LatinEach bar represents the percentage of words per 1000 most common words.
Ніч лагідна - 19
Total number of words is 4018
Total number of unique words is 1964
28.2 of words are in the 2000 most common words
41.0 of words are in the 5000 most common words
47.9 of words are in the 8000 most common words
не може зрозуміти його становища,— він
щільніше запнувся в перський халат і
спустився на кілька сходинок.
— Дайте цій дамі адресу
консульства,— сказав він швейцарові,—
і випишіть із довідника адресу й
телефон доктора Колаццо.— Він
подивився на Бебі поглядом Христа,
якому уривається терпець.— Зрозумійте,
шановна, посольство офіційно
представляє уряд Сполучених Штатів
перед урядом Італії. Захист громадян не
належить до його компетенції, за
винятком випадків, коли надходить
спеціальна вказівка державного
департаменту. Ваш швагер порушив
закони цієї держави й був
заарештований так само, як був би
заарештований італієць, що порушив
наші закони, скажімо, в Нью-Йорку.
Звільнити його може тільки італійський
суд, а якщо вам потрібна юридична
порада чи допомога, то звертайтеся до
консульства, яке існує, щоб захищати
права американських громадян.
Консульство відчиняється о дев’ятій.
Запевняю вас, якби навіть ішлося про
мого рідного брата, я нічим не міг би
зарадити...
— А ви не можете подзвонити до
консульства? —■ урвала його Бебі.,
— Ми в консульські справи не
втручаємося. О дев’ятій, коли
з’явиться консул, ви...
— То дайте мені його домашню адресу!
Молодик мить повагався, тоді похитав
головою і, взявши в швейцара аркушик з
адресами, вручив його Бебі.
— А тепер перепрошую...
Вправним маневром він підвів її до
дверей. На мить фіолетовий відблиск
зорі вихопив із темряви його
страхітливу рожеву маску й полотняний
мішечок'на вусах — і Бебі опинилася на
вулиці. Візит до посольства тривав
десять хвилин.
Площа перед посольством була безлюдна,
якщо не рахувати діда, який палицею із
цвяхом на кінці збирав недокурки.
Досить швидко впіймавши таксі, Бебі
поїхала до консульства, але застала там
тільки трьох затурканих прибиральниць,
що мили сходи. Вона так і не зуміла
втовкмачити їм, що їй потрібна домашня
адреса консула; раптовий новий спалах
тривоги погнав її на вулицю, й вона
звеліла шоферові їхати до в’язниці.
Він не знав дороги, але за допомогою
слів «зешрге сіігеііо», «сіезіга» і
«зіпізіга» HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark42" 41 вона спромоглася-таки
доїхати до потрібного району, а там
відпустила машину й пішла лабіринтом
провулків. Проте всі провулки й будинки
були схожі між собою. Нарешті якась
вуличка вивела її на площу Іспанії,
вона побачила вивіску «Америкен
експресе компані» і, прочитавши слово
«Амерікен», зразу ж повеселіла. Одне з
вікон світилося; перебігши площу, вона
смикнула ручку скляних дверей, але вони
були замкнуті, а годинник у вестибюлі
показував сьому. І тут вона згадала про
Колліса Клея.
Вона пам’ятала назву готелю, де він
зупинився,— старої вілли з пишним
фасадом і червоними плюшевими
завісками у вікнах навпроти
«Ексельсіору». Нічна чергова не
виявила бажання допомогти їй —
турбувати містера Клея вона не мала
права, а пустити до нього міс Уоррен
саму — відмовлялась. Бебі довго
переконувала її, що йдеться зовсім не
про амурні справи; нарешті чергова
здалася й повела її нагору.
Колліс повернувся до готелю п’яний і
заснув на ліжку як мати спородила.
Розбуджений, він не зразу второпав, у
якому він вигляді, а второпавши, схопив
одяг і майнув до ванної. Там він
квапливо вдягнувся, бурмочучи: «Боже,
боже, це ж вона, мабуть, усі мої
бородавки вивчила!»
Телефонне довідкове бюро дало їм
адресу в’язниці, і вдвох вони рушили
туди.
На той час Діка вже вивели з камери —
він безвладно сидів на стільці у
вартівні. Карабінери сяк-так змили йому
кров з обличчя, пройшлися щіткою по
костюму й настромили на голову
капелюха так, щоб він трохи затуляв
синці. Бебі тремтячим голосом ще з
порога сказала йому:
— Містер Клей залишиться з вами, а я
їду по консула й по лікаря.
— Гаразд.
— Тільки сидіть спокійно.
— Гаразд.
— Я скоро повернуся.
Вона знов поїхала до консульства; було
вже по восьмій, і її впустили до
приймальні. Близько дев’ятої приїхав
консул, і Бебі, доведена вже майже до
істерики втомою й почуттям власного
безсилля, розповіла тому все з самого
початку. Консул занепокоївся. Він
сказав їй, що нескромна поведінка в
чужій країні не доводить до добра, але
найбільше його обходило те, щоб вона не
ввійшла до його кабінету, а почекала в
приймальні. З розпачем Бебі прочитала в
його старечих очах небажання
втручатися в цю халепу. Щоб не гаяти
часу, вона подзвонила лікареві. В
приймальні тим часом утворилася черга,
секретарка викликала відвідувачів на
прийом і випускала їх. Через півгодини
Бебі вибрала мить, коли хтось виходив,
і, відштовхнувши секретарку,
прорвалася до кабінету.
— Це обурливо! Американського
громадянина скалічили мало не до
смерті й кинули за грати, а ви й досі
навіть пальцем не кивнули, щоб
допомогти йому!
— Хвилиночку, місіс...
— Я не хочу більше чекати! Прошу вас
негайно поїхати зі мною до в’язниці й
домогтися, щоб його відпустили!
— Місіс...
— Ми в Америці належимо до вельми
впливових кіл,— процідила вона крізь
зуби.—Мене стримує бажання уникнути
розголосу, а то б... В усякому разі, я
подбаю, щоб про вашу бездіяльність
довідалися де слід. Якби мій швагер був
британським підданим, його б
давним-давно визволили, але вас більше
непокоїть, що подумає поліція, ніж те,
заради чого ви тут сидите.
— Місіс...
— Негайно надягайте капелюха і
їдьмо.
Згадка про капелюх зовсім вибила
консулові грунт з-під ніг, він почав
нервово перебирати папери, протирати
окуляри. Але якоїсь відмовки так і не
придумав: розгнівана Американська
Жінка височіла над ним, і де вже йому
було встояти проти невгамовного,
шаленого норову, що зламав моральний
хребет цілої нації і цілу країну
перетворив на дитячі ясла! Консул
подзвонив і викликав до себе
віце-консула. Бебі перемогла.
Дік сидів, розслабившись, у сонячному
промінні, яке щедро лилося крізь вікно
вартівні. Колліс і карабінери сиділи
поряд, і всі четверо чекали, що ж буде
далі. Своїм зрячим оком Дік бачив
карабінерів, їхні типові обличчя
тосканських селян з короткою верхньою
губою, що зовсім не в’язалися з
жорстокістю, жертвою якої він став. Він
послав одного з них по пляшку пива.
Від пива йому полегшало, в голові
прояснилося, і нічна пригода прибрала
на мить похмуро-гумористичного
забарвлення. Колліс вважав, що все
заварилося через оту англійку з кабаре,
але Дік був певен, що вона зникла ще до
бійки. Колліса й досі непокоїла думка
про те, що міс Уоррен застала його
голим.
Дік уже притлумив у собі гнів, і тепер
душу йому краяло усвідомлення власної
безмежної і непростимої, як найтяжчий
злочин, безвідповідальності. Те, що з
ним сталося, було таке жахливе, що
подолати його він міг би, тільки
витравивши все із своєї свідомості; але
це було нездійсненно, і, отже, йому не
лишалося навіть надії. Надалі він буде
зовсім іншою людиною, і тепер, поки
думки його плуталися, майбутнє нове «я»
малювалося йому в найпохмуріших
барвах. В усьому цьому була неминучість
стихійного лиха. Жоден дорослий арієць
не здатний винести корисний урок з
такого приниження; якщо він простив, то
це означає, що воно вросло в його життя,
що він ототожнює себе з причиною своєї
ганьби — а це в даному випадку було
неможливе.
Колліс заговорив був про те, що за такі
речі спуску не дають, але Дік лише
похитав головою. Раптом до вартівні, з
енергією, якої вистачило б на трьох,
вбіг лейтенант, випрасуваний,
виглянсуваний, жвавий, і карабінери
схопилися на ноги й виструнчилися.
Побачивши порожню пляшку від пива, він
дав доброго прочухана своїм підлеглим
і, досхочу виговорившись, звелів їм
негайно викинути пляшку з вартівні. Дік
глянув на Колліса й засміявся.
З’явився віце-консул, заклопотаний
своїми численними обов’язками молодий
чоловік на прізвище Свонсон, і всі
рушили до суду — Дік між Коллісом і
Свонсоном попереду, а карабінери
позаду. Ранок був сонячний, місто
оповивав легкий серпанок; на площі й
під арками вирував натовп, і Дік, низько
насунувши капелюх на очі, наддав ходи;
коротконогі карабінери почали
відставати, і нарешті один з них бігцем
наздогнав Діка й зажадав,
щоб він ішов повільніше. Свонсон, у ролі
тлумача, залагодив справу.
— Що, червонієте через мене?—весело
запитав Дік.
— Дякуйте богові, що ці італійці вас
не зарізали,— вони можуть,— трохи
зніяковівши, відповів Свонсон.— Цього
разу, гадаю, вас відпустять, але
італієць за таке відсидів би кілька
місяців за гратами,— будьте певні.
— А ви сиділи за гратами?
Свонсон усміхнувся.
— Він мені подобається,— мовив Дік
Клеєві.— Приємний хлопець, дає гарні
поради на всі випадки життя, але
закладаюся, що він побував за гратами. І
просидів, мабуть, не тиждень і не два.
Свонсон усміхнувся.
— Я просто хочу попередити, будьте з
ними обережні. Ви й не уявляєте собі, що
це за люди.
— О, хто-хто, а я вже знаю,— вибухнув
Дік.— Найпо-слідущі мерзотники.— Він
обернувся до карабінерів.— Зрозуміли?
— Тут я вас залишу,— квапливо
сказав Свонсон.— Ми так домовилися з
вашою родичкою. Але у суді вас чекатиме
наш юрист. Отож — обережність і ще раз
обережність!
— До побачення.— Дік гречно
потиснув йому руку.— І щиро дякую. Я
певен, що ви зробите блискучу кар’єру.
Свонсон ще раз усміхнувся й пішов,
зразу ж надавши своєму обличчю
офіційно-несхвального виразу.
Вони ввійшли на подвір’я, з чотирьох
боків якого сходи вели до судових
залів. На подвір’ї купчилися люди, і,
коли вони переходили його, натовп
раптом загомонів, услід їм гнівно
закричали, засвистіли, затюкали. Дік
здивовано озирнувся й побачив обличчя,
повні ненависті й презирства.
— Чого це вони? — приголомшено
спитав він.
Один з карабінерів щось сказав групі
чоловіків, і гомін ущух.
Вони ввійшли до зали. Юрист
консульства, підтоптаний італієць,
довго втовкмачував щось судді, а Дік і
Колліс мовчки стояли осторонь. Якийсь
чоловік, що дивився крізь шибку на
подвір’я, пояснив їм по-англійському
причину дивної поведінки натовпу. Того
ранку мали судити одного чоловіка з
Фраскаті, який згвалтував і вбив
п’ятирічну дівчинку, і коли з’явився
Дік, натовп вирішив, що це і є злочинець.
Через кілька хвилин юрист сказав
Дікові, що він вільний,— суддя вважає,
що його вже достатньо покарано.
— Достатньо покарано! — вигукнув
Дік.— За що?
— Ходім,— сказав Колліс.— Тут ви
однаково нічого не доможетесь.
— Ні, а в чому ж таки моя провина? Що
я побився з кількома таксистами?
— В акті сказано, що ви підійшли до
поліцейського агента нібито щоб
попрощатися, а натомість ударили його.
— Це брехня! Я його попередив, що
битиму. І звідки мені було знати, що це
поліцейський агент?
— Ідіть уже з богом,— порадив юрист.
— Ходім.— Колліс узяв його під руку,
і вони зійшли зі сходів.
— Я хочу виголосити промову! —
вигукнув Дік.— Я хочу розповісти цим
людям, як я згвалтував п’ятирічну
дівчинку. Може, я й справді...
— Ходім, ходім.
На вулиці чекало таксі, в якому сиділи
Бебі з лікарем. Дік уникав дивитися
Бебі в очі, а лікар йому не сподобався —
його осудливий погляд і суворий тон
свідчили, що він належить до
найнеприємнішого типу в Європі — типу
латинянина-мораліста. Дік виклав їм
свою версію того, що сталося, але
співчуття ні в кого не знайшов. У його
номері в «Квіріналі» лікар змив йому з
обличчя брудний піт і розмазану кров,
зробив те що слід з його перебитим
носом, ребрами й пальцями, припік йодом
садна та подряпини й забинтував око.
Дік попросив дрібку морфію, бо знав, що
не засне від збудження, яке й досі не
залишало його. Морфій подіяв, і, коли
він заснув, Колліс і лікар пішли, а Бебі
лишилася чекати доглядальницю,
викликану з англійської лікарні. Для
Бебі це була тяжка ніч, але її тішила
думка про те, що, хоч би яким
бездоганним Дік був досі, тепер вони
здобули над ним моральну перевагу на
весь той час, поки він ще буде їм
потрібен.
КНИГА ТРЕТЯ
І
Фрау Кете Грегоровіус наздогнала
чоловіка на стежці, що вела до їхньої
вілли.
— То як Ніколь? — запитала вона так,
ніби оце щойно подумала про неї, але її
зривистий голос зрадив її: саме це вона
хотіла запитати, коли доганяла
чоловіка.
Франц здивовано глянув на неї.
— Ніколь здорова. А чому ти питаєш,
люба?
— Ти так часто навідуєшся до неї, що
я подумала, чи не захворіла вона.
— Поговоримо про це вдома.
Кете покірно вмозкла. Кабінет Франца
містився в адміністративному корпусі,
у вітальні вчителька читала щось дітям;
отже, для розмови довелось піднятися в
спальню.
— Вибач, Франце,— мовила Кете, перш
ніж він встиг щось сказати.— Вибач,
любий, я не мала права так говорити. Я
знаю свої обов’язки й пишаюся ними. Але
між мною й Ніколь немає особливої
приязні.
— Пташки в кубельцях живуть у
злагоді,— різко мовив Франц, але,
відчувши, що такий тон не відповідає
змістові слів, повторив їх у тому
розміреному, чіткому ритмі, яким його
старий учитель, доктор Домлер, умів
надати значущості найбанальнішій
фразі: — Пташки — в кубельцях — живуть
у злагодії
— Авжеж, авжеж. Ти не можеш закинути
мені, що я, не досить уважна до Ніколь.
— Я можу закинути тобі брак
здорового глузду. Ніколь має весь час
перебувати під наглядом — у певному
розумінні вона все ж хвора і буде
хворою довіку. Поки Дік відсутній, за
неї відповідаю я.— Він повагався, бо
любив іноді, задля більшого ефекту,
приховати від Кете якусь новину.—
Сьогодні вранці надійшла телеграма з
Рима. Дік хворів на грип, але вже
видужав і завтра виїздить додому.
Кете зраділа і повела далі вже
спокійніше:
— По-моєму, Ніколь не така хвора, як
здається. Вона грає на своїй хворобі,
щоб мати владу над іншими, їй би стати
кіноактрисою, такою, як твоя улюблена
Норма Толмедж,— всі американки тільки
й мріють про це.
— Чи не ревнуєш ти мене, часом, до
Норми Толмедж?
— Я не люблю американців. Усі вони
егоїсти. Е-го-їсти!
— І Діка не любиш?
— Діка люблю,— призналася вона.—
Але Дік не такий, як вони всі, він дбає
не тільки про себе.
...І Норма Толмедж теж, подумав Франц.
Така вродлива жінка не може не бути
водночас і розумною, і благородною.
Певно, її просто змушують грати дурні
ролі. Яка б то була
честь—познайомитися з Нормою Толмедж!
Але Кете вже забула про Норму Толмедж,
через яку вона мало не плакала одного
вечора, повертаючись з Францом до
клініки із цюріхського кінотеатру.
— Дік одружився з Ніколь заради
грошей,— провадила вона далі.— Тут він
не встояв перед спокусою — ти ж сам
колись натякнув на це.
— Ну, це вже ти говориш від злості.
— Гаразд, беру свої слова назад. Як
ти кажеш, ми повинні жити в злагоді, мов
пташки. Але ж це важко, коли Ніколь...
коли бачиш, як вона, розмовляючи зі
мною, відхиляється, крутить носом, ніби
від мене тхне, чи що!
Кете вгадала. Вона сама поралася дома
по господарству і, будучи дуже
ощадливою, не часто купувала собі
обнови. Будь-яка американська
продавщиця, звикла щовечора прати дві
зміни білизни, вловила б у Кете ледь
відчутний запах учорашнього поту,
навіть не запах, а скоріше аміачний
слід одвічних супутників людського
життя — праці й розкладу. Для Франца
було це так само природно, як густий,
масний запах волосся його дружини,— і в
тому, і в тому йому вчувалося щось
рідне, своє. Але Ніколь, яка змалку
ненавиділа запах пальців няньки, що
вдягала її, присутність Кете дратувала
майже до нестями.
— А діти!—вела далі Кете.— Вона
сердиться, коли її діти граються з
нашими...
Франц не схотів більше слухати.
— Ну, годі. Такі розмови можуть нам
дорого коштувати. Не забувай, що без
грошей Ніколь ми не мали б цієї клініки.
Ходім краще снідати.
Кете зрозуміла, що зайшла надто далеко,
але слова Франца нагадали їй про те, що
й інші американці мають гроші. А через
тиждень її неприязнь до Ніколь знайшла
собі новий вихід.
Нагоду дав обід, який Грегоровіуси
влаштували на
честь повернення Діка. Щойно за
Дайверами зачинилися двері, Кете
обернулася до чоловіка.
— Ти бачив його обличчя? Це сліди
бійки.
— Не поспішай з висновками,—
застеріг її Франц'.— Дік зразу ж усе
мені розповів. Поки корабель плив через
Атлантику, серед пасажирів
влаштовувались змагання з боксу, і Дік
брав у них участь. Американці завжди
так розважаються в трансатлантичних
рейсах.
— І ти повірив? — глузливо
вигукнула Кете.— Він насилу ворушить
одною рукою, а на скроні в нього
незагоєний шрам — і досі видно, де
виголили волосся.
Франц такого не помітив.
— Може, ти скажеш, що такі речі
сприяють репутації клініки? — не
вгавала Кете.— Від нього й сьогодні
тхнуло вином, і це вже не вперше,
відколи він повернувся.
Вона притишила голос, щоб наступні
слова прозвучали вагоміше:
— Діка більше не можна вважати
серйозною людиною.
Франц знизав плечима, немов скидаючи з
себе тягар
її настирливих звинувачень, і рушив
сходами нагору. В спальні він накинувся
на неї:
— Дік не тільки серйозна, а й
надзвичайно обдарована людина. В
усякохму разі, він найобдарованіший
з-поміж усіх невропатологів, які
останнім часом захищали дисертації в
Цюріху. Мені до нього далеко.
— Посоромився б!
— Мені нема чого соромитися, бо це
щира правда. В усіх складних випадках я
звертаюся за порадою до нього. Його
праці все ще вважаються зразковими в
своїй галузі: зайди до першої-ліпшої
медичної бібліотеки, і тобі це
підтвердять. Більшість студентів
вважає, що він англієць,— люди не
вірять, що в Америці може з’явитися
такий сумлінний учений.— Він
покректав, як завжди, витягуючи з-під
подушки піжаму.— їй-богу, я не розумію,
чому ти раптом так заговорила, Кете,—
мені здавалося, що ти любиш Діка.
— Посоромився б! — повторила Кете.—
Справжній учений не він, а ти, і вся
робота лежить на твоїх плечах. Це як у
байці про зайця і черепаху, і, по-моєму,
заєць уже знесилів.
— Годі тобі!
— Гаразд. Але те, що я кажу,— правда.
Він рубонув повітря ребром долоні.
— Все, годі!
На тому суперечка скінчилася, але
сказане не минулося безслідно для них
обох. Кете подумки визнала, що судила
надто різко й несправедливо про Діка,
який досі викликав у неї беззастережне
захоплення і який так розумів і цінував
її. А Франц поступово переймався
думкою, що Кете має рацію і Дік зовсім
не така вже серйозна людина.
Врешті-решт він переконав себе, що
ніколи й не думав інакше.
II
Дік запропонував Ніколь відредаговану
версію своєї лихої пригоди в Римі: він,
мовляв, самовіддано кинувся на підмогу
своєму п’яному приятелеві. Він знав, що
Бебі Уоррен триматиме язика за зубами:
не шкодуючи фарб, він розписав, як
згубно може подіяти правда на Ніколь.
Та все це годі було й рівняти з тим, як
згубно вплинув той випадок на нього
самого.
Немов прагнучи спокутувати провину,
він накинувся на роботу з подвійним
завзяттям, і Франц, який уже твердо
вирішив іти на конфлікт, не міг знайти
зачіпки, щоб розпочати його. Коли
справжня дружба рветься за годину, вона
рветься з м’ясом, тим-то Франц
намагався переконати себе, що
гарячковий ритм духовного й емоційного
життя Діка несполучний з його власними
життєвими ритмами,— хоча раніше обидва
вважали, що саме це сприяє їхній
спільній праці. Отак у негоду
прикриваються й негодящою одежиною.
Та тільки в травні Франц забив нарешті
перший клин. Одного дня, десь опівдні,
Дік увійшов до його кабінету. Змучений
і блідий, він опустився в крісло біля
дверей і сказав:
— От і все, її більше нема.
— Померла?
— Серце не витримало.
Дік був украй виснажений. Три останні
ночі він провів біля ліжка вкритої
струпами художниці, за яку так
уболівав. Формально вважалося, що він
чергує, щоб вводити адреналін, але
насправді він намагався бодай
бліденьким промінчиком світла пробити
темряву, що невмолимо насувалася на
неї.
Щоб притлумити в собі мимовільне
співчуття, Франц поспішив виголосити
свою точку зору:
— То був невросифіліс. Всі реакції
Вассермана свідчать про це.
Спинномозкова рідина...
— Хіба не однаково? — зітхнув Дік.—
Господи, хіба не однаково? Якщо вже вона
так хотіла забрати з собою свою
таємницю — хай вона при ній і
лишається.
— Вам би треба день-два відпочити.
— Мало сказати «треба».
Франц забив свій клин. Відірвавшись від
телеграми, яку почав складати братові
померлої, він подивився на Діка й
сказав:
— Чи не хочете вирушити в невеличку
подорож?
— Тільки не зараз.
— Ідеться не про подорож задля
розваги. Треба оглянути в Лозанні
одного хворого. Сьогодні вранці його
батько — це чілійська родина —
протуркотів мені вуха по телефону.
— Скільки в ній було мужності,—
сказав Дік.— І як довго вона мучилася.—
Франц співчутливо покивав головою, і
Дік схаменувся.— Даруйте, я вас
перебив.
— У даному разі йдеться про зовсім
інше. Розумієте, батько не може вмовити
сина поїхати сюди. І просить, щоб
хто-небудь приїхав до Лозанни.
— Що з сином? Алкоголізм?
Гомосексуалізм? Якщо вже їхати до
Лозанни...
— Всього потроху.
— Гаразд, я поїду. Чи з цього буде
якийсь зиск?
— Думаю, чималенький. Побудьте там
кілька днів і якщо побачите, що хлопець
потребує тривалого нагляду, везіть
його сюди. Але можете не поспішати.
Розважтеся трохи, поєднайте корисне з
приємним.
Двогодинний сон у поїзді зміцнив Діка,
він повеселішав і почувався готовим до
зустрічі з сеньйором
Пардо-і-Сіудад-Реалем.
Такі зустрічі мало чим відрізнялися
одна від одної. Часто-густо істерична
поведінка родичів являла для психолога
не менший інтерес, ніж стан самого
хворого. Так було і цього разу. Сеньйор
Пардо-і-Сіудад-Реаль, вродливий
шпакуватий іспанець з благородною
поставою й усіма зовнішніми ознаками
багатства і влади, бігав з кутка в куток
у своєму люксі в «Готелі трьох світів»
і, розповідаючи Дікові про сина,
тримався не краще, ніж п’яна жінка.
— Я вже не знаю, не знаю, що робити.
Мій син зіпсу-тий. Він розпусничав у
Харроу, він розпусничав у
Королівському коледжі в Кембріджі. Він
невиправно зіпсу-тий. А тепер, коли
додалося ще й пияцтво, правди вже не
приховаєш, і що не день, то гірше. Я
перепробував усе: в мене є один
знайомий лікар, ми разом уклали план, і
він поїхав з Франсіско в подорож по
Іспанії. Щовечора він робив Франсіско
укол кантаридину, а потім вони йшли до
якого-небудь пристойного борделю.
Спочатку начебто допомагало, але через
тиждень усе пішло по-старому.
Врешті-решт кілька днів тому, ось у цій
кімнаті, точніше, отам, у ванній,— він
показав пальцем,— я примусив Франсіско
роздягтися до пояса й відшмагав його
канчуком...
Вкрай розхвильований, він упав у
крісло. Тоді заговорив Дік.
— Це було нерозважливо, і поїздка до
Іспанії теж нічого не могла дати...— Він
ледве стримував сміх — цікаво б
поглянути на лікаря, що брав участь у
такому експерименті!—Мушу вам відразу
ж сказати, сеньйоре, що в таких випадках
ми ніяких гарантій не даємо. Щодо
алкоголізму, то тут ще можна чогось
домогтися — коли й пацієнт іде нам
назустріч. Але передусім я мушу
познайомитися з вашим сином, завоювати
його довіру — хоча б для того, щоб
почути, що він сам про себе скаже.
...Вони сиділи вдвох на веранді — Дік і
хлопець років двадцяти з вродливим,
розумним обличчям.
— Мені хотілося б знати, як ви самі
ставитеся до всього цього,— сказав
Дік.— Чи помічаєте ви, що ваші вади
набувають катастрофічного характеру? І
чи хотіли б позбутися їх?
— Мабуть, хотів би,— відповів
Франсіско.— Мені дуже тяжко.
— А чим ви самі пояснюєте це?
Пияцтвом чи вашими збоченнями?
— Я, певно, й не пив би, якби не ці
збочення.— Досі він говорив серйозно,
але тут раптом його потягло на сміх.—
Ет, я безнадійний. Мені ще в Кембріджі
приліпили прізвисько Чілійська Краля.
А після цієї прогулянки по Іспанії мене
від одного погляду на жінку вивертає.
Дік гостро зауважив:
— Якщо таке життя задовольняє вас, я
не візьмуся вас лікувати, і ми просто
марнуємо час.
— Ні, ні, поговорімо ще. Якби ви
знали, як мені гидко розмовляти з
іншими.
Якщо цей хлопець і мав якусь мужність,
то вона виродилася в активну неприязнь
до батька. Але Дік помітив у його очах
оту характерну грайливу лукавість, з
якою гомосексуалісти говорять на
близьку їм тему.
— Подумайте, на що ви себе прирікаєте,—
сказав йому Дік.— Цей порок на все
життя відособить вас від суспільства,
зажене в підпілля, ви не матимете ні
часу, ні енергії на щось повноцінне,
корисне. Коли ви хочете жити як людина
серед людей, навчіться контролювати
свої чуттєві поривання і насамперед
покиньте пити, бо алкоголь стимулює
їх...
Він говорив не задумуючись,
стандартними фразами, бо ще десять
хвилин тому дійшов висновку, що пацієнт
невиліковний. А проте ще годину вони
невимушено розмовляли про хлопців дім
у Чілі, про його інтереси та вподобання.
Чи не вперше перед Діком розкривалися
не патологічні, а житейські сторони
вдачі людини такого типу, і він тепер
розумів, що саме чарівливість
допомагає Франсіско переступати
закони моралі. Для Діка ж людська
чарівливість завжди була
самодостатньою чеснотою, хоч яких би
форм вона прибирала — чи безтямної
мужності тієї нещасної жінки, що вмерла
сьогодні на світанку в клініці, чи ж
безоглядної легкості, яку цей пропащий
хлопець вносив у свою банальну і стару,
як світ, історію. Дік мав звичку
розтинати життя на частини; досить
дрібні для того, щоб, розсортувавши,
зберігати їх на запас; він розумів, що
ціле життя може й не дорівнювати сумі
своїх складників, та коли людині за
сорок, їй здається, що тільки окремі
складники й уміщуються в полі зору.
Його кохання до Ніколь і Розмері, його
дружба з Ейбом Нортом і Томмі Барбаном
у розколотому світі повоєнної доби —
при кожному такому тісному контакті з
іншою особистістю ця інша особистість
зливалася з його власною; брати все, чи
не брати нічого — перед таким вибором
ставило його життя, і немов за велінням
долі він мав тепер довіку нести в собі
«я» тих, кого він колись знав і любив, і
тільки з ними чи через них пізнавати
всю повноту існування. А десь під цим
усім розкорінювався паросток
самотності — бо так легко бути коханим,
і так важко кохати.
Під час розмови з Франсіско перед Діком
раптом виник привид із минулого. Висока
чоловіча постать відокремилася від
кущів перед верандою і якоюсь дивною
розколиханою ходою нерішуче
наблизилася до них. Дік не зразу
помітив це видиво, яке майже не
вирізнялося на тлі тріпотливого листя,
а помітивши, підвівся й розгублено
потис простягнуту руку, силкуючись
пригадати ім’я цієї людини й думаючи
водночас: «Господи, я, здається,
розворушив тут цілий комашник!»
— Якщо не помиляюся, ви доктор
Дайвер?
— Хвилинку, хвилинку, а ви — містер
Дамфрі, чи не так? н
— Атож, Ройял Дамфрі. Я мав колись
приємність відвідати вашу прекрасну
віллу.
— Аякже, аякже, пам’ятаю.— Щоб
якось остудити запал містера Дамфрі,
Дік удався до сухої хронології.-— Це
було в тисяча дев’ятсот двадцять
четвертому? Чи двадцять п’ятому?
щільніше запнувся в перський халат і
спустився на кілька сходинок.
— Дайте цій дамі адресу
консульства,— сказав він швейцарові,—
і випишіть із довідника адресу й
телефон доктора Колаццо.— Він
подивився на Бебі поглядом Христа,
якому уривається терпець.— Зрозумійте,
шановна, посольство офіційно
представляє уряд Сполучених Штатів
перед урядом Італії. Захист громадян не
належить до його компетенції, за
винятком випадків, коли надходить
спеціальна вказівка державного
департаменту. Ваш швагер порушив
закони цієї держави й був
заарештований так само, як був би
заарештований італієць, що порушив
наші закони, скажімо, в Нью-Йорку.
Звільнити його може тільки італійський
суд, а якщо вам потрібна юридична
порада чи допомога, то звертайтеся до
консульства, яке існує, щоб захищати
права американських громадян.
Консульство відчиняється о дев’ятій.
Запевняю вас, якби навіть ішлося про
мого рідного брата, я нічим не міг би
зарадити...
— А ви не можете подзвонити до
консульства? —■ урвала його Бебі.,
— Ми в консульські справи не
втручаємося. О дев’ятій, коли
з’явиться консул, ви...
— То дайте мені його домашню адресу!
Молодик мить повагався, тоді похитав
головою і, взявши в швейцара аркушик з
адресами, вручив його Бебі.
— А тепер перепрошую...
Вправним маневром він підвів її до
дверей. На мить фіолетовий відблиск
зорі вихопив із темряви його
страхітливу рожеву маску й полотняний
мішечок'на вусах — і Бебі опинилася на
вулиці. Візит до посольства тривав
десять хвилин.
Площа перед посольством була безлюдна,
якщо не рахувати діда, який палицею із
цвяхом на кінці збирав недокурки.
Досить швидко впіймавши таксі, Бебі
поїхала до консульства, але застала там
тільки трьох затурканих прибиральниць,
що мили сходи. Вона так і не зуміла
втовкмачити їм, що їй потрібна домашня
адреса консула; раптовий новий спалах
тривоги погнав її на вулицю, й вона
звеліла шоферові їхати до в’язниці.
Він не знав дороги, але за допомогою
слів «зешрге сіігеііо», «сіезіга» і
«зіпізіга» HYPERLINK
"file:///C:\\DOCUME%7E1\\Admin\\LOCALS%7E1\\Temp\\FineReader11\\tmp67B.h
tm" \l "bookmark42" 41 вона спромоглася-таки
доїхати до потрібного району, а там
відпустила машину й пішла лабіринтом
провулків. Проте всі провулки й будинки
були схожі між собою. Нарешті якась
вуличка вивела її на площу Іспанії,
вона побачила вивіску «Америкен
експресе компані» і, прочитавши слово
«Амерікен», зразу ж повеселіла. Одне з
вікон світилося; перебігши площу, вона
смикнула ручку скляних дверей, але вони
були замкнуті, а годинник у вестибюлі
показував сьому. І тут вона згадала про
Колліса Клея.
Вона пам’ятала назву готелю, де він
зупинився,— старої вілли з пишним
фасадом і червоними плюшевими
завісками у вікнах навпроти
«Ексельсіору». Нічна чергова не
виявила бажання допомогти їй —
турбувати містера Клея вона не мала
права, а пустити до нього міс Уоррен
саму — відмовлялась. Бебі довго
переконувала її, що йдеться зовсім не
про амурні справи; нарешті чергова
здалася й повела її нагору.
Колліс повернувся до готелю п’яний і
заснув на ліжку як мати спородила.
Розбуджений, він не зразу второпав, у
якому він вигляді, а второпавши, схопив
одяг і майнув до ванної. Там він
квапливо вдягнувся, бурмочучи: «Боже,
боже, це ж вона, мабуть, усі мої
бородавки вивчила!»
Телефонне довідкове бюро дало їм
адресу в’язниці, і вдвох вони рушили
туди.
На той час Діка вже вивели з камери —
він безвладно сидів на стільці у
вартівні. Карабінери сяк-так змили йому
кров з обличчя, пройшлися щіткою по
костюму й настромили на голову
капелюха так, щоб він трохи затуляв
синці. Бебі тремтячим голосом ще з
порога сказала йому:
— Містер Клей залишиться з вами, а я
їду по консула й по лікаря.
— Гаразд.
— Тільки сидіть спокійно.
— Гаразд.
— Я скоро повернуся.
Вона знов поїхала до консульства; було
вже по восьмій, і її впустили до
приймальні. Близько дев’ятої приїхав
консул, і Бебі, доведена вже майже до
істерики втомою й почуттям власного
безсилля, розповіла тому все з самого
початку. Консул занепокоївся. Він
сказав їй, що нескромна поведінка в
чужій країні не доводить до добра, але
найбільше його обходило те, щоб вона не
ввійшла до його кабінету, а почекала в
приймальні. З розпачем Бебі прочитала в
його старечих очах небажання
втручатися в цю халепу. Щоб не гаяти
часу, вона подзвонила лікареві. В
приймальні тим часом утворилася черга,
секретарка викликала відвідувачів на
прийом і випускала їх. Через півгодини
Бебі вибрала мить, коли хтось виходив,
і, відштовхнувши секретарку,
прорвалася до кабінету.
— Це обурливо! Американського
громадянина скалічили мало не до
смерті й кинули за грати, а ви й досі
навіть пальцем не кивнули, щоб
допомогти йому!
— Хвилиночку, місіс...
— Я не хочу більше чекати! Прошу вас
негайно поїхати зі мною до в’язниці й
домогтися, щоб його відпустили!
— Місіс...
— Ми в Америці належимо до вельми
впливових кіл,— процідила вона крізь
зуби.—Мене стримує бажання уникнути
розголосу, а то б... В усякому разі, я
подбаю, щоб про вашу бездіяльність
довідалися де слід. Якби мій швагер був
британським підданим, його б
давним-давно визволили, але вас більше
непокоїть, що подумає поліція, ніж те,
заради чого ви тут сидите.
— Місіс...
— Негайно надягайте капелюха і
їдьмо.
Згадка про капелюх зовсім вибила
консулові грунт з-під ніг, він почав
нервово перебирати папери, протирати
окуляри. Але якоїсь відмовки так і не
придумав: розгнівана Американська
Жінка височіла над ним, і де вже йому
було встояти проти невгамовного,
шаленого норову, що зламав моральний
хребет цілої нації і цілу країну
перетворив на дитячі ясла! Консул
подзвонив і викликав до себе
віце-консула. Бебі перемогла.
Дік сидів, розслабившись, у сонячному
промінні, яке щедро лилося крізь вікно
вартівні. Колліс і карабінери сиділи
поряд, і всі четверо чекали, що ж буде
далі. Своїм зрячим оком Дік бачив
карабінерів, їхні типові обличчя
тосканських селян з короткою верхньою
губою, що зовсім не в’язалися з
жорстокістю, жертвою якої він став. Він
послав одного з них по пляшку пива.
Від пива йому полегшало, в голові
прояснилося, і нічна пригода прибрала
на мить похмуро-гумористичного
забарвлення. Колліс вважав, що все
заварилося через оту англійку з кабаре,
але Дік був певен, що вона зникла ще до
бійки. Колліса й досі непокоїла думка
про те, що міс Уоррен застала його
голим.
Дік уже притлумив у собі гнів, і тепер
душу йому краяло усвідомлення власної
безмежної і непростимої, як найтяжчий
злочин, безвідповідальності. Те, що з
ним сталося, було таке жахливе, що
подолати його він міг би, тільки
витравивши все із своєї свідомості; але
це було нездійсненно, і, отже, йому не
лишалося навіть надії. Надалі він буде
зовсім іншою людиною, і тепер, поки
думки його плуталися, майбутнє нове «я»
малювалося йому в найпохмуріших
барвах. В усьому цьому була неминучість
стихійного лиха. Жоден дорослий арієць
не здатний винести корисний урок з
такого приниження; якщо він простив, то
це означає, що воно вросло в його життя,
що він ототожнює себе з причиною своєї
ганьби — а це в даному випадку було
неможливе.
Колліс заговорив був про те, що за такі
речі спуску не дають, але Дік лише
похитав головою. Раптом до вартівні, з
енергією, якої вистачило б на трьох,
вбіг лейтенант, випрасуваний,
виглянсуваний, жвавий, і карабінери
схопилися на ноги й виструнчилися.
Побачивши порожню пляшку від пива, він
дав доброго прочухана своїм підлеглим
і, досхочу виговорившись, звелів їм
негайно викинути пляшку з вартівні. Дік
глянув на Колліса й засміявся.
З’явився віце-консул, заклопотаний
своїми численними обов’язками молодий
чоловік на прізвище Свонсон, і всі
рушили до суду — Дік між Коллісом і
Свонсоном попереду, а карабінери
позаду. Ранок був сонячний, місто
оповивав легкий серпанок; на площі й
під арками вирував натовп, і Дік, низько
насунувши капелюх на очі, наддав ходи;
коротконогі карабінери почали
відставати, і нарешті один з них бігцем
наздогнав Діка й зажадав,
щоб він ішов повільніше. Свонсон, у ролі
тлумача, залагодив справу.
— Що, червонієте через мене?—весело
запитав Дік.
— Дякуйте богові, що ці італійці вас
не зарізали,— вони можуть,— трохи
зніяковівши, відповів Свонсон.— Цього
разу, гадаю, вас відпустять, але
італієць за таке відсидів би кілька
місяців за гратами,— будьте певні.
— А ви сиділи за гратами?
Свонсон усміхнувся.
— Він мені подобається,— мовив Дік
Клеєві.— Приємний хлопець, дає гарні
поради на всі випадки життя, але
закладаюся, що він побував за гратами. І
просидів, мабуть, не тиждень і не два.
Свонсон усміхнувся.
— Я просто хочу попередити, будьте з
ними обережні. Ви й не уявляєте собі, що
це за люди.
— О, хто-хто, а я вже знаю,— вибухнув
Дік.— Найпо-слідущі мерзотники.— Він
обернувся до карабінерів.— Зрозуміли?
— Тут я вас залишу,— квапливо
сказав Свонсон.— Ми так домовилися з
вашою родичкою. Але у суді вас чекатиме
наш юрист. Отож — обережність і ще раз
обережність!
— До побачення.— Дік гречно
потиснув йому руку.— І щиро дякую. Я
певен, що ви зробите блискучу кар’єру.
Свонсон ще раз усміхнувся й пішов,
зразу ж надавши своєму обличчю
офіційно-несхвального виразу.
Вони ввійшли на подвір’я, з чотирьох
боків якого сходи вели до судових
залів. На подвір’ї купчилися люди, і,
коли вони переходили його, натовп
раптом загомонів, услід їм гнівно
закричали, засвистіли, затюкали. Дік
здивовано озирнувся й побачив обличчя,
повні ненависті й презирства.
— Чого це вони? — приголомшено
спитав він.
Один з карабінерів щось сказав групі
чоловіків, і гомін ущух.
Вони ввійшли до зали. Юрист
консульства, підтоптаний італієць,
довго втовкмачував щось судді, а Дік і
Колліс мовчки стояли осторонь. Якийсь
чоловік, що дивився крізь шибку на
подвір’я, пояснив їм по-англійському
причину дивної поведінки натовпу. Того
ранку мали судити одного чоловіка з
Фраскаті, який згвалтував і вбив
п’ятирічну дівчинку, і коли з’явився
Дік, натовп вирішив, що це і є злочинець.
Через кілька хвилин юрист сказав
Дікові, що він вільний,— суддя вважає,
що його вже достатньо покарано.
— Достатньо покарано! — вигукнув
Дік.— За що?
— Ходім,— сказав Колліс.— Тут ви
однаково нічого не доможетесь.
— Ні, а в чому ж таки моя провина? Що
я побився з кількома таксистами?
— В акті сказано, що ви підійшли до
поліцейського агента нібито щоб
попрощатися, а натомість ударили його.
— Це брехня! Я його попередив, що
битиму. І звідки мені було знати, що це
поліцейський агент?
— Ідіть уже з богом,— порадив юрист.
— Ходім.— Колліс узяв його під руку,
і вони зійшли зі сходів.
— Я хочу виголосити промову! —
вигукнув Дік.— Я хочу розповісти цим
людям, як я згвалтував п’ятирічну
дівчинку. Може, я й справді...
— Ходім, ходім.
На вулиці чекало таксі, в якому сиділи
Бебі з лікарем. Дік уникав дивитися
Бебі в очі, а лікар йому не сподобався —
його осудливий погляд і суворий тон
свідчили, що він належить до
найнеприємнішого типу в Європі — типу
латинянина-мораліста. Дік виклав їм
свою версію того, що сталося, але
співчуття ні в кого не знайшов. У його
номері в «Квіріналі» лікар змив йому з
обличчя брудний піт і розмазану кров,
зробив те що слід з його перебитим
носом, ребрами й пальцями, припік йодом
садна та подряпини й забинтував око.
Дік попросив дрібку морфію, бо знав, що
не засне від збудження, яке й досі не
залишало його. Морфій подіяв, і, коли
він заснув, Колліс і лікар пішли, а Бебі
лишилася чекати доглядальницю,
викликану з англійської лікарні. Для
Бебі це була тяжка ніч, але її тішила
думка про те, що, хоч би яким
бездоганним Дік був досі, тепер вони
здобули над ним моральну перевагу на
весь той час, поки він ще буде їм
потрібен.
КНИГА ТРЕТЯ
І
Фрау Кете Грегоровіус наздогнала
чоловіка на стежці, що вела до їхньої
вілли.
— То як Ніколь? — запитала вона так,
ніби оце щойно подумала про неї, але її
зривистий голос зрадив її: саме це вона
хотіла запитати, коли доганяла
чоловіка.
Франц здивовано глянув на неї.
— Ніколь здорова. А чому ти питаєш,
люба?
— Ти так часто навідуєшся до неї, що
я подумала, чи не захворіла вона.
— Поговоримо про це вдома.
Кете покірно вмозкла. Кабінет Франца
містився в адміністративному корпусі,
у вітальні вчителька читала щось дітям;
отже, для розмови довелось піднятися в
спальню.
— Вибач, Франце,— мовила Кете, перш
ніж він встиг щось сказати.— Вибач,
любий, я не мала права так говорити. Я
знаю свої обов’язки й пишаюся ними. Але
між мною й Ніколь немає особливої
приязні.
— Пташки в кубельцях живуть у
злагоді,— різко мовив Франц, але,
відчувши, що такий тон не відповідає
змістові слів, повторив їх у тому
розміреному, чіткому ритмі, яким його
старий учитель, доктор Домлер, умів
надати значущості найбанальнішій
фразі: — Пташки — в кубельцях — живуть
у злагодії
— Авжеж, авжеж. Ти не можеш закинути
мені, що я, не досить уважна до Ніколь.
— Я можу закинути тобі брак
здорового глузду. Ніколь має весь час
перебувати під наглядом — у певному
розумінні вона все ж хвора і буде
хворою довіку. Поки Дік відсутній, за
неї відповідаю я.— Він повагався, бо
любив іноді, задля більшого ефекту,
приховати від Кете якусь новину.—
Сьогодні вранці надійшла телеграма з
Рима. Дік хворів на грип, але вже
видужав і завтра виїздить додому.
Кете зраділа і повела далі вже
спокійніше:
— По-моєму, Ніколь не така хвора, як
здається. Вона грає на своїй хворобі,
щоб мати владу над іншими, їй би стати
кіноактрисою, такою, як твоя улюблена
Норма Толмедж,— всі американки тільки
й мріють про це.
— Чи не ревнуєш ти мене, часом, до
Норми Толмедж?
— Я не люблю американців. Усі вони
егоїсти. Е-го-їсти!
— І Діка не любиш?
— Діка люблю,— призналася вона.—
Але Дік не такий, як вони всі, він дбає
не тільки про себе.
...І Норма Толмедж теж, подумав Франц.
Така вродлива жінка не може не бути
водночас і розумною, і благородною.
Певно, її просто змушують грати дурні
ролі. Яка б то була
честь—познайомитися з Нормою Толмедж!
Але Кете вже забула про Норму Толмедж,
через яку вона мало не плакала одного
вечора, повертаючись з Францом до
клініки із цюріхського кінотеатру.
— Дік одружився з Ніколь заради
грошей,— провадила вона далі.— Тут він
не встояв перед спокусою — ти ж сам
колись натякнув на це.
— Ну, це вже ти говориш від злості.
— Гаразд, беру свої слова назад. Як
ти кажеш, ми повинні жити в злагоді, мов
пташки. Але ж це важко, коли Ніколь...
коли бачиш, як вона, розмовляючи зі
мною, відхиляється, крутить носом, ніби
від мене тхне, чи що!
Кете вгадала. Вона сама поралася дома
по господарству і, будучи дуже
ощадливою, не часто купувала собі
обнови. Будь-яка американська
продавщиця, звикла щовечора прати дві
зміни білизни, вловила б у Кете ледь
відчутний запах учорашнього поту,
навіть не запах, а скоріше аміачний
слід одвічних супутників людського
життя — праці й розкладу. Для Франца
було це так само природно, як густий,
масний запах волосся його дружини,— і в
тому, і в тому йому вчувалося щось
рідне, своє. Але Ніколь, яка змалку
ненавиділа запах пальців няньки, що
вдягала її, присутність Кете дратувала
майже до нестями.
— А діти!—вела далі Кете.— Вона
сердиться, коли її діти граються з
нашими...
Франц не схотів більше слухати.
— Ну, годі. Такі розмови можуть нам
дорого коштувати. Не забувай, що без
грошей Ніколь ми не мали б цієї клініки.
Ходім краще снідати.
Кете зрозуміла, що зайшла надто далеко,
але слова Франца нагадали їй про те, що
й інші американці мають гроші. А через
тиждень її неприязнь до Ніколь знайшла
собі новий вихід.
Нагоду дав обід, який Грегоровіуси
влаштували на
честь повернення Діка. Щойно за
Дайверами зачинилися двері, Кете
обернулася до чоловіка.
— Ти бачив його обличчя? Це сліди
бійки.
— Не поспішай з висновками,—
застеріг її Франц'.— Дік зразу ж усе
мені розповів. Поки корабель плив через
Атлантику, серед пасажирів
влаштовувались змагання з боксу, і Дік
брав у них участь. Американці завжди
так розважаються в трансатлантичних
рейсах.
— І ти повірив? — глузливо
вигукнула Кете.— Він насилу ворушить
одною рукою, а на скроні в нього
незагоєний шрам — і досі видно, де
виголили волосся.
Франц такого не помітив.
— Може, ти скажеш, що такі речі
сприяють репутації клініки? — не
вгавала Кете.— Від нього й сьогодні
тхнуло вином, і це вже не вперше,
відколи він повернувся.
Вона притишила голос, щоб наступні
слова прозвучали вагоміше:
— Діка більше не можна вважати
серйозною людиною.
Франц знизав плечима, немов скидаючи з
себе тягар
її настирливих звинувачень, і рушив
сходами нагору. В спальні він накинувся
на неї:
— Дік не тільки серйозна, а й
надзвичайно обдарована людина. В
усякохму разі, він найобдарованіший
з-поміж усіх невропатологів, які
останнім часом захищали дисертації в
Цюріху. Мені до нього далеко.
— Посоромився б!
— Мені нема чого соромитися, бо це
щира правда. В усіх складних випадках я
звертаюся за порадою до нього. Його
праці все ще вважаються зразковими в
своїй галузі: зайди до першої-ліпшої
медичної бібліотеки, і тобі це
підтвердять. Більшість студентів
вважає, що він англієць,— люди не
вірять, що в Америці може з’явитися
такий сумлінний учений.— Він
покректав, як завжди, витягуючи з-під
подушки піжаму.— їй-богу, я не розумію,
чому ти раптом так заговорила, Кете,—
мені здавалося, що ти любиш Діка.
— Посоромився б! — повторила Кете.—
Справжній учений не він, а ти, і вся
робота лежить на твоїх плечах. Це як у
байці про зайця і черепаху, і, по-моєму,
заєць уже знесилів.
— Годі тобі!
— Гаразд. Але те, що я кажу,— правда.
Він рубонув повітря ребром долоні.
— Все, годі!
На тому суперечка скінчилася, але
сказане не минулося безслідно для них
обох. Кете подумки визнала, що судила
надто різко й несправедливо про Діка,
який досі викликав у неї беззастережне
захоплення і який так розумів і цінував
її. А Франц поступово переймався
думкою, що Кете має рацію і Дік зовсім
не така вже серйозна людина.
Врешті-решт він переконав себе, що
ніколи й не думав інакше.
II
Дік запропонував Ніколь відредаговану
версію своєї лихої пригоди в Римі: він,
мовляв, самовіддано кинувся на підмогу
своєму п’яному приятелеві. Він знав, що
Бебі Уоррен триматиме язика за зубами:
не шкодуючи фарб, він розписав, як
згубно може подіяти правда на Ніколь.
Та все це годі було й рівняти з тим, як
згубно вплинув той випадок на нього
самого.
Немов прагнучи спокутувати провину,
він накинувся на роботу з подвійним
завзяттям, і Франц, який уже твердо
вирішив іти на конфлікт, не міг знайти
зачіпки, щоб розпочати його. Коли
справжня дружба рветься за годину, вона
рветься з м’ясом, тим-то Франц
намагався переконати себе, що
гарячковий ритм духовного й емоційного
життя Діка несполучний з його власними
життєвими ритмами,— хоча раніше обидва
вважали, що саме це сприяє їхній
спільній праці. Отак у негоду
прикриваються й негодящою одежиною.
Та тільки в травні Франц забив нарешті
перший клин. Одного дня, десь опівдні,
Дік увійшов до його кабінету. Змучений
і блідий, він опустився в крісло біля
дверей і сказав:
— От і все, її більше нема.
— Померла?
— Серце не витримало.
Дік був украй виснажений. Три останні
ночі він провів біля ліжка вкритої
струпами художниці, за яку так
уболівав. Формально вважалося, що він
чергує, щоб вводити адреналін, але
насправді він намагався бодай
бліденьким промінчиком світла пробити
темряву, що невмолимо насувалася на
неї.
Щоб притлумити в собі мимовільне
співчуття, Франц поспішив виголосити
свою точку зору:
— То був невросифіліс. Всі реакції
Вассермана свідчать про це.
Спинномозкова рідина...
— Хіба не однаково? — зітхнув Дік.—
Господи, хіба не однаково? Якщо вже вона
так хотіла забрати з собою свою
таємницю — хай вона при ній і
лишається.
— Вам би треба день-два відпочити.
— Мало сказати «треба».
Франц забив свій клин. Відірвавшись від
телеграми, яку почав складати братові
померлої, він подивився на Діка й
сказав:
— Чи не хочете вирушити в невеличку
подорож?
— Тільки не зараз.
— Ідеться не про подорож задля
розваги. Треба оглянути в Лозанні
одного хворого. Сьогодні вранці його
батько — це чілійська родина —
протуркотів мені вуха по телефону.
— Скільки в ній було мужності,—
сказав Дік.— І як довго вона мучилася.—
Франц співчутливо покивав головою, і
Дік схаменувся.— Даруйте, я вас
перебив.
— У даному разі йдеться про зовсім
інше. Розумієте, батько не може вмовити
сина поїхати сюди. І просить, щоб
хто-небудь приїхав до Лозанни.
— Що з сином? Алкоголізм?
Гомосексуалізм? Якщо вже їхати до
Лозанни...
— Всього потроху.
— Гаразд, я поїду. Чи з цього буде
якийсь зиск?
— Думаю, чималенький. Побудьте там
кілька днів і якщо побачите, що хлопець
потребує тривалого нагляду, везіть
його сюди. Але можете не поспішати.
Розважтеся трохи, поєднайте корисне з
приємним.
Двогодинний сон у поїзді зміцнив Діка,
він повеселішав і почувався готовим до
зустрічі з сеньйором
Пардо-і-Сіудад-Реалем.
Такі зустрічі мало чим відрізнялися
одна від одної. Часто-густо істерична
поведінка родичів являла для психолога
не менший інтерес, ніж стан самого
хворого. Так було і цього разу. Сеньйор
Пардо-і-Сіудад-Реаль, вродливий
шпакуватий іспанець з благородною
поставою й усіма зовнішніми ознаками
багатства і влади, бігав з кутка в куток
у своєму люксі в «Готелі трьох світів»
і, розповідаючи Дікові про сина,
тримався не краще, ніж п’яна жінка.
— Я вже не знаю, не знаю, що робити.
Мій син зіпсу-тий. Він розпусничав у
Харроу, він розпусничав у
Королівському коледжі в Кембріджі. Він
невиправно зіпсу-тий. А тепер, коли
додалося ще й пияцтво, правди вже не
приховаєш, і що не день, то гірше. Я
перепробував усе: в мене є один
знайомий лікар, ми разом уклали план, і
він поїхав з Франсіско в подорож по
Іспанії. Щовечора він робив Франсіско
укол кантаридину, а потім вони йшли до
якого-небудь пристойного борделю.
Спочатку начебто допомагало, але через
тиждень усе пішло по-старому.
Врешті-решт кілька днів тому, ось у цій
кімнаті, точніше, отам, у ванній,— він
показав пальцем,— я примусив Франсіско
роздягтися до пояса й відшмагав його
канчуком...
Вкрай розхвильований, він упав у
крісло. Тоді заговорив Дік.
— Це було нерозважливо, і поїздка до
Іспанії теж нічого не могла дати...— Він
ледве стримував сміх — цікаво б
поглянути на лікаря, що брав участь у
такому експерименті!—Мушу вам відразу
ж сказати, сеньйоре, що в таких випадках
ми ніяких гарантій не даємо. Щодо
алкоголізму, то тут ще можна чогось
домогтися — коли й пацієнт іде нам
назустріч. Але передусім я мушу
познайомитися з вашим сином, завоювати
його довіру — хоча б для того, щоб
почути, що він сам про себе скаже.
...Вони сиділи вдвох на веранді — Дік і
хлопець років двадцяти з вродливим,
розумним обличчям.
— Мені хотілося б знати, як ви самі
ставитеся до всього цього,— сказав
Дік.— Чи помічаєте ви, що ваші вади
набувають катастрофічного характеру? І
чи хотіли б позбутися їх?
— Мабуть, хотів би,— відповів
Франсіско.— Мені дуже тяжко.
— А чим ви самі пояснюєте це?
Пияцтвом чи вашими збоченнями?
— Я, певно, й не пив би, якби не ці
збочення.— Досі він говорив серйозно,
але тут раптом його потягло на сміх.—
Ет, я безнадійний. Мені ще в Кембріджі
приліпили прізвисько Чілійська Краля.
А після цієї прогулянки по Іспанії мене
від одного погляду на жінку вивертає.
Дік гостро зауважив:
— Якщо таке життя задовольняє вас, я
не візьмуся вас лікувати, і ми просто
марнуємо час.
— Ні, ні, поговорімо ще. Якби ви
знали, як мені гидко розмовляти з
іншими.
Якщо цей хлопець і мав якусь мужність,
то вона виродилася в активну неприязнь
до батька. Але Дік помітив у його очах
оту характерну грайливу лукавість, з
якою гомосексуалісти говорять на
близьку їм тему.
— Подумайте, на що ви себе прирікаєте,—
сказав йому Дік.— Цей порок на все
життя відособить вас від суспільства,
зажене в підпілля, ви не матимете ні
часу, ні енергії на щось повноцінне,
корисне. Коли ви хочете жити як людина
серед людей, навчіться контролювати
свої чуттєві поривання і насамперед
покиньте пити, бо алкоголь стимулює
їх...
Він говорив не задумуючись,
стандартними фразами, бо ще десять
хвилин тому дійшов висновку, що пацієнт
невиліковний. А проте ще годину вони
невимушено розмовляли про хлопців дім
у Чілі, про його інтереси та вподобання.
Чи не вперше перед Діком розкривалися
не патологічні, а житейські сторони
вдачі людини такого типу, і він тепер
розумів, що саме чарівливість
допомагає Франсіско переступати
закони моралі. Для Діка ж людська
чарівливість завжди була
самодостатньою чеснотою, хоч яких би
форм вона прибирала — чи безтямної
мужності тієї нещасної жінки, що вмерла
сьогодні на світанку в клініці, чи ж
безоглядної легкості, яку цей пропащий
хлопець вносив у свою банальну і стару,
як світ, історію. Дік мав звичку
розтинати життя на частини; досить
дрібні для того, щоб, розсортувавши,
зберігати їх на запас; він розумів, що
ціле життя може й не дорівнювати сумі
своїх складників, та коли людині за
сорок, їй здається, що тільки окремі
складники й уміщуються в полі зору.
Його кохання до Ніколь і Розмері, його
дружба з Ейбом Нортом і Томмі Барбаном
у розколотому світі повоєнної доби —
при кожному такому тісному контакті з
іншою особистістю ця інша особистість
зливалася з його власною; брати все, чи
не брати нічого — перед таким вибором
ставило його життя, і немов за велінням
долі він мав тепер довіку нести в собі
«я» тих, кого він колись знав і любив, і
тільки з ними чи через них пізнавати
всю повноту існування. А десь під цим
усім розкорінювався паросток
самотності — бо так легко бути коханим,
і так важко кохати.
Під час розмови з Франсіско перед Діком
раптом виник привид із минулого. Висока
чоловіча постать відокремилася від
кущів перед верандою і якоюсь дивною
розколиханою ходою нерішуче
наблизилася до них. Дік не зразу
помітив це видиво, яке майже не
вирізнялося на тлі тріпотливого листя,
а помітивши, підвівся й розгублено
потис простягнуту руку, силкуючись
пригадати ім’я цієї людини й думаючи
водночас: «Господи, я, здається,
розворушив тут цілий комашник!»
— Якщо не помиляюся, ви доктор
Дайвер?
— Хвилинку, хвилинку, а ви — містер
Дамфрі, чи не так? н
— Атож, Ройял Дамфрі. Я мав колись
приємність відвідати вашу прекрасну
віллу.
— Аякже, аякже, пам’ятаю.— Щоб
якось остудити запал містера Дамфрі,
Дік удався до сухої хронології.-— Це
було в тисяча дев’ятсот двадцять
четвертому? Чи двадцять п’ятому?
You have read 1 text from Ukrainian literature.
Next - Ніч лагідна - 20
- Parts
- Ніч лагідна - 01Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 3920Total number of unique words is 206126.6 of words are in the 2000 most common words36.6 of words are in the 5000 most common words42.3 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 02Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4004Total number of unique words is 213927.0 of words are in the 2000 most common words39.1 of words are in the 5000 most common words45.2 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 03Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 3966Total number of unique words is 200728.6 of words are in the 2000 most common words39.5 of words are in the 5000 most common words46.6 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 04Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4000Total number of unique words is 185431.3 of words are in the 2000 most common words43.0 of words are in the 5000 most common words49.8 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 05Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4095Total number of unique words is 198729.6 of words are in the 2000 most common words40.6 of words are in the 5000 most common words47.4 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 06Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4061Total number of unique words is 201528.5 of words are in the 2000 most common words40.4 of words are in the 5000 most common words47.0 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 07Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4040Total number of unique words is 202630.3 of words are in the 2000 most common words42.5 of words are in the 5000 most common words48.8 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 08Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 3999Total number of unique words is 194828.2 of words are in the 2000 most common words39.6 of words are in the 5000 most common words46.0 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 09Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4069Total number of unique words is 205827.8 of words are in the 2000 most common words39.5 of words are in the 5000 most common words46.4 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 10Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4133Total number of unique words is 192630.8 of words are in the 2000 most common words42.4 of words are in the 5000 most common words50.3 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 11Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4061Total number of unique words is 195330.3 of words are in the 2000 most common words42.6 of words are in the 5000 most common words50.1 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 12Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 3987Total number of unique words is 209827.9 of words are in the 2000 most common words39.3 of words are in the 5000 most common words46.3 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 13Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4079Total number of unique words is 200829.6 of words are in the 2000 most common words40.9 of words are in the 5000 most common words47.2 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 14Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 3930Total number of unique words is 211527.8 of words are in the 2000 most common words38.4 of words are in the 5000 most common words44.9 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 15Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 3990Total number of unique words is 206727.5 of words are in the 2000 most common words37.9 of words are in the 5000 most common words44.6 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 16Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4001Total number of unique words is 210227.5 of words are in the 2000 most common words38.5 of words are in the 5000 most common words45.5 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 17Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4015Total number of unique words is 196029.7 of words are in the 2000 most common words42.1 of words are in the 5000 most common words48.5 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 18Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 3951Total number of unique words is 186629.7 of words are in the 2000 most common words41.6 of words are in the 5000 most common words48.0 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 19Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4018Total number of unique words is 196428.2 of words are in the 2000 most common words41.0 of words are in the 5000 most common words47.9 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 20Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 3983Total number of unique words is 193230.0 of words are in the 2000 most common words41.1 of words are in the 5000 most common words47.9 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 21Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 3927Total number of unique words is 195028.2 of words are in the 2000 most common words39.9 of words are in the 5000 most common words46.6 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 22Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4085Total number of unique words is 197129.5 of words are in the 2000 most common words41.8 of words are in the 5000 most common words48.0 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 23Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4037Total number of unique words is 200031.3 of words are in the 2000 most common words43.0 of words are in the 5000 most common words49.1 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 24Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 4007Total number of unique words is 194929.6 of words are in the 2000 most common words40.8 of words are in the 5000 most common words47.1 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 25Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 3891Total number of unique words is 197626.1 of words are in the 2000 most common words37.1 of words are in the 5000 most common words44.0 of words are in the 8000 most common words
- Ніч лагідна - 26Each bar represents the percentage of words per 1000 most common words.Total number of words is 832Total number of unique words is 55026.4 of words are in the 2000 most common words32.8 of words are in the 5000 most common words39.3 of words are in the 8000 most common words