Ніч лагідна - 06

хочете, щоб я поцілував вас саме так.
—    Навіщо ви кепкуєте з мене — я не
дитина. Я знаю, що ви не кохаєте мене.—
Вона якось знітилася, пригасла.— Не
сміла навіть сподіватися на це. Певно,
для вас я — ніщо.
—    Дурниці. Для мене ви ще просто
дівчинка.— По-думки він додав: «...яку
довелося б навчати надто багатьох
речей».
Розмері мовчала, швидко дихаючи. Дік
додав:
—    До того ж, у таких речах принцип
«сказано — зроблено» не діє.
Вона похнюпилася, ображена й
розчарована. Дік машинально почав був:
«Краще нам з вами просто...»,— але
затнувся, пройшов слідом за нею до
ліжка й сів поряд. Вона заплакала, а
його раптом охопило збентеження — ні,
не сумнів, чи правильно він повівся, бо
інакше повестися було б немислимо,— а
якийсь душевний неспокій, і на мить
самовладання, ця гнучка основа його
рівноваги, зрадило його.
—    Я знала, що ви не
захочете,—схлипнула Розмері.— Знала і
все ж сподівалася.
Він підвівся.
—    На добраніч, дитинко. Шкода, що так
вийшло. Забудьмо про все, гаразд? — І
додав голосом, яким колись при вечірніх
обходах заспокоював хворих: — Вам ще
будуть освідчуватися стільки
чоловіків, а колись ви й самі покохаєте
і радітимете, напевно, що перше кохання
зустріли незайманою і тілом, і душею.
Трошки застарілий погляд, чи не так?
Вона підвела голову й побачила, як він
ступив до дверей; вона дивилася на
нього без найменшого уявлення про те,
що відбувається у нього в душі,
дивилась, як він повільно зробив ще
крок, потім обернувся й глянув на неї.
їй захотілося кинутись за ним, припасти
до нього, відчути його губи, його вуха,
комір його піджака, захотілося
огорнути його собою й увібрати в себе;
але його рука лягла вже на ручку дверей.
Утративши останню надію, вона
відкинулася на ліжко. А коли двері за
ним зачинилися, вона підвелася,
підійшла до дзеркала і, тихенько
схлипуючи, почала розчісувати волосся.
Провела щіткою сто п’ятдесят разів, як
завжди, потім — ще сто п’ятдесят. їй
заболіла рука, вона переклала щітку в
другу руку й заходилася рахувати
спочатку...
XVI
За ніч Розмері охолола й прокинулася з
почуттям сорому. Із дзеркала на неї
глянуло гарненьке личко, але це не
заспокоїло, а тільки роз’ятрило
вчорашній біль; не зарадив і пересланий
матір’ю лист від хлопця, що минулого
року запросив її на студентський бал
Йєльського університету,— він
сповіщав, що приїхав у Париж. Той бал
видався їй тепер безмежно далекою
подією.
Вона вийшла із своєї кімнати, готуючись
до зустрічі з Дайверами, як до тортур,
сьогодні подвійно тяжких. Проте ніхто
не помітив би цього під маскою, такою ж
непроникною, як у Ніколь, коли вони
зустрілися, щоб разом піти на примірки.
Щоправда, їй трохи відлягло від серця,
коли Ніколь зауважила з приводу однієї
дратівливої продавщиці: «Люди
частенько схильні перебільшувати
ставлення до себе з боку інших; їм
ввижаються крайнощі — або цілковите
схвалення, або цілковите несхвалення
їхньої поведінки». Ще вчора таке
зауваження викликало б у вразливої
Розмері внутрішню незгоду, але
сьогодні воно її втішило — їй дуже
хотілося переконати себе, що не сталося
нічого страшного. Вона захоплювалася
вродою Ніколь, її розумом, та водночас
вона вперше в житті ревнувала. Перед
від’їздом з готелю Госса мати назвала
Ніколь справжньою красунею,
недвозначно натякнувши, що Розмері на
таке звання не заслуговує. Сказано це
було ніби між іншим; Розмері знала, що
мати саме так висловлює найсерйозніші
свої думки, але не образилася. Власне,
її зовсім недавно визнали гарненькою, а
тому вона цю якість вважала не
природженою, а набутою — як, скажімо,
вміння гово-
рити по-французькому. Але тепер, сидячи
з Ніколь у таксі, вона порівнювала її з
собою. В Ніколь усе було ніби створено
для романтичного кохання — і струнке
тіло, і ніжні уста — то стиснуті, то
напіврозтулені перед дивами світу.
Ніколь була красунею за дівочих років,
і, видно, лишиться красунею й тоді, коли
шкіра щільніше обляже її вузькі вилиці,
бо благородні риси її обличчя не
зміняться. Раніше по-саксонському
білява, вона тепер, коли волосся трохи
потемнішало, зробилася ще вродливішою,
ніж тоді, коли золотава хмарка над
чолом засліплювала всіх, хто дивився на
неї, своєю само* достатньою красою.
—    А ми тут мешкали,— Розмері
показала раптом на будинок на вулиці
Святих отців.
—    Цікаво! , Коли мені було
дванадцять років, ми з мамою й Бебі
провели зиму отам.— Вона показала на
готель через вулицю навпроти.
Два занедбаних фасади дивились на них з
двох боків — збляклі спомини
дитинства.
—    Ми добудовували тоді віллу в
Лейк-Форест, і треба було жити
ощадніше,— вела далі Ніколь.— Цебто,
ощадніше жили ми з сестрою й
гувернанткою, а мама подорожувала.
—    Нам теж доводилося
заощаджувати,— сказала Розмері,
розуміючи, що вони вкладають у це слово
різний зміст.
—    Мама завжди називала його
делікатненько: не «дешевий готель»,
яким він і був насправді, а «невеличкий
готель».— Ніколь засміялася своїм
коротким, чарівним смішком.— Коли
хтось із великосвітських знайомих
запитував нашу адресу, ми ніколи не
казали: «Живемо в бандитському закутні,
в жалюгідній халупі й вважаємо за
велике щастя, що там хоч вода з крана
тече». Ні, ми відповідали, що мешкаємо в
невеличкому готелі, неначе всі великі
готелі для нас — надто галасливі й
вульгарні. Звичайно, знайомі все
розуміли й перетирали нас на зубах, але
мати твердила, що в Європі треба вміти
жити й що ми влаштувалися саме так, як
треба. Мати й справді знала Європу: вона
народилася в Німеччині. А втім, це не
заважало їй бути більше американкою,
ніж європейкою, бо виховувалася вона в
Чі-каго і її мати була американкою.
За кілька хвилин вони мали зустрітися з
рештою товариства на вулиці Гінемера,
перед Люксембурзьким
садом, І Розмері знову внутрішньо
напружилася. Снідати домовилися в
Нортів, у їхньому вже спустілому
помешканні, де під вікнами шелестіли
зелені крони дерев. Розмері здавалося,
що навіть сонце сьогодні світить не
так, як учора. Та ось вона опинилася
перед Діком, лицем до лиця, і погляди
їхні зустрілися — наче птахи
черкнулися крильми на льоту,— і вона
зрозуміла: все гаразд, все чудово, він
майже закоханий у неї. її охопила
безмежна радість, по тілу лилося
солодке тепло, і впевненість, спокійна
і ясна, озвалася в душі переможною
піснею. Вона майже не дивилася на Діка,
але знала: все гаразд, все гаразд!
Після сніданку Розмері з Дайверами й
Нортами поїхала на студію
«Франко-Амерікен філмз», де їх чекав
Колліс Клей, її нью-хейвенський
знайомий, з яким вона домовилася по
телефону. Родом із Джорджії, Колліс
відзначався якоюсь дивною
прямолінійністю, ба навіть
трафаретністю думок, властивою
південцям, що здобули освіту на
Півночі. Минулої зими Розмері вирішила,
що він їй подобається — раз навіть вони
трималися за руки, коли їхали машиною з
Нью-Хейвена до Нью-Йорка, але тепер він
для неї просто не існував.    .
В переглядовій залі вона сиділа між ним
і Діком. Поки кіномеханік готував
стрічки «Татової доньки», один з
адміністраторів студії, француз,
упадав коло Розмері, пересипаючи свою
мову наймоднішими американськими
слівцями. «Амба,— сказав він, коли в
проекторі щось заскочило.—Ні банана у
нас не вийде!» Та от світло погасло,
щось клацнуло, захурчало, й вони з Діком
лишилися нарешті самі. В півтемряві
вони глянули одне на одного.
— Розмері, люба,— прошепотів Дік. їхні
плечі торкнулися. Ніколь неспокійно
засовалася на своєму місці в кінці
ряду, а Ейб раптом закашляв і висякався;
ло хвилі, однак, всі вже сиділи тихо —
фільм почався.
І ось Розмері на екрані — вчорашня
школярка з розпущеним по плечах
волоссям, густим і шорстким, як
теракотове волосся танагрської
статуетки; ось вона — така юна й
цнотлива, випестувана, викохана
турботливою матір’ю; ось вона —
втілення інфантильності свого народу,
нова паперова лялька, що має розважити
його вбогу гендлярську душу. Розмері
згадала, якою оновленою й свіжою вона
почувалася під свіжим, легким шовком
цього платтячка.
Татова донька. Таке мацюпусіньке, таке
гарнесеньке, а як, сердешне,
натерпілося. Ах ти любонько, ах ти ж
золотко, і яке ж воно розумне, і яке
сміливе! Перед її малесеньким кулачком
відступали хтивість і розпуста, навіть
доля виявлялася безсилою, і неминуче
ставало минучим, а логіка, діалектика,
здоровий глузд зникали без сліду.
Жінки, забувши про брудний посуд, що
чекав їх удома, ридали ридма; навіть у
самому фільмі одна жінка плакала так
багато, що мало не відіпхнула Розмері
на другий план. Вона плакала на тлі
розкішних декорацій, в їдальні в стилі
Данкена Файфа, в аеропорту й під час
регати, з якої в картину ввійшло тільки
два-три кадри, в метро і навіть у ванній
кімнаті. Але перемогла все-таки Розмері
— її благородна вдача, сміливість,
рішучість подолали всі темні сили на
землі,— маленька Розмері, з обличчям,
яке ще не знало ласки і на якому
відбивався весь тягар боротьби,— і
такою справді зворушливою була її гра,
що весь ряд глядачів перейнявся щирим
співчуттям до неї. Коли настала коротка
перерва й спалахнуло світло, всі
схвально загомоніли, а Дік, давши
висловитися іншим, сказав їй щиро:
—    Ваша гра приголомшила мене. Я
певен, що ви станете кінозіркою.
І знову на екрані — «Татова донька». За
вже щасливіших часів, що завершуються
ніжною сценою возз’єднання Розмері з
батьком — нудотно-солодкою сценою з
таким патологічним підтекстом, що Діку
аж ніяково зробилося за себе й за своїх
колег психіатрів. Екран погас,
спалахнуло світло, настала довгождана
мить.
—    А тепер сюрприз! — оголосила
Розмері, звертаючись до присутніх.—
Зараз Дік пройде пробу!
—    Пробу?
—    Атож, кінопробу. Я домовилася
заздалегідь, зараз його запросять.
Запала зловісна мовчанка, потім хтось
із Нортів не витримав і захихотів.
Розмері, не зводячи очей з рухливого
ірландського обличчя Діка, бачила, як
зміст її слів поступово проникає в його
свідомість, і водночас їй самій ставало
ясно, що головний козир розіграно
невдало,— хоч вона ще й не розуміла, що
просто поставила не на ту карту.
—    Ні на яку пробу я не піду,— твердо
сказав Дік. Та потім, зваживши все,
додав лагідніше: — Розмері, ви
примушуєте мене червоніти. Кіно —
чудова кар’єра для жінки, але я і кіно
— речі несумісні. Я старий кабінетний
учений, який не знає нічого поза своїм
домом і своєю наукою!
Ніколь і Мері почали дражнити його,
вмовляючи скористатися з нагоди,—
обидві трохи ображені, що самі не
дістали такого запрошення. Але Дік
рішуче поклав край розмові, досить
різко висловившись про акторство
взагалі:
—    В театральному світі найбільше
пильнують браму, яка нікуди не веде,—
сказав він.— Певно, тому, що немає
нічого ганебнішого за ту порожнечу.
Із студії Розмері поїхала в таксі з
Діком і Коллісом Клеєм; Колліс
попросив, щоб його підкинули до готелю,
а Дік і Розмері мали ще відбути візит,
від якого Ніколь і Норти відмовилися,
пославшись на брак часу: перед самим
від’їздом Ейба виявилося, що він ще не
владнав деяких важливих справ. Дорогою
Розмері почала дорікати Дікові:
—    Я думала, якщо проба вийде вдала,
візьму плівку із собою до Каліфорнії. А
тоді, може, вас запросили б зніматися, і
ви могли б стати моїм партнером у
новому фільмі.
Дік не знав, що й казати.
—    Дякую за турботу, Розмері, ви
зворушили мене, але, їй-богу, я волію
лишатися вашим глядачем. Тим більше, що
вже де—найвища насолода.
—    Та-ак, картина шикарна,— озвався
Колліс Клей.— Я її вже вчетверте
дивлюся. А один хлопець з Нью-Хей-вена
дивився її разів десять, навіть до
Хартфорда їздив, коли її там
показували. А коли я привіз Розмері до
Нью-Хейвена, той дивак так збентежився,
що навіть не наважився до неї підійти.
От йолоп, га? Це дівчисько будь-кому
голову закрутить!
Дік і Розмері перезирнулися; їм
хотілося побути самим, але Колліс,
звичайно, про це не здогадувався.
—    Якщо хочете, я можу спочатку
підвезти вас,— запропонував він.— Я ж
мешкаю в «Лютеції».
—    Ні, ми вас підвеземо,— сказав Дік.
—    Простіше було б, якби я вас. Я
нікуди не поспішаю.
—    Все-таки краще ми вас підвеземо.
—    Але ж...— почав був Колліс, але тут
нарешті до нього дійшло, і він почав
домовлятися з Розмері про наступну
зустріч.
Кінець кінцем вони спекалися його.
Третій і зайвий, він був для них тільки
тінню, але тінню, що заважала їм бачити
одне одного. А потім, несподівано і
якось надто швидко, машина зупинилася
— вони приїхали. Дік зітхнув.
—    Що ж, ходім?
—    Як хочете,— відповіла Розмері.— Я
на все згодна. Він повагався мить.
—    Мабуть, доведеться-таки піти — ця
дама виявила бажання купити кілька
картин мого приятеля, а йому дуже
потрібні гроші.
Розмері пригладила зрадливо
скуйовджене волосся.
—    Зайдемо на п’ять хвилин, не
більше,— вирішив Дік.— Вам ці люди не
сподобаються.
Певно, там будуть якісь нудні типи, а то
й грубіяни й п’яниці чи настирні
базіки — в усякому разі, люди, яких
Дайвери уникають, думала Розмері. Але
вона і уявити собі не могла того, що там
побачила.
XVII
Цей дім на вулиці Мосьє перебудували з
палацу кардинала Ретца, але від палацу
лишився тільки каркас, всередині ж ніщо
не нагадувало про минуле, та й про
сучасне теж — принаймні те сучасне, до
якого звикла Розмері. Скоріше
складалося враження, що в старовинній
мурованій оболонці міститься майбутнє;
людина, яка переступала, коли в даному
разі можна так висловитися, поріг цього
дому, спершу почувалася так, наче її
вдарило електричним струмом чи,
скажімо, їй запропонували на сніданок
вівсяну кашу з гашишем,— перед нею
відкривався довгий хол, де сталь,
срібло й позолота відбивалися в
безлічі примхливо огранованих дзеркал.
Ефект від цього був не такий, як на
виставці декоративного мистецтва, бо
там люди оглядали все ззовні, а тут вони
перебували всередині. Розмері відразу
ж охопило якесь награне піднесення —
немов вона опинилася на зйомочній
площадці,— і їй здавалося, що всі
довкола мають те саме почуття.
Тут зібралося чоловік тридцять,
переважно жінок, що ніби зійшли зі
сторінок творів Луїзи Олкотт Чи
графині де Сегюр, і всі вони рухалися по
площадці так обережно й
цілеспрямовано, як людська рука, що
збирає дрібні і гострі друзки скла.
Видно було, що і всі вони загалом, і
будь-хто зокрема не ставляться до цієї
обстановки з тією свободою, яку
виявляє, скажімо, до мистецького
шедевру — хоч би й найдовершенішого —
його власник; вони не розуміли, що являє
собою ця кімната, бо це, власне, і було
що завгодно, тільки не кімната; жити в
ній було б так само важко, як сходити
вгору ескалатором, що рухається вниз.
От для цього й потрібна була згадана
цілеспрямованість рухів руки, що
збирає бите скло,— цілеспрямованість,
наявністю чи відсутністю якої й
визначалася вдача більшості присутніх.
їх можна було поділити на дві групи.
Першу складали американці та англійці,
які всю весну й літо гуляли напропале, і
поведінку яких визначали тепер
виключно нервові імпульси: години
сонливої байдужості в них
перемежовувалися раптовими спалахами
войовничості, істерії чи хтивості.
Другу групу — назвемо її
експлуататорською — складали бувалі
ділки, люди тверезі й поважні, які
знають, що їм потрібно, і не марнують
час на дурниці. Ці найкраще
пристосовувалися до оточення і навіть
задавали тон, намагаючись блиском
своїм затьмарити навіть фантастичні
світлові ефекти.
Цей Франкенштейн відразу проковтнув
Розмері й Діка — і Розмері відчула* що
вона вже — не вона, а якась маленька
облудниця з манірним тоненьким
голоском, що прагне тільки одного:
сподобатися режисерові. А втім, тут усі
лопотіли крильми, хто як міг, і в цій
загальній недоладності вона не
відрізнялася від інших. До того ж
допоміг професійний досвід: подумки
вона наказала собі повернутись кругом,
пройти прямо, стати струнко, повторити
це ще раз, а потім розслабитися, і ось
вона вже ніби поринула в розмову з
чепурною, ставною дівчиною, схожою на
гарненького хлопчика, а насправді
напружено прислухається до розмови, що
точиться за кілька кроків од неї на
якійсь схожій на трапецію бронзовій
споруді.
Три молоді особи сиділи там на виступі,
що мав правити за лаву. Всі три були
високі, стрункі, з малими голівками,
причесаними старанно, як у манекенів;
коли вони розмовляли, голівки
погойдувалися над елегантними темними
костюмами, мов квіти на довгих
стеблинах, чи, скоріше, мов готові до
бою кобри.
— О, вони вміють розважати своїх
гостей,— мовила одна грудним,
мелодійним голосом.— Мабуть, ні в кого
в Парижі не буває так весело, як у них.
Хоч...— вона зітхнула,— оті його слівця,
манера висловлюватися — «такий старий,
що його вже миші обгризають» —це,
іїй-право, набиває оскому.
—    Я все-таки віддаю перевагу людям,
яким відомі не тільки злети, але й
падіння,— озвалася друга.— А вже вона
мені зовсім неприємна.
—    А я взагалі від них не в захваті, а
тим паче — від їхньої компанії. Що вони
знайшли хоч би в містерові Норті, який
ніколи не просихає?
—    Авжеж, то пропаща душа,—
погодилась перша.— Та ніде правди діти:
той, про кого ми говоримо, буває, коли
хоче, найчарівнішою людиною в світі!
Розмері здогадалася, що йдеться про
Дайверів, і вся аж закам’яніла від
обурення. А тим часом її
співрозмовниця, дівчина з
ясно-блакитними очима, рожевощока, в
крохмальній блакитній блузці й сірому
костюмі — не дівчина, а рекламний
плакат,— перейшла в наступ. Гарячково
відмітаючи все, що могло заслонити її
від Розмері, вона не залишила між ними
нічого, навіть тонкої завіси гумору, і
те, що Розмері бачила в ній тепер,
викликало тільки неприязнь.
—    Може, поснідаємо, чи пообідаємо
разом, завтра чи післязавтра? — благала
дівчина.
Розмері озирнулася, шукаючи Діка; він
розмовляв з господинею дому, до якої
звернувся, щойно вони ввійшли. їхні
погляди зустрілися, він ледь кивнув, і
цього вистачило, щоб три кобри помітили
її. Три довгі шиї гойднулися в її бік,
три пари очей прискіпливо зміряли її з
голови до ніг. Вона визивно глянула на
них, даючи зрозуміти, що чула їхню
розмову. Потім чемно, але рішуче — так,
як це робив Дік,— позбулася своєї
настирної співрозмовниці й пішла до
нього. Господиня — висока багата
американка, що безжурно пожинала плоди
національного добробуту,— мужньо
долаючи опір Діка, засипала його
запитаннями про готель Госса, куди,
очевидно, мала намір податися. Поява
Розмері нагадала їй про обов’язки
господині, і, озираючись довкола, вона
сказала:
—    Сподіваюсь, ви не нудьгували —
тут стільки цікавих людей. Ви
познайомилися з містером...— вона
почала шукати очима гостя, який міг би
зацікавити Розмері, але Дік сказав, що
їм уже час іти. Вони пішли одразу ж і,
переступивши вузький поріг
майбутнього, опинилися в минулому, на
кам’яних сходах перед старовинним
фасадом.
—    Це було жахливо, правда?— спитав
він.
—    Жахливо,— покірно кивнула вона.
—    Розмері!
Вона ледь чутно прошепотіла:
—    Що?
—    Я не можу собі пробачити.
Гірко схлипуючи, насилу стримуючись,
щоб не заридати вголос, вона жалібно
пробелькотіла:
—    У вас є хусточка?
Але плакати було ніколи; з жагою
закоханих вони допалися до
швидкоплинних хвилин, поки за вікнами
таксі тьмяніли зеленаво-рожеві
сутінки, а під тихим дощиком, немов
крізь дим, спалахували реклами —
вогняно-червоні, блакитні, як полум’я
газу, блідо-зелені, мов привиди. Була
вже майже шоста година, на вулицях
вирував рух, сяяли ліхтарики бістро, і
площа Згоди, рожева й велична,
пропливла за вікнами, коли машина
звернула на північ.
Нарешті вони дивилися одне на одного,
шепочучи імена, як закляття. Два імені
зависали в повітрі й довго не танули,
довше від усіх інших слів і імен, довше
від музики, що бриніла у вухах.
—    Не знаю, що зі мною сталося,—
сказала Розмері.— Напевно, оте
шампанське подіяло. Зі мною ще такого
не було.
—    Просто ви сказали, що кохаете
мене.
—    Я справді кохаю вас — і тут нічим
не зарадиш.
Після таких слів важко було втриматись,
і вона тихенько поплакала в хусточку.
—    Мабуть, і я закохався,—сказав
Дік,—а це не найкраще з того, що могло
статися.
І знову два імені, а потім їх кинуло
одне до одного, немов від поштовху
таксі. її груди розплющилися об нього,
її уста, по-новому теплі, стали і його
устами. Обоє майже з болісним
полегшенням не думали ні про що й
нічого не бачили; вони тільки дихали й
шукали одне одного. їх огортав
лагідний, блаженно-хмільний супокій, що
приходить після втоми, супокій, коли
нерви розслаблюються, мов струни рояля,
і раз у раз порипують, мов плетені
крісла. Такі оголені й такі чутливі
нерви не можуть не з’єднатися, коли
уста припадають до уст і груди до
грудей.
Для Діка й Розмері то була ще
найщасливіша пора кохання, пора
яскравих і могутніх ілюзій, що
переносили їхні злиті воєдино істоти в
інший світ — нереальний світ, де інші
людські стосунки не мають значення.
Здавалося, шлях, яким вони прийшли .в
цей світ, був особливо невинний —
неначе їх вела одне до одного низка
чистісіньких випадковостей, але*
випадковостей таких численних, що
врешті-решт вони не могли не повірити,
що створені одне для одного. І вони
пройшли той шлях, нічим себе не
заплямувавши — так принаймні
здавалося,— не принизивши себе ні
хтивими помислами, ані потаємною
змовою.
Але для Діка воно тривало недовго; шлях
той урвався, перше ніж вони доїхали до
готелю.
—    Нічого з цього не вийде,— сказав
він, жахаючись власних слів. — Я кохаю
вас, але це не міняє того, що я говорив
учора.
—    А мені тепер однаково. Я тільки
хотіла, щоб ви покохали мене. Ви
сказали, що кохаєте,— і цього досить.
—    На жаль — кохаю. Але Ніколь не
повинна нічого знати, навіть
здогадуватись про щось. Я не можу
розлучитися з Ніколь. Не тільки тому, що
не хочу,— тут є інше, важливіше.
—    Поцілуйте мене ще раз.
Він поцілував, але він був уже не з нею.
—    Ніколь не повинна страждати —
вона кохає мене, і я її кохаю.
Сподіваюсь, ви розумієте.
Вона розуміла, це вона завжди добре
розуміла-—не можна завдавати людям
болю. Вона знала, що Дайвери кохають
одне одного, не сумнівалася в цьому з
самого початку. Але їй здавалося, що то
вже охололе почуття, схоже скоріше на
її любов до матері. Коли люди так щедро
роздаровують себе оточенню — чи не
означає це, що їхній взаємний потяг
утратив силу?
—    І це справжнє кохання,— сказав
Дік, прочитавши її думки.— Кохання
цілюще. Повірте, все це надто складно,
всіх обставин навіть і не поясниш. Вони,
до речі, й спричинили оту безглузду
дуель.
—    Звідки ви дізналися про дуель? Ми
ж домовилися не розповідати вам про
неї.
—    Невже ви гадаєте, що Ейб може щось
утаїти? — з ущипливою іронією мовив
Дік.— Якщо у вас є таємниця, можете
оголосити її по радіо, надрукувати в
популярній газеті, але ніколи не
звіряйте її Людині, яка випиває більш
як три чарки на день.
Вона засміялася і ще тісніше
пригорнулася до нього*
Отож у нас з Ніколь не такі прості
стосунки. Здоров’я в неї слабке, вона
тільки виглядає здоровою. Звідси й весь
клопіт.
— Ох, розкажете усе потім. А зараз
цілуйте, кохайте мене! Я вас кохатиму,
але так, що Ніколь нічого не помітить.
—■ О любе моє дівча.
Вони ввійшли у вестибюль готелю;
Розмері трохи відстала, щоб глянути на
нього збоку, помилуватися ним. Він ішов
швидкою, пружною ходою, неначе
повертався після великих звершень і
поспішав назустріч звершенням ще
більшим. Сіяч веселощів, дародавець
неоціненних скарбів щастя. Капелюх на
ньому був найдовер-шенішим капелюхом у
світі, в одній руці він тримав масивну
трость, у другій — жовті рукавички.
Розмері думала про те, який чудовий
вечір чекає всіх, хто буде сьогодні в
його товаристві.
Вгору, на п’ятий поверх, вони рушили
пішки. На першій площадці сходів
зупинились і поцілувались; на другій
вона була обережніша, на третій — тим
більше. Не дійшовши до четвертої, вона
зупинилася й легенько доторкнулася до
його уст — то мав бути прощальний
поцілунок. Потім вони на хвильку зійшли
на поверх нижче — так захотів Дік,— а
тоді вже піднялися на свій поверх.
Наостанок їхні пальці сплелися на
поручні й повільно-повільно
розплелися. Дік знову рушив униз
домовлятися про вечерю, а Розмері
вбігла до свого номера й сіла писати
листа матері. її гризло сумління, бо
вона анітрохи за нею не скучила.
XVIII
Хоч Дайвери й зневажали диктовані
модою форми світського життя, вони були
надто сучасними людьми, щоб
відмовитися від його ритмів; на їхніх
вечірках робилося все, щоб гості не
встигали знудитися, і тим приємніше
було подихати свіжим повітрям нічної
пори, серед калейдоскопічної зміни
вражень.
Того вечора веселощі наростали в темпі
балаганного фарсу. Спочатку було
дванадцять чоловік, потім шістнадцять,
а згодом, по четверо в автомашинах, вони
вирушили в блискавичну одіссею до
Парижа. Все було передбачене
заздалегідь. Немов за помахом чарівної
палички, з’являлися нові люди,
супроводжували їх майже з професійною
вправністю екскурсоводів, а потім
зникали, поступаючись місцем іншим.
Розмері не здивувалася б, якби їй
сказали, що вдень ці люди спеціально
для них набиралися свіжості й снаги. Як
несхоже це було на голлівудські
бенкети, хоч би які грандіозні за
розмахом! Серед багатьох розваг була й
прогулянка в автомашині перського
шаха. Де Дік її роздобув, чого це йому
коштувало,— те нікого не обходило.
Розмері сприйняла її як ще одне диво
казкового світу, в який вона потрапила
два роки тому. Цей автомобіль, на шасі
особливої конструкції, був
виготовлений в Америці. Колеса в нього
були срібні, радіатор теж. Всередині
оббивка сяяла безліччю блискучих
скелець, що їх придворний ювелір мав
замінити справжніми діамантами, коли
за тиждень автомобіль прибуде до
Тегерана. Позаду було тільки одне
місце, бо шах може їздити тільки сам, і
всі по черзі вмощувалися на ньому, а
решта сідала на підлогу, застелену
куничим хутром.
І завжди душею всього цього був Дік.
Розмері запевняла матір, з якою подумки
ніколи не розлучалася, що зроду не
зустрічала людини чарівнішої,
прекраснішої, ніж Дік того вечора. Вона
порівнювала з ним двох англійців, що їх
Ейб уперто називав, «майор Хенгіст і
містер Хорса» \ принца-наступника
однієї із скандінавських держав,
письменника, який щойно повернувся з
подорожі по Росії, самого Ейба,
дотепного й шаленого, як завжди,
Колліса Клея, який зустрівся їм десь по
дорозі й залишився з ними. Але жоден з
них не годен був Дікові в слід ступити.
її захоплював його самозабутній запал,
його вміння наснажувати
найрізноманітніших людей, позбавлених
власної ініціативи й залежних від його
уваги, як піхотний батальйон від
інтенданта,—- і все без видимих зусиль,
з невичерпним запасом приязні до всіх
заразом і кожного зокрема.
...Потім вона згадувала найщасливіші
хвилини цього вечора. Коли вона вперше
танцювала з Діком і сама собі здавалася
неймовірно вродливою поряд з ним, таким
високим і струнким,— вони не танцювали,
а ніби линули в повітрі, як уві сні,—
він обертав її то в один, то в другий бік
так замилувано, наче тримав у руках
яскравий букет квітів чи відріз
дорогої тканини, гордо
1 X е н г і с т і Хорса — брати, вожді
племені ютів, які в V ст. н. е. вторглися в