків на обрії перетворилася на
міраж прохолоди. Червоногрудий, як
вільшанка, вітрильник увійшов у бухту,
тягнучи за собою шлейф темнішої води з
відкритого моря. Здавалося, життя
завмерло на всьому узбережжі, і тільки
тут, під парасолями, що просівали
світло своїми різноколірними боками,
ще жили барви й звуки.
Кампіон підійшов і зупинився за кілька
кроків од Розмері; вона приплющила очі,
вдаючи, що спить; потім розплющила їх і
побачила два хисткі, розпливчасті
стовпи — чиїсь ноги. Чоловік спробував
увійти у хмару піщаного кольору, але
хмара відлетіла в безмежжя розпеченого
неба. Розмері й справді заснула,
Прокинулася вона мокра від поту й
побачила, що *на пляжі нікого немає,
крім чоловіка в жокейській шапочці,
який згортав останній парасоль.
Розмері покліпала очима, отямлюючись, а
він підійшов до неї ближче й сказав:
—    Я вже збирався, якби самі не
прокинулися, розбудити вас. В перший
день не можна так довго пектися на
сонці.
—    Дякую.— Розмері глянула на свої
червоні ноги.—
О господи!
Вона широко розплющила очі й
засміялася, сподіваючись, що
зав’яжеться розмова, але Дік Дайвер
уже ніс згорнутий намет і парасоль до
автомобіля, що чекав на дорозі над
пляжем. Розмері пішла до води, щоб змити
з себе піт. Він тим часом повернувся,
зібрав грабельки, лопату й сито і
сховав у розколину в прибережній скелі.
Потім роззирнувся довкола, чи не забув
чогось.
—    Ви не скажете, котра година? —
спитала Розмері.
—    Майже пів на другу.
Обоє подивились на море.
—    Непогана година,— сказав Дік
Дайвер.— Не найгірша година доби.
Він глянув на неї, й на мить вона
жадібно й довірливо занурилася в
яскраво-синій світ його очей. Потім він
узяв на плечі решту пляжного начиння й
попростував до машини, а Розмері вийшла
з води, обтрусила з халата пісок і
рушила до готелю.
III
Розмері з матір’ю ввійшли до
готельного ресторану хвилин за п’ять
до другої. Сонячне проміння стелило
химерні візерунки на порожні столи,
тіні перебігали й погойдувалися, коли
вітер ворушив віття піній за вікнами.
Двоє офіціантів, що, голосно
перемовляючись по-італійському,
збирали тарілки, замовкли, як тільки
вони ввійшли, й принесли їм
передбачений готельним прейскурантом
ленч, який уже встиг утратити свіжий
вигляд.
—    А я на пляжі закохалася,— сказала
Розмері.
—    В кого?
—    Спочатку в цілу компанію
симпатичних людей. А потім в одного
чоловіка.
—    /Ги з ним розмовляла?
—    Трішечки. Він такий гарний! І
майже рудий.— Вона їла з величезним
апетитом.— Він, щоправда, одружений —
звичайна історія.
Мати була найкращою подругою Розмері;
вона віддавала дочці всі свої помисли й
сподівання, що не дивина в артистичному
середовищі, протеїв даному разі явище
незвичайне, бо місіс Елсі Спірс не
прагнула в такий спосіб компенсувати
власні невдачі. Вона не нарікала на
долю — двічі овдовівши після двох
щасливих заміж-жів, вона виробила в
собі життєрадісний стоїцизм. Перший її
чоловік був кавалерійським офіцером,
другий — військовим лікарем, і від обох
вона засвоїла здорові погляди на життя,
які тепер прищеплювала дочці. Вона не
пестила Розмері і цим зуміла виховати в
ній тверду вдачу, але водночас виявляла
до неї безмежну любов і турботу,
виховуючи в дівчині ідеалізм, що вже
давався взнаки: Розмері обожнювала
матір і дивилася на світ її очима. Отож
при всій своїй дитячій наївності, вона
була захищена подвійним панциром,
материнським і власним,— і цілком
по-дорослому цуралася всілякого
фальшу, дешевини й вульгарності. Проте
після раптового успіху Розмері в кіно
місіс Спірс відчула, що час уже
відлучити її від грудей, і тепер була б
скоріше втішена, ніж засмучена, якби
цей щирий, палкий і вимогливий ідеалізм
зосередився на комусь іншому.
—    Отже, тобі тут подобається? —
спитала вона.
—    Тут було б, напевно, весело, якби
ми познайомилися з тією компанією. На
пляжі були й інші люди, але ті мені не
сподобалися. Знаєш, вони мене впізнали
— куди не приїдеш, усі дивилися «Татову
доньку».
Місіс Спірс почекала, поки цей спалах
марнославства пригасне, а тоді
перейшла на діловий тон:
—    До речі, коли ти думаєш побачитися
з Ерлом Брейді?
—    Та хоч увечері, якщо ти не
стомилася.
—    їдь без мене.
—    Можна ж відкласти и на завтра.
—    Ні, я хочу, щоб ти поїхала сама. Це,
зрештою, недалеко, і ти, хвалити бога,
знаєш французьку.
—    От бачиш, мамо, як виходить: я мушу,
а мені не хочеться.
—    Господи, не хочеш сьогодні, то й не
їдь! Але, поки ми тут, це треба
обов’язково зробити,
—    Гаразд, мамо.
Після ленчу їх раптом охопило тоскне
заціпеніння, знайоме багатьом
американцям, які потрапляють у тихий
закуток чужого краю. Ніяких спонук до
дії, голосів, на які треба озиватися,
ані уривків власних думок, почутих
зненацька від когось,— світ йіби
завмер, і життя припинило свій плин.
—    Трьох днів тут і справді
вистачить, мамо,— сказала Розмері, коли
вони повернулися до свого номера. За
вікном легенький вітерець
скаламучував спеку, проціджував її
крізь віття дерев, хлюпав гарячими
хвильками крізь щілини спущених
жалюзі.
—    А як же твій пляжний роман?
—    Я нікого, крім тебе, не люблю,
мамусю.
Розмері вийшла до вестибюля й
розпитала Госса-бать-ка про розклад
руху поїздів. Швейцар у
світло-коричневій лівреї почав був
пасти її очима з-за конторки, але вчасно
схаменувся, згадавши, де він і хто він.
На станцію Розмері поїхала автобусом
разом з двома запопадливими
офіціантами з ресторану. Вони весь час
шанобливо мовчали, і це її гнітило, їй
кортіло вигукнути: «Та розмовляйте ж
ви, смійтеся, жартуйте — мені це зовсім
не заважатиме!»
В купе першого класу нічим було дихати;
барвисті рекламні плакати залізничних
компаній — акведук Пон-дю-Гар, поблизу
Арля, амфітеатр в Оранжі, зимовий спорт
у Шамоні — дихали більшою прохолодою,
ніж нерухоме море за вікном. На відміну
від американських поїздів,
заклопотаних тільки собою і сповнених
зневаги до всього, що робиться обіч
колії, в світі інших, не таких
карколомних швидкостей, цей поїзд був
частиною місцевості, по якій він біг.
його дихання здмухувало куряву з
пальмового листя, а попіл змішувався із
сухим гноєм на городах і в садах,
удобрюючи їх. Розмері здавалося, що
досить висунутись у вікно, простягти
руку — і можна нарвати на ходу букет
квітів.
На площі перед каннським вокзалом
дрімали в своїх колясках візники.
Казино, розкішні крамниці й великі
готелі на набережній стояли,
заслонившись від моря сліпими
залізними масками спущених жалюзі. Аж
не ві-рилося, що тут колись настає
«сезон», і Розмері, вже досить чутлива
до велінь моди, зазнала ніби сорому —
мов упіймалася на нездоровій цікавості
до чогось потворного, мов перехожі,
дивлячись на неї, дивувалися, чому вона
тут у цей мертвий час між веселощами
минулої зими й наступної — тут, а не на
півночі, де цієї пори вирує справжнє
життя.
Вийшовши із аптеки з покупкою—пляшкою
кокосової олії,— Розмері побачила
знайоме обличчя: місіс Дайвер пройшла
повз неї з кількома диванними
подушками в руках, прямуючи до машини,
що чекала біля тротуару. З віконця
машини загавкав коротконогий чорний
песик. Шофер, що був задрімав,
стрепенувся. Місіс Дайвер умостилася
на сидінні — вродливе обличчя
серйозне, зосереджене, очі спокійно і
пильно дивляться просто себе, в
порожнечу. Вбрана вона була в
яскраво-червону сукню, засмаглі ноги —
без панчіх. її густе і темне волосся
вилискувало золотом, як шерсть собаки з
породи чау-чау.
До поїзда лишалося ще півгодини, і
Розмері вирішила перечекати в «Кафе
союзників» на Круазетт, де в зеленій
півтемряві під деревами стояли
столики, а оркестр виконував для
уявного космополітичного панства
мелодію «Карнавал у Ніцці» й
наймодніший минулого року
американський блюз. Розмері купила
«Тан», а для матері — «Сетердей івнінг
пост» і, попиваючи лимонад, переглядала
надруковані в тижневику мемуари якоїсь
російської княгині; застарілі
умовності дев’яностих років
видавалися їй у цю мить реальнішими й
ближчими, ніж те, про що сповіщали
заголовки французької газети. Це
тоскне почуття гнітило її ще в готелі —
звикла до того, що газети зображають
усі, навіть найабсурдніші недоладності
європейського життя або як комедію, або
як трагедію, і, неспроможна вловити
істину, вона думала тепер про те, як
усе-таки одноманітно й нудно живеться
людям у Франції. її тугу посилювали
сумовиті мелодії оркестру, які
нагадували меланхолійну музику, що
супроводить виступи естрадних
акробатів. Вона зраділа, коли поїзд
рушив і повіз її назад, до готелю.
Наступного дня на пляж вона не пішла, бо