Ніч лагідна - 24

балкона! — благальною скоромовкою
заторохтіла друга.— Будь ласка,
дозвольте! Помахати нашим хлопцям!
Можна, га? Всі інші кімнати позамикані!
—    Будь ласка,— відповів Томмі.
Дівчата прожогом кинулися на балкон і
відразу ж у аагальний гамір врізалися
два пронизливих дисканти:
—    До побачення, Чарлі! Я тут, Чарлі,
глянь угору!
—    Телеграфуй у Ніццу до запитання!
—    Чарлі! Він не бачить мене!
Одна з дівчат раптом задерла спідницю,
стягла з себе рожеві штанці і, роздерши
їх, замахала цим прапором, кричучи:
«Бен! Бен!» Коли Ніколь і Томмі виходили
з кімнати, той прапор усе ще майорів на
тлі синього неба. «О, скажи, чи ти бачиш
ніжну барву тіла, що було твоїм?..» А тим
часом на кормі лінкора гордо маяв під
вітром переможний суперник —
американський зоряно-смугастий прапор.
Обідали вони в новому приморському
казино в Монте-Карло... А пізно ввечері,
в Больє, плавали в залитій білим
місячним світлом лагуні — фосфоруючій
чаші води, утвореній кільцем білих
валунів, навпроти Монако й оповитої
світлим серпанком Ментони. Ніколь
подобалося, що він привіз її саме до
цієї місцини, немов вихопленої із
східної казки; все тут, починаючи з гри
вітру й хвиль, було незвичне й нове, як
самі вони одне для одного. Вона
почувалася бранкою з Дамаска, яку
кочовик кинув поперек сідла й повіз у
далекий азіатський степ. За короткий
час усе, чого навчав її Дік, пішло в
непам’ять; вона вже майже стала тим,
чим мала б стати з самого початку,
бездумним уособленням духовної
капітуляції, притаманної світові, що її
оточував. Безвільна від кохання й
місячного сяйва, вона схилялася перед
сваволею свого коханця.
Вони прокинулися водночас. Місяць уже
зайшов, похолоднішало. Насилу звівшись
на ноги, вона спитала, котра година.
Томмі сказав, що десь близько третьої.
—    Мені час додому.
—    Я гадав, що ми переночуємо в
Монте-Карло.
—    Ні. Вдома гувернантка, діти. Я мушу
повернутися до світанку.
—    Як хочеш.
Перше ніж одягтися, вони ще раз вбігли у
воду. Побачивши, що Ніколь після
купання вся тремтить, Томмі розтер її
міцно рушником. Вони сіли в машину —
волосся ще мокре, шкіра аж палає — і
призналися одне одному, що їхати не
хочеться. Зорі променіли, було зовсім
світло, і коли Томмі цілував її, вона
відчувала, що для нього зараз не існує
нічого, крім її білих щік, і білих зубів,
і холодного чола, і пальців її, що
пестливо торкалися його обличчя. Вона
чекала якихось слів, що все розставили
б на свої місця, як це бувало з Діком,
але він мовчав. І вмиротворена, радіючи
з того, що слів не буде, вона вмостилася
зручніше на сидінні й продрімала, доки
мотор не завуркотів натужніше,
сповіщаючи, що вони вже завернули вгору
до вілли «Діана». Прощаючись з Томмі
коло хвіртки, вона поцілувала його
майже машинально. Рінь на стежці під її
ногами шурхотіла інакше, і звуки
нічного саду здалися їй раптом
відлунням чогось давно минулого, а
проте вона раділа, що знов опинилася
вдома. Стрімке стаккато, в якому минув
цей день, далося їй ціною хоч і
радісного, але незвичного напруження
сил.
IX
Другого дня, о четвертій, коло вілли
зупинилося таксі, і з нього вийшов Дік.
Ніколь збігла з тераси йому назустріч,
силкуючись опанувати себе, відновити
втрачену раптом рівновагу.
—    А де ж машина? — спитала вона.
—    Я залишив її в Арлі. Набридло
сидіти за кермом.
—    З твоєї записки я зрозуміла, що ти
поїхав на кілька днів.
—    Я потрапив у містраль і дощ.
—    Як тобі там було, весело?
—    Як кожному, хто їде, щоб від чогось
утекти. Я одвіз Розмері до Авіньйона й
там посадив її на поїзд.— Піднявшись
разом з Ніколь на терасу, він поставив
свою валізку.— Я не писав тобі про це в
записці, щоб ти не почала вигадувати те,
чого не було.
—    Дякую за турботу.— До неї вже
повернулося самовладання.
—    Я хотів з’ясувати для себе, чи
можна від неї сподіватись чогось,— а
для цього мав побачитися з нею сам на
сам.
—    То як— можна чи ні?
—    Розмері так і не вийшла з дитячого
віку,— відповів він.— Мабуть, це й на
краще. А ти що робила?
Вона відчула, як по-кролячому
смикнулося її обличчя.
—    Вчора ввечері я їздила на танці —
з Томмі Барба-ном. Ми вирушили до...
Скривившись, він урвав її:
—    Можеш не розповідати. Роби все, що
тобі заманеться, тільки я не хочу про це
знати.
—    А тут і нема про що знати.
—    Ну, гаразд, гаразд.— І він спитав
так, наче був відсутній цілий тиждень:
— Як діти?
У вітальні задзвонив телефон.
—    Якщо це мене, то мене немає
вдома,— квапливо сказав Дік,
підхоплюючи валізку.— Я йду до себе:
маю деяку роботу.
Ніколь почекала, доки він зник у
флігелі, потім увійшла до вітальні й
зняла телефонну трубку.
—    Ніколь, сотшепі уаз-іи? 1
—    Дік повернувся.
Томмі аж застогнав.
■— Яв Канні, приїдь сюди. Нам треба
побалакати.
—    Не можу.
—    Скажи, що кохаєш мене.—Вона
мовчки кивнула головою. Він повторив: —
Скажи, що кохаєш мене.
—    Так, так,— запевнила вона його.—
Але зараз не можна...
—    Чому не можна? — нетерпляче
вигукнув він.— Адже Дік бачить, що між
вами все скінчилося,— він сам
відступився, це ж ясно. Чого ж він ще
може вимагати від тебе?
—    Не знаю. Нічого не знаю, поки...—
Вона мало не сказала: «поки не спитаю
Діка»,— але, схаменувшись, не домовила
цієї фрази: — Я напишу тобі, а завтра
подзвоню.
Вона тинялася по кімнатах, задоволена
собою, майже пишаючись тим, що зробила.
її тішило усвідомлення власної
відчайдушності; це вже не полювання на
дичину, замкнуту в загороді. Вчорашній
день оживав перед нею в усіх
подробицях, які витісняли з пам’яті
інші хвилини, щасливі хвилини тієї
пори, коли її кохання до Діка було ще
незаймано чистим. Вона вже думала про
те почуття з легкою зневагою, воно вже
видавалося їй не стільки коханням,
.скільки сентиментальною закоханістю.
З типово жіночою забутливістю вона
пустила в непам’ять
щастя тих тижнів перед шлюбом, коли
вони з Діком кохалися таємно по різних
закутках світу. Вчора вона просто так,
без потреби брехала Томмі, клянучись,
що ніколи не зазнавала такого
цілковитого, такого безмежного, такого
повного...
...А потім раптове каяття за цю мить
зради, що так легко і безоглядно
закреслила десять років її життя,
повело її до будиночка Діка.
Він сидів у шезлонгу під кам’яним
муром по той бік будиночка й не чув її
кроків. З хвилину вона мовчки дивилася
на нього. Він був заглиблений у думки, в
свій власний, тільки йому відомий світ,
і з легких порухів його обличчя, з того,
як він зводив брови, примружував чи
широко розкривав очі, стуляв чи
розтуляв уста, з того, як стеналися його
руки, вона вгадувала, що він переглядає
крок за кроком усе своє життя — тільки
своє, від неї відособлене. Ось він,
стиснувши кулаки, подався вперед, ось
обличчя його скривила гримаса болю, і
слід його так і залишився в затуманених
очах. Чи не вперше в житті Ніколь стало
жаль його; тим, хто переніс душевну
хворобу, важко співчувати здоровим
людям, і хоч Ніколь не раз величала його
рятівником, який повернув їй утрачений
світ, в душі вона вважала, що енергія
його невичерпна й утоми для нього не
існує. Про те, що йому довелося через
неї перетерпіти, вона забула, як тільки
з її пам’яті вивітрилося те, що
перетерпіла вона сама. Чи знав він, що
вже не має над нею влади? А втім, це було
байдуже, вона просто жаліла його, як
колись жаліла зневаженого долею Ейба
Норта, як жаліють безпорадних старих та
дітей.
Вона підійшла до нього, обняла за плечі
і, торкнувшись головою його голови,
промовила:
—    Не треба сумувати.
Він холодно глянув на неї.
—    Не чіпай мене!
Розгубившись, вона відсахнулася від
нього.
—    Вибач,— сказав він, не дивлячись
на неї.— Я саме думав про тебе — власне,
про те, що я про тебе думаю...
—    От і додав би це як новий розділ до
своєї книжки.
—    А чого ж, можна: «Окрім усіх
перелічених вище психозів та
неврозів...»
—    Я прийшла сюди не того, щоб
сваритися.
—    Чого ж ти тоді прийшла, Ніколь? Я
більше нічого не можу тобі дати. Я тепер
намагаюся тільки врятувати самого
себе.
—    Від мого згубного впливу?
—    Мій фах часто змушує мене
спілкуватися з людьми, яких я волів би
не знати.
Вона заплакала з образи й гніву.
—    Ти боягуз! Ти сам себе занапастив,
а провину звертаєш на мене!
Він не відповів, але вона вже відчула
знайомий гіпнотичний вплив його розуму
— часом мимовільний, але завжди
вибудуваний на складному субстраті
істини, що його вона не могла ні
пробити, ні бодай розколоти. І вона
вступила в боротьбу; вона боролася з
ним поглядом своїх невеликих, але
прекрасних очей і зухвалою погордою
сильної світу цього; боролася знанням
того, що належатиме — вже належить —
іншому чоловікові, і мстивою злістю, що
роками осідала на серці; боролася
своїми грошима й розрахунком на
підтримку з боку сестри, давньої його
неприятельки, і усвідомленням того, що
нетерпимістю своєю він наживає собі
дедалі більше ворогів; вона вже ладна
була глузувати з його любові до
застільних утіх, вона протиставила
своє здоров’я і вроду його фізичному
підупаданню і свою безпринципність
його моральним засадам — навіть власні
слабості правили їй за зброю в цій
боротьбі,— вона безстрашно й
відчайдушно билася всім, що потрапляло
під руку,— порожніми бляшанками,
склянками, пляшками, непотрібними вже
вмістищами спокутуваних гріхів,
помилок і провин. За якихось дві
хвилини вона здобула перемогу, зуміла
виправдати себе в своїх очах, не
вдаючись до брехні і до викрутів,— і
пуповина була перетята. На нетвердих
ногах, ще плачучи, але вже заспокоєна в
душі, вона обернулася й пішла назад,
додому, що став нарешті її власним
домом.
Дік почекав, поки вона зникне з очей, а
тоді нахилився вперед і поклав голову
на парапет. Хвора видужала. Доктор
Дайвер здобув свободу.
X
Тієї ночі, о другій годині, Ніколь
збудив телефон, і вона почула, як Дік
відповів з дивана в сусідній кімнаті,
який вони називали «ложем покути».
—    Оиі, оиі... таіз а ^иі езі-се-яие ]е
рагіе?.. Оиі... HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark47" 45 — Голос його аж задзвенів
від здивування.— А чи можна мені
поговорити з однією з тих дам, пане
офіцере? Майте на увазі, обидві вони —
вельми значні і впливові особи, і це
може призвести до поважних політичних
ускладнень... Так, так, запевняю вас... Що
ж, воля ваша, але я вам не заздрю.
Він підвівся, напружено обмірковуючи
те, що почув, але вже розуміючи, що
візьме на себе роль рятівника,— давня
злощасна потреба дарувати людям
радість, дарувати все, аж до себе
самого, сколихнулася в ньому, волаючи:
«Задовольни мене!» І зараз він піде
залагоджувати справу, яка зовсім його
не стосується, спонукуваний тільки
прагненням викликати в людей любов —
давнім прагненням, що виникло, напевно,
в ту мить, коли він відчув себе
останньою надією звироднілого клану.
За подібних обставин, у клініці Домлера
на Цюріхському озері, він, свідомий
своєї сили, зробив вибір — вибрав
Офелію, вибрав солодку отруту й випив
її. Він завжди понад усе хотів бути
сміливим і добрим, але ще більше хотів,
щоб його любили. Так воно було. І так
буде завжди, подумав він, даючи відбій
— телефон був старого зразка.
Запала тиша, і Ніколь, не витримавши,
гукнула:
—    Що сталося? Хто це дзвонив?
Дік уже вдягався. .
—    Начальник поліцейського відділка
з Антіба — там заарештували Мері Норт і
оту Сіблі-Бірс. Вони накоїли щось
серйозне, а що саме, він не сказав,
бубонів лише: «раз сіє шогіз — раз
сГаиіотоЬіІез» HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark48" 46 ,— а далі — розумій як
хочеш.
—    Але з якої речі він дзвонив саме
тобі? Нічого не розумію.
—    Вони вимагають, щоб їх відпустили
на поруки, а поручителем може бути лише
особа, що має нерухоме майно в
Приморських Альпах.
—    Яке зухвальство!
—    Бог з ними, я поїду. Про всяк
випадок прихоплю з собою Госса...
Коли він пішов, Ніколь ще довго сушила
собі голову тим, що ж могли накоїти ці
дві дами. Потім вона заснула та коли Дік
повернувся — був уже початок
четвертої,— зразу ж підхопилася й
спитала, наче звертаючись до когось,
побаченого вві сні:
—    Ну що?
—    Чудернацька історія...— Дік сів у
ногах ліжка і почав розповідати з
самого початку — як розбуркав старого
Госса з ельзаської сплячки, як звелів
йому вигорнути всю готівку з каси й
разом з ним подався до поліцейського
відділка.
—    Не хочу я нічого робити для цієї
англійки,— бурчав Госс.
Мері Норт і леді Керолайн, обидві в
уніформі французьких матросів, скніли
на лавочці перед дверима двох темних
брудних камер. Обличчя леді Керолайн
зображало благородний гнів дочки
Альбіону, певної, що весь
середземноморський британський
військовий флот поспішає їй на
допомогу й має прибути сюди з хвилини
на хвилину. Що ж до Мері Мінгетті, то
вона не тямилася від страху —
побачивши Діка, вона ткнулася головою
йому в живіт, наче саме там було
осереддя всього, що їх зв’язувало, і
почала благати його зробити що-небудь,
щоб їх відпустили. Тим часом начальник
відділка викладав Госсові суть справи,
а той неохоче слухав, не знаючи, як
реагувати: з одного боку начебто слід
було б належним чином оцінювати
начальників хист до слова, а з другого
— виявляти незворушність бувалого
слуги, якого ніщо не може здивувати.
—    Це був звичайнісінький жарт,—
зневажливо знизала плечима леді
Керолайн.— Ми вдавали, ніби ми —
матроси, що звільнилися на берег, дві
дурні дівки повірили й пішли з нами до
вмебльованих кімнат. А потім щось
запідозрили й зняли гвалт.
Дік поважно кивав головою, втупившись
очима в кам’яну плиту підлоги, мов
священик у Сповідальні. Він ледве
стримував сміх, хоч, була б його воля,
наказав би всипати їм по півсотні
канчуків і посадити на два тижні на
хліб та воду. Його просто
приголомшувала леді Керолайн: усім
своїм виглядом вона показувала, що
нічого особливого не сталося, а якщо й
сталося, то тільки через боягузтво
дурних провансальських дівок та через
тупість поліції; а втім, Дік давно вже
дійшов висновку, що певна категорія
англійців живиться таким екстрактом
антисоціальності, що порівняно з ним
недозволені страви в раціоні
ньюйоркців виглядають, мов зайва
порція морозива, яка розладнує дитячий
шлунок.
—    Мені треба вибратися звідси, поки
це не дійшло до Гусейна,— бідкалася
Мері.— Діку, влаштуйте щось, ви ж завжди
вміли все влаштовувати. Скажіть їм, що
ми зразу ж поїдемо додому, що ми
заплатимо будь-яку суму.
—    Я платити не збираюся,—
зарозуміло промовила леді Керолайн.—
Ані шилінга. І подбаю про те, щоб цією
історією зацікавилося наше
консульство в Канні.
—    Ні, ні!—вигукнула Мері.— Головне
— це негайно вибратися звідси!
—    Гаразд, я спробую з ними
домовитися,— сказав Дік і додав: —Але
без грошей тут, звісно, не обійдеться.—
Дивлячись так, наче перед ним і справді
були дві невинні жартівниці,— хоч
кому-кому, а йому добре відомо було, що
то за одні,— він похитав головою: — Це ж
треба додуматися до такого!
Леді Керолайн самовдоволено
всміхнулася.
—    Ваше діло — лікувати божевільних.
Ви можете нам допомогти. А щодо Госса,
то він просто зобов’язаний!
Дік відійшов з Госсом убік, щоб
довідатися, що йому говорив
поліцейський. Справа виявилася
серйознішою, ніж здавалося спочатку.
Одна з місцевих дівчат належить до
добропорядної родини. Батьки її
лютують чи вдають, що лютують; з ними
треба якось порозумітися. З другою,
портовою дівкою, клопоту менше. Далі,
якщо справа буде передана до суду, то,
за французькими законами, це пахне
тюремним ув’язненням або, в кращому
разі, висилкою за межі країни з
відповідним розголосом у пресі. Слід
зважити й на настрої місцевих жителів:
ті, що наживаються за рахунок
іноземців, ставляться до них прихильно,
але є й чимало невдоволених нашестям
туристів, бо воно призвело до зростання
цін. Вислухавши Госса, Дік перейшов до
дипломатичних переговорів з
начальником відділка.
—    Ви, мабуть, знаєте, що французький
уряд всіляко сприяє масовому
американському туризмові. В Парижі,
наприклад, цього літа поліції
заборонено заарештовувати американців
— за винятком хіба тих, що вчинили
серйозні злочини.
—    Смію запевнити вас, що в даному
випадку йдеться саме про це.
—    Хвилиночку, а ви бачили Їхні
документи?
—    Документів у них не було. Нічого в
них не було, крім двохсот франків і
кількох каблучок. Не було навіть
шнурків на взутті, на яких вони могли б
удавитися!
Заспокоєний тим, що ніякі документи в
справі не фігурують, Дік повів далі:
—    Італійська графиня зберегла
американське підданство. Вона онука...—
Тут він, прибравши грізно-урочистого
вигляду, почав брехати.—...Джона Д.
Рокфеллера Меллона. Сподіваюсь, ви чули
це ім’я?
—    Ще б пак! Господи, за кого ви мене
маєте?
—    А на додаток вона ще й племінниця
лорда Генрі Форда й через нього
пов’язана з компаніями «Рено» і
«Сітроен»...— Він вирішив був, що цього
досить, але побачивши, яке враження
справила його натхненна брехня на
поліцейського, не втримався й додав: —
Заарештувати її — це все одно, що
заарештувати найближчого родича
англійського короля. Ви розумієте, чим
це пахне? Війною!
—    Ну, а англійка?
—    А тепер — про англійку. Вона
заручена з братом принца Уельського —
герцогом Букінгемським.
—    Гарненьку ж він вибрав собі
наречену!
—    Отож ми готові оплатити...— Дік
швиденько підрахував про себе,— по
тисячі франків кожній дівчині і одну
тисячу батькові «добропорядної». Крім
того, ще дві тисячі — на ваш власний
розсуд.— Дік знизав плечима.— Ну, там
для поліцейських, що затримали їх, для
власника вмебльованих кімнат і так
далі. Ці п’ять тисяч я дам вам зараз же
й попрошу вас негайно розпорядитися
ними, як домовлено. Після цього їх обох
можна буде випустити на поруки, склавши
на них протокол, як, скажімо, на
порушниць порядку, а відповідний штраф
буде оплачений завтра мировому судді
через посильного.
Ще до того, як начальник відділка
розтулив рота, Дік з виразу його
обличчя зрозумів, що справу
залагоджено. Повагавшись трохи, той
відповів Дікові:
—    Я ще не зареєстрував їх, бо вони
без документів. Тож вихід знайдеться
—давайте гроші.
Через годину Дік і мосьє Госс підвезли
дам до готелю «Мажестік». Біля
під’їзду стояв автомобіль леді
Керолайн; шофер спав на сидінні.
—    Не забудьте, що ви винні мосьє
Госсу по сто доларів кожна,— сказав
Дік.
—    Авжеж, авжеж,— закивала головою
Мері.— Я завтра ж надішлю йому чек і ще
дещо додам.
—    А я й не подумаю! — на подив усім
оголосила леді Керолайн. Вона вже
цілком опанувала себе й палала
священним гнівом.— Все це просто
обурливо, від початку й до кінця! Я вас
не вповноважувала давати тим людям сто
доларів.
В очах коротуна Госса, який стояв біля
машини, спалахнула лють.
—    Отже, ви мені не заплатите?
—    Та заплатить вона, заплатить,—
сказав Дік.
Але в душі Госса раптом скаламутилися
всі ті образи, що їх він зазнав
замолоду, коли мив посуд у лондонських
ресторанах, і він грізно насунувся на
леді Керолайн.
Спочатку він шмагнув її гнівною
тирадою, в якій висловив усе, що про неї
думає, але вона з крижаною посмішкою
обернулася до нього спиною. І тоді,
скакнувши за нею навздогін, він своєю
коротенькою ніжкою копнув її в
найпопулярнішу в світі мішень. Не
готова до такої несподіванки леді
Керолайн скинула руки, наче підкошена
кулею, і простяглася в своєму
матроському костюмі долілиць на
тротуарі.
Голос Діка перекрив її несамовитий
вереск:
—    Мері, вгамуйте її! Інакше вас
через десять хвилин запроторять за
грати!
По дорозі назад старий Госс уперто
мовчав; і тільки коли вони проминули
казино в Жуан-ле-Пен, де ще й досі ридав
і захлинався джаз, він звів дух і
промовив:
—    Я ніколи ще не зустрічав таких
жінок, як оці. Я знав найуславленіших
куртизанок і деяких поважав, навіть
дуже поважав,— але таких жінок, як оці,
я не зустрічав ще зроду.
XI
Дік і Ніколь мали звичку разом їздити
до перукарні й там сидіти в сусідніх
кабінах, поки майстри чаклували над
їхніми зачісками. Ніколь чула звуки, що
долинали з чоловічої зали: клацання
ножиць, дзенькоту дрібної здачі,
нескінченно повторюваних «Прошу!» й
«Пардон!»
На другий день після повернення Діка
вони теж поїхали до Канна, щоб
підстригтись, вимити голову й висушити
її під запашним вітерцем фена.
Під’їжджаючи до готелю «Карлтон»,
щільно запнуті вікна якого вперто не
пропускали літа, наче це були й не
вікна, а двері льохів, вони зустріли
машину, яку вів Томмі Барбан. Обличчя в
нього було зосереджене, похмуре, але,
побачивши Ніколь, він стрепенувся й очі
його заяскріли. Ця раптова переміна
занепокоїла Ніколь. їй захотілося бути
з ним, їхати туди, куди їде він. Година,
проведена в перукарні, здалася їй
однією з тих порожніх пауз, які, разом
узяті, й складали, власне, її життя,—
вже вкотре, хай і на короткий час, її
позбавлено волі... Перукарка в халаті,
що тхнув згірклою губною помадою й
одеколоном,, була мов ще одна медсестра.
В сусідній кабіні Дік дрімав під
пеньюаром і мильною піною. Дивлячись у
дзеркало, в якому видно було коридор
між двома залами, Ніколь раптом
здригнулася: в коридорі з’явився Томмі
й різко завернув до чоловічої зали.
Серце радісно тьохнуло: отже, зараз усе
буде з’ясоване!
Вона почула перші слова Томмі, потім —
уривки фраз.
—    Мені треба поговорити з вами.
—    ...серйозне?
—    ...серйозне.
—    ...згоден.
За хвилину Дік підійшов до Ніколь,
невдоволено витираючи рушником наспіх
сполоскане обличчя.
—    На твого приятеля гедзь напав. Він
бажає негайно поговорити з нами обома,
і я погодився, щоб швидше покласти
цьому край. Ходім!
—    Але мене ще не достригли.
—    Потім дострижуть. Ходім.
Не без досади вона попросила здивовану
перукарку зняти з неї пеньюар і,
думаючи про те, що має, напевно,
страхітливий вигляд, пішла слідом за
Діком до виходу з готелю. На вулиці
Томмі схилився над її рукою.
—    Ходімо до «Кафе союзників»,—
запропонував Дік.
—    Куди завгодно, аби нам тільки не
заважали,— погодився Томмі.
Коли вони сіли під склепінням дерев — у
найкращому місці в літню пору,— Дік
спитав:
—    Ти вип’єш чого-небудь, Ніколь?
—    Лимонного соку.
■— Мені —- сіеші *,— сказав Томмі.
—    «Блек-енд-Уайт» і содової,—
сказав Дік.
—    II п’у а ріиз сіє « Віаскепу/ііе».
N0115 п’ауопз цие 1е «ЛоЬппу Шаїкаіг».
—    Са уа HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark49" 47 .
Коли дівчина мовчить,
Теж мовчи — ні слова, цить!
Хай говорять тільки руки —
Тільки руки ловлять мить!
—    Ваша дружина вас не кохає,—
сказав раптом Томмі.— Вона кохає мене.
Вони подивились один на одного якимись
скляними, напрочуд порожніми очима. В
такому становищі розважна розмова
майже неможлива, бо між чоловіками
існує тільки непрямий зв’язок —
усвідомлення того, в якій мірі кожному
з них належить жінка, про яку йдеться;
всі їхні почуття проходять через її
роздвоєне єство, мов через розладнаний
комутатор.
—    Хвилинку,— сказав Дік.—
Ооппег-шоі сій діп еі сій 8ІрЬ0П.
—    Віеп, шопзіеиг
—    Так. Кажіть далі, Томмі, слухаю
вас.
—    Для мене ясно, що вашому подружжю
настав край. Ніколь ви більше не
потрібні. Я чекав цього п’ять років.
—    А що скаже Ніколь?
Обидва обернулися до неї.
—    Томмі став мені дуже близький,
Діку.
Він кивнув головою:
—    Ти більше не кохаєш мене,—
провадила вона далі.— Лишилася тільки
звичка. Після Розмері вже ніколи не
було так, як раніше.
Такий напрям не влаштовував Томмі, і
він безцеремонно втрутився в розмову:
—    Ви не розумієте Ніколь. Через те,
що вона колись хворіла, ви все життя
поводитеся з нею, як з хворою.
Тієї миті до них підійшов якийсь
підозрілий на вигляд американець, що
настирливо пропонував свіжі номери
«Геральд» і «Нью-Йорк тайме».
—    Беріть, хлопці, не пошкодуєте! Ви
як, давно тут?
—    Сез5е2 сеіа! А1ІЄ2 оизіе! HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark50" 48 — гримнув на нього Томмі
і, обернувшись до Діка, повів далі: —А
жодна жінка не стерпить такого...
—    Хлопці! — знов перебив
американець.— Якщо ви вважаєте^ що я
байдики б’ю, то ви помиляєтеся.— Він
витяг з гамана заяложену газетну
вирізку, яку Дік відразу впізнав. Це
була карикатура — нескінченний потік
американців виливався на берег з
корабля, кожен з торбою грошей в
руках.— Щось від цього повинно ж
крапнути й мені! Крапне — ще й скільки!
Я навмисне приїхав сюди з Ніцци на
велогонки Тур-де-Франс.
Тільки коли Томмі лютим «аііег-уоиз еп»
HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark51" 49 відігнав продавця газет
від столика, Дік згадав, де бачив його.
Це був той самий тип, що п’ять років
тому причепився до нього на вулиці
Ангелів у Парижі.
—    А коли велогонщики будуть тут? —
гукнув йому Дік.
—    Ось-ось мають бути.
Він нарешті зник, весело помахавши їм
на прощання, і Томмі знову звернувся до
Діка.
—    ЕИе сіоіі ауоіг ріиз ауес тоі
^и’аVес уоиз HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark52" 50 .
—    Говоріть по-англійському! Що це
означає — сіоіі ауоіг?
—    Ооіі ауоіг — зі мною вона буде
щасливіша.
—    Поки ви не звикнете одне до
одного... Але ми з Ніколь бували дуже
щасливі, Томмі.
—    Ь’ашоиг сіє {ашіїїе HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark53" 51 ,— зневажливо кинув Томмі.
—    А якщо Ніколь стане вашою
дружиною, хіба це не буде Гатоиг сіє
їатіїїе?— Він замовк, бо гамір, що
долинав з вулиці, вже заглушив його
слова. Цей гамір вихлюпнувся з-за рогу й
хвилею покотився по набережній, уздовж
якої збивався й щомиті густішав натовп
людей, що заради такого випадку
жертвували відпочинком.
Набережною мчали хлопчаки на
велосипедах, автомобілі, напхані
спортсменами в чудернацьких
спортивних формах, гули клаксони,
сповіщаючи про наближення велогонки, і
кухарі — хто б міг подумати, що їх так
багато?— в натільних сорочках під
фартухами купчилися коло ресторанних
дверей. А потім нарешті з-за повороту,
просто із сяйва пополудневого сонця,
з’явився перший гонщик у червоній
майці і промчав, зосереджено і впевнено
працюючи ногами, під безладний
вітальний галас публіки. Слідом за ним
вигулькнуло ще троє — тризлиня-лих
арлекіни, на ногах — кірка з куряви й
поту, обличчя закам’янілі, очі
напівзаплющені й смертельно втомлені.
Томмі, ставши перед Діком, сказав:
—    Ніколь, очевидно, порушить справу
про розлучення— сподіваюсь, ви не
будете чинити перешкод?
Ще з півсотні гонщиків вироїлися за